Annotation 12 страница

Ми ще в барі. Сидимо з Ґусом в одній кабінці. Габріель стоїть біля барної стійки, потягує пиво й заїдає його горішками з пакетика, вряди-годи підкидуючи горішок угору й ловлячи його ротом. Ґус розхвалює сам себе і свою роль у цій «місії», а я постійно намагаюся повернути його на землю. Це трохи по-дитячому як з його, так і з мого боку, тільки я не розумію, хто з нас більша дитина. Ґус каже: — У Маркуса є лише кілька «своїх» серед Чорних магів. Це ті, яким він довіряє і знає, що на них можна покластися, бо вони ніколи його не зрадять. — А хіба є такі йолопи, які наважаться зрадити? — запитую я. Ґус ігнорує мій коментар. — Маркус цікавиться тим, що діється в світі. Але останнім часом він рідко з’являється на різних зібраннях. Тому по інформацію звертається до мене. — Тільки до тебе? Ти ж казав, що в нього є кілька «своїх»? — Не має значення, до кого він ще звертається. — Отже, ти їх навіть не знаєш. — Найважливіше те, що він мені довіряє. — Для тебе це велика честь. — Річ у тім, що я неймовірно пильний і обережний. Я позіхаю. — Я залишаю для нього вістки у таємному місці, де він їх потім підбирає. Маркус знає, що протягом наступної доби я маю принести йому чергову вістку. Потягуюся й дивлюся на Габріеля. Арахіс тепер не потрапляє йому до рота, а вдаряється то в ніс, то в щоки, — горішки відскакують навсібіч. Переконую сам себе, що наша справа серйозна; дуже серйозна, насправді, й смертельно небезпечна, але Габріель, мабуть, думає, що нас треба трохи розвеселити, і робить усе для того, щоб викликати у нас посмішки. Він підкидає вгору цілу жменю горішків, а тоді повертається до мене з роззявленим ротом, горішки падають на нього зливою, і я хихочу. Ґус не бачить Габріеля зі свого місця, але озирається й помічає, що сталося. — Ану позбирай це все негайно! — кричить він, а Габріель глузливо козиряє йому і підкидує вгору ще один горішок, акуратно ловить його зубами і починає гризти. Ґус каже мені: — Ви як малі діти. Я кричу Габріелю: — Ґус думає, що ми недостатньо серйозні! Габріель відповідає: — Та ж Ґус нас зовсім не знає. — Мене це мало обходить. Ґус кривить губи. — І мене також. — Гаразд. Отже, ми залишаємо Маркусу записку, щоб він десь мене зустрів, — кажу я. — Ні, йолопе. Ти сам на нього чекатимеш там, де я залишаю вістки. Ти й будеш цією вісткою. Лаюся на нього й запитую: — І коли? — сподіваюся, він скаже «на світанку», «опівночі» або щось таке. Натомість він каже: — Зараз. Що швидше ти зникнеш з моїх очей, то краще. — Я мушу спочатку з’їсти щось, пообідати, і Габріель теж. Вирушимо після обіду. Ґус насмішливо шкірить зуби. — Це важливіше за твій шлунок. І я б погодився, але… Але я не їв уже бозна-скільки часу, а якщо зустрінуся з батьком, то невідомо, коли зможу поїсти, а я вже вмираю з голоду і ще й розлючений, як чорт. Підводжуся й виходжу з кабінки, кажучи Габріелю: — Ходімо, пошукаємо щось поїсти. Ґус шипить: — Ти просто розпещений пацан. Ця місія важливіша за тебе… Чи, може, ти думаєш, якщо твій батько — Маркус, то ти вже можеш робити, що заманеться, і сподіватися, що всі бігатимуть перед тобою на задніх лапках? Габріель уже біля мене, і я не обертаюся до Ґуса, бо можу тоді його прикінчити. Прямую до дверей, кажучи Габріелю: — Я зголоднів. Ходімо. — Тобі не можна ризикувати, не можна, щоб тебе побачили, — гаркає Ґус. Габріель прикипає до нього поглядом. — Ти мусиш зробити так, щоб він нікуди не йшов. Мусиш знайти йому якусь їжу. Ти просто дурень. Звичайно, Ґус зовсім не дурень, але він Чорний чаклун, який не любить Напівкодових, тому не збирається відступати. Отож ми з Габріелем виходимо з «Червоного гарбуза» на вулицю. Коли вже завертаємо за ріг, я раптом згадую про деякі практичні речі. — А в тебе є якісь гроші? — Власне кажучи… І я сподіваюся, що ти будеш вражений не менше за мене самого… так, я маю гроші. — То ти ставиш мені обід? — Запросто. Ми знаходимо маленький італійський ресторанчик і замовляємо цілу гору спагеті, але я з’їдаю тільки невелику частину порції. — Тобі не смакує? — запитує Габріель. — Смакує. Просто Ґус зіпсував мені апетит, — намотую спагеті на виделку. — Він зневажає мене за те, що я не «справжній» Чорний чаклун і зіпсований син найчорнішого з Чорних магів. — Знаєш, як воно буває: іноді програєш, а іноді… знову програєш. — Ось таке воно і є, моє