Марина Павленко 11 страница

– Ясно! Не сумніваюсь, що це був черговий сексот! Тобто секретний співробітник, бо інших на той час у більшовицьких музеях просто не тримали! Чи намагався просто втекти, чи німцям продався?

– До речі, сам він теж пропав безвісти!

– Загинув? – засумнівалась Софійка. – Чи десь, може, й понині мільйончики ті проїдає? Бо як розуміти, що картина Айвазовського «Босфор місячної ночі» експонується в галереї сучасної Венеції... А в тому перпеліку зниклих вишнопільських речей, що ти показувала... Ага, ось: саме вона і називається, дивись!

– Ого, точно! Я й не помітила!

– Чи не продав її у Венецію саме наш музейний працівничок? – 3 Софійки був би добрий не тільки депутат, а й прокурор!

– Але як тоді розуміти ось це: «зберігаються у Московському і Петербурзькому музеях»? – запитала Радзівілка про деякі особливо цінні монети з вишнопільського переліку.

– Недарма Кирило Щербанівський протестував проти розбазарювання колекції! Вже у двадцяті‑ тридцяті роки почали розкрадати! Потім на другу світову списали! Це ж зручно, правда? І дошукуватись ніхто не стане!

– А в цій‑ ось газеті вістка про те, що недавно посол Німеччини урочисто повернув Вишнопільському музеєві роботу фламандського живописця!

– Господи, світ навиворіт! Нападники‑ німці – повертають, а свої – крадуть! – Софійка демонстративно впала у крісло.

– Але певна: жоден із цих переліків не показує всього, що було в музеї за Щербанівських! – стриманіша Леся просто сиділа в йогівській позі серед паперів на килимі. – Годі й уявити, скільки у нього було вкладено!

Софійка мовчала, товаришка міркувала далі:

– Хоч колись це не було дививижею. Було модно давати на будівництво церков, монастирів. Ну, хай, таким чином кожен рятував насамперед власну душу. Але ж поглянь, скільки набудували Петро Могила чи Іван Мазепа! А Григорій та Василь Тарновські! А Григорій Галаган!..

Це той, що поклав скарби до англійського банку? – Так‑ так, Софійка щось чула!

– Скарби поклав Полуботок, а це Галаган, – делікатненько підправила Радзівіла, і Софійка мало не провалилась під своє крісло від сорому. – В Києві досі є споруда колегії, що він збудував на пам’ять про свого сина Павла!

– А, це той Павлусь, що молодим помер? – тихенько промимрила Софійка.

– О, це вже воно! До речі, є легенда, що Галаганів рід за Мазепину зраду й перехід до Петра Першого ніс прокляття сім поколінь! Останнім і був нещасний Павло...

– Легенди я не чула, а про сім поколінь доводилось! – У Софійчиній голові промайнули лякачки з історії роду Кулаківських.

– Між іншим, чому всі: Галаган, Галаган?! Катерина, його дружина, добра не менше робила!

– Стовідсотково згодна! Ану їх, усіх, тих Кулаківських, Альбабарінів із Козирними Тузами! І взагалі, може, нам цими поробитися... Феміністками! – в Со‑ фійці знову озвався великий оратор.

– Ти маєш на увазі мецентатками? – Нишпорить у книжчині Леся. – О, слухай: Галшка Острозька заповіла величезні кошти на шпиталь та Острозьку академію. Галшка Гулевичівна подарувала землю для майбутньої Києво‑ Могилянської Академії...

– Куди я, до речі, маю вступати! – 3 цією Леською не встигаєш розумного слова вставити!

___ Мати гетьмана Мазепи Марія‑ Магдалина, –

вела далі гостя‑ відмінниця, – сестри‑ княгині Юліяна та Анастасія Заславські, сестри Олена й Софія Чарторийські, сестри Софія та Марія Русови, Єлизавета

Скоропадська (в заміжжі Милорадович), Ганна Барвінок, Дніпрова Чайка, Леся Українка, Олена Пчілка, Марія Круковська, Альвіна Яконович, Катерина Скар‑ жинська, Христина Алчевська...

