Марина Павленко 12 страница

Вона прокинулась.

Як добре, що нині субота, і можна зразу бігти в Музей!

Миколаївна, традиційно обв'язана пуховою хусткою, сиділа на чергуванні – мовби чекала! Втім, після того, як Софійці приснилась Хазяйка, Миколаївна дивилась на дівчинку, як на вищу істоту.

– Звичайно, Софійко, підемо й подивимось! – працівниця ні секунди не сумнівалась у її словах. Узяла ключі й мало не бігцем пошкутильгала до флігеля у внутрішньому дворику музею – комірчини, себто Фондів.

Тісну кімнату заповнили широкі шафи й полиці, заставлені різного калібру експонатами. Глеки, вази, бюсти, барельєфи, меблі, просто уламки... Позапаковувані в тканину, папір чи целофан, на кожному цифри‑ номерки. В кутку штабелями понаскладено зачохлені картини, і Софійці з Миколаївною довелось добряче понишпорити, розпаковуючи кожну й шукаючи під чохлами газетну обгортку зі сну...

Боже, невже цей третій сон від шафи Софійка наснила‑ намарила собі сама, невже ніякого дару немає?!

Проте Миколаївна і гадки не мала падати духом! Віддихавшись, відпчихавшись від пилу й прохрупавши‑ розім’явши свого болящого поперека, вона з новою силою кинулась на нову групу експонатів: тих, що зберігалися з меншою пошаною, лежачи охайною горою на підлозі.

– Ой! Протекло! Підгнило! – сплеснула руками над картиною.

Газетна обгортка місцями помокріла, аж поприлипала до полотна.

– А може, просто ще одна свіжа підробка, запакована замість старої картини? – бурмотіла сама до себе, нетерпляче здираючи газетні клапті.

Але Софійка відчувала мандраж, можна сказати, передчуття дива.

– Свят‑ свят‑ свят! – перехрестилась Миколаївна, віддерши черговий шмат газети. – Невже оновилась?!

Перед їхнім зором постала... ікона! Мальована чи то на чорному дереві, чи то й на металі, обрамлена чорною, поточеною шашлем рамою, вона відкривала на чорному тлі страдницьке, але разом з тим просвітлене обличчя Ісуса Христа. Одне його око, правда, видні‑ лось погано, зрештою, як і плечі й тулуб, але решта обличчя та німб – аж блищали, наче збризнуті живлющою водою, наче продирались крізь темряву!

– Вона ж була... Тутечки ж нічого не було! – викрикувала Миколаївна. – Лише плямка іржава на чорному фоні! Вона ж навіть реставрації не підлягала, тільки й того, що записана як ікона, тому й не викинули!

Вона торкнула образ і подивилась на вологі пальці:

– Наче сльози! Ні, наче пахуче миро, от понюхай!

Софійка принюхалась і відчула аромат ладану. Як у

церкві, куди заходила з тітонькою в Києві. Бо у Вишно‑ полі церкви не було, лиш будиночок, переобладнаний під церкву після якогось заводського цеху, і вона досі пахнула мастилом та дьогтем!

Погукали працівників, ті позбігались і зачудовано повклякали перед іконою.

А на ній – о Боже! – уже чітко проступило друге око, повиразнішав терновий вінець на чолі, проявились складені на животі руки, огорнуті червоною плащаницею!.. Якийсь мотуз, зав’язаний вузлом на грудях, що в’ється по руках і спускається донизу... А ось уже з’явилась охряна палиця чи то світлоносний жезл у правій руці!..

Софійка, на свій сором, і в іконописі тямила небагато, але німб сіяв усе яскравіше, і мимоволі хотілося впасти на коліна!

– Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури! – злетіли з Софійчиних уст Хазяйчині слова.

Всі вражено подивились на дівчинку. Втім, ні – жоден не здивувався, ніби саме це мало звучати в такий момент!

– Вікторія Щербанівська давала ще таку пораду, як вона казала, совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя!..

– В ім’я Отця, і Сина, і Святого Духа, амінь! – несподіваним, хоч і не надто вправним хором загула громада.

