Annotation 11 страница

Поховавши Меркурію й Перс, я повертаюся до Анналізи. Їй загадали продовжувати огляд бункера, і вона хоче скласти його карту Анналіза каже: — Я тут постійно гублюся. Усі коридори виглядають однаково. Починаю малювати таку карту: основні коридори й кількість дверей у кожному. Тут є три головні рівні кімнат, і всі вони мають додаткові підрівні, поєднані між собою сходами та схилами. Горішній рівень найменший, середній трохи більший, а нижній — найпросторіший; саме там розташована велика зала і вхідний тунель до бункера. Іншого входу сюди немає, крім того, яким ми зайшли. Кухня й комори з харчами — на верхньому рівні. Спальні, вітальня, бібліотека й музичний салон займають нижній рівень, а найзагадковіші кімнати розташовані посередині. Це такі собі склади. Там зберігаються речі, набуті Меркурією впродовж років. Припускаю, що там також є зброя — не пістолети, а магічні об’єкти, на кшталт Феїрборна. В одній із кімнат повно одягу і взуття, що зберігається в комодах та шафах. Анналіза витягає звідти сукню з блідо-рожевого шовку. — Яка краса, — каже. — Гадаєш, вона це все вбирала хоч колись? Речі як нові. — Не знаю. Наскільки мені відомо, Меркурія вбирала тільки сірі сукні. Виглядає, що все жіноче вбрання тут одного розміру. Таке, що пасувало б Меркурії. Але й також її улюбленій сестрі-близнючці Мерсі. У наступній кімнаті зберігається чоловічий одяг, але його значно менше. Три костюми, кілька сорочок, три капелюхи, дві пари черевиків і дві пари чобіт. Прикладаю до себе один із костюмів. Він мені пасує. Мабуть, це був одяг чоловіка Мерсі, мого прадіда. Анналіза каже: — Думаєш, я могла б щось узяти собі? Так, на зміну. І, можливо, щось, у чому можна спати? І ще якісь черевички? — Нікому вони більше й не потрібні. Чекаю в коридорі, доки Анналіза приміряє одяг. Невдовзі вона виходить, нервово усміхаючись, трохи схожа на Ван у чоловічому світло-сірому костюмі. — Так приємно вбратися в чисті речі. Вони дуже добре збереглися. Хочеш, може, теж приміряти якийсь костюм? Знаю, що вона жартує, і все одно не маю ані найменшого бажання носити одяг мого прадіда. — Що сталося? — запитує вона. Хитаю головою й усвідомлюю раптом, що погано себе почуваю, але не звертаю на це уваги й кажу: — Я радий, що ти така щаслива. Так, ніби ти знайшла своє призначення. — У примірянні одягу? — Ні, ти ж знаєш, що я маю на увазі. Здається, тебе надихнув Альянс. — Так, це правда, але й ти теж. Ти показав мені, чого можна досягти, якщо боротися за це. Чи не вперше за багато років я бачу, що є надія. Надія для мене, для тебе і для всіх магів. Анналіза підходить і стає навшпиньки, щоб мене поцілувати, але мені паморочиться в голові, я втрачаю рівновагу й мушу притулитися до стіни, дихаючи якомога глибше. У цьому бункері наче в темниці. Стіни немовби падають на мене. Я так відчував себе ночами у приміщенні. Тому кажу: — Мушу вийти надвір. Дорогою ми зустрічаємо у великій залі Несбіта. Він повідомляє: — Ван думає, шо тепер, коли Меркурія померла, її чари, завдяки яким можна було нормально перебувати всередині, втрачають силу. Треба знову вживати нічний димок. Він уже налив трохи зілля в миску й тепер підпалює його. Ми вдвох нахиляємося і вдихаємо дим. Не чинячи опору

Нічний димок освітлює спальню ясно-зеленим сяйвом. Я проводжу рукою крізь прохолодне зелене полум’я і спостерігаю, як воно рухається над поверхнею молочно-білої рідини. Анналіза горнеться до мене, засовує руки під мою футболку й каже: — Ходімо вже до ліжка. Повертаюся й цілую її, але забираю її руки й трохи відхиляюся. — Я про це думав. — Я теж, — вона знову засовує руки мені під футболку. — Маю на увазі… — не можу висловити свої думки. Ми спимо разом, але я не годен про це говорити. — Що ти маєш на увазі? Хочеш сказати, що нам треба вживати засоби безпеки? — Я не хочу… Вона цілує мене. — І я, звісно, теж не хочу… Але… але я відчуваю, що життя подарувало мені нову прекрасну нагоду, і я така щаслива, що віднайшла тебе, і не бажаю бути розважливою; я хочу просто бути з тобою. Не хочу спати самотньо, — Анналіза цілує мене в губи. — Я хочу, щоб ти залишався зі мною. — І я хочу бути з тобою, але… — Ми будемо обережні. Здається, я знаю, що вона має на увазі. — Чи може, ти чинитимеш мені опір? — вона з посмішкою тулиться до мене всім тілом. — Не знаю, як, якщо ти таке вироблятимеш… — Я вберу нічну сорочку. — Навряд чи це допоможе. Вона цілує мене. — Чи тобі колись спадало на гадку, що ти для мене страшенно звабливий? Ні, не спадало. — Ну? — Е-е. Ні. — Ну, тепер знатимеш, — але вона складає на грудях руки й відступає на крок. — Проте я зроблю все можливе, щоб опиратися тобі. — Гаразд. Я теж. — То… що робитимемо? Пограємо в карти? Я сміюся. — У мене навіть колоди нема. — Пограємо в щось іще? Повгадуємо слова? — Та я не дуже люблю ігри. — Я теж. І щойно зрозуміла, що й опиратися мені не дуже-то хочеться.
