[ред.]Засоби масової інформації 4 страница

У Австрії печуть чудові пироги та печиво. Основним австрійським десертом є штрудель, булка з різними фруктами, родзинками і корицею. Зайві калорії ви можете вимити зі свого організму, випивши чудового австрійського пива або вина.

[ред. ]Література

Альфред Герман Фрід лауреат Нобелівської премії миру 1911 року.

Стефан Цвейг у 1900 році.

Література зародилася в епоху середніх віків. Виникнення і розвиток її пов'язані з австрійським фольклором і фольклором слов'янських народів, що входили до складу австрійської «клаптевої» держави. Фрау Ава була першим поетом, що писала поезію німецькою. У XIII—XV століттях австрійська література розвивалася головним чинином як творчість народних співців — шпільманів і придворних рицарських поетів — мінезингерів. Найвизначніший з них — Вальтер фон дер Фогельвейде (1170—1230).

В бюргерській літературі того часу поширені короткі оповідання — шванки, у них сатирично зображувалися дворяни-феодали, лицарі, духівництво. Видатним бюргерським поетом був Г. Тейхнер (XIV століття). Гуманістичні й реалістичні тенденції епохи Відродження в літературі відбилися слабо. Найвидатнішим представником літератури цієї доби був поет, драматург і історик К. Цельтес (1459—1508).

В літературі і театрі XVII століття, що перебували під впливом єзуїтів, основною тенденцією було прославляння монархії Габсбургів і католицької церкви.

У XVIII столітті зросла роль віденського народного театру, його реалістичні принципи відбилися і в літературі. Драматург і поет Й. Страницький (1676—1726) у своїх творах широко використав фольклорні персонажі і народний гумор. У другій половині XVIII століття в австрійській літературі поширилися ідеї французького і німецького просвітительства. Розвинулася журналістика (Й. Пецль, Й. Ріттер) і пародійна література, в якій виділявся А. Блумауер, що написав бурлескну «Енеїду».

В літературі XIX століття до революції 1848 року панівним напрямом був романтизм: Ф. Грільпарцер, Цедліц, Н. Ленау, Ф. Гальм, Ф. Раймунд. Після революції 1848 року в літературі відбувся поворот до реалізму (Й. Фогль, А. Грюн, К. Бек, Й. Нестрой). У романах А. Штіфтера (1805—1868) — виразні елементи натуралізму. У 70—80-х роках розвинулася література, що відображала соціальні процеси (Л. Анценгрубер, П. Розеггер, М. фон-Ебнер-Ешенбах, Я. Давід). З кінця XIX століття в австрійській літературі переважають модернізм, декадентство.

Представники імпресіонізму: Г. Бар, П. Альтенберг, А. Шніцлер; символізму: Гуго фон Гофмансталь, Райнер Марія Рільке. До імпресіонізму тяжів і найвидатніший майстер новітньої австрійської літератури Стефан Цвейг (1881—1942), який згодом перейшов до реалізму. Перед першою світовою війною виник експресіонізм — Г. Мейрінк, Ф. Верфель (рання творчість). В роки гітлерівської окупації австрійська література пережила глибоку кризу. Частина прогресивних письменників перебувала в еміграції (Ф. Брукнер, Ф. Брюгель, Ф. Гохвельдер, Е. Вальдінгер та інші), деяких замордували фашисти (Ю. Зойфера, А. Кеніга та інших). Після другої світової війни австрійська література вступає в новий період розвитку. Міцніють сили прогресивної літератури, яка використовує досвід антифашистської боротьби і досягнення літератури соціалістичного реалізму. Кращі представники цієї нової течії: поет, прозаїк, публіцист, комуніст, член Всесвітньої Ради Миру Е. Фішер (1899); поет Й. Гунерт (1901); поетеса Е. Прістер (1906); поет, новеліст, критик, перекладач В. Маяковського Г. Гупперт (1902); романісти: О. Фонтан (1889), А. Мур (1900), 0. Мазох (1901), Е. Роллет (1889); драматург Ф. Чокор (1886); журналіст Б. Фрей, редактор прогресивного часопису «Австрійський щоденник».

