Марина Павленко 9 страница

– Пане Вікторе, як ви вважаєте, чи має вартість блокнот, списаний рукою божевільного, але колись талановитого художника?

– Ти натрапила на блокнот Ван Гога?

– Ох, мені не до жартів! Тим паче «Русалка» цього художника, мені видається, в сто раз краща од знаменитих Ван‑ Гогових «Соняшників»!

– А‑ а‑ а! Часом не про нашого земляка Юліана Мокренка?

– Ой, та ви його знаєте?!

– Як художника не дуже. Тільки за намальованою «Русалкою» та будиночком з мальвами... Більше як людину, що постраждала від страшного тоталітарного режиму...

– Боже, ви його знали?

– Особисто ніколи не бачив. Але здогадуюсь, чого ти питаєш, здогадуюсь! – ляснув себе по лобі чоловік. – Тобі той сексот щось хоче продати, хіба ні?!

Софійка так спалахнула від слова «сексот», що навіть не здивувалася Гарбузовій проникливості. Потім замимрила:

– Ні, ви нічого такого не подумайте! Він не те що... оте, що ви кажете... Він навіть жодних загравань до нас, дівчат!.. Геть і поглядів ніяких!

– Ти про що, дитино? А‑ а‑ а, про залицяння? Який з нього залицяльник? Як і з мене вже! Його й замолоду, кажуть, якась Валюська знехтувала, навіть замолоду! Що вже казати...

– Ва‑ люсь‑ ка? – не переставала дивуватись. – А хіба його наречена звалась не Люся?

– Люська‑ Валюська – так її, здається, й досі називають!

– Ви її знаєте?

– Знаю, як не знати! Вона й на мою свободу замахувалась, та не на того напала, не на того! Я своєї науки ні на рибу, ні на рибгоспницю не проміняю!

Спинилися коло хвіртки, і Софійка, роззирнувшись по двору й кинувши погляд на вікна баби‑ Валіної квартири, стишила голос:

– Скажіть, а та Валюська часом котів не любила?

– Котів? Котів не знаю, але коти її точно мали любити: вона ж усе при рибі, все при рибі!

Звісно, Фантик завше ласує рибними паштетами!

– А де вона живе?

– Їй‑ Богу, не знаю. Не мав щастя в неї гостювати, що не мав, то не мав! Але знайшла про що балакати! Краще розказуй, що тобі той кагебіст продати хоче?

Що таке кагебіст, Софійка знала. Це співробітник тієї організації, яка ото в архівах у двадцяті роки звалась ОДПУ! Та чому Гарбуз кагебістом обзиває нещасного Квашу?

– До кожної людини, яка повернулась із таборів, органами був приставлений таємний наглядач. Щоб слідкував за колишнім репресованим. Чи не задумала раптом та людина вільнодумствувати, або, як вони кажуть, займатись антирадянщиною! От сексот, «секретний сотруднік» тобто, усе чистісінько нагору й доповідав!

А, то це всього‑ на‑ всього «секретний сотруднік»?! Ху, аж полегшало! А то мало ганьби не набралась! Що ж, деякі слова тлумачаться різними поколіннями по‑ різному...

Відколи стояли біля Софійчиної хвіртки, але про «До побачення» не могло бути й мови.

– Але ж Кваша... – все‑ таки не вірила Софійка. – Простий убогий доглядальник! Грубу підбілював!

'чого він вартий. Я з Квашею давно не спілкуюсь і не хочу, бридкий він мені. Нечистий...

– У чорному халаті! – погодилась. – А оглух він давно?

– Оглух? Та він чує ліпше, ніж сто зайців разом!

А вони з Леською... Он чому по мобілці тоді, після першої їхньої зустрічі, розмовляв! Мабуть, чергову оборудку влаштовував! Господи, чи це не сниться? Може, й сниться, бо ж не висипляється кілька днів!..

– А... А ви не знаєте, як звали дітей Вікторії та Олександра Щербанівських?

– У них діти були? Так‑ так, щось пригадую... Здається, батьківську справу продовжували... Але в роки репресій усі пропали... Син і дочка начебто...

– Два сини й дочка! Софія, Кирило і... Ну, хто третій?

– Поняття не маю, зеленого поняття!

