Annotation 4 страница

— Ти його бачила? — у темряві на мить спалахнула запальничка. Потім червоний вогник відплив у глиб мороку. Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло? » — вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося — не вона визначала правила цієї гри. — Так, — сказала вона. — Він був озброєним. — Чим саме? — Волиною… Я бачила в нього волину. — Він знайшов штатив. Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів: — Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались. — Ти ж базарив, що у нас все під контролем. — Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу. — Я повинна була його вбити? — Я такого не казав. «Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», — подумки визвірилась вона, а вголос перепитала: — Все ніштяк? — Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все. — Нам маза потрібна. — Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо. — Все через пічку ломиться… — вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. — Проти нас страшні сили рогом стали. Світло було несильним, але раптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав: — Ми переможемо всі ті сили. — Ті сили не по землі шлиндають. — Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо? — Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо. — Сонячне дупло? Сама придумала? — Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать^[12]. — Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки? — Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? — Її істерика нарешті прорвалася назовні. — А насправді ти ж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш? — Йди до мене, — він дивився їй в очі. — Ти не відповів. — Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це. — А що? Що? — Найголовніше, маленька, те, що ми разом. — Надовго? — Назавжди. Йди до мене. Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів: — На-зав-жди. Розділ 13

— Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, — Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру. — Грінченко Лавр Станіславович, — консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало. — Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен. «Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива. — А тебе як називати? — Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте. Беконті здивовано подивилась на подругу. «Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга! » — казав її погляд. «А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка». — Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні? — Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує. — Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають! — Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок. — Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека. Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився: — Всі йдемо на кухню. Треба порадитись. — Без мене! — крикнула з кімнати Беконті. Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною. — І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст. — У вашому Храмі. — У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх. — Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті. — Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович. — Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків. — Краще б ти менше бачила, а більше вчилась. — Я що, погано вчусь? — Не заважай дорослим. — А я, значить, малолєтка. З горшка злізла, нє? — Не за-ва-жай, — у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість. — Ну й фіг з вами, — на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця! » — означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію. — Якщо Храм не підходить, тоді треба обладнати якесь тимчасове сховище, — запропонував Лавр. — Але це приведе до розпорошення сил і здорожчання наших послуг. У вас є фазенда? — Нема в нас фазенди, — сказав Корецький. — У мого батька є за містом старий