– Не тільки Христина, – захищала своє айк’ю Со‑ фійка, мимоволі стаючи адвокатом ще й для чоловіків. – В енциклопедії ціла родина тих Алчевських! Ну і, звісно ж, Чикаленки, Симиренки!

– І Щербанівські! – уточнила подруга.

– Прийшли до того, з чого починали! – розсміялась. – Наша пісня гарна й нова, починаєм її знову... Пропоную поставити крапку й випити чаю! Бо ти вже мене своїм інтелектом, Їй‑ Богу, заморила!

49 ПОЗАПЛАНОВИЙ ХІД

Софійка провела Радзивілку до старого парку. Погода така травнева і запахуща, що додому не спішилось. А тут бічною алеєю зовсім трохи – і біля тітоньчиного будинку... Чи не відвідати родичів? Побачити б і Пустельника, й дядька Сергія?! Ну, тобто і малого Сергійка, і все кавуняче сімейство? Тим паче, Кавуна Сергія не бачила од самісінької п’ятниці!

Софійка поправила зачіску, намотала бічне пасмо на пальця (поки дійде – якраз матиме легкий невимушений кучерик) і рушила парком.

Пройшла не так і багато, як із‑ за стрижених кущів укритої пуп’янками таволги почулося здавлене:

– Софко! Со‑ о‑ оф!

Кулаківський?

Скрадаючись, перетнула газон і зазирнула за кущі, на сусідню стежку.

– Будь другом, вируча‑ а‑ ай! – хлопець був сам не свій.

– Що ста... – і збоку від Кулаківського помітила непорушне тіло, обличчям у траву.

Судячи з манікюру, який був, здається, в іспанському стилі: багато різних лаків, це могла бути Ірка. Хоч попелястого кусано‑ стриженого волосся у п’ятницю Завадчучка ще не мала. Утім, джинси і футболка її... А, он і знайоме татуювання на плечі!

– Вона... жива? – ледве промовила.

– Та живіша за нас обох! Ні‑ ні, не те, що ти подумала! З наркотою зав’язано ще після нашої останньої розмови! Тут, розумієш, Лізка й Аська поляну накривали. День народження в когось... Короче, маленький фест на природі... Компаха в парку підібралась, тусанулись трохи... І прикинь, ця дурка мало того, що пила, як корова, і назюзюкалась, то ще й до мене вчепилась додому проводитись! Казав же: виклич собі возика, ну, таксі типу! Нє, пройдусь, може, трохи розвіюсь і вихмелюсь, щоб предки не засікли. Тоді бачу – копита відкинула, і мені хоч розбийся коло неї!

– Тут не таксі, тут швидкої треба! – кинулась діставати мобілку.

– Ти що? Яка швидка? Щоб завтра на все місто роздзвонили?

– Тоді батьків! Мають же бути їхні номери в її мобільному!

– Які батьки‑ и‑ и? Старі нічого не знають! А дізнаються – вб’ють!

Невже правду казала мама, що тій дурній Ірці не вистачає любові?

– А мобільний... –спохопився Кулаківський. –Де ж він?

Марно шелестіли в траві, оглядали стежку й газони: телефона мов лизень злизав.

– Видно, ще там загубила! І до мене додому зась! Я собі жувачкою зажую, стану перед родаками білий‑ пухнастий, нащо мені цей баласт?

Джентельмен репаний! Оце халепа так халепа! Утім, колись Данило Міщенко на п’яну голову наробив біди на пів‑ Вишнополя. Але Ірка? А що, коли з нею що станеться?

Сніжана! Тут, за рогом... І лікар, і без галасу!

Насилу підняли з трави нещасну! Така мала, а така важкуча! Іще й пручається!

– Е! Е‑ е‑ е! – кволо озвалось те, що за документами було Завадчук Іриною.

– Ще й виступає, блін! – сплюнув у кущі Вадим.

– Починай ще ти! – розсердилась дівчинка і згадала Радзивілчині слова: – Між іншим, видатного письменника Хемінгуея мама в дитинстві за кожне брудне слово примушувала полоскати рота з милом!

– Ще й ти зі своїми лекціями!

– Я можу піти!

– Ой, мовчу вже, мовчу, сорі!

Одну руку на Вадове плече, другу на Софійчине... Ох, знову сповзла! Ану якщо підтримувати? Вже краще... Отак потроху‑ потроху доволочуть...