життя. Але це не надто гарна перспектива для Альянсу. Ми щось не дуже схожі на одну щасливу родину. Якщо всі Чорні такі, як Ґус… — Не хотілося б тебе розчаровувати, Натане, але більшість із них саме такі. Вони не звикли довіряти іншим, навіть іншим чаклунам. Тут, у Європі, вони їх просто ігнорують. Ґус радо зігнорував би тебе, але не може. — Чудово. — Можемо тільки сподіватися на те, що усвідомивши, яка ти чудова й щира особистість, він стане одним із найбільших твоїх шанувальників. Я починаю реготати. Габріель відхиляється на стільці й усміхається мені. — Ну, а тепер чи не міг би ти сказати своєму нинішньому найбільшому шанувальнику, що діється? Який у нас план? Киваю й переповідаю йому все почуте від Ґуса. — Ґус дуже засмутився б, якби довідався, що ти поділився зі мною найсекретнішою інформацією, — каже Габріель. — Засмутився б? Сподіваюся, що так воно й буде. — Ти хочеш, щоб я сам йому про це сказав? — Так, змусь його трохи постраждати. Габріель усміхається. — От і розважуся хоч якось поки тебе не буде.
Двома годинами пізніше Ґус привів мене зі старого міста у симпатичний райончик, де будинки тісно туляться один до одного. Вони не зовсім нові, але ошатні, й біля кожного є садочок, оточений муром. Ми тут дещо випадаємо з загальної картини: довкола нас ходять гарно вбрані фейни, усміхнені й задоволені своїм становищем у світі. Звертаємо в бічну вуличку. Машин ніде немає, і таке враження, що брами у високих мурах ведуть не до парадних, а до задніх дверей будинків. Ґус зупиняється біля якихось старих облуплених воріт, дістає великого заіржавілого ключа й відмикає їх. За ними — невеличкий, оточений високими мурами садок. Геть зарослий кущами. Там є одне старезне дерево й напіврозвалений сарайчик. — Чекай тут, аж поки він прийде, — каже мені Ґус. Ніби я збирався щось інше робити, чи ніби я робитиму це тільки тому, що він мені так звелів. Обзиваю його ідіотом чи якось так, додаю ще кілька лайок для підсилення. Здається, Ґус тільки цього й чекав — ось він уже хапає мене за горло, тримаючи в руці ножа, й каже: — Ти, нахабний малий байстрюче! Роби, що звелів. Ти й гівна не вартий. Ти не справжній Чорний і навіть не справжній Білий. Тож виконуй, що маєш зробити, і… Нахиляюся вперед так, що його ніж впивається мені в горло, і Ґус здивовано відступає. Вибиваю йому з руки ножа і вдаряю його коротким та сильним ударом, а тоді обертаюся і б’ю його ліктем у живіт. Він великий і м’язистий, але йому все одно боляче. Ми стоїмо, втупившись поглядами один в одного, і я кажу: — Забирайся звідси! — А ти роби свою роботу, — він повертається, щоб іти, але перш ніж відчинити браму, додає: — Твій батько допоможе Альянсу перемогти. А коли ми переможемо, я знову житиму в світі, де Білі маги займаються своїми справами, а я — своїми, як це й було сотні років. Я не збираюся втручатися в їхнє життя і навіть бачити не хочу, і всі повинні так робити, щоб таких оце, як ти, й духу біля нас не було! Він плює на землю. Через кілька хвилин після того, як Ґус пішов, я нарешті заспокоююся достатньо, щоб обміркувати його слова. Отже, Ґус думає, що я не справжній чаклун, бо я ані Чорний, ані Білий. Судячи ж зі слів Габріеля, я досконалий чаклун, в якому Чорне возз’єдналося з Білим. Для Білих магів я — Чорний. Для Ван я просто звичайний відьмак. А для батька… Я не певний, що саме він думає про мене. Можливо, варто запитати про це, коли він прийде сюди? Але я не ставитиму йому ідіотських запитань. Маркус

Лежу на землі в обнесеному муром садку. Сонце вже сховалося за будинки, і понаді мною ковзнула тінь. Листя дерев погойдується від легенького вітерцю. Небо синє, поцятковане маленькими білими хмарками. Тут ще досить світло й затишно. Досить із мене думок про те, прийде він чи ні. Я тепер просто чекаю, дивлячись собі на дерево, листя й небо. Листочки майже не ворушаться. Тобто вони взагалі нерухомі… Дивлюся на одну з гілок, і це дійсно так: жоден листочок не поворухнеться, не затріпоче бодай легенько. А ще ті маленькі хмарки: вони поволі пересувалися зліва направо, однак он та невеличка, що за гілкою понаді мною, залишається на тому ж самому місці, що й хвилину тому, і кілька хвилин тому… Сідаю, і саме цієї миті відчиняються ворота. Маркус бачить мене і зупиняється. На секунду мені здається, що він одразу піде геть, але батько заходить у