[ред.]Членство в міжнародних організаціях 2 страница

Мапа Казахстану

[ред. ]Асамблея народів Казахстану

Див. також: Українська діаспора в Казахстані.

У Казахстані мешкають представники понад 130 націй і народностей, багато з яких мають власні культурні центри. Для вирішення питань щодо здійснення конституційних прав представників кожного народу, що проживає у Казахстані, щодо користування рідною мовою та культурою, у 1995 році була створена Асамблея народів Казахстану, що займається виробленням стратегічних завдань національної політики у країні. Головою Асамблеї обрано Президента Республіки Казахстан Н. А. Назарбаєва.

Виконанням усіх прийнятих рішень займається постійно діючий орган при президентові Республіки Казахстан — секретаріат Асамблеї і заступник голови Асамблеї.

Малі асамблеї в обласних центрах, очолювані акимами (главами адміністрацій), займаються питаннями міжнаціональних відносин, що піднімаються культурними національними центрами на місцях, зокрема, відродженням культури і мови, виданням газет, розподілом ефірного часу на телебаченні і радіо, вирішенням побутових, соціальних та інших проблем.

Нині в Казахстані видається 11 національних газет, функціонує 44 телестудії 12 мовами, 18 радіостанцій 6 мовами. Викладання у школах ведеться 7 мовами. В столиці країни — Астані — під патронатом Посольства України працює українська гімназія. Для представників національних діаспор і малих народів, за пропозицією Н. Назарбаєва, щороку виділяється 10-відсоткова квота для вступу у вищі та середні навчальні заклади республіки.

14-16 листопада 2002 року відбулася 9-а сесія Асамблеї народів Казахстану, на якій прийнято рішення про створення постійно діючої Наради, яка повинна виробляти пропозиції щодо демократизації і розвитку громадянського розвитку. До складу Наради повинні увійти депутати парламенту, члени уряду, а також представники будь-яких політичних партій та неурядових організацій. В рамках Наради вестиметься активний діалог про шляхи подальшого розвитку країни, її економіки, політичної системи на основі збереження політичної стабільності і забезпечення безпеки Казахстану і його громадян.

Но́ ва Зела́ ндія (англ. New Zealand, маор. Aotearoa) — держава в південно-західній частині Тихого океану, розташована на двох великих островах (Острів Північний і Острів Південний) та великій кількості (приблизно 700) прилеглих дрібніших островів. Столиця країни — місто Веллінгтон. Населення Нової Зеландії становить близько 4 284 000 осіб (на листопад 2008 року). Держава побудована на принципах конституційної монархії й парламентської демократії і належить до розвинених країн світу.

У XI—XIV століттях острови було заселено вихідцями з Полінезії, європейські дослідники відкрили острови 1642 року. Активне освоєння земель Великою Британією почалося з 1762 року. Однією з основних особливостей Нової Зеландії є географічна ізольованість. Найближчими сусідами країни є — на захід Австралія, відокремлена Тасмановим морем (найкоротша відстань — близько 1700 км); на північ острівні території — Нової Каледонії (близько 1400 км), Тонга (близько 1800 км) та Фіджі (близько 1900 км).

Королівство Нової Зеландії включає в себе незалежні в державному управлінні, але вільно асоційовані з Новою Зеландією острівні держави Острови Кука, Ніуе, а також несамоврядну територію Токелау й антарктичну Територію Росса.

Зміст [сховати]