А стидовисько ж яке, Господи! Софійка опускала голову (от би знадобилась перука, яку вдягала колись на розвідку з Кулаківським! ), а в тій голові бемкало: «Я і себе, і норму свою знаю... », «Етикет... Не курити

стоячи й на ходу... » А лежати напившись, мордою в газон, за етикетом чи ні?

Вадим у дверях бігом попрощався, здавши усе на Софійку. Ех, якби не педагогіка Хемінгуеєвої мами, Софійка б наговорила йому зараз та‑ а‑ акого!..

Пояснила родичам усе як є. Пустельник поміг укласти «потерпілу» на канапу. О, не про таку зустріч із ним Софійка мріяла, сюди рушаючи! Ірка щось знов хотіла сказати, але тільки гикнула, і Софійка від ганьби утекла до тітоньки на кухню.

– Звіробій – щоб все очистити, м’ята – щоб шлунок заспокоїти, – мурмотіла під ніс Сніжана і вже варила якесь зілля. Все‑ таки чудова у неї тітонька! На відміну від не дуже чудової небоги...

Поки настоювалась трава, Сніжана про всяк випадок винесла з ванної до Ірчиного ліжка стерильно чисте (як і все у лікарчиній квартирі) пластикове відро:

– Подзвони її батькам і скажи, що вона заночує тут! Слухняно знайшла в довіднику й набрала номер Ірчиного домашнього. Новину про те, що після вечірки Іра заночує в однокласниці, там сприйняли спокійно і навіть байдужо.

Потім набрала домашній номер і кількома словами переказала свою пригоду. Мабуть, теж заночує в тітоньки: ану ж уночі доведеться чергувати біля недужої? Мама поахкала‑ поойкала, але теж зрозуміла. І мама в Софійки чудова!

– Тітусю, вам помогти? – Ох, уже й так помогла – далі нікуди!

– Поки що нічого. Мий руки і йди до хлопців. Як потрібно буде, покличу.

Ірка то лежала трупом, то скручувалась клубком, то щось горлала, то вила від болю.

Молода родина з малою дитиною мала затишний вечір!

50. ВеЧІР‑ Р‑ РАНОК

– Бачила? – змовницьки шепнув Пустельник, чукикаючи малюка, щойно Софійка зачинила двері з вітальні в кімнату.

– Ох, ліпше б не бачити! – було і прикро, і соромно.

– Я про теленовини!

– Ой? Невже показували?

– На двох каналах! Прогриміли на всю Україну, хай йому грець! Але нас тепер уже ніякими дзвінками не залякати!

– А що, були ще дзвінки?

– Та... Так, трохи! Забудьмо! Ух, ти моє хороше! – Сергій весело підкинув хлопчика. – Твої картини й диктофонні записи уже долучені до справи як речові докази!

– Ой, це ж мені старим парком тепер хоч не ходи! Калинич мене зненавидить!

– Поживемо – побачимо! Думаю, ми це залагодим, і все буде гаразд!

Ні, ну не розумник хіба?

– О‑ о‑ ой! – загорлало з вітальні.

– Софійка з Сергієм вибігли на поклик.

– Галімо ж мені як, о‑ о‑ ой!

«Галімо», «гальомий»... Десь ще, крім Ірки, чула це слово... Мокренків блокнот?..

– О‑ о‑ о! Як же мені галімо!..

– Спокійно, Іринко, спокійно! Ану підводься! – Тітонька приклала до Ірчиної голови мокрого рушника і простягнула чашку. –Звіробій все очистить, м’ята шлунок заспокоїть!

Завадчучка спраглими й гучними ковтками поглинула вариво і по‑ собачому віддано подивилась на Сніжану:

– Я ж не помру, не?

– Не вмреш, Іринко, не вмреш!

– О‑ о‑ о! – Завадчучка відкинулась на подушку й заплющила очі.

Але як тітонька з’являлась на Ірчиному горизонті, та припиняла стогнати, скиглила:

– Я ж не вмру?

– Не помреш, Іринко, не помреш!

Заснули аж під ранок.

Уранці Пустельник побіг втрясати музейні справи, а тітонька пішла гуляти з Сергійком:

– Прокинеться – ви вже тут якось самі! – кивнула на «сплячу красуню».

