Annotation 3 страница

— Тату, де ти пропав? — нарешті Беконті додзвонилася де батька. — Вже десята ранку… Так. Я вдома. Ні, не одна, з подружкою… Коли ти приїдеш? Гаразд. — Я вже зараз піду, — сказала Мармура. — Що? Куди це ти підеш? — Беконті витягла з холодильника невеликий, зроблений із синього скла графинчик. — Нікуди ті мала, не підеш. Зараз надвір виходити небезпечно, і голова в тебе болить. Я тебе зараз буду лікувати. — Мені треба додому, — тихо і невпевнено сказала Мармура, з-під лоба спостерігаючи за діями подружки. — Приїде мій папахєн і відвезе тебе додому. Сама ти не підеш. — Ага. Він як таку мене побачить… — Ну й побачить. І що з того? Яку «таку»? Тобі чогось бракує? — Бекі, ти шо, приколюєшся з мене? Розуй очі. Побитій лахудрі бракує відосу… — Не мкнись, мала, нормальний у тебе відос. — Ага, нормальний… — Мармура під піжамою намацала здоровенний болючий синець. — А коли він приїде? — Казав, що скоро. Там у них щось сталося. Він учора привіз на роботу приватного детектива, а тепер мусить відвезти його туди, де взяв. Бачиш, не тільки в тебе проблеми. — Детектив? Як у серіалах. — Ага. — Конкретні в твого папахєна проблеми. — Бандити напали чи щось таке. Він збирався як на пожежу, я не розпитувала. Приїде — розкаже, — Беконті вже втретє принюхалася до вмісту синього графинчика. — Оце мощне лєкарство. Настояне на травах. Я тобі трошки до чаю наллю. — Але трошки-трошки. — Двадцять крапель — і все буде опочки… У-у, ти моя солоденька, — відставивши графинчик, Беконті нахилилась над Мармурою. Мармура змусила себе підставити губи для поцілунку. — Ти дай мені ще крему. Того, що вчора, — попросила вона. — Болить? — Болить. — Пий чай, а я крем пошукаю, — голос Беконті долинав із дальньої кімнати. — Десь має бути ще одна банка. Бо у цій банці вже фігушки що лишилось… Може, тобі музичку увімкнути? — Ні, не треба. Якщо не впадло, Бекі, відкрий Інтернет. Там мені на «контакти» один пацан мав щось скинути. Вже за кілька хвилин намазана пахучим кремом Мармура сиділа за комп'ютером, Беконті заглядала через плече коханої до екрана, й обидві дівчини весело реготали з дурнуватих картинок, що їх один із Мармуриних залицяльників вивісив на її «стіні».
Відвізши Лавра, Корецький дістався додому лише по дванадцятій. Він не виспався. Вдруге на його життєвій стежці виник Костиганов, і вдруге поява цього усміхненого блондина змушувала Романа Олександровича підозрювати, що існують такі ігри, де його, досвідченого і битого птаха, елементарно грають «у темну». Він принципово вирішив не дзвонити Великому Майстру й не питати, чи знає той про нічну появу у Храмі таємничого брата Пітера. «Вони там усі в тридцять третьому градусі, великі боси. Владики і князі Королівського мистецтва. Нехай вирішують між собою, а ми люди маленькі. Мені наказали співпрацювати з барбосами із агентства, я й співпрацюю. А там подивимось. Незбагненною є воля Великого Геометра! » Перед дверима квартири Корецьких був невеликий коридорчик, який сам Роман Олександрович називав «передбанником». Коридорчик захищали металеві двері з цифровим кодом і сейфовим замком. Він сам вмонтував ці двері у середині дев'яностих, коли в Україні за дивних обставин один за одним гинули журналісти. За давньою звичкою Корецький перевірив, чи немає біля дверей підозрілих предметів, набрав код, відчинив замок, зайшов до «передбанника». І відразу помітив білий клаптик паперу, приклеєний скотчем до квартирних дверей, теж металевих, але обтягнутих шкірозамінником. Він уважно роздивився, чи не йдуть від папірця замасковані дроти, і лише тоді прочитав нашкрябані на ньому слова. Там було:
Мир із тими, хто повертає вкрадене
Корецький відірвав папірець і подзвонив у двері. — Ти чому не питаєш, хто прийшов? — гримнув він на доньку, коли та відчинила двері. — Скільки тобі казати? — Так ти ж відчинив перші двері, — здивувалася Беконті. Коли дзвонять у перші двері, тоді я запитую… — Оце бачиш? — Корецький тицьнув їй папірець. — Вони не дзвонили, вони відчинили і повісили оце на внутрішні двері. Бачиш? Добре, що не вдерлися до хати. — Це ж ті, які ганяють за малою, — злякано прошепотіла донька. — Вони знайшли… — Хто ганяє? За якою малою? — Я зараз… — запевнила батька Беконті й гукнула до кімнати. — Мармушко, йди-но сюди! — Добрий день, — сказала Мармура, боком вийшовши до коридору. «Господи, і де Інна знаходить цих задрипанок? — подумки скривився Корецький. — Клаповуха, личко як у хом'ячка. Вже не малолєтка, а жодних слідів породи. Ця нерозбірливість в Інни від матері». — Покажи татові циліндр, — наказала Беконті. — Ті козли тебе попалили. Уночі записку на двері почепили, — вона тицьнула малій папірець. — Оцю. Погрожують. «Капець», — подумала Мармура. Вона принесла циліндр, віддала його Корецькому і притулилася до стіни. Ноги її не тримали. Так страшно їй не було ніколи в житті. «Значить, ці погрози не пов'язані з Храмом, — тим часом міркував Корецький. — Це якісь дитячі ігри, якісь циліндри. Слава Богу! » Він розпорядився принести пляшку з розчинником. Беконті побігла на кухню і миттєво повернулася з пляшкою. За кілька хвилин циліндр було очищено від мастила і бруду. Тепер він нагадував старовинний снаряд. На торці виявилось рельєфне зображення шестипелюсткової квітки. — Десь я таке бачив… — промурмотів Роман Олександрович. Поки він уважно вивчав могильний артефакт, Мармура розповіла про свої пригоди. За інших обставин Корецький сприйняв би цю розповідь за фантазії збудженого дівчиська. Але записка на дверях (на внутрішніх дверях! ) і циліндр, якого він тримав у руках, змушували журналіста дивитись на цвинтарні події іншим поглядом. — Отже, як я зрозумів, ці люди добре треновані й озброєні? — запитав він, коли Мармура закінчила свою розповідь. — Та ципа бігає як чорт, — підтвердила дівчина. — А той чувак її конкретно питав, чому вона не стріляла. Значить, було з чого стріляти. — Значить, було, — погодився Корецький, намагаючись розкрутити циліндр. Він щойно знайшов щось подібне на замаскований фігурним паском стик двох його половинок і вирішив, що могильну знахідку сконструйовано як пенал на різьбовому з'єднанні. Але, попри всі його зусилля, циліндр розкручуватись не хотів. — Може, по ньому молотком постукати, — запропонувала Беконті, дивлячись, як від напруги обличчя батька вкривається червоними плямами. — Давай постукаємо, — погодився той. — Я от все думаю: як це вони так швидко знайшли нашу квартиру? Твоя подруга каже, що вони загубили її слід у промзоні, а у нашому мікрорайоні півсотні багатоповерхівок, у кожній десятки, а в деяких і сотні квартир. Щоби тут зорієнтуватись, треба час… — Може, Мармушка щось провтикала? — припустила Беконті. — Може, вони таки впали їй на хвіст? — Якби справді впали, то не дали б сховатись у хаті, — заперечив Корецький, витягаючи з шафи молоток. — І ще одне: якщо вони відчинили перші двері, чому не змогли відчинити другі? Вірніше — чому не захотіли? Я так зрозумів, що ці могильщики — різкі хлоп'ята й тягнути кота за хвіст не звикли. Тут яка нестиковочка, дівчатка. Конкретна така нестиковочка. Обстукавши циліндр молотком, Роман Олександрович знову взявся його розкручувати. Тепер справа рушила — пенал скрипнув, і його верхня половинка змістилася на чверть оберту. Корецький знову обстукав місце з'єднання і зрушив гвинтову конструкцію ще на півоберта. Циліндр виявився впертим охоронцем таємниць. Він чинив спротив майже годину, але врешті-решт відкрився. Усередині знайшовся шматок щільно складеного чи то паперу чи то пергаменту. Його обережно розгорнули, і пергамент розклався у кільце діаметром більш як півметра. Кільце було розкреслене концентричними колами з численними позначками і символами. На згинах позначки виблякли і стерлись. У деяких місцях були помітні невеличкі пропалини, сліди брудних пальців та воскові плями. — Кабалістична таблиця. Або ж астрологічна. Стародавня, — визначив Корецький. — І нащось у вигляді кільця. Дивно… — Напевно, її треба обертати навколо… чогось, — припустила Мармура. — Можливо, — Роман Олександрович подивився на свої рудні долоні. — Але про це поміркуємо пізніше. Вам, красуні, буде таке завдання. Поки я прийматиму душ, приготуйте щось смачне і поживне. Останню добу я харчувався тільки сухим печивом. Розділ 9