сад і зачиняє за собою браму. Я вже стою, хоч і не пригадую, коли це я встиг звестися на ноги. Батько повертається до мене, але не підходить. — Гадаю, це Ґус привів тебе сюди? — каже він. Вітає мене, як завжди, з неймовірним теплом. — Так. Я хочу переговорити з тобою. — У нас мало часу. Я зупиняю все довкола чарами, щоб мати нагоду пильно розвідати, перевірити, чи немає тут раптом пасток. — Не бійся, я не пастка. — А я й не думаю, що ти пастка, — батько наближається до мене, і я усвідомлюю, наскільки ми схожі: однаковий зріст, однакові обличчя й волосся, точнісінько такі самі очі. — Але все одно волів би з цим не затягувати. — Не журись, я знаю, що ти не хочеш витрачати на мене свій час. Я хочу розповісти тобі про те, що діється з Радою Білого відьмацтва і групою повстанців. — І з тобою теж? — Якщо це тебе цікавить. — Ти завжди мене цікавиш, Натане. Але за наших обставин, що коротші зустрічі, то миліші, — він дивиться вгору. — Я не можу ризикувати й залишатися тут надовго. Батько прямує до брами й відчиняє її. Не можу повірити, що це все. Привіт і до побачення. Кинув на мене оком, і з нього досить. — Ти що, не йдеш? — Що? — Ти не йдеш зі мною? — Е-е, ну так. Звичайно. Він виходить з брами, а я аж спотикаюся, намагаючись його наздогнати. Опинившись назовні, він замикає браму таким самим ключем, що був у Ґуса, і рушає геть, кидаючи мені через плече: — Спробуй не відставати.
Я біжу за Маркусом. Це дивовижне відчуття — бути з кимось настільки стрімким. На наступній вуличці ми проминаємо авто, що починає рухатися, і невдовзі час знову тече нормально. Ми все ще біжимо. Закінчуються будівлі, і ось ми вже в якомусь лісі, де багато виструнчених молодих дерев і папороті, біжимо пагорбом угору, аж до самого верхів’я. Потім униз схилом, який стає дедалі стрімкішим, і я майже втрачаю рівновагу, роблячи величезні кроки, щоб її втримати, не можу й не хочу зупинятися, а попереду в нас річка, і Маркус підбігає до неї, підстрибує, робить сальто в повітрі й занурюється у воду. Я намагаюся його наслідувати і також пірнаю у воду. Вона холодна, це несподівано, але за кілька секунд я звикаю. Мій батько не пливе, тож і я цього не роблю. Нас просто відносить стрімка течія. Береги вкриті лісом, місто залишається далеко позаду, а ми просто плинемо за течією посеред темної річки, небо попереду ясно-блакитне, а сонце ховається за пагорбами ліворуч. Тоді Маркус кількома легкими і спритними рухами підпливає до лівого берега, а я намагаюся не відстати від нього. Думаю, що батько збирається вилізти з води, проте він бере мене за руку і кладе її на ремінь, яким опоясаний, кажучи: — Тримайся міцно. Набери повні груди повітря. Пірнаємо разом у розколину. Занурююся під воду і пливу з ним до берега. Течія тут повільніша, а вода така чиста, що можна порахувати всі камінці на дні, завдяки яким, здається, Маркус і визначає напрямок руху, хапаючись за них по черзі руками й так пересуваючись далі. Коли ж ми дістаємося до великого плаского валуна, я бачу, як Маркус сягає рукою собі за спину і прослизає в неймовірно крихітну тріщину, а мене засмоктує вслід за ним із прозорої, сірої, холодної річкової води в темну порожнечу, де набагато холодніше. Мною починає вертіти, але я не забуваю видихати повітря так, як навчив мене Несбіт. Стрімко обертаюсь, а розколина така довжелезна, що мені вже починає бракувати дихання, і я відчайдушно намагаюся угледіти світло наприкінці, але його не видно, і все, що мені лишається — зосередитися на тому, щоб міцно триматися за шкіряний батьків ремінь. Мене викидає з розколини, я розпачливо хапаю ротом повітря, знову і знову. Намагаюся вдавати, що це було не аж так погано, й випростуюся, але відчуваю, як шалено гупає моє серце. Мушу схилитися, глибоко дихати розтуленим ротом. Починаю сміятися. Це було серйозне випробування. Я стою навколішки у річці, на мілині. Це зовсім інакша річка: набагато менша, хоча також має потужну і стрімку течію. Маркус уже сидить на березі. Підводжуся, трохи похитуючись, і сподіваюся, що він цього не помітив. Сідаю біля нього. — Ти й далі користуєшся розколинами, хоч їх можуть знайти Ловці? — А як ти думаєш? Вони знайдуть оцю? — Не знаю. Але ж ти сам казав мені, що Ловці навчилися виявляти розколини і що вони мають хист до таких речей. — Так, є принаймні одна Ловчиня, яка це добре