54 ЩЕ ОДНЕ диво

Коли вже і батьків, і Сашка, і Лесю поклакали подивитись на ікону, коли вже сім разів переглянули газету, в яку ту ікону замотано («Культура і життя» за 1992 рік, вже за незалежності України – тоді, ін‑ вентаризуючи, востаннє перепаковували експонати), коли вже сто разів говорено‑ переговорено про сьогоднішнє диво, Сашко згадав про блокнота. Точніше, про старців:

– А знаєш, я тут вичитав... Старці вважалися посередниками поміж Богом та людьми! А ще так називали сліпих кобзарів!

– Кобзарів? – спохопилась Софійка. – Стривай... так‑ так... Мокренко все життя вмів співати й грати... Саме його бандуру перепродував Кваша Гарбузові! Як там писалось у нотатках Софії Щербанівської? «Старе вихованнє в його натурі донині відзивається»... Його ще підлітком було забрано від старця, котрого він супроводжував по хуторах та селах. Чи на добре то йому пішло, зараз направду тяжко судити... » А ще там було: «Ясно одно: по сему його житте круто... ». Далі запис обірвано, але, мабуть, це значило «круто змінилось». Його всиновили багаті інтелігентні люди, що ж дивувати!

– А ще я прочитав, – Сашка аж розпирало від загадковості, – що кобзарі колись були дуже шановані люди, можна сказати, таємні жерці! І в кобзарів була власна мова!

– Невже? – дуетом вигукнули Софійка й Леся.

У Лесьчиному інтерне« знайшли, що кобзарська мова звалась лебійською або шлепецькою (сліпець‑ кою). Що більшість її слів походить з давньогрецької мови та літературної латини 17 століття (от вам і старці! ). Навіть у тогочасній Європі давньогрецька й латина були доступні далеко не всім! А ще – шлепецьку мову майже втрачено. Бо радянська влада кобзарів нищила, щоб часом, борони, Боже, не підняли на повстання народ! У злощасних 1930 роках скликали всіх кобзарів нібито на з’їзд. Після чого всіх таємно розстріляли, так і звуть нині той з'їзд – розстріляний! Виходить, якби Мокренка не всиновили, його чекала б ще страшніша доля!

На окремих сайтах познаходили й слова, які попри все таки дійшли до нашого часу, бо їх потроху досліджували й намагалися зберегти Пантелеймон Куліш, Микола Лисенко та інші небайдужі люди!

Уклали з них цілий словничок і тепер кинулись уже до блокнота.

Тепер побачили, що Юліан переписує слова лебійської мови. Мабуть, забув, тож намагається позгадувати їх зі свого далекого дитинства! Значень їхніх не пише, бо тоді недремний наглядач Кваша про все здогадається! О, недарма він брав участь в укладанні українсько‑ російського словника під керівництвом Комара! Такий міг би скласти ще не один словник!

Отже, бодай за божевільними писаннями Мокренкові вдасться хоч щось приховати, хоч щось не вийде за межі хати і вціліє від чекістів!

«Спин» – це «чорт»! «Шуліцейський» – справді поліцейський! «Неклевий» – це таки «поганий», хай тикнеться Кулаківському. «Гальомий» теж. А «кирати» – це таки «пиячити», хай дарує за несподівану

згадку й Ірка! «Бо той недобрий чорт‑ ітоліценський Букша... » «Букша» – це «кваша»! «Бо той недобрим чорт‑ по ліцейський Кваша»! «Цілітно шукоморить» – «усе шукає»!

Деяких слів Мокренко, видно, пригадати так і не зміг, тож заміняв їх звичайними. А може, ті лебійські слова саме в тон звичайним і звучали? Словом, усе вкупі виглядало так:

«Визітаю: біяк відкаплонить хтось біце, хай, бетлій‑ ти кливеньский, скумає знахтнтм манейську суразну суга‑ каравону, манейську кирдимню, манейське клеве ставера! Манько бівже не дослякаюсь: шалеко, а млнь‑ ко йорий, нетроняшний, кувезно кімарю, бо неклевиЙ сп и н‑ шу ліцейський Букша цілітно шукоморить... Зо‑ етичуйтн сі кудорові! Делькаренко Ю. »

А означало, мабуть, таке:

«Благаю: як відімкне хтось це, хай буде ласкавий, зуміє знайти мою гарну воду‑ дівчину, мос життя, мос гарне подружжя! Я вже не діждусь: далеко, а я не здоровий, тяжко лежу»... («Кімарити» – таки ж лежати, бабуся недурно так мовить! ) Бо той недобрий чорт‑ поліцейський Кваша усе вишукує... Зоставайтеся всі здорові! »...