— А я й не казав, що це буде легке завдання, — шеф дивився на Лавра поверх окулярів. Коли товстун надягав окуляри, це свідчило, що агентство увійшло в справи, що потребували безпосереднього директорського контролю. — Вони там шифровані і на страшних понтах, Іване Ваграновичу. Не признаються, що в будівлі сховані якісь цінності. Ну і те, що вони почали власне внутрішнє розслідування… — Між іншим, наші вже пробили по базі цього твого Костиганова, — шеф дивився в ноут, де, як зрозумів Лавр, висвітилась «об'єктивка» на брата Пітера. — Він громадянин Словенії, в'їхав до України два тижні тому, раніше жив тут постійно, був одружений з громадянкою України, має з нею дитину. Розвівся у дві тисячі восьмому. По базі Інтерполу джентльмен не проходить, але до від'їзду мав зареєстровану нарізну зброю. Дозвіл на зброю дали, як я розумію, без належних підстав… От іще. Костиганов Пітер Венцелевич був співвласником приватного підприємства. Скажімо так, підприємства з поганою кредитною історією. Це ПП займалося розробкою та адаптацією програмного забезпечення. На початку кризи наш джентльмен вийшов з числа співвласників ПП, покривши свою частину боргів з продажу колекції раритетних мотоциклів. Отакої. Квартира у Києві, де живе колишня дружина, досі записана на нього… Ніяких компроматів. Позитивний заможний європеєць. Бізнесмен. Колекціонер. — Мутний він. — Це лише твоє суб'єктивне враження, Лавре Станіславовичу. І нічого, окрім враження. Якщо він тобі не заважатиме, можеш його просто ігнорувати. Не заморочуйся на їхніх темах. Веди свою лінію. Зараз ти напишеш їм рекомендації по охоронному обладнанню, а я спробую зв'язатися з ментами, які там на землі працюють. Раптом вони просікли щось підозріле. Може, з агентури їм щось крякнули… Кажеш, їх двоє було? — У будівлі двоє. Чоловік і жінка. Стріляла жінка. — Жінка-стрілець — це вже щось. Це, скажімо так, не дуже типово для блатних. Більш подібне до найманців, терористів. Треба подивитися за прецедентами і у нас, і у сусідів. А завтра матимемо експертизу по кулях. Іди працюй. Лавр підвівся з крісла. Він уже відчиняв двері, коли знову зазвучав голос шефа: — Більше нічого не хочеш мені сказати? — Тільки суб'єктивні враження, Іване Ваграновичу. — Ну? — Мені здається, що напад був якийсь несправжній… Що це була імітація. — Аргументи? — Безглуздо все виглядає. Проникнення до будівлі занадто погано організоване, не врахована сигналізація. Один із нападів був повністю пасивним, не мав чітко поставленого завдання. Дивні нападники. — Зрозуміло, — кивнув директор. — А мене, скажу тобі чесно, дивує синхроніка цього нападу. Зауважив по синхроніці, ні? Дивись: от, скажімо, сигналізація спрацювала, коли вони відчинили двері. Припустімо, мисливці почули сигнал, відразу озброїлись і прибігли до сходів. Скільки треба йти від гостьових кімнат до тих сходів? — Хвилину… Ну, якщо швидко, то секунд із сорок. — Це якби вони точно знали, що проникнення відбулося з боку технічного входу. Але вони знати про це не могли, бо щиток сигналізації, як ти зазначив у звіті, там встановлено на першому поверсі. Треба було спочатку добігти туди і подивитися. Зорієнтуватись їм було треба. Значить, разом на все — хвилини три. Ну, нехай не три, а дві або дві з половиною, якщо рушниці були біля них, а не у сейфі. А нападники що робили всі ці дві з половиною хвилини? Для професіоналів — море часу. А вони, так виходить, увесь цей час стояли біля дверей, у коридорі. Або вони клоуни, або… — директор різко відкинув важке тіло на бильце крісла; воно жалібно скрипнуло, немов нявкнуло придушене кошеня. — Ти не питав того графа, чи як його там, скільки часу минуло від тривоги до перестрілки? — Ні. — А шкода. Варто було б спитати. — Я ж кажу, Іване Ваграновичу, імітація. — Не виключено, — погодився шеф. — Тоді можна припустити, що комусь було потрібно, щоби тим Храмом зацікавились. — Або ж для виправдання приїзду туди Костиганова. — Й дався тобі той Костиганов, — зітхнув шеф. — Гаразд, будемо відпрацьовувати і таку версію. Усі версії будемо відпрацьовувати. Розділ 10

— А це хіба можна продати? — спитала Беконті, із сумні розглядаючи пергаментне кільце. — Якщо навколо цієї штуки такий кіпіш, значить, вона чогось варта, — висловила логічне припущення Мармура. Вона досмажила заправлену овочами яєчню і тепер шукала підставку під сковорідку, щоби виставити свій шедевр на обідній стіл. Корецький саме вийшов із ванни. Під теплими водяними струменями він обміркував, що робитиме із цвинтарною знахідкою. Серед братів було кілька знавців Кабали, але найвизначнішим з них вважався одесит Барський. Його очікували у Храмі через дві доби, коли брати планували розпочати приготування до Святоіванівської роботи^[8]. «Запрошу Барського на вечерю до хати, накрию старому „поляну“», — вирішив Роман Олександрович, принюхуючись до апетитних ароматів, що линули з кухні. — Нехай він подивиться на цю хрєновину. А Грінченку треба розповісти про записку. Навіть якщо погрози — як поки що виглядає — і не пов'язані із Храмом, нехай агентство розбереться ще й з тими розкопувачами могил. Два в одному — дешево і сердито! " — Що у нас так смачно пахне? — Корецький зайшов до кухні. Кожен його рух супроводжувався вітровим шелестінням атласного халату. — О, яка розкішна яєчня! До такої фундаментальної їжі не завадило б трошки вина. Наша гостя вживає вино? — Краще пива, — відповіла Мармура, але, побачивши, що подруга робить страшні очі, виправилась: — Якщо червоного, то можна. — Тільки червоного! Найчервонішого! Але ти мене не видавай, — посміхнувся Мармурі журналіст. — Не хочу постраждати за споювання молодих дівчат. — Я не шестьора. — Вона — «тру», — підтвердила Беконті. — Ну, якщо наша гостя справжня «тру», то ми відкоркуємо на її честь пляшку справжнього аквітанського мерло. — Корецький витягнув із бару оплетений бутиль з червоним сургучовим «капелюшком». За годину вино розігріло компанію і розвіяло добру половину з тих страхів, що літали квартирою після приходу господаря. Беті під столом терла своєю ногою ногу Мармури, Корецький намагався намацати мелодію, перебираючи струни старенької гітари. — А правда, що у вас крута волина? — запитала його Мармура, відбиваючи під столом чергові притискання Беконті. — Пістолет? — перепитав Роман Олександрович. — Ну не дуже крутий, але є. — Покажіть. — Припини, — звела брови Беконті. — Чого «припини»? Я хочу подивитись. — Це зброя. — Будеш мені пояснювати? Я втикаю, Бекі, не турбуйся. — Дівчата, не сваріться, — Корецький відклав гітару. — Якщо наша чарівна гостя хоче подивитися на волину, ми покажемо їй волину. Hoy проблем. — Шо, поняла, — Мармура показала Беконті язика. Роман Олександрович приніс жовту кобуру з «макаровим», витягнув пістолет, вийняв обойму, перевірив патронник і дав зброю Мармурі. Та зважила пістолет у руці, погладила чорний метал люфи: — Поважаю. — Тягне до зброї? — поцікавився Корецький. — Ага. — Мрієш бути кілершою? — Ні, то для тупих. — А ким? — Не знаю, — дівчина обережно, немов живу істоту, поклала