– А Юліан – міг бути їхнім всиновленим?

– Гм... Здається, на тих фотографіях, що Кваша на продаж приносив, були вони разом... Чи не вони? Кажу ж, був на археології помішаний! Світлинами не цікавився.

– Шкода... Може, хоч про самих панів Щербанівських щось знаєте?

– Уже що ні, то ні! Крім того, що музей створили. Той музей, у якому працівники тепер нічого не хочуть робити, лиш на відсутність грошей нарікають! Через те я, дитино, й відрікся від офіційних посад і зарплат: не по дорозі мені з тими бюрократами, не по дорозі!..

– Ох, піду я, пане Вікторе! Моторошно це все... Додому хочеться, до мами, у безпеку...

– Звісно‑ звісно, це ж тобі не в хату, обставлену під‑ слушками, не під опіку доглядача‑ стукача!

А й справді! Справді? Чомусь мимоволі зиркнула на сусідчине вікно.

Там, здається, ворухнулась фіранка...

40. ТАЄМНА Вечеря

Сашко цього вечора завітав лиш на п’ять хвилин раніше за Пустельника. З букетом півоній, при параді:

– Спеціально ради тебе роботу кінчив раніше! Ходімо погуляємо такою погодою.

Ох, ну що вона за подруга така?! Як пошуковцем у Вікторівку – то хоч зараз готова з ним їхати, а як зробити приємність прогулянкою – так уже й сил немає!..

– Сашку, знаєш... І ти ж утомився... А коли просто вдома посидимо, з нашими дітьми пограємось...

– З нашими дітьми? – аж засвітився.

– Ну, з твоїми сестрами й моїм братом! Якраз мама надумала татові зробити сюрприз: піде його з відрядження зустрічати. То й приглянемо за малими!

Не встиг Сашко погодитись – дядько Сергій у двері (аж дивно: як це баби Валі цього разу не принесло? Здогадалась, що її викрили? ). Звісно, яке вже тут гуляння!

А тут і мама дядькові навпроти:

– О, Сергію? Заходь‑ заходь! Ти вже, Софійко, будь за хазяйку, а я – на вокзал!

Почалася звична процедура ділового чаювання. Присмачена, правда, вже не бабиними, а маминими пундиками, спеченими з нагоди татового приїзду. Добре, хоч навколо гасали‑ галасували діти, бо так розмову буде важче підслухати: всі троє переговорників мимоволі озирались у бік баби Валіної квартири.

Спочатку Софійка похвалилась дядькові, що розгадала, хто така біла дівчинка, і, не згадуючи Хазяйки, переказала сон про картину в альтанці. Тоді вирішили з Калиничем. Дядько Сергій, окрім грошей, забезпечив їх ще й маленьким диктофончиком.

Тоді Софійка, завмираючи серцем, переповіла про несанкціоновані відвідини Поштової. Дяка Богові, Пустельник не розсердився, навіть схвалив Софійчине рішення купити блокнота. Дав п’ятдесят гривень і знов нагадав про диктофончика. Правда, спохопившись, трошки покартав за необережність, але окриленій Софійці те вже не вадило. Далі, запинаючись, дівчинка натякнула, що чула, ніби депутат Вербовський... Ну, що він дуже цікавиться мистецтвом, і... Словом, чи не може він бути покупцем картин, і настільки реально це довести, і... І покарати винних...

Наостанок вони з Сашком поділилися планами відвідати Вікторівку, на що Пустельник тсказав:

– На пошук полотен це навряд чи вплине, але поїхати, звісно, можна... Інша справа, чи ви не забагато на себе набрали: неповнолітні, а вирішуєте, як дорослі... Але хай щастить, тримайтесь мені мужненько, ти, Сашку, бережи нашу красуньку! А я побіжу, мені ще кілька питань утрясти... – Завмер на хвильку і, кинувши погляд на півонії, змовницьки підморгнув хлопцеві: –Спасибі за підказку! Ти нехотячи нагадав мені, що маю Сніжинці дещо купити!

Софійка вже приготувалась тяжко зітхнути і тяжко запечалитись од вічної світової дилеми, коли виходять ті, хто тобі найбільше потрібен, а зостаються ті, хто... Але раптом помітила, що у вазі з півоніями немає води. Забула налити – Пустельник перебив! Знітилась і побігла по склянку. Це ж і з самим Сашком вона так, як із цими нещасними квітами!..

