Марина Павленко 13 страница

Двоє змальованих олією полотен без рамок і підрамників. На одному, згідно з підписом на звороті, красується «Бравий козак Олександр Щербанівський. 1919 р. ». Напівжартівливий веселий малюнок з усміхненим

З/

вусанем у сонячному брилі. Другий малюнок не менш веселий: «Кумася Вікторія Щербанівська. 1919 р. ». У яскравій квітчастій хустці, розкішній вишиванці, теж щиро усміхнена! Що ж, дев’ятнадцятий рік: ще всі живі, сім’я ще разом!.. Софійка ніколи не бачила Хазяйки такою щасливою! З іншого боку, може, це знак? Що сім’я нарешті знову разом? А так тобі, Квашо, а так! Не все тобі дісталось, не все вдалося спродати з її, Софійчиного, спадку!

Були також кілька родинних світлин: здебільшого такі ж, як і в Настіному бутлі, але з підписами! З Русалонькою тоді вгадали: на фото була таки вона, Софія Щербанівська. Як і з самим Мокренком. Цікаво, до речі, що себе на звороті він підписав так: «Юліан Мокренко, по пашпорту і за прийомними родителя‑ ми – Сирівець, по рідному отцю‑ бандуристі – Мокрий, а по сердечній синівській спорідненості – Щер‑ банівський». Ого, який лабіринтик! Отже, Софійка не була надто далека від істини, коли вважала Мокренка сином пані Вікторії! А щодо прийомних батьків... Не інакше, як ідеться про тих самих адвокатів Сирівців, яких згадувала колись екскурсоводка серед свідомої української інтелігентської громади міста! Світ тісний, усе пов’язано, нічого нема випадкового...

Кілька листів із нотами і невеличкий аркушик, на якому Юліан Мокренко описав Левка Щербанівсько‑ го. «Се дуже делікатний і чулий чоловік. Однолюб у всему: від подружжя до рідного краю. Грубості з його вуст не почуєте ви ніколи жадної. Найтяжчі вирази, які коли‑ небудь злітали з його вуст, це хіба «квадратовий дурень» та «свинське ідіотство». Пробував колись‑ то писати поезії, але віршувальник з него не дуже. Більше має хист до гумору та сатири. Робить записі і народних сміховинок».

– Тат, якщо не рахувати останнього речення, це наче про тебе! – стішилась Софійка.

– Ну, мав же я в когось удатися! Чого б не в дідуся? – цвів і пахнув щасливий тато.

Він так надихнувся тим, що нарешті й у нього є родичі, негайно ж написав листа в Казахстан за вказаною адресою, відпросився з роботи й поїхав на пошуки в обласний архів!

Уже ввечері першого дня тато радісно звітував Со‑ фійці, аж розривалась слухавка:

– Доню, знайшов!

– Що знайшов, татку?

– Відомості про нашого пращура! Отого, котрий, ти розказувала, не присягнув Катерині другій!

– Та‑ ату! Давай без гумористичних передмов, будь ласка!

– Той козак – Щербань Самійло!

– Ти хотів сказати, Щербанівський?

– Я хотів сказати те, що сказав! Як ти й просила: без передмов! На Щербанівських прапрадід переписався, коли приймав дворянство!

– Тобто баба Настя...

– Атож: баба Настя, нехотячи й сама того не знаючи, повернула нам справжнє прізвище!

Оц‑ це то та‑ а‑ ак! А вона, Софійка, ще й сміла на це прізвище нарікати!

– Утім, тату, що дивувати? Он прадід композитора Петра Чайковського – теж насправді козак Чайка!.. – як добре, що останнім часом довелося багато читати! Правда, якби ще хоч трохи тямити в музиці, яку той Чайковський писав...

– Софійко, я ще хотів, – під кінець розмови тато зненацька посерйознішав, – порадитись... Який би мамі зробити сюрприз?.. А то знаєш, виходить, ніби зараз я вже на перший план вийшов, а вона мовби в затінок відступила...

Ну, мамі трохи затіночок не завадить, надто ж після тих кухонних розмов, про які тато й не відає, але... Але який тато чуйний та делікатний!

– А вона ж для мене завжди – центр Всесвіту! Просто казати про це забуваю, а треба!

О, тут уже тато забалакав дуже правильно!

– От уяви: приїду з квітами і на весь світ скажу їй: «Наша люба матуся»!..

– Щось романтичніше! – аж скривилась дівчинка.

– От я –дурень квадратовий! Краще «Моя найкраща і найдорожча»!

– О, це буде діло!

У тата чудово вийде і без її, Софійчиного, керівництва!

– І якогось вірша прочитав би! – додала все‑ таки від себе. – Тільки не свого, а... Вона Василя Стуса і Василя Симоненка любить! Каже, що в них любовна лірика, як її... потужна, чоловіча!

– Ти що, так і каже? Господи, скільки ще в ній таємниць!

– А в тобі, татусю, виявляється, багато прихованої романтики! Винось її на люди частіше!

– Згоден, Софійко. Так і буде!

