Annotation 13 страница

Минає дві години, і Маркус повертається в табір разом із Селією. Обидва її вуха на місці. Батько і Селія ідуть зовсім поруч, заглиблені в розмову, не дивлячись одне на одного, але й не віддаляючись, щоб мати можливість говорити неголосно. Невдовзі ми всі вже сидимо довкола столу, крім Ґуса, який завбачливо зник із Маркусових очей. Ван допомогла йому зцілитися і знову приростити вухо. Хоч воно мені тепер здається абсолютно ні в тин, ні в ворота. Ван повідомила мені, що ми зараз у Чорному лісі на півдні Німеччини. Селія планує влаштувати тут основний табір Альянсу. Селія розпочинає зібрання, визначаючи головну мету Альянсу: — Усунути Соула О’Браєна від керування Білими магами, вбивши його, якщо це необхідно, і знову налагодити у Британії мирне співіснування між усіма чарівниками. Тож нашим найпершим завданням має бути очищення Європи від Ловців. Вони пересуваються з півночі на південь, але все ще зосереджені здебільшого в північній Франції й Німеччині. Їх кількість зростає і, рухаючись на південь, вони постійно залучають новобранців. Що довше ми затягуватимемо з нападом на них, то важче їх буде зупинити. Ми повинні атакувати, щоб відлякати нових рекрутів і позбутися тих новобранців, які ще не встигли пройти повноцінний військовий вишкіл. Але в нас замало бійців, і ми не можемо собі дозволити втрату бодай когось із них. Кожна атака має бути успішною за трьома параметрами: знищення ворога, його деморалізація і захоплення його складів зі зброєю, технікою й харчами… — Наскільки я зрозумів, ви взагалі не маєте зброї? — втручається в розмову Маркус. — Дуже мало, тим паче, якщо порівнювати з Ловецьким арсеналом. Нам треба насамперед захопити якомога більше їхньої стрілецької зброї. Коли вони усвідомлять, що ми їх убиватимемо їхніми ж кулями, і їм загрожуватиме повільна й болісна смерть, це стане для нас іще однією невеличкою перевагою і кроком до перемоги. Я кажу Селії: — Я не розумію, як наші рейди відлякуватимуть майбутніх новобранців. Ловці ж навряд чи розповідатимуть комусь про це, хіба не так? — Чутки швидко розходяться; Біле відьмацтво підтримує між собою значно тісніші контакти, ніж Чорне. Крім того, ми й самі поширюватимемо вістки про успіхи Альянсу. Нам також потрібні новобранці. Ван повідомить Чорних магів про те, що з нами співпрацює Маркус. Коли вони про це довідаються й побачать наші успіхи, наші лави стануть численніші. Але це буде нелегкою справою, — додає Селія. — Ловці пишаються здатністю вчитися на власних помилках. Вони аналізують усі свої битви, звитяги й поразки. Нашу тактику вони вирахують доволі швидко. — А якою саме буде наша тактика? — запитую я. — У нас є елітний загін бійців… — Справді? — Так. Крім мене, до нього входять Ґрейторекс, Несбіт і Габріель. А тепер ще додалися ви з Маркусом. Плюс декілька непоганих стажерів. — Не надто густо! — Нормально. Ми атакуємо, робимо зачистку і тікаємо. Усе дуже швидко. Обираємо для нападів найслабші загони новобранців. Саме зараз наші розвідники визначають такі угруповання. Коли вони повернуться на базу, ми оберемо собі першу ціль. — То це і є наша база? — цікавлюсь я. — Так, усі нові члени Альянсу збиратимуться тут. Невдовзі нас стане більше, і всіх треба буде організувати. Кожен виконуватиме своє завдання. Селія пояснює, що кожен член Альянсу належатиме до однієї з оперативних груп. Таких груп буде чотири: «Розвідка й ведення бою», «Заготівля і зберігання провізії», «Куховарство й утримання табору», «Зцілювання». Ми з Габріелем бійці. Еллен, Ґрейторекс і Несбіт зараз у розвідці. Анналіза разом із іншою групою допомагає доставити в табір продукти. Я зиркаю на Маркуса. Його не назвали у складі жодної оперативної групи. Ми зустрічаємося поглядами, і мені здається, що він також про це думає. Батько каже: — Коли я зможу почати вбивати Ловців? — Розвідники мають повернутися завтра. Перший рейд відбудеться завтра вночі. Пізніше я підходжу до Селії, щоб запитати про Дебору. — Чи залишила вона вже Раду? Селія задоволено відповідає: — Дебора погодилася звідти піти. Їй тепер цілком неможливо передавати нам інформацію так, щоб її відразу в цьому не запідозрили. Вона долучиться до нас. Я вже вислала людину, яка має привести її сюди. Цієї ночі я погано сплю. Мене не мучать кошмари, але я прокидаюся і не можу вже заснути. Думаю про Анналізу, сподіваюся, що з нею все гаразд. Я гадав, що вже сьогодні буду з нею, але вона має повернутися тільки завтра. Мені стає незатишно від цих думок. Анналіза майже цілком відновила здоров’я, відколи відійшла з-під впливу Меркуріїних чарів. Вона спритна і чудово бігає, але якщо їхню групу виявлять Ловці, то, чесно кажучи, у них не буде жодних шансів урятуватися. Урешті-решт я встаю й починаю блукати лісом. Ще темно, але поруч зі мною з’являється Габріель. — Мені також не спиться, — пояснює він. — Мені треба спалити зайві калорії, — кажу я. — Біжімо? — Звісно! І ми починаємо швидко бігти. Так чудово бігти й бути вільним. Просто бути вільним. Поволі накрапає дрібненький дощик, мряка. Біжучи, я відчуваю на щоках його холодне поколювання. Це прекрасно! Гукаю Габріелю, що йду у відрив. Набираю швидкість і неймовірно стрімко долаю якийсь пагорб, а тоді збігаю вниз на галявин. Там біля потічка є невеличка галявинка. Світає, і я зупиняюся. Сідаю, схрестивши ноги, на землю й чекаю, прислухаючись. Так добре сидіти, вбираючи пахощі землі й дерев і дивлячись на потічок, що тихенько дзюрчить переді мною. Тут так тихо