Проте хлопця зараз хвилює інше:

– Софійко, ти... Портрет отой, що Калинин тебе... Розумію, що я тобі його подарував, але... В тебе ще й той, що Павлик малював, є, і копія з нього... А мені...

– Ти хочеш його собі? – після провин Софійка, як правило, добрішала. Тим паче, Пустельник і так уже встиг побачити, яка вона там гарна, і похвалити. – Ну, забирай, дарую!

– Ти серйозно? – аж підхопився з крісла. – Боже, я... Я такий радий! Такий вдячний тобі! Ти... Ти така... Тільки я не на зовсім – я ксерокопію зроблю.

А тут і мама з татом у хату! Щасливі, наче сто років не бачились! Тато – ще й із купою гостинців. Розбуркавши напівсонного Ростика і роздавши всім подарунки (перепало не тільки Вірці, Надьці й Любці, а й Сашкові), батьки з малим подались на кухню, дівчат Сашко погнав спати, а Софійка з Фадійчуком зостались у ніяковій тиші самі.

– Ти коли за блокнотом підеш до того Квашні?

– Не Квашні, а Кваші. Знаєш, я б уже з самого ранку хотіла. Мені, чомусь чим далі, тим тривожніше, що передумає він чи перекупить хто... Але це ж треба робити так само вдвох з Радзивілкою, щоб не викликати підозри. А Леська в суботу любить поспати.

– По‑ моєму, ви з нею дуже схожі! – пожартував Сашко.

– Та не без того... Отже, зранку не вийде...

– Словом, так: повернетесь від нього – маякнеш мені на мобільний. Нам же ще до Калинина йти.

– Маякну, звісно.

– Що ж, пора мені, мабуть... – невпевнено підвівся з крісла.

– Зараз я запакую портрета...

І тут зненацька почулось уже знайоме, хоч і призабуте в клопотах: шкр‑ р‑ ряб! Шкр‑ р‑ ряб! Хрусь‑ хрусь‑ хрусь...

– Чуєш? – прошепотіла, вхопивши Сашка за руку. – Останнім часом так часто... Від баби Валі. Тобі не здається це підозрілим?

Сашко уважно прислухався:

– Кажеш, часто?

– Еге. Вечорами! От лиш не завважила, чи в повню почалось, чи не в повню...

– Кажеш, вечорами? – замислено насупився Фа‑ дійчук.

– Ну, коли всі збираються... Що? Ти щось підозрюєш?

– З боку сусідчиної квартири? Здається, здогадуюсь.

– Господи, скажи, не муч!

– Спокійно, Софійко, спокійно! – він мужньо і ніжно стискав її перелякану руку, і від цього ставало навіть затишно і приємно. Щось не пацанське, а сильне, чоловіче, загадкове й привабливе було зараз у ньому, в цьому Сашкові. – Тс‑ с‑ с! В такій делікатній справі шуму не треба!

– А що? Що треба?

– Завтра побачиш! – лагідно‑ таємниче шепнув їй на вухо. Ох, аж ніби жаром обсипало... Наче... Наче

поцілував!.. – А зараз... Як там у твоїх казках? Ранок од вечора мудріший? То лягай спатки й нічим не тривож свою мудру прекрасну голівку!

Сашко поправив пасмо, яке впало їй на чоло, Софійка зашарілась і відвернулась, щоб не стрінутись із його сяючими очима. Такий він зараз якийсь... Дорослий... І не мікроб зовсім, не бацила, як Ірка його називала, а – он як витягнувся, підріс! Наче... Наче сам Пустельник! Ні! Все! Спати! Ранок мудріший!

Надто ж якщо цей ранок суботній...

41. Ще ДВА КРОКИ‑ ЧИ ТРИ?

Операція «Купівля блокнота» пройшла успішно. Принаймні безкровно. Гроші вже були у Кваші, товар – у Софії. Софійка, як і умовились, непомітно ввімкнула диктофончика. Леся, як і умовились, дістала пачку старовинних листівок із краєвидами Виш‑ нополя: отих, за якими колись визначали Поштову. Прокашлявшись, від хвилювання та задля якості запису, звернулась до Григорія Борисовича:

– А ми ось що знайшли! Тут і ваш будинок сфотографовано! – простягла дідові листівки.