Ми лежимо, притулившись, у ліжку, з’ясовуючи мої добрі й погані риси. Я набираю очки, називаючи їй те, що вважаю добрим, а вона — називаючи те, що вважає поганим. — Вдумливий. — Ха! Нетовариський. — Коли мені треба, я буваю цілком товариський, — цілую її. — Бачиш, ось так. Це означає, що… — я хочу сказати «ти мені подобаєшся», але йдеться про щось значно глибше, та я не можу це висловити і взагалі замовкаю. — То що ж це означає, пане Товариський? — Це означає… Вона цілує мене у відповідь і каже: — Це означає, здається, що я виграла очко. — Ну, тоді твоя черга. — Одинак. — А що поганого в тому, щоб бути незалежним? — Мовчун. — Мабуть, ти мала на увазі «вдумливий», а я вже це називав. — Неохайний. — Я так і знав, що ти це згадаєш. Міцний. — Грубий. — Хіба? — я ж намагаюся бути з нею ніжним. — Маю на увазі шкіру на твоїх руках. — Міцна, я ж казав. — Твоя черга. Я кажу: — А як тобі… сексуальний? Вона регоче. Звичайно ж, я зовсім не сексуальний. Я й не думав так про себе і сказав це просто жартома, але не сподівався, що вона реготатиме з мене. Анналіза каже: — Мені подобається, коли ти червонієш і виглядаєш розгубленим. — І зовсім я не червонію. — І можеш ще додати до списку «брехло». — То я для тебе не сексуальний? — Я справді не думаю, що це відповідне слово. Бо коли його промовляю, то уявляю фейнів, які стовбичать купу часу перед дзеркалом, укладаючи волосся. А це точно не про тебе. Але в тобі є щось таке, від чого мені хочеться тебе цілувати, пригортати й залишатися з тобою. — Солоденьке. Пригадую, колись ти назвала мене солоденьким. — А я такого не пригадую. Ти зовсім не солоденький. — Ого! — Але ти ніжний і тебе приємно обіймати, — вона пригортається до мене. — Я думав, ти мала називати мої погані якості. — Давай тепер про мої, — пропонує Анналіза. — Гаразд. Ти називай хороші якості, а я — погані. Вона каже: — Добре, ну, очевидно, що… я дуже розумна. — І трохи зарозуміла. — Точна й акуратна. — Але не здатна виконувати найпростіші правила й називати щоразу тільки одну якість. — Акуратність і точність — це те ж саме. Раптом мені спадає щось на думку і я запитую в неї: — А ти вже знайшла свій Дар? Від її Дарування минув майже рік. — Нічого собі! Це зміна теми! Чи просто слабкість? — Ні, я лише подумав, яка ти розумна, точна й акуратна. А значить, тобі мало б пасувати виготовлення зілля й настоянок. — А, розумію. Ну, я також завжди думала про зілля, але це мені зовсім не вдається. Явно має бути щось інше. — Тоді ти маєш володіти якоюсь прихованою силою, яку ми ще не виявили, — цілую її в носик. А потім у щічку, вушко й шийку, вилазячи на неї. — Гей, Натане, я думала, що ми не… — Я зрозумів, який у тебе Дар, — кажу і починаю обціловувати їй плечі. — Який? — Бути спокусою… Дрезден, Вольфганг і Маркус

Наступного дня Ван хоче, щоб Анналіза просиділа якийсь час у бібліотеці разом із нею та Габріелем. Ми з Несбітом маємо й далі шукати в бункері будь-чого, що може придатися Альянсу. Ми прямуємо до Меркуріїного коридору, як ми його тепер називаємо. Тут є дві кімнати зі «скарбами»: коштовності, меблі й декілька картин, що мають, на нашу думку, матеріальну або ж магічну цінність. — Але ж ми не можемо дізнатися, на шо вони здатні, і я не бачу, яка з них, бісових, стане нам у пригоді, — заявляє Несбіт і виходить геть із кімнати. Наступна — «кривава кімната». Там на поличках стоять пляшечки з кров’ю, викраденою зі складів Ради, яку Меркурія продавала в обмін на зілля або вживала під час церемоній Дарування для сиріт, які хотіли й мали змогу пройти такі церемонії. Десь тут мала б також бути кров моєї матері: Меркурія використала б її, якби саме вона здійснювала Дарування. Кожен флакончик має скляний корок, запечатаний воском. Цю воскову печатку протинає стрічка з ярличком, на якому написане ім’я донора. Усього біля трьох стін кімнати є одинадцять поличок, і на кожній з них стоїть по тридцять, а то й більше маленьких флакончиків. Щоправда, деяких пляшечок бракує — на поличках є й порожні місця. Мабуть, ті пляшечки вже використали або розпродали. Ця кров дуже придалася б таким, скажімо, Напівкровним, як Еллен, що допомогла мені в Лондоні, коли я втік від Ради. У Еллен батько — фейн, мати померла, а Рада дозволила б їй пройти церемонію Дарування тільки в тому випадку, якби вона погодилася на співпрацю з ними. Кров її матері, мабуть, також є десь тут: а отже, саме ми могли б забезпечити їй можливість пройти Дарування. — Ці штучки значно цінніші за всі ті коштовності й картини. Завдяки ним можна буде залучити до Альянсу набагато більше Напівкровних, ніж якимись іншими способами, — Несбіт шкіриться до мене. — Влада народу, га? Ми вирушаємо до останньої в цьому коридорі кімнати, в якій нема де повернутися: стільки там різноманітних банок, клунків і мішків. Несбіт каже: — Таке враження, шо тут зібрані натуральні продукти для якихось каліфорнійських салатів, — передає мені одну з банок і додає: — Хоч тут не все тільки для вегетаріанців. Важко щось побачити крізь матове скло, та й світло тут приглушене, але я все ж таки можу розрізнити два очних яблука, що плавають у якійсь прозорій рідині. — Яка з них може бути користь? — дивуюся. — Для Меркурії вже ніякої. І для Альянсу теж, як і з більшості всього цього непотребу, — Несбіт ставить банку назад на полицю. Ми рушаємо в бібліотеку до решти наших товаришів. Я здивовано помічаю, що там сидять за столом і ведуть бесіду Габріель та Анналіза. Перш ніж я встигаю приєднатися до них, Ван бере мене за руку й каже: — Здається, що без тебе вони краще знаходять спільну мову. Нехай собі поговорять, — веде мене вглиб кімнати. — До того ж я хочу тобі дещо показати. Це височезна книжкова шафа, заповнена неприродно великими книжками у шкіряних палітурках, кожна з яких мало не цілий метр заввишки, а деякі з них завширшки як моя рука. Ця дерев’яна шафа має невеличку мідну замкову щілинку. Ван витягає з кишені одну з Меркуріїних шпильок для волосся й запихає її кінчик у цю замкову щілинку. Дверцята шафи відчиняються, й за ними, як виявилося, є ще одна шафа. Вона також заповнена книжками у шкіряних палітурках, але ці — маленькі й пошарпані, немов старі шкільні підручники. Ван витягає одну з них навмання. — Це Меркуріїні щоденники. Повсякденна фіксація того, чим вона займалася й кого зустрічала. Я вчора почала їх переглядати, сподіваючись знайти подробиці того, де й коли вона прорізала свої розколини. Думаю, що саме так Меркурія й подорожувала, бо це був значно швидший і легший спосіб, аніж їхати автом. — І знайшла щось? — Знайшла, але не про розколини. Меркурія все тут описує, включно з людьми, яких зустріла. Вона їх оцінює, вираховує, з кого яка користь, як ними можна маніпулювати й контролювати, хто загрозливий, а кому можна довіряти, хоч цих останніх тут зовсім небагато. — А про мене там згадано? — запитую. — Впевнена, що так, але до цього я ще не дійшла. Проте є деякі інші речі, що можуть тебе зацікавити, — Ван бере книжечку, яка лежить окремо від інших, і я бачу, що там