і спокійно, що просто не віриться в те, що невдовзі нам доведеться вступати в бій, і мені знову доведеться вбивати. Цей ліс нагадав мені те місце, де я прокинувся після того, як убив ту спритну Ловчиню. Я був шокований, Ловчиня лежала мертва, а ліс залишився таким самим, як завжди, прекрасним і безжурним. Можливо, все, що в нас є, — це надія на те, що ліс буде прекрасним довіку? Невдовзі чутно Габріелеві кроки, потім вони стихають, і я усміхаюся: знаю, що він намагається підкрастися ззаду. Не рухаюся, але нашорошую вуха, щоб почути найменший шерех. Він або завмер на місці, або серйозно вдосконалив своє вміння наближатися безшумно. І раптом я чую за спиною шелестіння листочків і обертаюся саме тоді, коли він із вигуками стрибає на мене. Ми вдаємо бійку, а тоді відкочуємося врізнобіч, але й далі лежимо на землі. — Якби я був Ловцем, ти вже б опинився на тому світі, — каже він. Я регочу: Габріель і сам знає, що це неправда. Кажу: — Тобі добре вдалося. Я тебе почув лише в самому кінці. — Похвала гірша за хулу, — буркає він. — Що ти маєш на увазі? — не розумію я. — А те, що ти б мене вбив. — Ну, так. Але думаю, що для багатьох Ловців твій наскок став би доволі прикрою несподіванкою. Деякі з них дуже вправні, а інші трохи гірші, — знизую плечима. — Мусиш хіба сподіватися на те, що тобі щаститиме й ти потраплятимеш лише на гірших. — Я не маю наміру перевіряти, на кого саме натрапив, бо планую стріляти в них усіх із достатньої відстані. — Гарний задум. Габріель підсовується ближче до мене, ми сідаємо й дивимося на невеличкий схил, що спускається між дерев до потічка. Я кажу: — Буде багато стрілянини. І вже скоро. — Так, буде багато всякого жахіття, дуже багато. Я бачу війни, жорстокі війни, і Тибр я бачу, що піниться від крові.
— Ми йдемо в наступ уночі, — повідомляє Селія. — Нашою ціллю буде новий вишкільний табір, у якому є десять новобранців і двоє Ловців, — пояснює Несбіт. Він повернувся рано-вранці і тепер інформує всіх нас. — Я стежив за цим табором упродовж останніх двох днів. Стажерки в основному молоденькі: шість німкень і чотири француженки. Усі вони розуміють англійську мову. Усі жінки. Усі доволі вправно володіють пістолетами, але в рукопашній сутичці безнадійні. Одна німкеня вміє створювати шум, десь так, як і Селія, але він слабенький і не завдасть вам великої шкоди. А ше одна француженка може ставати невидимою. Знову ж таки, це досить слабенький Дар, вона стає невидимою лише на кілька секунд, але цього буде достатньо, щоб дезорієнтувати суперника, бо тоді її можна просто втратити з виду, або ж вона отримає нагоду неочікувано підкрастися до вас. Обидві Ловчині цілком досвідчені: англійки, їм за тридцять, чудові стрільці, прекрасно б’ються врукопашну. Селія каже: — Новобранці становитимуть загрозу, якщо матимуть змогу застосувати зброю. А вони зазвичай навіть у ліжко її беруть. Ми нападемо, щойно почне світати: дехто з них ще спатиме, дехто просто не встигне налаштуватися на бій. — Відтак, переходимо до місця їхнього розташування, — додає Несбіт. — Вони на старому аеродромі; це відкрита місцевість, оточена парканом. Сплять новобранці всередині одного з маленьких ангарів. Двоє вартових охороняють ворота, змінюючись шо три години, але паркану ніхто не патрулює. — І як це далеко звідси? — цікавиться Габріель. — Це у Франції, понад п’ять годин автом, але Маркус утворив розколину, через яку ми всі зможемо перейти. Розколина виведе нас на певне місце, від якого до летовища якихось півмилі. Селія каже: — Світає о шостій. Несбіт і Натан вирушать звідси о четвертій для попередньої розвідки. Усі решта стартують о п’ятій. — Я не розвідник, — заперечую. — Так, ми це знаємо. Але Несбіт — найкращий наш розвідник і дуже для нас цінний. Тому ти його оберігатимеш, ризикуючи при потребі власним життям. Несбіт шкірить зуби. — Я знаю, друзяко, шо ти захистиш мене від кулі своїми грудьми. — Краще штовхну тебе у коров’яче лайно, щоб захистити! Несбіт знизує плечима. — Головне — результат. — Я стану на чолі нашої групи, — каже Селія. — Усі вирушаємо на завдання. Усі набираємося досвіду. Працюємо парами. У майбутньому пари можуть змінюватися — цей склад лише для сьогоднішнього рейду. Ви самі маєте подбати про необхідне обладнання для своєї групи, вибравши його з тих запасів, які в нас є. Невелика група бійців природним чином розділилася на дві половини, Селія опинилася посередині. Габріель, я, Несбіт і ще одна молода жінка, Напівкровка, — ми всі стоїмо разом, дивлячись на трьох Білих відьом. Я відразу можу впізнати серед них Ґрейторекс. Це колишня Ловчиня, дезертирка. Вона висока на зріст, має світлу шкіру з ластовинням, карі очі й поламаний ніс. Мабуть, їй десь за двадцять, хоч виглядає вона молодшою. Має таке ж бойове спорядження, що й Селія. Інші дві Білі відьми також молоді. Упродовж усього зібрання вони намагалися вдавати з себе міцних горішків. Несбіт шкіриться до них. — Вибачте, дами, але ви втратили нагоду стати нині моїми партнерками. Може, пощастить наступного разу. Дівчата прикидаються, що його взагалі не почули. Він бурмоче собі під ніс, але достатньо голосно, щоб вони могли його розчути: — Блін. Можна подумати, шо ми якісь вороги. Відьмочки вже не здаються такими неприступними, а на їхніх обличчях майже з’являється подоба усмішки, аж тут Несбіт додає: — Швидше шукайте собі партнерів! Хто не встигне, піде на пару з Маркусом. Дівчата роззираються, нервово хихочучи. Селія каже: — Маркус не матиме партнера. Я його проінформую окремо про все, що відбувається. Ґрейторекс, ти підеш із Клаудією. Олівія зі мною. Габріель із Самін. А Натан із Несбітом. Я неголосно нарікаю Габріелю: — Сподіваюся, що так буде тільки сьогодні. Габріель відповідає: — Поставити мене в пару з Самін було досить розважливо: ти б її настрашив, а Несбіт — цілком збаламутив. Самін Напівкровна: наполовину Чорна і наполовину фейна. Її очі — чудернацька суміш карого й бірюзового кольорів. Я кажу: — Так, щось у цьому є. Але помітно також, що нас не зовсім перемішують між собою — Білих і Чорних. — Це теж, на мою думку, розважливе рішення як для першого завдання. Ми ж навіть ще не мали часу для спільного вишколу. Мусимо довіряти своїм партнерам. — Легко тобі це казати. Ти ж не з Несбітом. Заготівельниця провізії