– Га? – сказав той для годиться, бо тремтячими руками вже хапнув збірочку, а його очі поїдали її з не меншим запалом, як учора зуби принесену дівчатами булку.

– Де взяла? – господар явно зацікавився.

– Колись їх видрукувала польська громада. Моя двоюрідна бабця, родом, може, чули, з князів Радзивілів, у революцію виїхала за кордон, прихопила всі цінності. І світлини ці теж. Тепер вони до нас повернулись. Ну, разом з картинами, статуетками, іншими родовими речами...

Все, крім останнього речення, була чистісінька правда. На цьому, щоправда, правда й кінчалась. Далі мало іти те, що, мабуть, називають слідчим експериментом.

– І є ще вони у вас, ті речі? – на радощах за свою глухоту забув.

– Є, звісно! Тільки місце забирають, бо квартира тісна, батьки на більшу ніяк не стягнуться... Але викидати шкода!

– То продайте!

– Якби ж хто поглянув, порадив. Може, там і щось цінне водиться. Легко сказати: продай. А кому?

– Мені продай! – горіли дідові очі.

– Вам? Але ж у вас навіть на хліб...

– Ну, в мене є знайомі, що куплять! У Києві! Звичайно, як дуже старе, то дешевше...

Ага, ніби Софійка з Лесею такі дурні, що не тямлять: що старіше – то цінніше! Навіть якщо це не модний соцреалізм.

– А їм довіряти можна, тим вашим знайомим? – засумнівалась товаришка.

– Сто процентів! Там такі люди, що аж‑ аж!.. Із самої адміністрації! Еліта!

Софійка вже зібралась детальніше розпитати про адміністарцію та еліту, як у Кваші звідкись із шухляди запищав мобільних. Дідок, якого зараз і дідком важко

було назвати, забувши глухоту й третю ногу, мало не стрибнув до телефона.

Дівчата розцінили це як маленьку передишку і гарячково думали, як ліпше чинити далі.

–... Запасти на дно? – Квашин голос привернув їхню увагу нежданною тривожністю. – Як засвітились? Хто ж це злив інформацію? Оттак проколотись?! ... Музейники підставили? ... Сюди приїдуть? ... Телебачення? Та ну!

Софійка з Лесею перезирнулись. Добре, що магнітофончик увімкнуто!

– Та ні з ким я тут не плутаюсь! Школярі трохи шефствують, хліба принесуть там, води... Мої гроші – це мій клопіт, хочу – на хліб, а хочу – в банк! ... Та без проблем! Ха, тут така конспірація, що вам не снилось! Навіть сусіди не здогадуються! Мене по місту кілька душ знає, і то свої... Ну добре, зрозумів! ... Буде зроблено! ... Як скажете! Слухаюсь! Ну все, до зв’язку!

Григорій Борисович засмутився, навіть на хвилю забув про гостей. Потім стурбовано й трохи роздратовано вказав на двері:

– Пробачайте, дівчата, в мене тут виникли проблеми... Словом, поки що не ходіть. Десь улітку навідайтесь, добалакаєм про ваші цінності.

– Щось трапилось? – зіграла співчуття Софійка.

Але з Кваші теж був добрий актор, бо він зненацька

повернувся до звичної ролі:

– Га?

– Тоді до побачення! – першою потюпала до виходу Леся.

– Га? А, ну да! – Григорій Борисович тремтячою рукою намацав палицю і покульгав услід.

Щойно опинились на вулиці, за спинами почули скрегіт замка. Конспірується!

– Й‑ й‑ йес! – заверещали і застрибали, коли від будиночка їх відділяла безпечна відстань.

Почули й записали навіть більше, ніж сподівались! Буде чим звітуватись Пустельникові!

– Дякую, Лесю! – сердечно сказала, прощаючись на звичному перехресті.

– Скажи, Софійко, а він на мене хоч трохи, той... Поглядав?

– Він на обох поглядав! Ока з нас не спускав, щоб його часом не грабонули! А про те, що ми його на мушку взяли, не здогадався!

