[ред.]Засоби масової інформації 1 страница

Чилі, Республіка Чилі (ісп. Chile) — країна в Південній Америці. Межує на півночі з Перу, на заході і півдні омивається Тихим океаном, на сході за хребтами Анд розташовані Болівія і Аргентина. Через Магелланову протоку Чилі має вихід у Атлантичний океан. Чилі належать декілька невеликих островів в Тихому океані: острів Пасхи, острови Сала-і-Гомес, Сан-Фелікс, Амбросіо, група островів Хуан-Фернандес, острови Дієго-Рамірес біля мису Горн. Також Чилі претендує на сектор в Антарктиці.

Зміст [сховати]

1 Коротка інформація

2 Історія

3 Адміністративний поділ

4 Природа

5 Населення

6 Економіка

7 Населення Чилі

7. 1 Чисельність

7. 2 Етнічний склад

7. 3 Середня тривалість життя

8 Культура

9 Національна кухня

10 Зображення

11 Див. також

12 Посилання й примітки

13 Джерела

[ред. ]Коротка інформація

Столиця — Сантьяго де Чилі.

Площа 756950 кв. км.

Населення 16, 800 млн чол. (2008).

Офіційна мова — іспанська.

Грошова одиниця — чилійське песо.

Глава держави й уряду — Себастьян Піньєра з 2010 року;

Політична система — демократична республіка, що розвивається;

Експорт: мідь (найбільший експортер у світі), залізо, молібден (другий світовий експортер), нітрати, пульпа і папір, сталеві вироби, рибні продукти, фрукти;

Рельєф: уздовж західного кордону - гори Анди, на півночі пустеля Атакама, ліси на півдні, території Східного острова, островів Хуана Фернандеса, частина Вогненної землі, частина Антарктиди.

[ред. ]Історія

Докладніше: Історія Чилі

Незалежність від Іспанії отримана в 1818. Інтенсивна програма націоналізації і соціальних реформ, почата президентом Сальвадор Альєнде в 1970, призвела до військової хунти генерала Піночета в 1973. У 1989 Піночет погодився на проведення конституційних змін і багатопартійної системи; Патрісіо Аілвін став главою держави й уряду в 1990.

Зараз в країні — перша в історії жінка-Президент, пані Мішель Бачелет.

Історична хроніка:

XV ст. — північ країни входила в територію імперії інків.

1520 р. — першим із європейців береги Чилі відвідав Ф. Магеллан, здійснюючи своє навколосвітнє плавання.

1535 р. — початок іспанського завоювання країни.

1541 р. — іспанці заснували м. Сантьяго.

1550-ті рр. — територія Чилі включена до складу віце-королівства Перу.

1778 р. — Чилі — самостійне генерал-капітанство.

1810 — 1818 рр. — національно-визвольна боротьба проти іспанців.

12 лютого 1818 р. — проголошення незалежності країни.

1879 — 1883 рр. — війна проти Перу й Болівії розширила територію Чилі на півночі.

1945 р. — оголошено війну Німеччині та Японії.

1970 р. — перемога на виборах лівих сил. Президент — С. Альєнде.

1973 р. — воєнний переворот, убивство президента і встановлення диктатури генерала Піночета.

1989 р. — повернення країни до демократії.

Історія Чилі починається з часів заселення регіону близько 13 000 років тому. У ХVI столітті почалося завоювання й підкорення територій нинішнього Чилі іспанськими конкістадорами, у XIX ст. чилійський народ завоював незалежність від колоніальної влади. Подальший розвиток Чилі аж до Другої світової війни зумовлювався спочатку видобутком селітри й дещо пізніше міді. Велика наявність корисних копалин призвела до значного економічного зростання Чилі, але також і до сильної залежності від сусідніх держав і навіть до воєн з ними. Після столітнього керівництва християнсько-демократичних сил у країні в 1970 році в Чилі прийшов до влади президент-соціаліст Сальвадор Альєнде. Путч генерала Августо Піночета 11 вересня 1973 року поклав початок 17-річній диктатурі в країні та призвів до радикальних ринкових реформ в економіці. Починаючи з 1988 року Чилі стає на демократичний шлях розвитку.