позначена одна сторінка. Вона каже: — Це знайшов Габріель. Я зараз тобі прочитаю. «Три дні у Празі. Бачила Дрезден. Вона хотіла, щоб я забрала в неї дитину, шестирічну дівчинку. Мала бестія, худюща, набурмосена й занадто розумна, як на її вік. Дрезден аж зі шкури пнулася, щоб виставити її у вигідному світлі, немовби це могло справити на мене якесь враження. Дівчисько кмітливе, мушу визнати, але я їй анітрохи не довіряла б. Дрезден називає дівчинку Діамант, немовби це якась коштовна зірка, хоч її ще треба добряче відшліфувати, й не тільки. Не варто витрачати на неї сили. Я не взялася б навчати її за всі діаманти світу. Радше б з’їла власну печінку. Дрезден має дивовижно просту душу. Мені аж трохи шкода її. Вона не вирізняється особливою красою: худенька, маленька, має каштанове волосся й карі очі; вона нічим не запам’ятовується, але коли усміхається… ах… її Дар простенький, як і її усмішка, але вся кімната стає іншою, змінюється атмосфера. Вона заворожує. Коли забажає, Дрезден може підняти мені настрій, викликати в мене посмішку. А її сміх розтоплює своїми чарами навіть моє серце. Її Дар — це радість, як це не смішно, звичайно, адже вона приносить дуже мало справжнього щастя. Дрезден скористалася своїм Даром, роблячи собі кар’єру в Чорних колах, і, що найцікавіше, вона мала вплив на Маркуса. Зустріла його, коли в нього був особливо кепський період у житті, і за звичкою вирішила подарувати йому трохи втіхи. Та хоч на початку він і потрапив у полон її чарів, їхній вплив поступово зменшився, і врешті-решт він побачив її такою, якою вона й була: простенькою дівчиною з привабливою усмішкою. Я запитала в Дрезден, де вона зустріла Маркуса. „Десь біля Праги“, — невпевнено відповіла та, і мені здалося, що з таким самим успіхом вона могла б сказати „біля Нью-Йорка“ або „біля Токіо“. А коли вони зустрілися? Тут уже було трохи конкретики: „минулого літа“. » Ван припиняє читати й вертається на попередню сторінку. — Це було написано тринадцять років тому. Отже, Дрезден зустріла Маркуса, коли тобі було чотири роки, — потім читає далі: «Дрезден ображена на Маркуса. Робить вигляд, ніби це вона з ним порвала, але ж усі знають, що вона його насправді зовсім не цікавить… як і будь-яка інша жінка, якщо вже на те пішло. Бодай один день у компанії Дрезден зараз вганяє в депресію, і я не можу дочекатися від'їзду, з'ясувавши, що нічого більше від неї не отримаю. Одного вечора до нас долучилася Провідниця. Вона чудова співрозмовниця, не те, що та примітивна Дрезден. Провідниця переїжджає до Женеви. Розповіла про відлюдну долину, що мала б мені сподобатися. Я помандрую з нею туди, щоб пересвідчитися. Виглядає так, що це чудове місце, щоб приймати відвідувачів. Провідниця, здається, захопилася тим дівчиськом. Я не маю жодного бажання щось їй доводити. Мабуть, на Провідницю трохи подіяли чари Дрезден… хоч і не думаю, що вони довго діятимуть». Ось і все, що прочитала Ван, та я не відчуваю бажання розмовляти про це. Йду в куток кімнати, сідаю на підлогу і притуляюся спиною до стіни. Думаю про батька. Я справді вірю, що він любив мою матір і що вона любила його. Але вона була одружена з іншим чоловіком, Білим чаклуном, таким самим, як і вона, тому, можливо, намагалася якось зберегти родину. Бабуся розповіла мені, що мати погодилася раз на рік зустрічатися з Маркусом, коли це було цілком безпечно. Але не існує таких речей, як цілковита безпека, тож їхня остання зустріч закінчилася трагічно: смертю її чоловіка й моїм зачаттям. І саме через мене моя мати була змушена покінчити з життям. Ну, а що ж отримав Маркус? Жодних щорічних зустрічей і сина, якому напророчили вбити власного батька. Тому нічого дивного, що він шукав якусь розраду, якусь нову любов. Я не можу його звинувачувати. Я б радше волів, щоб він її знайшов. Але, вочевидь, цього не сталося, бо Дрезден не була перспективною кандидаткою. Стосунки з нею не віщували нічого доброго. Мабуть, йому дуже самотньо. Зовсім самотньо. Дивлюся на Габріеля й Анналізу в протилежному кінці кімнати і знаю, що вони люблять мене, а я люблю їх, і, можливо, разом із Альянсом ми матимемо нагоду змінити світ і покращити ситуацію не тільки для мене, але й для тих, хто дбає про мене. Габріель підходить і сідає поряд. Я кажу: — Ти розмовляєш з Анналізою. — Пізнай свого ворога, — відповідає він, але з усмішкою. Не певний, чи він каже це жартома, тому заперечую: — Вона тобі не ворог. — Не журися. Я був чемний. Ми обоє були дуже чемні, — він показує мені ще один Меркуріїн щоденник і каже: — Це знайшла Анналіза. Вона гадає, що я мав би тобі це прочитати. «У Берліні, тому, що був Східним. Дощ. Волога квартира. Зустріла Вольфганга. Не бачила його вже двадцять років. Він майже не змінився зовні, хіба що додалося кілька зморщок. Але він став інакший: стомлений, постарілий, звісно, і, як це не дивно, набагато мудріший. Вольфганг не зрадів зустрічі зі мною й відразу повідомив, що вирушає в Південну Америку. Минулого місяця він декілька днів був із Маркусом. Вони ніколи особливо не товаришували, та й, зрештою, у Маркуса взагалі немає друзів, але якимось чином Вольфганг був єдиною особою, з якою Маркус міг миритися, єдиною особою, яка його не дратувала. Навпаки, саме Маркус роздратував Вольфганга і скривдив його — як, зрештою, робив із усіма іншими людьми, — вбивши того, кого Вольфганг любив. Вольфгангів товариш Торо, як виглядає, страшенно розлютив Маркуса, і Маркус його вбив. Торо поставився ревниво до їхньої дружби, Маркус спочатку глузував, а тоді розгнівався і став скаженіти. Торо поводив себе як дурень, і Вольфганг сам це визнав, але сказав: „Маркус знав. Він міг би вибачити йому це, не забирати в нього життя, але вже відчув свою владу й не мав жодного терпцю. Жодного. Бодай навіть на якусь секунду, перш ніж ним оволоділа та звіряча сила. Він міг би її контролювати, але не захотів. І замордував Торо. Роздер його на шматки. Я так їх і знайшов: Маркус, увесь закривавлений, і закривавлений Торо“. А тоді Вольфганг додав: „Маркус міг убити й мене. Я бачив, що він про це думав. Він умився і струсив із себе шматки м'яса Торо, просто з плечей, а один кусень прилип йому до руки. Маркус помився в озері, вдягнувся й підійшов до мене, і я певний, що він думав, чи не вбити й мене… Не для того, щоб зжерти, зовсім ні… лише замордувати, безжалісно, пропалити якоюсь блискавкою абощо. Але він цього не зробив. Думаю, це також пов'язане з його відчуттям влади над іншими. Він може забрати життя, а може подарувати його. Може чинити так, як заманеться“. Маркус сказав йому: „Знаю, що ти мені не повіриш, але якась частина мене шкодує за Торо: та частина, яка тебе любить. Знаю, що ти ненавидиш мене за це вбивство. Мабуть, тобі краще піти геть. І не повертатися“. Вольфганг так і вчинив: „Я залишив його. Це було місяць тому“. Він був спокійний. Його щокою потекла сльоза, і я думала, що він тужить за Торо, але справжньою причиною було те, що він збирався мені сказати. Те, що він збирався зрадити Маркуса. Вольфганг повідомив