Марина Павленко 7 страница

– І про це завтра, угу?..

ЗО. МАЙЖЕ ПОБАЧЕННЯ

Вірка, Надька і Любка покотом сопіли на розкладній канапі у вітальні. А на тумбочці в коридорі лежала записка: «Ми з Ростиком пішли до Сніжани. Суп у холодильнику. Годуй дівчат, кладіться спати без нас. Батьки».

Ох, який там суп, коли на чай сили немає!

Раптом у двері хтось тихенько застукав. Певно, свої, бо лиш свої знають, що в хаті купа дітей, і не дзвонять. Але кого ще несе проти ночі?

Проте коли Софійка відчинила двері, весь її сон мов водою змило: на порозі стояв... Пустельник!

– Добрий вечір! Не спиш? Вибачай, що так пізно...

– Та де там пізно! – мало не застрибала од щастя Софійка – від того‑ таки щастя на коротку мить умерши й так само умить оживши. – В цю пору ми й не лягаєм ніколи! Я щойно зайшла до хати, а мама з татом узагалі ще не повертались!

– Знаю: вони у нас, я щойно дзвонив Сніжані. Через це й завернув саме сюди по дорозі з Леськовичів. Нам з тобою слід перебалакати наодинці!

Ой! Такого швидкого повороту у стосунках з дядьком Сергієм вона аж ніяк не передбачала! Якщо одвер‑ то, здається, навіть не мріяла! А коли ще відвертіше, то навіть злякалась! Власне, боятись нічого: щойно вона подасть команду, Сашкові сестри у вітальні піднімуть такий ґвалт, що Пустельникові не тільки перехочеться з нею балакати, а й надовго пропаде охота зраджувати дружину, але... Але як після того їй, Софійці, жити? Як після того вірити людям, як закохуватись отак, як було досі: самовіддано, без взаємності, до кінця життя?..

– У вас же, – нарешті спромоглась на слово, – дружина... І син...

– Аяжпро що? Вони нізащо не мусять знати! І дуже добре, що про це не знатимуть твої батьки! Уявляєш, вони звідкись десь відшукали номер мого телефону!

– Батьки?

– Хрещені батьки, тобто пахани, чи як там ще називають тих мафіозі? – городив щось несусвітне Пустельник. – Звісно, раніше ні з ким я не мав нічого спільного, то й номерів моїх вони не могли мати! А це раптом – і я, й Елеонора сьогодні отримали купу дзвінків! І всі з погрозами!

Нарешті знетямлена Софійка, похитуючись, відступила вбік і звільнила Сергієві дорогу на кухню. Господи, він же про картини! Про них зібрався побалакати!

А вона!..

Дядько вів своєї:

– Погрожують запроторити за ґрати, ну, й інші дурниці... Звісно, ми на те не зважаєм, і заяви забирати ніхто не збирається. Але, признаюсь тобі, все це не дуже приємно чути...

– Уявляю! – Софійка вже оклигала і повернула собі здатність мислити.

–Утім, я прийшов сюди з іншим, але ти ж – мужня людинка, правда? І вислухаєш спокійно, і не скажеш нікому... Цієї маячні, цих погроз‑ страшилок ми не візьмем до голови. Гаразд?

– Звичайно! – ні, краще все‑ таки про поїздку лісами Вербовського ие розповідати й Пустельникові! – Як ви до того, щоб чаю випити?

– О, було б чудово!

Софійка, забувши, що кілька хвилин тому збиралась лягати спати, радісно кинулась до чайника.

Стало веселіше. І як же обоє скривились, коли у двері знов тихенько застукали! Батьки з Ростиком? Так швидко? Перебили таку секретну розмову!..

– Ще не спите? – цього разу на порозі стирчала баба Валя.

– Ні... Ну, тобто, збираємось... – рішуче перегородила вхід Софійка.

– А я свіженьких пундиків напекла, мої мужчини всього не подужають: в одного цукор підвищений, а Фантик з рибкою любить... То вирішила вам занести!

– Дякую... – взяла тарілку й розгублено затопталась у коридорі.

– О, чую, у вас якраз і чайник закипає? – підморгнула сусідка, намагаючись зазирнути Софійці через плече на кухню. Чайник саме став озиватись.