1 Назва та її етимологія

2 Історія

2. 1 Полінезійський період

2. 2 Європейський період

2. 3 Сучасна історія

3 Державно-політичний устрій

3. 1 Принципи державного устрою

3. 2 Вищі органи державної влади

3. 2. 1 Глава держави

3. 2. 2 Генерал-губернатор

3. 2. 3 Парламент

3. 2. 4 Палата представників

3. 2. 5 Голова уряду

3. 2. 6 Кабінет міністрів

3. 2. 7 Виконавча рада

3. 3 Судова система

3. 4 Внутрішня політика

3. 4. 1 Виборча система

3. 4. 2 Основні політичні партії

3. 5 Міжнародне становище і зовнішня політика

3. 5. 1 Основні принципи зовнішньої політики

3. 5. 2 Регіональні питання

3. 5. 3 Членство в міжнародних організаціях

3. 5. 4 Міжнародні рейтинги

3. 6 Державна символіка

3. 6. 1 Державний прапор

3. 6. 2 Державний герб

3. 6. 3 Державний гімн

4 Географія

4. 1 Основні географічні відомості

4. 2 Природа

4. 2. 1 Рельєф

4. 2. 2 Клімат

4. 2. 3 Геологічна будова

4. 2. 4 Корисні копалини

4. 2. 5 Зовнішні моря

4. 2. 6 Внутрішні води

4. 2. 6. 1 Водні ресурси

4. 2. 7 Ґрунти

4. 2. 8 Тваринний світ

4. 2. 9 Рослинність

4. 2. 10 Екологія

4. 3 Міста

4. 4 Часовий пояс

5 Адміністративно-територіальний устрій

5. 1 Адміністративний устрій

5. 2 Королівство Нової Зеландії

5. 2. 1 Острови Кука

5. 2. 2 Токелау

5. 2. 3 Ніуе

5. 2. 4 Територія Росса

6 Населення

6. 1 Автохтонне населення

6. 1. 1 Сучасна історія

6. 1. 2 Сучасне демографічне становище

6. 1. 3 Соціально-економічні проблеми

6. 2 Мови спілкування

6. 2. 1 Мова маорі

6. 2. 2 Новозеландська жестова мова

6. 3 Культура та спорт

7 Див. також

8 Примітки

9 Посилання

[ред. ]Назва та її етимологія

Перша карта Нової Зеландії, складена Джеймсом Куком.

Назва, що дали країні маорі до появи тут перших європейців, не збереглася, але відомо, що острів Північний маорі іменували Те И́ ка-а-Ма́ уи (маор. Te Ika-a-Mā ui), що можна перекласти як «риба, що належить Ма́ уї». Мауї — напівбог в легендах маорі, що зловив у океані величезну рибу, яка перетворилася після цього на острів. Острів Південний мав дві поширені назви: Те Ва́ и Пау́ наму (маор. Te Wai Pounamu) та Те Ва́ ка-а-Ма́ уи (маор. Te Waka a Mā ui). Першу назву можна перекласти як «нефритова вода», а друга як «човен, що належить Мауї», вже згаданому вище напівбогу легенд маорі. До початку XX століття острів Північний часто називався місцевими жителями Аотеаро́ а ( Aotearoaопис файлу), що може бути перекладено, як «країна довгої білої хмари» (ao = хмара, tea = білий, roa = довгий), і пізніше саме ця назва стала загальноприйнятою назвою в мові маорі для всієї країни.

Перший європейський мореплавець, який побував біля берегів цієї країни, голландець Абель Тасман, назвав її «Staten Landt». Саме ця назва була трансформованою голландськими картографами в латинське Nova Zeelandia на честь однієї з провінцій Нідерландів — Зеландія (нід. Zeeland) і в голландську назву Nieuw Zeeland[1]. Пізніше британський мореплавець Джеймс Кук вживав англійську версію цієї назви, New Zealand, у своїх записах, і саме вона стала офіційною назвою країни. Українська назва, Нова Зеландія, є точним перекладом історично сформованого імені.

[ред. ]Історія

Докладніше: Історія Нової Зеландії

[ред. ]Полінезійський період

Військові човни маорі. За переказами саме такі човни використовували перші переселенці з Полінезії. Малюнок XIX століття.

Відкривачами Нової Зеландії слід вважати вихідців з Східної Полінезії, що почали освоєння цих островів імовірно в XI—XIV століттях. Кілька хвиль переселень і послідовний розвиток на нових територіях створили дві багато в чому схожі культури й народи, які самостійно розвивалися і мали самоназви маорі (маор. Mā ori) та моріорі (маор. Moriori). Моріорі компактно мешкали на островах архіпелагу Чатем, а маорі заселяли Північний і Південний острови.

У маорі досі збереглися легенди про полінезійського мореплавця Ку́ пе (маор. Kupe), що здійснив першу подорож до цих островів на легкому катамарані в середині X століття. Він першим зійшов на ці береги, які на той час були безлюдними. Відповідно до цих легенд, кілька поколінь по тому великий флот з океанських каное залишив ці острови, щоб колонізувати нові землі. Існування самого Купе й флоту колонізаторів заперечується деякими дослідниками, але археологічні знахідки підтверджують історію полінезійського освоєння.