[ред. ]Образотворче мистецтво

Поцілунок Густава Клімта, 1907-1908 роки.

Перші зразки австрійського образотворчого мистецтва мають ознаки романського стилю (фрески собору в місті Гурк, орнамент, вітражі монастиря Гейліген-крейц, олтарний живопис та інші). Світські портретні мініатюри появилися в XIV столітті при віденському дворі.

XVII століття було добою розвитку мистецтва бароко.

У XVIII столітті розквітає помпезний офіційний портрет та декоративний живопис: Г. Фюгер (1751—1818), Лампі Старший (1751—1830), пейзажист Бранд (1695—1756), скульптор Л. Матієллі (1685—1748). У Віденській академії мистецтв здобувало освіту чимало українців: Л. Долинський (1750—1830), К. Устиянович (1839—1903), та інші.

У XIX столітті селянську тематику розробляв Ф. Вальдмюллер (1793—1865). Романтик М. Швінд (1804—1871) втілював у своїх творах фольклорні образи. Г. Макарт (1840—1884) прагнув створити пишний салонний стиль.

Віденський «Сецеесіон» з 1898 року об'єднав майстрів стилю модерн та їх епігонів: Густав Клімт (1862—1918), стиль арт-нуво, А. Кубін (1877) та інших. Зароджується експресіонізм, представником якого є О. Кокошка (1886—). В сучасному мистецтві Австрії переважає абстракціонізм, але в галузі графіки є значні реалістичні сили. Найскандальнішої популярності удостоїлися представники стилю живопису віденський акціонізм, гілки абстрактного експресіонізму, що з'явилася наприкінці 1950-х років.

[ред. ]Архітектура

Палац Бельведер.

У XII-XIII століттях в архітектурі панував романський стиль, зразком якого є собор в місті Гурк (подібний до базиліки), з визначним фресковим розписом (1251—1279). У XIV-XV століттях поширилась готика, яку характеризують собор Святого Стефана у Відні (1340—1433), стародавня частина якого споруджена в XIII столітті в романському стилі, та «Будинок з золотим дахом» в Інсбруку (1425—1504). Епоха Відродження в Австрії позначилась спорудженням численних житлових будинків у Зальцбургу, відомого замка в Шаллабургу (1530—1601). Наприкінці XVII — першої половини XVIII століть в Австрії розцвітає бароко. У цьому стилі споруджені: велична будівля церкви Карла Барромея у Відні (1716—1737), палаци Шенбрунн, Траутзон і Шварценберг — архітектор Й. Б. Фішер фон Ерлах (1656—1723); палаци Бельведер, Даун-Кінських — архітектор Й. Л. Гільдебрандт (1668—1745). У XIX столітті в Австрії поширилась еклектика, яку згодом заступив модерн, представлений творчістю архітекторів О. Вагнера, А. Лооса, І. Ольбріха. Для сучасної забудови міст Австрії характерна конструктивістська за стилем архітектура. Одним з найвідоміших сучасних архітекторів Австрії є Фріденсрайх Гундертвассер.

[ред. ]Музика

Віденська опера.

Вольфґанґ Амадей Моцарт, портрет Кноллера, Мілан, 1773 рік.

Музична народна творчість і музична класика Австрії вбирали в себе пісенні інтонації угорців, хорватів, сербів, чехів, поляків, українців та інших народів. Багаті традиції народно-побутового мистецтва Австрії стали тим ґрунтом, на якому в кінці XVIII століття зародився національний народно-побутовий театр — вистави з піснями й танцями (зингшпіль), камерна вокальна лірика й симфонія, а в другій половині XVIII століття — так звана віденська класична школа на чолі з композиторами Й. Гайдном (1732—1809), В. А. Моцартом (1756—1791), X. Глюком (1714—1787) та Людвігом ван Бетховеном (1770—1827). У своїй творчості, ідейно зв'язаній з буржуазно-демократичними течіями епохи Просвітництва і насиченій багатонаціональним фольклором Австрії, вони розвинули жанри класичної симфонії, опери та інші.