[ред. ]Адміністративний поділ

Докладніше: Адміністративний поділ Чилі

Чилі поділяється на 15 регіонів, кожен з яких управляється спеціальним керівником, що назначається президентом. Кожен регіон поділяється на провінції, управителі яких також назначаються президентом. Кожна провінція ділиться на комуни — адміністративні одиниці третього рівня, що управляються спеціальними органами самоврядування — муніципалітети, керівників якого вибирає місцеве населення на 4 роки.

[ред. ]Природа

Докладніше: Географія Чилі

Льодовик на півдні Чилі

Територія Чилі витягнута вздовж узбережжя Тихого океану на 4300 км і зайнята більшою частиною хребтами Анд (вис. до 6880 м), між якими лежить Поздовжня долина — головний економічний район країни. Багато вулканів, часті землетруси. Клімат — від тропічного пустельного на півночі до помірно-океанічного на півдні. На півночі — пустеля Атакама.

Чилі має три географічних і кліматичних області. Північна пустеля і холодний південь країни досі повністю не освоєні, тоді як волога (субгумідна) область Середнього Чилі являє собою найрозвиненішу в господарському відношенні територію, на якій зосереджено приблизно 75% населення країни.

Див. також Геологія Чилі, Географія Чилі.

[ред. ]Населення

Докладніше: Населення Чилі

чилійської команди

У 2009 році чисельність населення Чилі склала 16, 970, 000 осіб, з яких близько 8. 8 мільйонів або 52, 7% — це білі європейці, [1] а 44% — це метиси. [1] В інших джерелах йдеться про те, що чисельність білих людей зросте з 64% до 90% чилійського населення. [2][3] Різноманітні хвилі імігрантів до Чилі складались з іспанців, ітілійців, ірландців, французів, греків, німців, англійців, шотландців, хорват та палестинців.

За даними перепису 2002 р., 3, 2% населення Чилі склали індіанці. [1]

[ред. ]Економіка

Докладніше: Економіка Чилі

Чилі — відносно розвинена країна Південної Америки. Найрозвиненіший автомобільний, морський, залізничний транспорт. Зовнішньоторгівельний оборот забезпечується на 90% морським транспортом. Порти: Сан-Вісенте, Уаско, Гуаякан, Вальпараїсо, Токопілья, Кальдера.

Система залізниць Чилі, довжина якої становить 6300 км, є однією з кращих у Латинській Америці. Ця залізнична мережа простягнулася від м. Пісагуа в пустелі Атакама до Пуерто-Монта на півдні країни з відгалуженнями в усі найважливіші порти. Окрема гілка йде в Аргентину і через м. Мендоса продовжується до Буенос-Айреса. Від Аріки й Антофагасти залізниця йде до Ла-Паса (Болівія). Лінія між Антофагастою і м. Сальта (Аргентина) перетинає Анди на висоті 4500 м.

З 79 600 км автомобільних доріг 9580 км асфальтовані, найсучасніші шосейні дороги прокладені в Подовжній долині в районі Сантьяго. Одна ділянка Панамериканського шосе долиною 3900 км йде в північному напрямку і з'єднує Сантьяго з Лімою (Перу), інша — довжиною 1450 км — йде на схід від Сантьяго до Буенос-Айреса, ще одна — довжиною 2250 км — на південь до Пунта-Аренаса.

Торговий флот Чилі — один з найстарших і п'ятий по величині в Латинській Америці. Чилійська пароплавна компанія «Компанья судамерикана де вапорес». Внутрішні і міжнародні авіалінії зв'язують Чилі з іншими державами, уся територія країни обслуговується рейсами місцевих авіакомпаній.