Наче прощання...

А от що значить «Делькаренко Ю»? «Делька»–теж вода, «вдельчитись» – утонути... Але ж утоплеником став Кирило, а Мокренко... Мокренко – ось воно що! Юліан не зумів перекласти слово «мокрий» і написав його як «Воденко»! * Воден ко Юліан»!

«Вода‑ дівчина» – може, це русалка? Вона ж його, Мокренкова, дружина!

«Похазниця – манейська кливеньска бахтійка»... «Похазниця» – це «господиня», хазяйка! «Хазяйка –

моя ласкава теща»! Отже, пані Щербанівська Мокренкові ніяка не мати, вона його теща! Це значить, що,..

Що Софія – його дружина, «його життя», його «гарне подружжя», його Русалонька!

«Так красно він мене все узивав», «виростали вкупі», «серце», «співаємо дуетом», – це ж у архівних записках писала Софія Щербанівська саме про Мокрей ка! А її рядки про те, що «так було гарно зроблено сей... » і «міні подарував», мабуть, стосуються отого знаменитого галерейного портрета!..

Ще одна Софія‑ Русалонька!

Поки Софійка переварювала, Сашко з Лесею мудрували далі.

Явно якась адреса! «Шусто Кустанай, шустечко Ті‑ мара‑ стичннське, хоро Іон‑ майський, восторка Кра‑ сімна, хаза дікона й шандра, похазь тімара. Делька‑ ренко С. О. Незабатузяні‑ хірані‑ етан».

За годину праці встановили, що йдеться про Кустанайську область, Семиозерний район, село Пер‑ шотравневе (мабуть, Первомайське: чисто радянська назва! ) у Казахстані! Ну, так: адже Казах – це вільна, отже «незабатузяна» (незв'язана) людина! Вулиця Червона, будинок іб, кімната 7! Ну, а «Делькаренко С. О. » – вона ж, вона: Мокренко Софія Олександрівна!

Так он куди закинуто репресовану Русалоньку! Аж у Казахстан! Вона, почувши від мами, що чоловік помер (о, той брехливий некролог! ), а потім, видно, дізнавшись і про смерть брата й матері, не захотіла чи не змогла вже повернутись на рідну землю! Але її адресу Мокренко десь відшукав і просив нащадків допомогти!

Звичайно, самої Софії вже немає живої (хоч Софійка і тут готова вірити в дива), але, може, зостався хто з її близьких? Може, врешті‑ решт, у неї там народилася Юліанова дитина?

Он іще чому Юліан ховав правду від Кваші! Знав: Григорій Борисович не допустить сюди ніяких спадкоємців: йому самому згодиться Мокренкове майно! Що ж, Кваша так і зробив: привласнив і розпродав по частинах майже весь будиночок з колонами! Мабуть, це теж винагорода від органів за вірну службу!..

Ох, від усього цього точно можна збожеволіти!

5 5. Ще КІЛЬКА ХОДІВ

Наступні знахідки посипались, як з рогу достатку.

По‑ перше, повернули ще дві картини: здається, Глущенка і Яблонської. Нібито натрапили на слід і Мокренкового полотна. Більше того: в музей закуплено якісну сигналізацію та інші засоби охорони!

По‑ друге, на радощах від таких успіхів Пустельник... поцілував Софійку в щічку! Отак узяв за плечі (обняв тобто! ), і – цьом у щоку! Ти, – каже, – Софійко, найбільше заслуговуєш подяки! Якби, У‑ каже, – не твоя допитливість, фантазія і метикованість, то в усіх галереях полишалися б тільки підмінки, а ікона – гнила б у коміричні!

