Марина Павленко 10 страница

– У тебе життєвий принцип «менше кажи – більше роби», тому ти часто скорочуєш слова, хай! Але тут ти точно забагато наробила! Пішла в такий наступ! Може, й обручками запаслась?

Віта тільки винувато мовчала. Софійка ж провадила далі: про ненав’язування себе коханій людині, про глибоку вразливість творчої, особливо малярської, душі, про... Аж самій подобалось, як легко й натхненно лилась її мова. Сашко мав рацію, коли казав про її балотування в депутати! Отак мудро і сміло вирішувати будь‑ які сердечні питання – о, тут Софійка майже експерт! Гаразд, що Віта приїхала за порадою саме до неї: почує перелік усіх своїх прорахунків!

Софійчине ораторствування перебилося хлипанням.

Повернула голову й ахнула: Віта лежала уткнута носом в подушку і тяжко плакала.

– Віку‑ кусенько, ти чого, рідненька? – вхопила по‑ другу за плечі.

– Знаєш, я просто нікому не тре’! – обливала сльозами подушку Віта.

– Та не може цього буЧ – щиро здивувалась Софійка, мимоволі перехопивши Вітину мову. –Ти ж така... Така хороша, мила, кучерява!

– Мене ніхто не лю’!.. Я думала, хоч Па’!..

–... І щічки такі рум’яні!

– Ніхто, ніхто, ніхто!.. Іду селом – ніхто й не гля’!

– Що ти кажеш! – розгублено гладила Вітині кучері.

– І я ніколи не вийду за’!

І тут Софійка здалась. Адже, коли по правді, її теж ніхто не любив (крім Сашка). Вона теж нікому не потрібна і теж не ніколи не одружиться! І не лише через нещасне кохання, але й тому, що її теж ніхто ніколи не покличе заміж (хіба що Сашко)!..

Гіркі довго стримувані сльози прорвали нарешті всі загати й хлинули на подушку, що біля Вітаної!..

Тепер здивувалась Віта, тепер уже вона гладила Со‑ фійчині коси, а Софійка й сама не помітила, як вилила подрузі всі накопичені страждання. На Павлика Віті ще є надія, але на того, за ким сохне Софія!.. Пустельник ніколи‑ ніколи‑ ніколи не буде з нею! І Віта ще

полюбить іншого, але її, Софіїне, кохання – вона серцем чує – навіки!

– Дя’ Сергій, звичайно, людина достойна! – погоджувалась Віку‑ ку, – І дуже краси’... Але... Навіть якби він був нежона’, між вами стояла б прірва літ!

– Всього яких сімнадцять років різниці! – Софія в розпачі лупила кулаком багатостраждальну подушку. – Так, він трохи старуватий, так, ми померли б не в один день, а він сімнадцятьма роками раніше, але, гадаєш, для справжнього кохання це перепона?

Віку‑ ку теж не думала, що це перепона.

– Я десь читала, що рік життя з коханим цінніший, ніж хай і сто років, але з нелюбом!

Віта згідливо зітхнула.

О, Софійка все життя буде самотньою, але, як читала в книжці, боятися треба не нещасного кохання, а відсутності кохання! Віта і з цим погодилась.

«Тримайся все лівого та лівого», – чи ж не про здатність віддаватись на поталу серцю казала всевидюща бабуся?

Зараз подруги теж віддались на поталу серцю і не ховали страждань. Боже, такі молоді й такі нещасні!

Сльози несли полегшення. Невдовзі, уколисані віттям та зорями у вікні, запухлі від сліз, але вже усміхнені, дружно поснули.

45. вікторівка

Сашко припхався мало не вдосвіта: тільки дев’ята! Навіть звична вставати рано трудівниця Ві‑ ку‑ ку ще не прокинулася після нічних розмов.

То ідем чи ні? Автобус через півгодини!

Двома словами Віту ввели в курс діла, і юна дослідниця вмить приєдналась до пошуковців. Зібрали Вірку, Надьку й Любку і побігли на вокзал.