Але тут же замовк: видно, Сергій поспішив прийняти.

– Та, то... То вам здалось!

– Гм... – розчаровано протягла баба, все ще маючи надію потрапити до кухні. – Що мій Ростик?

– Ростик? Вони... Вони з мамою і татом ще не прийшли від Сніжани! – зоставалось тільки випалити всю (ну, хай не зовсім) правду.

– Досі нема? Ти в міліцію дзвонила?

Може, варто? Після останніх подій... Але точно – без зайвих свідків‑ сусідків!

– Бабко, не лякайте, і так проти ночі тоскно!

– То я з тобою побуду, поки вернуться!

– Ні, спасибі! Я вже лягатиму! – делікатно відтіснила бабу Валю до виходу.

– А‑ а‑ а! Ну, тоді на добраніч!

Сусідка врешті пішла. Ух, здається, Пустельника не завважила! Софійка і з полегшенням, і ніяково повернулась на кухню: брехати все‑ таки не любила.

– Вона що, таємний агент? – насторожено кивнув у бік дверей Пустельник.

– Та наче ні. Пундиків ось принесла. Якраз до чаю.

– Бо тільки приходжу сюди з музейною справою, так і вона тут!

– Справді!

– Та пожартував я! Сідай! Будем чаювати!

Леле, він налив їй чаю! Він її запрошує до частування! Майже як у ресторан! Усе‑ таки жаль, що між ними ніколи нічого не може бути!..

– То які ще новини? – вмостилась біля чашки.

– Уявляєш, вони б’ють на те, що ми не зуміємо нічого довести! Хочуть доказів? Будуть їм докази! Є в мене деякі припущення... Підозрюю одного знайомого художника, що саме він малював їм копії...

Боже, він розмовляє з нею, як із дорослою!

– Ви гадаєте, він у цьому зізнається?

– Можливо. Адже, копіюючи картини, він міг не знати, що ті з музею. Або що вкрадуть саме оригінали, а не копії... Словом, піти за свідка...

– А якщо не захоче?

– Треба допомогти захотіти!

– Як? Шантажем? Теж залякуванням?

– Софіє, ти своєю чесністю вже й мені на совість давиш! Ти вважаєш, це надто брудно?

Чесність!.. Вона має вплив на його совість!..

– Брудно, але... Боюсь, іншого виходу нема!

– Розумієш, я тут дещо прикинув... Треба задіяти когось, кого він не знає...

– Мене? Я готова!

– Причому бажано з тим не затягувати: щойно запахне смаленим, він може зникнути з міста!

– Кажіть, що робити!

Далі перейшли на шепіт, і якби, наприклад, баба Валя чи хто сторонній підслуховували під дверима, то сприйняли б його як розмову звичайних закоханих. Що ж, якщо буде потрібно, то ради нього, тобто для конспірації, Софійка мужньо зіграє і таку роль!

– А тепер я побіг. Бо вранці на Київ: у мене там є знайомі на телебаченні, хочу і їх задіяти!

– Повороту назад немає, – захотілося повторити слова бабусі Щербанівської, почуті уві сні. – Є тільки дорога, яка виведе на світло. 1 не збочуймо, чуєте?

– У жодному разі! Згоден на всі сто! – Ні, тільки найкращий чоловік може так відповісти!

– Щасливо, дядечку!

– І тобі триматись, друже! – Він потис – ах, як ніжно‑ міцно потис! – її руку. – Тримаємо в таємниці, егеж? Па‑ па!

Дорогий гість уже давно зник у темряві ночі, а Софійка все стояла в коридорі, гупала своїм схвильованим сердечком на цілий Всесвіт і тулила гарячі долоні (ота, яку він потис – гарячіша! ) до щік. Усе‑ таки вона найпалкіше і найбезнадійніше у світі закохана!.. А може, не найбезнайдійніше? Гм... Залежить і від того, як розуміти компліменти «мужня людинка» та «друже»...

31. ТеЛеСИК ПРОТИ качечки

Через дощ плани мусила поміняти. По архіви йти не випадає: по‑ перше, Елеонорі після вчорашнього навряд чи хочеться когось бачити, по‑ друге, вчора, поспішаючи до Сашка, Софійка не домовилась із музейницею про наступний раз.

