Марина Павленко 3 страница

– Це ти про що? А‑ а‑ а, вчора на фізкультурі! Блискуче!

– Хоч сам по собі той Альбабарін ніякий, але тут я його підтримую, – Леся чомусь розхвилювалась.

– Чого ти вирішила, що ніякий? Що ми про нього знаємо? Якщо зумів людську гідність відстояти, це вже багато значить!

– Ти так вважаєш? – Радзивілка нервово поправила окуляри. – Я теж так думаю! Той Кулаківський! Знаєш, коли він лиш говорити починає, мимоволі згадую, що Хемінгуея, наприклад, мама в дитинстві за кожне брудне слово змушувала полоскати рота з милом! Тож Альбабаріна цілком підтримую. Ото хіба що ніс у нього задовгий...

– Ніс? Нормальний ніс!

– Ти так вважаєш? Ну, тоді прізвище в нього якесь не...

– Гірше за твоє? – усміхнулась Софійка. – Дуже навіть цікаве у нього прізвище! Трохи навіть як у якоїсь зірки...

– Так, є така зірка – Альдебаран!

– Взагалі‑ то я кінозірку мала на увазі... Альба... Джесіка Альба– точно! Або щось із казок «Тисячі й однієї ночі»!

– Чи з казок Вільгельма Гауфа, еге ж? – Леся аж запроменилася щастям.

Ніколи б не подумала, що за такими товстими скельцями окулярів може ховатися таке витончене почуття!

– Чи не з казки про карлика Носа ти й сердешному Альбабаріну його доточила? – засміялась Софійка. – А Казки Гауфа я, до речі, обожнюю!

– І я! Я власне... У справі до тебе, вже ж не через такі дрібниці. Ти цікавишся старовинними будівлями нашого міста?

– Звідки ти взяла? – Софійка насторожилась.

– Бо тоді на екскурсії ти милувалась картиною з будиночком... Чи я помилилась?

– Ти щось знаєш про той будиночок?!!

– Про той нічого. Але я подумала, що цей набір фотографій тебе може зацікавити...

Леся простягнула пожовклого й пожмаканого конверта, з якого витрусила не менш пожовклі світлини‑ листівки.

– Тут є і кращі за той будиночок з мальвами. Краєвиди Вишнополя кінця дев’ятнадцятого століття!

– Ой, як цікаво! – Софійка завмерла в щасливому передчутті. – А я й не знала, що в нас таке видавали! Принаймні не бачила!

– Бо таких листівок уже й немає ніде. Хіба в музеї, і то навряд. Колись їх видрукувала польська громада, у Вишнополі‑ бо мешкало повно поляків. Моя двоюрідна бабця разом із ними від революції втекла за кордон, прихопивши найцінніше. 1 ці фото на згадку. Недавно тітка їх нам прислала назад.

Аж тепер Софійка помітила, що написи на звороті листівок польською мовою. Проте вона вже мала досвід розбирання польських літер, тож легко прочитала перший‑ ліпший підпис: «Костел святої Анни». Мовби й не бачила у Вишнополі такого химерного шпилястого будинку!

– Це де?

– Склади хлібзаводу. Шпилі познімали, звісно. Може, бачила за високим заводським парканом оцю‑ ось частину?

– Цю бачила... Тільки цеглою обкладена, перекрита новим плоским дахом...

– Вулиця та звалась Костельною. Нині – Жовтневої революції. Тієї революції, котра потім усі костели‑ церкви й понищила... Коло костьолу ще цвинтар був. Із родовим склепом Радзівілів.

– Там, де тепер...

– Парк розваг і атракціонів.

Розваги? На цвинтарі? Щось страшне й несусвітне розказує вона, ця Леся!

Ой, а це той собор, який бачила, мандруючи у минуле, коли Кулаківського від прокляття звільняла! Тепер на його місці пам’ятник із ялинками...

А ось міська ратуша! Краєвиди старого парку! Центральна вулиця: готелі «Париж», «Брістоль», «Лондон»...

– Тоді навіть найменші містечка любили помпезні назви! – засміялась Леся.

– Як тепер інтернет‑ клуб «Лас‑ Вегас», кафе‑ забігайлівка «Монако» або магазинчик секон‑ хенду «Каталонія».