З початку XIX століття розквітає музичний романтизм, найвизначнішим представником якого був Ф. Шуберт (1797—1828). Життєрадісний дух австрійського народу виявився в творчості ряду композиторів, особливо Й. Штрауса-сина (1825—1899).

У другій половині XIX століття Відень знову стає центром розвитку музики глибокого змісту. Монументальні симфонії пишуть Йоганнес Брамс (1833—1897), Брукнер Антон (1824—1896). В музиці Брамса відчувається глибокий зв'язок з народним мистецтвом. Творчість Густава Малера (1860—1911), хоч і спирається на народ, пісенність, вже має ознаки ідейно-художньої кризи мистецтва доби імперіалізму, яка повністю виявилася в творчості А. Шенберга, глави «школи» атоналізму і додекафонії, та його учнів Альбана Берга і Антона Веберна.

Роки фашизму ще більше поглибили цю ідейну кризу. Музична культура сучасної Австрії йде складним і суперечливим шляхом. Прогресивні музиканти, наслідуючи національні традиції, борються за демократичну музику, за масові форми музичного мистецтва, організовують конкурси, фестивалі, пропагують народну музику. З'явилися формалістичні «школи» («конкретна музика», «пуантелісти» та інші). Серед видатних австрійських виконавців: диригент К. Бем, піаніст Ф. Гульд, співачки М. Єриця, Л. Велич, співак Е. Кунц та інші.

[ред. ]Театр

Бургтеатр у Відні.

За середньовіччя в Австрії були популярні мандрівні актори-імпровізатори, які на площах показували вистави з народного життя. Головною дійовою особою цих вистав був комедійний персонаж Гансвурст. У XVII-XVIII століттях розвинулись придворний і шкільний театри. На початку XVIII століття у Відні, за ініціативою актора і драматурга Й. Страницького, виникає постійний народний театр. У першій половині XIX століття значний вклад у розвиток театрального мистецтва внесли актори-драматурги Ф. Раймунд та Й. Нестрой.

На початку XX століття в театрах запанувала драматургія декадентів (Шніцлер, Гофмансталь та інші). У 20-х роках певний інтерес становили вистави Йозефштадттеатру (заснований у 1778 році), яким керував М. Рейнгардт. Під час фашистської окупації (1938—1945) більшість театрів було закрито, прогресивні діячі емігрували. Після визволення Австрії театри відродилися. У 1947 році відкрився новий театр «Скаля», в якому йдуть кращі сучасні п'єси. Відень — центр театрального життя Австрії (14 драматичних театрів). Серед діячів австрійських театрів — Р. Аслан, X. і В. Тіміг, К. Паріла, А. Рот та інші.

У 1741 році в Відні відкрився Бургтеатр (з 1776 року називався Національним, до 1918 був придворним театром). Найвищого розвитку Бургтеатр досяг у XIX столітті під керівництвом драматурга та режисера Г. Лаубе (1849—1867), коли тут грали кращі майстри німецькохї сцени: А. Зонненталь, Й. Левінський, Ш. Вольтер та інші. У 1899—1910 роках Бургтеатр очолював видатний актор Й. Кайнц. У Бургтеатрі ставлять австрійські національні п'єси, російські класичні п'єси (твори Грибоєдова, Островського, Горького, Афіногенова та інш. ).

[ред. ]Кінематограф

Хеді Ламарр у кінострічці «Леді в тропіка», 1939 рік.