Але й це Софійка намагалась повернути на користь справі – їхній з Пустельником справі!

Насамперед у перервах між уроками вона просто‑ таки проковтувала принесені мамою книжки. Не завадили цьому ні нове Завадчуччине вбрання (нині це був якийсь вінтаж, тобто все у шлярочках, китичках та гачком вив’язаних мереживах), ні Ірчине бурхливе листування з Дмитриком на контрольній, ні навіть Дмитрове запрошення прийти увечері до нього на ін‑ тернет: тим паче, що за десять хвилин до цього вона вже встигла домовитись іти на інтернет до Радзивіл‑ ки. Утім, все одно шкода, що Іваненкового запрошення не чула Ірка.

Хіба останній урок – виховна година – трохи відволік від напруженої пошуковської праці. Напередодні Ліда Василівна оголосила тему: «Народна казка в моєму житті», і тепер, прочитавши коротку лекцію про значення фольклору, про те, що в Японії без знання бодай двадцяти народних пісень дитину й до першого класу не візьмуть, слухала своїх семикласників. Софійчине прізвище було аж укінці списку, крім того, вона й без підготовки могла розказати хоч і сотню казок, тож дівчинка зібралась поринути в читання. Але

вже на літері «з», тобто на прізвищі «Завадчук», мусила прислухатись.

– Я спеціально вчора ходила до нашого Дмитра Іваненка, і ми з ним разом цілий вечір підбирали в мережі для мене казку... – гордо оглянулась по класі Ірка, стріпнувши пишними рюшами.

Софійка миттю вдала, що дуже зацікавлена книжкою. Ага‑ а‑ а, отже, вчора ввечері майже побачення було не тільки в неї? І не лише для неї Іваненко щедрий на інтернет?

– Коротше, якби не Дімас... не Дмитро, я просто пропала б, клянусь!

Софійка нищівно блиснула поглядом у його бік. Ще смів сьогодні запрошувати її!

– Іро, тобі в дитинстві що, не розповідали казок? – витріщилась на Звадчучку Ліда Василівна.

– Ніколи! – щиро знизала плечима Ірка. – Мої предки були завжди зайняті, вони просто вмикали мені телека! Хі‑ хі, як мовиться, тяжке дитинство з важкими дерев’яними іграшками! І кока‑ кола з глиняних глечиків!

– Ти що, крім «Курочки Ряби» й «Колобка» нічого не знаєш, що мусиш послуговуватись віртуальною мережею? – дивувалась далі вчителька.

– Лід Василівно, я, пробачте, і про «Колобка» знаю лиш те, що це була якась така велика кругла й, здається, не дуже дієтична піца, яку поставили холодитися на вікно!

– І все‑ е‑ е?.. – протягла Ліда Василівна.

Софійці теж було невтямки, як це не знати казок

про Колобка чи козу Дерезу.

– Про Колобка все, а «Курку Рябу» я можу розказати! Ось, якраз Дімон роздруківку мені зробив! Правда,

ми з ним знайшли чомусь тільки російськомовний варіант, але я можу на ходу перевести!

– Борони, Боже! – замахала руками вчителька. –

Вже й так ці казки на казна‑ що попереводили. У магазині лежить книжка «Три поросята»: теж, мабуть, видавець скачував та на ходу «переводив». Не треба. Сідай.

... Дмитро Іваненко, який ішов у списку після Ірки, чесно відторохтів казку зі свого доінтернетного дитинства. Чи ж він, дурненький, розповідаючи про бабину і дідову дочку, хоч трошки розуміє, що хороша і неоцінена дідова дочка – це точно ж не Завадчучка?

Як настала черга Кулаківського, Софійнин та Ірчин погляди схрестилися, мов мечі. Обоє знали, що він до виховної не готувався і просив допомоги в однокласниць. І на перерві, поки Софійка в кількох словах переказувала йому «Івасика Телесика», добра Ірка показово підсунула йому інтернет‑ версію «Кривенької качечки»:

– На, це Дімончик для мене запасну казку знайшов! Дарую!