– А ще косметична ятка «Amore», бутик «Prestige», – додала Радзивілка. – Егеж‑ егеж, щось таке!

Фонтанчик у центрі, безліч красивих будинків...

– Я тобі скажу, наш Вишнопіль був собі нічогеньке містечко! – Софійка захоплено.

– Особливо тоді, коли в Україні панувало магдебурзьке право!

– А, це те, за якого... – лелечко, то не знаєш, як уторопати мову Ірок‑ Кулаківських, то губишся від мови цих інтелектуалок! – За якого містові зменшувались податки, дозволялось господарювати на власній землі, розвивати ремісництво й торгівлю?

– Егеж‑ егеж! – підтвердила Радзивілка, і Софії трохи відлягло від серця.

Відкладала світлину за світлиною. Тут ось – просто ряд будинків, нічим не примітних. Чи не просто? Со‑ фійка повернулась до щойно відкладеної листівки.

Отой, у глибині... Не дуже розбірливо, але ж... Ґаночок, хвіртка! Просто мальв нема, але ж фото зроблене взимку!

«Вулиця Поштова» – свідчив підпис.

– Це там, де зараз пошта?

– Навряд. По‑ перше, пошта колись була в іншому місці, а по‑ друге, на фото – мало не околиця.

– Можна, візьму її на кілька днів?

– Звичайно! Можеш узяти всі.

– Дякую, мені головне цю!

– Будь ласка!

Леся вже збиралась іти, як Софійка вхопила її за руку:

– Стривай, то, виходить, пани Радзивіли, про яких згадувала екскурсоводка в музеї, – твої предки? Мабуть же, теж нащадки отого литовсько‑ польсько‑ біло‑ руського роду, про який розказували на уроці історії?

– Ну, якась дуже далека лінія, – скромно опустила очі Леся. – Ті виїхали в Полыцу, тих репресували...

– Репресували, як і Юлія Мокренка! – знову не втрималась від спокуси показати свої знання Софійка.

– Мабуть. На фамільному склепі – гойдалки‑ атракціони... Мама ж моя взагалі українка. Тільки прізвище польське зосталось.

– Та вже за саме прізвище на тобі треба почепити меморіальну табличку «Об’єкт охороняється законом»!

– Смішна ти! – приязно блиснула окулярами Леся. – Ну, я побігла. В бібліотеку!

– Щасливо!

Леся пішла, а Софійка ще довго стояла під шкільним вікном і вдивлялась: чи то в листівку, чи то у травневий день, чи у власні думки. Здається, щойно вона ненароком відкрила для себе не лише чужу любовну таємницю й назву Мокренкової вулички. Відкрила для себе цю мовчазну, досі наче й не примітну однокласницю –Лесю Радзивіл!

11. ІРЧИНЕ зізнання

По дорозі додому Софійку перепинила ще одна однокласниця.

– Соф’, косуй сюди! – гукнула її через паркан зі скверу Ірка Завадчук. – Є розмова!

Мусила звернути до дірки в огорожі й покосувати стежкою в бур’янах до Ірки. Та, вже не зелена, а просто бліда, сиділа під колись знаменитою акацією.

– Падай! – інкрустованим камінчиками нігтем вказівного пальця тицьнула на лавку біля себе.

– Що за розмова? – неохоче сіла й одразу взялась до діла.

– Що з тебе хотіла та бота 'нка? – здається, в Ірчи‑ ному голосі вчуваються нотки ревності.

– Ти про Лесю? – ботанами в школі називали відмінників, а не біологічку Ліду Василівну. – То наша особиста справа. До речі, Леся – класна дівчина.

– Нє, та я ж нічого! – знизала плечима Завадчучка. – Дружи собі, як вона вже тобі така хороша! Значить, я чого тебе покликала... Подякувати.

– За що‑ о‑ о?

– За те, що не нашохала! Ні тоді, під галереєю... Ні на фізрі... Ні сьогодні.

Софійка ще тільки намагалась усвідомити власні заслуги, як Ірка вже вела своєї:

– Знаєш, це в мене зовсім не від гарного життя.

Рік тому щось подібне вже чула. Саме так виправдовувався за своє куріння Вадим Кулаківський. Що, і тепер підуть страшилки про родове прокляття?

– Я ж це все ради нього, проклятого.