З 1973 р. в економіці країни суттєво збільшилася роль іноземного капіталу. Бл. 80% американських інвестицій вкладені у гірничу промисловість.

У 1990-і роки середній річний приріст чилійської економіки становив 7%, що було найвищим показником серед країн Західної півкулі. У середині 1990-х років рівень інфляції і безробіття не перевищував декількох процентів. Скоротився обсяг зовнішнього боргу, бюджет виконувався з перевищенням прибутків над витратами, обсяг заощаджень досяг найвищого рівня за всю історію країни. У результаті в 1997 Чилі мала найвищий кредитний рейтинг серед країн Латинської Америки з обсягом валового внутрішнього продукту (ВВП) 77, 1 млрд дол. (5280 дол. на душу населення), показником реального річного приросту 7, 1% і рівнем інфляції менше за 6%. Розподіл по статтях ВВП у 1992 показує значні зміни в економіці Чилі. У порівнянні з кінцем 1960-х і початком 1970-х років частка продукції гірничодобувної промисловості залишилася приблизно на колишньому рівні (61%), частка продукції мідної промисловості зменшилася. Помітно знизився внесок сектора обробної промисловості — з 25% до 21%, тоді як внесок сільського господарства, тваринництва і лісового господарства трохи зріс — з 7, 4% до 7, 9%. Частка будівельної промисловості знизилася з 7, 7% до 6%, а частка сфери обслуговування (включаючи банки) зросла з 26% до 29, 1%. З кінця 1980-х років стали швидко рости доходи від рибного лову і туризму. Приплив прямих іноземних інвестицій продовжувався, і тільки за 1996 він зріс на 46%. Найбільша частина цих нових капіталовкладень (51%) припадала на сферу обслуговування, на частку гірничодобувної промисловості 19%, що обробної — 18%. Частка американських капіталовкладень за період з 1974 по 1996 становила бл. 40% від їхнього загального обсягу, у 1996 досягла майже 49%. Уряд в 1997 сприяв приватизації і передачі в концесію автострад і платних автомобільних доріг, морський порт і аеропортів, водогосподарчих об'єктів і пасажирських залізничних перевезень. Структура паливно-енергетичного балансу в 90-х рр. ХХ ст.: вугілля — 17%, нафта — 61%, газ — 11, гідроресурси — 11%.

Див. також Корисні копалини Чилі, Історія освоєння мінеральних ресурсів Чилі, Гірнича промисловість Чилі.

[ред. ]Населення Чилі

Докладніше: Населення Чилі

[ред. ]Чисельність

1983 р. — 12, 3 млн чол.

1995 р. — 14, 3 млн чол.

2000 р. — 15, 2 млн чол.

2005 р. — 16, 0 млн чол.

[ред. ]Етнічний склад

Метиси — 65 %

Європейці — 30 %

Індіанці — 5 %

[ред. ]Середня тривалість життя

Чоловіки — 72, 5 років.

Жінки — 78 років.

[ред. ]Культура

Не можна сказати, що побут індіанців не зазнав ніяких змін за останні століття. У традиційних будинках з соломи «руку», ясна річ, давно не живуть. Будують їх тільки, щоб показувати приїжджим. Мапуче їдять практично те ж, що й ми, — хліб, картоплю і яловичину. А от замість чаю п'ють напій, який робиться з пшениці, зеленого гороху і картоплі, який називається Муда. Після обіду гостей розважають казками. У цих місцях сезон дощів триває п'ять місяців на рік, з квітня по серпень. Тому гарний оповідач дуже цінується — він допомагає боротися з вимушеним неробством. Казки у мапуче, треба сказати, досить жорстокі. В одній з них йдеться про ворону, яка запросила тюленя в гості. Тюлень приплив чомусь в човні і довірливо вийшов на берег. Тут ворона з родичами на нього накинулися і з'їли бідолаху. Ось, власне, і все. Мапуче поки не обзавелися фольклорним ансамблем. Народні пісні й танці виконували і виконують не професіонали, а звичайні мешканці села. Діти показують танець «чойкі» — це сцени з життя птахів. Національна гра мапуче називається «палин». Вона трохи схожа на хокей з м'ячем, але має декілька відмінностей. Як м'ячі використовують кульку, зроблений з кінської шкіри. Поле досить вузьке — всього сім метрів. Зате дуже довге − 140 метрів. Зустрічі влаштовуються між сусідніми селами. Перемагає команда, яка заб'є чотири голи поспіль. Якщо самі пропустили м'яч — всі попередні очки згоряють. Тому матч може тривати кілька днів. Як давно з'явився «палин», індіанці не знають. Кажуть, був завжди. У всякому випадку, задовго до приходу європейців з їх футболом …