Тож тепер обидві насторожились: чию хлопець вибере? Кулаківський тим часом демонстрував дива красномовства:

– Так, жили, короче, собі дід і баба. Вже й старі, як шкапи, а нащадків не є.

Софійка з Іркою непомітно перезирнулись: і «Телесик», і «Кривенька качка» починались однаково. Тобто не такими словами, але в обох казках подружжя були бездітні.

– От бабу жаба й давить: сусідів, типу, хоч буде кому в будинок пристарілих здати, а ми взагалі відкинемо ласти, як останні бомжі!..

Напруга сягнула точки закипання. Але за мить Софі йка вже торжествувала, бо Вадим прорікав далі:

– Каже: «Чеши, старигане, до лісу, завали дерево і приволочи мені звідти ломаку». Ну, дід відгавкується: «Стара, ти що, гониш? » А вона жувачкою прилипла: приволочи та приволочи. Задовбало його слухати бабину маячню, взяв бензопилу й почухав до лісу. Поки ішов, як у казках базариться, три мішки з чіпсами схавав. І три пари коржів... кросівок, стоптав. Пісок з нього сипався – ну, піт лився...

Ліда Василівна, вийшовши зі ступору, закашлялась і гарячково заметалась у пошуках валер’янки.

Надихнувшись непідробним інтересом до своєї казки, Вадим удався в повну імпровізацію:

– Ще й довелось лісникові на лапу дати, бо той хтів штрафонути діда! Доволік дерево додому, скалапєцав ломачку й колисочку, дав старушенції. Баба – ломачку в колиску і ну гойдати й виспівувати! Довго гонила над нею всяке фуфло, дід уже думав, що вона не те що приколюється, а зовсім з котушок злетіла. А тут, наперекір всім законам природи, які ви, Лід Василівно, нам на уроках ботаніки впарювали, дерево ожило, і вийшов із нього маленький чувачок. Дід тащиться, баба тащиться! А чувачок до них: «Тепер ви мої папі‑ ки, а я ваш Телесик. Купіть мені електровудку, я буду щодня на фішінг чухрати й рибку таранити, а ви мені хавку приносити»...

Кулаківський терпляче перечекав, поки керівниця ковтне свою валер’янку, зап’є її зі склянки для поливу вазонів, і вже зовсім піднесено продовжив:

– Поки Змія скликала братву на хавчик, Оленка не просікла, що Івасик‑ Телесик – не баклан, а просто пургу жене. Та й провтикала, повелась на його розводняк і сама потрапила в мікрохвильовку. Тільки вона коні кинула, Телес бігом – кінці в воду ховати, бо вже й Змія з піплами на хату преться!..

Коли ж після кількох обломів з гусьми Телесик нарешті осідлав одного гусака й щасливо повернувся до предків, точніше, Кулаківський нарешті дійшов хепі‑ енду у своїй казці, всі очі були вже на Ліді Василівні. Валер’янка подіяла, вчителька узяла себе в руки, навіть змогла зарум’янитись‑ заусміхатись:

– Дякую, Вадиме... За, так би мовити, молодіжне прочитання... Що ж, діти, цей виступ остаточно переконав нас у тому, що... Що народна казка – поняття, так би мовити, вічне. Завжди актуальне й сучасне! От! На сьогодні досить: ви вже можете бути вільні, а я – в медпункт. До побачення!

3 2. ЩЕ ТРОХИ МИНУЛОГО

У класі втихло, і Софійка мерщій уткнулася в книжку.

Отже, все було не зовсім так, як описано в повісті «Зелене сонце»! Козак Степан Симиренко після двадцятилітнього перебування на Запорізькій Січі не просто взяв та й приїхав у Млив, оженився, збудував греблю й водяного млина, посадив вишняк. Виявляється, він ще й відмовився присягнути імператриці Катерині Другій (не хотів змиритись, що імператриця зруйнувала Січ), за що його позбавлено маєтку, козацьких вольностей і привілеїв, його сім’ю віддано в кріпацтво, у рабство Катерининому вірному прислужникові – графу Воронцову! Степан же утік, пішов самовільно в чумаки! Його ж найстарший син Федір вчинив ще мудріше. Зметикував, що втечею теж багато не доб’єшся, треба пробиватися власним розумом і працею. «Опір добром» – таким мудрим, десь вичитаним висловом Софійка назвала Федорове рішення. На оренді водяних млинів (у Половинчику, розказувала бабуся Ліна, теж був такий, але його пролетарська влада знищила як куркульське майно) він розбагатів і викупив із кріпацтва й себе, і рідних. Цілу фірму з родичами заснував: «Брати Яхненки і Симиренко»!