мені, де мешкає Маркус. Сказав таке: „Він може змінити житло, але тепер ти знатимеш, які місця він собі обирає. Завжди такі самі місця. Там, де він себе комфортно почуває. Там, де він почуває себе в безпеці“. І, мушу зізнатися, це мене здивувало. Маркус не має постійної оселі. Здебільшого він живе як звір. У лігві. Лігві, зробленому з патиків. Частково під землею. На невеличких галявинах біля озера. Він може довго жити як звір. Полювати й харчуватися як звір. Вольфганг сказав таке: „Інколи мені здається, що він узагалі перестає бути людиною“. Вольфганг запитав його про ту сумнозвісну візію, що нібито його вб’є власний син. І Маркус відповів: „Так, Вольфе, я в це вірю. Я все своє життя уникав Натана. Найліпше відтягнути це на якомога довший строк, чи не так? Те, чого не минути. Або, можливо, покласти цьому край? " На Вольфгангову думку, Маркус такий самотній і зажурений, що частина його, людська частина, воліла б уже покласти всьому край, але, як би не іронічно це звучало, та інша його частина, його внутрішній звір прагне жити. Маркує якось сказав: „Я, мов той орел, що нічого не відає. Нічого не відчуває, крім щастя від польоту і життя. Уяви собі… цю радість… вічну…“ Вольфганг розповів, що Маркус тільки зрідка бачиться з іншими, хіба для того, щоб бути в курсі справ у різних чаклунських громадах й почути якісь новини про сина. Це єдине, що його тепер по-справжньому цікавить у людському світі, — Натан. Решту він давно вже, мабуть, залишив би десь позаду. Маркує миється, чепуриться й шикарно вбирається у тих рідкісних випадках, коли зустрічається з іншими. Він ще й досі не позбувся свого марнославства: полюбляє оглядати себе в дзеркалі, і тоді в ньому оживає його людське єство. Але коли він у лісі, то стає цілком дикий. Вольфганг сказав: „Цікаве це слово — дикий. Ми уявляємо дикість як щось неприборкане й абсолютно не контрольоване, але ж у природі, звісно, все зовсім не так; природа контрольована, впорядкована й неймовірно дисциплінована в усіх своїх проявах. Звірі у зграях мають своїх вожаків і учнів; хоч суперечки між ними й трапляються, але все одно там панує організованість. І полюють звірі конкретними способами, у конкретні часи і за конкретною здобиччю — усе дуже передбачуване. Маркус саме такий: довідайся спосіб його існування і знайдеш його. А якщо піймаєш його сина, рано чи пізно він сам до тебе прийде“. » Габріель перекидає кілька сторінок назад. — Це було написано лише рік тому. Меркурія, мабуть, подумала, що виграла в лотерею, коли ти до неї з’явився. Розколина

День поволі минає, а я й далі сиджу на підлозі бібліотеки, дивлюсь, як усі інші перечитують щоденники. Ван знаходить згадку про те, що Провідниця відвідала Меркурію в бункері, а потім вирушила до Базеля. — Базель — це історичне місце зустрічі, — зауважує Ван. — Таке враження, що одна з розколин має вести саме туди. — Я оце думав про Провідницю, — кажу. — Якщо я отримав доступ до спогадів Провідниці про Меркурію, у мене мав би бути і спогад про перехід через розколину. Але я нічого такого не можу знайти. Навіть ті образи, коли вона будувала загату, поступово розмиваються в моїй пам’яті. Ван дивиться на мене. — Спогади зникатимуть, якщо не мати до них постійного доступу. На жаль, ми не подумали, наскільки важливими будуть розколини. Раніше ти сконцентрував увагу на зовнішніх речах і на назві місцевості. Раптом лунає Несбітів вигук: — Опа! Він переглядає сувої з мапами на протилежному боці бібліотеки. Тоді прямує з однією з них до центрального столу, шкірячись від вуха до вуха. — Ну, звісно ж, — каже Ван, поглянувши на мапу. — Меркурія позначила розколини на карті! Підводжуся, щоб і собі подивитися. Принаймні карти я читати вмію. Виглядає, що це схема бункера, подібна до тієї, яку я склав раніше. Несбіт показує на маленьку й тонку синю лінію в одній із кімнат. — Кожна така синя лінія — це розколина, і всі вони пронумеровані. Їх одинадцять. Ось ця, судячи з позначки, веде в Німеччину, — показує на інші лінії. — Ця — в Іспанію. Нью-Йорк. Алжир. А ось тут зазначено «Швейцарія: закрито». Ван запалює сигарету й каже: — Отже. Нам потрібна пара добровольців, щоб перевірити одну з розколин. Ми з Габріелем перезираємось, шкірячи зуби.
Ван хоче, щоб ми випробували перехід у Німеччину, бо він, імовірно, веде майже до Базеля, де має відбутися наступна зустріч Альянсу. Ця розколина міститься в одній із кімнат наприкінці коридору, що веде з великої зали. Ми всі прямуємо туди. Це маленька кімната, в якій немає нічого, крім м’якого килимка. — А де ж сама розколина? — дивується Анналіза. Габріель виходить на середину килима й каже: — Є лише один спосіб її знайти. Думаю, Меркурія приземлялася на цей килимок, повертаючись назад, отже… — він ступає на крок ближче до задньої стіни і проводить рукою в повітрі, намацуючи розколину… Кожного разу проводить рукою на один-два сантиметри далі від попереднього місця, пересуваючись боком. Нічого не знаходить. Повторює процедуру, поволі обмацуючи повітря трохи нижче. Робить наступну спробу, тоді ще одну, аж раптом відсмикує руку зі словами: — Це тут. Ван сплескує руками. — Чудово! Анналіза каже: — Я думала про відвідувачів Меркурії. Вона, звісно, не хотіла б, аби вони проникали сюди і блукали скрізь по її оселі без її відома. Чи не наклала вона тут чари непроникнення, як на даху свого швейцарського котеджу? Чи зможете ви без її допомоги подолати цю перепону, коли повернетесь назад? — Меркурія ніколи не пускала сюди тих, кому не довіряла, — каже Ван. — Судячи з її щоденників, сюди змогли потрапити тільки Роза і Провідниця. Вона вірила в те, що ці розколини ніхто не знайде. Не думаю, що на них накладене якесь закляття. — Ну, то випробуємо їх, — завзято вигукує Несбіт. — Так, — погоджується Ван і дивиться на нас із Габріелем. — Вам треба лише пройти крізь цю розколину. З’ясуйте, де саме в Німеччині ви вийдете назовні: найближчі дороги, села, транспорт. Перевірте, звичайно, чи немає там Ловців. І відзвітуйте нам. Ось що нам сказали. Габріель бере мене за руку, переплітаючи свої пальці з моїми, вдягає чорні окуляри й каже усім: — Чекайте на нас. Тоді занурює ліву руку в розколину, і нас затягує всередину. Я поволі видихаю повітря, коли мною починає крутити в пітьмі: підказка від Несбіта. Підозрюю, що він насправді хотів мені накапостити, і потім мені стане гірше. Попереду з’являється невиразне світло, воно трохи яскравішає, коли ми приземляємося на трав’янисту землю. На мій подив, голова майже не йде обертом і не нудить, як це бувало під час колишніх мандрівок крізь розколини. Ми в лісі біля якоїсь зруйнованої кам’яної будівлі. Тут тихо і спокійно. Дерева хизуються пишним і зеленим літнім убранням. Ще досить спекотно. Лунає спів птахів, а вдалині я чую рух машин. Кажу Габріелю: — Авта. Ось там, — і киваю головою ліворуч од себе. Він намагається знайти розколину. — Є, — каже з усмішкою. — Це було легко, — відказую я. — І що тепер? — Ходімо в бік дороги й побачимо, чи зрозуміємо, куди ми потрапили.