[ред. ]Національна кухня

Чилійці полюбляють також м'ясо та птицю. Одна з традиційних страв — «касуела де аве» — суп з курки з різноманітними спеціями, картоплею та локшиною. А «куранто», розповсюджене на півдні країни та на о. Пасхи, можна умовно назвати різновидом шашлику — земляним шашликом (м'ясо закопується в землю, а над ним запалюється багаття). Популярні «емпанадас» — пиріжки з найрізноманітнішими начинками: з м'ясом, оливками або тунцем. Ще одна традиційна страва — суп з морських їжаків. Попри те, що про його смакові якості можна сперечатися, ця багата на йод страва дуже популярна серед чилійців.

Держава Ізра́ їль — країна в південно-західній Азії на південно-східному узбережжі Середземного моря.

На півночі межує з Ліваном, на північному сході — з Сирією, на сході — з Йорданією, на південному заході — з Єгиптом.

Незалежність проголошено 14 травня 1948 року на підставі резолюції Генеральної Асамблеї ООН №181 від 29 листопада 1947 року.

Згідно з Декларацією Незалежності, Ізраїль є єврейською державою. [4] Водночас Ізраїль є багатонаціональною та демократичною державою, де, разом з євреями, рівні права мають всі інші релігійні та етнічні групи: араби-мусульмани, араби-християни, друзи, бедуїни та ін. Зокрема, арабські партії та депутати представлені в Кнесеті[5].

Зміст [сховати]

1 Походження назви

2 Історія

2. 1 До незалежності

2. 2 Незалежність

3 Географія

3. 1 Кордони

3. 2 Рельєф

3. 3 Геологічна будова

3. 4 Корисні копалини

3. 5 Клімат

3. 6 Гідрографія

3. 7 Ґрунти

3. 8 Флора

3. 9 Фауна

3. 10 Стан навколишнього середовища

4 Населення

4. 1 Мови

4. 2 Основні показники

4. 3 Етнічний склад

4. 4 Віросповідання

4. 5 Щільність

4. 6 Міське та сільське населення

4. 7 Найбільші міста

4. 8 Українська діаспора

5 Державно-політичний устрій

5. 1 Ідеологія

5. 2 Звинувачення Ізраїлю в апартеїді

5. 3 Правова система

5. 4 Система влади

5. 5 Державна символіка

5. 6 Адміністративно-територіальний поділ

6 Економіка

6. 1 Фінанси

7 Освіта і наука

7. 1 Освіта

7. 2 Наука і технології

8 Культура

8. 1 Визначні пам'ятки

8. 2 Література

8. 3 Музика і театр

8. 4 ЗМІ

8. 5 Музеї

8. 6 Мова

8. 7 Релігія

8. 8 Свята

8. 9 Спорт

9 Див. також

10 Примітки

11 Ресурси Інтернету

12 Посилання

[ред. ]Походження назви

Яків бореться з янголом (Александр Луї Лелуа, 1865)

Впродовж останніх трьох тисячоліть слово «Ізраїль» позначало як Землю Ізраїльську (івр. א ֶ ר ֶ ץ י ִ ש ְ ׂ ר ָ א ֵ ל, Е́ рец-Їсрае́ ль), так і весь єврейський народ. Джерелом цієї назви служить Книга Буття, де патріарх Яків син Ісаака після боротьби з ангелом Бога отримує ім'я Ізраїль:

«І сказав (ангел): як ім'я твоє? Він сказав: Яків. І сказав [йому]: віднині ім'я тобі буде не Яков, а Ізраїль, бо ти боровся з Богом, і людей долати будеш» (Книга Буття. Глава 32: 28)

Вчені розходяться у визначенні значення цього слова. За однією версією, це ім'я походить від дієслова сара (управляти, бути сильним, мати владу, дану зверху), таким чином утворюючи слово, яке означає «Має владу над силами». Інші можливі значення — «Принц Божий» або «Боротьба/Битва Еля»[6]. Згодом, єврейський народ, який походить від Іакова, став називатися «Діти Ізраїлю», «Народ Ізраїлю» або «ізраїльтяни».

Перша в історії згадка слова «Ізраїль» була знайдена на стелі Мернептаха на території Стародавнього Єгипту (кінець XIII століття до н. е. ) та належить до народу, а не до країни[7].

Сучасна держава була названа «Медінат Їсраель» — Держава Ізраїлю. Розглядалися також і інші назви: Ерец Їсраель (Земля Ізраїлю), Сіон, Іудея[8]. У перші тижні незалежності уряд нової держави для позначення громадян країни вибрав слово «ізраїльтяни». Вперше воно було згадане офіційно у виступі першого міністра закордонних справ Моше Шарета[9].

[ред. ]Історія

Докладніше: Історія Ізраїлю

[ред. ]До незалежності

Мапа Ізраїлю

Одним із центральних завдань сіонізму було створення єврейської держави. Таку державу сіоністи вирішили створити на території Палестини. З 80-их років 19 століття сюди почали переселятись євреї з країн Східної Європи. Після утворення 1897 року Всесвітньої сіоністської організації (ВСО) сіоністи стали створювати трести, які фінансували переселення євреїв до Палестини.

Теодор Герцль, провісник створення єврейської держави, 1901 року

В роки Першої Світової війни Близький Схід став ареною військових дій між Туреччиною та державами Антанти. Для успіху у війні проти Туречинни Антанта шукала підтримки у арабів. У 1915-1916 рр. Верховний комісар в Єгипті та правитель Мекки шериф Хусейн домовились про повстання арабів проти турків і визнання майбутньої об'єднаної арабської держави з боку Великої Британії. Але у травні 1916 року Британія уклала секретний договір із Францією про післявоєнний розподіл азійської частини Османської імперії (договір Сайкс-Піко), за яким Палестина залишалась в руках Британії.

2 листопада 1917 року міністр закордонних справ Британії Бальфур виступив із декларацією, за якою його уряд дозволяв створення в Палестині національного осередку для євреїв. Спираючись на цей документ, ВСО стала обстоювати свої територіальні претензії. Так, у лютому 1919 року на Паризькій мирній конференції сіоністська делегація вимагала створення єврейського осередку, який охоплював би, крім Палестини, ще й південний Ліван, Голанські висоти, всю долину річки Йордан та частину Синайського півострова.

25 квітня 1920 року на конференції в Сан-Ремо Верховна рада Антанти надала Великій Британії мандат на управління Палестиною. В преамбулу тексту мандата була включена декларація Бальфура.

З початку 1930-х років, зі зростанням сіоністської колонізації, почав активізуватись арабський антиколоніальний рух. У жовтні 1930 року британський уряд випустив офіційну заяву — «Білу книгу», у якій декларував, що чисельність їшува має підлягати контролю та що євреї не повинні претендувати на управління Палестиною. Сіоністи негативно поставились до «Білої книги» і вимагали більшої самостійності для єврейського населення.