«Почав учити дітей» – цю фразу попередньої книжки Софійка розшифрувала тільки нині: дав дітям вищу освіту! Федорів син Платон учився по Одесах та Парижах, а потім побудував перший у Російській імперії і найсучасніший технічно цукрово‑ рафінадний завод. На тому заводі залюбки працювали й пристойно заробляли свої та зарубіжні фахівці!.. На Симиренківських підприємствах усе було, як у казці: і водогін, і електрика, і зручне житло, лікарні, бібліотеки, спортзали, школи‑ училища!.. Далі – інші заводи, в тім числі й цегельні. Перший в усій імперії машинобудівний завод, де теж уперше виготовляли судна з якимось там особливим корпусом!.. Усе це трохи нагадувало Софійці й панів Дашківських із Леськовичів, але ті дбали найперше про себе, а не про свій люд. А Яхненки‑ Симиренки завжди помагали стражденним: харчували десятки тисяч голодних, виділяли шалені кошти постраждалим у війну. Платон і його брат Василь Симиренко виділяли кошти на українську науку, освіту, літературу, пресу, оперу й інші мистецтва! Завдяки їм вийшов і другий Шевченків «Кобзар»! А чого варті

сзмі назви їхніх товарів: солодощі «Українська пастила», «Український мармелад», пароплави «Українець» і «Ярослав Мудрий»! І це у царській імперії! Коли заборонялося навіть слово «українець»! І це у царській імперії! Коли заборонялося навіть слово «українець»!

Не менший від псевдоніма «Українка», взятого авторкою Софійчиної улюбленої «Лісової пісні».

«Прізвище Симиренко стало синонімом успіху і доброчинності»... Таж вона, Софійка, теж, замість киснути й нарікати, завжди власними зусиллями досягає успіху, щасливого кінця кожної казки!

Софійка геть і забула, для чого взагалі поринула в цю історію. Ах, ну так: предки Олександра Щербанівського! Виходить, і вони колись так само були козаками, не присягнули Катерині, потрапили в кріпацтво, проте викупились із неволі!

Чиясь дбайлива рука підсунула Софійці бутерброда, і вона зі свіжими силами пірнула в книги.

Те, що прочитала про смерть Лева Симиренка, її шокувало! Так підступно знищити видатного вченого, який зробив Україні скільки добра, який зібрав найбільшу світову колекцію рослин найкращих Гатунків, розвинув нові технології в садівництві, вивів унікальні сорти яблук!.. Та й не лише Україні: у далекому холодному Красноярську він заклав оранжерею і міський парк. А яблуко «симиренку» (про це ж і мама казала) знають у всьому світі!..

– Бач, а цього я про Симиренка й не чула! – пробив Софійчині роздуми Лесьчин голос: вона сиділа поруч. – Я лиш читала, що Миколу Леонтовича убили так само. Ні, ще підступніше: завербований чекіст упросився до нього ночувати, а після вбивства ще й украв у його сестри гроші!

– Га? – стріпнула головою Софійка. – Ну, Леонтовича я хоч не знаю, а тут – усе мов живе перед очима!

– Не знаєш? Ти мене здивувала! Ще скажи, ніби не чула його знаменитої «Ластівочки»!

– Як це не чула? Та Роська Підлісняк на Різдво у моєї бабусі так гарно її виводила, що аж‑ аж!.. Стривай, то це... То це Леонтович написав?

– Щедрівка народна, він зробив її музичну обробку.

– Гм, шкода...

– Чого ж, обробка шедевральна

– Леонтовича шкода. І Симиренка... – Софійка нарешті роззирнулась навколо й побачила вже лиш порожні парти: – Лесю, ти що, досі тут ради мене?

– Не зовсім: я теж маю звичку в книжки встромлюватись і про все забувати, от біля тебе й собі зачиталась... Надворі однаково дощ... Якби не закінчились бутерброди, може, й заночували б над цими томами, а так... То йдемо на інтернет чи ні?