– Та я... Я не про Квашу... – Радзивілка соромливо колупнула землю носаком черевичка.

– А про кого? – не зрозуміла Софійка.

– Ну, про того... ашника, що Кулаківського...

– А‑ а‑ а! Про Альбабаріна? – ляснула себе по нездогадливому чолі. – Чи на тебе поглядав? Гм... Мабуть же, поглядав! Тобто, поглядав би. Коли б не мусив Кулаківського виховувати!

І, щоб відволікти Лесю від сумних думок «поглядав – не поглядав», розказала пригоду з Вадимовою травкою. По секрету, звісно: тільки як подрузі. Лесю пригода вразила. Захопившись Альбабаріновим подвигом, вона рушила додому щаслива.

Софія печально дивилась їй услід. Здається, це ще одна риса, яка їх поєднує: глибоке, високе й нерозділене кохання.

Тепер бігом до Калинина. Диктофон – ввімкнути. Гроші – віддати. Товар – узяти. Товар, себто портрет, вийшов пречудовий! Точнісінько як оригінал!

Не відрізниш! – Сашко від несподіванки й захвату аж присів на розкладний стільчик.

– Ображаєш, друже! – вдоволено примружився майстер. – Несіть обережненько, ще не скрізь висохло! Отако беріть: ти з одного боку, вона – з другого!

Ну, й оригінала не забудьте. Мені чужого не треба! До речі, непоганий художник цей автор.

– Слухайте, але ж і ви – геній! – Софійка промовляла це абсолютно щиро.

– Що є, то є! Кажуть, майстерності не проп’єш! – з гідністю погодився. – Зате продати можна! – зареготав.

– І автограф один в один! – згадка про гроші повернула Софійку до «слідчого експерименту». – А власний автограф черкнете?

– Чого не зробиш для такої красуні! – Калинин розмашисто надписав біля скопійованого ним же Павликового прізвища власне.

– Це ж ви так і Леонардо да Вінчі можете скопіювати? – ого, двієчник Сашко робить успіхи!

– Хоч і самого Шишка! – розглагольствував художник, переконаний, що не мають поняття, про кого йдеться.

І тут уже Сашко – чи зіграв наївність, чи ненароком, але потрапив у «яблучко»:

– Ви маєте на увазі Шишкіна?

– 1 Шишкіна теж! – багатозначно реготнув бородань.

Хтозна, чим обернулась би розмова, якби й до Калинина раптом не задзвонив мобільний.

– Слухаю!... Ага... Та ви що? І хто ж це проколовся?! ... Музейники? ... Сюди приїдуть? ... Та ну!

Фрази дуже схожі на Квашині. Мабуть, і цього хтось невідомий попереджав про «витік інформації».

– Я‑ а‑ а? А я взагалі при чому? Ображаєш, браток, я майстер живопису, а не патякання! ... А доказів де візьмуть? ... Та, добре вже, добре! Як скажете! ... Ну все, до зв'язку!

Оце удача так удача! Але, мабуть, не варто спокушати долю! Мерщій хапати обидва портрети, а ще, як‑ то кажуть, ноги в руки і – тікати звідси чимдуж!

Що Софійка з Сашком негайно зробили.

42. НЕ В ТІ ДВЕРІ

Добравшись додому, ще довго не могли заспокоїтись. Схвильовано переповіли сьогоднішні здобутки батькам (тепер уже можна), вкотре переслуховували диктофонні записи й зіставляли дві однакові картини. Підробка майстерна, даремно Пустельник нарікав, що копії заслабкі.

Переглядали‑ гортали й блокнота, але Мокренкові нотатки так і лишались загадкою. Хай, будуть як пам’ятка!

– Сподіваюсь, ні Кваша, ні Калинин вас ні в чому не запідозрили? – непокоїлась мама.

– Ми ні про що не проговорились! – запевнив Фадійчук.

– Що то міліція: оперативно зв’язалася з головними злочинцями і попередила їх! – жартував‑ дивувався тато.

– Господи, – вхопилась за голову Софійка. А потім зробила квадратні очі, жестами показала у бік баби‑ Валіної квартири і зашепотіла‑ зашипіла: – Ми ж зовсім забули за неї!

– За кого? – так само пошепки спитали батьки.