пістолет на стіл. — Я ще не вирішила. Я зараз ніде не вчуся. Думаю. А чому ви спитали про кілершу? — Колись читав статистику, що в дев'яностих роках кожен шостий школяр у Києві мріяв здобути професію кілера. — Так то було в дев'яностих, — Мармура презирливо випнула губи. — Тоді бандитів поважали. Тоді одні лише бандити мали бабло і круті тачки. Але нафіг воно здалось, оте бабло, якщо тебе завтра десь на стрілці тупо завалять. Краще рішати питання і бути на фінансових потоках. — Овва! — похитав головою Корецький. — Так ти у нас, виходить, грамотна дівчина. — Та ні, я тіпа овца, — пирхнула Мармура. — Кіна надивилась і в кілерші зібралась. Щас. — Вона за крутого заміж вийде, — вставила свої п'ять копійок Беконті. — Я сама крутою буду, — сказала Мармура. — І, до речі, з отої шмати я хочу п'ятдесят відсотків. — Її ще продати треба, — зауважив Корецький. — Ну, ви ж дядька серйозний, маєте серед бізнюків різних наворочених корєфанів. — Бізнюкі такими речами не цікавляться. — Не цікавляться? Так це ж антикваріат. В антикваріат усі вкладають. — Це дуже специфічний антикваріат. — А так щоби я зрозуміла, сказати можете? — Очі Мармури, немов два буравчики, впилися в обличчя журналіста. — Спробую. Розумієш, такими речами переважно цікавляться містики, маги. Це кабалістична таблиця. Річ, що належить до давнього секретного єврейського вчення. — То які проблеми? Треба, значить, шукати єврейських бізнюків. Он у нас на районі Родерман торговий центр і два кабаки тримає. — Родерман… — Корецький засміявся. — Я сумніваюсь, що Родерман за цю таблицю дасть більше двадцяти баксів. — Треба йому показати, а там вже подивимось. — Я планую показати її одному одеситу. Він людина знаюча. — Коли? — Післязавтра. — Тоді я у вас тут поживу до післязавтра, харе? — А батьки? — Я мамі подзвоню. Бекі їй скаже, що ми по відику серіал дивимось. Сорок вісім серій. — Боїшся тих розкопувачів? — Само собою, шо боюсь. Без волини я голіма, — видала каламбур Мармура. — Але й ви б свою «кришу» підірвали. На всяк випадок. А то ті деградоси нас звідси викурять або постріляють. Може, в них і гранати є. — Я викличу детектива. — Краще кількох. — Але ми не скажемо йому про циліндр. — А як?.. — не зрозуміла Мармура. — Ми скажемо, що погрози в записці пов'язані з тим, що сталося на моїй роботі. Тоді послуги детектива оплачуватиме фірма. — А так можна? — Всьо можна, єслі астарожно.
* * *

В окремому кабінеті респектабельного київського ресторану двоє добродіїв чекали на замовлені страви. На екрані плазмового телевізора форвард «Манчестера» намагався обійти рухливий ромб, складений з чотирьох гравців «Арсеналу». — Ввімкнути звук? — спитав один із добродіїв, кивнувши в бік телевізора. — Не треба. Місце перевірене. — Вам уже доповіли про останні події у Храмі? — Що ти маєш на увазі під «останніми подіями»? — Те, що Корецький привіз туди профана. — Навіть у перевіреному місці, брате, не варто називати прізвищ. — Вибачте, Суверене. — Він привіз його за наказом Великого Майстра. Великий має право призначати незалежне розслідування. Тобто робити дурниці. Зрештою, ті, хто напав на Храм, розраховували саме на таку його реакцію. Вони добре поінформовані. — А сенс? — У них в охоронному агентстві є «кріт». — Це припущення? — Це логічний висновок. — Той профан, якого привіз брат К.? — Не обов'язково. Профан звітує керівникам своєї контори, відповідно, інформація про Храм, його охоронні системи та все інше потрапляє до рук «крота». — Звідки вони знали, що Великий Майстер звернеться саме до цього агентства? — Директор агентства — близький родич Великого Майстра. Чоловік його рідної сестри. — Як усе просто… Отже, вони знають про Генератор. — Братство ніколи не страждало від дефіциту зрадників. — Але, Суверене, наскільки мені відомо, кількість тих, хто знає, обмежена. Дуже обмежена. — Це правда. Є припущення, що інформація могла потрапити до ворогів від хранителів попереднього покоління. — Вороги так довго чекали? — Можливо, в них не було замовника. Для таких операцій потрібний відповідний ресурс. Але можуть бути й інші пояснення. Наприклад, інформація знаходилась у банківському сейфі, доступ до якого спадкоємці померлого зрадника отримали лише після тривалої судової тяганини. Або щось подібне. — Це лише припущення? — Це версія тих, хто займається вирішенням проблеми. — Я зрозумів. Але це питання потребує негайного прояснення. — Над цим працюють. Добродії надпили охолодженого вина з вузьких високих бокалів. У телевізорі футбол змінився рекламою. Смаглява дівчина вигинала тіло і блаженно примружувала очі, використовуючи шампунь лимонного кольору. — Суверене, — той з добродіїв, який запитував, нащось стишив голос до шепоту, — старші брати казали мені, що у Храмі зберігається лише частина Генератора. Отже, інша частина перебуває у безпеці? — Друга частина зберігалась у схованці. Учора наша людина перевірила ту схованку. І як ти гадаєш, брате, що вона там побачила? — О Господи! — Отож-бо й воно, брате. Розділ 11

Дзвінок Корецького застав Лавра за роботою. Коли почав стрибати сотовий, він саме докреслював оптимальну схему розташування зовнішніх відеокамер на будівлі Храму. — Записка на дверях? Погрози? — перепитав Грінченко. — А що вимагають? Ага. Добре, я зараз приїду, диктуйте адресу. — Щось сталося? — запитала Людмила, молодий працівник відділу аналітики. Вона щойно зайшла до кабінету тактичного підрозділу агентства, і солодкавий аромат вечірніх парфумів домішався до запахів копченої риби, кави і принтерного паперу. — Представникові клієнта якусь записку на двері повісили, — відповів Лавр, фіксуючи адресу Корецького в записнику свого сотового. — Треба туди поїхати розібратись. А в тебе що новенького? — Я промоніторила бази даних за твоїм запитом. — Людмила поклала перед Лавром стос паперів і сіла за сусідній столик. — В Україні реально мало організацій з чіткою антимасонською спрямованістю. Значно менше, ніж у Росії і Польщі. Є, скажімо, зареєстроване національне відділення «Глобальної антиасонської ліги», але там сидять якісь незрозумілі творчі інтелігенти. Фінансує їх агрофірма з Полтавщини. Тобто фінансує — це сильно сказано. Платить за офіс. Він розташований у житловому будинку на Дарниці. Уже третій рік вони анонсують, що роблять сайт, але так його і не зробили. Видають і продають на Петрівці антимасонські брошурки. Такі чорно-білі саморобні зшитки. Явно ліва публіка, без грошей і зв'язків. Навряд чи вони змогли б знайти Храм і організувати напад. — Ясно. Хто ще? — Побіжно заявляють про своє «антимасонство» кілька крайньо правих політичних угруповань, але вони також без жирного фінансування. І ці б, гадаю, не ризикнули. Вони під «конторою» ходять. Такий собі дрібний рекет з політичною мотивацією. Та й масони в їхніх списках на шістнадцятому місці. — А може, це їх «контора» вмотивувала? — Хіба що в них там дах поїхав. Це ж псування міжнародного іміджу і все таке… — Людмила крутнула стілець так, щоби Лавр міг бачити її довгі ноги. — Ще є кілька церковних братств. Це вже публіка більш серйозна і жирна, але, в цілому, теж щільно контрольована. За нашими даними, масони ефективно й плідно працюють практично зі всіма лідерами церковних конфесій. Щоправда, у них конфлікт з «Опус Деї». — А це що за звір? — Що за звір? — здивовано перепитала дівчина. — Ти що, Дена Брауна не читав? — Вибач, котику, не читав. І не читатиму. Часу не маю для читання. — Даю довідку. «Опус Деї» — впливовий католицький орден. Повна назва «Прелатура Святого Хреста і Opus Dei». Переклад назви: «Божа справа»^[9]. Створений у минулому столітті в Іспанії. Точніше, у тисяча дев'ятсот двадцять