Марина Павленко 5 страница

– Від радості, що йому нарешті дали спокій! – усміхнулась Софійка, зазирнувши в кошика й укривши дитину ковдрочкою.

Усі знов засміялись: але тихенько, щоб не розбудити малого.

Зрештою, така пристойна компанія – не дуже й погано!

20. ВСЕ ясно

– Спасибі, що доглянула Сергійка – у свій вихідний ще й у таких клопотах!

Це Пустельник прийшов по синочка. Розуміє, що Софійці, крім небожа, довелось бавити ще рідного брата і трьох близнючок.

– Та, пусте! – Софійка скромно зашарілась і так само скромно промовчала, що до Сергійка сьогодні підійшла тільки раз, коли вкривала його. Вона і з Ростиком мала справу тільки тоді, як його перекинула і як годувала кашкою. Все інше було завдяки її вмілому дистанційному керуванню. Такими чудовими няньками.

– А це тобі маленька нагорода! Наставляй долоню! – понишпоривши в кишенях, дядько Сергій поклав їй у жменю...

Утім, яка різниця, що саме він поклав! Важливо, як ніжно він торкнувся її руки своєю – ах, такою красивою, такою мужньою... трохи теж шкарубкою... Як у Сашка, але – ку‑ у‑ уди тому Сашкові!.. Доторк тривав якусь секунду, але яку секунду!.. За ту секунду Софійка встигла померти, воскреснути і знов зомліти! Від щастя, від блаженства, від – ах!..

Коли розплющила очі, Пустельник уже завантажи‑ ся кошиком з Кавунятком і рихтувався ступити за поріг:

– Знайшли ще одну коло замку, – пояснив.

На долоні лежала старовинна монета.

– Але ж.. – не одразу викресала звук із отерплого рота, – Ви ж... У музей хотіли...

– Музей музеєм, але щось же й тобі хай буде на згадку! Хто‑ хто, а ти заслужила: першовідкривач!

– Д... дякую...

– Це тобі дякую! Ну все, побігли, може, десь і мамуся наша додому приб’ється!

Згадка про Сніжану вперше неприємно кольнула, однак прохолодна монета (ні, тепла від його руки! Просто‑ таки гаряча! ) повернула до тями.

За дядьком Сергієм давно зачинилися двері, у вітальні Вірка, Надька і Любка активно воювали за Рос‑ тика, а Софійка, завмерши, дивилася на розпростерту долоню.

Який він!.. А як він... «Ти заслужила»!.. Ні, краще отак: «Хто‑ хто, а – ти!.. » – далі можна нічого й не казати...

– Мобільний! Мобільний дзвонить!

Не зразу второпала, що з вітальні її гукають.

«Сашко» – прочитала на екранчику, і всю аж пересмикнуло від досади. Ну до чого тут зараз Сашко? Та... Та як він сміє дзвонити в такий момент? Та хто він такий для неї?

І взагалі вона ще на нього сердита за ту картоплю! «Хто жаліє, той не лю‑ у‑ убить!.. » Перепрошувати надумав? А вона не потребує його перепрошувань! Софійка різко відімкнула телефона. Ні, краще зовсім відключить, бо ж не спиниться... От‑ так. Усе!

Ух, вийти на балкон, прохолонути.

Весна дихнула Софійці в обличчя ароматом квітучого саду й оркестром комашні, птаства та жаб’ячого хору з‑ під Олексівського болота.

Все ясно. Вона кохає Пустельника. Це так немудро, так з її боку нечесно: закохатися в чужого чоловіка. Гірше – у тітоньчиного! З яким сама її, можна сказати, колись... А якби вона, Софійка, вже тоді була старшечка, ось бодай як нині, то, може, він би... Боже, яка ганьба – такі думки! Дожилася! Та й узагалі, яка, виявляється, вона, Софійка, моральна потвора: то вона кохала Кулаківського, то – так‑ так, це правда – була

небайдужа до Іваненка, то – бодай не згадувати – щось почувала до Сашка... І це ж вона ще не перелічувала своїх закоханостей із початкових класів і дитсадка!.. Баламут – здається, так називають у бабусиному Половинчику парубків, які клеяться до кількох дівчат одночасно. Але ні, Софійка не баламутка: її кохання щире й глибоке! Може, всі попередні – то була тільки підготовка до цього, справжнього... Бо куди їм усім, навіть разом узятим, до нього, до красеня Сергія!!! Нігтя його не варті! Господи, та про що ж вона думає? Та як вона сміє?! Сніжана до неї – як до рідної, а вона... З іншого боку, чи ж вона має недобрі плани? Та в неї жодної темної думки! Вона просто безнадійно і вічно, таємно від усіх, від нього й від себе самої кохатиме цього прекрасного чоловіка, і це – тільки її право, її любов, її біль!