Софійка лише тяжко зітхнула. І вчорашній вечір пропав, і сьогодні до школи не пішла! Кулаківський, правда, навіть подзвонив, не поскупився. Поцікавився чи то Ірчиним, чи то її, Софійчиним, здоров’ям і заспішив на уроки. Вчитись він буде!

– Хто це? Де я? – Диво сталося: Білосніжка прокинулась навіть без цілунку. Зате з ядом на язиці: –То що? Починай читати мені моралі?

– Тобі ще мало? – Софійка сьорбала чай. Не з м’яти і звіробою.

– Ой, що так, то так! О‑ о‑ о, це ж треба було так намірятись!

Кирати – здається, це слівце також є в Мокренковому блокноті!

Ще трохи – і Завадчучка остаточно прийшла до тями:

– Що я робила? Я була страшна, правда?

– Та ні, як завжди! – незворушно відповіла Софійка.

– О‑ о‑ о! Це ти як завжди! Слухай, а вчорашнього чаю нема? Так попускає від нього!

– Завжди напоготові! – Софійка долила окропу в прохололий напій.

– То тьотя твоя? Вона... Вона мені життя врятувала!

– Та було трохи...

Ірка спрагло сьорбала чай. Помовчали. Потім вона спитала за Кулаківського.

– Чмо болотяне! Кину його к чортовій матері, хай тепер гуляє вальсом! До Іваненка переметнусь!

– Іваненко від Кулаківського нижчий. – Софійка холодно.

– То й що?

– Не подужає тебе з вечірок тягати.

– У‑ у‑ у! Знущаєшся, так? Та якщо хочеш знати, мені варто йому зараз тільки дзенькнути...

– Дзенькни...

–... О Боже! Де мій мобільний?

– Третій кущ таволги на бічній алеї старого парку!

– У‑ у‑ у‑ у!

– А коли чесно, ми з Вадом його там не знайшли...

Невдовзі Ірка оклигала і від звістки про втрату мобільника. Знайшла дещо зі Сніжаниної косметики,

замаскувала синці, наклала на носа дивом уцілілі затемнені окуляри й була готова до виходу:

– Перепроси від мене своїх родичів, подякуй за все... Бо мені самій, ти ж розумієш, якось не того... Стиднуватенько...

– Та вже ж.

Ще чогось не йшла, виляла хвостом. Нарешті зважилась:

– Ну, а той красунчик, що тут шастав учора...

– Мій дядько Сергій, Сніжанин чоловік. Для тебе Сергій Якович Кавун!

– Та зрозуміла, не дурна! Хочу лише спитати: коли я тут учора така гарна лежала, він...

– Він навіть поміг тебе покласти!

– У‑ у‑ у! І він бачив, коли я...

– Ні, він тоді чемно виходив з кімнати!

– О‑ о‑ о! – застогнала юна серцеїдка. Ще на очі не бачить, а вже красунчика їй подавай, ич!

51. ФРеЄЗІЇ‑ ПОеЗІЇ

Вірка, Надька і Любка вже були вдома. Непогано ж Ірка поспала! Півдня – як у прірву!

– Ви хоч не п'єте? – напалась на невинних дівчат. Усі троє здивовано витріщились на неї.

– Взагалі‑ то збираємось! – відповіла найшустріша, Надька. – Чай! Замість супу, якщо можна! Будеш з нами?

– Маю на увазі, спиртного не п’єте? Не курите?

– Ні, ти що?! – близнючки так замахали руками, аж вітер здійнявся. Нам Сашко давно сказав*. «Як побачу хоч раз – повбиваю! »

О, в Сашка методи – в його стилі! – усміхнулась про себе. У глибині ж душі пораділа за свого друга.

– Але ми б і без Сашка такого ніколи в світі!

– Та це я так, пробачте! То де, кажете, ваш чай? Чайник уже шипів на плиті, котрась із сестер нарізала батона. Хазяйновиті дівчатка, нічого не скажеш!

І теж чудові, хоч і галасливі трохи. О, Любка про щось горлає!

– Вчора Сашко приходив, тебе чекав!