По‑ третє, ікона, перенесена на найпочесніше місце, ще більше оновилась. Церковники з усіх усюд їдуть тепер до музею і просять її для храмів, але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не віддавати. Колекціонери, магнати, навіть вельми підозрілі здоровані в камуфляжах і темних окулярах з усіх усюд жадають купити її за величезні гроші. Але музейники чітко тримаються Хазяйчиного наказу: не продавати

– Скушеніє! – тільки й зітхає Миколаївна.

По багатьох телеканалах завдяки незвичайній іконі Вишнопіль прогримів удруге – тепер уже з гарного боку. Бо як у намолених місцях ікони оновлюються – одне, а тут же... Знак!

По‑ четверте, ікона стала виявляти ще й силу зцілення. Миколаївна стверджує, що її перестав боліти поперек, і скинула свою одвічну хустку, у сторожа Петровича рівнісінько в день відкриття ікони загоїлась обпечена рука, ще в когось щезли головні болі. Може, то люди вже так собі уявляють, але й Софійка не завважувала зморщок на шиї і на чолі, як не крутилася перед дзеркалом!

По‑ п’яте... Попросивши в музейників опис ікони, Софійка прочитала дивовижну річ: її було передано музеєві у 1960 роках, тобто вже через два десятки літ після смерті пані Вікторії... Ні, важливо інше: передано з Половинчика! Після остаточного перетворення їхньої церкви на клуб. Передано, як пише акт, в незадовільному стані. В такому незадовільному, що коли 1992 року музейні ікони дозволено було повернути церквам, жоден піп не захотів її і в руки брати. Саме тоді «поясне зображення Ісуса» було запаковано вуже згадану газету «Культура й життя», в якій і долежало до нинішніх подій.

Ні, ще важливіше: та ікона, за переказами, ще від якогось козака Вишні! А Вишня – то давнє прізвище

Софійчиної маминої родини, яке в життєвих периттетіях помилково перетворилось на прізвище Ягода!

Отже, ікона – трохи й Софійчина? Недарма ж у сні Хазяйка сказала: оберіг роду! Правда, вона сказала, нашого з тобою роду... Бо, звісно, музей – це її най‑ рідніше, можна сказати, і дім, і родина!

По‑ шосте, відкаплунено, себто відімкнено ще один запис у блокнотику!

Ой, передихнути, щоб про все по порядку!.. «Кувирх» – дах, «кувізо» – залізо, «ліхторити» – числити, відрахувати... Двадцять п'яту балку на даху, під залізом! Господи, дай сил усвідомити й переварити! Невже на горищі Мокренкового дому ще уціліла схованка? Кваша перешукав‑ перекопав землю й підлогу, перестукав стіни, а тут... Невже хоч тут Юліанові вдалось його обвести круг пальця? І що? Що там може бути? Ет, що б не було, то буде велика й коштовна пам'ятка!

А от як потрапити на горище? Григорій Борисович тепер навряд чи довіриться двом школяркам!

По‑ сьоме... А по‑ сьоме Софійці перервав раптовий Сашків дзвінок:

– Софійко! Бігом! Бігом до мене, благаю!

Бігла, аж засапалась.

– Сюди! – Фадійчук з таємничим виглядом закликав дівчинку до будинку. – Глянь, що я відкопав!

Софійка насамперед ахнула від того, як змінилась кімната. Чисті рівні білі стіни (з її портретом у рамці) і стеля, нове світле вікно!.. Якось аж просторіше стало!

І труб ніяких не видно – хіба Сашко досі не зробив опалення?

– Та зробив я, зробив майже до кінця! І опалення, й воду! Просто труби приховані! Ти на це ось поглянь!

Він відгорнув ширму і показав на чималенький скляний бутель: такі, як ото в Половиннику бачила в бабусиній коморі, тільки горлечко ширше. Те горлечко було заткнуте якимось корком чи то шматтям, а всередині крізь стінки прозирали... Папери, світлини і тонкі порцелянові черепки! Не прості собі черепки: всуціль розписані уже знайомим дрібнюсіньким рослинним орнаментом!