На долоню з монетою капнула гаряча сльоза. Софійка піднесла Сергіїв дарунок до вуст і поцілувала. Потім, наче власне страждання, стиснула коштовний гостинець у кулаці, втерла сльози й мужньо повернулась до кімнати.

21. ХАЗЯЙЧИНА ТІНЬ

Хоч сьогодні батьки дали закріпаченій Софійці повну свободу. Тільки що з тією свободою робити, коли неділя? Пришвендяла до музею, а там працюють лиш оглядові зали, в архіві ж – вихідний.

– Гаразд, прийду завтра... – похмуро сказала Софійка.

І в понеділок, до твого відома, теж вихідний! – чемно, але не надто привітно уточнила Елеонора Семені вна. – А тобі нащо? Дітей до роботи з архівом однак не допустять!

– Мені... Мені Хазяйка звеліла!

– Хазя‑ а‑ а‑ айка? – побіліла музейниця. – Що ти маєш на увазі?

– Не що, а кого. Оту сиву бабусю, що ви її звете Хазяйкою.

Леле! Це ж отак узяти й повивалювати всі «козирі» водночас! А чим же вона «критиме» у вівторок, якщо справді до діла дійде?

– Звідки ти знаєш Хазяйку? – Елеонора так зблідла, що Софійка була готова бігти по склянку води.

– Та не те що знаю... Вона мені... уві сні прийшла! – Софійка збагнула, як безглуздо звучить це пояснення. Проте, на диво, музейниця поставилась до почутого дуже серйозно:

– Миколаївно, ви чули? – тремтячим голосом гукнула завідувачка жіночці, що, кутаючись у пухову хустку, сиділа в темному кутку зали – відвідувачів саме не було, тож електрики не вмикали.

– Проти чого б це? – прорипіла Миколаївна. – Востаннє вона снилась сторожеві Петровичу. Сімнад‑ цять років тому, перед тим, як ото труби прорвало й весь перший поверх затопило!

– Оце ж і я кажу: не на добре це, ох, не на добре! А в чому вбрана була?

– В чорному. А сама вся – сива.

– О, о! – проскрипіла Миколаївна голосом, так само зі скрипом підвелася зі свого стільця в кутку й поспіхом прискрипіла чобітками‑ рипами ближче до компанії. Це була та сама похмура наглядачка, яка

чергувала й тоді, в день екскурсії 7‑ В. – Так само чорного вона мені явилась раз увечері біля каміна! Коли я після всіх виходила, музей замикувала! І покойна Яв‑ тухівна – пам’ятаєте? – як по коридорах її тінь бачи‑ ла, то теж усе в чорному та в чорному!

– Миколаївно! – багатозначно обірвала працівницю завідувачка.

– Ой, вибачайте! Я ж подумала, що раз ця дівчинка вже бачила Хазяйку, то їй можна...

– Кхм! – так само багатозначно кахикнула Елеонора, і Миколаївна уже без рипу, тихо й винувато по‑ тюпала на своє місце.

Проте Елеонора тут же й виправилась:

– Пробач, у нас, музейників, просто є такий неписаний закон: про Хазяйку зайвий раз не говорити. І сторонні про неї ніколи нічого не знали, це була наша таємниця, так би мовити... Якось ми наче самі відчуваємо, що так треба... І тобі не раджу про це розказувати. І що... як там тебе? Софія? І що, Софіє, вона тобі уві сні казала?

Ну, тут уже Софійка буде обачнішою і скаже тільки частинку:

– Попросила, щоб почитала її архів!

– Ну, від архіву її ще у війну мало що залишилось, але, якщо просила... З вівторка приходь! – Елеонора Семенівна дивилась на Софійку вже навіть шанобливо. І цим треба скористатись:

– А хто вона така, що всі її слухають?