33. ПРИСТРАСТІ КУхНяНІ

– Мамо, а баба Валя може знати номери наших мобільних телефонів? – делікатненько промацувала ґрунт Софійка.

– Звідки? – мама поралась біля столу, бо чекала поважної гості – Сніжани. В них мали бути, як їх, дівочі посиденьки. – І нащо? Свого мобільника в неї нема, їй досить телефону стаціонарного. А з нами й того не треба – перебігти коридором та й вже.

– І що, не було ні разу такого, коли б їй згодився? Наприклад, з твого мобільного комусь терміново подзвонити?

– Гм... – мама задумливо розглядала пляшку ожинового вина, яке дідусь готував за особливим рецептом і вистоював кілька років у погребі. – Та наче ні... Де вже та Сніжана? – поставила пляшку на стіл. – Домовились же: тільки Сергій повертається з Києва, лишає малого з ним і бігом до мене!

– Видно, Пустельник ще не вернувся... – зітхає Софійка. Як там у нього, чи все вдалося? Ясно: коли тітонька наповратилась на свої посиденьки, то самого його тут сьогодні точно не бачити!

Тітонька заявилась за годину:

– Ох, ледве того Сергія діждалась!

Ростик і близнючки вже спали, і посиденькам ніщо не заважало. Урочисто відкорковано пляшку...

Софійка безшумно снувала кухнею, неспішно готуючи собі чай. Власне, мама й тітонька все одно на неї не зважали.

Востаннє посиденьки були років три тому. Якогось грудня тітонька з мамою святкували Варварин день. Як і годиться, відзначали це свято у чисто жіночому колі. Вони цілий вечір дудлили пиво й базікали, як самі казали, про життя. Що саме, не пригадує. Знає тільки, що Сніжана тоді пішла від них у розпарованих чобітках: один її, другий мамин. Воно б нічого: у них‑ бо з мамою ноги однакові. Дивно хіба, що один, Сніжанин, був на шпильці, в іншого – маминого – широкий підбор. І що тітонька дійшла‑ таки в них додому, різницю помітивши аж уранці.

Спочатку жінки тільки потроху пригублювали вино и хвалили дідусеву майстерність. Потім почались

розмови про життя. І від розмов тих Софійка, яка так само неспішно зайшла зробити наступну чашечку чаю, мало не обпеклась окропом.

– Таню, він не дає розвиватись моїй кар’єрі! – бідкалась тітонька. – Уявляєш, малювання для нього все, а як мені до пацієнтів іти – то краще бав дитину! Або йому, бачте, потрібно їхати в Київ! Або його терміново кличуть у Леськовичі!

– Ой, гадаєш, і Ростик не на мені? – вторила мама. – Та якби не Софійчина поміч!..

– І це ради нього я пожертвувала молодістю, красою! – виливала страждання Сніжана. – Ради нього не зважила навіть на прізвище! Ні, ти чула це прізвище? Кавун! Мов не зі столиці, а з херсонського придорожнього базару!

– А в мене краще? Щербань! – аж схлипнула мама. – Твій хоч роду інтелігентного, художницького і столичного, а мій Славик? Жартує, що пролетарського, і гадає, що це смішно! Ні, звичайно, мені свекруха, царство їй небесне, не зробила нічого поганого, але... Але ти ж розумієш, як нам, учительським донькам, іноді бракує високого почуття, елітності духу, навіть аристократизму!

Ого, які словесні мертві петлі! Як мама й тітонька наразі цілком забули про Софійчину присутність на кухні, так Софійка забула про свій чай. Атож, їй ніколи не подобалось власне «надщерблене» прізвище, навіть намагалась, де можна, його не світити. Атож, тему татової родини в них удома завше делікатно обминали: він таки не міг нічого виставити на противагу численним легендам‑ переказам про маминих предків. Татового батька Софійка не застала, але трохи пам’ятає татову маму Віру. У неї ж у приймах, у старому

будинку, звідки рік тому виїхали в цю нову квартиру і де тепер Сашко робить свої ремонти, й жила молода сім’я тата В’ячеслава й мами Тані. Бабуся Віра завжди брала Софійку з собою на базар, по магазинах і, на відміну од мами, завжди дозволяла стрибати на антикварному рипучому дивані. Виявляється, старенькій бракувало аристократизму! Це вже не було схоже на маму (ех, не чула вона Хазяйки! ), та й узагалі не лізло ні в які рамки!