Цього ж вечора ми всі збираємося довкола столу. Усе просувається добре. Ми випробували дві розколини. Та, що була в маленькій порожній кімнаті, вивела нас у визначене місце в Німеччині, від якого до Базеля, якщо вірити дорожнім знакам, 150 кілометрів. Розколина в Меркуріїній спальні веде до якоїсь місцевості в горах Іспанії. Ми випробували й цю розколину і прогулялися до найближчого села, а потім знайшли його на атласі, коли повернулися. Від нього кілька годин пішки до хати Провідниці. Ван зустрічається з Білими повстанцями завтра і хоче, щоб я прийшов туди разом із Несбітом, але я волів би, щоб зі мною був Габріель, до того ж я не можу залишити Анналізу. — Ми всі в Альянсі. Підемо туди разом, — кажу я. Розділ п'ятий
Ріки крові

Die Rote Kü rbisflasche

Учора вночі ми всі пройшли через розколину. Несбіт роздобув авто й відвіз нас на околиці Базеля. Тепер ми з Несбітом і Габріелем у центрі міста. Ми — передова група, перевіряємо, чи немає де Ловців. Ван і Анналіза прибудуть пізніше. Схоже на те, що Базель — це місто молоді, розташоване на кордоні з Німеччиною, Францією і Швейцарією, хоч де-не-де чути й англійську мову. Тут усі впереміш: туристи, родини з дітьми, люди, що поспішають на роботу. Намагаємося не вирізнятися серед них, але ми не подібні ні на туристів, ні на родину, хоч, можна сказати, теж поспішаємо на роботу. Несбіт знає дорогу до місця зустрічі в «Die Rote Kü rbisflasche» — «Червоному гарбузі» — і він провадить нас довгим маршрутом. Несбіт каже, що «Червоний гарбуз» — це бар у старовинній частині міста. Ми перетинаємо широку стрімку річку й обходимо довкола пагорб, на якому побудоване старе місто. Ловців не видно ніде. Не поспішаючи, піднімаємося вгору пагорбом, а звивисті бруковані вулички стають дедалі вужчі і старовинніші. Зустрічаємо щоразу менше людей, аж поки опиняємося у провулочку, де блукає тільки якийсь кіт, а ще старенька жінка чистить вікна. Ми не заходимо в цей провулочок, ідемо геть і повертаємося лише через півгодини. Старої вже там немає, і кота теж. Ловців ми також ніде не помітили. Посеред вулички є дерев’яні двері, над якими стирчить, нависаючи над дорогою, не вивіска, а радше металеве зображення гарбуза, маленьке й іржаво-помаранчеве, а не червоне. Це й є потрібне нам місце. Двері дубові й майже чорні від віку. Несбіт відчиняє їх поштовхом і заходить. Габріель іде переді мною, виставляючи до мене руку, немовби радячи не квапитися й бути обережним. Спускаємося чотирма камінними східцями, що завертають ліворуч, а тоді проходимо крізь темно-червону важку ткану завісу, що звисає з чорної металевої рейки. Ми у вузенькій кімнаті з низькою стелою, вздовж стіни розташована барна стійка, а посередині є кілька дерев’яних столів із червоними свічками і стільці з червоними м’якими сидіннями. За стійкою стоїть засмаглий чоловік середнього віку з наїжаченим світлим волоссям і пронизливо блакитними очима, в яких іскряться чорні проблиски. Чорний чаклун. Несбіт вітається з ним і представляє нас. Бармена звати Ґус. Коли його відрекомендовують мені, він не тисне мою руку, як перед цим Габріелю. Зате каже з виразним німецьким акцентом: — Пів-на-пів, га? Несбіт сміється. — Ти вгадав: напівлюдина-напівзвір. Габріель додає: — І завжди роздратований… хоч навіть не уявляю, чому саме в твоїй компанії, Несбіте. — Ще хтось тут є? — запитує Несбіт у Ґуса. — Селія і з нею якась Напівкровна дівчина. Ще двоє Білих має прибути з хвилини на хвилину. Отже, Селію так і не впіймали, відколи ми востаннє бачили її в Барселоні. Йду в кінець кімнати, щоб перевірити самому. Там є кабінка, і вона зайнята. Сподіваюся побачити там Селію, але її немає. Натомість є дівчина. Вона підводиться, побачивши мене, й усміхається. — Приємно бачити тебе, Іване, — каже. — Ти такий самий нечепура, як і завжди. Підходжу до неї й обіймаю. Нікіта! Це справді вона, моя лондонська приятелька. Я не випускаю її з обіймів. Вона така тендітна, і я дивлюся в її обличчя, ще й досі зовсім юне, і ці дивовижні блакитно-зелені очі Напівкровки. — Радий тебе бачити, Еллен, — кажу. Ім’я Нікіта їй більше пасує. Саме так вона представилася, коли ми зустрілися вперше, а я тоді назвався Іваном. Але, як її не називай, я абсолютно їй довіряю. І ще дужче обіймаю. Вона усміхається. — Ти собі репутацію зруйнуєш! Ти ж маєш бути підлий і набурмосений. За спиною в мене вигулькує Несбіт і каже: — Не журись, мала, він уміє миттєво змінюватися. Але я не змінююся. У мене справді чудовий настрій, бо я знову зустрів Еллен. Я знайомлю її з Габріелем і Несбітом, і поки вона пояснює Габріелю, хто ж вона така, придивляюся до виразу її обличчя, намагаюся вгадати, чи вона має якісь новини, якісь погані новини, зі світу Білих чарівників. Еллен каже: — Я знаю, що ти хвилюєшся за Аррана, але в нього все гаразд. Він залишив Лондон і прямує до Франції. Я маю з ним зустрітися, коли поїду звідси. — Він долучається до повстанців? — Так. Усе тепер так швидко змінюється. Суцільне божевілля. Ловці напали минулого тижня на Чорних магів, які зібралися на околицях Парижа. Двадцятьох під час бою вбили, а решту захопили в полон; дорослих ув’язнили, а от дітей усіх стратили. Джессіка наказала їх повісити. Соул опублікував з цього приводу відозву, назвавши це важливою перемогою і кроком уперед для всього Білого відьмацтва. Повідомив, що цього разу дітям не довелося зазнати Покарання, що він був поблажливий. Але й захоплені ним дорослі теж не зазнають Покарання. Він використає їх для дослідження чаклунських здібностей. — Що це означає? — питаю. — У принципі те, що Волленд над ними експериментує. Хитаю головою, але, якщо чесно, відчуваю, що тут нічого дивуватися. — Це хвора людина, — от усе, що я можу сказати. — Рада заявляє, що це важливі дослідження спрямовані на захист усього Білого відьмацтва. Ніхто, звісно, не знає, як і кого це може захистити, але Рада стверджує, що всі, хто протестує, є ворогами Білих магів і прихильниками Чорних. Усі мають засвідчити, на чийому вони боці. І більшість Білих магів кажуть, що підтримують Соула і Волленда. — А Дебора? — запитую. — Вона у Франції з Арраном? — Про неї краще поцікався