– Як хто? Хазяйка! Ну, тобто Вікторія Щербанів‑ ська – колишня власниця цього будинку! – Елео‑ нора обвела поглядом розкішні арочні двері й вікна: будинок вражав.

І цього дворища, і он того будинку навпроти, і отого саду, де теперички банк! – не втрималась із кутка Миколаївна.

– Непогано влаштувалась! – намагалась розворушити балачку Софійка.

– Особливо після революції, коли з цього будинку їх виселено, чоловіка розстріляно, а вона ще якийсь час числилася тут директоркою, а потім десь у злиднях і вмерла.

Он чому цвілі сухарики і чаї з вишневих прутиків!

– А сервіз? Сервіз якийсь од неї зостався? – згадала чашку зі сну.

– Де там! Весь посуд в громадянську війну розтягли! – похитала головою завідувачка. – Він експонатом не вважався, то хто там його стеріг! А коли що й зосталося, то в наступні роки, у війну розтринькалось...

– А вона може мати якесь відношення до художника Мокренка? – Софійка знову бовкнула зайве, нагадавши украдені картини. Але слово не горобець: вилетить – не впіймаєш.

– Має, чого ж не має? – мужньо проковтнула ненавмисну шпильку завідувачка. – Вона‑ бо музей і створила, разом із чоловіком. І картинну галерею: більшість її картин досі в експозиції. Ну, крім «Удома», звісно...

– І тих соцреалістичних, які пропали, – не втрималась Софійка.

– Ті, що пропали, – ущипливо зауважила жінка, – з'явились значно пізніше Щербанівських, уже по війні! Щось привезли зі столичних фондів, деякі особисто подаровані, дещо ми самі й купили! Ти, Софіє, іще чогось хотіла? Якщо ні, то до вівторка! Поки я взагалі не передумала тебе в архів пускати.

– Добре‑ добре, як скажете, Елеонорочко Семенівно! – кинулась до виходу Софійка. – Отже, до вівторка, до вівторочка!

22. Черняхівські пристрасті

Так, сьогодні вже хоч дещо вияснилось! Добре, що назустріч нікого: ні Пустельника, ні дядька Сергія... Тобто ні Сашка. Бо важко буде втриматись, аби йому... їм нічого не розповісти.

Тепер ще шукнути що‑ небудь у тому чудодійному інтернеті... Для початку, правда, непогано б знайти сам інтернет...

– Привіт, Софійко! Що поробляєш, куди спішиш? – іззаду її якраз обганяв... Дмитро Іваненко!

– Привіт! Та от... В інтернеті треба дещо...

– У мене?

Ото ж бо й скажи, хіба не доля?!

– Можна у тебе...

– Гаразд, тільки не зараз!

– І в тебе клава здохла? – єхидненько усміхнулась і вже рушила гордо йти далі.

– Ні, в мене ніхто не здох, просто ми з татом зараз... Пригадуєш, я тобі розказував про розкопки? Так от, поки погода і поки ще не все позаростало травою, ми вирішили з’їздити в одне місце, на стоянку древніх черняхівців. Тато мій там колись цікавого глека знайшов. Тобто, цікавого вже тим, що майже цілий. Тоді його взяти не мав куди, та й не цінилися ще вони так, як нині. Тільки прикопав, а тепер вирішив за ним

вернутись, заодно іде, може, щось... До речі, а хочеш з нами?

. Чи Софійка хоче? Та вона про це все життя мріяла!

– Єсть! А коли?

– Таж зараз, у цю хвилину! Тато десь уже з двору виїздить, мене по батарейки до фотоапарата послав! і І вбрана ти якраз підходяще: джинси, кросівки! їдеш?

– Звісно, тільки додому дзенькну!

Поки повідомляла мамі, непомітно роззиралась: от якби їх з Іваненком зараз побачила Завадчучка!

– А ось і тато!

Ні, таки добре, що її нема: авто простеньке, зовсім не з Ірчиними замашками. Жигулі чи як... оте, що Кулаківський копійкою називає. Софійці, звісно, й це добре. Аби на розкопки!

