Марина Павленко 8 страница

– Та ну! – грає вагання Софійка. – Може, не варто?

– Така гарна дівчина і не варто? – вступає в розмову Калинин, і Софійка, вже поза сценарієм, спалахує рум’яцем. – За честь малювати настільки досконале обличчя ще й скину гривню чи дві!

Художник садить Софійку на стільчику під дубом. Вибирає для неї позу, радить не соромитись і розслабитись. Нарешті вмощується навпроти з мольбертом і починає чаклувати над білим аркушем.

Сашко, зібравши все своє красномовство (де тільки й взялося? ), підхвалює малярські таланти Калинина, а той, підкуплений похвалами, скаржиться, як важко нині живеться талантові і як мало йому платять.

– От наскладати баксиків – і за кордон! Там, кажуть, справжні митці в пошані! Усмішка! Де щезла твоя легенька усмішка? – питається портретист.

Софійка розслабляє кутики уст в легеньку усмішку, а Сашко тим часом питає, чи може Калинич скопіювати картину якого‑ небудь великого художника.

– Запросто! – хвалиться художник.

– Ну, це, мабуть, якщо працювати дуже‑ дуже багато днів? – робить круглі очі Сашко.

– Багато? Та днів два – і готово!

– І що, прямо схожісінько виходить?

– Схожісінько? Ображаєш, хлопче! Та один в один! Усмішку, панночко, усмішку!

Софійка знов усміхається, далі робота рухається без слів.

За якийсь час – ні, далеко не п’ятнадцять хвилин, а мінімум півгодини – Калинич урочисто відчіплює аркуша від мольберта і проголошує:

– Прошу приймати роботу!

Робота чудова, Софійка на ній – просто фея‑ ко‑ ролева, просто міс Усесвіт! Романтична поволока на очах, живописно‑ недбале пасмо на скроні!..

– Ти тут така!... Така, як... Як насправді! – Сашко настільки ошалів од побаченого, що тремтячими руками ніяк не міг відрахувати гроші.

– Згоден! Майстер лиш трохи розставив акценти! Таку вроду не щодня доводиться малювати!

– Не щодня? – вже не за сценарієм обурився Фадійчук. – Та таких... Таких більше на світі немає!

– О, та тут, бачу, серйозно! – лукавенько похитав головою Калинич. – Гаразд: такої писаної красуні тут не малювали ще з часів, відколи парк звався імені Третього Інтернаціоналу! Розумію вас, юначе: сам колись був молодий!

Украй засоромлена Софійка мало не забула слова:

– А ви... У мене... А ви мені олійний портрет скопіюєте? Мене там один хлопець намалював колись...

– О, тут ще й конкуренти! Готуйтесь, юначе, до боротьби! Ну, то що за портрет?

– Гарний, але тепер ми посварились, і він його вимагає назад! А мені шкода... Скільки може коштувати копія? Справді зробили б її за два дні?

– Гм... З роботою зараз туго, можна й узятись... Та ще й заради такої кралечки! Ну‑ ну, не супте, юначе, брови: я не в тому віці, щоб відбивати! Я вже в тому віці, коли моляться не на дівчат, а на висококонвертовані папірці! Розумієте?

Софійка розуміла, про це Пустельник теж попередив. Він же пообіцяв дати й долари.

– А ви можете не просто скопіювати, а щоб – один в один, навіть автограф його поставити?

– Ображаєте, панянко! Фірма віників не в’яже, в нас усе по‑ дорослому!

– А щоб і ваш автограф десь унизу?

– Будь‑ яка примха за ваші гроші!..

Умовились на тому, що вже зараз біжать по картину і несуть її Калинину. І завдаток.

Йшлося, звісно, про Павликом намальований портрет з лілеями, якого Софійка обожнювала. Він завжди висів над Софійчиним ліжком і був заведений татом у рамку під скло: Пустельник сказав, що так у музеях зберігають особливо цінні олійні шедеври. Звісно, Софійка не бажала з ним розлучатися і на день, та й із Павликом ніхто не сварився. Але хай уже буде копія, раз потрібно для справи!..

З5. ТРЕТІЙ ІНТЕРНАЦІОНАЛ.