робить. Такий у неї Дар. Але для цього, думаю, їй треба наблизитися до розколини на певну відстань… Скільки, на твою думку? Миля? Кількасот метрів? Кількадесят? Гадаю, досить близько, проте не знаю точно. Тому сподіваюся найгіршого і щомісяця роблю нові розколини, — батько повертається до мене. — Постійно переміщаюся, постійно шукаю безпечне місце, — дивиться на річку. — Зараз я тут почуваюся як вдома, тут гарний краєвид і чиста вода. Я бував і в гірших місцях. Але, якщо я надто довго тут пробуду, прийдуть Ловці: через день, раніше, пізніше, хтозна? Я можу залишатися на одному місці три місяці, іноді менше. Але ніколи довше. Я дивлюся на річку й дерева. Сонце і тут уже сідає. — Ну, але тут я пробуду ще кілька тижнів, тож ми матимемо час для розмов. — Було б добре. — Побачимо, як воно буде. Думаю, чи не розповісти йому про Альянс, але відчуваю, що ще зарано, і не хочу про це говорити. Я так нечасто буваю з батьком, так мало його знаю, що мені хочеться поговорити про нас, про нього… та я не знаю, чи й він цього хоче. Роззираюся. Позаду мене височіє стіна з дерев, за якими, вочевидь, починається ліс, що пнеться пагорбом угору. Але до першого дерева ще кілька метрів, і берег порослий кущами ожини й папороттю. Тут панує відчуття безпеки, чистоти й відкритості. Я повертаюся і стаю навколішки обличчям до лісу. Навіть його затінок і запах ваблять, а річка за моєю спиною на диво спокійна. Майже в такому місці я й мріяв мати свій дім, хоч тут і немає ні лугу, ні хатинки. Зарості ожини дуже густі, немовби з якоїсь казки; крізь них неможливо було б продертися, хіба що прорубувати собі дорогу мечем. Це безпечна перепона: ніхто не зміг би напасти на нас із цього боку. Кущі ожини нагадують ґрати моєї клітки, але щось все одно тягне мене до них, і раптом я помічаю проміжок, у який людина ледве могла б протиснутися. Підповзаю до нього й розумію, що розпочавши подорож цим тунелем, уже не зможу повернутись: одяг чіпляється за кущі й застрягає. Проте лізу далі. Тунель похилий, я спускаюся ним додолу. Ожинова прогалина виводить до просторого й невисокого лігва. Там усередині темно, але тепло, і крізь міріади крихітних просвітів сягає трохи світла. Нагадує звіряче кубло, але це явно людська оселя. Невисока кімнатка, майже порожня. Мало не посередині — залишки вогнища. Збоку складені штабелем дрова, і всі вони сухі. Довкола вогнища гола земля, на якій, мабуть, сидить мій батько, розпалюючи багаття, готуючи і споживаючи їжу. Важко уявити найжахливішого з усіх Чорних чаклунів, який варить суп або тушкує м’ясо, а тоді їсть його металевою ложкою з простенької миски. Однак здається, саме це він тут і робить. Підозрюю, що батько нечасто буває тут у людській подобі. Здебільшого він звір. Це його життя. Самотнє. Одиноке. Лише іноді схоже на людське. І я аж мушу сісти на землю. Маркус не хоче розповідати про своє життя. Натомість просто показує його мені, щоб я зміг усе збагнути. А збагнувши його, я зрозумію й себе. Але це не те життя, яким я його уявляв для нього. Хтозна, що саме я сподівався побачити, можливо, якесь вражаюче, грандіозне місце, наповнене скарбами, історією й могуттю, але тепер усвідомлюю, що це не був би батько, так само, як таким не міг би бути і я. Ридаю, не знаючи, це сльози журби чи радості, його я оплакую чи себе, свою спорідненість із ним чи все це разом узяте. Розумію, що саме в такому місці і я, мабуть, житиму колись, якщо я такий, як він. Але я цього не хочу. Батько поки що не з’являється, і я знаю, що він дає мені час на те, щоб звикнути до цього місця. Або ж просто насолоджується заходом сонця. У кутку лежать вовняні ковдри, пошарпані й діряві, а також купа овечих шкур, усього сім штук. Вони згорнуті, щоб залишалися сухими. Я розкладаю їх біля захололих решток багаття. Маркус приходить у лігво, коли вже цілком стемніло. Лише за кілька секунд розпалює вогнище, і ось уже язики полум’я облизують принесений ним хмиз. Батько підкидає у вогонь поліна, і ми вдвох дивимося на полум’я. Я спочатку сиджу, а тоді лягаю і раптом знову починаю ридати, й не годен зупинитися. А потім дивлюся на нього й не помічаю на його щоках жодної сльозинки. Заплющую очі. Альянс і всі ті люди, навіть Габріель та Анналіза, здаються мені такими, що належать до зовсім іншого світу. А тут — світ мого батька, і він цілком інакший. Він дикий.