Того ж дня пополудні в таборі з’являється Анналіза разом із групою Білих відьом, нав’ючених великим вантажем. Анналіза має стомлений вигляд. Вона мусить ще напнути кілька наметів, і хоч я прошу її на якийсь час забути про свої обов’язки, вона наполягає на тому, що роботу треба закінчити, тож я беруся їй допомагати. Одна з її дівчат, Лаура, нажахана моєю присутністю і щоразу аж підстрибує, коли я дивлюся на неї. Ще одна дівчина, Сара, засипає мене запитаннями: «Чи в тебе такий самий Дар, як у твого батька? », «А які тут інші Чорні? », «А це правда, що Маркус десь у цьому таборі? ». Я полегшено зітхаю, коли мене бачить і підкликає Селія: — Натане, усі на вишколі! Ти також маєш там бути! Знаходжу інших бійців і якийсь час спостерігаю за ними. Ґрейторекс навчає всіх основ самозахисту. Вона добре підготовлена, та й стажери теж не цілковиті новачки. Я не знаю, що мені треба робити, тому просто сідаю і стежу за ними. Самін тренується в парі з Габріелем, Олівія з Несбітом, а Клаудія з Ґрейторекс. Вони спиняються, щоб перепочити, і Габріель підходить до мене разом із Самін. Вона вітається: — Здоров! — посміхається і не відводить очей від Габріеля. Таке враження, що вона вже втріскалася в нього по самі вуха. Несбіт розмовляє з Клаудією та Олівією, але вони теж постійно стріляють очима на Габріеля й сяють до нього посмішками. У Габріеля, здається, найбільше шансів завоювати прихильність Білих відьмочок: достатньо йому подарувати їм посмішку, і в них уже підкошуються колінця. На щастя, Ґрейторекс, здається, має імунітет до його чарів і поводиться з ним суто по-діловому. За кілька хвилин вона каже: — Гаразд, тепер знову спаринг з партнерами. Але змінюємо партнерів. Натан може долучитися до нас з Клаудією. — Ні, — заперечує Селія, стрімко підходячи до нас. — Я буду спаринг-партнером Натана. Перепитую її: — Ти впевнена? Мені здається, ти вже трохи застара й заповільна. — Хочу побачити, чи ти ще не все позабував. Я усміхаюся. Я не забув нічого.
Пізніше, коли вже стемніло, Анналіза застає мене там, де я розбив свій власний невеличкий табір, подалі від усіх інших, на узліссі. У мене немає шатра, але є маленька ватра й затишне місце біля дерева. Ми сидимо разом із Анналізою, загорнувшись у ковдру. Вона розпитує, що сталося на вишколі. Я кажу: — Я тренувався. — Я чула, ти понівечив Селію. Тебе аж мусили стягувати з неї… Пригадую собі Сару, що стояла разом із групкою Білих відьом, коли завершився двобій. Вони за нами спостерігали. Без сумніву, саме Сара й рознесла ці плітки. Кажу Анналізі: — Це неправда. Так воно і є, хоч Несбіт сипав жартами про те, хто ж замінить Селію, коли я її відправлю на той світ. Але я здебільшого нічого навіть не помічав. Був зосереджений на двобої. Селія завдала мені один добрячий удар. Я відповів їй, мабуть, двадцятьма, бо вже збився на той час із рахунку. — Як би там не було, Анналізо, це те, чим ми займаємося. Селія чудово вміє себе зцілювати. Вона багато разів завдавала мені значно гірших травм. Ми щодня вправлялися у двобоях, і щодня вона робила з мене відбивну. За два роки це мало би статися не менше семисот разів, тож мені треба віддячуватися Селії ще принаймні шістсот дев’яносто дев’ять разів. — Я рада, що цього всього не бачила. Анналіза ніколи не бачила, як я б’юся, і це, мабуть, добре. Я беру її за руку і якомога ніжніше цілую пальчики. Коли я з нею, мені не хочеться говорити про бійки. — А як минув твій день? — Нормально, — вона силкується всміхнутися: — Я знаю, що Сара й Лаура добряче тебе роздратували, але, гадаю, вони до тебе звикнуть. У кожного свої труднощі. Вони обидві залишилися без рідних. Сариних батьків убили, а Лаура втратила рідну сестру… І знову я думаю, що, можливо, настав час розповісти Анналізі про Кірена. Але вона починає говорити про те, чим займалися, про розподіл запасів провізії й нестачу продуктів. Запитую в неї: — А чи тобі це все підходить? Мені здавалося, що ти воліла б опікуватися зцілюванням. — Ха! Та я й найпростіших ліків не вмію робити. Ні, Селія правильно зробила, призначивши мене заготівельницею провізії. Я добре вмію організовувати, а в більшості відьом тут із цим великі проблеми. Комусь же треба це упорядкувати й вести облік? Якщо тут зберуться всі повстанці, нам буде потрібно більше харчів, засобів гігієни і наметів. Нудна робота, але без цього не обійтися. А коли бої стануть запеклими, з’явиться багато біженців. А отже потрібно буде ще більше харчів. Тут будуть діти й немовлята. Можливо, доведеться подбати про їхнє навчання. Це все нелегко. Я усвідомлюю, що воювати набагато простіше. Якийсь час ми мовчимо, а тоді Анналіза каже: — Я ще не бачила тут Маркуса, хоч усі тільки про нього й