будинок. — Капітальна будова? — Будова цегляна, але це ж не фортеця. Просто двоповерховий сільський будинок. Чотири кімнати, кухня, туалет дворі. — Храм був би ідеальним місцем… — Мені ніхто не дозволить. Це порушення всіх правил. — Хіба ваше вчення не вважає захист одного з братів священним обов'язком усього братства? — Ви, як я бачу, вже встигли дещо прочитати… Інтернет? — Не тільки. — Лавр підійшов до вікна і подивився у двір. — У нашого агентства є оперативні квартири, але вони обладнані для роботи. — Так нам палацу не треба. Дівчата багато місця не займуть, а моє місце в часи небезпеки — у Храмі. — Гаразд, я поговорю з Іваном Ваграновичем, — Лавр кинув швидкий погляд на кислу мармизу Беконті, потім знову подивився у двір і покликав журналіста: — Романе Олександровичу, ану гляньте. Акуратно. Бачите жінку в хустці? — Няньку? — Ага, оту з коляскою. — Так-так, підозріла жіночка. Я, до речі, її вперше бачу, — стрепенувся Корецький і кивнув доньці: — Інно, ану йди-но сюди, подивись. Ти он ту няньку раніше бачила? Беконті неквапно наблизилася до вікна, довго придивлялась до няньки, потім знизала плечима: — Та ніби бачила. Тут няньок ціла дивізія тусує. Бебі-бум. — Я помітив її, ще коли виходив з сімнадцятого будинку, — пояснив Лавр. — Ця жінка вже годину сидить так, ніби перекриває спостереженням сектор вашого під'їзду і вікон. — Ага, бачу, — погодився Корецький. — Зиркає на наш під'їзд. — Там лавка стоїть так, що вона сидить обличчям сюди, — зауважила Беконті. — Вона ж не буде на лавці сидіти, як на коняці. Ви вже щось таке попридумували, що я від вас обох прозрєваю. «Перекриває спостереженням сектор», — передражнила вона Лавра. — Замаскований Штірліц, нє? Нормальна нянька. Он, подивіться, годує малого з пляшечки. Все цивільно. — Нехай буде так, — погодився Лавр. — «І і дай лао». — Перепрошую? — не зрозумів Корецький. — «У спокої очікуй і стомлюй ворога». Давня китайська військова мудрість. — Це якесь висловлювання Суня^[13]? Лавр кивнув. Він міг би посперечатися щодо істинного авторства старої китайської науки про військову хитрість «моу цзи», але вирішив, що навряд чи журналіст здатний розрізнити тонкі відмінності між традиціями Тан Дао-цзи^[14] і «Товариства Хунмінь»^[15]. Розділ 14

Місце зустрічі Костиганову не подобалося. Власники заміського кафе зробили фішкою свого закладу невеличке штучне озерце з кахляними берегами, мініатюрним водоспадом і непереконливими декоративними рибами. Можливо, у сонячний день це крихітне водяне князівство й тішило відвідувачів кафе, захищених від спеки величезними парасолями. Але тепер, під сірими дощовими хмарами, сіре озерце здавалось лише додатковим джерелом депресивного настрою. Навколишня сірість немов підкреслила несмак дизайнерів, які нагромадили на озерних берегах керамічні вежі ельфійських замків. Червоні дашки веж викликали непристойні асоціації, а з чорних провалів бійниць вистромлювались неприбрані недопалки. Сам брат Пітер ніколи не обрав би місцем для конфіденційної розмови цю відкриту для сторонніх спостережників терасу. Але сьогодні була не його черга обирати декорації. Помічник Костиганова за годину до зустрічі обстежив лісок за озером і тепер стежив за околицями з машини, припаркованої на автостоянці. Нічого підозрілого він не бачив, але ворог з дистанційною прослушкою міг ховатися де завгодно: скажімо, у будинку мотеля за сто метрів від кафе або на далекому, порослому модринами узвишші. До того узвишшя було кілометрів зо три, але для шпигунського приладу така відстань не становила перешкоди. Брат Пітер уже майже піддався спокусі відправити помічника обстежувати підозріле узвишшя, коли побачив знайоме авто. Світло-зелене піжонське BMW хвацько вирулило на автостоянку і вмостилось на козирному місці, біля сходів, що вели на терасу. Костиганов подумки посміхнувся. Братан Тіма не змінював стилю. Напевне, тому все ще перебував у ранзі Тіми, а не Тимофія Леонтійовича. — Сервус, брате, — Пітер підвівся назустріч власникові