За кермом опецькуватий чоловічок, Дмитро‑ старший. Чуб сивуватий, окуляри. Очі сірі, а не чорні, яку Дмитрика: видно, син більше вдався у маму.

– Тату, це Софійка, вона з нами хоче!

– А‑ а‑ а, це та, що колись у тебе апарата позичала? – привітно блиснули окуляри з машинного вікна.

– Та’, то була Росавка, вона вже ж виїхала! – знітився Дмитрик. – Це Софійка, сидимо за одною партою.

– Ну гаразд‑ гаразд, просто бачу, що теж красуня! Навіть ще краща! – тепер дядько Дмитро кинув у жар і Софійку. – Завалюйте в салон, раз надумали! Умощуйтесь зручно, бо їхати довгенько: не тільки в сусідній район, а й у іншу область!

Софійці саме такого й треба. Щоб ніяких проблем! їдеш собі – милуєшся, їдеш – милуєшся! Така навкруг вона, ця весна, ця земля гарна, що подих забиває, сльози виступають! Усе таке веселе й сумне, беззахисне і вічне водночас, як... Як її кохання до Пустельника!

– Ого, як усе змінилось, поки я тут не бував, – бубонів собі під ніс дядько Дмитро, коли вже наближались до мети. – Те повирубували, те позаростало... Чи й упізнаю той камінь, під яким глека сховав?

– Скажіть, а на Куріньку ще ґрунтівки не заорали? Проїду своєю тарадайкою? – пригальмував біля селянина з мішком.

– Проїдеш! – насуплено прикинув чоловік.

– Дякую! – завів двигуна Іваненко. – Може, вам по дорозі, то сідайте, підвезу!

– Не, Боже збав! – ще більше насупився подорожній. – А самому тобі чого туди?

– Та... Діло є... – зам’явся водій. Не розказувати ж про глека!

– Хіба що діло! – рушив собі далі селянин. – Без діла туди краще не потикатись!

– Чого? – здивувався Дмитро‑ старший.

– Панське воно теперки! Простим людям зась! Останні слова уже потонули в дирчанні жигулів.

– Жартівник та й годі! – гмикнув до Софійки і Дмитрика тато. – Панщини боїться! Ще б згадав про царя Тимка, як була земля тонка! Або про черняхівських вождів!

Ліс був геть не схожий на панський. Звичайнісінькі хащі, тобто ні – непролазні хащі! Дмитро‑ старший навіть апарата свого – для розшуку металевих деталей – не розпаковував із торбинки: в кущах не скористаєшся! Узяв тільки маленьку саперну лопатку.

Там, трохи нижче, в пологому яру, за словами Дмитра‑ старшого, була колись річка. Біля неї – селище древніх людей.

– Добре, що акація листя не розпустила, бо тут узагалі було б як уночі! – задирав голову Дмитрии. Але Софійку акація турбувала найменше. Вона ходила по тисячолітній землі!

Ішли майже поповзом, аби не зачепитись головами за колючі кущі. Та й усе одно треба було дивитися вниз: то тут, то там між травичкою з землі визирали черепки.

– Дві паралельні риски – ознака черняхівської доби! – показав узор на одному черепкові Дмитриків тато. – Черняхівці ще славились чорною глиною. Оці грубі, обрізані зверху ножем черепки – для печі. Ці тонкі, гладенькі –для посуду, який подавався на стіл!

Софійка вже повні кишені й повну пазуху назбирала: і тих, що для печі, і тих, що для столу!

– А це – шматки обмазки!

І шматок обмазки взяла!

– А ось – плаский камінь, тут вони....

Ех, жаль, важкуватий! Тепер Софійка розуміла Дми‑ трикового тата, що той колись не мав куди взяти глека. Якби хоч якийсь мотузочок, щоб тягти його на прив’язі слідом!..

– А в цьому місці я знайшов прясельце: розмальоване п’ятикутничками з різною кількістю крапочок усередині! – відхекувався біля стовбура Дмитро‑ старший. – Календар їхній був, чи що... Десь недалеко звідси й глек мій прикопаний...

Дядько Дмитро поліз у шалину, але через якийсь час вернувся з новиною:

– Глека й близько нема! Хтось викопав! Ще й добре копав: усе череп’я на купу скидав, чогось серйозного шукав! Навіть ми, чорні археологи, акуратніше ставимось до кожної дрібнички!