Після Другої світової війни сіоністи, вимагаючи більшої самостійності, перейшли до терористичної діяльності. Завершення колоніального правління Британії вже було очевидним, тому у лютому 1947 року Британія передала палестинське питання до ООН. 29 листопада Генеральна Асамблея ООН ухвалила резолюцію №181 про припинення британського мандату і розподіл Палестини на дві держави. 14 травня 1948 року ВСО та лідери єврейської спільноти Палестини проголосили створення Держави Ізраїль згідно з резолюцією Генеральної Асамблеї.

Бен-Гуріон проголошує створення Держави Ізраїль 14 травня 1948 року

[ред. ]Незалежність

Нейтральність та неупередженість цієї статті є під сумнівом.

Будь ласка, ознайомтесь з відповідним обговоренням та по можливості виправте недоліки.

14 травня 1948 року офіційно проголошено про створення держави Ізраїль, а вже наступного дня почалась Перша арабо-ізраїльська війна 1948-49 років, результатом якої стали 6, 7 тис. км² території Палестинської арабської держави на користь Ізраїлю. 1949 року ізраїльська армія захопила південний Негев, 1951 року — північ Синайського півострова, 1955 року провела кілька військових рейдів проти Сирії. За підтримки Франції та Великої Британії 1956-57 року Ізраїль захопив Синайський півострів до Суецького каналу та Сектор Газа. В 1965-66 вторглись до Західного берега ріки Йордан. В результаті шестиденної війни 1967 року Ізраїль захопив Західний берег ріки Йордан, сирійські Голанські висоти та знову єгипетський Синайський півострів. 1969 року в зоні Суецького каналу відбулась війна на виснаження, 1970 року Ізраїль напав на Єгипет.

В 1973-74 роках відбулась Друга арабо-ізраїльська війна. 1978 року ізраїльська армія вторглась до південного Лівану. У серпні 1980 року об'єднаний Єрусалим проголошено столицею Ізраїлю, але світова спільнота не визнала це, всі посольства досі знаходяться в Тель-Авіві. В 1981 та 1982 роках ізраїльська армія знову напала на Ліван (Перша ліванська війна), війська з якого були виведені 2000 року. Під час Війни в Перській затоці 1990 року Ізраїль піддався нападові з боку Іраку. Перші прямі переговори між Ізраїлем і Палестиною відбулися 1992 року і вже 1993 року Ізраїль визнав Палестинську автономію і вивів війська з деяких окупованих територій. 1994 року був підписаний мирний договір із Йорданією. 2006 відбулась Друга ліванська війна.

[ред. ]Географія

Докладніше: Географія Ізраїлю

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ,

а саме: Скоротити, залишивши лише найважливішу інформацію, вилучити радянську пропаганду та переписати застарілі дані.

Додаткова інформація про те, що необхідно зробити, може бути на сторінці обговорення.

[ред. ]Кордони

Докладніше: Кордони Ізраїлю

Ізраїль розташований на Близькому Сході та межує на півночі з Ліваном, на сході з Сирією і Йорданією, на півдні з Єгиптом, на сході та південному заході — з палестинськими територіями. Із заходу береги країни омивають води Середземного моря (протяжність берегової лінії — 188 км); на сході частина кордону проходить по Мертвому морі (56 км); на крайньому півдні Ізраїль має вихід до Акабської затоки Червоного моря (10 км).

Більшість країн визнає кордонами Зелену лінію, встановлену при підписанні припинення вогню після війни 1948—1949 років[10], що обмежує територію загальною площею 20 770 км², з яких біля 2 % зайняті водою[1]. Проте під фактичним контролем Ізраїлю знаходяться і деякі інші території, що не визнаються його сусідами, найбільшими з яких є Голанські висоти (1 176 км² ) та територія Східного Єрусалима (70 км² ). Загалом, територія, що контролюється країною, становить приблизно 22 072 км2 [11], а разом із Палестинськими територіями територія Ізраїлю становить 27 799 км² [12].