піжонської тачки. — Як життя молоде? — Привіт-привіт, — відповів той. — Пєтя, в мене дуже мало часу. Ще маю сьогодні зустрічі з двома клієнтами. Брат Тіма був відомим київським адвокатом. Він вів ризиковані справи по безнадійних кредитах і рейдерських захопленнях, створював собі імідж незалежного правозахисника і, як казали, був близьким до того, щоб очолити юридичну групу при штабі одної з парламентських партій. До офісу брата Тіми текли тихі потічки різноманітної цінної інформації, яку він уміло використовував для збільшення кола вдячних осіб. Колись брат Тіма допоміг Костиганову граційно обрубати боргові хвости й отримав за це пристойний гонорар. Пітер вважав, що переплатив. Але розраховувати на те, що брат Тіма вважає так само і тепер відвантажить йому інфу безкоштовно, Костиганов не став. У його барсетці лежали дві тисячі євро. Брат Тіма поклав на стіл антикварний золотий годинник з довгим, майстерно переплетеним ланцюгом. «Оце вже перебор, — подумав Пітер. — Ще не вистачало, щоби він почав брати з мене похвилинну оплату. Істинно братерська зустріч». — Я тут не від свого імені, — сказав він і дав знак офіціантці, що вони готові до замовлення. — Я розумію, — брат Тіма дивився на Пітера поверх вузьких окулярів. Золота оправа віддзеркалювала червоне поблискування кінчиків ельфійських веж. — Передавай Командорові мої найщиріші вітання. — Передам. У нас проблеми, брате. — Напад на Храм? — Я не сумнівався, що ти в курсі. Брат Тіма широко посміхнувся. Цієї миті він нагадав Пітерові ювіляра Джона Ф. Кеннеді в тому записі, де він приймає публічні вітання від Мерилін. Якраз підійшла офіціантка, і Костиганов замовив два по сто Remy Martin'a. — Ми досі не встановили мотивацію нападу. — Костиганов намагався бути лаконічним і точним у формулюваннях. — Хто напав і з якою метою. Чому саме тепер, напередодні Літнього Івана. Командор просив тебе допомогти. Зрозуміло, небезкоштовно. — Мене вже мають за останню сволоту? — хмикнув брат Тіма. —?.. — Я, Пєтя, зрозуміло, можу взяти гроші з небідного брата, — криво посміхнувся адвокат. — За добре і якісно виконану роботу. Можу. Але з братської калитки я грошей не візьму. Ніколи. Жодної гривні. Діти Вдови не забирають у мами. Й ще одне, до твого відома, брате. Ми з Командором отримали тридцять третій в один день. Разом присягали на вівтарі. Ти, напевне, цього не знав. — Я лише у тридцятому. — Тепер знатимеш, Лицарю Кадош^[16]. Paulatim summa petuntur^[17]. — Тепер знатиму, Генеральний інспекторе^[18]. — От і добре… Передай Командорові таку інформацію. Один дуже-дуже небідний чувачок довго і вперто шукав чаклунів для рішення своїх бізнесових питань. Він дуже непростий, специфічний, цей чувачок. Олігарх-містик. Рідкісне таке поєднання. Так от, він шукав і знайшов. Чаклуна. Який називає себе адептом і лицарем Червоної Гілки. Тобі відома ця назва? — Щось пов'язане з давніми кельтами, якщо не помиляюсь. — Не помиляєшся. — Брат Тіма вийняв з кишені піджака блокнот і прочитав звідти: — «Червона гілка» — назва загону видатних воїнів, які збиралися за столом у Червоній залі легендарного ірландського короля Конхобара Мак Несси. Його замок був у Емайн Масі, поблизу Ольстера. Це така давня легенда. А тепер ближче. З тисяча сімсот сорок шостого року ступінь з назвою «Лицар Червоної Гілки» надавали в ложах Ордену Оранжистів, про що зазначено у хроніках під тисяча сімсот шістдесятим роком. Повна назва ордену — Царствений орден Лицарів Ері та Червоної Гілки Лицарів Ольстеру. Останні неспростовані дані про той орден пов'язані з іменем його керівника Бенджаміна Кокса, який жив у кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століття. Отакої. — Орден… Лицарі… — Костиганов нахилив келих, вдихнув запах нагрітого долонями коньяку. — Нехай. Це мені зрозуміло. Мені незрозуміло, яке відношення має найманий чаклун до традиції Червоної Гілки. Він ірландець? — Наскільки мені відомо — ні. Але й не місцевий. Звідки олігарх його викопав, я не знаю. Але той