Таки прокляття? Невже Софійка нехотячи вгадала? Чи Вадим розплескав таємницю свого роду ще комусь, крім Софії?

– Ради Вадима? Ти все знаєш?

– Що знаю? Що він дурень, що гад? – аж відхлипнула Ірка. – Знаю, чого ж не знати! Але люблю його, паскуду! Хто‑ хто, а ти мене маєш зрозуміти.

Софійчині щоки запалали. На жаль, крім схильності до передчасних зморщок, її обличчя має ще й цю зрадливу хибу: червоніти, де треба, й де не треба! Та, на щастя, Ірка вела своє:

– Ти ж в курсі: його нічим не проймеш! Він тобі не слухняний Дімасик, що виконує всі забаганки!..

Прямо там! Думає: списала в Дмитра математику, то він уже й під її підбором‑ шпилькою! Вдих – ви‑ и‑ идих! Вдих...

–... Чи вся та шушваль, яка до мене клеїться... Вадима тільки та Росавка Підліснячка зуміла обкрутити! Я оце й пити ради нього привчилась, і курити...

Якусь мить Софійка сиділа, забувши про видих.

– Ти ще й куриш?! – видихнула нарешті.

– А ти що, не в темі? Утім, я завжди знала, що тобі туго доходить. Тоді ж, у роздягалці, ми з Аською та Лізкою книжки, гадаєш, читали?

– Але ж... А запах?

– Запах, запах! Заїв зернятами чи крейдою, зажував жувачкою – та й по ньому!

То он для чого Софійка сьогодні металась кабанчиком по крейду!

– А по кімнаті бризнув дезиком – ніхто й не втямить!

Он чому тоді в роздягалці тхнуло парфумами!

– Але ж... це неправильно! Це... Це шкідливо для здоров’я!

– Ша, ша! Мінздрав мене й так на кожній пачці попереджає! Моя сусідка вже вісімдесят років димить, як паровоз, і нічого – живіша за нас із тобою!

– Ну, не знаю... Але це бридко, врешті‑ решт!

– Бридко? Та це круто! Красиво сідаєш, отак, ногу на ногу. Береш тоненьку дамську сигаретку двома пальчиками в манікюрчикові, – Завадчучка порилась у сумочці й дістала цигарку. – Плавним відточеним рухом підносиш до рожевих блискучих губок...

– Годі! Фу, фу, фу! – Софійці замість захвату чомусь підступила до горла нудота. – Сховай, це все – не при мені! Та й... Ти сама дуже любиш, коли довкола – дим, хоч сокиру вішай?

– Згодна: шнек нікого не вставляє, – Ірка слухняно сховала сигаретку. – Тобто сморід нікому не до душі. Курити на свіжому повітрі набагато кайфовіше!

– А кайфово, коли йдеш вулицею, а тобі якась мадам у очі дим пускає? Або ще краще – з її цигарки на твою одежу іскри летять?..

– Ех, знов плужиш! Гальмуєш типу! Значить, то якась мутантна тобі попалась! Бо якщо на те пішло, то, за законами етикету, справжні леді ніколи не курять ні на ходу, ні стоячи!

Ірчине глибоке знання етикету зовсім роззброїло Софійку. Вона замовкла.

– Ну так я ж про Вада. Знаєш, відколи стала пити‑ курити, почав і на пивко запрошувати, й на перекури. Заповажав мене, короче.

– А якщо раптом це, як його... зіп’єшся?

– Я‑ а‑ а? Та ніколи! Схотіла – почала, схотіла – кинула, я свою норму знаю!

Помовчали.

– Ну, то я вже піду? – хоч тіло було як чавунне, та Софійка воліла зникнути, струсити це все із себе, як жахливий сон.

– Хіба я тримаю? Ага, ще хотіла спитати... Як ми з Вадом тебе стріли отоді на вулиці, ти з якимось чахли‑ ком гуляла: що, серйозно пацан твій?

– Сашко Фадійчук – мій найкращий друг!

– Ах, це тепер так називається! Хочещ поради? Не пара ви з ним. Подивись на себе: ти прикольна, не шоха, не тупа, вчишся без фанатизму. Кльова, можна сказати.

Ого! Ірка робить їй компліменти? З якого дива? Не інакше, як зараз ляпне якусь гидоту!