Кіно Австрії спеціалізується головним чином на музичних фільмах. Віллі Форст поставив у 1933 році «Незавершену симфонію», присвячену Шуберту, в 1935 — «Мазурку», 1937 — «Серенаду», 1939 — «Любого друга», 1940 — «Оперету». Відома австрійська акторка Хеді Ламарр англ. Hedy Lamarr здобула слави в Голівуді, кінострічки «Алжир» (Габі, 1938), «Леді в тропіках» (Манон де Верне, 1939), «Тортілія-Флет» (Долорес Рамірес, 1942), «Небезпечний експеримент» (Аліда Бедо, 1944).

Фашистська окупація згубно позначилась на національній кінематографії, що відродилася лише в 1946 році (фільм «Далекий шлях»). Широко відомі: «Дитя Дунаю», «Весна на льоду», «Втрачені мелодії», «Золота симфонія», «Дай руку, життя моє! » та інші. Прогресивні діячі кіно Австрії починають все частіше звертатися до тем сучасності і вести боротьбу за незалежність вітчизнняної кінематографії від німецьких кінопрокатних фірм. Відомі кінодіячі-режисери Г. -В. Пабст, Карл Паріла; актори Паула Весселі, Ернст Дойч, Маріанна Шінауер, Ганс Мозер та інші.

[ред. ]Освіта

Внутрішнє оздоблення сходів Віденського університету.

За часів Габсбурзької монархії Австрія була осередком католицького богослов'я. Політика національного гноблення була спрямована проти розвитку національних культур у багатонаціональній імперії, зокрема, проти розвитку науки і освіти в Закарпатті, Галичині і Буковині. Клерикали перешкоджали створенню Академії наук, внаслідок чого Віденська академія була відкрита лише 1847 року під тиском революційного руху і, зокрема, повстання селян в Галичині 1846 року. У Відні був поширений афоризм:

« Галицькі селяни є засновниками Австрійської академії наук. »

У 1956—1957 роках в Австрії було 1 335 дитячих садків, 5 349 початкових шкіл, 187 середніх шкіл, 33 середні технічні і ремісничні школи, 76 професійних жіночих шкіл, 28 педучилищ. У всіх цих закладах налічувалось 924 596 чоловік.

Було 14 вищих навчальних закладів (22 850 студентів), в тому числі університети у Відні, Граці та інші.

Найбільші бібліотеки:

Національна бібліотека у Відні (1 525 тис. томів),

Віденського університету (1 361 тис. томів).

Музеї: історії мистецтв, Національна галерея, природничо-історичний, технічний у Відні та інші.

[ред. ]Наука

На відміну від музики наука в Австрії розвивалася слабо. Серед австрійських фізиків можна згадати Людвіга Больцмана, Ернста Маха, Ервіна Шредінгера, Вольфганга Паулі. Певний внесок у математику зробив Курт Гедель та члени Віденського гуртка. Зігмунд Фрейд вплинув на розвиток психології, започаткувавши напрям психоаналізу.

[ред. ]Спорт

Нікі Лауда у Ferrari 312 T2 на тренуванні у Нюрбургрінгу, 1976 рік.

Австрія — альпійська країна і тому найбільших успіхів добивалася в зимових видах спорту, особливо в гірськолижному. Країна славиться своїми гірськолижними курортами. Місто Інсбрук двічі приймало зимові Олімпійські ігри — в 1964 та 1976 роках. На зимовій Олімпіаді в Турині австрійська команда в неофіціному командному заліку була лише третьою, поступившись Німеччині та США.

Футбольна збірна Австрії славилася своїми перемогами в 30-х роках, коли її називали вундертімом. Найвідоміші футбольні клуби: віденські «Аустрія» і «Рапід» ще в 70-х роках були грізною силою на європейській арені, але наприкінці XX століття футбольні центри Європи перемістилися.

У Формулі-1 Австрія мала в минулому столітті зіркового пілота — Нікі Лауду, триразового чемпіона світу.