СІВОЗМІНА І ПЛАНИ НА СУБОТУ

– А що то він згадував про якийсь третій Інтернаціонал? – допитувалась у Фадійчука, коли вже занесли портрет і, віддихуючи переживання, поволі, нога за ногою, вертались додому.

– Та то просто згадав, що парк наш не старим звався, як нині, а третього інтернет... Інтернаціоналу.

Щось там із тою, як її... революцією пов’язано. Мама каже, що та її стара тітка його досі так називає, питаючи про місто... Але Калинин мав на увазі не сам інтер... ну, той націонал, а те, що ти в ньому – найкрасивіша красуня, от!

Софійка чемно закашляла почутий комплімент і забрала нарешті свою руку з хлопцевої: за Сашковою ідеєю перед Калиничем їм слід було триматись за руки, щоб переконати в їхніх не пошуковських, а суто романтичних взаєминах.

– І сюди добрались, ти скажи! – обурилась. – Мені в музеї казали, що парк був закладений панами ІДербанівськими: вони музей спорудили, і лікарню, і школу... Тепер же чуй, у Чикаленків яка доля! Ми з Леською вчора по книжках та в інтернеті такого нашукали! Уяви собі, Євген Чикаленко дива творив на посушливій Херсонщині! Якийсь там чорний пар увів, тобто землю так обробляли, щоб вологу краще зберігала. Придумав також міняти щороку рослини, оте, що Ліда Василівна сівозміною називала! У результаті в нього й земля не виснажувалась, і врожаї в десять разів більші! Мабуть, тому їхні херсонські кавуни славляться! – додала власне припущення, згадавши тітоньчині нарікання на посиденьках.

– Он у Матвіївці ніяких сівозмін не знають, – утрутився Фадійчук. – Мама каже, що ледве роботу знайшла – буряки там лиш на одному полі зостались. А то все рапс та соняшник сіють, за кордон їх потім продають, а вони з землі всі соки витягують!

– Угу, – неуважно погодилась Софійка, бо її розпирали власні відкриття. – А як він придумав знищувати осот? Два‑ три роки попасуть на тому полі овець – і поле як новеньке, сій, що душа забажає! А які шикарні

породи овець та корів повиводив! І все це поописував у книжках, бо хотів, щоб і селяни мали кращі прибутки! Уяви собі, ті книжки були страх які популярні! 1, уяви собі, їх у царській імперії довго не видавали тільки через те, що були написані українською мовою! Ой, той Чикаленко стільки наукових закладів своїм коштом побудував, стільки українських газет підтримав! А письменникам як помагав! Особливо Винниченкові, пригадуєш, проходили в школі оповідання «Федько Халамидник»? Ну, довге таке, з величезним описом, як ішла крига по річці! Оповідання те мені зовсім не сподобалось, бо кінчається жахливо. Знаєш, узагалі, як подумати, не все, що написано емоційно й талановито, треба заганяти в шкільну програму, правда ж? Але я ж не про те, я про Чикаленка! Зрештою, не про Чикаленка навіть: усе це я досліджувала для того, щоб краще пізнати Щербанівських! Бо це ж значить, що Щербанівські нажили статок на тому ж, що й предки Євгена Чикаленка, тобто на сільському господарстві!

– А це ти звідки взяла? – спромігся вставити слівце Сашко.

– Ну, це Хазяй... Це я потім тобі колись поясню, а зараз... Правда, де вони в місті могли ті сівозміни запроваджувати й корів розводити?

– Можу пояснит... – почав був Сашко, але Софійка, захоплена новою думкою, обірвала його на півслові:

– До речі, що я помітила!.. Симиренки більше на рослинництві спеціалізувались – як і предки моєї мами по дідусевій лінії! А Чикаленки – на тваринництві: як мамині предки по бабусиній лінії! І ті, і ті чорної роботи не цурались, так що ти молодець, що канави сам риєш!

Ух, наче ж ідуть повільно, а вже аж ухекалась! Серце чи перевтома взнаки даються? Хоч би не забути літом узятись за фізкультуру!

– Та годі мені нагадувати про ті канави і про твою повагу до них! – якось прикро відмахнувся хлоп’як.

Ой, треба скоренько вернутись до попередньої теми, щоб не почав про жалість і про любов!