говорять. — Табірні плітки набирають силу. — Вибач, я вже, мабуть, говорю як Сара? Цілую її й заспокоюю: — Анітрохи. Маркус подивився на мій двобій, але потім одразу пішов геть. Тому кажу Анналізі: — Він не надто товариський. Полюбляє бути сам. Дивлюся на дерева, під якими зустрів його кілька годин тому, коли підшуковував місце для свого прихистку. Батько мені сказав, що хоче забратися подалі від усіх: «Тут забагато цікавих очей, як на мене». Я кажу Анналізі: — Мабуть, це й добре, що він тримається осторонь від людей. — Ти ще не розповідав мені, що сталося, коли ти вирушив на зустріч із ним. Я не думала, що тебе так довго не буде. Гадала, побалакаєте кілька хвилин і все. — Я теж так гадав. — То що ж ти там робив цілий тиждень? — Тепер ти вже точно говориш як Сара, — піддражнюю я її. — Він мій батько, Анналізо. Я просто був увесь цей час разом із ним. Це було добре, для нас обох, думаю. Він інакший, ніж я сподівався. — Справді? Але ж він небезпечний. Ти чув, як він напав на Ґуса? Одна з цілительок, Кароліна, розповіла мені, що він відрізав Ґусові вухо. Не встигаю щось відповісти, бо вона веде далі: — Ти так відрізняєшся від нього. Він справжній Чорний Чаклун, такий скажений. Я кажу: — Він може бути скаженим. Скаженим і нестримним. Усім це відомо, зокрема й Ґусу. Треба бути останнім дурнем, щоб дратувати Маркуса. Проте це не означає, що люди не робитимуть дурниць. Маркус не зміниться. Але він принаймні на нашому боці. — Скажи це Ґусові. Думаю, мені взагалі краще якийсь час уникати Ґуса. Я не пояснюю Анналізі, що Маркус напав на Ґуса, тому що Ґус нападав на мене. І я не певний, що я аж так відрізняюся від свого батька. Кажу тільки: — Ну, мабуть, для одного вечора вже достатньо пліток. — Але я хотіла поділитися з тобою ще однією пліткою, — Анналіза шкірить до мене зуби. — Вгадай якою? Я знизую плечима. — Усі дівчата закохалися в Габріеля. — Ой, ні-і-і-і-і! — натягую на наші голови ковдру і притуляю до себе Анналізу, благаючи: — Годі вже, будь ласка. Вона регоче, але говорить далі: — Це все його кучері. Вони годинами про це говорять: як він закладає волосся за вуха, як воно падає йому на чоло, яке воно хвилясте. Ще їм подобаються його очі, губи, ніс, плечі і ноги. Але кучері найбільше. — А вони знають, що їм із ним нічого не світить? — Не світить, бо його цікавлять тільки хлопці? Або цікавить лише один хлопець? — і вона показує пальцем мені на груди. Пригадую, як я його цілував, пестив волосся. Але їй я кажу: — Він мій товариш, Анналізо. — Я знаю, — каже вона, ніжно цілуючи мене в губи. А я цілую її. Пізніше вона засинає в мене на руках, але я не сплю, а просто тримаю її, відчуваючи тепло її тіла. Знаю, що невдовзі мушу її залишити. За якихось кілька годин розпочнеться запеклий бій, але зараз я тримаю в руках Анналізу. Усе це здається якимось нереальним. Вона ворушиться й запитує: — Що сталося? — Нічого. Усе добре. — Ти так міцно мене стискаєш, що я ледве можу дихати. — Я не хотів тебе розбудити, але невдовзі мені вже треба йти. Я не повинен про це говорити, але… пізніше я повернуся… Тепер уже вона міцно притискає мене до себе, обвивши мої ноги своїми. І за якийсь час каже: — Коли ми були в Базелі, у «Червоному гарбузі», ти сказав мені… щось… Відповідаю їй пошепки: — Пам’ятаю, що й ти мені щось сказала, — знову натягую нам на голови ковдру так, що нас огортає суцільна пітьма. Хочу набратися відваги і сказати це раніше за неї. Мої вуста так близько від її вушка, що легенько його торкаються, коли я шепочу: — Анналіза, я лю… — Час вирушати, партнере! — Несбіт здирає з нас ковдру. — Ой, вибач, що потурбував, друзяко. Я думав, ти спиш. Перший напад

Несбіт веде мене до розколини, розміщеної неподалік, у двох хвилинах ходи поміж деревами від того місця, де й досі лежить у ліжку Анналіза. Ми з Анналізою похапцем розпрощалися. Вона хвилювалася за мене, це було помітно і, з одного боку, приємно, а з другого — зовсім ні. Я їй сказав, що все буде гаразд, хоч насправді й гадки не мав, що може статися… Я ж тільки знаю, що з нами Маркус, і це — на краще. Я думав про те, щоб скористатися своїм Даром і напасти у тваринячій подобі, але знаю, що так бути не повинно. Це придасться для інших боїв. А зараз потрібно зосередитися на тактиці, на тих речах, яких мене навчила Селія, на людських методах бою. Я запитав про це в Маркуса, і він відповів мені те ж саме. Після тижня, проведеного з ним, я вже знаю, що можу контролювати цю частину свого єства, мій Дар, і можу трансформуватися так само швидко, як і Маркус, але цей Дар не для війни. Біля розколин Несбіт каже: — Здається, твій старий перевіряє, чи все гаразд. І киває на дерево вдалині. Маркус стоїть там, напівприхований за листям, і піднімає вгору руку, немовби хоче сказати жестом «удачі» або «до скорої зустрічі» або щось таке. Я також піднімаю вгору руку. Я хапаю Несбіта за зап’ясток, він знаходить розколину, і ось ми вже помчали. Мені вдається встояти на ногах, коли нас викидає з другого кінця — я зігнувся вдвоє, але стою. Несбіт миттєво підводиться і стрімко біжить далі. Ну, принаймні для нього це називається стрімко. Рухаюся слідом, тримаючись на кілька кроків позаду. Надворі темно й тихо, і хоч я не бачу так добре, як він, але відчуваю під ногами стежку і не відстаю. Тільки-но я почав розігріватися, як ми вже опиняємося біля аеродрому. Він у пітьмі, і я ледве можу розрізнити невиразні обриси трьох ангарів, розташованих один біля одного, на відстані якихось ста метрів від