– Баба Валя! – самими губами проказала Софійка. – Ми щойно говорили про все уголос! Ми забули, що вона, – дівчинка знов бурхливо зажестикулювала, – таємна агентка Григорія Борисовича! Чи навіть тих головних, для яких покрали картини!

– Ти знов за своє? – сердито мама.

– Не могла щось цікавіше придумати? – несмішкувато гмикнув тато.

– Під‑ слуш‑ ки! – напівшепотіла‑ напівкричала Софія і вказала під тумбочку, – Звідти! Звідти хтось до нас підсверлюється постійно, певно, там вони і вмонтовані!

– Ой, я забув! – радісно спохопився Фадійчук. – Я ж обіцяв розв'язати цю проблему! І дещо приніс!

Він побіг до свого напівпорожнього рюкзака і дістав із нього... мишоловку!

Коли німа сцена закінчилась, кожен узявся до свого. Софійка силкувалась прикинути, як мишоловка має зашкодити підсушкам. Мама завищала, вхопила Ростика й вискочила на диван. Тато ж із Сашком узялись відсувати комода.

На його задній стінці зяяла невеличка охайненька дірочка. Така ж сама була і в плінтусі.

– Книжки! – ще голосніше вереснула мама. – Там же мої підручники й методичні папки!

Розвантажили вміст комода – і щезли всі сумніви:

– Миша! Тут попрацювала миша!

Ш – Ишка? Біль а! – погодився братик. Видно, цитував «Курочку Рябу». –Кокотилась! – підтвердив Со‑ фійчині здогади малий.

Цього разу, правда, нічого не покотилось: лиш мама розпачливо діставала одну за одною понадкушувані брошури. Ламіновані тверді палітурки були надгризені більше, а тонкі – майже не торкані.

– По‑ перше, тут їх, мабуть, ціле сімейство, – вражався тато. – А по‑ друге, миші мають сучасний смак!

– Ох, видно, своїх мишенят вони за моїм Сухомлинським виховували! – аж застогнала мама над знахідками: – «Сто порад учителеві» і «Школу радості» геть перетрубили!

Софійка стояла ні в тих ні в сих. От Сашко! Міг би зразу сказати, а то: «Спокійно, Софійко, спокійно! В такій делікатній справі шуму не треба! » Ще й за руку брав! Стоїть тепер щасливий, наче не мишаче кубло, а леськовичівський скарб відшукав! Теж іще – переможець! і

Добре, хоч тато пішов на кухню по сало для приманки, тож не встиг іще пожартувати щодо Софійчиної теорії з підслушками. І ще ліпше, що мама за своєю «Школою радості» геть забула про бабу Валю, а тому не свердлила зараз доньки докірливим поглядом, як ото вона вміє! Але ж це ненадовго...

– Що ж, як наша кицька – декоративна, для краси! – мама таки знайшла, на кого кинути прокурорський погляд. Нещасна Чорнобілка аж зіщулилась від І звинувачень. Для краси!.. Добре, мама хоч визнала її вроду!

– Звісно, як її щодня рибою годують, буде вона тобі мишами цікавитись! – повернувся з кухні тато, тримаючи пальцями пелюсточку сала.

Здається, це якраз той момент, щоб, як і від Кваші чи зі старого парку, – ноги в руки і втект... акуратненько вийти кудись у квітучий духмяний двір.

В лабіринті теж не всі ходи кудись ведуть, є такі, що й у тупик заводять, усяк буває.

4 3. ХІД КОНЕМ

Зате одразу після невдачі Софійка у своєму лабіринті вирішила зробити хід конем. Як учив її тато, в шахах – це крутий ге‑ подібний розворот. На дев’яносто градусів, можна сказати.

Вислизаючи з дому, додумалась прихопити заповітного записничка та ручку. І тепер, поки вони всі її зневажили і ганяють за дрібного гризункою, Софійка візьме та й піде собі в архів, а що такого? Тим паче, в суботу архів працює.

Елеонора зустріла її і не привітно, й не сердито. Покірно пішла по папки Вікторії Щербанівської. Видно, Пустельник таки зумів переконати музейницю поважати свою небогу!

Перед пожовклим довгастим конвертом із вензелем «КЩ» Софійчине серце забилося особливо тривожно. Кирило Щербанівський?