– Букета лишив! – підтвердила від кухонного стола Вірка, намазуючи хліб маслом.

– Ми його в твоїй кімнаті поставили! – Надька.

– Щось просив переказати? – поцікавилась Софійка, підстрибці крокуючи (настрій чомусь гарний) у свою кімнату. Цього разу букет купований, незвичайні різноколірні квіти з тонким ароматом.

– Здається, квітки звуться поезії! – кинула вслід одна з сестер.

– Ні, фезії! – поправила друга.

– Сама ти, Любко, фезія! – обізвалась третя. – А квітки звуться фре‑ є‑ зі‑ ї!

Фреєзії! Фреєзіі‑ поезії! Саме слово – як вірш, як музика! А запах!.. Ах! Ах! Ах! Підтанцьовуючи, перенесла вазу на кухню: обідатимуть разом!

– Ще Сашко придумав ідею, – додала знов перша, – як спіймати мишу!

– Дайте, дівки, я хоч раз скажу!

–... Ні, я!

– Нацькувати на неї нашу кицьку? – вставила іронічне слівце Софійка.

Заскочена й розморена весняним сонечком Чорно‑ білка, зачувши, що про неї говорять, ліниво муркнула. Киця возсідала на вікні: голівка маленька, тіло пишно‑ пухнасте – просто антична скульптура в галереї чи парку Щербанівських!

– Ні! Він порадив спробувати покласти за приманку...

–... Аркушик!

–... Із отого, як його... Що миші по ньому своїх дітей виховували!

– Із Сухомлинського? – нарешті розібрала суть розмови Софійка. – Де це видано, щоб мишам замість сиру класти книжки?

– Ми теж так йому, а він: тож на сир, мовляв, не схотіла пійматись!

Дочаювавши, Софійка прийняла до решти висохлий сир, витрусила зі «Школи радості» відгризений клаптик сторінки і приладнала його в мишоловку. Гаразд, випробуєм цю фантастичну ідею! Раз уже в неї сьогодні чудовий настрій!

– Шказав, що шьогодні вам жуштрітися не вдашт‑ чя, бо він не жможе... – сповістили дівчата, наминаючи канапки.

– Ще книжок у твого тата якихось набрав! – запили чаєм.

– Ой, це ж був секрет! – урвала всіх мудра Надька.

Вірна й Любка вмить зосередились на своїх чашках і активно засьорбали.

Секрет? Нічого собі! Утім, Софійки вже нічим не здивуєш!

... Здивувати важко, але ще можна!

Саме тоді, коли Софійка монотонно ходила туди‑ сюди квартирою і думала над розгадкою коду Мокренкового блокнота...

Неклевий? Гм... Якби Мокренко жив тепер і знався

з Кулаківським, Софійка вирішила б, що неклевий__

від Вадимового слівця «кльово», тобто класно, себто добре! «Неклевий спин‑ шуліцейський» тоді б означало якогось недоброго спина‑ шуліцейського... Спина? Спина завше ззаду, може, спин – людина, що ззаду підкрадається? Шуліцейський схоже на поліцейський...

... Так от, саме тоді в Софійчині двері застукав... сам Дмитро Іваненко!

– Ти в школі не була, то я подумав... Може, завдання домашні потрібні? Я ось приніс...

Від несподіванки не знала, радіти чи не дуже:

– Завдяки тобі доведеться робити цей складнющий номер з алгебри! – жартома дорікнула.

– Якщо хочеш, я допоможу!

– Це єдине, що виправдає твою ведемежу послугу! – всміхнулась.

Вони пішли в Софійчину кімнату і засіли над за дачкою.

– Гарні квіти, – кивнув на букет, що сьогодні ман дрував за Софійкою в кожну кімнату. – Хтось подарував?

– Це фреєзії! – відповіла трошки ухильно.

Поки Дмитрик пояснював, крадькома спостерігала за ним і думала про одне. Що він прийшов ради Ірки. Нарешті спитала невимушено:

– А ти вже Ірці завдання відніс?

– Ірі? – дивується наче щиро. – Чого я маю Ірі носити?

– Ну... Її теж не було в школі...

– Не було? Тю, точно! А я дивуюсь: чого мене ніхто нічим не вантажить, ніхто нічого не просить? І запасна «Хімія» нікому не згодилась, навіть гроші після великої перерви зостались!