Перших європейців, що потрапили на ці землі, зустрічали саме маорі.

Див. також: Корінне населення, Мова маорі та Традиційне мистецтво маорі.

[ред. ]Європейський період

Новозеландські земельні війни. Малюнок, 1868 рік.

Медаль — За службу Нової Зеландії в 1939—1945 роках

Голландський мандрівник Абель Тасман (нід. Abel Janszoon Tasman) був першим європейцем, який побачив береги Нової Зеландії 1642 року.

Англійський мореплавець капітан Джеймс Кук (англ. James Cook) відвідав і обстежив острови 1768 року. Саме ця подорож поклала початок періоду активного освоєння островів європейцями, першими з яких стали китобої, місіонери й торговці, що облаштовували свої невеликі і нечисленні поселення в переважно вздовж берегової лінії.

1840 року у зв'язку зі зростанням інтересу Франції до колонізації Нової Зеландії Велика Британія призначає свого першого лейтенант-губернатора в країні. Ним став Вільям Гобсон (англ. William Hobson). 6 лютого того ж року за його участі був укладений договір, що отримав за місцем його підписання назву Договір Вайтангі[2]. Попри те, що англійська версія договору та його переклад на мову маорі разюче відрізнялися один від одного і припускали значні різночитання, він став основою створення нової держави і його дотримуються досі. Відповідно до договору, Нова Зеландія переходила у володіння британської монархії, але при цьому для маорі гарантувалося дотримання всіх їх прав, включаючи майнові.

Договір став базою для створення умов, що сприяли співпраці та розвитку відносин між європейськими поселенцями і племенами маорі. У той же час, розвиток торгівлі, поліпшення умов життя і доступність придбання вогнепальної зброї для маорі підвищили увагу до земельних суперечок (війн) (англ. New Zealand Land Wars), у результаті яких маорі втратили більшу частину своїх земель.

Наступним за Гобсоном губернатором Нової Зеландії став Роберт Фіцрой, протести проти стилю управління якого привели до його відставки (18 листопада 1845).

Сепаратистські тенденції серед маорі тривали до самого початку XX століття, але завдяки грамотній політиці новозеландської влади, і не в останню чергу — зусиллям прем'єр-міністра Р. Седдона й політика-маорі Дж. Керролла, сепаратистський рух втратив підтримку. Припиненням активного сепаратизму умовно вважається дата розпуску Парламенту маорі 1902 року.

У середині 1850-х років Нова Зеландія отримала права обмеженого самоврядування, а до кінця 90-х років того ж століття фактично стала незалежною державою. 1893 року Нова Зеландія стала першою країною в світі, яка надала рівні виборчі права жінкам.

1901 року Нова Зеландія відмовилася від можливого приєднання до Австралійського Союзу, а 1907 року, слідом за Канадою й Австралією була проголошена самостійним домініоном. Попри те, що протягом тривалого часу, як і всі домініони Британської Імперії, країна мала незалежне управління, розвинену економіку, власну внутрішню й зовнішню політику, формально вона стала цілком самостійною державою лише 1947 року. 25 листопада 1947 року було ухвалено Закон про ухвалення Вестмінстерського Статуту (Statute of Westminster Adoption Act 1947). Саме тоді країна формально погодилася на запропоновану Великобританією відповідно до Вестмінстерського Статуту 1931 року (Statute of Westminster 1931) повну самостійність. Процес закріплення самостійності держави отримав своє завершення лише 1986 року, коли в результаті конституційної кризи було ухвалено Конституційний Акт 1986 року (Constitution Act 1986).

Нова Зеландія брала активну участь у Першій світовій війні. У період 1914—1918 років близько 103 000 новозеландців входили до складу бойових підрозділів новозеландської й британської армії (з них близько 3000 складали маорі й представники інших тихоокеанських народів). Багато жінок попрямували на європейський фронт як медичні сестри. 16 697 новозеландців загинули в боях, а ще 41 317 отримали поранення. Під час бойових дій Нова Зеландія окупувала Німецьке Самоа (пізніше Західне Самоа і нині Самоа), і аж до отримання незалежності 1962 року ці острови перебували під управлінням Нової Зеландії.