– Слухай, підозріваю, що Мокренко є нащадком Щербанівських, але це ще слід перевірити. Так от, тих Щербанівських більшовики репресували, їхній музей назвали Пролетарським. Вулицю Поштову, де жив Мокренко, перейменували на свою Більшовицьку. Тож не дивно, що і старий парк...

– Мама розказувала, що й Вікторівку хотіли перейменувати у якийсь... Стривай, згадаю!.. Політ...

– Ну, там хоч політ – висота якась! А тут же...

– Слухай, ти часом у депутати не балотуєшся? – в’їдливенько зиркає на Софійку Сашко.

Це ж чого він раптом згадав про депутатство? Невже щось пронюхав про джипи Вербовського? Та ні, хто б йому сказав?

–... Бо говориш багато й красиво, а от почути інших...

– Атож, якийсь депутат цілком може бути замішаний у цьому криміналі з картинами, інакше чого б усі цю пригоду прикривали? – заторохтіла далі Софійка. – Але зараз ми не зовсім про картини, еге ж? Ми про зміну назв. Правда, були й інші приклади, коли назви мінялись на краще, бо не все так однозначно навіть у тій радянській історії. Пригадуєш, пан Гарбуз розповідав, що Бардаківку, наприклад, переіменували на Щасливівку? Чи Псярівку на Сонячне і все таке... Гм, чи хотіли б ми тако жити в Псярівці чи Смердюкібці, хай би яка давня історічна назва то не була, та?

Але я ж не про це, я про те, що...

– Та дослухай, кажу! Вікторівну переіменувати хотіли не на Політ, а на Політвідділок, о! Політичний відділок тобто!

– О Господи! Видно, той невідомий Віктор був куркулем або чимсь іншим їм сала за шкуру залив, що аж так позбиткуватись! І що?

– Не прижилося! Вікторівна лишилась. Тільки й того, що колгосп імені Леніна...

– До речі, думаю, правильний наголос усе‑ таки на першому складі. Ох, а колгоспи – то взагалі окрема тема! Дідусь розказував, що...

– Можна, я добалакаю? – вхопив її за руку Фадійчук. – Двоє слів – і ти далі вільно провадиш свою агітпромову! Так‑ от, не Віктор, а Вікторія. І не куркуль, а пані. Різницю січеш?

– Е‑ е‑ е...

– Після нашої позавчорашньої розмови я навмисно до мами дзвонив, перепитував: чого, мовляв, отой твій наголос не на цьому, як його...

– Та ти що? Пані? Вікторія? – аж зупинилась дівчинка. – Це, може, та сама...

– Ага, пані Вікторія Щербанівська!

– «Зладнали маєтки, окрім Вишнопільських, ще й на взірець качанівських», – промурмотіла про себе Хазяйчині слова зі сну. – Аз Радзивілкою ми вчора набирали та набирали в інтернеті слово «Качанівка»! Тільки й вияснили, що це було угіддя панів Тарновських, які дуже дбали про своїх селян, предок яких багато зробив, щоб відмінити кріпацтво. Тарновські зробили з хутора цілий музей, театр, оркестр і парк! Туди різні митці приїздили: і Гоголь, і Костомаров,

І Репін, і Глінка, й Куліш, і Шевченко!.. Я собі вирішила, що у них, у Щербанівських був тільки старий парк, а там ще ціле село!.. От де вели своє сільське господарство! Леле, чого ж ти зразу про це не сказав?

– А мені що, хтось давав слово вставити? – лагідно дорікнув Сашко. – У тебе ж сьогодні наче словесну трубу прорвало!

– Вибач, – Софійчині щоки миттю зашарілись. – Вибач, вибач!

– Та чого там, – почервонів і хлопець. – Забуто! Як ти на те, щоб на цих вихідних...

– Зустрітися? – перебила Софійка. – Але ж у мене...

Миттю затнулась, бо второпала, що знов наступила на ті самі граблі.

–... Щоб на ці вихідні навідатись до моєї мами в Матвіївну, – лагідно всміхався Фадійчук. – Заодно сходити у Вікторівну, га?..