[ред. ]Рельєф

Північна частина території країни, яка носить назву плато Галілея, являє собою підвищенну рівнину (нагір'я) висотою в середньому 600—700 м. Гори мають складчасто-брилову будову, однак у рельєфі складчастість не дуже виражена. Найбільший вплив на формування рельєфу здійснили пізні гелогічні процеси, насамперед розломи та брили. Круті схили масивів у багатьох районах прорізані вузькими та глибокими долинами. На північному сході країни лежить північна частина долини річки Йордан.

Центральна частина країни — вузька низинна прибережна смуга (рівнина Шарон), яка простяглась уздовж Середземного моря. Берегова смуга слабко порізана, природних гаваней мало, єдина затока — Хайфа — розташована в північній частині узбережжя.

Майже половину території країни займають посушливі зони та напівпустельне плато Негев. На півночі Неґев переходить в гірські масиви. Зі сходу вони опускаються до велетенського грабену Ель-Гор, найбільш глибока частина якого зайнята Мертвим морем (максимальна глибина — 356 м) та знаходиться на 392 м нижче рівня Середземного моря. На південь від Мертвого моря до Червоного простягається долина Арава..

[ред. ]Геологічна будова

Територія країни складена переважно породами мезозоя, третинної та четвертинної систем. Найбільш широко поширені верхньокрейдяні відклади, представлені вапняками, мергелями та доломітами. Вони мають потужність до 750 м. В крейдяних вапняках отримали широкого розвитку карстові процеси. Третинні відклади (вапняки та піщаники) поширені в прибережній частині і на плато Галілея. В ізраїльській частині долини Йордана зустрічаються потужні алювіальні утворення.

[ред. ]Корисні копалини

Серед неметалевих корисних копалин найбільше значення мають природний газ, калійні солі, натрій, бром (Мертве море), гіпс, будівельний камінь (Негев), кварцові піски. У верхньокрейдяних відкладах зустрічаються поклади асфальтів та фосфоритів. Наявні родовища залізних (Рамім) та мідних руд (Тімна), нафти (Хелєц). В районі Хули видобувається торф, на крайньому півдні країни — коштовне каміння. В пустелі Негев є невеликі запаси хромової та марганцевої руд, горючих сланців та слюди.

[ред. ]Клімат

Клімат Ізраїлю субтропічний середземноморського типу, із сухим спекотним літом та м'якою дощовою зимою. Влітку переважає тропічне повітря, взимку воно чергується з повітряними масами помірних широт. Рельєф значно обумовлює різноманіття кліматичних умов в різних районах країни.

Пересічна річна кількість опадів різко спадає із заходу на схід та з півночі на південь: від 1 000 мм у Верхній Галілеї до 30 мм в районі Ейлата та від 500 мм в центральних районах до 50 мм на узбережжі Мертвого моря. Найбільша кількість дощових днів припадає на січень-лютий. В ці місяці відносна вологість становить у середньому 72 %, тоді як у червні — 47 %. Грози бувають рідко, в середньому 7 днів на рік.

Пересічна річна температура на узбережжі Середземного моря 20 °C, в гірських районах знижується до 15-16 °C. Найбільш спекотний клімат має південна частина країни, де середньорічна температура перевищує 22 °C, а пересічна температура найспекотнішого місяця 30 °C. Взимку бувають від'ємні температури; абсолютний мінімум температури сягає − 4 °C на висоті 750 м.

В центральних районах країни, на висоті приблизно 750—800 м, при середньорічній температурі 17 °C, пересічні місячні показники коливаються від 9 °C у січні до 24 °C у серпні. Тут понад 300 днів на рік утримується температура понад 15 °C, а 160 днів — понад 25 °C.

Переважаючи вітри мають північний та західний напрямки: влітку північні та північно-західні, взимку — північно-східні. Навесні та на початку літа з півдня та південного сходу дме спекотний та сухий вітер хамсин, який сильно підвищує темературу та сухість повітря та негативно впливає на рослинність. В Негеві бувають пилові бурі (в середньому приблизно 12 днів за рік).