– „А той типаж – ні шарму, ні стилю! – виправдала сподівання Завадчучка. – Та й з баблом у нього, мені здається, не густо! Такий, пардон, і в кафе за тебе не зможе розплатитись!

– Ага, сплю і бачу, як за тебе розплачується скупердяй Кулаківський! – пирхнула Софійка.

– Він не жмот. Він ощадливий, і це не найгірша риса! Зате з ним на люди вийти не стидно! І тачка у нього – супер! Ти щоб бачила віллу Кулаківських – там ого‑ го! А твій, певно, живе у якомусь бомжатнику! А колеса в нього – від занюханого велосипеда!

Тут уже Софійка не мала що заперечити.

– Що з таким матимеш? Мені як одна знайома казала: за порядним чоловіком у тебе має бути не одна спідниця, – Ірка зневажливо кивнула в бік Софійчиної приношеної шкільної форми. – В тебе має бути сорок спідниць! Як мовиться в рекламі, ти того варта!

Чи не та сама знайома й етикету жіночого куріння Ірку вчила?

– Ще на зріст – мікроб натуральний! – вела далі Завадчучка. – І чеба!

– Чеба?

– Ну, Чебурашка! Вуха стирчать, яку Чебурашки!

– Не стирчать! Ти його впівока побачила і вже...

– Стирчать. Придивись. І вчиться, мабуть, погано.

– Ой, хто б казав! – спалахнула Софійка.

– Ну, на відмінника точно не схожий! Він хоч до школи ходить?

– Принаймні на чужих шпорах не виїжджає, контрольні робить сам! – вдих‑ видих уже не поможе, роздраконеної Софійки тепер не спинити!

– Що, вже й до Іваненка приревнувала?

– Ні, до Кулаківського! Бо я подумала... Тоді, під галереєю... Що ви... цілуєтесь! – натужно, але й переможно звелась на ноги.

– Цілуємось? – якось аж боляче скрикнула Ірка. Але відразу спохопилась: – Нє, ну це – теж! Це, як мовиться, само собою... буде колись...

– Що ж, хай щастить! – чомусь зненацька стало ще й шкода цеї нестерпної Завадчучки.

– Бувай! – уже теж несердито буркнула Ірка. – Ось перекурю й теж попливу!

12. ЛАБІРИНТ?

Крім Лесі й Ірки, за Софійку сьогодні згадала ще й Ві‑ ку‑ ку: прийшов її лист із Леськовичів. Подружка, як завжди, детально описувала місцеві новини, висловлювала свій захват реставрацією замку. Тут окрема сторінка виділялась похвалам на Пустельникову адресу: який він наполегливий, самовідданий, як невтомно стежить за тим, щоб кожен барельєф відповідав первісному вигляду!.. І ця туди само!..

Проте між усіма Вітиними рядками наскрізно сльозили голосіння про Павликове мовчання.

Минулого літа, у таборі в Леськовичах, Віту з Павликом зісватала саме Софійка, і тепер відповідальність за те, що кругловидий юний художник Павлик давно не пише Віті листів, лягала цілком на її, Софійчині, плечі. Страх як шкода подружки: її, Софійку, принаймні ще любить бодай «мікроб» Сашко, а сердешну Віту...

– Мамо, що робити? Павлик давно не пише Ві‑ ку‑ кусі!

О, це гарний вихід, і як лиш раніше не додумалась? Звіритись про все мамі, своїй добрій наївній мамі! 1 про Віту, і про Ірку, і про те, що, здається, Леся Радзивіл гарна людина!.. Тут уже точно ніхто не звинуватить у ябедничанні! І, головне, не треба носити в собі цей мішок проблем!

Ростик, наче відчувши Софійчин настрій, бавився тихенько, вовтузячись біля своєї ще вчора новенької і цілої машинки. Тож розмова текла вільно і довго, бо важко спинитись, коли тебе слухають так уважно й співчутливо. Щира бесіда просто‑ таки голубила, подорожником лягала на подряпану душу.

Мама, щоправда, не порадила Софійці чогось супер‑ оригінального. Вона не мала і гадки, як бути з Павликом. Тільки й припустила, що, очевидно, всі заочні романи рано чи пізно мають урватися. Цікаво, чи втішили б ці слова Ві‑ ку‑ кусю?