Боже, який він, цей Сашко! Який же!.. Ну, який!.. Та вона б його зараз... Ну, тобто потисла руку... Як своєму найтерплячішому, найвірнішому, наймудрішому другові!

36. Ще крок. ЧИ ДВА?

Але до Пустельника, звісно, нікому не дорівнятися! Ось він знову на Софійчиній кухні, а вона і мліє, і вмирає, і воскресає!

Звичайно ж, у гостях і баба Валя! Вона знов принесла смаколиків, і мама вимушена запросити сусідку до чаю. Уже чай випито, і тарілка майже порожня, а баба настійливо надиктовує мамі нові рецепти. Мама спершу чемно пропускала її теревені повз вуха. Але коли баба нагадала про шлях до чоловічого серця через шлунок і про те, що, мовляв, ось‑ ось повернеться з відрядження її, Танін, Вячеслав, мама схаменулась і побігла по блокнотик.

Так вони з Пустельником втратили ще двадцять чотири цінні хвилини.

– Чи ж я не казав, що вона – таємний агент? – підозріло киває дядько в сусідчин бік. О, він і не уявляв, які близькі до істини його припущення! Але Софійка лиш подала застережливий знак. Мовляв, будьмо обережні.

Потім пішла розмова про котів і Ростика – ще плюс вісімнадцять хвилин.

Тоді баба насилу згадала, що в неї удома негодований чоловік, і кинулась його рятувати – пішла нарешті.

Фу‑ у‑ ух, тепер можна послухати дядькові Сергієві столичні новини.

Виявляється, йому вдалося домовитись і з журналістами, і з експертами:

– Цими днями один телеканал відрядить сюди кореспондентів, і сюжет побачить уся країна! Хай тоді спробують нам завадити!

– Ой, хай би днів зо два не приїздили, щоб Калинин нічого не запідозрив! – шепче йому Софійка, поки мама відвернулась до умивальника.

– Як там із ним? – змовницьки примружив око Пустельник.

Поки Софійка гинула від того примружування, мама, виявилось, уже помила чашки й перетворилась на саму увагу, тож довелось перейти на езопівську мову:

А в нас тут усе на місці. 1 старий парк, і дуби взовж алеї, і навіть художники, які за гроші намалюють будь‑ кого і будь‑ що! Ми нині з Сашком там гарне‑ е‑ енько прогулялись!

– Матиму до тебе прохання, – підтримав алегорію Сергій. – Передай одному художнику від мене долари, я йому винен!

Пустельник протягує Софійці конверта.

– Дякую, неодмінно! – аж сяє від такого взаєморозуміння дівчинка.

– Гаразд, але якщо музейники всі такі чесні, – висловлює свіжі гіпотези мама, – то хто міг навести на картини злодія?

– Таню, ти мислиш у правильному напрямку! – вчепився за мамину думку Пустельник. – У Вишнополі, я чув, є один знавець і перекупник старовини... Якби ж згадати прізвище...

– Я Кваша? – раптом плеснула себе по лобі Софійка від остаточного здогаду.

– Ні‑ ні, не таке, як у мене...

– Я Кваша! – Софійка жартувала вже навмисне.

– Кажу, зовсім не таке!.. Хоча... Теж їстівне!

– А як Кваша? – вже відверто сміялась дівчинка.

– Моє прізвище мене цілком влаштовує! – аж розсердився дядько. – А головне те, що воно влаштовує мою Сніжинку, сьогодні вона його навіть наспівувала під «Місячну сонату»! – всміхнувся.

Боже, який він милий, коли отак наївно дав себе розіграти! А якби не ота Сніжинка, якій раптово стало

подобатись його прізвище, то й узагалі зворушив би Софійку до сліз!

– А як вам Кваша? Кваша Григорій Борисович?

– А‑ а‑ а! Ти про це? – Сергій збентежено почухав свої патли, а потім і собі дзвінко засміявся. – Ти знаєш, воно! Казав же: якесь харчове, їстівне!

Реготали всі троє. Тобто вже двоє: маму покликали з вітальні Вірка, Надька й Любка.

Пересміявшись, дядько знов посерйознішав:

– Але ж де того Квашу знайти? Кажуть, то великий конспіратор, спілкується тільки з надійними...

– Вважайте, дядечку, що я надійна!

– Тобто?