[ред. ]Засоби масової інформації

Кана́ да (англ. Canada, МФА: [ˈ kæ nə də ], фр. Canada, МФА: [kanaˈ da]) — країна, що займає північну частину Північної Америки — та майже половину площі континенту, простягаючись від Атлантичного океану на сході до Тихого океану на заході. Це друга за площею країна світу[2], яка поступається лише Росії. Канада межує зі Сполученими Штатами Америки на півдні та північному-заході та має морські кордони з Францією (о-ви Сен-П'єр і Мікелон) і Гренландією (королівство Данія).

Територію, на якій зараз розташована Канада, було заселено корінним населенням понад 25 тис. років тому. Починаючи з 15-го століття, британські та французькі експедиції спершу досліджували, а потім одночасно заселяли атлантичне узбережжя країни. Проте в 1763 році, після семи років війни, Франція позбулася майже усіх своїх володінь у Північній Америці, включаючи Канаду. У 1867 році, внаслідок об'єднання трьох Британських північноамериканських колоній, Канада сформувалася як федеральне утворення чотирьох провінцій у статусі британського домініону[3][4][5]. Після цього настало територіальне розширення Канади, і отримання нею статусу автономії від Об'єднаного Королівства, зазначене у Вестмінстерському статуті у 1931 році, яка закріпилась Канадським актом 1982 року, котрим назавжди розірвано залишки правової залежності від Британського парламенту.

Канада є федерацією у складі десяти провінцій і трьох територій, за типом уряду — парламентською демократією і конституційною монархією, з королевою Єлизаветою II в якості глави держави. Сама країна — багатокультурна і багатомовна: на федеральному рівні визнано дві державні мови — англійську та французьку. Будучи технологічно і промислово розвиненою країною, Канада має диверсифіковану економіку, яка у значній мірі базується на багатих природних ресурсах країни і на торгівлі, — у першу чергу зі Сполученими Штатами Америки, з якими Канада має давні і складні стосунки. Канада є членом Великої Вісімки, НАТО, Британської Співдружності, Франкофонії, і Організації Об'єднаних Націй.

Зміст [сховати]

1 Етимологія

2 Історія

2. 1 Корінне населення

2. 2 Європейська колонізація

2. 3 Канада у 1980–2011 рр.

3 Географія

4 Політика

5 Економіка

6 Демографія

7 Провінції та території

8 Національний герб

9 Національний прапор

10 Національний гімн

11 Мови

12 Релігія

13 Членство в міжнародних організаціях

14 Українці в Канаді

14. 1 Українські організації Канади

14. 2 Державні інституції підтримки українства

15 Див. також

16 Примітки

17 Див. також

18 Джерела

[ред. ]Етимологія

Жак Картьє

Назва країни, знаної нині як «Канада», походить від індіанського слова kanata, що означає «селище» або «поселення»: ще в 1535 корінні жителі сучасного міста Квебек користувались цим словом, коли йшла мова про індіанське селище Стадакона (Stadacona)[6]. Згодом словом Canada користувався французький мореплавець та дослідник Жак Картьє для позначення не лише індіанського селища, але й прилеглих до нього територій. А вже в 1545 в європейських книжках та мапах таки увесь регіон було прийнято звати «Canada»[7].

З початку 17-го століття частина Нової Франції, у тому числі землі вздовж річки Св. Лаврентія і північних берегів Великих озер, також почали називати «Канадою», а згодом цей регіон був розділений на дві британські колонії, Верхню Канаду і Нижню Канаду, перш ніж у 1841 їх було опісля знову возз'єднано в одну британську провінцію Канада. За Конфедерації у 1867 назва Канада була прийнята в якості правової назви для нової країни[8], і країні було надано статус домініону з назвою «Канада»: [9] сам термін «Домініон Канада» увійшов у загальний вжиток до 1950-их років. А вже отримавши політичну незалежність від Великої Британії, федеральний уряд Канади все частіш використовував назву «Канада» на державних документах і договорах: унаслідок цього державне свято країни перейменовано з «Дня Домініону» на «День Канади» в 1982.