– Ага, і ще, до речі! – згадала і сама вразилась: – Мама якось говорила, що й Василь Симоненко по мамі Щербань!

– Невже? Після такого вже гріх не бути романтиком!

А так нам усім і треба, а так!

– І ще: Симоненкам, точніше Щербанівській гілці його роду, теж було надано за козацькі заслуги дворянство. Але Василь жартував, ніби дід ту дворянську грамоту скурив на цигарки. Що це значить, як думаєш?

– Що не титули нам головне, а наша людяність.

– Точно, татусю! Я тебе люблю!

Боже, як добре мати рідну душу, яка розуміє з півслова! Гарно жити на світі!

До речі, в цій радісній катавасії отримав цукерочку і Сашко. Тітонька Сніжана, яку, відколи діло повернуло на перемогу, втаємничили в усі справи, прочувши, що ім’я татового прадіда Олександер Щербанівський, авторитетно заявила:

– А ви знаєте, що імена до імен притягуються? Кажу це як дружина і мати двох Сергіїв! Так що у вашім роду може з’явитися ще якийсь Олександр!

бо. ЗАВЕРШАЛЬНІ ФеЙЄРВеРКИ

Уже кілька годин Софійка з Сашком бродять цвинтарними бур’янами, розшукуючи третю могилу від південно‑ східного кутка Міщанського цвинтаря.

Софійка не повторить бабиної помилки! Не зречеться своїх предків, не зречеться й зрадливої Насті! Навіть якби тій не пробачила гріхів пані Вікторія в другому сні, дівчинка її нізащо не осудила б! У м’ясорубці такої страшної епохи – хто був би певен у

власній принциповості? Вона лиш спробує благати й самого пана Бога простити нещасну бабусю!

Тому Софійка знає, чому, попри все, пані Щербанівська у сні сказала: «Дякувати Господу, мене обминула доля князів Острозьких, Галшки Гулевичівни, Раїни Вишневецької, Василя Тарновського й багатьох інших!.. » Спадкоємниця князів Острозьких Анна Алоїза Ходкевичева без вагань зруйнувала все, що будували батько і дід! Любий син Галшки Гулевичівни Михайло перекинувся в іншу віру, а ще був гультяєм і марнотратником! Син Раїни Вишневецької Ярема ввійшов у історію як один з найбільших україноненависників! Син Василя Тарновського Васючок виріс пияком і вітрогоном!

А Софійка – ні, вона не така! І тато її не такий! І Ростик буде не такий!

І все‑ таки де ж та могила? Тільки взуття обросили, кропивою пожалились та реп’яхи торішні визбирали. Все тут змінилось, і місто так понаступало на цвинтар, що знайти що‑ небудь...

– Ось вона! – гукає Сашко, виринаючи з‑ за колючого, розквітлого куща акації.

Зашпортуючись, продираючись крізь колючки, Софійка біжить на його поклик.

Під кущем над молодою травичкою ледь‑ ледь здіймається зарослий мохом камінь. Обдирають мох, під ним – табличка.

– Вік‑ то‑ рія Щер‑ ба‑ нів‑ ська, – читають хором і майже навпомацки, – По‑ мер‑ ла 1944...

– От я й знайшла вас, бабусю! – несподівано для самої себе гладить каменя, обіймає, тулить прив’ялий букет жасмину (з куща біля Сашкової стежки), сльози вперемішку з пелюстками котяться на обідраний мох...

Фадійчук стоїть ні в сих ні в тих, але теж чомусь відвертає затуманений погляд...

Коли вже розчистили могилу від хащів і вилізли на рівне, помітила букет у Сашкових руках.

– А ти ж чому не поклав?

– Я... Ходімо ще в одне місце!

Він повів її до незарослої могили в найглибшому кутку цвинтаря. На ній стояв свіжий нефарбований хрест без підпису.

– Якось ти говорила про скелет у шафі, – відповів на її німий запитальний погляд. – Коли ми будували шефові новий магазин, знайшли замурованного в стіну скелета... Виявляється, на тому місці колись радянська тюрма була... Це, як його... НКВД засуджувало там до страти ворогів народу... А цей, мабуть, так чимось не догодив, що його в стіну замурували...

– Та ж треба дослідити! – зойкнула Софійка. – Це ж батько чийсь! Або син!

– І ми так казали. А шеф відповів, що за законом тепер там належить провести розкопки й дослідження, а це на багато років заморозить будівництво... Бігав десь, давав якісь хабарі й домовився, що скелета просто поховають без суду і слідства, без розголосу... Нам же строго‑ настрого наказав мовчати, я насилу це горе в собі носив!..

– Господи, це ж як тобі важко було! – Софійка погладила по плечі цього теж витонченого і дуже справжнього чоловіка. Тепер вони плакали обоє.

– А магазин? Так і будуєте? – запитала згодом.

– Ні! Не зміг він! Комусь чи то продав чи віддав ділянку... А він, – кивнув на могилу, – так тепер і буде тут, безіменний...