І Софійка стисло змалювала йому відвідини Поштової. Ах, і надсучасні відеокамери не змогли б відтворити тієї ніжності, того здивування, з якими в цей час дивився на Софійку найдосконаліший і найвродливіший у світі чоловік Сергій Якович Кавун!.. Жодна земна істота не зазнала такого щастя, яке переживала цієї миті вона, провінційна семикласниця!..

Шкода, що цю коротку ідилію обірвав телефонний дзвінок.

– Так‑ так, моя Сніжинко! Вже йду! – став збиратись дядько Сергій.

– А щодо Кваші я подумаю. І дам тобі знати, – таємничо кинув на прощання.

– Як, уже йдеш? – зазирнула до кухні мама з братиком під пахвою. – То бувай, бо в нас тут невеличка пригода, нам з Ростиком треба до ванної!

– Па‑ па, козаче! – помахав малому Сергій, і Рос‑ тик охоче замахав обома руками. – І тобі щасливо, красуне‑ розумничко!

Це вже стосувалось її, Софійки!..

– О, мало не забув!

Га? Він ще щось каже?..

– Тобі привіт від Ірки! – проголошує вже з порога.

– Завадчучки? – ошелешено кліпає дівчинка. Невже й сюди залізла?

– Від білої‑ пребілої! Найбілішої! – здається, Пустельник надумав її розіграти, але дівчинка ніяк не може збагнути в чому, за словами Кулаківського, прикол.

– Білої'? А прізвище ж як? – заінтриговано тягнеться вслід за дядьком Софійка.

– Здогадайся, ти ж Со‑ фі‑ я, мудра! До того ж, хитрунко, це буде тобі невеличка помста за «Я – Квашу»!

– Але ж стривайте!

Проте весело‑ зухвалі Пустельникові кроки відлунювали уже в під’їзді.

37. ПРИСТРАСТІ КРАКІВСЬКІ

От хіба тут уроки в голові? Своїм фізичним тілом Софійка присутня на фізиці, але думки її чинять активний опір вчительському поясненню. Бо в голові формувалось те, що у фізиці зветься інерцією, тобто і досі колотяться підозри та відкриття, зроблені протягом цієї знов безсонної ночі.

По‑ перше, Пустельник. Він уразив її ще й своєю новою рисою – вишуканим почуттям гумору. А таємниця, що віднедавна єднала їх двох, тільки двох, додавала особливого чару Софійчиним почуттям. І нехай!

Нехай він знову і знов повертається до своєї Сніжинки, хай пірнає у вир професійного життя, але у світі завжди буде одна людина, яка вірно й самовіддано чекатиме його з будь‑ яких життєвих випробувань!.. Ні, трошки не так: після будь‑ яких життєвих штормів у нього завжди буде острів, на якому він може вилити душу... Ні, краще: відпочити душею!..

По‑ друге, за цю ніч Софійка розгадала, хто така найбіліша Ірка, що переказувала Пустельником вітання. Це, та, з якою познайомились торік у київському дворі дядька Сергія! Дочка від першого шлюбу забраковано‑ го Сніжаниного нареченого! Отого Валентина Білого, яким недавно дорікала тітоньці на кухні і який... Ет, Бог із ним! Біла дівчинка – ось що головне! «Передай Пустельникові, що, коли все набуде гласности, один пейзаж об’явиться у нього там, де ти вистроювала хатку з білою дівчинкою!.. » – саме так мовила бабуся зі сну! А вистроювали хатку вони в альтанці запущеного дядькового двору! Гм... Гласності крадіжка досі не набула. Телебачення тільки має приїхати... Отже, картини ще ніхто не підкидав. Це добре чи погано? Може, цьому варто запобігти? У будь‑ якому разі треба побалакати з самим Сергієм.

По‑ третє, вулиця Поштова. На неї зараз тягло Со‑ фійку, мов магнітом, і вона вже вирішувала, як знову підмовити Леську відвідати Квашу. Це не зовсім правильно, що ітиме туди без відома і вказівок Пустельника, проте ходила ж раніше, і нічого! Досвід усього її попереднього життя показав, що вона й сама дещо може!