– Уяви собі: наткнувся, коли вкопував лавочку на нове місце! Вирішив поставити її в кінці стежки, під жасмином, де ми часто сиділи! Як лопата стукнула об щось, то спочатку подумав, що на скарб натрапив! Ото, думаю, чи ще вдасться знайти леськовичівський, а тут – уже! Знаєш, яка ще думка першою прийшла? Що його подарую тобі, і ти зробиш з ним, що схочеш, і купиш собі за нього вимріяного комп’ютера! Тоді зрозумів, що не скарб, але якщо сховане, то має бути щось цікавеньке! Все одно, гадаю собі, це все буде присвячено моїй Софійці! От і покликав тебе, щоб тільки разом відкрити!

Софійка марно пошукала поглядом, де б це сісти. Коли трошки оговталась, запропонувала:

– Спокійно, Сашку, спокійно! Понесімо його до мене додому і розкоркуємо при батьках! Чогось мені так... Якось при них буде затишніше!

– Як скажеш, моя Русалонько! – сяяв хлоп’як.

Ще за якийсь час вони вже сиділи у вітальні, оточені Софійчиними татом і мамою з Ростиком на руках (Вірка, Надька й Любка позавчора виїхали на літо в Матвіївну – навчання в першокласників уже завершилось).

Бутель відкоркували, для чого татові з Сашком довелось добряче поморочитись. Витягли й порозкладали

на столі черепочки і фотографії. Деякі з грубших світлин були безбожно розполовинені: видно, щоб пролізли в горлечко.

В руці Софійка тримала конверта, на якому замість адреси була тільки дата: 1958 рік. Нарешті зважились розрізати краєчок конверта і витягти довгого пожовклого листа, списаного фіолетовим чорнилом.

Стала читати.

5 6. ЧУДНА. ЗАПИСКА

«Хай пробачать мені мої діти і внуки, але я робила все, як того вимагала від мене рідна більшовицька влада.

Коли чоловік мій несподівано виявився ворогом народу (всевидяще око комуністичної партії має знати, що я про його підступні антирадянські наміри не відала ні сном ні духом), за що 1937 року був справедливо розстріляний, я втікала з досі, здавалось, рідного, а тепер цілком і повністю ворожого мені кубла. Тікала світ за очі.

Так, я лишила помирати самотню стару свекруху, але – цьому свідок наша недремна партія – зреклася її тільки через те, що вона була злісним антирадянським елементом і матір’ю ворога народу.

Так, у воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж: вогонь відпалив кінець слова! Таким воно й пішло в усіх поновлених документах.

Але, бачить Бог і Сталін, робила це ніяк не для обману всемогутнього КДБ, а щоб позбутися ворожого прізвища і передоручити свого єдиного сина, ще не зіпсованого батьківським впливом (на час батькового арешту мав усього п’ять років) духовній опіці найгуманнішої у світі більшовицької партії.

Так, я змінила синові й по батькові. Тут уже навпаки: довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені. Щоб жодна ворожа тінь уже не падала на мою ні в чому не винну дитину.

Коли в полум’ї війни я втратила житло, голод і холод змусили нас із сином вернутися в цю хату, але, чесне комсомольське слово, не заради свекрухи, що якраз напередодні померла. Поховали її сусіди (добре, що це вже були нові люди й не знали мене), третя могила від південно‑ східного кутка Міщанського цвинтаря. Клянусь місцевим партійним осередком, я не відвідувала тієї буржуйської могили. Тільки одної ночі з вірною товаришкою перекотила туди каменя й набила на ньому залізну табличку з іменем. Сина туди ні разу не водила.

Скориставшись воєнним безладом, ми вселились у її порожню квартиру не як спадкоємці, а як бездомні біженці. Тоді так робили всі. Життя і страждання так змінили мій вигляд, що, на щастя, мене не впізнавали навіть колишні однокласники. Всі сусіди, повторюю, на той час були нові й мене тим паче не знали.

Квартира була дуже пограбована, всі меблі попалені. В свекрусиному тайнику в стіні (1937 року тайник був знайдений і ліквідований органами безпеки, але хитра бабище його поновила) зосталось лиш трохи її паперів. Листи й щоденники я, прости, Господи, попалила: як панські витребеньки й буржуазно‑ націоналістичні

документи. А ці фотографії вирішила зберегти, бо є на них, ну, дуже вже ж гарні панночки і дітки. Твердіше порозрізала, бо не скручувалось і не влазило в горлечко бутля, але старалась різати між обличчями. При цьому офіційно заявляю: більшість із зображених там особин мені абсолютно не знайомі.