– А чого ж тут ще могли шукати? – цікавиться Дмитрик.

– Мало чого, це ж епоха бронзи! Оті защібки, що в нас удома є, ота прикраса для волосся – то ж я на черняхівських поселеннях знайшов. Правда, не тут, а на отому полі біля Вишнополя, де ми по озимині ходили!

– Дядьку Дмитре, а правоохоронців не боїтесь? – якомога чемніше спитала Софійка.

– Ох, дитино! – протер спітнілі скельця окулярів дядько Дмитро. – Та в нас найвищі посадові особи відверто колекціонують археологічні артефакти, навіть заводять приватні музейчики! І, звісно ж, чудово знають, що ці артефакти – ніяк не з державних розкопок!.. Якщо вже судити, то, сама розумієш, не з мене починаючи...

Софійка і Дмитрик тільки дружно зітхнули. Потім знову рушили хащами.

– І осьде копали! – спинилась проти свіжої ями, над якою височіла зневажливо скидана купа черепків.

– Ого! Бачу, тут уже й без нас гарно попрацювали! – розвів руками дорослий Іваненко. – Гляньте, ось було ж цілих півмиски – ні, хтось її вже тепер на шматки розтрощив!

На подібні ями натрапляли весь час, поки ходили лісом. Але Софійка щаслива: завантажилась скарбами – ледве повзе!

– Помогти? – питає співчутливо Дмитрик. У нього знахідок трохи менше, він підбирає не все підряд.

– Дякую, – Софійка, хоч і не дуже охоче, перекидала в кишені його куртки частину своїх коштовностей.

Рушили до машини.

23. КРИМІНАЛЬНІ ПРИСТРАСТІ

Назад їхали в доброму гуморі: хай і не знайшов Дмитро‑ старший того, що шукав, хай і розчарувався, але тішився, що цієї весни вперше нарешті вирвався на природу. Дмитрик теж сяяв чорними щасливими очима. Про Софійку й говорити нічого.

Раптом заверещали сирени, і ззаду їхню копійку обігнав здоровенний чорний джип. Обігнав і перегородив дорогу (їхали тією ж ґрунтівкою):

– Стоя‑ а‑ ать! – загрозливо опустилось затемнене скло.

Жигулі вже й так зупинились, не йти ж на таран.

– По якому праву тут їздите? – спитали з машини пара затемнених окулярів і... дуло пістолета!

– А що, заборонено? – Іваненко здивувався.

– Разрешеніє імеєтся, питаю? – вийшов здоровань у камуфляжі.

От і заарештують їх за чорну археологію! Таки ж держава є держава, і закон є закон! їй, Софійці, перепаде найдовший термін – мов квочка, нашорошилась над своїм раптовим, нечесно нажитим багатством.

– Який дозвіл, люди добрі? Технічний паспорт, права на водіння, чого вам ще треба?

– Ми не мінти, щоб твої документи перевіряти! – помахав пістолетом здоровань.

– А хто, перепрошую? – допитувався дядько Дмитро.

– Ми – хто нада! Охрана! Стережемо хазяїнів ліс. Понятно?

О! То зіткнулася з Хазяйкою, а це якийсь Хазяїн: чи не забагато, як на один день?

– А хазяїн, перепрошую, чого?

– Хозяїн жизні, ідіот!

– Вибачте, я Вас не обзиваю, то й мене не треба. І в чому наша проблема?

– Заїхав на чуже, от в чому твоя проблема! Частна територія, мужичок, пойняв?

– Ніде не бачив знака, що в’їзд заборонено! – захищався нещасний водій Іваненко. – Нічого не порушував. їдемо з сином і його товаришкою! Додому їдемо!

– Ти ше й петушитись, – далі йшли слова, які у фільмах заміняють піканням, – ще й виступати? Мовчи та диш і кажи спасибі, що дихати дають! – дуло пістолета всунулось у віконце до Іваненкової шиї.

– Зараз тебе тут із твоїм сином і його товаришкою зариєм – і ні один мент не знайде!

Ой! Як для правосуддя, трохи різкувато! Софійка з Дмитриком сиділи, як миші під віником. Тільки серця, чи, може, знайдені черепки (чи вже – черепки від сердець? ) – ворушились і погупували в такт.