«Пишу сего листа, аби виказати в ньому свою останню волю. Виказати, що моє серце не видержує більше насміяння над моїм краєм, над моїм людом і родом. Бо як я остатні роки не поневірявся, як не працював до

повного вичерпання сил, як не клопотав о збереженні Музею для громадянства – все ішло прахом, все як горохом о камінну кріпость. Картину Рембранта навпіл розпиляти, «аби краще можна було оглядати»!.. Музей розграбовано, батька злочинно забитоСофійка відірвалась від читання і вхопилась за голову: вона вже знає, як саме вбито Кирилового батька? На саме Різдво 1920 року, зухвалим пострілом у вікно, як і Симиренка! Може, й убивця той самий?

Після всього знайденого‑ перечитаного Кирилова історія сприймається вже як історія найрідніших людей? Вдих – видих?.. Що ж, далі?

«.... Матір відлучено від справи її життя і вигнано з мешкання у глухий підвал. Про мене – й казати нічого. Остатньою краплею став арешт Юльця в Харкові: адже поїхав до столиці, аби замолвити за мене слово, аби мене реабілітувати!.. »

Юльцьо – ще ж Юліан! Юлій Мокренко! І рік збігається: 1927, коли його й заарештували! На цілих двадцять дев’ять років!.. Оце злочинець: поїхав до столиці за брата заступатись!.. Але чому заарештували в Харкові? А! Він же тоді столицею був!.. Отже, Софій‑ чина версія слушна: Мокренко – син Щербанівських! Всиновлений чи рідний, але син!

Але що з Кирилом? Здається, зараз вона прочитає про непоправне:

«... Чуюся на силі зробити лиш сей остатній крок: може, хоч моє мертве тіло, виловлене із вод Кам’янки, спроможеться зупинити жахіття? Може, хоч такий мій протест буде почуто?

Листа сего множу в кількох примірниках і розсилаю повсюдно: на Музей, на місцеву газету, на всі мистецькі часописи, в Харків і до Київа. Окремо писатиму ще

тілько мамі, бо тілько перед нею за сей фатальний крок і чуюся винним. Але про неї мусять подбати ще двійко дітей. Власної ж семї не маю, тож більш ні перед ким не маю довгів. Прощайте! Кирило Щербанівський».

Далі увагу привернула газетна замітка, точніше чорне слово «Некролог», надруковане великими жирними літерами. «Нашого земляка і друга, відомого маляра Юліяна Мокренка, заарештованого большевиками у Харкови, розстріляно. За те, що той відмовився од секретного співробітництва зі шпигунськими совєцькими органами. Земля тобі пухом, великий побратиме! »...

Це ще як розуміти? Та й узагалі, як могла радянська газета надрукувати про розстріли і назвати свої органи шпигунськими? Що за дивна газета? «Українська нива», уже знаний 1927 рік! Ах, вона видана у Варшаві! Тоді ясно!

І чому ж тоді пишуть, ніби Мокренко... Ой, осьде внизу щось дрібнесенько надписано від руки! Хазяйчиним почерком! «Газета річної давности! Але тільки сегодня її роздобув і приніс мені убитий горем Левко! Отже, неправду казали, що Юльцьо одправлений у Соловєцькі табори?! Отже, даремно Софійка оббивала московські пороги і добивалась вісточки за него?! Добивалась, заки і її саму не запроторили на Луб’янку!.. Юльця убито? Серце не годне сприймати се як правду, а розум одмовляється вірити! Бідна Софі! Як сповістити їй цю жахливу новину? Спершу мій Олександер, тоді Кирило, тепер Юльцьо... Господи, дай сили знести все, що падає на мою сиву голову! Дай сили, бо мусю ще держатись, мусю ще помогти Левкові, а головно – вирвати з катівських лабет свою любу Софію! »

Бр‑ р‑ р! Софійка вже геть заплуталась у цих смертях та іменах. Що за страшний час: людські долі ламати, як сірники! А кожна – це цілий світ!

Утім, дещо і виясняється. Виходить, Софія Щербанівська, рятуючи брата, сама потрапила під арешт? їхала до Москви, опинилась в якійсь Луб’янці... Зрештою, то вже не так важливо. А от що сталося з нею далі?