Правда, якось раз приходив. Отой, що справа біля Русалки. Страшно постарів, але впізнала, хоч бачила тільки на фотографіях. Ледве стримала здивування: отже, він не помер, газети брехали! Сказав, що нарешті повернувся, що хоче відсудити назад свій колишній будинок з колонами. Видно, шукав, де переночувати, але я мовчала, а він не наважився проситись. Питав, чи я не родичка, чи нічого не чула за його тещу й дружину. Я сказала: ні, ні і ще раз ні! Якраз вийшов мій син, я закричала, щоб скоро тікав назад. Гість дуже пильно глянув на хлопця, бабину копію. Але, здається, не вспів роздивитись. Чи вспів? Малярське око видюще... Та більш нічого не питав і скоро пішов геть... Я гукнула вслід, чи не дати йому хоч якої хлібини, але відмовився. Будинок таки відсудив і живе в ньому досі. Навіть наймита держить: не щезли буржуйські замашки! Сюди більше не потикається.

Осколки свекрушиної чашки, хоч вона і була міщанським пережитком, я все‑ таки зібрала по кімнаті і теж додаю до цієї схованки. Вона ту чашку любила.

Все це вкладаю до бутля, затикаю провареним у воскові, вимоченим у мастилі, обмащеним дьогтем і засмоленим зверху корком.

Закопую його до кращих часів (хоч і благаю Бога, аби продовжив літа пануванню нашої комуністичної партії), може, нащадки колись знайдуть і зможуть мені простити.

Хай живе невмирущий батько Сталін, бо досі не вірю, що він помер!

Амінь».

57. НА ФІНІШНІЙ ПРЯМІЙ

Перед «помер» стояло, правда, спершу якесь слово. Трохи схоже на «здох», але так густо закреслене, що й про це можна тільки здогадуватись.

Сиділи мовчки. Що за чудернацький лист, що за дика мішанина побожності й партійності? Яка обережність: не названо жодного імені!

Тоді Софійка з Сашком почали потрохи зводити кінці з кінцями. Ясно, що згадана Русалка – це Софія Щербанівська. Правда, знайти її на численних фотографіях вдалося тільки приблизно: ось ця гарнюня панночка нагадує дівчатко з картини! А хто він, «отой, що справа біля Русалки»? Біля панночки стоїть вродливий чоловік у вишиванці й панському піджаку – мабуть, Юліан. Бо те, що далі пишеться в записці, збігається з його долею: «малярське око», 1957 року повернувся у Вишнопіль, відсудив будинок своїх прийомних батьків, завів «наймита» Квашу... Саме про Мокренкову смерть писала газета, знайдена Софійкою в архіві, тож не дивно, що авторка цього листа здивувалась його появі. Очевидно, шукав дружину і тещу... Чому він прийшов саме до цієї жінки, чому так придивлявся до її сина?

Бо він прийшов шукати дружину Й тещу до її, тещиного будиночка! І зупинив погляд на хлопцеві – «бабиній копії» теж не випадково: та, котра для нього доводилась тещею, хлопцеві була рідною бабусею, а самій авторці листа свекрухою!

Цей лист писався невісткою Вікторії Щербанівської! Отією, котру у Софійчиному сні вона просила не лаяти.

А лаяти ж було за що: покинула свекруху помирати в самотності й злиднях, не прихистила після таборів свояка Мокренка, попалила свекрушині папери як «панські витребеньки», повідрубувала всі родові корені синові!..

Правда, погана невістка бодай прикотила каменя на свекрушину могилу... «Третя могила від південно‑ східного кутка Міщанського цвинтаря»! Це ж можна спробувати знайти!

Утім, Софійчин тато зараз нікого й нічого не слухав. Думав про своє і зненацька заклопотався чимось іншим. Поліз у шухляди, витяг звідти стос листів, серед них вибрав зо два конверти.