чаклун дав олігарху інформацію про якусь старовинну річ, яку нібито зберігаємо ми, масони. Ця річ буцімто здатна з великої відстані впливати на людей так, як впливають ритуали вуду або відьомські пристріти. Люди тяжко хворіють і вмирають. І, уяви собі, ця хрєновина, на відміну від відьомських ритуалів, діє безвідмовно. Всі різновиди окультного захисту вона пробиває. Погодься, ідеальна штука для масштабного і рішучого шантажиста. Жодного фізичного впливу. А прокляття, як відомо, не враховуються упорядниками українського законодавства як самодостатній спосіб ушкодження. — Маячня якась. — Костиганов помасував собі скроні і відпив з келиха. — Старовинна річ? Пробиває захист? Звідки така в наших? — Запитай у Командора. — Запитаю. — Ні, справді, запитай. — Брат Тіма дивився просто в очі Пітерові. Тому раптом здалося, що ліве око адвоката нервово сіпається. «Нервується, — зрозумів Костиганов. — Набалакав бог зна чого і нервується». — Я ж сказав, що запитаю, — підтвердив він. — Але ж це все якесь дивне… Брати в Україні з'явилися після тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. До того, наскільки мені відомо, ніяких масонів тут не було й близько понад шістдесят років. Чекісти винищили останніх братів на початку тридцятих. Останнім був «Орден Світла» Солоновича і Криштофовича-Аліна. Всі їхні тайники викопали, всі протоколи, патенти і ритуальні тексти вилучили. Все це загинуло у сорок першому, коли при відступі спалили київський архів НКВС. Що могло зберегтись у радянському мороці з тих часів? — Це не до мене запитання, Пєтя. Я так здогадуюся, що Командор доручив розслідування цієї справи тобі? — Щось не так? — Все о'кей, брате. Ти розумний, досвідчений. На мотоциклі класно ганяєш. — Іронізуєш? — Ага. — Моя персона тобі в ролі слідчого не подобається? — Я фаховий адвокат. Звик працювати з професіоналами. — Якщо буде потрібно, я залучу до розслідування професіоналів. — Це було б доречним. — Брате, я можу запитати тебе про джерело інфи? — Ні. — Ні? — Категорично. — А прізвище олігарха-містика? — Це не настільки категорично. Зараз його тобі нашкрябаю. Брат Тіма відірвав сторінку блокнота, написав на ній прізвище, показав Костиганову, потім спалив листок над попільничкою і розтер у ній попіл. — Усе зрозумів? — спитав він. — Не все, але дещо таки зрозумів. Прізвище знайоме. — Я не про це. Я про те, що цією хрєновиною грошовитий пупс може безкарно вбити мене, тебе, Командора або президента країни. Будь-кого на цій планеті, прикинь. — Я поки що це не можу уявити. Брат Тіма невесело розсміявся. — Скажи краще: не можу в це повірити. — Нехай так. — Відразу, поки ти ще не запитав, скажу тобі, що імені того адепта Червоної Гілки моє джерело не знає. Але воно, це джерело, знає, що той активно вербує до своєї секти молодь. Особливо його цікавлять молоді гарні дівчата. Це, скажімо так, його вразливе місце. — Так, це є цінною інфою, — погодився брат Пітер. — Гадаю, цей чаклун — найслабша ланка у всьому їхньому ланцюгу. Хоча й до олігарха при бажанні можна дістатись. — Свої припущення краще тримай при собі, — порадив брат Тіма. — Я і так тут ризикую усім на світі. — А що, той сексуально стурбований чаклун уміє читати думки на відстані? — Не відаю про таке, брате, — знов примружився адвокат. — Але ж він чаклун. І в нього ресурси та повне сприяння людині, яка входить до двадцятки найбагатших і найвпливовіших людей країни. А десять років тому ця людина очолювала найбільше в області організоване злочинне угруповання. — Так нащо ж ти вибрав для зустрічі таке прокольне місце? Тут нас можуть слухати з-за кожного дерева. — Слухати, брате мій, можуть будь-де. Навіть у президентській адміністрації. Гарантованих місць у цій країні немає. На жаль. А ця точка — на шляху від міста до кінської ферми, де я тримаю свого Падишаха. — У тебе є кінь? — Так. Уяви собі, маю гарного коника. Я цією трасою їжджу через день. І часто зупиняюся саме в цій грьобаній обжорці поїсти пєльмєшек. Вони тут непогано