Сашкова мама на радощах не знала, куди дітей посадити. Вірка, Надя й Любка просто щасливі. Хазяйка, баба Ксеня – та, що її оце ж і доглядала мама, дибаючи по хаті туди‑ сюди з двома палицями, вмудрилась зробити так, що через десять хвилин стіл аж вгинався. Софія марно пробувала визначити, справді баба хворіє чи вдає. Зрештою, мабуть, справді, бо, по‑ перше, не всі ж такі, як дід Кваша, по‑ друге, не всіх же підозрювати, як бабу Валю!

А по‑ третє, її зараз найбільше цікавила Вікторівка. Часу не так уже й багато, сьогодні ж на Вишнопіль вертатись!

– Була там колись пані, Вікторія і звалась, атож! І палац колись був! Теперки там психлікарня, усередину не пускают! Але ви Праксю Яковенко спитайте, вона в нашому селі десять год замужом була, то я її трохи й знаю! Пракся вже хоч і ходе на чотирьох, такечки, як оце я, але, кажут, ще при пам’яті. ЇЇ баба в панів служила, то, може, що й розкаже!

– А ви самі теж, мо що знаєте? – доскіпувалась Віта.

– Де там! Я ж, як і оно мама Сашкова, – сама вишнопільська, то геть про Матвіївну мало що знаю, не те що про гинші села! Тако сошейкою, сошейкою – прамо у Вікторівну й попадете! – проводжаючи, викульгала аж за хвіртку баба Ксеня.

«Сошейка», мабуть, була колись обсаджена деревами: подекуди в хащах на обочинах дороги Софія, Сашко і Віта натрапляли очима на широченні пеньки на однаковій відстані один від одного. Нині дерев не було, але Софійка так пройнялась минувшиною, що уявляла, як панна в кареті милується краєвидами, повертаючись до маєтку.

На підході до села по обидва боки шляху похмуро стирчали руїни колгоспних ферм, і романтика щезла. Руйнування чи то панських палаців, чи вже надбання радянських часів – це таки нищення!

Але коли вступили в село, ностальгійний настрій повернувся.

– Дивіться, оно скульптура! – вгледіла попереду якусь архітектурну форму.

Якийсь ніби велетенський молоток і надщерблений півмісяць, оригінально!

– Серп і молот! – здивувалась Віта, наче знайомого стріла.

– Ти про що? – Сашко й Софійка.

– І в на’ колгоспі колись була! Символ СРСР! Прадід мій ще й постражда’ через неї!

– Через неї?

– Десь повторив сільську примовку «Серп і молот – смерть і голод». Хтось доніс куди тре’, і прадіда забра’ на десять років як ворога наро’!

Ось вам іще одна жертва режиму!

– Ви, діти, вже, мабуть, серпа й не бачили! – під‑ прягся до розмови чоловік, що поряд волік порожню тачку. Нахилився до неї, відгорнув мішка і дістав мі‑ сяцеподібне знаряддя: – Ось він, годувальник! І досі служить!

– Чо' б то ми не зна’?! – пхикнула Ві‑ ку‑ ку.

І Софійка знала, просто бетонна скульптура так облущилась, що й не пізнаєш одразу!

– Серп і молот, власне, означають таку собі єдність селян і робітників, – пристроївся у ході до наших пошуковців перехожий. – Шкода тільки, що далі закликів діло не йшло! А там, де зараз це одоробло, до революції церква була. Кожен, хто в'їжджав у село, найперше її бачив!

Господи, ще одна жертва! Та якби ж одна! У Симиренківській садибі і в Половинчику на місці церков будинки культури споруджено, у Вишнополі – обсаджений ялинками пам’ятник цьому, як його... Забула прізвище, лиш знає, що комусь із головних організаторів червоного терору... Під церкву тепер мусили переробити барак біля маслозаводу... А тут – ці серп і молот...

– Але де ж скульптури і парк Щербанівських? – повернув до справи Фадійчук.

– Від парку ще де‑ не‑ де полишались дерева, – пояснив чоловік. – Хоч найцінніші, найрідкісніші браконьєри повирізали і досі вирізують. О, дивіться!

Вони саме минали широченний ялиновий пень.

– І там ще буде, і там, зараз пройдем – покажу... А від скульптур нічого вже не знайдете. їм повідбивали руки‑ ноги ще у двадцяті роки минулого століття. Така політика була: все панське – геть! То молодь, яка проголосила себе новим пролетарським поколінням, залюбки трощила статуї італійських майстрів та іші безцінні речі.