[ред. ]Історія

Докладніше: Історія Канади

[ред. ]Корінне населення

Археологічні й генетичні дослідження виявили присутність людини у північному Юконі 26 500 років тому і у південному Онтаріо 7500 років тому[10][11][12]. Найдавнішими відомими місцями проживання людини у Канаді є рівнини Олд-Кроу і печери Блуфіш[13][14][15]. Характерними рисами канадських аборигенних суспільств були осілість, ведення сільського господарства, складна суспільна ієрархія і торгові зв'язки[16][17]. Деякі з цих культур занепали до моменту прибуття європейців наприкінці XV — на початку XVI століть і були відкриті тільки завдяки археологічним дослідженням[18].

За різними оцінками корінне населення наприкінці XV століття становило від 200, 000[19] до двох мільйонів осіб[20], Королівська комісія Канади з охорони здоров'я аборигенів називає число 500, 000 осіб[21]. Внаслідок європейської колонізації корінні народи страждали від спалахів завезених інфекційних хвороб, таких як грип, кір і віспа (до яких у них був відсутній імунітет), за століття після прибуття європейців чисельність корінного населення зменьшилась на 40-80 %[19]. В теперішній час аборигенні народи Канади — це канадські індіанці[22], ескімоси[23] і метиси[24]. Метиси являють собою людей змішаної крові, які з'явилися в середині XVII століття, коли індіанці та ескімоси одружувалися з європейськими поселенцями[25]. Загалом, ескімоси більше обмежували контакти з європейськими поселенцями протягом періоду колонізації[26].

Торгівля хутром є однією з основних індустрій у Канаді з початку 19-го століття.

[ред. ]Європейська колонізація

Першу відому спробу європейської колонізації зробили скандинави, коли близько 1000 року на певний час облаштувалися у Л'Анс-о-Медоузі, Ньюфаундленд[27]. Подальших європейських розвідок не відбувалося до 1497 року, коли італійський мореплавець Джон Кабот досліджував канадське атлантичне узбережжя для Англії[28]. На початку XVI століття вздовж атлантичного узбережжя баскські й португальські мореплавці запровадили сезонну риболовлю та полювання на китів[29]. У 1534 році французький дослідник Жак Картьє розвідував долину річки Святого Лаврентія, де 24 липня встановив десятиментовий хрест із написом «Хай живе король Франції» і вступив у володіння територією ім'ям колоря Франції Франциска I[30].

Французький дослідник Самюель де Шамплен прибув на ці території у 1603 році, і створив перше постійне європейське поселення на території Порт Рояль в 1605 році і Квебек-сіті у 1608. Пізніше вони стали столицями Акаді і Канади, відповідно.

[ред. ]Канада у 1980–2011 рр.

Неоконсервативний курс кабінету Малруні. На виборах 1984 р. до влади прийшла Прогресивно-консервативна партія, і її лідер Б. Малруні сформував уряд консерваторів. Уряд Малруні здійснював неоконсервативний курс. Були розширені пільги для бізнесу, послаблений контроль держави за діяльністю підприємств з іноземним капіталом, державні корпорації переводилися на комерційну основу функціонування, була проведена ревізія тієї частини енергетичної програми, що обмежувала інтереси приватного бізнесу.

Прихід до влади лібералів. На виборах 1993 р. перемогу одержала ліберальна партія на чолі з Ж. Картєном. Протягом наступних 10 років вищу виконавчу владу в країні здійснював очолюваний ним уряд лібералів.

Діяльність ліберальної партії будувалася з одного боку, на визнанні індивідуальних прав, свободи, ініціативи, підприємництва громадян, а з іншого — на значній ролі уряду у формуванні та здійсненні загальнодержавних програм. Ліберали приділяли велику увагу проблемі охорони здоров'я, рівності всіх етнічних і релігійних груп, питанням національної єдності.