– Зате ми завжди сюди ходитимем! – запевнила. – А ще... Знаєш, я не надто віруюча, бо й батьків до того ніхто не привчав... Але я молитимусь за нього!

І за Щербанівських, і за всіх‑ всіх стражденних!..

– Ти завжди вмієш розрадити! – усміхнувся крізь сльози Фадійчук.

Весна відповіла фейєрверком акацієвих пелюсток і вибухом життєствердного пташиного щебету. Вони повертались у місто, і на серці кожного було урочисто, просвітлено й легко. Відтепер усе буде тільки добре!

бі‑ ВИхЩ З ЛАБІРИНТУ ЧИ НОВИЙ ВХІД’

Сьогодні останній день навчання. І сміх, і сум, і спогади, й надії...

Софійка якраз неподалік Завадчучки, бачить, як до неї підійшли Аська й Лізка:

– Ходім, десь побухаем на честь закінчення наших мук!

– Ні! – одрізала Ірка.

– Та чого ти ламаєшся? – де не взявся Кулаківський. – І годі на мене дутись, я, коли хоч знати, тоді тебе родакам не здав, а, навпаки, душевненько тебе пристроїв у Софчиної тітки!

– Пристроїв він! Ану відкоти, бо зараз так пристрою, що самого ламатиме!

– Ми ж нічого такого, з травою зав’язано! – підлещувалась Аська.

– Просто піддамо по сотці, стрес шкільний знімемо! – вторила їй Лізка.

– А то й лиш по п’ятдесяточці мекнемо, не більше! – намагався загладити вину Кулаківський. Він, здасться, ще хотів щось сказати, але помітив удалині Альбабаріна і вмовк. А тоді винувато й потихеньку – бочком‑ бочком – і зник у найближчому кабінеті.

– Ірисками сьогодні я пригощаю! – гнула своє Аська.

– Без мене, літроболи обкурені! І мекайте, і пригощайтесь! Без мене!

Завадчучка так гидливо фиркнула і так зверхньо майнула сшдницею‑ шароварами, так швидко пішла геть, що в тусовочників очі на лоба полізли.

Та що ашниці – Софійка й сама з несподіванки отетеріла!

А тоді метнулась доганяти Завадчучку. Порівнялась із нею аж біля скверу.

– Слухай, а як ти на те, – почала захекано, – щоб до нас додому сьогодні під вечір? Ми свято невеличке відзначаємо: і закінчення сьомого класу, і одну невеличку перемогу, і – родинне дещо...

–А хто буде? – завагалась Ірка.

– Ну, батьки мої... Сашко, Леська, сусідка баба Валя... Кицька врешті‑ решт! Мишей уже пастка всіх половила, Чорнобілку знов мамою реабілітовано і прийнято в сімейне коло!

– О, той чеба і та зубрилка? – гмикнула Ірка. – Плюс купа пристарілих сусідів?

Ох, ну, Завадчучка – вона й в Африці Завадчучка! Нащо затіяла з нею цю розмову?

– Та жартую, жартую! – засміялась та.

– Ху‑ у‑ у! Попереджай хоч! То прийдеш?

– А... А той патлатий красунчик буде?

Ні, таки ж нестерпна вона, ця екзотична африканська істота!

– Та знов жартую!

Теж мені дотепниця!..

– Ну, хіба що жартуєш! Бо... Бо вони зі Сніжаною теж запрошені, але дядько Сергій узявся завершити свою одну дуже гарну картину «Сучасна мадонна», то, може, будуть зайняті!

– А мені? Мені можна? – пролунало раптом ззаду жартівливо‑ сором’язливе.

Дмитро? Іваненко? Де він узявся?

– І тебе, Дмитрику! – (треба маму попередити, що плюс дві душі! ).

– Ні, я серйозно! – опустив очі Іваненко.

– І я серйозно! Десь на вісімнатнадцяту всіх чекаємо!

– Тоді до вечора! – просіяв Дмитро й почимчикував алеєю.

– До вечора! Сервус! – розвернулася й Ірка (мовби їй по дорозі з Дмитром).

Софійка дивилась їм услід. Ні, все одно не шкодує, що її запросила! Навпаки, аж веселіше стало! І святкувати разом буде таки ліпше!

А святкувати є що. Вона здолала цей важкий лабіри...

Дзенькнула мобілка. Есемес, незнайомий номер. «Прекрасних і премудрих вітаю з закінченням навчання! Бажаю цікавого і дуже‑ дуже класного літа! Козирний Туз».

Це ще що за сюрпризи? Озирнулась: ніде нікого! Виходить, і попередні послання теж стосуються таки її, Софійки? І хто такий той Туз? І звідки взяв її номер? І взагалі!

Але подих свіжого вітерцю, настояного на акацієвому цвіті (і тут ця акація, але ж як пахне! ), лагідно огорнув Софійку, здмухнувши усі турботи. Отже, святкувати! Вона здолала цей важкий лабіринт! Нарешті можна вдихнути на повні груди і – радіти, радіти, радіти! А ще – трошки розслабитись, перепочити!

Ну, після того, як поможе мамі з бенкетом, звісно!