Прокидаюся. У лігві вже ясно, але я відчуваю, що ще доволі рано. Я лежу там, де й заснув; вогнище вже захололо, батька тут нема. Виповзаю з лігва. Маркус сидить біля самого входу, неподалік від берега річки. Я сідаю біля нього. З-за пагорба попереду вигулькує сонце. — Голодний? — запитує він. — Так. — Підеш на полювання зі мною? Я киваю. — Бував колись орлом?
Ми з батьком сидимо разом. Я полював разом із ним. Він трансформувався, а я наслідував його. Не був певний, як вибрати, ким маю стати, і не знаю, чи правильно це зробив. Але мій внутрішній звір підказав, що робити, і ми досягли свого. Ми скопіювали мого батька-орла, і відтворили його дії. Спочатку ми летіли доволі незграбно, але швидко освоїлися й навчилися ширяти, набирати висоту, розвертатися й шугати вниз. Проте полювати було непросто. Мій батько впіймав ласку й лисицю. Нам забракло точності і спритності, тож ми нічого не зловили. Але це не має значення. Їли ми разом. А тепер Маркус каже: — Хто розсудить: оце моє єство — воно краще чи гірше за мою людську натуру? Знаю, що батько має на увазі іншу свою сутність, тваринну. — Я тільки-но звикаю до нього, до свого звіра. Думаю про нього, як про щось окремішнє, але ми намагаємося співпрацювати. — Мені це також не відразу вдалося. Я з ним боровся, — батько хитає головою. — Я думав, що він намагається оволодіти моїм тілом. Але ж ні… Ти щойно відкриваєш своє друге єство. Природніше єство. Древніше. Яке належить насамперед землі. Звір потрібен тобі, щоб вижити, бо без нього взагалі не варто існувати. Довірся йому, й він довіриться тобі. Стань йому якомога ближчим. Я сиджу разом із батьком і дивлюся на річку, аж поки стає спекотно, і ми знову вирушаємо на полювання. Здіймаємося дедалі вище й вище, а тоді зависаємо там, очікуючи. Далеко внизу з’являється зайчик. Струмінь повітря підносить батька вгору. Мій звір не випускає зайчика з виду, і ми стрімко шугаємо вниз. Ми обидва його прагнемо.
Ввечері, уже у людських подобах, ми з батьком милуємося заходом сонця. Я запитую в нього про інші його Дари, ті, які він забрав від магів, пожираючи їхні серця. — Ти можеш ними користуватися? — Так. Так само, як і власним Даром. Вони тепер мої. Але жоден із них не сильніший за трансформацію у звіра. Деякі взагалі слабенькі. Більшістю я навіть не користуюся. Мені кортить запитати, якими саме Дарами він користується, але не наважуюся. Інколи я стаю з ним занадто сором’язливим. Він каже: — Рослинний Дар корисний. — Вирощування або знищення рослин: Сара Адамс, член Ради. — Що? — Селія примусила мене завчити всі здобуті тобою Дари, запам’ятати всіх убитих тобою людей. Він на якийсь час замовкає, обмірковуючи це. Тоді каже: — Ну, це теж корисно. Принаймні якщо живеш так, як я. — Ти сам виростив ожину для лігва? Батько киває. — Невидимість так само стає в пригоді, особливо коли переховуєшся або хтось сів тобі на хвіст. А також уміння зупиняти час. І ще корисно вміти робити розколини. Мало хто на це здатний. — А літати ти можеш? Маркус хмуриться. — Ні. А від кого я міг це здобути? — Від Малкольма, Чорного чаклуна з Нью-Йорка. Хоч це завжди викликало великі сумніви… А можеш робити величезні стрибки? — Не більші, ніж ти, — він знову замовкає, а потім продовжує: — Я можу літати, коли стаю орлом. Можу робити великі стрибки, коли стаю леопардом. Це справляє на тебе враження? Думаю, батько й так знає, наскільки я вражений цим усім. — А ти чуєш в голові шуми від мобільних телефонів та інших приладів? Він повертається до мене. — Так. І ти теж? Я киваю. Маркус прямує до лігва, я йду слідом. Він розпалює вогонь і каже: — Я тепер більшість часу живу саме так. На позір — нужденне життя, але це не так. Я нічого не відповідаю. Розумію, чим може порадувати таке дике життя, але самотність мене відлякує. Батько каже: — Напевне, ти його уявляв не зовсім таким. — Ми знайшли Меркуріїн бункер. Я уявляв, що тут буде щось подібне. — І Меркурію ви теж знайшли? Я розповідаю батькові