У 2003 р. Ж. Кретьєн добровільно залишив пост керівника партії і посаду прем'єр міністра. Його наступником на цій посаді наприкінці 2003 р. став новий лідер лібералів П. Мартін. З його ініціативи було продовження зниження податків для середніх верств населення, зниження боргового тягаря держави, збалансування бюджету. У 2004 р. на парламентських виборах Ліберальна партія здобула перемогу над Консервативною партією, утвореною після об'єднання в 2003 р. «Канадського альянсу» і Прогресивної консервативної партії, що дозволило П. Мартіну знову сформувати уряд.

Прихід до влади консерваторів. Ліберальна партія, що перебувала при владі 12 років, загрузла в корупції і численних скандалах. На нових виборах у 2006 р. до влади прийшла Консервативна партія, її лідер С. Харпер став новим прем'єр-міністром.

На парламентських виборах у 2008 р. консерватори на чолі з С. Хапером знову отримали перемогу. Але до найбільшого успіху лідер консерваторів привів однопартійців у травні 2011 р., коли на позачергових виборах його партія отримала 166 місць у парламенті з 308. Сенсацією став провал лібералів, які відкотились на 3-тє місце, пропустивши перед собою партію «Нових демократів». Лідер останньої Дж. Лейтон заявив про намір «Нових демократів» збільшити податки на великі корпорації, позбавити пільг нафтовидобувні компанії і почати регулювання банківського бізнесу. В той же час консерватори прагнуть продовжити підтримку великого бізнесу.

« ... Країна зараз розділилась на 2 табори - правих і лівих. Ліберальна партія зазнала принизливого краху, а сам лідер навіть не був обраний до парламенту. Того ж краху зазнала сепаратистська Квебецька партія: вона майже щезла з політичної арени отримавши всього 4 голоси в парламенті. »

[ред. ]Географія

Докладніше: Географія Канади, Геологія Канади та Гідрогеологія Канадa

Канада з космосу

Канада займає більшу частину півночі Північної Америки. Вона має загальний сухопутний кордон з США на півдні і на північному заході (між Аляскою і Юконом) і протягнулася від Атлантичного океану на сході до Тихого на заході і Північного Льодовитого на півночі. Вона також має морську межу з Францією (острови Сен-П'єр і Мікелон) і Данією (острів Гренландія). Найпівнічніше поселення в Канаді та у світі — Алерте, база збройних сил Канади на північному краю острова Елсмір (82, 5˚ пн. ш., за 834 км від Північного полюса). Канада — друга за розміром країна світу.

Щільність населення, близько 3, 5 чоловік на км², є однією з найнижчих у світі. Найбільш населена область країни — коридор Квебек-Віндзор уздовж рівнинних берегів річки Святого Лаврентія і на південному сході Великих озер.

На північ від цієї області знаходиться розлогий Канадський щит, скельний регіон, очищений останнім льодовиковим періодом, позбавлений родючих земель, багатий мінералами, озерами і річками. У Канаді більше озер, ніж у будь-якій іншій країні світу, вона володіє значними запасами прісної води. Найбільші озера: система Великих озер, Велике Ведмеже, Велике Невільниче, Вінніпег, Атабаска.

Шарлоттаун (Острів Принца Едварда) взимку

На сході Канади річка Святого Лаврентія впадає у затоку Святого Лаврентія, де знаходиться острів Ньюфаундленд, а острів Принца Едварда знаходиться на південь від нього. Нью-Брансвік і Нова-Скотія розділені затокою Фанді, яка знаменита найвищими припливами у світі. Ці чотири приморські провінції розташовані на схід від Квебека. Онтаріо і Гудзонова затока розташовані в центрі Канади, тоді як від Манітоби на захід через Саскачеван і Альберту розкинуті великі рівнини канадських прерій аж до Скелястих гір, які відокремлюють їх від Британської Колумбії.

На північ від 60-ої паралелі розташовані три канадських території — Нунавут, Північно-західні території і Юкон, — усипані численними озерами (найбільші з яких Велике Ведмеже і Велике Невільниче) і перетнуті щонайдовшою річкою в країні — річкою Макензі. До того ж, континентальні землі Канадської Півночі з півночі граничать з великим архіпелагом, Канадським Арктичним архіпелагом, що включає деякі з найбільших островів світу. Протоками між цими островами проходить Північно-західний прохід з Лабрадорського моря до моря Бофорта, повз Баффінову затоку. Крім того, в цьому регіоні, між островами Королеви Єлизавети, знаходиться північний магнітний полюс.