Добре, що бали за тему Софійка встигла набрати на попередніх уроках! Тепер учителі її не турбують,

і можна більш‑ менш спокійно чекати підсумків навчального року. І думати‑ мріяти‑ думати!..

– Ти бачиш, бачиш? – хтось штовхнув Софійку ліктем під бік.

– Га? Що?

Перед Софійкою стояла схвильована Радзивілка, позаду якої гомоніла шкільна перерва.

– Оно в куток, у куток дивись!

В кутку, точніше у вузькому коридорчику навпроти бібліотеки, зчепились Кулаківський і Альбабарін.

– Відсохни, я сказав! І зійди з дороги! – шипів на противника Вад.

– Це хто кому має вступатися? – стояв непорушно аківець.

– Ти, шнобель обковбасяний, що, зовсім нюх загубив? – бризкав слиною Кулаківський. – Не знаєш, із ким заїдатись, а з ким на ви!

– Нобеля колись матиму. За очищення світу від такого мажорного сміття, як ти! А чого на ви, якщо не секрет?

– Не секрет! – Вадим закипав. – Як братків натравлю, то лишишся не те що без Нобеля, але й без свого тупорилого нюхала, гарантую! Скинься в тюбик, бо зараз так будку розхитаю, що з рейок зійдеш!

– Ио! – спокійно, але міцно вхопив Кулаківського за груди Альбабарін. – Перелякав, аж у самого в шкарпах, тобто в шкарпетках мокро! Так?

– Точно з’їхав! – прохрипів Кулаківський. – Ти що, крейзі? Та я тобі зараз... А‑ а‑ а!

Не встигли дівчата нічого второпати, як Вадим по‑ летів‑ поточився у протилежний кінець коридорчика.

– Дурень закоцаний! – примовляв, спинившись аж під стіною і зсуваючись по ній додолу.

Думаєш, як сам укурений, то всі такі? Я тебе попереджав, це востаннє!

Алі‑ баба, гидливо переступивши поваленого супротивника, гордо покрокував далі.

Лесьчин погляд крізь затуманені коханням окуляри полетів за переможцем, а Софія наблизилась до Вада:

– Ти цілий?

– У‑ у‑ у, я йому... Блі‑ і‑ ін! Я йому ще зро‑ о‑ облю! – товкся об стіну головою чи від болю, чи то від розпачу сердешний Кулаківський.

– Покажи лице, – присіла біля нього Софійка. – Ти цілий?

Вадим зиркнув на неї таким набряклим оком, що стало водночас і смішно, і страшно.

– Бігом до медпункту! – дістала з кишені й притулила до його ока мокру серветку.

– Він мене покалічив! – нив Кулаківський, і Софійці вже ставало більше противно, ніж комічно чи страшно.

– Слухай, чого він на тебе в’ївся? І про що попереджав? – Софійка подала Вадимові руку, той звівся, і вони пошкандибали до медсестри.

– У‑ у‑ у, весь фасад попсував! – тулив до ока Софійчину серветку.

– До весілля загоїться, ще й нове скоїться, – обережно втішила. – Краще поясни, що сталось.

– Це він, усе він! Софко, як раптом що, ти ж мене вирулиш, добре? Скажеш, що він перший на мене напав, скажеш, що то не я, а він траву покурює, добре?

– Вадиме, ти про що‑ о‑ о? – знов стало страшно.

– Тільки тобі, як другу... – Вадим підійшов до дзеркала в коридорі й уже спокійніше роздивлявся підбиту

пику. – Він сьогодні... Мене в туалеті з цигаркою застав...

– Велике диво!

– Ну, не з простою цигаркою, ми... Короче, ми з пацанами трохи вирішили планом побалуватись... Не я: мене пригостили!..

– Наркотиками? – в Софійчиному голосі, певно, стільки переляку, що Вад бігом завиправдовувався:

– Дуже легкими! І тільки раз!.. Другий!.. Клянусь тобі, Соф, усіма своїми кінцівками, що востаннє! Я лиш другий раз підряд, а він уже мене і просік, гад! І доколупується, наче право до мене має, наче я йому сто доларів винен!

– Та за це, – скривилась дівчинка, – ще й від себе зацідила б тобі в друге око, та не хочу рук мурзати!