– Невже так допекло усе панське? – не вірила Софійка.

– Та ні, наші пани якраз, кажуть, дуже добрі були! Це в Матвіївці самодур – людей на собак міняв, і бив, і знущався! А нас Бог милував! Навпаки: попередній пан, Левко – батько Олександра Щербанівського –

дуже багато сил доклав, щоб кріпосництво ліквідувати! Та тут, на цьому хутірці, за нього й кріпаки жили по‑ людському! Коли в революцію повсюди створювались комітети незаможників, у нас туди нікому було йти!

Софійка завмирає. То незаможники – це... їй аж соромно! Бо, натрапляючи на слово у радянських книжках, розуміла те як незаможники, незаміжні тобто. Тому й найнудніша історія набувала сенсу: хтось незаміжній, отже, є надія на весілля, і далі йтиметься про кохання. Добре, хоч ні з ким не ділилася тим розумінням!

– Були всі заможні, усі багаті!

– А нащо ж нищили? – запитала Софійка.

– Такі наші люди! В інших селах нищать – то ми й собі... Тільки й того, що в Матвіївці каменя на камені не лишили, а наші в палаці лиш вікна повибивали та підпалили! Людська натура – темна штука...

– Ви гово’, наче вчитель! – мовила Віта.

– Так і є, тобто було. У матвіївській школі працював, тепер на пенсії. Та й зі школи майже нічого не лишилось: середня перетворилась на восьмирічну, та й у тій по п’ять душ у класі... А оце вже почався паркан колишнього маєтку. Тепер там закритий заклад: районна психіатрична лікарня. Туди, звичайно, нікого не пускають.

– То ми палацу й не побачим? – Софійка готова була долати паркан і без дозволу.

– Ходім сюдою, через Левкову греблю...

– Левкова – це на честь Щербанівського? – стрепенулась Софійка.

– Гм... Може, й так! Отам із одного місця трохи видно...

Попетляли вузенькою стежечкою в споришах, перейшли кладочку над ставочком і вийшли до місця, де кущі відступали і очам відкривалося більше простору.

– А он і корпуси! – вказав чоловік на великі, але нічим не примітні приміщення‑ близнюки. – Один, другий і третій... Всі перероблені з панських!

Споруди нічим не схожі на старовинні: обкладені сучасною плиткою, з сучасними вікнами, перекриті шиферним дахом...

– Цікаво, хоч щось там зосталось?

– Колись, як воно пусткою стояло, ми ще малими лазили дивитись. Камін там був. Кахельний, гарний! У мене відтоді десь завалявся шматочок тої кахлі. З літерами «ЛЩ».

– Левко Щербанівський! – здогадалась Софійка. Вона тільки не могла зрозуміти, чому в учорашніх архівних записах пані Вікторія називала свого свекра просто Левком. Адже якщо той на 1927 рік ще був живий, то мало би вже бути йому тоді... Із дев’яносто! Утім, недаремно ж вона писала: «Мусю ще помогти Левкові». Може, якраз і йшлося про безпомічного старого?

Облазивши з доброзичливим дядьком‑ балакуном усі закутки колишнього парку, Софійка переконалась, що Хазяйка, прирівнюючи свій парк до парку Тарнов‑ ських, недурно сказала: «Правда, і доля його така ж». Слідів минулої величі не стало.

– А зараз на прощання вам щось покажу. – Чоловік вивів дітей на пагорб. – Тільки це, так би мовити, не для преси... Ну, принаймні у Вікторівці про це не прийнято вголос...

г І вказав рукою на зарослу хащами облуплену халу‑ її7 пу, яка, видно, колись була й не бідна, але зараз стояла цілком занедбана.

– Чорти там живуть чи що? – мимоволі вирвалось у Ві‑ ку‑ ку. Софійка теж те саме подумала!

– В тій хаті ще років тридцять тому жив чоловік, який... убив Олександра Щербанівського! Якраз на Різдво, у тій частині маєтку, де зараз приймальне відділення психіатрички...