Новина про Ірчине куріння збентежила її ще більше, ніж саму Софійку (а ще педагог! ). Мабуть, від того збентеження мама зробила якийсь ну зовсім уже нелогічний висновок:

– Може, Ірці бракує уваги, визнання і любові?

– Клепки їй бракує! – відрізала ревниво.

– Раз вона так настирно і постійно намагається нагадати всім про власне існування, – вела своєї мама.

Ще, чого доброго, Софійчина мама надумається Ірці ту любов поповняти! Дякувати Богу, має власну дочку, сина й небожа! Тому поспішила відвести маму від такого небезпечного повороту подій.

– Он із Сашком теж ніхто не панькається, а курити власним розумом давним‑ давно кинув, сестер на собі тягне ще й каналізацію та опалення робити затіяв!

Почувши про Сашкові ремонти, мама забула про Ірку, сповнившись несподіваної рішучості:

– Чого ж ти не казала одразу?! Славку! – гукнула в сусідню кімнату по тата. – Ти чув, Сашко почав робити у тій халупці каналізацію й опалення?

Тато, звісно, нічого не чув (бо ж Софійка ще якось не зібралась повідомити).

– Може, ми чимось допомогли б цьому Дон‑ Кіхотові? – мама повернулась до своїх улюблених поетичних образів.

Тато, звісно, був тільки «за». Він завтра ж піде з’ясує ситуацію і візьме її під свій контроль.

– А що Сашкова мама змушена їхати доглядати хвору тітку, а сестрам бажано б тут бодай перший клас закінчити? – вела інформаційну атаку мама.

Тато, звичайно, й цього не чув. Але він готовий прийняти Вірку, Надьку й Любку пожити у власну квартиру.

– Але ж Сашко не бажає нас непокоїти! Каже, що свої проблеми він завжди вирішує сам! – домагалась справедливості Софійка.

– Тобі не здається, що справжні друзі, – мама красномовно подивилась на доньку, – мали б самі зголоситись допомогти?

– Та я ж нічого!.. – Софійка ніяково знизала плечима й утекла до ванної кімнати: відпирати два дні тому заляпаного чорнилом халата.

Розмова з мамою зняла одні прикрощі, зате накликала інших. Совість таки мучила. Може, Софійка – якийсь безсердечний монстр? Ні, з дзеркала на неї дивиться доволі світла, доброзичлива особа. Дуже навіть позитивна! Хіба даремно Пустельник назвав її «не тільки гарною, а й дуже розумною та надійною»? Лишень та зморшка на лобі... Ой, і на шиї! Чи це якась ця, як її... розтяжка? Чи, боронь Боже, розрекламований і модний целю... целю літ?

Софійка прискіпливо примружила очі й одразу ж витріщила їх, забувши про наглу передчасну старість:

у люстрі з’явилась... «Русалка» Юлія Мокренка! Тобто, коли очі примружені й кольори наче розмазані, Софійка страшенно схожа на ту, намальовану! Гарна, до речі, картина. Аж чудно якось, що викрали не її, а «Удома». І Андерсенову казку Софійка обожнює, і плаває добре, і на Новорічний бал одягалась русалкою, і Сашко її так називає... Чому вкрали не її? І взагалі, хто вона, та загадкова натурниця?

Софійка жмакала у мильній піні кутик халата, який чомусь ніяк не відпирався, і думала.

Це наче якийсь лабіринт. Почався він зі звичайнісіньких дверей шафи. Але з них Софійка утрапила в інші двері, до кімнати, яку можна назвати «Картина «Удома». Звідти ж, замість іти далі й розплутувати злочин, їй раптом заманулось завернути наліво, тобто у зовсім бічні двері, до кімнати під назвою «Русалка».

І ось тепер серед кількох інших дверей (через одні ще не пізно вернутись назад! ), примітивна дівчача цікавість, а може, й русаляче суперництво змушують шукати кімнату, в котрій ховається справжня героїня полотна...

А що, коли вдруге спробувати лягти спати... в шафі? Ідея! Може, знову присниться щось важливе: прототип «Русалки», викрадач картин, а то й, чого доброго... ні‑ ні‑ ні, то секрет, того – в жодному разі!..