нас. Ми просуваємося вздовж огорожі, аж до самих ангарів праворуч од нас. Несбіт зупиняється й, видобувши з куртки якісь кусачки, починає розрізати огорожу. Я мушу її підтримувати, щоб вона не хиталася й не брязкала. Коли він робить у паркані достатньо широкий прохід, то показує мені жестами, щоб я зачекав, поки він усе розвідає. Я згідно киваю. Несбіт біжить, припадаючи до землі, до ангарів і зникає десь поза ними. Охоронці стережуть паркан поодаль, з протилежного боку. Якби вони ходили по колу, то з’явилися б тут, за моїми розрахунками, через якихось двадцять хвилин, але, судячи зі слів Несбіта, вони ще жодного разу цього не робили. Минає трохи більше десяти хвилин, і Несбіт вигулькує з-поза найдальшого від мене ангара, біжить до середнього, потім до найближчого і врешті-решт — до мене. Я не зводжу очей з вартових, але вони взагалі не рухаються, можливо, навіть позасинали. Несбіт залишається з другого боку паркана, припавши, як і раніше, до землі. — Ну? — шепочу я. — Не зміг зазирнути всередину. Вони зашпаклювали всі тріщини в стіні. І там немає жодного освітлення. Я чув голоси в одному з ангарів, хоч минулої ночі він ше був порожній. — Отже, там може виявитися купа Ловців, яких не було перед цим? — Або новобранців, або ж вони переселилися туди з іншого ангара. Я не знаю. — Чорт! — Шо думаєш? — Я думаю, ти маєш повернутися і ще раз уважно все перевірити. Несбіт лає мене на всі заставки. — Я все уважно переглянув. Хитаю головою. — Ну, то розкажеш це Селії. Ми мусимо чекати ще півгодини, поки Несбіт матиме нарешті гарну нагоду для розвідки. Селія підбігає до нас стрімко й безшумно, попри свої габарити; вона завжди була на диво спритна. За нею з’являються Клаудія, Габріель, Самін, Ґрейторекс і Олівія. Завершує процесію Маркус. Габріель припадає до землі ліворуч од мене, Селія — праворуч. — Ну? — запитує вона в мене. — Ситуація змінилася. Несбіт хоче сам тобі доповісти. Вона розмовляє крізь огорожу з Несбітом. Вони говорять так тихо, що я не можу розібрати жодного слова. Бачу, як Селія підносить голову й роззирається, а Несбіт знову біжить до ангарів. Я шепочу Габріелю: — Щось там змінилося. Не певний, у кращий бік чи в гірший. — Ти стурбований? Я хитаю головою. Але якась частина мене відчуває неспокій. Навіть попри те, що з нами Маркус, завжди існує небезпека якоїсь випадкової кулі, або влучного пострілу, або Ловця з особливим Даром, або чогось іншого. Несбіт зник за найдальшим від нас ангаром. У найближчому ангарі хтось вмикає світло, слабке світіння якого проникає крізь щілинку попід дверима з нашого боку. На обрії також поволі світає. Ловці починають прокидатися. Нам уже варто починати напад, але ми ще й досі не готові, а Несбіт узагалі в такій ситуації ризикує бути спійманим. От вам і легенька перша місія. Не відводжу погляду від ангара, з-поза якого має з’явитися Несбіт, але його все нема й нема. Селія обертається до мене й каже: — Ти й Габріель — до першого ангара. Маркус бере на себе вартових, а тоді вирушає до найдальшого ангара, де буду я. Ґрейторекс займеться середнім. Маркус першим пролазить крізь огорожу і стає невидимим. Тоді прослизаємо всі решта, і я стрімко біжу разом із Габріелем і Самін. Я підбігаю до дверей раніше за Габріеля і вдаряю їх ногою з такою силою, що вони мало не б’ють мене самого по обличчю. Я приголомшений побаченим. Це зовсім не порожній ангар: вздовж нього тягнуться три ряди двох’ярусних ліжок. Тут легко може спати й сотня людей. Усі ліжка порожні, принаймні так виглядає, але треба ще перевірити. Я лягаю на землю й зазираю попід ліжка. Унизу теж пусто, та й ліжка зовсім новенькі, ніхто ще ними не користувався, й під ними також нічого немає. Але я не бачу до самого кінця і тепер шкодую, що поряд немає Несбіта. Габріель каже: — Самін, залишайся тут. Пильнуй за дверима. Я прочісую все з правого боку. А ти, Натане, з лівого. І біжить повз мене праворуч до протилежного кінця ангара, вигукуючи: — Пусто. Пусто. Пусто. Пусто. Я підводжуся й трохи повільніше йду лівим проходом. Нікого не бачу; ніде немає закутків, у які можна було б заховатися. Габріель зустрічає мене і ми повертаємося назад, ще раз усе перевіряючи. Коли вже підходимо до Самін, з другого ангара долинає стрілянина. П’ятеро Ловчинь вибігають із середнього ангара і мчать до воріт. Я кидаюся спочатку за найшвидшою з них. Хапаю її, тримаючи у руці ніж, і миттєво перерізаю їй горло. Вона була новобранкою; навіть не пробувала чинити опору. Інша дівчина пробігає за спиною повз мене, я хапаю її й завдаю потужного удару. Вона втрачає свідомість. Я озираюся й бачу, що Габріель застрілив одну з Ловчинь, а, можливо, і двох, бо тільки одна ще тримається на ногах. Її зловила Самін, але та завдала їй удар у відповідь. Ловчиня кидається бігти, проте я перекриваю їй шлях, ловлю її, перевертаю, а тоді застромлюю їй ножа в живіт, розпорюючи шкіру. Її тіло падає на землю, а я помічаю Маркуса, що біжить до нас від воріт. Він проминає тіло тієї Ловчині, що втратила свідомість. Другої моєї жертви. Вона починає стогнати. Маркус підходить до неї і скручує їй шию. З ангарів долинають нові постріли. Маркус прямує до найдальшого. А ми з Габріелем і Самін біжимо до середнього. Там у дверях Олівія. Нажахана. Перелякано вимовляє: — Вони влучили в Ґрейторекс. Вона не може вийти. Ґрейторекс усередині ангара на підлозі, в оточенні мертвих тіл Ловчинь-стажерів. Вона жива, захищена чиїмось тілом, що впало просто на неї. З протилежного кінця ангара