Однією з перших, вже 3 вересня 1939 року, Нова Зеландія оголосила про свій вступ у Другу світову війну. Сформований у перші дні війни 2-й новозеландський експедиційний корпус отримав бойове хрещення вже у лютому 1940 року в Єгипті і до кінця війни входив до складу 8-ї армії Великої Британії. Близько 140 000 новозеландців взяли безпосередню участь у боях в Європі, у Північній Африці, на Близькому Сході й на Тихому океані, а ще близько 100 000 чоловік служили в складі підрозділів національної оборони на території країни. Частини новозеландської армії брали участь в окупації Японії, а авіаційні підрозділи брали участь у авіамості з постачання Західного Берліна під час його блокади радянськими військами у 1948—1949 роках.

[ред. ]Сучасна історія

Набережна центральної частини Окленда.

Розвиток світу в післявоєнні роки хоча й зберіг традиційно дружні відносини Нової Зеландії з Великою Британією, тим не менш призвів до того, що США стали основним економічним, політичним і військовим партнером. Відображенням нових реалій світового устрою стало створення у 1951 році Тихоокеанського пакту безпеки (АНЗЮС), до якого увійшли Нова Зеландія, Австралія і США. Первинним завданням цього пакту стала координація співпраці з безпеки в Тихому океані, а пізніше сфера його діяльності розширилася й на Індійський океан.

1954 року Нова Зеландія спільно з Австралією, Францією, Пакистаном, Філіппінами, Таїландом, Великою Британією і США увійшла до Організації договору Південно-Східної Азії (СЕАТО), основним завданням якої стала протидія військовому впливу СРСР і країн соціалістичного табору в Південно-Східній Азії.

Маючи унікальне регіональне й економічне становище в Тихоокеанському регіоні, 1984 року Нова Зеландія кардинально змінила свою військову доктрину, участь в оборонних ініціативах і свою військову політику. Враховуючи потенційну небезпеку, Нова Зеландія ввела заборону на перебування у своїх територіальних водах кораблів з ядерним озброєнням і ядерними енергетичними установками. Оскільки таке рішення, перш за все, відбивалося на військово-морському флоті США, то у 1986 США оголосили про відмову від зобов'язань щодо забезпечення безпеки Нової Зеландії. Протягом усіх наступних років це питання продовжує впливати на новозеландсько-американські відносини, але в той же час Нова Зеландія і США продовжують зберігати міцні партнерські відносини.

Продовження активної участі Нової Зеландії у розвитку антиядерної політики в регіоні і заклик до введення заборони на здійснення Францією ядерних випробувань на атолі Муруроа й у цілому на Тихому океані, послужили причиною підриву агентами зовнішньої розвідки Франції в липні 1985 році в порту Окленда судна Rainbow Warrior, що належало організації Ґрінпіс.

1987 року Нова Зеландія вперше у світі законодавчо проголосила свою територію без'ядерною зоною.

Сьогодні Нова Зеландія продовжує розвиватися як незалежна демократична країна і активний учасник міжнародних економічних і політичних відносин, приділяючи особливу увагу розвитку і зміцненню взаємин серед країн Тихоокеансько-Азіатського регіону.

[ред. ]Державно-політичний устрій

Докладніше: Політична система Нової Зеландії

[ред. ]Принципи державного устрою

Єлизавета II, королева Нової Зеландії.

Нова Зеландія є унітарною державою, заснованою на принципах конституційної монархії й парламентської демократії. В основу системи державного устрою покладено принцип Вестмінстерської моделі парламентаризму.

Нова Зеландія спільно з Токелау, антарктичною територією Росса і вільно асоційованими державами Острови Кука та Ніуе складають Королівство Нової Зеландії.

У Новій Зеландії немає кодифікованої конституції, однак існує низка Конституційних Указів, перший з яких було ухвалено 1846 року, а останній — 1986 року. Усі вони, а також конституційні звичаї і низка інших законодавчих актів та положень формулюють основні принципи державного устрою. Деяка кількість актів британського законодавства історично увійшли в конституційну базу Нової Зеландії. Одними з найважливіших серед них є Білль про права 1689 року і Конституційний Указ 1852 року. У політичному житті країни було зроблено декілька спроб запровадження єдиної конституції країни (остання з них, 1986 року, не здобула підтримки).