Надихнута дзеркалом та недавньою сповіддю‑ роз‑ мовою, Софійка залила пляму хлорним відібілювачем, лишила її в мисці на цілу ніч і нарешті спромоглась на останній за сьогодні подвиг. Полізла ночувати в шафу.

13. ЗНАЙОМСТВО НА ПОШТОВІЙ

На жаль, цього разу лабіринт без жалю вихлюпнув, ба, навіть виплюнув Софійку на початкову позицію.

Тобто наступний ранок був аж ніяк не з картини Яблонської. Пляма на халаті не щезла. Добре, хоч із синьої стала жовта, уже не так помітно. Спання в шафі додало тільки болю в голові та у всіх кістках. Не снилось – нічого. Тільки марилось цілу ніч, ніби вона, Софійка, – равлик, який намагається скрутитися‑ сховатись у дуже тісній, хоч і різьбленій черепашці. Равлик – це, в принципі, теж лабіринт, але, здається, не той, що зараз потрібен.

Словом, голова була порожня й тяжка. Але, відмучивши уроки, вирішила компенсувати невдачі: вона таки піде на Поштову!

Сучасну назву Поштової вулиці Софійці з готовністю підказав телефоном краєзнавець Віктор Гарбуз:

– Нині це Більшовицька!

Тепер тільки знайти ту Більшовицьку на карті міста і... Йти самій?.. Ні, Софійці до самотніх пошуковських експедицій не звикати, але сьогодні, після не надто вдалих ночі і дня... А що, коли подзвонити Лесі Радзивіл, запропонувати їй таку собі прогулянку історичними місцями її листівок? Чудова ідея!

Диво, задля Софійки Леся навіть пожертвувала походом в одну зі своїх улюблених бібліотек, і дівчатка рушили на Поштову.

Ішли квітучим затишним містечком і наче бачили його по‑ новому. Ось у цьому будинкові перший поверх

оздоблений гіпсовими узорами‑ вензелями та спорож‑ нілими нішами для статуй. А другий поверх уже, видно добудований опісля: звичайні нецікаві квадратики‑ віконця. А ця тиха зелена вуличка – та ж на ній що не дім, то архітектурна цінність: різьблені дубові двері, ажурні ґратчасті балкончики, колони... Інша річ, що біля кожного зусібіч натулено‑ набудовано скільки перестінків та сучасних коробочок, що не відразу впізнаєш старовину в лице.

– Але ж ти глянь: навіть ці тихі завулки, колишні околиці, вже тоді були заповнені віллами й маєтками! – пишалась рідним містечком Радзивілка.

Не зогледілись, як опинилися на Поштовій. Мокренків будинок виявився теж обліпленим прибудовами, ґаночками, входиками й огорожками. З колон вільною була тільки одна, другу ж було вмуровано у стіну ґанка.

– Яскравий приклад перетворення архітектури барокко на архітектуру баракко! – констатувала Леся.

Мабуть, у її словах слід було шукати якогось іронічного підтексту, але, оскільки Пустельник про баракко Софійці ще не розказував, довелося з розумним виглядом промовчати.

... Замість мальв звідкись визирала квітуча вишенька, а внизу красувався рядочок нарцисів. Проте арочний вхід, ажурні ґрати й різьблення на центральних дверях, білий кам’яний узор по всьому піддашшю переконували, що прийшли туди, куди треба.

Ну, і що вона має тут запитувати, кого шукати? Скромна Леся взагалі готова уже тікати.

– Вибачте, в цьому домі хтось знає про колишнього хазяїна? – гукнула Софійка жінці, що розвішувала білизну.

Якого хазяїна, дитино? – насторожилась та.

– Ну, Юлія Мокренка, художника. Йому належав колись цей дім...

Не знаю ніякого Мокренка, я тут недавно. У сусіда через мур попитай, це в нього ми викупили свою частину хати!

Муром, очевидно, зветься масивна, побілена, як і решта будинку, підпорна стінка, що надійно відділяє вікна від сусідських. Софійка подякувала й рішуче потягла Радзивілку за собою. З трохи меншою рішучістю ступили в перехняблену дерев’яну хвірточку, у зарослий кропивою дворик.

– Стукайте добре, він глухий! – гукнула з‑ за муру жінка з білизною.