долинають нові постріли. Я кажу Габріелю й Самін: — Я підповзу і схоплю Ґрейторекс. А ви вдвох мусите витягти нас назовні. Габріель стріляє в самий кінець ангара, а я тим часом повзу по-пластунськи підлогою, ховаючись за тіла довкола Ґрейторекс, що тепер захищають також і мене. Хапаю Ґрейторекс за зап’ястки. Вони тонші й делікатніші, ніж я сподівався. Вона легенька. — Тягніть! — кричу я. Габріель і Самін волочать нас. Тіло Ловчині також сунеться за нами. Проте ми вже вислизаємо назовні й перекочуємося травою вбік. Ґрейторекс поранена в ногу. Олівія розриває їй штанину, щоб оглянути рану. — Скільки їх там? — запитую я. — Чотири, здається, — відповідає Ґрейторекс. Таке враження, що вона зараз зімліє. — Що ти збираєшся вчинити? — запитує Габріель. — Тільки не самогубство, — відказую я. — Зачекаємо на Маркуса. У сусідньому ангарі все стихло, тож довго нам чекати не доводиться. До нас долучаються Селія, Клаудія й Маркус. — Тут усе зачищено? — питає Селія. — Ні, — відповідає Габріель. — Є ще четверо, у самому кінці. Озброєні до зубів. Маркус каже: — Кілька хвилин не заходьте. Він стає невидимим, а ми чекаємо. Спалахує блискавка, і полум’я охоплює дальній кінець ангара, а тоді лунають постріли, знову і знову. Нарешті все затихає. Ми відчиняємо двері, щоб зазирнути в ангар. Ніде нічого не рухається, тільки вогонь і дим. Біля мене вигулькує Маркус. — їх було п’ятеро, — повідомляє він. Селія дивиться на Габріеля й каже: — Порахуй тіла. І перевір, чи все в порядку. Якщо хтось із них живий, нехай живе. Я б хотіла тоді поговорити з ними. Габріель і Самін зникають, а Селія перевіряє стан Ґрейторекс. Приходить, накульгуючи, Несбіт і падає біля мене на землю. Його обличчя в синцях, а одне око цілком заплило. — Де ти був, партнере? — цікавлюся я. — Одна з Ловчинь вийшла надвір і побачила мене, коли я там усе розвідував. Клята каратистка, або шось такого. Це тривало сто років, поки я з нею розібрався. Шо я пропустив? Я відчуваю спокусу сказати щось про безліч жертв, але на мене насувається страшенна втома. — Ґрейторекс отримала поранення в ногу. На щастя, нікого з наших не вбито, — відповідаю я. Прибігають Габріель і Самін, падаючи біля нас на землю. Габріель повідомляє: — Двадцять двоє. Чотири старші Ловчині, тож, мабуть, саме вони керували вишколом. І вісімнадцятеро молодших. Усі мертві. — Це трохи більше, ніж десять новобранців і дві Ловчині, — кажу я. Хоча й не можу ні в чому звинувачувати Несбіта. Я більше лютий на Селію за цей невиправданий ризик. Якби з нами не було Маркуса, нам було б набагато скрутніше. Дехто з нас уже був би мертвий. Селія каже: — Треба доправити Ґрейторекс на базу. Починайте збирати все, що може нам придатися. Вирушаємо за десять хвилин. Блондін

Наступний рейд відбувся через шість днів, знову ж таки у Франції, і цього разу нам протистояли чотирнадцять Ловців. Ми добре давали собі раду: ніхто з наших не зазнав жодних ушкоджень. Ґрейторекс непогано зцілюється, та вона пропустила цей і наступний рейд, ще менш значний. Але дещо таки змінилося, і ця зміна мені не до душі: під час третього рейду Анналіза, Сара і ще дві заготівельниці провізії прибули разом із нами, щоб допомогти нам забрати все, що залишиться після битви. Вони не втручаються в саму операцію, один із стажерів приведе їх на місце бою лише після його завершення. Проте мені якось незатишно через те, що Анналіза може побачити мене тут. Інші бійці користуються вогнепальною зброєю і мають потім цілком нормальний вигляд, а моя зброя — це ніж, тому наприкінці бою я схожий на монстра з фільму жахів. Хочу знайти якесь місце, де зміг би помитися, але спочатку вирішую накрити тіла, щоб їх не побачили заготівельниці, коли прийдуть сюди. Зазвичай ми такого не робимо. Тут десять тіл, я починаю накривати їх ковдрами, що були в одному з наметів. І кинувши ковдру на тіло якоїсь дівчини, що лежить трохи поодалік, я зауважую, що її очі заплющені, але на ній не видно жодних ран. Думаю, що вона, можливо, вдає з себе мертву. Не певний, чи є у неї в куртці пістолет, але накриваю її з головою. Озираюся на своїх партнерів, однак ніхто не звертає на мене уваги: усі вони заклопотані своїми справами. Витягаю ножа, відгортаю ковдру й наказую: — Розплющ очі! Не знаю, чи вона розмовляє англійською, та не сумніваюся, що найпростіші слова вона зрозуміє, тому повторюю: — Розплющ очі, або я виріжу тобі ліве око. Негайно! Вона розплющує очі. Карі зі срібними іскорками. Іскорками Білої відьми. Я гукаю решті, щоб підійшли сюди. Досі не з’ясував, яку вона має зброю. За кілька секунд підходить Маркус, а слідом за ним Габріель. Виявляється, що в дівчини немає пістолета, але є два ножі. Вона француженка. Її звати Блондін, але поза тим вона більше нічого не каже. Тоді підходить Селія, і я вже готовий кинути все це на неї і пошукати, де б я міг помитися, але вона каже: — Натане, це твоя полонянка. Будь біля неї, аж поки ми не вирушимо назад у табір. Я шукаю Несбіта, — він же й досі мій партнер, — щоб той припильнував за Блондін, поки я піду й помиюся. Але, звісно, Несбіта ніколи немає поблизу, коли він потрібний. У мене ще ніколи не було бранців. Сам я дуже часто був ув’язненим, але це зовсім не означає, що я маю бодай найменше уявлення про те, що мені робити з Блондін. Інші повертаються до своїх справ, і я помічаю, що Анналіза поглядає на мене. Єдина особа, якій нічого робити, — це Маркус. Він залишається зі мною. Дивиться на Блондін не надто прихильним поглядом. Я стаю