в Селії. Ця інформація недоступна людям моєї категорії оплати. — А яка в тебе категорія? Хіба ти ще не замолода, Еллен, щоб бути повстанським бойовиком? — А я не бойовик, я розвідниця. Але, Натане, якби ти тільки знав, які безнадійні ті Білі маги, більшість із них. Чесно тобі кажу, майже всі вони недалеко втекли від фейнів: ніхто не вчився бути бійцем. Воювати вміють хіба що Ловці. Єдине, за що можна похвалити Білих, — за виготовлення зілля для зцілення. Найкорисніші учасники Альянсу — це колишні Ловці й Напівкровні. Але колишніх Ловців там тільки двоє, а Напівкровних дев’ятеро. — А що чути про Чорних магів? — запитую я. — Декотрі долучилися, але мало хто володіє такими здібностями, як ти, Натане. — Я обертаюся й бачу Селію, яка провадить: — Ось чому ми вдячні, що ти тут. — Мені начхати на твою подяку, — я осипаю її прокльонами, а моя рука хапається за ніж. — Тримайся від мене подалі, Селіє. Я не жартую. Не підкрадайся так до мене. — Я не підкрадалася до тебе, Натане. — І не сперечайся, курва, зі мною! Йду від них у протилежний кінець кімнати. До мене підходить Габріель. Він каже: — Ти весь тремтиш. — Зі мною все гаразд! — він недовірливо дивиться на мене, і я повторюю: — Усе гаразд. Габріель витримує паузу, а тоді запитує: — І що ти хочеш зробити? — Повбивати їх усіх, — жартую, але тільки почасти. — Волленд експериментує над іншими чаклунами, як і наді мною свого часу. Він прив’язав мене й затаврував оцими ось татуюваннями! Це було ще гірше, ніж перебування у клітці Селії. Набагато гірше! Селія принаймні хоч іноді ставилася до мене, як до людської істоти. А для Волленда я був просто піддослідним щуром. Ніхто не повинен такого зазнавати. — Ніхто, — погоджується Габріель. І мені здається, що навіть Габріель починає вірити в те, що мета Альянсу справедлива. Я кажу йому: — Ми співпрацюватимемо з Альянсом, аж поки Волленд і Соул будуть мертві. Він киває. Уже прибули Ван і Анналіза, тож я роблю глибокий вдих і долучаюся до них. Нас десятеро. Троє Чорних магів: Ван, Габріель і Ґус, який, здається, не просто бармен, а один із ключових Чорних чаклунів з розгалуженими контактами по цілій Європі. Біле Відьмацтво представляють Селія, ще одна Біла відьма з Англії на ім’я Ґрейс, Біла чаклунка з Італії, Анжела і Анналіза. Є ще двоє Напівкровних, Несбіт і Еллен. І я. Селія каже: — Сподіваюся, що тут ми у безпеці, але все ж таки не будемо затягувати нашу зустріч. Насамперед, Натане, я гадаю, що ти приєднуєшся до Альянсу, якщо вже ти тут? — Поки не зміню думку. Вона дивиться мені в очі — її очі блідо-голубі з білими скалками. Потім вона робить те, чого я зовсім не очікую. Вона простягає мені руку. — Тоді ми на одному боці, — каже. — Вітаю тебе в АВМ. — У чому-чому? — В Альянсі Вільних Магів. — Ха! Ну, але в тому, що я один із них, твоєї заслуги немає. — Проте ми всі дуже раді, що ти такий і що хочеш допомогти іншим магам також залишатися вільними. Селія все ще простягає мені руку, але я ігнорую її й кажу: — Хочу бачити Соула й Волленда мертвими. І ще багатьох інших Білих магів. Ось чому я тут. Вона запитує: — Ти й мене хочеш бачити мертвою, Натане? — Якби я цього захотів, то вже пустив би тобі кулю в чоло. — Якщо ти вступиш в Альянс, то повинен будеш виконувати мої накази. Ти це зможеш? — запитує вона. Спромагаюся на посмішку. — Якщо вони не будуть безглузді. — Гадаєш, вони можуть такими бути? Я витримую паузу, тоді відповідаю: — Ні. — Добре. Я також так думаю, але, якщо схиблю, — ти першим мені про це скажеш. Її рука й далі простягнута. Вона запитує: — Ти потиснеш мені руку? — Я намагаюся не плюнути на неї… Вона голосно й коротко регоче і забирає руку. — Мені тебе бракувало, Натане. Хоч я й певна, що ти за мною зовсім не тужив. А я, сидячи навпроти неї за столом, не думаю, що вона бодай хоч трохи уявляє, що міг відчувати я чи будь-який інший в’язень, якого заковували в ланцюги і нещадно били. Вона розумна жінка, але інколи їй бракує таких «знань». Їх можна здобути лише переживши це на своїй шкурі. Ван запитує, що сталося, відколи вона востаннє зустрічалася з Селією. Минуло щойно два тижні, але за цей час відбулася різанина в Парижі, а Соул замінив усіх членів Ради своїми людьми. Волленд теж уже в Раді. Декількох Білих магів заарештували за змову з повстанцями. — Зокрема і Клея, — додає Селія. — Що?! — вигукує Несбіт. — Сфабриковане звинувачення, хоч Клей уже давно викликав серйозні сумніви у Соула. Він поступово втратив роботу, статус, репутацію, все. Ну, тобто все, крім своєї свободи, але тепер він і це втратив. Селія продовжує: — Чула, що на дім Іш здійснили напад невдовзі після того, як ми там побували. Іш випила отруту й померла; деяких її дівчат піймали й закатували. Я знала, що незабаром ці списки Ради поповняться і моїм ім’ям. Соул визначив тих, кого він хоче допитати, і серед цих осіб були колишня голова Ради Глорія; її чоловік і сестра Ґрейс; плюс я сама та ще одна Ловчиня на ім’я Ґрейторекс. Соул не помилився, склавши цей список, — ми всі тепер члени АВМ. Джессіка очолює Ловців. І треба сказати, що ця робота добре їй вдається. Ловці — це здебільшого жіноча організація, й вони дуже задоволені, що ними знову керує жінка. У неї багато новобранців, і вони вже вчинили напади на громади Чорного відьмацтва у Франції, Голландії й Німеччині. Найбільша громада була в Парижі, але, наскільки мені відомо, Джессіка вже вбила понад шість десятків Чорних магів, не втративши під час цих нападів жодного Ловця. Проте і в Джессіки є свої проблеми, і їх тільки більшає. Навіть попри те, що в неї з’явилися новобранці, їй не вистачає Ловців, щоб контролювати всю Європу. До того ж багато новобранців не мають належного досвіду і слабше підготовлені порівняно з основним складом Ловецької армії. Нашим головним недоліком є те, що нас небагато. Однак це дає нам можливість швидше переміщатися маленькими групками для нападу на Ловців. Ми повинні негайно почати вдаватися до таких атак, щоб уповільнити набір новобранців і не залишити Ловцям часу для навчання нових бійців. Нам треба використовувати тактику партизанської війни, щоб здобути перемогу… І це, на щастя, якраз і