про Меркурію і про все, що сталося, відколи я востаннє його зустрів, про Ван, Несбіта, Анналізу й Меркурію. Про Селію, Ґуса й Альянс. Уже світає, коли я промовляю просто йому у вічі: — Вони хочуть, щоб ти теж вступив. — В Альянс? — Маркус регоче. — Мабуть, вони доведені до розпачу. — Так, мабуть, це найточніша оцінка. — А ти вже остаточно вирішив до них долучитися? Справді готовий ризикувати життям задля їхньої справи? — Це й моя справа. Возз’єднання Чорних і Білих магів. — Не думаю, що це їхня справжня мета. Справжня мета — позбутися божевільного очільника Білого відьмацтва і купки сп’янілих від всевладдя Ловців. А коли це буде зроблено, мирну перемогу, як то кажуть, буде набагато важче здобути, ніж військову. — Цим ти вже можеш не перейматися. Маркус розпливається в посмішці. — Може, й так. Але чи не потрібно мені бодай трохи перейматися тією війною, в якій мене можуть убити? — То ти долучишся? — здивовано запитую. — Я навіть не думав, що ти погодишся. — Мене не цікавить возз’єднання Чорних і Білих магів. Але мене по-справжньому збуджує можливість позбутися Соула і Ловців. Це справді приваблює. Я ще не готовий іти на пенсію. Я теж не з тих, хто долучається до якихось спільних справ. Але я допоможу тобі боротися з Соулом і Ловцями. І я б хотів зустрітися з Селією. Гадаю, що просто мушу побачити жінку, яка щоночі впродовж двох років замикала в клітку мого сина, — батько хитає головою. — Вона пропонує мене амністувати, проте, гадаю, це їй треба просити про амністію. Дивлюся на нього і не можу зрозуміти, серйозно він це каже, чи жартома. — Мене не цікавлять амністії або якісь домовленості, Натане, ні для себе, ні для неї. Я ставлюся до цього всього з презирством. Сподіваюся, що й ти також. Кожен із нас має робити те, що повинен. Можливо, це стосується навіть Соула, не знаю, та він мене не надто й обходить, хіба що я дуже хочу побачити, як він здихає. І те, як байдуже він все це каже, примушує мене усвідомити, що мій батько здатний убити будь-яку людину так само, як і зайчика, не відчуваючи при цьому якогось особливого жалю чи каяття, взагалі нічого не відчуваючи. — Через п’ять днів заплановано зібрання у «Червоному гарбузі», у Базелі. Там буде і Селія. — Не можу дочекатися. — Я мушу повернутися і сказати їм про це. — Ні. Ти залишишся зі мною. Назад підемо разом, або взагалі не підемо. Я дивлюся на Маркуса, не зовсім розуміючи, для чого він це говорить. Запитую в нього: — Ти що, мені не довіряєш? Батько дивиться мені в очі, і я бачу, як у його очах поволі обертаються такі самі чорні трикутники, що і в моїх. Він відповідає: — Я хочу, щоб ти залишився зі мною. Невже побути п’ять днів зі мною — це таке велике прохання? Хитаю головою, відчуваючи, що от-от заплачу. Він відвертається. — Ну й добре. Врешті я роблю те, що вже давно хотів. Витягаю з куртки Феїрборн і простягаю йому. Батько бере ніж із моїх рук і поволі видобуває його з піхов. — Не надто весела штучка, га? — вимовляє він. — Ніж твій. — Так, мабуть. Якийсь час він належав моєму дідові. — Він упізнає нас, нашу кров. Ніхто інший навіть не може витягти його з піхов. Батько знову ховає ніж і кладе його біля себе на землю. Це все якось аж надто швидко закінчується, враховуючи, стільки зусиль мені коштувало знайти Феїрборн і повернути його. — Я тебе не вб’ю, — промовляю я. — Можливо, й ні. Побачимо, — Маркус відвертається й лягає. Я підкидаю, ще одне поліно у вогнище, а потім сиджу й дивлюся на вогонь і на батька, і розумію, що я дуже щасливий тут, разом із ним. Альянс