Обстукавши й двері, і шибку (інтелектуалка Леся в цей час тільки зацьковано озиралась), Софійка вже було вирішила, що вдома нікого нема, коли всередині почулось вовтузіння.

Рипнули двері, в сінешній чорноті постав дрібний зсутулений дідок. Засмальцьована куфайка, ціпочок. Сивий, хоч очі меткі й молоді: чистісінько тобі казковий персонаж.

Софійку пронизало відчуття, що перед нею – сам Юлій Мокренко: древній і всіма забутий, він ось ніби заново відкритий нею, Софійкою, для світу. Розуміла, що так думати безглуздо, але здаватись не хотіла.

Для початку варто за будь‑ яку ціну потрапити досередини. Хоч господар, кинувши ціпка в куток, тепер обома руками зіперся на протилежні одвірки, перегородивши вхід: явно не радів гостям.

– Добрий день! Ми... Ми з приводу художника Юлія Мокренка...

Перехопивши запитальний погляд чоловічка, Софійка озирнулась і побачила, що вона не ми, вона

сама. Здається, Леську зараз потрібно виловлювати, як колись виловлювала перелякану тітоньку Сніжану, щоб познайомити її з Пустельником.

– Ми тут з однокласницею. Лесю, ти де?

– Тут, – ледь чутно відгукнулась і визирнула з‑ за широкої липи товаришка.

– Ви їй даруйте, вона трохи соромлива, але кругла відмінниця!

– Ви звідки? З соціальної допомоги? – прошамкотів дідок, і Софійка згадала, що господар глухуватий.

– Ви Юліан Мокренко? – заходилась за своїм звичаєм відразу атакувати.

Здається, чоловічка неабияк розважило таке припущення, він розсміявся всіма своїми білими (певно, вставна щелепа) зубами.

– А хіба ні? Як ваше прізвище? – не здавалась Софійка.

– Як ваше? – почула у відповідь.

– Ой, вибачте. Ми – Софія Щербань і Леся Радзивіл! А ви?

– А як ваше? – ні, з глухим таки де сядеш, там і злізеш!

– Наші прізвища Щербань та Радзивіл, а ви? – прокричала щосили.

– А як ваше? – шкірив штучні зуби дідок.

Софійка ще двічі прорепетувала йому своє і Лесьчине прізвища, поки чоловічок, погойдуючись од сміху, не пояснив:

– Та чую вас, чую! Я ж і відповідаю, що я Кваша. Кваша Григорій Борисович!

Видно, цю гру слів «Я Кваша – Як ваша? » він уже не вперше випробовував на занадто цікавих людях. Леся

й собі пирхнула від сміху, а Софійка поволі допетрува ла, що до чого.

– То ви не Мокренко? – все ще не хотіла вірити.

Дідка, вочевидь, зворушила дівоча наївність, і він

зробив те, чого спочатку, либонь, не збирався:

– Гаразд уже, заходьте до самотнього немічного старого. Може, щось і про Мокренка розкажу. Тільки не лякайтесь непорядку й бідності: пенсія мала, доглянути нікому...

– Ціпочок візьміть! – послужливо подала забутого ціпка Леся.

– Ой, дякую, дякую! – спохопився дідок. – А то звик об стіни та об стіни!

Радзивілка пробувала впиратись, але Софійка знов ухопила її за руку. Вони перейшли через темні сінці й опинились у просторій, але теж темній, неохайній, задушливій і незатишній кімнаті. Ніде жодної картини!

Зате розкарякуваті дерев’яні ослінчики, на які дідок люб’язно запропонував дівчатам сісти, були явно ще з мокренківських часів: такі самі у бабусі в Половинчику.

– Ага, правда, це ще дідові ослони! – знов перехопив Софійчин погляд старий. І, вловивши німе запитання, пояснив: – Дідом я називав Юліана Олександровича! Мокренка, його ж!

Софійка переможно глипнула на Радзивілку: значить, недаремно сподівалась, що тут ще живе мокренківський дух! Як не самого художника, то бодай його внука!

– Ні, він мені зовсім не родич! – знов уловив хід Софійчиних думок Григорій Борисович Кваша. – Просто він після тридцятирічного заслання повернувся старий і не дуже здоровий.

Ще б пак: після тридцяти років ув’язнення! Отже, Юлій Мокренко не тільки пережив те все, а й повернувся в рідне місто!