є мій козир. Але, — продовжує Селія, — є ще одна проблема. Чорні маги потроху прозрівають, усвідомлюючи, що відбувається, та вони не довіряють мені, а нам треба залучати їх до нашої справи. Альянс здебільшого складається з британських Білих магів і Напівкровних. Серед нас замало впливових Чорних магів. Хоч ми, звичайно, маємо Ван і Ґуса. Гус киває головою. — Мій вплив мінімальний, Селіє. А я вже казав раніше, що для розбудови справжнього Альянсу нам потрібні численні представники всіх магів: Білих, Чорних і навіть Напівкровних. Але ті Чорні, з якими я вже розмовляв, не виявили зацікавленості. Вони не вірять у спільну боротьбу разом із Білим відьмацтвом. Кажуть, що самі битимуться з Ловцями, якщо ті на них нападуть. Я їм розповідаю про вже загиблих Чорних магів, але… — він знизує плечима. — Чорне відьмацтво не цікавлять спільні справи, армії або альянси. Селія заперечує: — Але ж ти долучився до нас, і Ван, а тепер ось Габріель. Тож деякі Чорні маги таки прислухаються. Ґус повертається до Габріеля й запитує: — Чому ти тут, Габріелю? — Бо я з Натаном. — А якщо Натана вб’ють або він піде звідси? — Якщо він піде, то я теж піду. Якщо ж його вб’ють… — Габріель дивиться на мене, — тоді не знаю… Ґус каже: — Нам потрібен той, хто міг би залучити до нашої справи інших Чорних магів. Але я не знаю більше жодного Чорного мага, який би приєднався до нас лише тому, що тут є Натан, — дивиться мені в очі. — Він не Чорний чаклун. — Чорні проблиски в його очах мерехтять, та я не відвожу погляд. Ґус просто расистський сноб. Їх повно у світі відьмацтва. — Що ти тоді пропонуєш, Ґусе? — запитує Селія. — Щоб залучати Чорних магів, нам потрібен хтось, кого вони поважають, хто є уособленням усього Чорного. — І хто ж це такий? — цікавиться Ван, ледве стримуючи усмішку. — Я дуже розчарована, що ти не вважаєш такою мене. Ґус усміхається теж. — Вибач мені, Ван, але тебе завжди сприймали як таку, що вкрай охоче прагне співпрацювати не тільки з Чорними магами, а навіть із фейнами. — Отже, ти маєш на увазі когось із тих, що представляють «стару Чорну гвардію»? — Селія зітхає й розкуйовджує своє наїжачене волосся. — Меркурія, мабуть, для цього згодилася б? — Так, вона… — починає говорити Ґус. Але його перебиває Ван: — Меркурія мертва. — Її вбили Ловці? — Ні. Вбили… ми, — вона не зовсім упевнено показує рукою на Несбіта, Габріеля й мене. — 3 метою самооборони, поспішу додати. Меркурія залишила мені ось цей сувенір, — Ван повертає обличчя до світла, демонструючи опіки. — Але, навіть якби вона була жива, мені важко уявити Меркурію в Альянсі. Для неї тут не було б жодної користі, жодної… почесті. І це зрозуміло. Є кілька Чорних магів, що можуть зрівнятися з Меркурією у своїй могуті: Лінден, Делл, Суав… Але всі вони мислять подібно до неї. Всі найпотужніші Чорні не матимуть найменшого бажання ризикувати тим, що мають, заради того, щоб воювати разом із нами. Всі, крім одного. На щастя, він наймогутніший серед них, — вона переводить погляд на мене, проте я й так уже відчував, що все до цього йде. — Маркус? — запитую я. — Якщо приєднається він, є шанс, що долучаться й інші, — каже Ван. Ґус шкірить зуби. — Якщо приєднається він, нам більше нікого й не треба. — То саме тому я тут, саме тому ви хотіли, щоб я вступив у Альянс: щоб якось затягнути сюди й Маркуса? — Ні. Я хотіла залучити тебе, бо ти прекрасний боєць, — каже Селія. — І я б не хотіла тут бачити Маркуса. Бо через нього виникне забагато проблем із Білими в Альянсі. — І з тобою, Селіє? — цікавиться Ван. Селія не відповідає, але їй є над чим замислитися. — Натан залишив позаду минуле й долучився до нас. Ми всі повинні так учинити, якщо хочемо чогось досягти, — наполягає Ван. Селія й далі мовчить. Я кажу: — У будь-якому випадку не уявляю його з нами. — Але чи не хотів би ти спробувати його переконати? — запитує Ван. — Ну… — Ні. Ми цього не узгоджували, — Селія обводить усіх поглядом. — Маркус — убивця. Він замордував занадто багато Білих магів. Повстанці з цим не змиряться. — Вони не змиряться з поразкою, — заперечує Ван. — А завдяки Маркусу Альянс може досягти успіху. Так, він убив багатьох Білих магів, але й Чорних магів він також убив чимало. І найголовніше те, що він убив безліч Ловців. І всі це знають. Можливо, Маркус не до вподоби Білим повстанцям, але понад усе вони прагнуть перемоги, адже в разі поразки пощади від Соула ніхто не дочекається. Маркус допоможе їм здобути перемогу. Селія каже: — Я можу й без нього створити армію. Ми на це здатні. Так, потрібно трохи часу, але… — Та ти ж сама хвилину тому казала, що ми повинні атакувати негайно! І я згодна: якщо ми не зупинимо Джессіку зараз, нам буде щораз важче боротися з нею. Скільки ти маєш справжніх бійців, Селіє? — запитує Ван. — Альянс уже налічує майже сотню. Я треную найбільш придатних і… — Скількох ти можеш вислати вже сьогодні на бій із Ловцями? Селія випинає губу й зиркає на мене. — Просто зараз? Дуже мало. — А саме? — наполягає Ван. — Разом зі мною, Натаном, Габріелем… дев’ятеро. Ґус хитає головою. — Тренування проходять добре, однак вони ще не готові зараз воювати. Наймолодші, ті, що володіють відповідними Дарами, стануть за кілька місяців добрими воїнами… — Ми не матимемо кількох місяців, якщо Ловецька армія зростатиме, — каже Ван. — І якщо ми плануємо створити нове суспільство, новий порядок, то мусимо бути готові вибачати минулі злодіяння й рухатися вперед. — Але ж… — Ні, Селіє. Усі маги мають отримати шанс, навіть Маркус. Якщо він пізніше порушить наші правила, це вже інше питання, але за минулі злочини ми впровадимо амністію. Ґрейс каже: — Це заведе нас у глухий кут. Ми мусимо проголосувати. По одному представнику від кожної частини Альянсу: Біле відьмацтво, Чорне відьмацтво, Напівкровні й Напівкодові. Несбіте, ти голосуєш за Напівчорних, а Еллен — за Напівбілих. Селія — за Біле відьмацтво, Ван — за Чорне, а ти, Натане, — за Напівкодових. — Хто за? — запитує Ван. За столом підносяться вгору руки. Усі, крім мене й Селії, голосують за те, щоб запросити Маркуса вступити в Альянс. — Отже, три голоси за, два проти, — підраховує Ґрейс. І дивиться на мене. — А