восьмому році. Структури ордену динамічно розвиваються у всьому світі. Сьогодні він фактично виконує в католицькій церкві ті функції, які у сімнадцятому і вісімнадцятому століттях виконували єзуїти. Діяльність ордену таємна, членами можуть бути не тільки монахи, але й миряни. Існує два рівні втаємничення — зовнішній і внутрішній. Керівники внутрішнього носять звання «інскриптів» — записаних. Теперішний лідер ордену — Хав'єр Еццеварія Родрігес. Обіймає цю посаду з тисяча дев'ятсот дев'яносто четвертого року. Вся діяльність «Опус Деї» суворо законспірована. Члени ордену борються з новітніми викликами… — Нагадує масонерію. — Так, на це постійно звертають увагу опоненти Ватикану з протестантського табору. А є ще цікавіше: на відміну від усіх інших католицьких орденів, «Опус Деї» підпорядковано не Конгрегації у справах Інститутів Посвяченого Життя, а Конгрегації у справах єпископів… — Стоп. Що таке «конгрегація»? — Щось типу міністерства в уряді Римського Папи. — Ясно. Так у чому ж фішка підпорядкування іншому міністерству? — Річ у тому, що саме Конгрегація у справах єпископів керує військовими ординарствами Католицької Церкви. У цій конгрегації є спеціальне бюро, яке координує військові церковні згромадження. Її очолює кардинал-префект, отже, орденом практично напряму керує сам Папа. — Ага, зрозумів. Цей «Опус» — попівська «контора». Розвідка і контррозвідка. — Ну, скажімо так, щось типу того. Але аналогія навряд чи доречна. Судячи з наявної інформації, у них з масонами боротьба, так би мовити, позиційна. Принаймні у базах даних немає ніяких прецедентів типу нападу на Храм. — Немає прецедентів, кажеш? Котику, все залежить від рівня мотивації. Може, у тому Храмі наші хитрі масончики ховають щось дуже-дуже цінне? — Може, — Людмила ще раз крутнулася на стільці. — Все може бути. Погляд Лавра мимовільно потягнувся за її викрутасами. Дівчина знала, що козирно виглядає у всіх позиціях. Її густе довге волосся хвилясто спадало на атласні пластрони куцого піджачка, а тісна спідниця вигідно підкреслювала і вузьку талію, і розвинуті стегна. Коли вона відштовхнулась ногою, закручуючи крісло, виріз її спідниці заклично розсунувся, немов ніжки циркулів на масонських емблемах. Аналітик неквапно поправила спідницю. Блиснула пірамідка на масивному персні з білого металу. Цей блиск підкреслив граційну видовженість пальців і гелевих нігтів. На мить консультант з проблем безпеки побачив мереживні манжети дорогих панчіх і матову смужку доглянутої шкіри. Він зітхнув і сказав: — Давай далі. — А самому що, впадлу прочитати? — дівчина кивнула на папери. — Ти ж знаєш, я люблю тебе слухати. Ти в нас така ерудована. Книжки читаєш. — Хтось мав їхати до представника клієнта. — Представник почекає. Розказуй далі. — Далі так далі, — з переможною посмішкою погодилась Людмила. — Я не виключаю, що напад могли організувати ісламські радикали з організацій типу «Хізб ут-Тахрір» або «Аль Каєди». У Туреччині було кілька терористичних нападів ісламістів на масонські ложі. Зокрема, років вісім тому вони підірвали ресторан у Стамбулі, де регулярно збирались турецькі масони. Якщо треба, я можу зібрати додаткову інформацію по цих терактах. Але наші доблесні правоохоронці клянуться страшними клятвами, що всі осередки ісламістів в Україні викриті і розгромлені. Що від дві тисячі восьмого навіть у Криму жодного озброєного ісламіста немає. Може, це з'явилась якась свіжа група? Як тобі така версія? — Малоймовірно. — Чому? — Ісламісти, Людочко, наробили би більшого рейваху. Зробили б гучні заяви. На крайняк, розмістили би щось в Інтернеті. А тут усе по-тихому. Прибігли, вкусили, втекли. НІ, це не аль-каєдівці… Усе? — Практично все. Якщо не рахувати конкуруючих парамасонських і містичних таємних організацій. Є місцеві тамплієри, але вони з масонами ніби дружать. Відслідкована діяльність місцевого відгалуження американського «Ордену Храму», але це більше клуб для багатих буратін, аніж діюча таємна структура. Є такий собі «Орден Рожевої Зорі». Ці джентльмени страшенно зашифровані, їхні осередки є у Києві й Одесі. А головний центр, за інтернетівськими даними, десь у Лондоні. Практикують містичні ритуали. На Купала і на початку листопада виїжджають у Крим, на якусь їхню священну гору… Взагалі, Лаврику, по таких темах дуже мало інформації. І мотивації незрозумілі. — Звісно, вони ж таємні, як-не-як… А якщо це скіни? — Хіба що якась невідома група. — Сатаністи? — З тих пацанів на оперативному обліку МВС перебувають три підозрілі тусівки. Але всі нечисельні й не надто агресивні. Й до того ж далеко звідси. Луганськ, Харків, Рівне. — Відстані та дистанції — це в нашій справі поняття відносні, котику… Про той «Опус», про скінів і сатаністів ти ще позбирай матеріалів, про всяк випадок. — Лавр підвівся, зібрав до теки схему «Периметра», перевірив зброю і підтягнув ремінці кобури, схованої під курткою. — Добре з тобою, Людочко-сонечко, але вже треба їхати. До хати пана Корецького ще півтораста кілометрів пиляти. — Він керує їхньою безпекою? — Хто? — Той Корецький. — Здається, що ні. Як на керівника масонської служби безпеки він надто цивільний. — Він журналіст. Я читала його статті. — Цікаві? — Різні розслідування. Хто де і кому дав хабаря. — Кажуть, за копання в гівні добре платять. — Лавр згадав автівку Корецького і додав: — Але, здається, не в цьому випадку… Бай-бай, сонечко! — Якщо до вечора повернешся, ми могли би разом піти на каву, — дівчина хитро примружилась. — Кава з тебе. — Авжеж з мене, — погодився Лавр. — Якщо повернусь до вечора. Що, по правді кажучи, вельми сумнівно. — Вечір — в нашій справі — теж поняття відносне, — Людмила граційним рухом відкинула пасма волосся, які падали їй на очі. — Будеш повертатися, передзвони. Я чекатиму. Розділ 12

Перед приїздом Лавра Корецький планував ще годину-півтори поспати, але йому не дали. Спочатку подзвонили з редакції, потім з банку. Наостанку віддзвонився Великий Майстер, який побачив на своєму стільниковому ранковий виклик Романа Олександровича. Довелося детально розповісти про записку. Але про Мармурину знахідку журналіст жодним словом не обмовився. Коли дзвінки закінчилися, Корецький раптом згадав, де сам він бачив квітку, рельєфне зображення якої прикрашало торцевий зріз циліндра. Він знайшов у домашній бібліотеці довідник «Все награды Второй мировой войны». На сто шістдесят сьомій сторінці відшукалось зображення німецького ордена «Tapferkeits- und Verdienstauszeichnung»^[10]. Стилізоване зображення лотоса, шість пелюстків якого загинались управо, немов у свастики, дизайнери НСДАП розташували в центрі восьмикінцевої орденської зірки. Довідник повідомляв, що в основу малюнка нагороди було покладено ідеї керівника орденської канцелярії Третього райху доктора Доеля, а остаточний варіант розробив імперський ювелір Ернст Ланг. «Дивно, — подумав Корецький. — Нацистська символіка на футлярі кабалістичної таблиці. Цікаво, з якого давнього зображення партайгеносе Доель перемалював такий прикольний „гакенлотос“? » Він повитягував з шафи усі довідники з європейської та східної сакральної символіки, розклав їх на дивані і на кріслах. Зображень лотосів знайшлося там чимало, але точного збігу з квіткою-свастикою серед них не було жодного. Геральдичні вправи Корецького припинив дзвінок Лавра. — Я вже у вашому дворі, — повідомив консультант з питань безпеки. — Нічого підозрілого не спостерігаю. На дахах суміжних будинків нікого не бачу. Здається, чисто. — За двором можна дивитись з будинкових під'їздів, — не погодився журналіст. — Там на сходових майданчиках між поверхами є вікна, що виходять у двір. — Зрозумів, зараз перевірю, — у слухавці тренькнуло. «Перевіряй, хлопче, перевіряй», — Корецький і собі підійшов до вікна, відхилив гардину і подивився у двір. На дитячому майданчику самотня доглядальниця гойдала дитячу коляску. Біля протилежної дев'ятиповерхівки на ослінчиках примостилися старі жінки. Лавра він помітив не відразу. Той якраз заходив до крайнього під'їзду. «А це що за нянька? — журналіст придивився до жінки з коляскою. — Щось я такої раніше у дворі не бачив. Молода, а на голові хустина якась дурнувата. Вона з села, чи що? І коляска така новенька, яскрава… Та ні, то бздури, хіба усіх тих няньок запам'ятаєш? То вже параноя починається…»