– У кінці п’ятдесятих років їх, політичних, майже всіх повідпускали додому. Тут жодних родичів. Я, тоді ще молодий парубок, і найнявся до нього помічником. Не так за гроші, як зі співчуття. До останіх його років помагав, як міг.

Добре, що бодай на старості Мокренкові трапилась великодушна людина!

– А картини? – гукнула щосили.

– Га? Спав я оно на тапчані, – кивнув у бік грубки. – Топив, носив воду, мастив хату, варив їсти – все робив, що треба. Тепер уже самому якби хто поміг... Упроголодь живу...

Леся й Софійка розгублено перезирнулись. Бодай хлібеня могли б купити, у гості йдучи!

– О, в мене є бутерброд! – Леся дістала зі своєї стилізованої під домоткану торби загорнутий в целофан пакунок. – У бібліотеку прихопила.

– Ой спасибі, які чуйні дівчатонька! – дідок ухопив бутерброди, мов найбільший скарб.

– Може, вам принести води? – запитала розчулена Радзивілка.

– О, хіба ж смію вас просити! Колонка аж за хвірткою! Відро отамо, на ослінчику!

Жаль, у сердешного відро тільки одне, а то принесла б води не тільки Леся, а й Софійка! Радзивілка, здається, не без полегшення поспішила хоч на трохи покинути темний будиночок.

– А хто намальований на його картині «Русалка»? – повернулась до найважливішого питання, бо вже й собі кортіло на волю, на сонце, на свіже повітря.

– Га? До революції тут водогін був, під будинком проходила каналізація, за більшовиків те розграбовано, те розрито, те само занепало, тож тепер викручується кожен, як може!

– За тих самих більшовиків, що ними оце названа вулиця? – спробувала пожартувати. – То хто зображений на картині «Русалка», кого то Мокренко намалював?

– Ні, права рука в нього після таборів майже не діяла. Ревматизм і частковий параліч. Писав тільки. Лівою. Суцільні каракулі! Як лиш ті його листи друзі розбирали? Співав частенько... За мандоліною своєю тужив, чи як там його інструмент звався...

– У нього були друзі?

– Га? Я теж на сьогодні не набагато здоровший, але, на жаль, нема нікого, хто би про мене подбав... Приходять часом, але більше з вигоди. Усі гадають, що дід десь тут скарби ховає, а нічого нема!

Добре, що якраз повернулась Леська: тільки‑ но вона поставила повне відро на трухляву табуретку, Софійка стала прощатись:

– Ну, нам пора. Можна, ми ще прийдем? їсти вам принесемо! – повертатись не дуже хотілось, але, по‑ перше, не треба палити всіх мостів, по‑ друге, не покидати ж чоловіка вмирати голодною смертю!

– їсти? Якби хоч шматочок хлібця! І молока можна, я з молоком люблю!

Ох, страшна це штука – старість!..

– До побачення! – рушили на вихід.

– Ой, ціпочок! – повернулась Леся і подала чоловікові палицю, бо він, схвильований думками про їжу, без неї рушив проводжати.

–... Ух, а ти відчайдушна! Я б отако ніколи!.. – захоплено похитала головою Леся, коли опинились за хвірткою.

– Хто на що вдався! – віджартовувалась Софійка.

Раптом із Квашиного будинка почувся писк мобільного. Добре, що дідусь має хоч якусь цінну й необхідну річ! Коли ж почули досить упевнене господареве «Ал‑ лоу! » і жваву розмову, потішились, що той мобільний, здається, ще й пристосований для глухих.

І дівчата самозабутньо впірнули в духмяну бузково‑ жасминову вуличку, яка вела додому.

– Дивакуватий він усе‑ таки! – визнала Софійка, прощаючись із Лесею.

– Так, незрозумілий! – погодилась Радзивілка.

Ясно було тільки те, що він глибоко нещасний.

– Ви й не уявляєте, Сніжано й Таню, який обсяг роботи цей хлопець на себе взяв! – Це тато вже побував у Сашка. Хвалився перед жінками його відвагою. – І найцікавіше, що в нього виходить! Провадить діло не гірше за дорослого! Від мене погодився прийняти лиш кілька порад. Помогти не дозволив, ще й обурився!