– Ну, в мене його аж зашкалює! – не підтримала мами Сніжана. – Мій як почне бігати на ті свої етюди – не знаєш, що й думати! А це вже другий тиждень як затіяв мене з Сергійком малювати. Щось типу «Сучасної мадонни» творить. Гадаєш, романтика? Малий собі на моїх руках під «Місячну сонату» Бетховена спить, а мені хоч повісся! Руки терпнуть, у спині кілок! А він: «Ось ще тут, Сніжинко, уловлю світлотінь! » «Потерпи, моя Сніжинко, ще спробую дібрати барву! » І кінця тій картині не видно. Це в нього називається творчим пошуком.

– Тебе хоч на картині увічнить і так гарно Сніжинкою називає, а я? Ото й тільки, що колись написав мені кілька віршів. Щось на зразок «Таню, Таню, я вітаю! » Вірші, треба визнати, геть нездарні, але хоч щось! Відтоді – лиш сіра проза! Або жартики. «Мушу визнати, що навіть моя майстриня Тетянка не втне таких добрих пиріжечків, як сусідка Росава! » Останнім часом і квітки не подарує! А я ж, погодься, і при красі ще, і при фігурі!

Тато вірші писав? Це вже цікаво! А квіти... Ге, то виходить, що Сашко, після якого не встигає міняти у вазах букети, справжній романтик?

– Ох, видно, правду кажуть, що всі вони, чоловіки, однакові/ – попри такі різні симптоми, тітонька чогось виводить однаковий діагноз.

– Це точно!

Треба втрутитись, бо... Софійка загрозливою тінню стала біля столу навпроти лампи:

– Так, жіночки! Що вам за пійло дідусь підсунув? – відкоркувала пляшку й понюхала горлечко. – До чого ви добалакались, тямите? Прізвища не подобаються? То й лишались би Ягідками, хто боронив? Правда, ви, тітонько, мали кращу нагоду – вийти за нареченого з чудовим прізвищем Білий. Були б собі сто першою напівлегальною дружиною в такої собі сучасної Синьої Бороди! Ах, перепрошую, той скупий лицар звався б у нашому варіанті Білою Бородою!

Під ошелелешене мовчання Софійка сховала пляшку до шафи й сміливо продовжила:

– А чиє то серденько гупало на весь Половинчик, коли вдалині на березі з’являвся патлатий красень з мольбертом? Теж забулось? Та я... Та одна моя знайома, якщо хочте знати, вважає вашого Пустельника найкрасивішим чоловіком на планеті Земля!

– Як вона сміє?! – прорізався голос у тітоньки.

– Це ви як смієте, тітусю! – зашарілась все‑ таки більше не від сорому, а від праведного гніву. – А ти, мамо, згадай Фадійчукового тата. Як він, дізнавшись про народження близнючок, утік, покинувши і дівчаток, і Сашка? Наш тато після народження Ростика думав кудись тікати? А батько Вадима Кулаківського?

І що з того, що він з відомого роду, якщо, забувши родину, тинявся світами стільки років! А тепер за найменший збиток лупцює синочка, як Сидорову козу? Тато наш хоч на когось у хаті руку здійняв? Ех, ви!

На цій пафосній ноті Софійка гордо пішла до своєї кімнати.

На кухні як вимерло.

А тоді жіночки знов заходились хлипати. Але вже від зворушення:

– Ні, таки ж молодчинка Софійка, га?!

– Недарма із грецької перекладається «мудра»!..

– Ні, що ж за прекрасна в нас, Таню, дитина!..

– А воно, Сніжанко, і правда: вимагаємо від когось знаків уваги, а самі що для цього зробили? – кається мама.

– Ні, нарікаємо, що кохання загрузло в буднях, а самі спробували хоч якось цьому завадити? – за мамою кається тітонька.

– Мій Славик весь час по відрядженнях мотається: на мою вчительську зарплату кредиту‑ бо не погасиш!..