Минув майже тиждень. З одного боку, я відчуваю, ніби так тривало ціле моє життя, а з другого — немовби збігло лише кілька годин. Ми з батьком багато полювали, прогулювалися, бігали і просто були разом, і ось тепер уже готові вирушати до «Червоного гарбуза» на завтрашнє зібрання. — Ти певний, що цього хочеш? — запитує в мене Маркус. — Так. Там Анналіза. Я розповів йому про неї, про те, як вона мені подобається, і він ніяк не коментував цю тему. Як і в більшості випадків, батько просто слухає і не ділиться зі мною своїми думками. Гадаю, що в цьому я теж на нього подібний. Але враз він каже: — Анналіза… Мені це нагадує про ситуацію між мною і твоєю матір’ю. І це зовсім не добре, Натане. Особливо в довгостроковій перспективі. Спочатку ми були такі прихильні одне до одного, жили тільки тим днем, коли мали побачитися наступного разу. Ми зустрічалися, і цього нам завжди було замало. Просто чудо, що стільки часу нам удавалося тримати це все в таємниці. Я хотів забрати її з собою, але вона не змогла б вижити в таких умовах… — показує жестом на дерева й річку, — … і їй вистачило мудрості це усвідомити. Натомість вона одружилася з тим чоловіком, а це вже було не надто мудре рішення. Її шлюб став катастрофою, — він замовкає й дивиться кудись удалину. — Я визнаю, що не допоміг їй, але… у той час я дбав лише про те, щоби ще хоч трошки побути з нею… Батько повертається до мене. — Ти мусиш навчитися на наших помилках, Натане. Поглянь на себе. Ти ж такий самий, як я. Я намагався розгледіти в тобі твою матір, але… — він хитає головою, — … її немає. Я бачу себе. Чорного чаклуна. І я знаю, що він правий. Я подібний на нього, особливо після того, як ми стільки пробули разом, проте коли я з Анналізою, то відчуваю в собі й ту іншу половину — тоді на поверхню піднімається моє Біле єство. Я кажу: — Знаю, про що ти говориш, але… — Ти зовні подібний на мене, володієш тим самим Даром, у тебе такі самі захоплення й бажання, а також, цілком можливо, такі ж самі обмеження. — Які обмеження? — Нездатність жити в місті. Бути з людьми. Перебувати в будинках. — У мене справді проблеми з перебуванням у будинках. Але з багатьма людьми я маю нормальні стосунки. Деякі з них мені дуже подобаються. — Мені подобалася твоя матір. І що з цього вийшло? Ти Чорний чаклун, Натане. Темніший від більшості знайомих мені Чорних магів. Ти не мусиш мати нічого спільного з ними, з Білим відьмацтвом. Мусиш покинути цю дівчину. Я хитаю головою. — Я не можу. І не хочу цього робити. Якийсь час ми мовчимо, а тоді я запитую те ж саме, що він запитав у мене: — А ти точно хочеш піти зі мною? Ризикувати втратою цього чудового життя? — Настав час ризикувати чимось заради тебе. Я старію, Натане. Ще не зовсім старий, однак я хочу побути якийсь час зі своїм сином, перш ніж зовсім зістаріюся.
Ми повертаємося до Базеля через іншу розколину, що не вимагає занурення у воду. — А скільки ти маєш таких розколин? — цікавлюсь я. — Багато. Я подумав: якщо вже вони їх знайдуть, то хай спочатку добряче помучаться, — батько зиркає на мене. — Ловці тепер хоч мають сяку-таку роботу! — сміється. — Треба розмістити розколини по цілому світі. Ми в Базелі увечері напередодні зібрання. Маркус наполягає на тому, щоб розвідати ситуацію в місті, й каже, що я йому не зможу допомогти, бо мене занадто добре знають, і я погоджуюся, що Ловцям дуже добре відомо, як я виглядаю. Коли темніє, він повертається в оточений муром сад і каже: — Двійко Ловців. Одна з переваг уміння ставати невидимим полягає в тому, що я можу цілком безпечно годинами ходити слідом за ними і підслуховувати їхні розмови. Вони випитують різні речі в донощиків, тобто вони воліли б це робити, якби таких оце донощиків знайшли б. Таке враження, що Напівкровні взагалі десь позникали. Мабуть, вони всі повтікали або вступили в Альянс, і це є доброю ознакою, хоч починає серйозно бентежити Ловців. — Але ж їм нічого не відомо про завтрашнє зібрання? Маркус хитає головою. — Цим двом точно не відомо. Ми спимо на землі, я дивлюся в небо й розмірковую про майбуття. Війна, безперечно, насувається, і, треба сказати, що мені не терпиться побачити, як воюватиме мій батько. Наступного ранку Маркус знову прочісує місто в пошуках тих двох Ловців, а коли повертається, каже: — Усе без змін. Можемо йти. Ми прямуємо до «Червоного гарбуза». Батько під час цієї подорожі стає невидимим, але