Як там і що було далі, розуміли кепсько. Принаймні матюки, що летіли з гевалової пащі та з‑ за темного скла, Кулаківському і не снились!

Коли копійка, ледве розбираючи дорогу, на всіх парах летіла в бік далекого села, ззаду гримнуло кілька пострілів. Щось дзенькнуло по верху автівки, тато крикнув «Пригніться! », хоч і Дмитро, й Софійка без того аж поприлипали до старенького полатаного сидіння. Раз у раз підлітаючи мало не під стелю на горбах і вибоїнах.

Здається, «охрана» після зепевнень Іваненка‑ старшого більше не потикатись на їхню «частную»

територію, «милостиво» запропонували йому тікати. Мовляв, якщо втече, якщо вхитриться вивести машину із‑ під куль (вони казали: «спасти свій зад»), то ще трохи поживе.

Але це второпали, коли вже їхали по рівній трасі, асфальтом. Зовсім не своєю дорогою: тікати‑ бо Іваненковій машині дозволили в протилежний бік. Але й за те, як мовиться, спасибі.

– Не підкажете, чия оця вся земля? – вимученим голосом запитав Дмитриків тато жінку, що їхала на велосипеді з підв’язаною до рами сапою.

– Депутата Вербовського!

Щоб вернутись додому, робили добрячий гак.

– Чия земля? – мов зіпсований диск, питав час від часу Дмитро‑ старший поодиноких місцевих жителів, які траплялись дорогою.

– Депутата Вербовського! – в один голос відповідали.

«Чия земля? – Калитчина! » – відлунювала в Софійчиній голові шкільна п’єса «Сто тисяч» Карпенка‑ Карого. Тільки їй, Софійці, Калитки бодай шкода було: той господарем був. А тут... І вона ще хотіла правосуддя?..

Про навколишню красу не думалось, хоч сонце за полями заходило дуже червоно й гарно.

Тим часом Дмитриків тато, хоч і досі тремтячими руками, але вже кермував у бік Вишнополя.

На серйозніші балачки спромоглись іще десь через годину.

– Пробачте, діти, що нехотячи вас наразив на такі жахіття! Це ж його прислужники там усе й перекопали! І найсумніше, що постраждали ми зовсім не за те,

за що годилося б! Виявляється, правий був той селянин: не ступайте на панську землю, як жити хочете!. До Дніпра вже не підійдеш, скоро й у ліс ходу не буде не Україна – суцільна приватна територія!

–... Пам’ятаєш, Дмитре, як десь півроку тому я їздив до діда й баби? – озвався Іваненко ще по якомусь часі. – Вертаюсь опівночі. Польовою дорогою. Бачу: горять прожектори, працюють екскаватори – курган розкопують! Я тоді ще спинився: «Що ви робите? Де міліція? Це ж кримінальна справа! » А мені тракторист пошепки: «Як не хочеш бути закопаний в цьому кургані, то тікай! А міліцію тут на тебе таку знайдуть, що цілий вік не відмиєшся! »

– Тат, ти не розказував цього... – озвався Дмитрик.

– А чим хвалитись? Це ж воно й тоді було: «приватна територія»! А я, наївний...

– Що, і депутат цей самий?

– Цей самий чи інший – тактика і злочинних дій, і залякування однаковісінька!.. То що вже дивуватись отим довжелезним зеленим парканам, які огороджують ліс уздовж дороги на Київ! – дядько Дмитро не так розповідав дітям, як міркував уголос. – Господарі життя!.. Колись мій прадід мав ліс: то він доглядав його, прибирав, проріджував... Усі знали, що цей ліс його. Та коли щороку на Зелену неділю селяни просили дозволу набрати клечання, усім дозволяв... Словом, не так воно якось було...

Далі аж до самого Вишнополя їхали мовчки.

– Але ж просто так цього лишати не можна! – заявила Софійка, вилазячи з машини вже коло свого двору. – Це неправильно!

Частина черепків у цей патетичний момент випорснула з‑ під крутки й прогуркотіла на асфальт. Софійка демонстративно їх підібрала і, підтримуючи поли, урочисто завершила:

– Не згодна! Наша казка має бути зі щасливим кінцем! От!

