Annotation 9 страница

— Ні, ні, ні! — Несбіт повернувся, і настрій у нього далекий від позитивного. — Слухай, я ж тобі казав. Там буде захисне закляття. Наступного ранку ми сидимо за кухонним столом і складаємо план. Намагаємося придумати, як проникати в бункер без відома Меркурії. — А що, як зробити підкоп? — пропонує Габріель. — Аякже, — Несбіт плескає себе долонею по чолі. — Треба тільки дістати гірниче спорядження, вибухівку, підйомний механізм, парочку екскаваторів. На це потрібно не більше кількох тижнів… Ми розуміємо, що він правий. І я знаю, що єдиний спосіб зайти всередину — той, про який давно вже думаю. — Я мушу підійти до дверей і постукати. Усі на мене дивляться, крім Габріеля. Він визнає мою правоту, опустивши вниз голову. — Меркурія мене не вб’є. Принаймні не відразу. Спершу захоче довідатися, чи я вже маю Маркусову голову або серце. — І як ти думаєш, скільки часу їй знадобиться, шоб вирахувати відповідь? — запитує Несбіт. — Секунд десять, — відповідає, дивлячись на мене, Габріель. — Так, — погоджуюся. — Але вона захоче вислухати мою пропозицію. Коли я бачив її востаннє, Меркурія саме дізналася про те, що Роза загинула, Маркус вручив мені три дари, а Ловці вдерлися в її долину. Вона була розлючена й налякана. Коли я прийду до неї цього разу, вона вже не лютуватиме й не боятиметься. — Ага, надійся, — бурчить Несбіт. — Отже, — веду далі, — я скажу їй, що хочу, аби вона звільнила Анналізу. Що вона може прийняти в дарунок замість Маркусової смерті? Габріель підказує: — Мабуть, твою. — Є такий ризик, але, можу закластися, Меркурія схоче завдати мені якомога сильнішого болю. Вона захоче показати мені Анналізу, насолодитися своєю перемогою. Гадаю, вона запросить в бункер. І почне розмову. Усі пильно дивляться на мене. — І що тоді? — запитує Габріель. — Що буде після того, як ти так успішно все це здійсниш? — А тоді… Тоді ви всі прослизнете за моєю спиною, здолаєте Меркурію, напоїте її переконливим зіллям, знайдете спосіб розбудити Анналізу, і ми всі звідти втечемо. Несбіт регоче. Габріель закочує очі. Ван каже: — Це може спрацювати. Ми всі здивовано дивимося на неї. — Штука в тому, як нам усім проникнути в бункер. Меркурія знає, що Провідниця мала привести їй нову ученицю, — продовжує Ван, дивлячись на Перс, яка похмуро сидить у кутку. — Можливо, її можна якось використати. — Я можу привести Перс до Меркурії. Вона мені довіряє, — каже Габріель. — І можу простежити за Меркурією, щоб побачити, якими чарами вона захищає вхід. Тиша. Ван курить сигарету. Я озиваюсь: — Навряд чи Габріель повинен туди йти — якщо Меркурія побачить нас удвох, це в неї викличе ще більше підозру. А що як… я приведу Перс? Я врятував її від нападників на Провідницю. «Не знаю, що з нею робити, Меркуріє, оце подумав, що їй, можливо, буде добре з тобою. О, до речі, як там Анналіза? » Меркурія заведе мене до Анналізи, а Перс за цей час вираховує вхідне закляття. — Вона француженка. По-англійськи вона не розуміє ані слова. Крім того, вона анітрохи не бажає тобі допомагати, — каже Габріель. — Скажи їй, що мене збираються вбити, і вона матиме нагоду це побачити. Гадаю, це стане для неї доброю мотивацією. — Ні, — заперечує Ван. — Потрібно, щоб ти і Перс проникли всередину, але чари доступу має розшифрувати хтось інший. Проте ідея в цілому добра. З деякими невеличкими змінами вона може спрацювати… Бункер Меркурії