тримає мене за руку і спонукає швидше рухатися. Ми підходимо до провулочка, в якому розташований бар, зовсім з іншого боку, і я тільки в останню мить його впізнаю. Штовхаю важкі дерев’яні двері й заходжу всередину, а батько каже: — Я побуду ще якийсь час невидимим. Ніяк не реагую на його слова, спускаюся вниз кам’яними сходами, а коли відсовую важку завісу, бачу на коротку мить інтер’єр «Червоного гарбуза». Тоді він щезає, а мене затягує в якусь розколину. Вона чорніє й завихрюється, і там також бракує повітря, але я відчуваю, як міцно Маркус тримає мене за руку, і хоч не розумію, чому ми знову потрапили в розколину, почуваюся спокійно. Коли зі мною батько, я — нездоланний. І ось ми вже назовні. Це найкоротша й найширша розколина з тих, у яких я побував. Я не падаю на землю, як це бувало завжди в таких випадках, можливо, тому що розколина була широкою, або тому що мене підтримував мій батько. Роззираюся, чи немає десь Ловців, але не бачу жодного. Ми в барі, але це не «Червоний гарбуз», принаймні не той, у якому ми були раніше. Цей бар під відкритим небом, на лісовій галявині. Тут, як і в справжньому «Червоному гарбузі», попід стінами стоять столи, щоправда, стін узагалі немає, хоч наприкінці бару все ще є кабінки. Праворуч од мене барна стійка, але за нею також немає стіни, а замість низенької дерев’яної стелі «Червоного гарбуза» поміж деревами туго нап’яте полотняне вітрило. Габріель, Ван, Селія й та інша Біла відьма, Ґрейс, сидять за найдальшим столиком, а Ґус стоїть біля них спиною до мене. Я роблю крок у їх бік, але батько мене стримує. Габріель помічає мене, а Ґус озирається й каже: — Про вовка промовка. Батько відпускає мою руку. Я кажу: — Привіт. Вони всі очікувально дивляться на мене, а я не знаю, що маю казати або чого від мене сподівається батько. Селія запитує: — Ти сам? — Мій батько… розмірковує над пропозицією. — Отож, тобі не вдалося, — підсумовує Ґус. — Ти ж мав привести Маркуса зі собою. Аж раптом Ґус верещить і хапається за праву щоку, а кров цебенить йому поміж пальцями. Він падає навколішки. Кров стікає по його шиї, по руці й крапає на підлогу. Він репетує, тримаючись за щоку, і раптом над ним з’являється Маркус. У лівій руці Маркус тримає Феїрборн, а у правій ще щось, маленьке й закривавлене. Думаю, це Ґусове вухо. Усі завмерли і мовчать, за винятком Ґуса, який тепер просто стогне. Маркус каже: — Ґусе, хочу тобі подякувати за те, що впродовж останніх кількох років ти співпрацював зі мною і був таким… — Маркус дивиться на мене, вдаючи розгублений вигляд. — Як це він казав, Натане? Ага, був «неймовірно пильним і обережним» зв’язковим. Але мені здається, що погрожуючи моєму синові ножем, ти явно втратив як пильність, так і обережність. От я й подумав, що мушу з тобою поквитатися. Можеш вважати, що нашій співпраці настав кінець. Ґус має такий вигляд, немовби його зараз знудить. Маркус кидає вухо на землю й витирає насухо Феїрборн об Ґусове плече. — Ну, що ж, Натане, хочеш познайомити мене зі своїми друзями? Мені особливо цікаво побачити ту Ловчиню, яка тримала тебе в клітці. Селія хоче підвестися, але Маркус каже: — Не треба вставати. І це не ознака ввічливості, а наказ. Я бачу, що Селія замислилась і сидить на місці, хоч, як завжди, нічим не виказала свого збентеження. Вона каже: — А я завжди хотіла зустрітися з людиною, що вбила мою сестру. Маркус усміхається. — Справді? Я цього не знав, — він заходить Селії за спину, але звертається до Ван. Каже: — Дякую тобі, Ван, за запрошення прийти сьогодні сюди. Ти ж знаєш, що мене не часто кудись запрошують. Ґус починає блювати на підлогу. Маркус дивиться на нього з огидою й каже Селії: — Нам треба поговорити. Але Ґус мені трохи заважає. Якщо я тут ще трохи затримаюся, можу відрізати йому не тільки вухо. Селія підводиться. — Ну, то я пропоную піти прогулятися. І вони разом ідуть у ліс. І хтозна, чи Селія повернеться звідти живою і скільки в неї залишиться вух… Ріки крові