– Років тридцять тому? – прикинув Сашко. – То він ще пожив після свого злочину... М‑ м‑ м, скільки ж це?.. До глибокої старості жив!

– На свободі і при здоров’ї! – додав чоловік.

– Я‑ а‑ а‑ ак? Усі про це знали і не покарали? – не розуміла Софійка.

– Боялись його всю дорогу... Бандит – він і є бандит, чи олігархами найнятий, чи чекістами! Система, діти, була за нього... Він їй послужив, вона йому... Сподівався, мабуть, більшої віддяки від компартії, квартирки якої в місті. Бо навряд чи затишно йому було вікувати, де всі тебе знають і басом дивляться. Але пенсію почесного пенсіонера отримував до останнього дня! Вина і кара – це який суд вирішує...

Помовчали.

– А до Праксі Яковенко вам отудою. Повернете наліво, а там людей спитаєте!

Бабця сиділа на лавочці у дворі, обривала довгі білі паростки торішньої картоплі та грілась на сонечку. Пам’ять її не підводила, бо вона радо сприйняла гостей і залюбки поринула в спогади:

– О, панія дуже добра була, і рідня її теж! Колись тут лиш хутірець малий був, ним володів пан Левко.

Потім відписав цей хутірець своєму синові. А вже син Олександер Щербанівський подарував його своїй молодій жінці Вікторії. За Вікторії хутір швидко розрісся в село, найменували його на паніну честь, а саму Вікторію прозивали Хазяйкою. Ой, Олександер так любив її, все до неї серденько та серденько! Але ж і панія страх яка гарна була! Баба мої розказували, що в неї геть такі папірчики червоненькі в шкатулочці лежали: потре ними щічки – і рум’янці має! І радила завше моїй бабі – ну тоді вона ще дівчуком була: «Не хмур лобика, не криви губки: щоб зморщок не було! »

Далі йшов не менш цікавий перелік страв, які пеклись‑ варились у панії, про корсети і штанці з баєчки, які почали шити в селі за панії. Дівчата слухали, пороззявлявши роти (не дуже сильно, щоб зморшки не з’явились), але Фадійчук не витримав:

– А картини якісь у неї були?

– Ой, було їх сила‑ силенна! В головній кімнаті висіли портрети їхніх діді в‑ прадідів у тяжких золочених рамах. Усі чистісінько попідписувані, хто кому яка рідня. А в хазяїновім кабінеті на стінах – всякі козацькі грамоти, поскрутювані в дудочки гетьманські листи, козацька й турецька зброя, порохівниці, чубуки... Ну, і пам’ятники всякі! Панія сама їх тримала в порядку‑ чистоті, вона ніякої роботи не цуралась. А мою бабу, тоді ще дівку, геть понавчала, хто яку картину змалював і що яка скульптура означає! Баба все чистісінько знали, геть і голих статуй не встидались, казали, що то якась там Венерка чи то Цицея!..

– Цирцея! – поспішила виправити Софійка і залилась рум’янцем. Соромно було й від того, що сама Венерн від Цирцеі таки ж не відрізнила б і що сприймала іх на екскурсії в галереї зовсім не як об’єкти мистецтва!

– Ну‑ ну, вона! І по‑ польськи мої баба навчились од пані, й по‑ хранцузькому! Мої мама казали, що баба, поки бачили, часто сідали на ослінчику та й читали якісь хранзузькі романи! Все ото в них двір у квітках, а хата –у хвікусах, у тюлях! Баба й мене пробували вчити, але нам у школі наказали, що теперки ні отчинашу, ні буржуйських витребеньок уже ніхто не визнає! А як почалась репресація, то баба й самі вмовкли. Бо стали на них поглядати як на панську кістку. То ми вже росли як нормальні совєцькі діти, без картин і скульптур!

– А книжки ті французькі від баби зостались?

– Усе чистісінько в голодовку поспродували! Навіть золотого хрестика і годинника, які панія на весілля їм подарувала, на пуд жита виміняли!

Софійка згадала реліквію маминого роду: коралове намисто, яке в голод насилу вберегли. Утім, то окрема історія.

–... А те, що зосталось, уже ми на розпал пустили.

– А як її діти звались?