– Баба Настя нікому ніколи не писала, – бубонів собі під ніс. – Тільки як служив у армії, надіслала мені кілька листів...

Поки хтось що‑ небудь встиг уторопати, він розгорнув одного аркушика, поклав поряд із дивною запискою...

Той самий почерк! Навіть роки, навіть старечі пальці, які тримали перо, не приховали схожості кожнісінької літери з буквами із бутля! Той самий стиль: кучеряві речення, багато думок взято в дужки, освіченість – у поєднанні з хворобливою наляканістю...

Отже, авторка записки – татова бабуся Настя, Софійчина прабаба? Ні її, ні її чоловіка Леоніда, Софійка, звісно, не знала й не бачила. їхнього сина, татового тата Андрія теж. Трохи пам'ятає тільки Андрієву дружину Віру – оту, що дозволяла стрибати їй на старому рипучому дивані! Тато у них був пізньою і єдиною дитиною. На час появи Софійки Андрія вже давно не було на світі: народжений перед самим голодомором, був дуже хворобливий і помер, коли ще тато був підлітком.

Народжений тридцять другого року! Отже, 1937‑ го Андрій мав п'ять літ! «На час батькового арешту було всього п'ять років», – мовиться в записці!

По батькові Андрій був Леонідович... «Так, я змінила синові й по батькові»... «Довелось трохи букв доростити до чоловікового короткого імені... » Чоловік звався Лео? А може... Може, Лев, Левко? Той самий панич Левко, який, зі слів Праксі Яковенчихи, оженився після революції на «якісь такій Горгоні, що хай Бог милує»? Горгона – це і є Софійчина прабаба Настя?

«У воєнних перипетіях я трохи перемінила прізвище. Трапляється ж таке: вогонь відпалив кінець слова!.. » Що ж це означає? Від Щербанівської зосталося тільки Щербань?

Настя Щербань – невістка Вікторії Щербанівської? Отже, Софійчин тато – правнук Вікторії Щербанівської? Онук Левка Щербанівського, репресованого й застреленого («справедливо розстріляного»! ), як виявляється, 1937 року?! Перейменованого дружиною на Леоніда? Софійка – Хазяйчина праправнучка, внучата небога (небожата внучка? ) її дочки Софії‑ Русалоньки, своячка Юліана Мокренка, спадкоємиця, можна

сказати (хоч і смішно це тепер), села Вікторівни та всіх маєтків Щербанівських?..

Так он чому «тримайся все лівого та лівого»! Лабіринт привів Софійку до кревної сердечної рідні! Так он чому про ікону Хазяйка сказала: «нашого з тобою роду»! Надто ж якщо врахувати, що в Софійці (ну, і в Ростикові теж) поєднались рід Вишні і рід Щербанівських!..

Ох, від цього всього паморочиться голова не менше, ніж від Пустельникових поглядів!..

Ще аргумент: бутель з запискою знайдено якраз на місці будинку, де, по сусідству з Фадійчуками, ще рік тому мешкала Софійчина родина! А Софійчина родина мешкала в квартирі тієї‑ таки баби Насті! Так он чий, виявляється, був колись той весь колись розділений на десятки квартирок будинок і он де доживала віка Вікторія Щербанівська!

Нарешті – черепки чашки: точно з такої Хазяйка частувала Софійку у її сні! Софійка її склеїть і берегтиме як найдорожчу реліквію! І всі ці фотографії теж!

А мама ще закидала татові нешляхетне походження! Нічого собі нешляхетне!..

– Тату, але хіба ти ніколи не запитував у баби Насті

про... (

– На всі мої запитання вона повторювала одне: «Нічого не знаю, нічого не пам’ятаю». Про діда Льоню, тобто Левка, вона придумала легенду, в яку я легко повірив: загинув на війні та й годі.

– Але ж фотографії...

– Ти бачила в нас удома бодай одну? Вона всі поховала! Тобто... закопала в цьому бутлі!

До речі, ще один аргумент на Настіну користь: таки ж хоч щось закопала, передала нащадкам!..

5 8. ХІД Угору

На жаль, Софійка з Лесею, як люди «засвічені», могли спостерігати за цим тільки з‑ за придорожніх кущів на вулиці Поштовій, чи пак Більшовицькій.