Ніагарський водоспад, частина якого розташована в Онтаріо.

Рослинність дуже різноманітна та істотно змінюється з півночі на південь. Полярні острови знаходяться в зоні, у якій поверхня землі вкрита вічними снігами і льодовиками, що не тануть навіть коротким літом. Баффінова земля та інші острови у північного узбережжя Канади покриті тундрою, яка займає і всю північну материкову частину країни, проникаючи далеко на південь уздовж західного узбережжя Гудзонової затоки і на півострові Лабрадор. Тут ростуть вересові, осока, чагарникова береза і верба. На південь від тундри між Тихим і Атлантичним океанами розкинулася широка смуга лісів. Переважають хвойні ліси; головні породи — чорна ялина на сході і біла ялина на заході (у долині річки Макензі), сосна, модрина, туя та інші породи. Менш поширені листяні ліси, що складаються з тополі, вільхи, берези і верби. Особливо різноманітні ліси в районі Великих озер (американський в'яз, веймутова сосна, канадська тсуга, дуб, каштан, бук). На тихоокеанському узбережжі поширені хвойні ліси з псевдотсуги, ситхинської ялини, аляскинського і червоного кедрів. Біля Ванкувера зустрічаються суничне дерево і орегонський дуб. У приморських приатлантичних провінціях — акадські ліси з бальзамною ялицею, чорною і червоною ялиною, також тут ростуть кедр, американська модрина, жовта береза, бук.

Білий ведмідь на півночі Манітоби

У зоні тундри водяться північний олень, полярний заєць, лемінги, песець і вівцебик. Південніше тваринний світ різноманітніший — північний олень, благородний олень, лось, в гірських районах — баран-товторіг і сніжна коза. Досить численні гризуни: вивірка, бурундук, американська літяга, бобер, стрибунка (вид тушканчиків), ондатра, дикобраз, луговий і американський заєць, піщуха. З кішкоподібних для Канади характерні канадська рись і пума. Водяться вовки, лисиці, ведмідь-грізлі, єнот-полоскун. З rуницевих — соболь, ілька, видра, росомаха. Багато перелітних птахів, що гніздяться тут. Фауна плазунів та земноводних небагата. У прісноводих водоймах багато риби.

Що стосується рельєфу, основну частину країни займають рівнини прерій і плато Канадського щита з висотами 300—1500 м. На захід від прерій розташовуються континентальні низовини Британської Колумбії і Скелясті гори (частина Кордильєр, найвища точка — гора Лоґан, 6050 м), на сході, від півдня від Квебека до приморських провінцій, підносяться Аппалачі.

Середні температури січня і липня розрізняються для кожної області. Зима може бути дуже суворою в деяких регіонах країни, середньомісячні температури можуть досягати 15˚ С нижче за нуль навіть в південній частині країни, а іноді опускатися і до − 40˚ С з сильними крижаними вітрами. Рівень сніжного покриву може досягати декількох сотень сантиметрів (наприклад, в Квебеку в середньому 337 см). Узбережжя Британської Колумбії, особливо острів Ванкувер, є виключеннями, тут клімат помірний, з м'якими дощовими зимами, а літні температури можуть досягати тут 35˚ С.

Докладніше Список Національних парків Канади, Канадський Арктичний архіпелаг

[ред. ]Політика

Прем'єр-міністр Канади — Стівен Гарпер.

Канада — конституційна монархія. Глава держави — король або королева Великої Британії; зараз це Єлизавета Друга, яка має титул королеви Канади і яку в країні представляє генерал-губернатор Канади. Кандидатів на цю чотирьохрічну посаду призначає чинний прем'єр-міністр і затверджує королева.