– Троє було! Двоє навідувались рідко, то баба про них якось і не дуже розказували. Вже й не повню, як звались. А про Левка багато наслухалась! Дуже казали, хороший був панич, найчастіше у Вікторівку наїжджав. І школу будувати помагав, і церкву, і лікарню! А на празники всіх сільських діток любив скликати в маєток на гостину, частував їх там ласощами і роздавав книжечки та інші гостинці!

– Але ж ви казали, що Левко – це ще попередній власник!

– Правильно! Той Левко – його дід, а це – молодий панич. Онук, названий на дідову честь!

– Точно Левко, не Юліан? – сумнівалась Софійка.

За її гіпотезою, діти Щербанівських мали імена Кирило, Софія і Юліан! – А всиновлених у них не було?

– Не було! А що Левко – це як зараз повню! До людей привітний, а вже що славний, що розумний, в окулярах! Тільки біда, казали баба, що женився потім, після революції вже, на якісь такій Горгоні, що хай Бог милує!

Так‑ так, неспроста в кінці Софійчиного сну Хазяйка просила пробачити її невістку! Видно, було за що пробачати!

– А які смаколики пекти понавчала панія сільських молодиць! – повернулась Пракся до своєї улюбленої теми. – І варення всякі, і коклети! А капусту вміла так смачно квасити, що по цей день тільки по її робимо! До весни стоїть, як новенька! Ніде такої не знайдете!

– От якби покушати, – облизалась Віта.

– Чого ж ні? Погріб відчиняний. Візьми оно квар‑ точку біля колонки, спустись та й набери! Якраз нову діжечку почали, бо ми тих діжок багатенько на‑ квасюєм!

А через дві хвилини Віта кулею вилетіла з льоху. Не кричала, тільки перелякано зіпала ротом. І про зморшки забула!

– Ти чого? – здивувались і діти, і Пракся.

Віта мовчки показувала на льох, поки нарешті спромоглась на слово:

– Там... Голова... На діжці... Людська!

Перш ніж щось уторопати, Софійка встигла завважити, яким несусвітнім переляком пересмикнулось Фадійчукове обличчя.

– Що ти верзеш? – Яковенчиха намагалась дістати свої палиці, зіп’ястись на ноги, аби зазирнути в

погріб. – Відколи дочка винесла звідти мішок бараболі і я її перебираю, ніхто туди не потикався!

– Го... голова! – тремтіла леськівчанка.

Софійка вже придумувала, як чемно і якнайшвидше чкурнути подалі від цього непевного місця, коли Сашко оговтався (чи, може, його переляк лиш примарився? ) і дістав мініатюрного кишенькового ліхтарика:

– Мабуть, ти, Ві‑ ку‑ ку, щось наплутала? Піду перевірю!

– Зажди, може, спершу міліцію? – вчепилась йому за рукав Софія.

– От перевірю, тоді й міліцію! – уже зовсім рішуче заявив хлоп’як.

– Яз тобою!

– Ага! А міліцію в разі чого хто викличе?

Баба вже сперлась на палиці і вслід Сашкові зазирала в чорний хід льоху:

– Нічо не збагну! Це ж уже, слава Богу, не тридцять третій! Тоді в нашої сусідки в погребі жіночу голову знайшли. І руку. Вияснилось, що сусідка людей вбивала і їла!

Ох, якби не Сашко, Софійки вже тут не було б!

А хлопець поважно виходив східцями назад і ніс на простягнутих руках.... голову! Тільки голова була мармурова, від скульптури! Кам’яні кучері обрамляли бліде жіноче обличчя.

– Венера? – Софійчиному здивуванню немає меж.

– А‑ а‑ а, то ви про це! – розсміялась баба. – Я собі й не туди, що в льоху на діжці замість Гніту шматок пам’ятника панського! Притаскав син якось додому це добро, то чого має пропадати?

Тепер Софійці було страшно зовсім по‑ іншому. Де межа людської убогості? Як у тих, що міняють людей

на псів чи виганяють джипами‑ пістолетами зі свого лісу, так і в тих, що ламають шедеври і накривають ними капусту?

46. ХІД‑ ПАСТКА

Але зворотний шлях повернув Софійці мрійливий настрій. Навіть з пеньками на узбіччях, дорога, оздоблена зеленими хвилястими полями, така гарна, що йшов би собі та йшов!