Лавр ретельно перевірив сходові майданчики. На одному з них він знайшов неповнолітніх закоханих з пивом і сигаретами. На іншому наркоман щось пояснював написам на стіні. При наближенні Лавра він натягнув на очі каптурець водолазки. Лавр різким рухом зісмикнув його з голови наркомана. Худе, ніби висмоктане обличчя, нерухомі очі. Лавр перевірив його руки. Чіткі сліди ін'єкцій, на зап'ястках — порізи і сліди опіків. На останньому поверсі одного з під'їздів двері, що вели на горище і дах, зберегли сліди свіжого злому. Лавр вийняв з кобури «беретту» і рушив крутими сходами, намагаючись не наступати на рипливе сміття. До люка, що виводив на дах, була приставлена драбина, зварена з металевої арматури. Драбиною нещодавно користувались — на сходинках не було пилу. Лавр обережно висунувся з люка, оглянув дах. Біля парапету він побачив купу ганчір'я. Підійшовши до парапету, він виглянув назовні. З цієї частини даху весь двір був немов на долоні. Вхід до під'їзду, де жили Корецькі, також проглядався ідеально, незважаючи на похиле бетонний дашок, встановлений над дверима. «Ніштячна позиція для снайпера», — вирішив Лавр і копнув ногою купу ганчір'я. Раптом там щось дзенькнуло. Він розгріб шмаття: звідти вивалилася невелика тринога, зварена з металевих кутиків. На триногу невідомі умільці насадили патрон від дрельки. «Універсальне кріплення, — хмикнув консультант з питань безпеки. — Дешево і практично. Але цього штатива призначено явно не для зброї, скоріше для якогось фіксованого оптичного приладу. Для відеокамери, наприклад». Лавр ретельно перевірив рештки ганчір'я. Там знайшовся металевий ґудзик з американськими орлами і пластмасова баночка, від якої смерділо чимось хімічним і ядучим. І ґудзик і баночку Лавр запакував до пластикових пакетів. Потім він знову загорнув триногу у шмаття і перевірив решту даху. Нічого цікавого не побачив і рушив до люка. Уже підходячи до люка, він відчув, що там, унизу, хтось є. Він не почув жодного звуку, але роки тренувань і оперативної роботи не минали дарма. Від люка линули невидимі, але відчутні «хвилі присутності». Так називав це демаскуюче явище інструктор, котрий колись учив Лавра, «як на землі не пропасти». Інструктор, серед іншого, був практикуючим містиком, дзен-буддистом і вмів розрізняти півсотні видів вітру за вологістю, запахами та нечутними мантрами, які ці вітри невблаганно навіювали. Теперішні «хвилі присутності» були такими конкретними, що Лавру здалося, що локатори його підсвідомості потихеньку розжарюються від злості і бажання знищення. Ці злі бажання, немов шматки штормової піни, несли невідомі «хвилі». Там, у люці, причаївся не бомж і не злодюжка. Там чекав воїн, навчений вбивати. Навчений викликати з глибин свого єства штормові і бадьорі спалахи бойової «срібної» ненависті. Лавр правою рукою міцно стиснув руків'я «беретти», а лівою тихо-тихо, намагаючись навіть не дихати, підняв з теплого руберойду товстий шматок штукатурки. Треба було кинути штукатурку до люка так, щоби жодним звуком не видати свого місцезнаходження. Тут Лавр згадав, що в лівій кишені його джинсів лежить зв'язка ключів з пультом центрального замка «прімери» і металевим брелком. «Йопст! Воно ж усе почне дзенькати, коли я кидатиму», — схаменувся він. «А може, й не дзенькатиме, — сказало щось в його голові голосом інструктора-містика. — Будь простішим, Грінченко. Будь простим, як Ван Сінмінь^[11], який визначив: хто ретельно розжовує корені овочів, той вирішує будь-які питання». Шматок штукатурки полетів до пащі люка за траєкторією, що своєю досконалістю потішила б навіть болільників НБА. І нічого не дзенькнуло. Одночасно Лавр притиснувся до руберойду, вже обома руками тримаючи «беретту» перед собою. Але нічого не сталося. Не пролунали постріли. З люка не вискочив затягнутий у шкіру і кевлар терорист. Просто «хвилі присутності» раптом припинили свій примарний наступ. Невидимий супротивник відступив, не прийнявши бою. Відступив безгучно і швидко, наче визнав свою позицію ненадійною. «Ань ду Ченьцан», — прошепотів Лавр гасло китайської стратегеми. Це була давня мудрість східних стратегів: «тайно виступити в Ченьцан», приховати істинні напрями свого відступу, задурити ворога простотою і однозначністю вчинків. Він вичікував хвилин десять. Потім завібрував сотовий. Не відводячи прицілу, Лавр наблизив машинку до вуха. — Ви де там пропали? — почув він голос Корецького. — Перевіряю дах будинку номер сімнадцять корпус два. — І що? — Дещо знайшов. — Що знайшли? — Тут якісь піанєри обладнали собі штабік. — Штабік? — Спостережний пункт. Корецький присвиснув. — От і я кажу — абарзєлі еті піанєри. Рамси поплутали і страх патєрялі. Лавр обережно підкрався до люка, заглянув у нього, все ще готовий натрапити на пастку. Але ворог щез. Шлях був вільним. — І що робитимемо? — голос журналіста в мобілці став хриплуватим. — Учити їх будемо, Романе Олександровичу. Основам кримінального права.
* * *

— Ти його бачила? — у темряві на мить спалахнула запальничка. Потім червоний вогник відплив у глиб мороку. Вона зрозуміла, що він відкинувся на бильце крісла. «Чому він не увімкне світло? » — вона знала, що не спитає про це вголос. Так уже в них повелося — не вона визначала правила цієї гри. — Так, — сказала вона. — Він був озброєним. — Чим саме? — Волиною… Я бачила в нього волину. — Він знайшов штатив. Вона не відповіла. Зрештою, це й не було запитання. Після довгого мовчання він підбив підсумок розбору польотів: — Значить, вони почали контроперацію. Швидше, аніж ми сподівались. — Ти ж базарив, що у нас все під контролем. — Наш інформатор не може виходити на зв'язок кожного дня. Їх там усіх плотно контролюють. Але тепер навіть інформаторів не потрібно. Тепер усе ясно як божий день. Хтось із їхніх почав виявляти лягаву ініціативу. — Я повинна була його вбити? — Я такого не казав. «Ти, фан фанич долбаний, мені взагалі нічого не кажеш. Тримаєш мене за мухтарку», — подумки визвірилась вона, а вголос перепитала: — Все ніштяк? — Він міг тебе вбити. Або поранити. Тоді б уся операція зірвалась. Ти мудра й обережна дівчина. Ти все вчинила правильно, Космічна Мавпо. Все-все. — Нам маза потрібна. — Ні, не потрібна. Ми все самі зробимо. — Все через пічку ломиться… — вона не витримала панування тупого мороку і смикнула за шнурок торшера. — Проти нас страшні сили рогом стали. Світло було несильним, але раптовим. Він прикрив долонею очі. Кинув до попільнички згаслу сигарету і сказав: — Ми переможемо всі ті сили. — Ті сили не по землі шлиндають. — Ти стаєш містиком, Космічна Мавпо? — Я шифером шуршу. Так ми скоро дупло у сонця побачимо. — Сонячне дупло? Сама придумала? — Ні, навчили. Поживеш у кума, тебе й не такого навчать^[12]. — Бачиш, яка ти розумна. Хто встоїть проти такої воїтельки? — Ти мене заспокоюєш, свою вірну мухтарку, чи не так? — Її істерика нарешті прорвалася назовні. — А насправді ти ж знаєш, що ми по кокарду в блудняках. Адже знаєш, знаєш? — Йди до мене, — він дивився їй в очі. — Ти не відповів. — Знаю. Але найголовніше не це. Зовсім не це. — А що? Що? — Найголовніше, маленька, те, що ми разом. — Надовго? — Назавжди. Йди до мене. Вона не ворухнулась. Він підвівся, підійшов до її крісла, нахилився над нею. Обережно взяв у свої гарячі і шерехаті долоні її обличчя. Долоні пахли тютюном. Він наблизив свої губи до її перенісся і прошепотів: — На-зав-жди. Розділ 13