Наступного ранку ми вже напоготові. Щойно починає світати. Небо чисте й блідо-блакитне. Має бути чудовий день. Несбіт каже: — Я все довкола перевірив. Це єдиний вхід. Мабуть, Меркурія має всередині якусь розколину, бо я просто не бачу, кудою інакше вона могла б доставляти сюди різні продукти. Найголовніше питання: чи відьма вдома? — Дізнатися можна тільки одним способом, — відказую я. Вхід у бункер — це вузесенький тунель, продовбаний просто в горі. Годі зрозуміти, наскільки він глибокий, бо далі, ніж за якийсь метр, там анічогісінько не видно. Лісистий схил гори нависає над озером. Там немає стежок, ніхто не вигулює собак і взагалі — там нікого немає. Це не Англія, це Норвегія. Богом забута частина Норвегії. Ми з Габріелем наближаємося до входу: перший етап нашого проникнення. Габріель трансформувався у Перс і має на собі її одяг. Він виглядає точнісінько так, як вона, ходить як вона, говорить як вона й дивиться як вона — з-під лоба. Я майже впевнений, що він от-от плюне на мене для більшої переконливості. Згідно з нашим планом ми з Габріелем маємо першими проникнути в бункер. Я скажу Меркурії, що привів їй від Провідниці дівчину, Перс, і поки я тут, хотів би побачити Анналізу, щоб переконатися в тому, що вона й досі жива. Меркурія відведе мене до Анналізи, а Габріель вислизне геть, щоб впустити всіх інших. Потім Несбіт разом із Габріелем несподівано нападуть на Меркурію і напоять її сонним зіллям, яке виготовила Ван. Сподіваємося, що їм обом вистачить на це сил, якщо вони зможуть непомітно підкрастися і якщо відьма нічого не запідозрить. Поки Меркурія буде непритомна, Ван зможе дати їй переконливе зілля. Зруйнувати наш план може багато чого, і якщо Меркурія занюхає бодай якийсь підступ, нам буде біда, тож ми домовилися, що в такому випадку облишимо спроби врятувати Анналізу й намагатимемось насамперед порятувати самих себе. Як сказав Несбіт: ми все одно їй не допоможемо, якщо будемо мертві. Заходимо у тунель. Повітря затхле і ще холодніше, ніж назовні. Вмикаю ліхтарик, і ми поволі й обережно просуваємося далі. Стіни кам’яні й нерівні, підлога теж, і таке відчуття, ніби ми потрапляємо в пастку: тунель дедалі вужчає, і ось ми вже не можемо нормально йти пліч-о-пліч. Попереду видно двері, навіть двоє дверей. Спочатку брама з металевими ґратами, а відразу за нею — масивні дерев’яні двері з чорними металевими виступами. Тягну до себе браму, але вона на замку. Світло ліхтарика немовби потьмяніло, а тиша довкола нас загусла. Просуваю руку крізь ґрати і щосили грюкаю в двері спочатку долонею, тоді кулаком, але звуку майже не чутно. Гупаю ще дужче, основою ліхтарика. Навіть цей звук губиться десь у тунелі, і хтозна, чи Меркурія взагалі може нас чути. Хоч, можливо, вона нюхом відчує, що ми тут. Не відомо ж, якими чарами вона захищає своє житло. Я гупаю знову і кричу: — Меркуріє! Маєш гостей. Ми чекаємо. Я вже готовий гупати знову, та раптом мені здається, ніби я щось почув, і Габріель також нахиляється вперед, мовби і йому щось почулося. Це скрип засува, що шкрябає по заіржавілому металу. Точніше жалібно скрегоче, а тоді замовкає. Ще один засув, шкрябання по металу, а тоді… тиша. Дерев’яні двері поволі відчиняються, і в цю мить я занюхую щось незвичне, щось пікантне. Зиркаю на Габріеля, і він швидко киває на підтвердження того, що також чує цей запах, і що це якимось чином пов’язане з відмиканням дверей. Для цього не потрібні ключі або пароль, а тільки щось із таким пікантним пряним запахом! Двері відчиняються в пітьму. Але я знаю, що там Меркурія, бо температура повітря миттєво падає. Підношу вгору ліхтарик і бачу її. Та сама страхітлива постать, яку я пам’ятаю: висока й сіра, неначе викривлена й заіржавіла металева паля. Волосся, що нагадує клубок сталевої вовни, зібране на потилиці. Очі, в яких спалахують блискавки. Вона скеровує в мій бік потужний порив крижаного повітря. На волоссі й у моїх ніздрях з’являються бурульки. Мушу заплющити очі й відвернутися від неї. Моя спина німіє від холоду, вітер такий сильний, що я похилився і хапаюся, щоб не впасти, за стіни тунелю, намагаючись захистити Габріеля своїм