– Підвезти? – догнав і зупинився охайненький старий автомобільчик. Здається, марки «Запорожець», чи запор, як Вадим такі називає.

– Було б непогано! – за всіх відповів Сашко.

– Хочете – їдьте, а я маю пройтись, помилуватись і подумати! Дорогу знаю, останній автобус на Вишнопіль пізно увечері. Куди спішити?

– То сідаєте чи ні? – привітно поцікавився кругловидий водій.

– Гайда! – кивнула Ві‑ ку‑ ку, яка досі не отямилась після пригоди з погребом.

– Якщо Софійка пішки, то й ми теж! – сказав Фадійчук.

– Як знаєте! – запорожець поторохтів далі.

Що ж, тим краще. Софійка знов віддалась веселому крокуванню назустріч сонячним краєвидам.

Але сонячними краєвиди були недовго. Зненацька небо над одним полем почорніло. Знявся вітер і темними хмарами заволокло все небо. Крокування довелося зробити ще веселішим: от‑ от їхню трійцю накриє шалена злива! Софійка вже б і не проти під’їхати, але, як навмисно, ніде жодної машини. Вони тут рідкість: і коли йшли сюди, не бачили їх. Тому й поросла «сошейка» травою між камінцями.

Але за кілька секунд уже було не до трави й не до камінців. Із неба лило як з відра! Сховатись ніде, поблизу жодного дерева!

– Біжімо! – Сашко похапав Софійку і Віту за руки й потяг уперед.

Зашпортуючись, побігли нерівною кам’яною дорогою. Побудованою, до речі, «за панії». Мало того, що змокли до нитки, то ще й темно‑ синє небо пронизалось жахливими блискавицями. Услід прокотився оглушливий грім.

Софійка злякалась, що знепритомніє: мов жива, постала пригода, пов’язана з прокляттям роду Кулаків‑ ських! Сашко теж про неї згадав, ще сильніше стиснув Софійчину руку й прискорив біг.

А блискавки вже лупили зусібіч! їх не заступали навіть темнющі хмари й не перекривала стіна води!

Громи, здавалось, рокотали по всьому світі й над самісінькими головами водночас.

Що робити? Що робити?! Ліда Василівна казала, що дуже небезпечно в грозу бути одиноким об’єктом на просторі! Але куди, куди ж тут діватись?

– Мобілки! Повимика’ мобілки! – спинилась Віта. – Вони притягують грім!

Сяк‑ так, біжучи, повідмикали. О, якби це помогло врятуватись від грозового пекла, готові й повикидати їх!

– Швидше! – Сашко через силу волік за собою Віту й Софію, а вони, зморені й паралізовані страхом, ледве перебирали ногами.

Господи, хоч би на видноколі яка машина! Якби Софійка сіла у той запорожець, не наразила б на небезпеку себе і друзів!

– Може, заляжем в озимині? – мляво пропонує Ві‑ ку‑ ку.

Софійка б і рада вже десь упасти, але Сашко тягне уперед:

– Щоб поздихати від страху? Чи захворіти? Ні, оно вже село!

– Боженьку, порятуй, порятуй, порятуй! – повтороювала Софія затерплими вустами.

Село показалося ще не скоро. Аж через сто мільйонів блискавиць і громів! Через мільярди кубометрів крижаної води! Коли вже не вірили, що добіжать...

У хаті Сашкова мама спішно перевдягла їх у сухе, а баба Ксеня заварила гарячого чаю.

Коли переляк став минати, надумала затихати й гроза. Небо проясніло, дощ утихомирився, громи‑ блискавиці подаленіли...

– А що? А нічого так пройшлись! – спромоглась пожартувати Софійка.

– І помилувались, і подумали! – багатозначно додав Сашко. Його мокра чуприна стриміла в різні боки смішним їжачком, і зараз він був дуже милий.

Віта мовчала.

А ще за півгодини Софійка, стоячи у веранді навпроти відчинених дверей, дзвінко оголосила в пропахлий озоном умитий щебетливий сад:

– Увага! Федір Тютчев, переклад Рильського! «Весняна гроза»!

Люблю я час грози весною!..