— Це моя Інна. Спадкоємиця, так би мовити, — Корецький підштовхнув доньку назустріч Лавру. — Грінченко Лавр Станіславович, — консультант з питань безпеки навмисно взяв офіційну ноту. Спадкоємиця Романа Корецького з першого погляду йому не сподобалася. Масна цибата дівуля з нахабним поглядом і фарбованим волоссям. Від таких персонажів, за досвідом Лавра, нічого, крім різноманітних неприємностей, очікувати не вартувало. — Можете називати мене Беконті, — навмисно фальшива посмішка розтягнула обличчя дівулі. — Ми так вам раді, пане Грінченко, так раді. Ви ж наш рятівник, наш Бетмен. «Стерво мале», — подумки хмикнув Лавр і приязно посміхнувся Мармурі, яка з-під лоба дивилася на детектива. — А тебе як називати? — Мар… — почала дівчина, але виправилась: — Наталією називайте. Беконті здивовано подивилась на подругу. «Ти що, мала, здуріла? Це ж мусорюга! » — казав її погляд. «А мені пофіг, — подумала Мармура. — Він симпатичний. В нього сірі очі і прикольна посмішка». — Наталі, я вам теж здаюся схожим на Бетмена? — Лавр підморгнув дівчині. — На того дешевого тіпка в кажанячому прикидоні? — Та ні, який ви там Бетмен… — Мармура шкодно шморгнула носом. — Та ви на Бекі не ображайтесь. Вона, як знайомиться з пацанами, то завжди отак тупо жартує. — Ну, ваащє! — ображена Беконті почвалала до своєї кімнати. — Я тупа овца! У власній хаті по базару опускають! — Це, я так розумію, ще одна ваша спадкоємиця? — спитав Лавр, спостерігаючи, як на обличчі Мармури розквітає найспокусливіша з колекції її посмішок. — Родичка, — буркнув Корецький, заскочений трагічним відступом Беконті. — Далека. Потім він невпевнено глянув на Лавра і розпорядився: — Всі йдемо на кухню. Треба порадитись. — Без мене! — крикнула з кімнати Беконті. Кухонна нарада тривала недовго. Лавру не довелося докладати великих зусиль для того, щоби переконати Корецького у двох очевидностях. Перша, більш конкретна, полягала в тому, що залишатись у «паленій» квартирі рівноцінно самогубству, а другу він сформулював образно: не варто зебрам пастись там, де готуються до бою леви. Цивільні фігуранти та члени їхніх родин, поки все не владнається, повинні перебувати в захищеному місці під надійною охороною. — І де ж воно, таке місце? — запитав журналіст. — У вашому Храмі. — У Храмі? Ні, це неможливо… Ні! — твердо виголосив Корецький. — Це місце закрите для сторонніх. — Що за Храм? — у дверях виникла вкрай зацікавлена Беконті. — Інно, заради Бога, зажди зі своїми запитаннями, — пригальмував доньку Роман Олександрович. — Ага, у татка страшні тайни, — погодилась та. — Татко в мене зашифрований. А я тіпа не бачила у шафі отих таткових фартушків. — Краще б ти менше бачила, а більше вчилась. — Я що, погано вчусь? — Не заважай дорослим. — А я, значить, малолєтка. З горшка злізла, нє? — Не за-ва-жай, — у голосі Корецького з'явилася педагогічна твердість. — Ну й фіг з вами, — на цей раз Беконті нікуди не пішла, а залишилася стояти у дверях і свердлити Мармуру поглядом. «Зрадниця! » — означав цей погляд, але Мармура відводила очі, і вся вкладена в нього нищівна енергія випаровувалася до вирію. — Якщо Храм не підходить, тоді треба обладнати якесь тимчасове сховище, — запропонував Лавр. — Але це приведе до розпорошення сил і здорожчання наших послуг. У вас є фазенда? — Нема в нас фазенди, — сказав Корецький. — У мого батька є за містом старий будинок. — Капітальна будова? — Будова цегляна, але це ж не фортеця. Просто двоповерховий сільський будинок. Чотири кімнати, кухня, туалет дворі. — Храм був би ідеальним місцем… — Мені ніхто не дозволить. Це порушення всіх правил. — Хіба ваше вчення не вважає захист одного з братів священним обов'язком усього братства? — Ви, як я бачу, вже встигли дещо прочитати… Інтернет? — Не тільки. — Лавр підійшов до вікна і подивився у двір. — У нашого агентства є оперативні квартири, але вони обладнані для роботи. — Так нам палацу не треба. Дівчата багато місця не займуть, а моє місце в часи небезпеки — у Храмі. — Гаразд, я поговорю з Іваном Ваграновичем, — Лавр кинув швидкий погляд на кислу мармизу Беконті, потім знову подивився у двір і покликав журналіста: — Романе Олександровичу, ану гляньте. Акуратно. Бачите жінку в хустці? — Няньку? — Ага, оту з коляскою. — Так-так, підозріла жіночка. Я, до речі, її вперше бачу, — стрепенувся Корецький і кивнув доньці: — Інно, ану йди-но сюди, подивись. Ти он ту няньку раніше бачила? Беконті неквапно наблизилася до вікна, довго придивлялась до няньки, потім знизала плечима: — Та ніби бачила. Тут няньок ціла дивізія тусує. Бебі-бум. — Я помітив її, ще коли виходив з сімнадцятого будинку, — пояснив Лавр. — Ця жінка вже годину сидить так, ніби перекриває спостереженням сектор вашого під'їзду і вікон. — Ага, бачу, — погодився Корецький. — Зиркає на наш під'їзд. — Там лавка стоїть так, що вона сидить обличчям сюди, — зауважила Беконті. — Вона ж не буде на лавці сидіти, як на коняці. Ви вже щось таке попридумували, що я від вас обох прозрєваю. «Перекриває спостереженням сектор», — передражнила вона Лавра. — Замаскований Штірліц, нє? Нормальна нянька. Он, подивіться, годує малого з пляшечки. Все цивільно. — Нехай буде так, — погодився Лавр. — «І і дай лао». — Перепрошую? — не зрозумів Корецький. — «У спокої очікуй і стомлюй ворога». Давня китайська військова мудрість. — Це якесь висловлювання Суня^[13]? Лавр кивнув. Він міг би посперечатися щодо істинного авторства старої китайської науки про військову хитрість «моу цзи», але вирішив, що навряд чи журналіст здатний розрізнити тонкі відмінності між традиціями Тан Дао-цзи^[14] і «Товариства Хунмінь»^[15]. Розділ 14

Місце зустрічі Костиганову не подобалося. Власники заміського кафе зробили фішкою свого закладу невеличке штучне озерце з кахляними берегами, мініатюрним водоспадом і непереконливими декоративними рибами. Можливо, у сонячний день це крихітне водяне князівство й тішило відвідувачів кафе, захищених від спеки величезними парасолями. Але тепер, під сірими дощовими хмарами, сіре озерце здавалось лише додатковим джерелом депресивного настрою. Навколишня сірість немов підкреслила несмак дизайнерів, які нагромадили на озерних берегах керамічні вежі ельфійських замків. Червоні дашки веж викликали непристойні асоціації, а з чорних провалів бійниць вистромлювались неприбрані недопалки. Сам брат Пітер ніколи не обрав би місцем для конфіденційної розмови цю відкриту для сторонніх спостережників терасу. Але сьогодні була не його черга обирати декорації. Помічник Костиганова за годину до зустрічі обстежив лісок за озером і тепер стежив за околицями з машини, припаркованої на автостоянці. Нічого підозрілого він не бачив, але ворог з дистанційною прослушкою міг ховатися де завгодно: скажімо, у будинку мотеля за сто метрів від кафе або на далекому, порослому модринами узвишші. До того узвишшя було кілометрів зо три, але для шпигунського приладу така відстань не становила перешкоди. Брат Пітер уже майже піддався спокусі відправити помічника обстежувати підозріле узвишшя, коли побачив знайоме авто. Світло-зелене піжонське BMW хвацько вирулило на автостоянку і вмостилось на козирному місці, біля сходів, що вели на терасу. Костиганов подумки посміхнувся. Братан Тіма не змінював стилю. Напевне, тому