На відміну від сусідньої Австралії, у Новій Зеландії не відбувалися національні референдуми з питання переходу до республіканської форми правління, а обговорення обмежуються політичними дебатами й усі сторони дотримуються політики необхідності подальших обговорень. Дві основні партії країни мають протилежні думки з цього питання — лейбористи визнає можливість проголошення республіки, у той час як Національна партія виступає за збереження чинного статусу країни.

[ред. ]Вищі органи державної влади

[ред. ]Глава держави

Главою держави є монарх Нової Зеландії. З 6 лютого 1952 року на престолі знаходиться королева Єлизавета II (Queen Elisabeth II, Elizabeth Alexandra Mary Windsor). Її офіційний титул — Єлизавета Друга, Божою милістю Королева Нової Зеландії і її інших королівств і територій, Глава Співдружності, Захисниця Віри (Elizabeth the Second, By the Grace of God, Queen of New Zealand and Her other Realms and Territories, Head of the Commonwealth, Defender of the Faith). Статус монарха визначено конституційним принципом «царює, але не керує» (reign but not rule), і монарх не має істотного політичного впливу, зберігаючи політичний нейтралітет. Тим не менше, деякі функції законодавчо закріплено за монархом і може бути виконано лише ним. Серед найважливіших повноважень — призначення генерал-губернатора й підписання Указу про таке призначення; оголошення скликання або розпуску Парламенту країни[3]. Нова Зеландія, спільно з низкою інших країн-учасниць Співдружності Націй, втілює принцип поділу монарха, закладений в Декларації Бальфура 1926 року.

[ред. ]Генерал-губернатор

Ананд Сатьянанда, генерал-губернатор Нової Зеландії.

Інтереси монарха на території країни представляє генерал-губернатор (офіційний титул — генерал-губернатор і верховний головнокомандувач у Новій Зеландії, Governor-General and Commander-in-Chief in and over New Zealand), призначається монархом за рекомендацією прем'єр-міністра, як правило, строком на п'ять років. Присягу генерал-губернатора приймає верховний суддя Нової Зеландії. Основним обов'язком генерал-губернатора є представлення інтересів монарха, і функції його обмежені роллю гаранта конституційних прав, церемоніальними обов'язками й громадською активністю. Як гарант конституційних прав генерал-губернатор забезпечує легітимність і послідовність у роботі уряду країни і виконує ряд формальних законодавчих дій, скоєних за рекомендацією прем'єр-міністра, і королівських прерогатив, як наприклад, розпуск парламенту перед черговими виборами або призначення прем'єр-міністра. Для виконання своїх церемоніальних функцій генерал-губернатор присутній на церемонії відкриття засідань нової сесії парламенту, отримує вірчі грамоти новопризначених послів інших держав у Новій Зеландії, очолює прийоми глав держав і урядів інших країн у Новій Зеландії. Генерал-губернатор і його дружина беруть участь у роботі піклувальних рад багатьох благодійних товариств і беруть участь у цивільних церемоніях[4]. З 1967 року на посаду генерал-губернатора призначаються тільки громадяни Нової Зеландії.

З серпня 2006 року пост генерал-губернатора Нової Зеландії посідає Ананд Сатьянанд (Anand Satyanand).

[ред. ]Парламент

Парламент Нової Зеландії складається з монарха країни (якого в щоденній діяльності представляє генерал-губернатор) і однопалатної Палати представників. Парламент є вищим органом законодавчої влади країни. Роль монарха у роботі Парламенту визначається функціями скликання і розпуску самого Парламенту та покладанням королівських санкцій на законодавчі акти, прийняті Палатою представників. Перший парламент країни був сформований у 1852 році. Адміністративне управління засіданнями парламенту здійснює його спікер[5].