чому ти, Натане, голосував проти? Я не знаю відповіді, хіба що… Не думаю, що мій батько знайде спільну мову з цими людьми, з людьми, які голосували. Пригадую Вольфгангову розповідь про те, як Маркус убив його товариша, і у мене виникає недобре передчуття — батько занадто дикий. Але я про це не згадую, тільки кажу: — Марна трата часу. Ми не знаємо, як із ним зв’язатися, та й він усе одно не приєднається до нас. Ґус каже: — Ти не правий. Я знаю, як із ним зв’язатися… А ти можеш спробувати його переконати. — Ти, може, маєш його номер телефону? — глузливо шкіриться Несбіт. ' — Інформація про те, як із ним зв’язатися, конфіденційна, — відповідає Ґус. — Гаразд, — каже Селія. — Але як швидко? — допитується вона. Маркус їй геть не подобається, але вона звикла працювати з Ловцями й виконувати те, що їй наказують. Я певний, що вона просто змириться з цим. — Домовлюся з ним про зустріч із Натаном упродовж наступних кількох днів. Раніше не можу нічого пообіцяти. Селія повертається до мене. — Якщо Маркус приєднається до нас, то мусить погодитися з нашими умовами. — Якими саме умовами? — уточнюю. — Він підкоряється моїм наказам, як інші бійці. — Це все? — У бою і в таборі. Мусить поводити себе… як солдат. Не можу собі уявити Маркуса в цій ролі. Селія провадить далі: — Я повинна зустрітися з ним якомога швидше. Знаю, що ти йому все про мене розповіси. — Так, він обов’язково довідається про те, в яких умовах ти мене утримувала. Як там ти казала? «Я б не хотіла, щоб він подумав, що тобі тут занадто комфортно». Селія випростується, і мені цікаво, що вона скаже: «Я просто виконувала свій обов’язок» або «Я мусила підкорятися наказам» або ще якусь подібну дурню. Але вона мовчить — Селія ніколи не відмовлялася від відповідальності. Група розходиться. Я випадково перестріваю Селію перш ніж вона пішла геть, і запитую про Дебору. — Чи вона вже виїхала з Англії? Селія вагається, але таки відповідає: — Дебора каже, що її праця надто важлива. Усі в Раді знають, що в минулому вона симпатизувала тобі, але ж вона також сестра Джессіки, і якось їй удалося переконати їх, що вона змінилася. Дебора й далі працює в архівному відділі. Завдяки їй ми дізналися про останні переміщення Ловців і про їхні майбутні плани. Для нас це життєво необхідна інформація, та все одно я сказала їй, щоб вона забиралася звідти. Але твоя сестра вирішила залишитися. Намагається роздобути більше інформації про Волленда і його експерименти над ув’язненими Чорними магами. Вона неймовірно відважна. Я навіть не знаю, що сказати. Моя сестра завжди була відважною. Якщо Дебора вірить у щось по-справжньому, то не відступиться — інших варіантів вона просто не визнає. Селія прямує до Ван, а до мене підходить, щоб попрощатися, Еллен. Я прошу: — Перекажи Арранові, що я сподіваюся невдовзі з ним побачитися. І постійно про нього думаю. Вона киває. — Перекажу. Він буде дуже радий, що ти вступив у Альянс. Але ще більше його втішить те, що ти живий-здоровий і отримав свої три дари. А хто для тебе виконав церемонію Дарування — чи не Меркурія? З того, як вона це запитує, я роблю висновок, що вона чудово знає — це була не Меркурія. Хитаю головою. — Це зробив Маркус. Еллен усміхається. — Так ось чому всі думають, що ти зумієш переконати його долучитися до нас. Знають, що він захоче допомогти синові. Селія гукає: — Еллен, ми вже йдемо. Гайда! Еллен обвиває мене руками, пригортаючи до себе, а я помічаю, що Селія дивиться на нас здивовано. Селія й далі вважає мене радше Чорним, аніж Білим, і радше дикуватим, аніж лагідним. Еллен ставиться до мене просто як до людини, а не якогось там Напівкодового. Але вона й сама Напівкровна, тому розуміє, як то буває, коли тебе судять по начепленому ярлику, а не по тому, ким ти насправді є. Через якусь хвилину після їхнього відходу Ван каже, що вона, Анналіза й Несбіт повертаються в бункер, а Габріель залишиться зі мною, поки я намагатимусь поспілкуватися з Маркусом. За тиждень ми всі зустрінемося в «Червоному гарбузі». У мене дуже мало часу, щоб попрощатися з Анналізою. Я відводжу її вбік, не так, щоб поговорити з нею, як для того, щоб пригорнути й тихенько пообійматися без того, щоб усі на нас витріщалися, хоч усі й так це роблять, за винятком хіба що Габріеля, який стоїть спиною до нас біля бару. — Тебе тривожить те, чи вступить у Альянс твій батько? — запитує Анналіза. — Трохи. Та я не думаю, що він так чи інакше приєднається до нас. Не думаю, що його хтось тут зацікавить: я або повстанці. — Ти його син. Він дбає про тебе. Знайшов тебе, щоб здійснити Дарування. — Це інша справа. Він подбав, щоб ця зустріч була якомога коротшою й гіркою. Він не довіряє мені. Не воюватиме разом зі мною. І я не уявляю собі такого, щоб він виконував накази Селії й поводив себе «як солдат». Це просто нереально. Анналіза цілує мене й каже: — Щодо співпраці з Селією, мушу зізнатися, що я дуже пишаюся тобою і тим, що ти погодився з нею працювати після того, як вона ставилася до тебе в минулому і що ти з нею пережив, — знову мене цілує й нахиляється ще ближче. — Ти мій герой. Мій принц, — цілує мене у вухо, а тоді шепоче: — Я тебе люблю. Думаю, що це мені причулося, хоч знаю, що ні… Не знаходжу слів у відповідь. Вона хоче поцілувати мене в губи, зазирає в очі, і коли вже її вуста майже торкаються моїх, знову шепоче: — Люблю тебе… Мабуть, варто сказати їй те ж саме у відповідь, але це дуже важко, до того ж я певний, що всі до нас прислухаються, і тут Анналіза каже: — Мушу йти. На мене всі чекають. І я цілую її. Але так нічого й не кажу. Вона вже відступає, проте я не відпускаю її, торкаюся губами вушка, і спромагаюся нарешті ледь чутно вимовити ці слова. Анналіза починає хихотіти, я теж не можу стримати посмішку. І ми знову цілуємося. І ще раз, уже міцніше, і тепер мені вже начхати на інших. Несбіт голосно кахикає і прочищає горло. Анналіза знову хихоче, я не припиняю її цілувати, аж поки вона нарешті вислизає з моїх обіймів. І всі йдуть геть. Це так швидко відбулось, але я встиг сказати їй, що люблю, і вона теж. А через тиждень ми знову будемо разом. Лише один тиждень — і я знову її побачу. Арахіс