– Ти права, Софко, як завжди, права! Тобі замість нашої вчихи лекції читати... – Вадим ще раз дослідив око – до медпункту іти передумав. – У мене самого депресуха від того, що на траву, на ширку спокусився, віриш? Воно ж геть і не вставляє толком, лиш кумарить! А тут ще й той ідіот по кумполу дає, наче в рідні батяні найнявся!

– Наступного разу хай покличе мене, я добавлю! – справді готова була зараз його телепнути чимось замашним по тому красивому, але порожньому рудому кумполу.

– Наступного разу не буде, Софко, обіцяю! Ти ж знаєш: порожняка не жену! Он як сказав училці, що по інтернет‑ клубах на уроках не буду зависати, і не зависаю! От і зараз, глянь: міг би в медпункт злиняти, а не линяю, на ботаніку суну! Лиш... ти нікому ні слова, ага? Коли що, то ти ж за мене, добре?

Софійка тяжко й осудливо зітхнула.

– Ти ж мене знаєш, ти ж для мене завжди була не шоха‑ ботанка, не якась занюхана мандоліна, – підлещувався Кулаківський. – Ти реальний кореш, чула, Софко?!

– Боже, яка честь! Та мовчатиму вже, куди подінусь?! – зітхнула ще тяжче.

– Мерсі‑ мерсі‑ мерсі! Ти завжди мені була найкайфовіша подружка!

– Іди вже, гер‑ р‑ рою! Від слова «героїн»...

– М‑ м‑ му! – зліпив і послав їй долонею повітряного цілунка Вад. – Зустрінемось на уроці!

Як мовить її тітонька‑ лікарка, що з нього візьмеш, окрім аналізів?..

От Альбабарін – інша справа! Молоток хлопець! Закохатися в такого чи що? Ностальгійно глянула в той бік, де подаленіла ашникова струнка постать і куди, очевидно, полинула заворожена Радзивілка. Тільки ради подруги не робитиме цього! Ну, й ради Пустельника, звісно!

3 8. ТРЕТІЙ ПОХІД НЛ ПОШТОВУ

– То що, так нічого й не розкажете про Мокренка для нашого реферату?

Це вже втретє горлають Григорієві Борисовичу на вухо Софійка з Лесею. На столі, як і годиться, красуються гостинці: пакет сметани, пачка масла і булочка (одну господар уже змаламурив). Пахне так, що в самої слинка тече!..

– Га? Нема чого розказувати!

– А його дитячі фотографії – не зостались?

– Ага, всі думають, що той буржуйський синок золота наховав! А він голий, як бубон.

– Ми ж не про золото – про фотки всякі чи документи!

Але Кваша знову оглух: розпотрошив пакета, налив у миску сметани й допався до булочки. Міцний горішок!..

– Ми б заплатили!

– Га? – ожив дідок.

– Заплатили б, кажу! Батьки для гарних оцінок нічого нам не шкодують!

Леся трохи здивовано витріщилась на Софійку: вона цьому скупареві збирається ще й платити? Чим? Вони й так повитрушували кишені, щоб напхати цього ходячого шлунка!

Софійка й сама лякалась того, що молола, але ж язиком ворушило тільки прагнення істини!

Проте як збадьорів наш Григорій Борисович! Навіть булку покинув!

– Ну, фотографії я вже давно попрод... Фотографій, на жаль, не маю! Картини теж... Тобто, картин теж не маю... Але є...

Від вивченої з фізики амплітуди тремтіння Софійчиного тіла навіть ослінчик підскакував. Ну, що, що‑ о?..

– Але є тут одне барахло... Кахи‑ кахи! Я хотів сказати, є один дуже цінний блокнот... Там господар записував старечу маячню, коли вижив з розуму... Точніше, блокнот із унікальними записами! Дуже дорогий, тому я досі його нікому не... Тому я беріг його, як святиню!

– Покажіть! – тепер Софійка з усіх сил гасила радість в очах, бо Лесьчин красномовний погляд нага‑

дував їй, що ентузіазм покупця автоматично піднімає ціну на товар.

– А подайте‑ но мою третю ногу! – Кваша навіть повеселішав.

Леся подала йому палицю, і він аж підскоком поспішив до комори.