тілом. Аж раптом вітер вщухає, так само зненацька, як і зірвався. Я випростуюся й повертаюся до відьми. — Меркуріє! — кажу замість привітання і починаю шкодувати, що не продумав, як продовжувати розмову. — Натане! Яка несподіванка. Бачу, у тебе нова приятелька. — Це не приятелька. Це Перс. Провідниця збиралася привести її тобі в учениці, я так думаю, але… Провідниця мертва. Меркурія нічого не каже, але її очі спалахують. — Її вбили Ловці. Я там був. І врятувався разом із Перс. — А чому ти прийшов сюди? Хотів, щоб услід за тобою в мою домівку приперлися Ловці… знову? — Ні. За мною ніхто не йшов слідом. Це було тиждень тому. — Тиждень. Рік. Вони все одно йтимуть твоїми слідами. — Я від них вислизнув. Меркурія кривить губи. — А як ти мене знайшов? — Це не має значення, — знаю, що вона не повірить мені, якщо я їй повідомлю, що про це мені сказала Провідниця. — Головне, що я тут. — А чому ти тут? Я ж наказала тобі вбити Маркуса і принести мені його серце. Та щось я його не бачу. — Я хотів поговорити з тобою про це. У нас не було часу обговорити твою пропозицію, коли з усіх боків стріляли Ловці. — А це не підлягає обговоренню. — Ти ж ділова жінка, Меркуріє. Усе підлягає обговоренню. — Тільки не це. — Спочатку ти хотіла, щоб я вбив Маркуса, а ти в подяку дала б мені три дари, але перед тим, як я подався красти Феїрборн, ми домовилися, що я натомість рік попрацюю на тебе. Меркурія глузливо шкіриться. — То ти хочеш тепер запропонувати мені її? — Ні. Я хочу запропонувати тобі Перс в обмін на Анналізу. Меркурія пильно дивиться на Габріеля і врешті-решт каже: — Вона і так мала прибути до мене. Я її забираю, — відмикає висячий замок шпилькою для волосся, хапає Габріеля за плече, затягує його всередину й починає замикати браму. — А з тобою і з твоїм батьком ми розберемося окремо. — Але!.. — хапаю рукою браму. — Немає про що говорити. Повертайся, коли матимеш Маркусову голову або серце. Це, мабуть, чи не найгірша з можливих, хоча й цілком сподівана відповідь. — Я мушу побачити Анналізу, — вигукую, вчепившись за браму. — Ні, не мусиш, — заперечує Меркурія. — Мушу! Бо як мені знати, чи вона ще жива? Я навіть не знаю, де вона… Мені тільки відомо, що ти залишила її Ловцям… Я виконаю твоє прохання, Меркуріє. Виконаю, якщо зможу. Але повинен знати, що Анналіза жива. Повинен спершу її побачити. Меркурія вагається. Вона ще не замкнула замок остаточно. Замислилася. А це вже щось. — Я ризикував своїм життям, щоб сюди прийти, Меркуріє. Ти запросто можеш мене вбити. А я ж тільки прошу, щоб ти показала мені Анналізу. — Коли ми востаннє про це говорили, ти сказав, що ніколи не вб’єш свого батька. — Це було ще перед тим, як він залишив мене на поталу Ловцям. Я мало не помер… Не раз я ледве від них вислизав… Але все ж таки мені вдавалося втекти, хоч і зовсім не завдяки йому… Я все життя чекав, коли він по мене прийде. Думав, що він забере мене з собою. Думав, що він усьому мене навчить і буде зі мною, але ж ні — він мене покинув, щоб Ловці могли мене впіймати й закатувати на смерть… — Він жорстока людина. Я рада, що ти це нарешті збагнув, Натане. Схиляю голову й кажу, тримаючись за ґрати: — Заради Анналізи я зроблю все, що завгодно, Меркуріє. І я ризикуватиму своїм життям, щоб їй допомогти, проте я мушу спочатку її побачити. Будь ласка… Не наважуюся поглянути на відьму. Мені залишається тільки плекати надію на те, що Меркуріїна ненависть засліпить її, і вона не збагне, що я ніколи не вб’ю Маркуса… Ніколи не зміг би його вбити… Мені треба примусити її повірити в те, що заради Анналізи я здатен на це. Падаю перед нею навколішки. — Будь ласка, Меркуріє. Заґратована брама беззвучно ковзає вбік. Трохи провагавшись, я підводжу погляд. — Я зварю тебе заживо, якщо ти викинеш якийсь