24. 3ЕЛЕНКА‑ СИМИРЕНКА

Добре, що батьки, захоплені археологічними артефактами, не завважили Софійчиної блідості й трему в руках: лякати і їх пережитою пригодою не хотіла б нізащо! З іншого боку, це погано, бо нема причини проситися пропустити школу. А на уроки після таких стресів аж ніяк не тягнуло.

Те, що вчора до Софійки, виявляється, аж двічі приходив Сашко, теж не втішало. Дзвонити не зважується, то бере особистим натиском? Дума, як залишив їй коробку цукерок, то уже купив прощення? Чи показав свою щедрість? Хай краще направляє свою невсипущу енергію в мирне русло: в свою каналізацію!

– Мамо, а є ще ті зелені яблука, що дідусь передав? – бодай тими лакітками скрасити дорогу до школи!

– Симиренки? Вибач, але я по одному дівчатам до школи дала, останнє Ростикові на сніданок лишила, більше нема! – винувато усміхнулась мама.

Проте Софійку вже хвилювало інше:

– Си‑ ми‑ ре‑ нки?! – вигукнула вона. – То й був знаменитий сорт Симиренка?

– Так. Він у Половинчику споконвіку росте, а що?

– Ну, не споконвіку, бо цей сорт виведений лише на початку XX століття. Я про нього в книжці читала! Цей зелений зимостійкий сорт Лев Платонович назвав на честь свого батька: «Ренет Платона Федоровича Симиренка»!

– Довго зберігається, не гниє, легко перевозиться! – вела далі усміхнена мама.

–... На гілках тримається міцно, не боїться ні бурі, ні зливи! А який добрий! – хвалила Софійка.

– Коли 1960 року в Італії проводили Всесвітній конгрес, на якому більше ста спеціалістів із зав'язаними очима визначали найкращий сорт яблук, то першим у світі визнали саме ренет Симиренка. І що? Радянські газети жодним словом про це не згадали! Та й дідусь не знав би, якби завжди не намагався прочитати й почути, чого не пропускала радянська цензура!

– Але ж яблука в Україні росли?

– Росли то росли, але навіть називати їх не можна було! Перейменували цей сорт на якусь Зеленку Вуда! Утім, чого якусь? «Зеленка Вуда» – є такий іноземний сорт, але ж куди йому до нашого ренету! Правда, народна пам’ять справжню назву тримала: в Половиннику тільки симиренками називали!

– А може, ти й про самого Симиренка щось знаєш, поки я інформації по всіх усюдах шукаю?

– Крім того, що він підприємець, цукрозаводчик, меценат і садівник, мабуть, більше нічого... Але стривай‑ стривай! У своєї колеги я бачила книжку... Вольвача, здається... «Л. П. Симиренко – фундатор українського промислового садівництва» – наче так називається... І щось Дмитра Чередниченка про нього ж... А ще «Українські меценати» Слабошпицького про

Терещенків, Ханенків, Чикаленків... Мусить бути й про Симиренків!

– Про Чикаленків?! Мені теж про них треба!

– Не сумніваюсь, у неї ще щось на цю тему знайдеться. Гадаю, вона охоче дасть почитати!

– Мамусю! От правда, що чуже бачим під лісом, а свого не бачим під носом! Чого я зразу до тебе не звернулась?

25. ПОВНИЙ ТРеШ‑ СТАЙЛ

Правда, на цьому приємності й вичерпались.

Ірка сьогодні прийшла в чомусь несусвітенному. Червона кофтина, фіолетова спідниця, рожева брошка, зелені панчішки й жовті черевики.

– В бабці на горищі знайшла чи добрі люди під церквою вбрали? – таки ж підколола Софійка.

– Що ти можеш тямити у треш‑ стайлі? – відрубала Ірка.

– Що ж це за стиль, що навіть губи не намазані? Помадний цех завалився?

– Ох, – Завадчучка гордо стулила бліді вуста й поблажливо пояснила: – На когось би сердилась, але ж на хворих не можна! Треш‑ стайл – це коли всі речі навмисне не підходять одна до одної! Повна відсутність стилю! Щось із бабусиної скрині, щось – із класики, щось із наймодніших брендів!