все ще перебував у ранзі Тіми, а не Тимофія Леонтійовича. — Сервус, брате, — Пітер підвівся назустріч власникові піжонської тачки. — Як життя молоде? — Привіт-привіт, — відповів той. — Пєтя, в мене дуже мало часу. Ще маю сьогодні зустрічі з двома клієнтами. Брат Тіма був відомим київським адвокатом. Він вів ризиковані справи по безнадійних кредитах і рейдерських захопленнях, створював собі імідж незалежного правозахисника і, як казали, був близьким до того, щоб очолити юридичну групу при штабі одної з парламентських партій. До офісу брата Тіми текли тихі потічки різноманітної цінної інформації, яку він уміло використовував для збільшення кола вдячних осіб. Колись брат Тіма допоміг Костиганову граційно обрубати боргові хвости й отримав за це пристойний гонорар. Пітер вважав, що переплатив. Але розраховувати на те, що брат Тіма вважає так само і тепер відвантажить йому інфу безкоштовно, Костиганов не став. У його барсетці лежали дві тисячі євро. Брат Тіма поклав на стіл антикварний золотий годинник з довгим, майстерно переплетеним ланцюгом. «Оце вже перебор, — подумав Пітер. — Ще не вистачало, щоби він почав брати з мене похвилинну оплату. Істинно братерська зустріч». — Я тут не від свого імені, — сказав він і дав знак офіціантці, що вони готові до замовлення. — Я розумію, — брат Тіма дивився на Пітера поверх вузьких окулярів. Золота оправа віддзеркалювала червоне поблискування кінчиків ельфійських веж. — Передавай Командорові мої найщиріші вітання. — Передам. У нас проблеми, брате. — Напад на Храм? — Я не сумнівався, що ти в курсі. Брат Тіма широко посміхнувся. Цієї миті він нагадав Пітерові ювіляра Джона Ф. Кеннеді в тому записі, де він приймає публічні вітання від Мерилін. Якраз підійшла офіціантка, і Костиганов замовив два по сто Remy Martin'a. — Ми досі не встановили мотивацію нападу. — Костиганов намагався бути лаконічним і точним у формулюваннях. — Хто напав і з якою метою. Чому саме тепер, напередодні Літнього Івана. Командор просив тебе допомогти. Зрозуміло, небезкоштовно. — Мене вже мають за останню сволоту? — хмикнув брат Тіма. —?.. — Я, Пєтя, зрозуміло, можу взяти гроші з небідного брата, — криво посміхнувся адвокат. — За добре і якісно виконану роботу. Можу. Але з братської калитки я грошей не візьму. Ніколи. Жодної гривні. Діти Вдови не забирають у мами. Й ще одне, до твого відома, брате. Ми з Командором отримали тридцять третій в один день. Разом присягали на вівтарі. Ти, напевне, цього не знав. — Я лише у тридцятому. — Тепер знатимеш, Лицарю Кадош^[16]. Paulatim summa petuntur^[17]. — Тепер знатиму, Генеральний інспекторе^[18]. — От і добре… Передай Командорові таку інформацію. Один дуже-дуже небідний чувачок довго і вперто шукав чаклунів для рішення своїх бізнесових питань. Він дуже непростий, специфічний, цей чувачок. Олігарх-містик. Рідкісне таке поєднання. Так от, він шукав і знайшов. Чаклуна. Який називає себе адептом і лицарем Червоної Гілки. Тобі відома ця назва? — Щось пов'язане з давніми кельтами, якщо не помиляюсь. — Не помиляєшся. — Брат Тіма вийняв з кишені піджака блокнот і прочитав звідти: — «Червона гілка» — назва загону видатних воїнів, які збиралися за столом у Червоній залі легендарного ірландського короля Конхобара Мак Несси. Його замок був у Емайн Масі, поблизу Ольстера. Це така давня легенда. А тепер ближче. З тисяча сімсот сорок шостого року ступінь з назвою «Лицар Червоної Гілки» надавали в ложах Ордену Оранжистів, про що зазначено у хроніках під тисяча сімсот шістдесятим роком. Повна назва ордену — Царствений орден Лицарів Ері та Червоної Гілки Лицарів Ольстеру. Останні неспростовані дані про той орден пов'язані з іменем його керівника Бенджаміна Кокса, який жив у кінці дев'ятнадцятого і на початку двадцятого століття. Отакої. — Орден… Лицарі… — Костиганов нахилив келих, вдихнув запах нагрітого долонями коньяку. — Нехай. Це мені зрозуміло. Мені незрозуміло, яке відношення має найманий чаклун до традиції Червоної Гілки. Він ірландець? — Наскільки мені відомо — ні. Але й не місцевий. Звідки олігарх його викопав, я не знаю. Але той чаклун дав олігарху інформацію про якусь старовинну річ, яку нібито зберігаємо ми, масони. Ця річ буцімто здатна з великої відстані впливати на людей так, як впливають ритуали вуду або відьомські пристріти. Люди тяжко хворіють і вмирають. І, уяви собі, ця хрєновина, на відміну від відьомських ритуалів, діє безвідмовно. Всі різновиди окультного захисту вона пробиває. Погодься, ідеальна штука для масштабного і рішучого шантажиста. Жодного фізичного впливу. А прокляття, як відомо, не враховуються упорядниками українського законодавства як самодостатній спосіб ушкодження. — Маячня якась. — Костиганов помасував собі скроні і відпив з келиха. — Старовинна річ? Пробиває захист? Звідки така в наших? — Запитай у Командора. — Запитаю. — Ні, справді, запитай. — Брат Тіма дивився просто в очі Пітерові. Тому раптом здалося, що ліве око адвоката нервово сіпається. «Нервується, — зрозумів Костиганов. — Набалакав бог зна чого і нервується». — Я ж сказав, що запитаю, — підтвердив він. — Але ж це все якесь дивне… Брати в Україні з'явилися після тисяча дев'ятсот дев'яносто третього. До того, наскільки мені відомо, ніяких масонів тут не було й близько понад шістдесят років. Чекісти винищили останніх братів на початку тридцятих. Останнім був «Орден Світла» Солоновича і Криштофовича-Аліна. Всі їхні тайники викопали, всі протоколи, патенти і ритуальні тексти вилучили. Все це загинуло у сорок першому, коли при відступі спалили київський архів НКВС. Що могло зберегтись у радянському мороці з тих часів? — Це не до мене запитання, Пєтя. Я так здогадуюся, що Командор доручив розслідування цієї справи тобі? — Щось не так? — Все о'кей, брате. Ти розумний, досвідчений. На мотоциклі класно ганяєш. — Іронізуєш? — Ага. — Моя персона тобі в ролі слідчого не подобається? — Я фаховий адвокат. Звик працювати з професіоналами. — Якщо буде потрібно, я залучу до розслідування професіоналів. — Це було б доречним. — Брате, я можу запитати тебе про джерело інфи? — Ні. — Ні? — Категорично. — А прізвище олігарха-містика? — Це не настільки категорично. Зараз його тобі нашкрябаю. Брат Тіма відірвав сторінку блокнота, написав на ній прізвище, показав Костиганову, потім спалив листок над попільничкою і розтер у ній попіл. — Усе зрозумів? — спитав він. — Не все, але дещо таки зрозумів. Прізвище знайоме. — Я не про це. Я про те, що цією хрєновиною грошовитий пупс може безкарно вбити мене, тебе, Командора або президента країни. Будь-кого на цій планеті, прикинь. — Я поки що це не можу уявити. Брат Тіма невесело розсміявся. — Скажи краще: не можу в це повірити. — Нехай так. — Відразу, поки ти ще не запитав, скажу тобі, що імені того адепта Червоної Гілки моє джерело не знає. Але воно, це джерело, знає, що той активно вербує до своєї секти молодь. Особливо його цікавлять молоді гарні дівчата. Це, скажімо так, його вразливе місце. — Так, це є цінною інфою, — погодився брат Пітер. — Гадаю, цей чаклун — найслабша ланка у всьому їхньому ланцюгу. Хоча й до олігарха при бажанні можна дістатись. — Свої припущення краще тримай при собі, — порадив брат Тіма. — Я і так тут ризикую усім на світі. — А що, той сексуально стурбований чаклун уміє читати думки на відстані? — Не відаю про таке, брате, — знов примружився адвокат. — Але ж він чаклун. І в нього ресурси та повне сприяння людині, яка входить до двадцятки найбагатших і найвпливовіших людей країни. А десять років тому ця людина очолювала найбільше в області організоване злочинне угруповання. — Так нащо ж ти вибрав для зустрічі таке