[ред. ]Палата представників

Палата представників Нової Зеландії (New Zealand House of Representatives) складається з 120 членів. Члени Палати представників обираються раз на три роки під час загальних національних виборів, що відбуваються на принципах пропорційної виборчої системи. З числа своїх членів Палата представників обирає членів Кабінету міністрів і прем'єр-міністра країни. З 1951 року Палата представників є єдиною палатою Парламенту країни. Після прийняття у 1947 році Вестмінстерського статуту Палата представників стала вищим виборним законодавчим органом країни. Ґрунтуючись на історичній традиції, Палата представників Нової Зеландії у своїй структурі та організації будувалася на принципах Вестмінстерської моделі парламентаризму. Істотні зміни в такій моделі почали відбуватися лише в 50-х роках XX століття — у 1951 році була скасована вища Законодавча Рада, і Парламент став однопалатним; змінилася процедура роботи Палати; підвищилися роль і значення роботи спікера.

[ред. ]Голова уряду

Джон Кей, прем'єр-міністр Нової Зеландії.

Главою уряду Нової Зеландії є прем'єр-міністр[6]. Прем'єр-міністром країни стає лідер партійної фракції, що отримала більшість (зокрема, й коаліційну більшість) у виборах членів Палати представників. Прем'єр-міністр призначається на свою посаду генерал-губернатором[7].

Як і в багатьох інших уложеннях, що визначають роль тих чи інших державних діячів Нової Зеландії, обов'язки прем'єр-міністра країни не мають законодавчого опису і багато в чому визначаються конституційними звичаями. Його стан у середовищі інших членів Палати представників визначається принципом «Перший серед рівних» і, посідаючи вищу адміністративну посаду, прем'єр-міністр, тим не менш, зобов'язаний дотримуватися рішень Кабінету міністрів. Серед основних прав та обов'язків прем'єр-міністра Нової Зеландії можна назвати:

Право визначати порядок засідань Палати представників

Право представляти генерал-губернатору кандидатів для призначення та звільнення з посад міністрів

Право призначати й знімати з посади заступника прем'єр-міністра

Право просити Королеву генерал-губернатора запропонувати дату нових виборів до Парламенту

Право рекомендувати монарху кандидата на посаду генерал-губернатора

З 2008 року прем'єр-міністром Нової Зеландії є Джон Кей (John Key), лідер Національної партії.

[ред. ]Кабінет міністрів

Кабінет міністрів є виконавчим органом Палати представників і вищим органом виконавчої влади країни. Главою кабінету міністрів є прем'єр-міністр. Всі члени Кабінету міністрів є одночасно членами Виконавчої ради. Члени Кабінету міністрів призначаються з числа членів Палати представників і є міністрами уряду (англ. Cabinet ministers) Нової Зеландії, хоча в деяких випадках міністр уряду може не бути членом Кабінету міністрів. У своїй роботі Кабінет міністрів підрозділяється на галузеві комітети, що готують проекти рішень, що виносяться після цього на заключне обговорення Комітетом. Рішення комітету міністрів приймаються простою більшістю голосів.

[ред. ]Виконавча рада

Виконавча рада — консультативний орган при генерал-губернаторі. Членом Виконавчої ради може бути тільки член Парламенту. Члени Виконавчого ради є королівськими міністрами (англ. Ministers of the Crown). Рішення Виконавчої ради, як правило, представляються безпосередньо самим генерал-губернатором (хоча генерал-губернатор і не є членом Ради), і формуються на основі політики, яка визначається Кабінетом міністрів.

[ред. ]Судова система

Будівлю суду, місто Токороа.

В основі юридично-правової системи Нової Зеландії лежить загальне право. Головним судовим органом Нової Зеландії є Верховний суд Нової Зеландії (Supreme Court of New Zealand), який був утворений у 2004 році. Його створення поклало кінець історичній практиці визнання Юридичного комітету таємної ради Великої Британії (Judicial Committee of the Privy Council) найвищим судовим органом Нової Зеландії. В основу судової влади країни, крім цього, входить Високий суд Нової Зеландії (High Court of New Zealand), який займається особливо тяжкими кримінальними і цивільними справами, і Апеляційний суд Нової Зеландії (Court of Appeal of New Zealand).

Крім цього, у Новій Зеландії діють 66 районних судів (District Court), що розглядають в основному кримінальні та цивільні справи середньої тяжкості, хоча відповідно до законодавства їм віддано право розгляду і ряду важких звинувачень, до яких відносяться збройні пограбування і зґвалтування.

Також у країні діє система спеціалізованих судових інститутів — Сімейний суд (Family Court), Молодіжний суд (Youth Court), Природоохоронний суд (Environment Court), Суд з питань трудового права (Employment Court) та ряд інших.