– А мій Сергійко... А мій Сергійко зморився з дороги, а мусить сидіти із нашим Сергійком, бо жінці заманулось піти на посиденьки! Все! Дякую за гостину, спішу додому! Викличу таксі, бо містом бродити пізненько! Та й скоріше буду вдома!

«І розпарованих чобіт ніхто не побачить! » – подумки пирхає Софійка.

– Таксі! – раптом підвела вказівний палець мама, поки тітка набирала номер таксопарку.

– Що таксі, мамо? – здивувалась Софійка.

– Баба Валя якось викликала з мого мобільника таксі! їй чогось було треба терміново, а звичайні телефони якраз у всьому під'їзді не працювали!

– Отже, там вона могла бачити наші номери!.. – не так до мами, як до себе пробурмотіла дівчинка.

– Скоріш за все ні, бо сказала, що нічого в цій техніці не тямить. Хіба випадково, бо, коли я набрала їй

номер, поки вона собі говорила, я вийшла в кімнату до Ростика! Тільки ти ж, доню, цього разу нашу сердешну бабу Валю ні в чому не підозрюєш? Минулий гіркий досвід чомусь тебе, сподіваюсь, навчив?

О, мама й не знає, що таких гірких досвідів у Софійки аж цілих три! Еге, вже тричі за цей рік, відколи переїхали в нову квартиру і надбали нову сусідку, дівчинка помилково підозрювала її в різних гріхах. То були три цілком окремі історії, але...

Мама пішла провести тітоньку до машини.

... Але хіба зовсім невинна людина може викликати недовіру так часто?

Так‑ так‑ так... Софійці ясно було тільки, що в маминому електронному мобільному записнику точно є Пустельників номер. І ще ясно, що діло те‑ е‑ емне...

«Шкр‑ р‑ ряб! Шкр‑ р‑ ряб... » – озвалося тихенько з‑ під підлоги.

А може, то зовсім не від тих сусідів, що під ними, а від тих, що навпроти?..

34. ДЛЯ СПРАВИ

Художник Калинич малює біля третього дуба.

Це Софійка з Сашком уже ввійшли до старого парку і роззираються по центральній алеї. Вчорашній дощ у зливі сонячного проміння і пташиного співу творили прегарну світломузичну симфонію. Ще й в обробці буйної посвіжілої зелені!

Вона завжди минала цю алею схвильовано. Стенди з готовими картинами, які тут щоразу виставляли на продаж місцеві художники, будили в Софійці її нереалізовані малярські амбіції, а портрети просто захоплювали: на них обличчя такі одухотворені, красиві, шляхетні й романтичні! Фадійчукові теж завше подобалось розглядати полотна: він мав явні здібності до малювання, але на шефовій фірмі був тільки дизайнером, тож на живописців дивився, як на недосяжних богів. Сьогодні ж мали всі підстави хвилюватись.

Та‑ а‑ ак, спершу минути ятку з фабричними сувенірами, потім – сивого кучерявого маляра, якого так і звуть Кучерявим, тоді...

Ага, ось і він. Довге волосся, аристократичні бакен‑ бардики – все як годиться художникові і як описав Пустельник. На стенді – кілька олійних ескізів та завершених пейзажів з Вишнопільськими краєвидами. Окремо на мольбертах – портрети‑ рекламки й написи: «Ваш портрет за п’ятнадцять хвилин! ». Усе, як Софійці й потрібно. Зараз давня мрія співпаде з практичною життєвою потребою.

– Ах! – сплескує руками Софійка, зупинившись біля Калиничевого стенду. – Така краса – і лише за п’ятнадцять хвилин!

– А за скільки гривень? – діловито запитує Сашко те, що «прописано за сценарієм».

Почувши суму, Сашко радісно обертається до Софійки:

– О, якраз у мене зараз скільки і є! Хочеш, зроблю тобі подарунок?

Гроші на «подарунок» Пустельник залишив Софійці ще того їхнього таємничого вечора, але Фадійчук від них категорично відмовився: мовляв, що це – я

тобі вже й портрета не зможу подарувати? Гідність у цього хлопця – як у найповажнішого аристократа: до жодних подачок не опуститься!..