пєльмєшки готують. Рекомендую. Якщо мої маршрути відстежують мазафакери, то вони не напружаться від мого візиту сюди. А твоя вчорашня есемеска прийшла на скріблований апарат. Тут вони теж мені хіба що солі на хвіст насиплють. — Відчуваю досвідчену людину. — Не без того, брате. Дивись, щоби ти не привіз за собою хвоста. Ти тут сам, я сподіваюсь? — З помічником. Брат Тіма важко зітхнув і похитав головою. — Наш брат і надійна людина, — заспокоїв його Костиганов. — Ти кончений лошара, Пєтя. Якби я знав, що ти таке вчудиш, о хрєн би сюди приїхав. — Ми його вже кілька разів перевіряли на поліграфі. — Лошара ти, Пєтрухо, лошара. — Брат Тіма забрав зі стола годинник. Нічого не додаючи до образливої констатації, він рушив до свого BMW. До коньяку адвокат навіть не доторкнувся. Костиганов провів його поглядом. Піжонське авто давно вже щезло за деревами, а Лицар Кадош все ще сидів, намагаючись обдумати те, що почув. У тих його роздумах фантастичні припущення громадились на такі ж фантазії. Але з-поміж усіх можливих припущень у нього тепер було одне золоте. Навіть платинове. Тепер він знав прізвище можливого замовника нападу. І міг, нарешті, сам собі поставити чітке оперативне завдання. От тільки перед тою постановкою він конче мусив перевірити одне із припущень адвоката. Брат Пітер витягнув з барсетки маленьку дешеву мобілку. З цього анонімного стільникового він телефонував лише одній-єдиній людині. Коли на екранчику засвітився зелений квадратик контакту, Костиганов привітався: — Триста сім, Суверене. Число 307 було частиною системи паролів, які змінювалися щогодини. Абонент Костиганова мав бути впевненим, що до нього телефонує саме брат Пітер, а не той, хто вкрав або відібрав у нього телефон. Розділ 15

Переселення родини Корецьких до конспіративного помешкання Лавр запланував на ніч. Спочатку він хотів повідомити агентство, але потім передумав. Два роки тому він використовував для оперативного стеження квартиру двоюрідної сестри, яка вийшла заміж в Англії. Про те, що помешкання й досі в розпорядженні співробітника Грінченка, в агентстві не знали. «Й не треба їм знати», — вирішив Лавр. Поки Корецький-старший вивчав намальовану консультантом том з проблем безпеки схему «Периметра», Лавр передзвонив Людмилі. — Ти повертаєшся? — У низькому голосі дівчини масло текло між оксамитових берегів. — Ні, сонечко, я затримаюсь тут до ранку. Ситуація «вісімдесят вісім». Цей код означав, що оперативник агентства вступив у безпосередній контакт з ворогом. — Ти в порядку? — зміна інтонації була вражаючою. — Потрібне підкріплення? — Не потрібне. Нехай черговий зв'яжеться із тутешніми ментами. Мені треба, щоби вони, як ніч впаде, зробили шухерок на Парковій вулиці, у дворі між будинками номери сімнадцять і дев'ятнадцять. З мигалками, сиренами і всім фаршем. А якби доблесні правоохоронці ще й перевірили квартири та підвали на наявність різних притонів і підозрілих осіб, то взагалі ціни б їм не було. — Прийнято. Уже біжу до Кабарди. — Він чергує? — На оперативному чергуванні він і Дашковський. — Тоді справді краще до Кабарди. Він сам був ментом, зможе краще промотивувати колишніх колег. Передай Миколі Семеновичу мої найщиріші вітання. Не сумуй. Кінець зв'язку. Лавр помітив, що і Мармура і Беконті, кожна зі свого кутка, уважно прислуховувалися до телефонної розмови. «Нехай позмагаються, — збадьорююча хвиля чоловічого самовдоволення пробігла його єством. — Красиві пацанки. Шкода, що такі вульгарні». Чому він вирішив везти їх до квартири сестри, а не на базу агентства, Лавр собі не зізнався. Якби хтось його добре «посповідав», він напевно визнав би, що шкодна Наташа, яку Корецький назвав своєю далекою родичкою, чимось невловимо нагадує йому іншу дівчину. Лавр був закоханий у неї, коли вчився у школі. Й ще щось згадалось Грінченкові. Те, про що він давно вже не згадував. Далекий і безкінечно довгий червневий вечір, коли, розстібаючи плаття на тій, іншій, дівчині, він у відчув свою чоловічу силу.