Головою Судової системи є Королева.

[ред. ]Внутрішня політика

[ред. ]Виборча система

Комплекс урядових будівель у Веллінгтоні.

З 1996 року в Новій Зеландії застосовується виборча система, що представляє собою одну з форм змішаного мажоритарно-пропорційного представництва (Mixed Member Proportional або MMP). Кожен виборець має два голоси — один для обрання депутата Палати Представників за своїм територіальним округом (electorate vote) і один для голосування за партійними списками (party vote). Ці два голоси кожен виборець може віддати різним партіям. Для того щоб отримати представництво в Палаті Представників кожна партія повинна отримати не менше 5 % голосів виборців. Перша частина депутатів Палати формується за рахунок тих, що перемогли простою більшістю голосів за територіальними округами. Друга частина формується політичними партіями відповідно до результатів виборів за партійними списками на місця в Палаті, що залишилися. Така система практично позбавляє будь-яку одну партію можливості зайняти всі місця в Палаті і робить важливим питання партійних коаліцій, які часто оголошуються ще до проведення виборів[8].

Крім загальної системи голосування частина місць у Палаті резервується для представників маорі, вибори на ці місця проходять в ході загальних виборів, але за окремими списками. Кількість місць маорі може змінюватись, за станом на 2008 рік таких місць було сім.

Кожен громадянин Нової Зеландії, який досяг 18 років, має право висувати свою кандидатуру на виборах до Палати Представників. Кожен громадянин Нової Зеландії та її постійний мешканець (Permanent Resident) має право брати участь у виборах. Вибори відбуваються раз на три роки.

[ред. ]Основні політичні партії

Станом на 2008 рік у Новій Зеландії зареєстровано 20 політичних партій, 10 з них представлено в Парламенті країни. Крім цього в країні працює ще близько 15 незареєстрованих політичних партій. Найбільшими партіями країни вважають лівоцентристську Лейбористську партію і правоцентристську Національну партію.

З представництва в парламенті найвпливовішими партіями є:

Лейбористська партія (The Labour Party of New Zealand)[9]

Національна партія (National Party)[10]

Прогресивна партія (Progressive Party)[11]

Нова Зеландія перш за все (New Zealand First)[12]

Об'єднане майбутнє Нової Зеландії (United Future New Zealand)[13]

Партія зелених Нової Зеландії (Green Party of Aotearoa New Zealand)[14]

Ліберальна партія (Liberal Party), офіційно сформована у 1891 році і припинила своє існування в 1927 році, стала першою політичною партією, сформованою в країні.

[ред. ]Міжнародне становище і зовнішня політика

Розташування дипломатичних і консульських представництв Нової Зеландії у світі.

Пріоритети зовнішньої політики Нової Зеландії сконцентровані на інтересах регіону південної частині Тихого океану і на розвитку та зміцненні відносин з країнами регіону. Координація державної діяльності в області зовнішньої політики здійснюється Міністерством закордонних справ і зовнішньої торгівлі Нової Зеландії (англ. Ministry of Foreign Affairs and Trade). Нова Зеландія має 49 дипломатичних і консульських представництв у 41 країні світу.

[ред. ]Основні принципи зовнішньої політики

Серед основних принципів зовнішньої політики закладено розвиток договорів та угод про вільну торгівлю, ядерне роззброєння та контроль за звичайними системами озброєння, охорона навколишнього середовища, захист громадянських прав і свобод, підтримання міжнародної безпеки.

Діяльність щодо обмеження ядерних і звичайних видів озброєння відбувається в рамках Договору про нерозповсюдження ядерної зброї і формується на базі без'ядерного статусу Нової Зеландії і міжнародних зусиль з обмеження ядерної присутності в Тихоокеанському регіоні. Контроль за звичайними видами озброєння в основному зачіпає роботи з обмеження виробництва, продажу та використання протипіхотних мін, касетних бомб і легкої стрілецької зброї. У країні діють обмеження на можливість вивезення цілого ряду виробів військового призначення та подвійного використання.

В галузі охорони навколишнього середовища міжнародна політика Нової Зеландії формується навколо питань глобальної зміни клімату, управління природними ресурсами, охорони тваринного і рослинного світу, охорони ресурсів світового океану.