поміж ними. Маркус каже: — Ти мусиш її вбити вже і негайно. Вона заслуговує на смерть. Як і всі вони. Блондін починає скиглити. Я відповідаю: — Ні, вона моя полонянка. Беру її за руку, бо маю погане передчуття, що вона кинеться навтьоки. Відчуваю, як вона тремтить. Кажу їй: — Тримайся біля мене. Для Блондін буде безпечніше, якщо ми перемістимося до центру Ловецького табору. Пояснюю їй: — Ми підемо до всіх решти. Тримайся біля мене. Нічого не кажи. Вона так близько до мене, що мало не перечіпляється через мої ноги, плаче й тихенько стогне. Маркус також іде з нами, не відводячи від неї погляду. Нам треба здолати не більше ста метрів, але здається, ніби перед нами сотні миль. Я постійно боюся, що батько просто кинеться на неї і вб’є. Прямую туди, де збираються всі наші. Виглядає так, що за кілька хвилин ми всі вирушимо назад, до табору. Я зупиняюся. Блондін також. Її рука торкається моєї. Маркус насувається на нещасну, і я знаю, що їй буде кінець, якщо я не заберу його звідси. Несбіт волочить величезний рюкзак зі здобиччю, яку він назбирав. Кажу йому: — Залишайся з нею. Вона — наша полонянка. Тоді звертаюся до Блондін, показуючи на Несбіта: — Роби те, що він скаже. Відтак повертаюся до Маркуса та не встигаю нічого сказати, бо він починає перший: — Ловці піймали мого батька, а твого діда, й закатували його на смерть. Мого батька. І мого діда. І прадіда. І прапрадіда. Якби вони впіймали нас, щоб вони зробили? — Це не означає, що й ми маємо так чинити. Минаю Маркуса, сподіваючись, що він піде зі мною. Мушу забрати його від Блондін. Напівобертаюся до нього і прошу: — Не завдавай їй шкоди. Будь ласка. Я багато в тебе не прошу. Я й далі відходжу, а він запитує: — Чому? Мені здається, що він рушив за мною вслід. Я не зупиняюся. Батько наздоганяє мене. І знову запитує: — Чому? Ми серед якихось полів, і я перестрибую через ворота, опиняючись на наступному полі. Перетинаю його, а тоді зупиняюся. Він дивиться на мене. — Я запросто можу повернутися й убити її. — Знаю, — знизую плечима. — Але не думаю, що ти це зробиш, якщо не бачитимеш її. — Очі не бачать — серце не болить? — Якось так. — Чому ти її не вб’єш? — Я не хочу бути тим, хто вбиває полонених. — Коли я дивлюся на неї, то не бачу в ній бранку. Я бачу Ловчиню. Я бачу ворога, — каже Маркус. — Ми бачимо речі по-різному. Я вперше оце помітив іншу твою натуру. — Натуру Білого чаклуна? — Ту натуру, що нагадує мені про твою матір. Не думай про неї, як про Білу відьму. Я так не думаю. Я думаю про неї, як про добру людину, чого не скажеш про багатьох Білих магів. Та й узагалі про багатьох людей. Дивлюся на нього і бачу його також у іншому світлі. Не як видатного Чорного чаклуна, а просто як людину. Людину, чийого батька закатували до смерті; чию матір, Сабу, переслідували й замордували Ловці. Людину, яка не могла жити з коханою жінкою, а син якої сидів ув’язнений у клітці. — А ти не думаєш, що й сам міг би бути добрим? Тобто… за інших обставин… Він сміється й відповідає: — Добрий той, хто залишається таким навіть у найважчих обставинах, а не тоді, коли легко. Твоя мати була доброю людиною.
Ми всі повертаємося до базового табору, забираючи з собою все, що можемо донести. Блондін має на голові каптур, її руки зв’язані за спиною. Несбіт залишається з нею. А я з Маркусом. У таборі Селія забирає Блондін, і мені цікаво, чи наготувала вона для неї клітку. Хоч ні, насправді мені байдуже. Я просто радий, що Маркус її не вбив. Ми всі зголодніли, я йду разом з усіма іншими до їдальні. Уже обідня пора, і там зібралося чимало людей. Я беру м’ясне рагу і чую багато нарікань. Рагу пісне. Бракує хліба. Бракує фруктів. Бракує цього. Бракує того. До мене долучається Несбіт. Він каже: — Вони шо, думають, шо це відпочинковий табір? Габріель жартує: — Якщо хтось виявить, що Блондін узяла останній кусень хліба, її замордують. Несбіт каже: — Якшо це правда, я задушу її власними руками! Роззираюся й помічаю, що тільки ми, бійці й розвідники, сидимо, як завжди, впереміш. Бо всі решта сидять окремими групками: Білі, Чорні або Напівкровні. Я чую, як групка Білих поблизу від нас розмовляє про «ув’язнену»; деякі хочуть, щоб її засудили до страти, а інші просто хочуть, щоб її стратили без жодного суду. — Маємо проблему з цією дівкою, — каже Несбіт. — А якшо захопимо більше полонених, матимемо ше більші проблеми. Як їх прогодувати, як охороняти… — він доїдає рагу й каже: — Простіше їх убивати. — Думаю, Селія допитає Блондін, а тоді відправить її назад, — каже Габріель. — Що? — ми з Несбітом витріщаємо на нього очі. — Це цілком логічно. Ви ж самі кажете, що з в’язнями тільки зайва морока. Якщо вона їх відпускатиме, то складеться враження, що Альянс приймає розсудливі рішення, і коли все закінчиться, люди про це пам’ятатимуть. Важливо вміти прощати. — Але й думати головою теж важливо. Блондін просто отримає новий пістолет, і її знову відправлять битися з нами, — заперечую я. Габріель відказує: — Думаєш? Я в цьому не впевнений, а Селія знає краще за інших, як мислять Ловці. Ловці вбивають дезертирів. Вони терпіти не можуть будь-яку зраду, а від потрапляння в полон до зради лише один крок: вважається, що вони повинні битися одна за одну до останньої краплі крові. Її не зустрінуть як героїню, у цьому немає сумніву. Можливо, вони навіть стратять її. Мені здається, що Блондін воліла б залишатися ув’язненою, а не повертатися до Ловців. У його словах є логіка, хоч я й сумніваюся, чи Маркус із цим погодиться.