Коли травневий перший грім!..

Немовби тішачися грою!..

Гуркоче в небі голубім!..

Гі радісно підтримала Ві‑ ку‑ ку, яка зовсім отямилась:

... Гримить відлуння голосисто!

От дощик бризнув, пил летить!

Краплин прозорчасте намисто!

На сонці золотом горить!..

Е, таки вони ще не зовсім прайсі яковенчихи, ще чулі їхні серця до високого мистецтва!

Лиш Сашко ніяково мовчав. Поезії в школі не вчив і тепер ну ніяк не міг доєднатись до цього дивовижно підхожого пейзажу‑ дуету і розтягти прекрасну мить.

47. ХОДИ‑ ОБМАНКИ?

До школи в понеділок не пішла. У Вишнопіль‑ бо добрались тільки сьогодні вранці. Ві‑ ку‑ кусю ще на

автовокзалі, навантажену матвіївськими пирогами, відразу й посадили на Леськовичі. Потім решту пирогів, Софійку, Вірку, Надьку й Любку Сашко доставив до Софійчиної хати й побіг до шефа на фірму. Після того дівчинка провела на уроки правильних першокласниць‑ близнючок і не менш правильну вчительку‑ маму. Сама ж зосталась удома під приводом учорашнього перемерзання під грозою. Заодно посидить з Ростиком: для мами обидві причини дуже поважні.

А ще вона подумає і почитає.

Спочатку Софійка береться за Мокренків блокнот і вкотре намагається щось у ньому збагнути. Що? Що значать оці каракулі? Математичка Оксана Олегівна якось казала, ніби в єгипетських пірамідах навмисне будувались обманні ходи, щоб злодій у них міг заблудитись. А саме поняття лабіринт іде чи не з Єгипту, з описаної Геродотом прогулянки гробницею фараона Аменемхета Третього. Це вже – з розповідей учительки зарубіжної. Отже, чи не є і Мокренкові записи такими собі обманками, які мали б приспати увагу його невтомного наглядача‑ доглядача? «Делькаренко С. О. Незабатузяні‑ хіраністан»: от явно ж якісь власні назви, якісь імена! «Шукморити», «закаплонник», «букша», «шалеко», «маньо»... – здуріти можна!

Так нічого й не докумекавши, укладала Ростика спати й собі лягла коло нього. Трошечки, як каже бабуся Ліна, перекимарить («кімарити» – це слово, здається, теж є в блокноті, але подумає над цим уже згодом). Тобто перекуняє і встане зі свіжішою головою...

... Прокинулась, аж коли повернулась мама, в якої у понеділок менше уроків.

– Приманка ціла? – з порогу спішить до мишоловки. Справді, поки що, як сказав би Вад, їхня миша

V не ведеться на сало, або... Або миші просто нема! Ще один обманний хід? Ось тільки: мишин, чи таки баби Валін?

Утім, про всяк випадок порадила мамі замість сала покласти до пастки шматочок підсохлого сиру.

Ще одну обманку принесла їй простісінько додому Леся Радзивіл. Тобто Леся схотіла провідати хвору по‑ другу, заодно – показати якісь нові книжки й інтернеті роздруківки про їхню справу. А ще принесла їй листа.

– Поки «Русалка» відсиджується, їй на електронну адресу вже пишуть загадкові тритони! – сказала Радзивілка.

Як Софійка ходила до Лесі на інтернет, подруга запропонувала їй заснувати поштову скриньку. Софійка байдуже погодилась: однак удома немає комп’ютера, тож про електронне листування й не мрій. Навмання придумала адресу Rusalka7‑ V@ukr. net, а вже пароль вигадала сама Леся.

– Так от, я розмістила твою адресу в соціальних мережах! – заявила Радзивілка. – Це поширений спосіб сповістити про нову скриньку! І ось, маємо! Не бійся, тексту я не читала!

Леся оддала Софійці роздруківку послання, і чемно відвернулась.

Софійка розгорнула складений учетверо аркуш і пробігла очима:

«Привіт, Русалко! Запав я на тебе, от і скучаю. Обізвись! Чекатиму з нетерпінням! Я тя лафф! »

– Що це? – Софійка збентежено втупилася в аркушик.