Невідомо, чим саме вмотивував міліцію колишній капітан Кабарда, але шухер на вулиці Парковій перевершив усі сподівання Лавра. У двір заїхали дві ментівські «лади» з мигалками, воронок і «уазик» зі змопівцями. Вся компанія через вікно спостерігала, як змопівці пакують до воронка бомжів, видобутих з підвалу сімнадцятого будинку. Коли маски-шоу забралося геть, Лавр, Корецький і дівчата наділи наплічники, взяли в руки торби зі змінним одягом і залишили квартиру. Сідаючи до автівки, Грінченко перевірив її детектором. Жодного жучка він не виявив. Уже за десять хвилин «прімера» виїхала на трасу і рушила до столиці. Сидячи на задньому сидінні, поруч із донькою, Корецький напружено вдивлявся в темряву за багажником. — Так ви нічого не побачите, Романе Олександровичу, — зауважив Лавр. — Це ж тільки в кіно «хвіст» висить у двадцяти метрах за об'єктом. На трасі вони нас можуть пасти двома тачками, не наближуючись й на півкілометра. Вже коли з'їжджатимемо до міста, спробуємо виявити хвоста. Попетляємо спальними районами. — Вам видніше, — погодився журналіст. — Ага, та ваша нянька за нами звіздячить. У неї коляска з моторчиком, — вставила свої п'ять копійок Беконті. На тому розмова закінчилась. Але Мармура кожного разу нервово озиралася, коли у заднє скло впирались промені фар. Одного разу їй здалося, що два здоровенні джипи видавлюють «прімеру» з лівого ряду. Вона вже не відривала благального погляду від Лавра, коли джипи раптом форсанули і помчали кудись уперед, до сузір'я рекламних вогнів. — Що це було? — запитав Корецький. — Пацани в доганялки грають. Після пригоди з джипами пасажири «прімери» розслабилися. Беконтізаснула. На в'їзді до міста почалася злива. Лавр з'їхав з траси і покрутився вулицями і дворами навколо багатоповерхівок. Не відчувши нічого підозрілого, він виїхав на об'їзну і повернувся до міста із західного напряму. Під останніми краплями зливи вони доїхали до тихої вулички, на якій двоюрідна сестра Грінченка колись викупила половину дореволюційного особняка і переробила свою частину на двоповерхову квартиру-ательє у стилі «техно». — Ви тут будете з нами постійно? — спитала Лавра Мармура, коли вони увійшли до просторого і майже порожнього лобіо. — Ні, Наталі, не постійно. Мені треба буде зайнятися справами. А тут з вами посидить інша людина. — Що за людина? — поцікавився Корецький. — 3 агентства? — Людина, якій я довіряю. Колишній міліціонер. Він приїде в обід і буде з вами до завтрашнього дня. А до того часу відпочивайте. Ідея залучити до охорони Корецьких Кабарду виникла у Лавра ще під час ментівського шухеру. Вони не були близькими приятелями, але Микола Семенович вважався в агентстві людиною надійною. Лавр ніколи не чув, щоби хтось поставив під сумнів порядність і професійну відповідальність колишнього капітана. «Якщо я попрошу, Микола Семенович цієї точки не здасть», — вирішив Лавр. Він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх, відчинив двері, що вели до спальних кімнат. — Як бачите, конспіративні квартири бувають великими і комфортними. — Наша організація за все заплатить, не сумнівайтесь, — завірив Лавра журналіст. — А я і не сумніваюсь. Ви ж самі підписували договір з агентством. Розділ 16