прокольне місце? Тут нас можуть слухати з-за кожного дерева. — Слухати, брате мій, можуть будь-де. Навіть у президентській адміністрації. Гарантованих місць у цій країні немає. На жаль. А ця точка — на шляху від міста до кінської ферми, де я тримаю свого Падишаха. — У тебе є кінь? — Так. Уяви собі, маю гарного коника. Я цією трасою їжджу через день. І часто зупиняюся саме в цій грьобаній обжорці поїсти пєльмєшек. Вони тут непогано пєльмєшки готують. Рекомендую. Якщо мої маршрути відстежують мазафакери, то вони не напружаться від мого візиту сюди. А твоя вчорашня есемеска прийшла на скріблований апарат. Тут вони теж мені хіба що солі на хвіст насиплють. — Відчуваю досвідчену людину. — Не без того, брате. Дивись, щоби ти не привіз за собою хвоста. Ти тут сам, я сподіваюсь? — З помічником. Брат Тіма важко зітхнув і похитав головою. — Наш брат і надійна людина, — заспокоїв його Костиганов. — Ти кончений лошара, Пєтя. Якби я знав, що ти таке вчудиш, о хрєн би сюди приїхав. — Ми його вже кілька разів перевіряли на поліграфі. — Лошара ти, Пєтрухо, лошара. — Брат Тіма забрав зі стола годинник. Нічого не додаючи до образливої констатації, він рушив до свого BMW. До коньяку адвокат навіть не доторкнувся. Костиганов провів його поглядом. Піжонське авто давно вже щезло за деревами, а Лицар Кадош все ще сидів, намагаючись обдумати те, що почув. У тих його роздумах фантастичні припущення громадились на такі ж фантазії. Але з-поміж усіх можливих припущень у нього тепер було одне золоте. Навіть платинове. Тепер він знав прізвище можливого замовника нападу. І міг, нарешті, сам собі поставити чітке оперативне завдання. От тільки перед тою постановкою він конче мусив перевірити одне із припущень адвоката. Брат Пітер витягнув з барсетки маленьку дешеву мобілку. З цього анонімного стільникового він телефонував лише одній-єдиній людині. Коли на екранчику засвітився зелений квадратик контакту, Костиганов привітався: — Триста сім, Суверене. Число 307 було частиною системи паролів, які змінювалися щогодини. Абонент Костиганова мав бути впевненим, що до нього телефонує саме брат Пітер, а не той, хто вкрав або відібрав у нього телефон. Розділ 15

Переселення родини Корецьких до конспіративного помешкання Лавр запланував на ніч. Спочатку він хотів повідомити агентство, але потім передумав. Два роки тому він використовував для оперативного стеження квартиру двоюрідної сестри, яка вийшла заміж в Англії. Про те, що помешкання й досі в розпорядженні співробітника Грінченка, в агентстві не знали. «Й не треба їм знати», — вирішив Лавр. Поки Корецький-старший вивчав намальовану консультантом том з проблем безпеки схему «Периметра», Лавр передзвонив Людмилі. — Ти повертаєшся? — У низькому голосі дівчини масло текло між оксамитових берегів. — Ні, сонечко, я затримаюсь тут до ранку. Ситуація «вісімдесят вісім». Цей код означав, що оперативник агентства вступив у безпосередній контакт з ворогом. — Ти в порядку? — зміна інтонації була вражаючою. — Потрібне підкріплення? — Не потрібне. Нехай черговий зв'яжеться із тутешніми ментами. Мені треба, щоби вони, як ніч впаде, зробили шухерок на Парковій вулиці, у дворі між будинками номери сімнадцять і дев'ятнадцять. З мигалками, сиренами і всім фаршем. А якби доблесні правоохоронці ще й перевірили квартири та підвали на наявність різних притонів і підозрілих осіб, то взагалі ціни б їм не було. — Прийнято. Уже біжу до Кабарди. — Він чергує? — На оперативному чергуванні він і Дашковський. — Тоді справді краще до Кабарди. Він сам був ментом, зможе краще промотивувати колишніх колег. Передай Миколі Семеновичу мої найщиріші вітання. Не сумуй. Кінець зв'язку. Лавр помітив, що і Мармура і Беконті, кожна зі свого кутка, уважно прислуховувалися до телефонної розмови. «Нехай позмагаються, — збадьорююча хвиля чоловічого самовдоволення пробігла його єством. — Красиві пацанки. Шкода, що такі вульгарні». Чому він вирішив везти їх до квартири сестри, а не на базу агентства, Лавр собі не зізнався. Якби хтось його добре «посповідав», він напевно визнав би, що шкодна Наташа, яку Корецький назвав своєю далекою родичкою, чимось невловимо нагадує йому іншу дівчину. Лавр був закоханий у неї, коли вчився у школі. Й ще щось згадалось Грінченкові. Те, про що він давно вже не згадував. Далекий і безкінечно довгий червневий вечір, коли, розстібаючи плаття на тій, іншій, дівчині, він у відчув свою чоловічу силу.
Невідомо, чим саме вмотивував міліцію колишній капітан Кабарда, але шухер на вулиці Парковій перевершив усі сподівання Лавра. У двір заїхали дві ментівські «лади» з мигалками, воронок і «уазик» зі змопівцями. Вся компанія через вікно спостерігала, як змопівці пакують до воронка бомжів, видобутих з підвалу сімнадцятого будинку. Коли маски-шоу забралося геть, Лавр, Корецький і дівчата наділи наплічники, взяли в руки торби зі змінним одягом і залишили квартиру. Сідаючи до автівки, Грінченко перевірив її детектором. Жодного жучка він не виявив. Уже за десять хвилин «прімера» виїхала на трасу і рушила до столиці. Сидячи на задньому сидінні, поруч із донькою, Корецький напружено вдивлявся в темряву за багажником. — Так ви нічого не побачите, Романе Олександровичу, — зауважив Лавр. — Це ж тільки в кіно «хвіст» висить у двадцяти метрах за об'єктом. На трасі вони нас можуть пасти двома тачками, не наближуючись й на півкілометра. Вже коли з'їжджатимемо до міста, спробуємо виявити хвоста. Попетляємо спальними районами. — Вам видніше, — погодився журналіст. — Ага, та ваша нянька за нами звіздячить. У неї коляска з моторчиком, — вставила свої п'ять копійок Беконті. На тому розмова закінчилась. Але Мармура кожного разу нервово озиралася, коли у заднє скло впирались промені фар. Одного разу їй здалося, що два здоровенні джипи видавлюють «прімеру» з лівого ряду. Вона вже не відривала благального погляду від Лавра, коли джипи раптом форсанули і помчали кудись уперед, до сузір'я рекламних вогнів. — Що це було? — запитав Корецький. — Пацани в доганялки грають. Після пригоди з джипами пасажири «прімери» розслабилися. Беконтізаснула. На в'їзді до міста почалася злива. Лавр з'їхав з траси і покрутився вулицями і дворами навколо багатоповерхівок. Не відчувши нічого підозрілого, він виїхав на об'їзну і повернувся до міста із західного напряму. Під останніми краплями зливи вони доїхали до тихої вулички, на якій двоюрідна сестра Грінченка колись викупила половину дореволюційного особняка і переробила свою частину на двоповерхову квартиру-ательє у стилі «техно». — Ви тут будете з нами постійно? — спитала Лавра Мармура, коли вони увійшли до просторого і майже порожнього лобіо. — Ні, Наталі, не постійно. Мені треба буде зайнятися справами. А тут з вами посидить інша людина. — Що за людина? — поцікавився Корецький. — 3 агентства? — Людина, якій я довіряю. Колишній міліціонер. Він приїде в обід і буде з вами до завтрашнього дня. А до того часу відпочивайте. Ідея залучити до охорони Корецьких Кабарду виникла у Лавра ще під час ментівського шухеру. Вони не були близькими приятелями, але Микола Семенович вважався в агентстві людиною надійною. Лавр ніколи не чув, щоби хтось поставив під сумнів порядність і професійну відповідальність колишнього капітана. «Якщо я попрошу, Микола Семенович цієї точки не здасть», — вирішив Лавр. Він піднявся гвинтовими сходами на другий поверх, відчинив двері, що вели до спальних кімнат. — Як бачите, конспіративні квартири бувають великими і комфортними. — Наша організація за все заплатить, не сумнівайтесь, — завірив Лавра журналіст. — А я і не сумніваюсь. Ви ж самі підписували договір з агентством. Розділ 16