Хвилини, поки він там нишпорив, здалися вічністю. Хоч Радзивілка на миґах і пропонувала альтернативний варіант, виразно поглядаючи на двері. Утім, і Леська не могла приховати цікавості.

Нарешті Кваша виніс тонкого зашарпаного блокнота в клейончастій палітуртці. Обтрусив пилюгу, поклав перед гостями:

– Ось! Двісті доларів!

Дівчата розгублено перезирнулись. І від названої суми, і від звичайнісінького вигляду блокнота.

– Можна глянути? – Леся перехопила ініціативу і тепер чи то прикидалась, чи то розчаровано кривилась.

– Якісь каракулі!.. Шусто... Ку‑ ста‑ най... шустечко... Тімара‑ сти‑ чин‑ ське, – бурмотіла Радзивілка, розгорнувши знахідку на першій‑ ліпшій сторінці.

Що вона верзе? Софійка витягнула шию і читала далі вже сама:

– Хоро... Іон‑ майський... Восторка Красімна... хаза дікона...

– Григорію Борисовичу, що ви нам підсунули? – вже цілком щиро обурювалась подружка.

Софійка ж перегорнула іншу сторінку. Там було порожньо. Ще через кілька аркушів натрапила на наступну нісенітницю:

– Кувирх... кувізо... ліхторити... Ви що, смієтесь із нас?

Може, ви взагалі самі це надряпали? Щось написали в гарячці... – наступала Радзивілка.

Господи, ще розсердять!

– А що? – Кваша, як не дивно, замість обуритись, таки збентежився. – Це написано власною рукою великого художника Мокренка! А каракулі... Бо ж лівою! Не забувайте, що права у нього не діяла!

– То ще треба довести! – Леся перетворилась на міс Рішучість.

– А... Га? – господар не знав, що придумати. – Справді його, клянусь!

– І що з того? Самі ж казали, що він перед смертю вже не при розумі був!

– Не при розумі!.. Та... Та, може, якщо хочете, вустами безумця глаголяться пророцтва! Ось і автограф його власною, хоч і лівою рукою! – спромігся на гідну відповідь Кваша.

Дівчата знічев’я і розгублено гортали блокнота, в якому взагалі було більше порожніх сторінок, ніж списаних абракадаброю пожовклих аркушів.

– Добре, сто!

– Що сто? – не второпали семикласниці.

– Сто доларів!

Леле, вони й забули, що за це ще й мають платити! Ні, слід було заздалегідь порадитись із Пустельником.

– Гривень! – задкував старий, і це означало, що в його очах жодної цінності блокнот усе ж не має.

– Захотіли наївним школяркам втюхати макулатуру? – готувалась іти геть Радзівлка. – І що ж, цікаво, ми перепишемо звідси в реферат?

– Можна, ми спершу візьмем його додому, порадимось із батьками? – жестом заспокоїла подругу Софія. – Вам щось лишимо під заставу!

Ге, які хитрі! Подивитись! А мені тоді шукай вітра в полі!

– П’ятдесят! – наважилась ризикнути Софійка. – Лиш зараз нема, завтра принесу!

– Гри‑ и‑ ивень? – тепер уже торгувався дідок.

– Ти що, дурна? –тягла до виходу Леся. – Дякуєм, дідусю, не треба. Ми просто так іноді принесемо вам їсти. До побачення!

– Ну, хай уже п’ятдесят! – сполошився Кваша, – І то лиш через те, що ви такі добрі!

– Гаразд, – Софійка. – Хай буде хоч щось! – прошипіла до Радзивілки.

– Ну, якщо маєш зайві гроші! – пхекнула дівчинка й рушила до дверей.

На тому й попрощались.

3 9. ЛІКАР У ЧОРНОМУ ХАЛАТІ!

Уже перед поворотом до свого будинку Софійка почула привітне:

– Добрий вечір!

– Ой! Ви, пане Гарбуз? – приємно було зустріти знайомого, та ще й любителя‑ краєзнавця!

– Я, чого ж не я? А ти ж як? Як живеш, як навчання? – поцікавився для годиться.

Ох, до чого тут навчання! Тут би проконсультуватись! Із Сергієм уже ніяково, а Віктор Гарбуз –у таких справах знавець!