– Угу, а щось із новорічного маскараду. – Ні‑ ні, Софійка зовсім не лютує, але ж хай її буде зверху!

Утім, Ірці вже було не до неї: демонстративно війнувши пеленою фіолетової спідниці, оминула Софій‑ ку і вже стояла над Іваненком:

– Дімончику, не позичиш біології?

– Бери! – Дмитрии із готовністю витяг підручника.

– Дякую! Цьом‑ цьом! – ніби ненароком зачепивши Софійку широким рукавом червоної кофтини, Завадчучка повернулась на своє місце.

– Що, Дмитрику, знов одна книжка на двох? – Со‑ фійка ледве стримувала роздратування.

– Та не переймайся так! Я маю запасну! – невинно усміхнувся Іваненко й дістав з‑ під парти... ще одну біологію!

Під пострілами їздити – то з Софійкою, а підручники носити – то знов їй, Завадчучці! Швидко ж він забув учорашні поневіряння!

А того, як Іваненко робив контрольну і шпаргалки передавав Ірці, Софійка вже й узагалі, можна сказати, не помічала.

–... Той Дімасик такий лапчик!..

Це вже Софійка ненароком почула під дверима роздягалки, на фізрі. Ні‑ ні, вона сьогодні була в спортивній формі, а повернулася за скакалкою.

– Ну да, кульна ляля повинна мати під рукою і крутелика з кубиком, і зубра з башкою! – пітвердив знайомий голос.

Ну, кульна – від англійського «круто»: ясно, що йдеться про круту дівчину. Кубик – це великий квадратний джип‑ мерседес, про це Софійка вчора, можна сказати, під кулями (о, то й вона – кульна чи що? ) дізналась. Але зубр?

–... Щоб не він, дівки, я б на контрольній не виїхала! – вела далі Завадчучка. – Такий слухняненький – на все для мене готовий!

А! зубр – це ж про зубрилку Дмитра!

– Ой, щастить тобі, Ірко, так щастить! І Вад, і Дімон!

– І той, що вчора п’яний приставав!

Софійка згадала, що Ірчиними слухачками там, за дверима, виступають Аська й Лізка: останнім часом на фізкультурі їх часто зводять із паралельним класом.

– Та пішов той алконавт на три клавіші! Тобі що, на нього заздрісно? – Ірка солодко позіхнула. – Ох, як це хімію пережити? Дезе не робила, нічого не вчила!

– Коли ти мала робити, як ми з тусні в «Монако» мало не серед ночі вернулись? – озвалась Лізка.

– Ой, ми, дівки, вчора класно гульнули! – підтримала Аська. – Набухались, настругались, як останні алкогони!

Про що це? Аби з’ясувати, вона трошки затримається в коридорі.

– То всьо шмарклі, а от коли та офіціантка стала дертись, що ми бичків понакидали, це було щось! – захоплювалась Ірка.

З бичками пиво пили, чи що?

– Таке робилось, що хай мене покрасять! – підтвердила Аська.

Лізка ж додала:

– А ще як ти з Вадом стала до неї виступати, думали, що без ментів звідти не вирвемось!

Софійка вже намірилась зайти, аж там, у роздягалці, загув і Вадимів голос:

– То що, дівки бахнем по п’ять крапель для дезинфекції?

Кулаківський?! Десять хвилин тому в спортзалі йому вгилив м'ячем у вухо Альбабарін, і вчитель послав нещасного у медпункт. А він он де лікується!

– Не, я сьогодні пас! – чується Ірчине. – Мене ще від вчорашнього сухар мучить! Я краще іриску візьму! Блін, ви мені вже всю пачку роздерибанили! Ваде, у тебе щось лишилось?

– Останнє тільки що докурив, щоб вуха після того Алі‑ баби зовсім не відпали! Дівки, реально кажу вам, що того вальтонутого шнобеля я точно замокрушу, так він мене дістав!

– Ой, це ти зараз такий діловий, а побачиш його – і зразу в штани кладеш! – пирснула Аська.

– Я кладу? – обурився Кулаківський. – Та я, коли хочеш знати, як найму бригаду, то враз од мене відсохне!

– Та пошліть ви того Альба‑ барана на три клавіші! – втрутилась Ірка.