– Дмитре, не прикидайся. Ти ж не байдужий до неї, правда?

– Софійко, ти що собі напридумувала?

Ну, наче ж не обманює!..

– А! Ти, мабуть, через те, що всі її забаганки виконую? Ха‑ ха!

– Але ж виконуєш!

– Тебе комарі коли‑ небудь кусали? Тобі це приємно? – раптом лукаво примружився Дмитро.

– Таке питаєш!

– Люди від них тікають, кремами змащуються, отруйними спреями віднаджують. Все одно не помагає! А ми з татом одну закономірність виявили. Якщо їх не відганяти, а просто не думати про них, переключитись на інше, то вони наїдаються і летять геть! Ми давно вже тільки так і робимо. І знаєш, відтоді проблема комарів для нас перестала існувати!

Гм, Ірка – упирка? Трохи дивно. Але принаймні дотепно. З іншого боку, виходить, що Завадчучкою не лише власні батьки не переймаються, не тільки Вад її відцурався, але й Дмитро її має за... за комаху‑ кро‑ вопивцю? Ні, це якось неправильно! Так не можна!

Може, хоч зателефонувати їй, поцікавитись як вона там після всього?.. Утім, Софійчин дзвінок зараз видався б ще більшим знущанням.

З іншого боку, чи справді Іваненко до неї байдужий?

– А збоку видається, наче ти... Наче ти в неї...

– На побігеньках? Нехай!

– Ну, так, і що... Що закоханий!

Тепер Дмитрик здивувався іще щиріше:

– І ти могла б таке припустити? Ти‑ и‑ и?

– А що? Я нічого... Не тільки ж я...

– Хай собі інші, але ж ти! Хіба ти не помічаєш, що насправді...

– Миша! – зарепетувало раптом стома голосами з вітальні.

Софійка з Дмитром кинулись на крик.

– Миша піймалась!

У вітальні вже всі були в зборі. А в пастці вовтузилась затиснена в лещата миша. Вона була така товста, що пастка її навіть не спромоглась поранити! А кицька перелякано втекла в найдальший кут хати!

Миша злакомилась на шматочок улюбленого паперу! Сашко був правий! І найправішим він виявися у тому, що миша таки була! Справжня, сіра!

Тепер почалась дискусія, що робити зі шкідницею.

– Її не можна вбивати! –тремтіла в кутку біля Чорнобілки мама. – Он поет Павло Тичина в своєму домі всіх мишей, що ловились, наказував виносити надвір і випускати на волю!

Ага, і тоді через два дні він отримував ті самі гості

в ту саму хату! – зіронізував тато.

Але ж це не гуманно! Вона – жива істота! впиралась мама.

– Це ти в «Сто порад учителеві» таке вичитала? – розчулено подивився тато на свою педагогічну дружину.

– Ишка! Більа! – підтримував маму і Ростик.

Усі, зрештою, теж стали на бік педагогіки й гуманізму. Утрималась хіба що кицька. Тож татові не зоставалось іншого, як пересадити гризунку в ящичок і пообіцяти завтра відвезти й випустити її аж біля його фірми.

А на пастку було настромлено наступний шматок смачного паперу: для мишачих родичів.

Усі заспокоєно повернулись до справ. Іваненко теж. На жаль, тільки до уроків. А не до розпочатої кілька хвилин тому фрази. Наче й не було того запитання: «Хіба ти не помічаєш, що насправді... »!

«Хіба ти не помічаєш, що насправді... » – крутилось цілий вечір у Софіїйчиній голові. Що ж вона мала би помічати? І що – насправді?..

П’янко пахли фреєзії.

52. КРИГА СКРЕСЛА?

Ці дні у Вишнополі тільки й балачок, що про вкрадені картини й телесюжети про них. Новина, мов снігова куля, обростала схожими звістками з усієї України! Раптом виявилось, що такі злочини – аж ніяк не первина, що задовго до того підміни сталися в кількох

інших музеях. А вилучення коштовних експонатів для подарунків начальству і прикрашання адміністративних кабінетів – це майже традиція! Просто досі музейників та їхніх захисників удавалось залякувати і справи заминати. Нині ж ніхто мовчати не хоче! Та й серед правоохоронців, як з'ясувалось, є багато чесних, совісних людей, і тепер жодні таємні вказівки, ніякі погрози чи підкупи не змусять їх танцювати під злодійську дудку!