Лише вночі я маю нарешті змогу побути наодинці з Анналізою. Вона завжди приходить до мого кубельця під деревом, коли закінчує роботу, і ми проводимо ніч разом. Цього разу я хочу поговорити. Мушу розповісти їй про Кірена; я вже достатньо довго вичікував, Анналіза повинна знати, що сталося з її братом. Але, як завжди, мені важко знайти слова, щоб почати розмову. Анналіза каже: — Ти ще мовчазніший, ніж завжди. — Я думаю. — Про що? — Про те, як тобі сказати щось. Щось серйозне. Вона випростовується. — Я мав би сказати це тобі ще кілька тижнів тому. Але не зміг. Я весь час відтягував, чекаючи нагоди, відповідного моменту і всякої іншої фігні. Проте відповідний момент, мабуть, так ніколи й не настане, тому я мушу сказати це зараз. Вона дивиться мені в обличчя, я не відводжу від неї погляду, промовляючи: — Йдеться про Кірена. Анналіза чекає. Здається, вона вже здогадується, про що я маю їй сказати. — А що з Кіреном? — Пригадуєш, я розповідав тобі, що вбив у Швейцарії Ловця? Їх було двоє, біля Меркуріїного котеджу, коли я чекав Габріеля. Вони напали на мій слід. Ішли за мною. Потім накинулися на мене й Несбіта. Несбіт убив одного з них, це був партнер Кірена. Анналіза чекає. — А другим був сам Кірен. Анналіза дивиться просто мені в очі. У неї виступають сльози. — Ти його вбив? — Я мав сказати це тобі раніше. Вибач, що не зробив цього. — І ти шкодуєш, що так сталося з Кіреном? Я не можу їй збрехати, тому просто мовчу. Анналіза підводиться на ноги, і я теж. Думаю, що вона піде геть. Кажу: — Я мав нагоду вбити його раніше, але не зробив цього. Якби Кірен зі своїм партнером не полював за мною, вони б залишилися живими. Вона відповідає: — Ти мав би сказати мені це раніше… Тоді знову сідає на землю. — Він був головорізом, Ловцем. Але це був мій брат… — витирає від сліз очі й каже: — Я хотіла б, аби світ був інший. Хотіла б, щоб і брат мій був інший… Потім знову починає плакати. І я обхоплюю її руками і тулю до себе, а вона ридає, та врешті-решт перестає й заспокоюється, починає дихати рівномірно. Я лежу біля неї, дивлюся на неї, цілую якомога ніжніше в щоку й пошепки кажу, що люблю й не хочу завдавати їй прикрощів. Так і засинаю, тримаючи її в обіймах. Прокидаюся. Стало холодно. Анналіза сидить біля мене. Я торкаюся її руки, але вона відсмикує її, кажучи: — Кірен був чудовим бійцем. Усі казали, що найкращим. Мій батько казав, що Кірена ніколи не вб’ють через його Дар. То як же це тобі вдалося? Я казав Анналізі про свій Дар, але ніколи не пояснював, у чому він полягає. Коли вона про це запитувала, я просто змінював тему. Я ніколи не казав їй, що тоді відчуваю, і не казав, що коли я у звірячій подобі, то ще нікому й нічому не вдавалося врятуватися від мене, що я убивав усіх. — Скажи мені, Натане… — Це важко пояснити. — А ти спробуй. — Я обернувся на звіра. Я міг чути Кірена. Відчував його запах, хоч він і був невидимий. Ми зійшлися у двобої. Він вдарив мене ножем. — А що йому зробив ти? — Анналізо, не запитуй про це, будь ласка. Вона знову починає ридати. — Мій батько колись розповідав мені, що Маркус трансформувався для того, щоб убивати. Щоб викрадати Дари. Такий самий Дар, невидимість, він узяв від іншого Білого мага. Цей Дар завжди стає у пригоді. — Я не забирав Кіренів Дар, Анналізо. Вона дивиться мені в очі, і я відчуваю, що вона мені не вірить. — А чи сказав би ти мені про це, якби так сталося? — Так! Я тобі не збрехав би. — Ти багато тижнів приховував від мене правду. — Я ж казав тобі, Анналізо, що шкодую про це. І ще раз повторюю, вибач мене. Я мав би розповісти тобі про Кірена раніше. — Так, мав би. І мав би розповісти про свій Дар. Це те, що найважливіше для кожного чарівника; ми завжди погоджувалися, що це віддзеркалює справжню сутність людини… те, ким вона насправді є… Але ти ніколи про це не говорив. Навіть зараз ти майже нічого мені не розповів. Ти з кожним днем стаєш дедалі більше подібним на батька… — вона підводиться. — Я мушу якийсь час побути на самоті. Мушу все обміркувати. І йде геть. Я сідаю і знову розпалюю багаття, дивлюся на полум’я й чекаю, коли прийде Анналіза, але вона не повертається. Прогулянка