– Ну, лист же! Тобі! Щось не так?

Звісно ж, не так! Софію знову сплутали з Росавою Підлісняк!

– Від кого ця писулька?

– Ну... Поглянь, там десь має бути зворотна адреса! – пояснила Радзивілка.

Софійка пошукала вгорі над рядками й натрапила, крім дати, написане латиницею: Тих Ковугпу). Туз Козирний? Отже, сумніву не лишається! У записці, яку недавно помилково підкинули їй замість Росави, так і значилось: «Кайфую від премудрих і прекрасних. Козирний Туз»! Тепер він гадає, що саме на Росаву натрапив у інтернеті! Господи, коли вже її тінь перестане заступати Софійку?

– Лесю, ти, будь ласка, більше листів мені не принось! – ледве стримувала сльози образи.

– Пробач, я ж хотіла як ліпше! – збентежилась подруга. – А що, ну що там?

– Пусте! Забудьмо і більше ніколи не згадуймо, добре?

– Як скажеш!

Вди‑ и‑ их – ви‑ и‑ идих:

– Ліпше перекажу тобі свої вчорашні пригоди! А ще пориємось у книжках і пошукаємо нових даних про наших Симиренків‑ Чикаленків!

– Гаразд!

Весело взялись до розмови. А лист... Подумаєш, ще один обманний хід! І обманним він виявився насамперед для того дурного Козирного Туза, який уже вдруге наступає на ті самі граблі, плутаючи її з Росавою, от!

– А тепер колись, що там у школі? Як поживає наш Альбабарін?

«Запав я на тебе»!.. «Я тя лафф»! Фі, як примітивно, як добре, що це не до неї! їй, Софійці, писатимуть романтичніше! Освідчуватимуться красиво, грамотно!

–... Знаєш, він на мене геть і не глянув! – долинуло сумне Радзивілчине.

Так? На неї, на Софійку, теж ніхто не дивиться! Але нічого, живе ж!

– Плюнь ти на того Альбабаріна й розітри! Краще зосередимось на навчанні й на книжках!

– Ти чого це раптом, Софіє? Якось не схоже на тебе... А про навчання я й так завше думаю...

– От і я буду з тобою! Та й ніс у нього, знаєш... Задовгий!

– Гм... Тоді слухай про навчання, – здвигнула плечима Леся. – Отже, з біології сьогодні...

Софійка намагалась уважно занотовувати все, що каже подруга. Ну їх, усіх тих безсердечних, неуважних, позбавлених смаку хлопців! А лист? Всюдисуща Росава, коли схоче, його і так прочитає. А ні – то хай валяється навіки на віртуальному смітнику!

48 мудра балачка

– Дивись, що я ще познаходила! – Радзивілка вивалила на Софійчине ліжко гору книжок і паперів. – А ось, глянь: перелік цінностей нашого музею до війни!

Вироби часів Білокрилівської культури, скіфська зброя і прикраси, десятки тисяч срібних, мідних і зо‑

лотах монет, старовинна китайська порцеляна, європейські гобелени, скульптури й середньовічні меблі... А ще стародруки, полотна Рембрандта, Ван‑ Дейка, Фроса, Веніга, Торіналії, Кассака, Лампі, Айвазовского, Рібейра!..

– І де ж воно все поділось? – не тямилась від здивування Софійка. – Ну, припустимо, за картину Рембранта я знаю із прощального листа Кирила Щербанівського: її розпиляли навпіл, «аби краще можна було оглядати». А решта?

– Ось тут ось написано. – Радзивілка шупорталась у паперах і дістала якусь роздруківку. – Що все це вивезено у другу світову війну! Німцями! Нібито на початку війни експонати просто завантажили в німецький ешелон. А далі – суцільний морок! Нібито й колекція до Райху не дійшла, і вагончик щез! Зник, розчинився!

– Може, ці, як їх... Бомби? – Софійка пригадала вчорашнє грозове мінне поле й зіщулилась.

– Припустимо! Але із такої кількості раритетів бодай щось мало вціліти! Хто і де їх порозтягував? А тут ось, дивись, що пишуть: усе зникле майно, оцінене, до речі, у сім мільйонів радянських карбованців, супроводжував працівник музею.