Не стояла на місці й історія з Хазяйчиним попередженням щодо білої дівчинки. Передбачливий Пустельник після Софійчиної розповіді не дрімав. Домовився про таємне чергування біля альтанки, де Софійка «будувала хатки з білою дівчинкою». І що ж? Коли справа прогриміла по телебаченню і в пресі, картину підкинули саме туди! Точніше, тільки спробували підкинути. Бо вчасно викликані оперативники затримали і картину, і того, хто її приніс! З’ясували, що власник не лише хотів позбутись краденого, але й підставити Пустельника. Мовляв, той, хто наробив найбільше галасу, і є винуватцем, адже у малярстві тямить, і картина у його дворі...

Більше того: на шарварок збіглися мешканці будинку. І тітонька Люда, мама білої дівчинки, ще навіть не підозрюючи суті затримання, здивовано вигукнула:

– Ой, така ж сама картина висить у квартирі мого хазяїна!

Як виявилось, пані Люда недавно влаштувалась працювати домогосподаркою в одного великого начальника, і той навіть уже встиг їй трохи погризти печінку вказівками про догляд цінного полотна!

Жінчине свідчення запротоколювали, саму її одразу записали у свідки. Правда, така необережність

коштувала їй роботи, але вона й сама збиралась покидати хазяїна: мовляв, вередує, як перший мільйонер, а платить – як останній жебрак.

– А того хазяїна звуть часом не Вербовський? – поцікавилась Софійка, почувши від Пустельника пригоду.

– Прізвище інше. Але Вербовський – один із його найближчих приятелів!

Ланцюжок намічається – хай Бог милує!..

Судячи з усього, картини тим багачам такі потрібні, як п’яте колесо до воза. Але, видно, пішла мода не лише діамантами вихвалятись, а й причетністю до мистецтва, то нате й мій глек на капусту: ласкаво просимо в домашню галерею!

До речі, то був «Київський пейзаж» Шишка. Решту полотен ще належиться знайти. Але крига скресла, і її вже не спинити!

Тимчасову підписку про невиїзд вручили Кваші й Калиничу. Але, здається, вони обидва стали співпрацювати зі слідством. Для першого не первина, досвіду співпраці з органами йому не позичати. Калинич же намагається все поставити на платну основу, тобто готовий співпрацювати з будь‑ яким, якщо це за гарні гроші...

– Не поміняйте неволі комуністичного режиму на неволю споживацтва!

Га? Це сказав Сашко! Ну, так, вони вже годину бродять травневим Вишнополем і розмовляють про ці події!

– Ні, це не я сказав. Це Папа Римський Іван Павло Другий!

«... На неволю споживацтва! » Боже, як точно, як по‑ сучасному висловлено те, що хотіла домести Софійці Хазяйка! Боже, який розумний Сашко! Тобто Іван Павло Другий...

О, Сашко теж росте! Його книжковий секрет доволі швидко розкрився. Виявляється, все просто. Він надивився на те, що відбувається, вдумався в те, що відбувалось, і все більше відчував, що власної снаги розібратись у всьому таки бракує. Останньою краплею стало Софійчино‑ Вітине поетування після грози. Тож Сашко Фадійчук вирішив узятись за розум і став більше читати! Точніше став читати! З того всього навіть посоліднішав, повищав, розправив плечі...

Софійка, звісно, теж не дрімала. Нюшила, нипала і думала...

– Не може бути, щоб Мокренко поклав у основу коду сучасний сленг! – ділилась новим припущенням.

– Звісно, не може! – поважно відказав Сашко. – Але він міг покласти в основу якусь іншу мову!

– Наприклад?

– Не ображайся, але я чув, що люди в тюрмах балакають по‑ своєму... Кажеш, він пробув у таборах тридцять років?

– Але ж, Сашку, не забуваймо, що і він, і ті, з ким довелося сидіти, – все‑ таки люди інтелігентні! Вони знали по кілька іноземних, могли відрізнити Баха від Бетховена, Венеру від... Цирцеї!