І де ж Юліанова дружина: та, про яку Григорій Борисович казав, що пропала безвісти? І хто такий Левко?

Хоч Софійка знайшла зовсім не те, що шукала, хоч хід «конем» повів аж надто убік, але її не покидало відчуття, що вже ось‑ ось!..

44. ХІД УЛІ

Коли під вечір повернулась додому, виявила, що не лише вона, Софійка, зробила сьогодні хід конем. По‑ перше, це зробив Пустельник: поки дівчинка була в архівах, він умудрився забігти до Щербанів додому і забрати диктофона й картини. Кажуть, дуже дякував Сашкові й Софійці, але як шкода, що не особисто!

По‑ друге, хід конем зробила і... Ві‑ ку‑ ку. Покинувши домашнє хазяйство і родину, вона знанецька, без жодного попередження, приїхала до Вишнополя.

– О, ба’, і в тебе з Павликом не все гаразд? – метка гостя за секунду помітила відсутність портрета на стіні.

Утім, поки Софійка намагалась щось вигадати, леськівчанка вже викладала причину відвідин. Вранці Віта отримала такого листа, такого листа, що не виплакатись подрузі просто не можна!

... Вони вже послались на одному ліжку в Софічиній кімнаті (решта спальних місць зайняті Сашковими сестрами), дивилися на зірки, що проглядали крізь кучеряве гілля у відчиненому вікні й розмовляли про життя.

Час від часу Ві‑ ку‑ куся укотре діставала й перечитувала Павликове послання.

«Дорога Віто! – писалось у ньому. – Питаєш, чому я довго не озиваюсь. А мовчу я тому, що з кожним разом писати все важче. Бо ти постійно наголошуєш, що ми з тобою – пара, що повинні бути вірними одне одному все життя і не дивитися, як ти пишеш, наліво»...

Софійці мимоволі пригадались Хазяйчині слова: «Лиш хай Пустельник весь час рухається вправо, ти ж – тримайся все лівого та лівого». Йшлося, звісно, про те, що Пустельникові слід іти дорогою правосуддя, а їй, Софійці... А їй – іти за покликом серця!

– «Ти пишеш, що маємо жити разом і померти в один день, – укотре читає далі гостя, – Але я ще не хочу ні з ким жити і, тим більше, помирати – ні в один день, ні в різні!.. »

– От нащо ти йому про це товмачила? Вже чого не чекала від тебе, того не чекала! – теж укотре обурюється Софійка. Вона добре пам’ятає, що колись, у таборі, Павлик був не байдужий до неї самої. І тоді вона, щоб не «прив’язувати» хлопця і не образити відмовою, завела так зване потрійне листування: через Ві‑ ку‑ ку. Павлик хоч і охолов до Софійки, але, мабуть, не надто прикипів до Віти. Це те саме, якби Сашко Фадійчук зараз починав вимагати в Софійки вірності й качати права!

– Та я що? Я ж нічо’... – уперше плутається в словах Віку‑ куся, – Мо’, я хотіла, щоб у нас, як ото в романтичних істо’!..

– От і вийшло, що перелякала хлопця! – Софійка вихопила в подруги аркуша й продовжила читати: «Але ж я ще ніколи ні з ким усерйоз не зустрічався, тому не хочу себе прив’язувати, я вільний художник! »

– Прив’язуватись він не хо’! – сьорбала носом Віта, – Я що, мов козу, його припинала? Я просто його любила і мріяла, щоб на двох одне коха’, одне життя!

– «Та й тобі, Віто, хіба не хочеться ще побути на свободі? – цитувала далі Софія. – Ти молода і гарна, в тебе ще буде багато залицяльників»...

– Не, ну, як він сміє, га? – підбила подушку і сіла, зіпершись на неї, Віта. – Хіба ж у мене, крім нього, ще хто є? Це так, наче відшива мене!

– Не наче, а й справді відшиває, – зітхнула Софія і прочитала останні рядки: «Тому пропоную нам розійтися кожен своєю дорогою. Софійці передавай привіт і попроси від мене пробачення за те, що зірвав наше потрійне листування. Будь щаслива! ».

– Але ж я! Я для нього все! А він мене так зра’! – била кулаками в подушку леськівчанка.