[ред. ]Гідрографія

Долина річки Йордан. Галілея

Ресурси прісної води в країні оцінюються в 1 800 млн. м³ за рік, з яких 1 100 млн. м³ дають малі річки та джерела, 320 млн. — ізраїльська частина Йордана, 200 млн. — водотоки басейну річки Яркон. Прісну воду отримують також шляхом опріснення морської води та очистки стічних вод. Основним резервуаром системи водопостачання країни слугує Тиверіадське озеро (Кінерет) - приблизно 4 млрд. м³, від якого йде водогін протяжністю 142 км до міста Рош-га-Аїн, де він з'єднується з водогоном Яркон-Негев (109 км). Нечисленні річки західної частини країни належать до басейну Середземного моря, більшість з них пересихають в спекотні пори року. Східна частина — безстічна.

[ред. ]Ґрунти

В західній частині країни, яка отримує достатню кількість опадів (узбережжя та схили гір), переважають коричневі ґрунти сухих субтропічних лісів та чагарників. В центральних та східних районах поширені гірські сіро-коричневі ґрунти, на півдні — ґрунти субтропічних пустель. Деякі гірські ділянки не мають ґрунтового покриву. В прибережній смузі вміст гумусу у верхньому горизонті (до 10 см) сягає 2, 4 %, а на глибині в 1 м — до 0, 75 %.

[ред. ]Флора

Тамариск. Пустеля Негев

Флора Ізраїлю різноманітна — нараховує більш як 2 000 видів, 115 з яких ендемічні. Рослинність більшої частини країни належить до середземноморської лісової підобласті голарктичної області. Власне середземноморський елемент становлять вічнозелені дерева та чагарники: лавр, платан, маслина, алеппська сосна, чорна сосна, рускус, дуб, інжир, самшит, папороті, асфоделові, ладанникові. Зустрічаються східноазійські види: волоський горіх, виноград. Поширені терпентинове фісташкове дерево, ялівець звичайний, суничник, сирійський клен. В горах зростають також таборський дуб та платан.

В центральній та східній частині країни переважають колючі чагарники: маквіс, гарріга, фрігана. Дерева представлені головним чином соснами, вічнозеленими дубами, кипарисами. В районі Мертвого моря (там, де ґрунтові води залягають високо і немає засоленості) зустрічаються представники тропічної флори: африканські види акацій та ін. На крайньому півдні (на береговій рівнині, в південній частині грабена та на височинах) поширені солончаки з рідким покривом із чагарників та напівчагарників, а також з ефемерами, які розвиваються тільки після дощу. Для цього району характерні солянкові, сведа, лебедові, саксаул, полин, гармала та ін.

Важливу роль відіграють культурні рослини: зернові культури (пшениці, ячмінь), цитрусові, персикові та гранатові дерева, маслини, в південних районах — фінікові пальми.

[ред. ]Фауна

Верблюди

Територія Ізраїлю входить до складу середземноморської підобласті палеарктичної фауністичної області. Із хижих ссавців характерні смугаста гієна, каракал, шакал. Поширені копитні, гризуни. Із птахів часто зустрічаються дрофи, жайворонки, рябчики, білоголовий сип, яструбиний орел, великий підорлик, бородань, чорний гриф, шуліка, канюк, декілька видів соколів, стерв'ятник, малий яструб, сичі і сови: сипуха, пугач, неясить; водяться лелеки, чаплі, пелікани, одуди, сойки, мартини, ворони, кам'яні куріпки та інші. По всій території зустрічаються плазуни — ящірки, змії (удав, різні види гадюк та ін. ). Із домашніх тварин найважливіше значення мають коні, віслюк, дрібна рогата худоба, в низці районів — верблюди. В травні 2008 року національним птахом Ізраїлю був обраний одуд — понад 35 % населення проголосовали за нього[13].

[ред. ]Стан навколишнього середовища

Будь ласка, допоможіть розширити або вдосконалити цей розділ.