– Іноземних мов? То може, код варто шукати у французькій чи німецькій?

– Знаєш, у цьому є резон! Відкаплонить, кливеньский, скумає, кувезно... Правда, на французьку щось не дуже...

– Стривай! – Сашко забув свою поважність і по‑ дитячому округлив очі. – Він же всиновлений? Був підлітком, коли Його взяли від... Від старців, ти казала?

]– Мова жебраків! – погодилась Софійка.

Щ– Так одразу й жебраки! – посерйознішав хлоп'як. – А я б, наприклад, слово «старці» розумів би насамперед як старі, отже, мудрі люди!

Після цих слів і Софійка, й Сашко, здається, обоє згадали торішню пригоду з прокляттям роду Кулаківських і загадкову зустріч із сивим пророком... Аж морозом обдало!..

– Сашку, ти... Ти!.. Словом, твоя ідея варта уваги!

Прогрес пішов і з хатніми гризунами. Тато відвіз до лісосмуги поблизу фірми ще чотири освічені сіроманки. Уже другий день пастка порожня, і є надія, що то були останні миші.

Навчальний же рік невпинно котився до завершення. Пахло канікулами, і Асьчина і Лізчина компанія все частіше прогулювала уроки та пиячила. Проте найцікавіше поводилась Завадчука!

– Все, дівки, я банячити не йду! Після останньої туси в парку то для мене буде зажирно!

– Навіть за наші башлі? – дивуються аківки.

– Геть якщо ви мені ще й доплатите!

– І якщо Кулаківського та інших поців удасться закадрити?

– О, від того баклажана в мене взагалі передоз! Сервус, стакановки!

Лиш час від часу вона підбігала до Софійки і довірливо, як найкращій подружці, шептала:

– Ой, Софко, в мене така ломка! Вуха в'януть! Сьогодні приснилось, що сигареткою затягнулась – така ж красота! Ой, не витримаю, зірвусь!

Але все частіше вона підходила з іншим, більш переможним:

– Ну, Софко, заціни‑ но моє терпіння! Як тобі моя сила волі, га?

І Софійка захоплювалась її мужністю!

53. ТРЕТІЙ Сон ВІД ШАФИ

Софійка чекала!

Серце підказувало, що це має статися ось‑ ось, може, й цієї ночі, тож про всяк випадок гарно поприбирала в квартирі, виставила на підвіконня свіжий Сашків букет (відчинила б і вікно, якби не нудотний цигарковий дим з нижнього помешкання). І головне – до блиску перетерла‑ перетрусила у шафі.

Тож коли озвалося заповітне «Ночуй у шафі! », Софійка вже не могла відрізнити, чи це так матеріалізувалось її чекання, чи сталося те, що мусило статись.

Цього разу Хазяйка була не така, як у попередньому сні. Напівпрозора й така сяйливо‑ сива, що промінилась навсібіч. За тим світінням годі було розгледіти її худеньку постать. Софійка, замружившись, помітила в її руках загорнену в газету чи то дошку, чи то картину.

Голос також не був звичайний. Тихий і розкотисто‑ лункий водночас, він звучав чи то шепотом, чи то з самого космосу:

– Через тебе, Софійко, маю передати галереї дарунок. За те, що музейним працівникам, і Пустельникові, й тобі не забракло самовідданости, мужности, сміливости, що не одступили свого, хоч які трудності були і ще будуть!.. Мусіш піти до музею і звернутись до

Миколаївни: отак і так, Хазяйка просила одвідати комірчину, де зберігаються фонди. Там найдіте отсю річ і розгорніте її. Се оберег нашого міста, нашого музею, нашої культури, нашого з тобою роду! Мій совіт: не оддавайте і не продавайте сего нікому инчому! Він іще принесе щастя! На сему мусю йти, зоставайся здорова, мій цвіточку, моя рідна Софійко, і будьте щасливі!

Щось на кшталт поцілунку легко торкнуло Софічине чоло, хоч Хазяйка не те що не наближалась, а, навпаки, швидко розчинялася в осяйному просторі. Ще трохи – і перед Софійкою не стало нікого й нічого, лиш золотистий туман.