До будиночка з колонами – до тієї його частини, де мешкала жінка з білизною, котру вона, до речі, розвішувала й сьогодні, – підійшли чоловік із худорлявим хлоп’яком. В робочій формі, з ящиком інструментів і складаною драбинкою.

– Добрий день, це у вас протікає дах? – запитав чоловік.

– А що таке? – здивувалась жінка.

– Майстрів викликали?

– Ви щось переплутали, чоловіче!

– Тоді вибачайте, значить, якась помилка. Куди ж це, Сашку, нас кликали? – звернувся до Сашка (він же Фадійчук) дядько у формі (він же Софійчин тато).

– Як хочете, можете заробити і в нас! У нас теж місцями протікає! Відколи викупили в сусіда цей куток, ніяк не зберемось підлатати!

Для годиться повагавшись і порадившись, майстри погодились, і жінка повела їх повз муровану опорну стінку до свого мешкання.

Леся з Софійкою полегшено зітхнули. Тепер діждатись якогось знаку від майстрів про те, що вони вже на горищі!

За хвилин десять у горищному віконці, майже заслоненному деревами, піднятий на якійсь палиці, переможно майнув Сашків блайзер. Знак подано. Він

символізує ще одну дуже важливу річ: горище спільне для всіх квартир! Можна вільно відраховувати потрібну балку!

Далі справа піде поволі. Адже тато з Сашком – люди совісні. Придумуючи хитрість, вони планували чесно поремонтувати покрівлю господарям, які пустять їх досередини. Все‑ таки як добре, що і Сашко, і дворянин В'ячеслав Щербань уміють робити всяку, навіть найчорнішу роботу!

Спершу, як і належить, обдивляться дірки зсередини, з горища, потім ще доведеться лізти на покрівлю!.. Ну і паралельно, звісно, вони мають зробити дещо для себе!

Власне, Софійка з Лесею давно мусять рушати додому і спокійно ждати повернення робочих. Але яке там може бути спокійно! Вони сидять в кущах й дрижать від хвилювання й цікавості. Боже, хоч би якою есемескою обізвались, повідомили: знайшли щось чи нічого? Утім, це і в татовому, і в Сашновому стилі: тримати інтригу!

Вже обговорено всіх альбабарінів та пустельників, навіть Сашкові кісточки обсмоктано – далі нікуди. Навіть книжки намагались читати у тих кущах!

Уже й тутешні мешканці почали на них підозріло зирити, а майстри все не подавали знаку. Утім, чого ж: із даху на вулиці Поштовій‑ Більшовицькій тільки те й робили, що гримотіли та стукотіли!..

Аж під вечір, до якого дівчата недосиділи й порозходились, коли виморена чеканням Софійка трохи забула про сьогоднішню операцію, загадкові ремонтники врешті завалилися до квартири!

Софійка мало не здохла від нетерплячки, поки Сашко з татом неспішно переодягались, довго хлюпались

у ванній, три години розповідали, як вони потомились і як мусили робити дах ще двом сусідам, котрі й собі захотіли ремонту!..

– До речі, нам навіть заплатили! – поклав Сашко на стіл гроші.

– Якби ми відмовились, нас би не зрозуміли! – виправдовувався тато, захищаючись від здивованих маминих і Софійчиних поглядів.

Що ж, і то правда.

– Все, годі! – заволала Софійка. – Діставайте вже те, ради чого заварили цю кашу!

– Кашу? – робить невинні очі тато. – Ні, нам давали не кашу, а картоплю з м’ясом!

– Ну та‑ а‑ ату‑ у‑ у‑ у! – Софійці зовсім не смішно.

– Ах, Квашу? Ні, Григорія Борисовича сьогодні ми не бачили й не чули!

Нарешті вони з Сашком викладають із робочої сумки зашитий у брезент пакунок.

59. ШАХ І МАТ'

Знахідка чисто родинна, і вона справедливо має належати не скупердяєві Кваші чи будь‑ кому з мешканців будинку, а – їм, Щербаням‑ Щербанівським! Ну, хіба що іноді даватимуть на виставку в галерею!