фокус, — попереджає Меркурія, тоді відступає назад, ховаючись у темряві. Підводжуся й заходжу. Меркурія зачиняє браму, потім ще й замикає дерев’яні двері на два великих засуви. Бере пучку якихось зернят з невеличкої кам’яної чаші, вкарбованої просто в стіну тунеля, і посипає ними засуви. У повітрі знову відчутно той гострий запах. Мабуть, думаю я, ці зернята закріплюють засуви на своїх місцях. Тунель усередині такий самий, як і на початку, хіба що зі стін звисає кілька каганців, які мерехтять жовтавим світлом. Меркурія тримає Габріеля мертвою хваткою й веде його тунелем, що плавно завертає праворуч, а я йду навздогін. Вона відсовує завісу з важкої тканини, і я вслід за нею потрапляю у велику кімнату чи радше залу, невідшліфовані кам’яні стіни якої запнуті гобеленами. Завіса, яку ми проминули, — також гобелен. Ніде немає дверей, і, підозрюю, що за кожним таким гобеленом ховається інший тунель. Меркурія зупиняється посеред зали й відпускає Габріеля. Вона йому каже: — Залишайся тут, — і Габріель майстерно вдає з себе цілком розгубленого. Я кажу Меркурії: — Перс не розуміє англійської. Лише французьку. Меркурія бурмоче щось Габріелю, і той відповідає точнісінько таким, як у Перс, поглядом і із-під лоба. Вона обходить Габріеля, озираючи його зусібіч. — Отже, Провідниця мертва. Це для нас усіх велика втрата. А Габріель? Припускаю, що він також загинув? — Я домовився з ним про зустріч у визначеному місці в лісі. Габріель так і не прийшов. А тоді з’явилися Ловці, — з цього мого опису мало би бути зрозуміло, що трапилося: Габріеля впіймали й піддали тортурам, щоб він викрив місце нашої зустрічі. — Прикро про це чути, — зітхає Меркурія. — Справді? — тепер уже я дивлюся на неї з-під лоба. — Щось мені важко в це повірити. — Габріель був достойний Чорний чаклун, — вона замовкає й торкається пальцями Габріелевого волосся, підносить угору пасмо, а тоді відпускає його. Здається, Габріель навіть «успадкував» від Перс її воші. Знаю, що мушу рухатися далі. Запитую: — То де ж Анналіза? — Ти дуже ризикуєш задля Анналізи, Натане. Ти впевнений, що вона цього варта? — Так. Меркурія підходить і зазирає мені в очі. — Спражня любов. Це потужна сила. — Якщо мені доведеться вибирати між Анналізою й батьком, я зроблю цей вибір. Проте я мушу її побачити. Покажи мені, що вона жива, і я зроблю те, що ти захочеш. Меркурія нахиляється ще ближче і знову торкається моєї щоки. Її палець холодний, сухий і кістлявий. Вона каже: — Ти завжди так гарно пахнув, Натане. — Про тебе я цього сказати не можу, — огризаюсь. — Покажи мені Анналізу! — Мені подобається, Натане, коли ти чиниш опір. Це так чудово! Ходи, поки я не змінила думку. Відьма обертається і проходить повз Габріеля, кажучи йому щось по-французьки, й Габріель похмуро сідає на підлогу. Я йду за Меркурією у протилежний кінець зали, до гобелена, на якому зображена мисливська сценка: чоловік на коні, собака, що біжить поряд, і олень, у якого вп’ялися стріли. За гобеленом такий самий тунель, що й той, яким ми прийшли сюди. Меркурія стрімко крокує ним. Поки що все йде згідно з нашим планом. Габріель, мабуть, уже вертається до входу, а я тим часом іду вслід за Меркурією цим тунелем, що радше нагадує коридор. Зусібіч видно дерев’яні двері, і Меркурія вже наближається до найдальших із них. Вона заходить туди, а я сповільнюю кроки. Мене так бентежило наше спілкування з Меркурією, що я просто не встиг приготуватися до зустрічі з Анналізою. Переступаю поріг, сподіваючись побачити якусь в’язничну камеру, але натомість опиняюсь у спальні. Там є крісло, стіл, високий комод і шафа — усе виготовлене з дорогого темного дерева. Зі стелі посеред кімнати звисає гасова лампа, що наповнює спальню світлом і запахом, а під лампою стоїть ліжко, на якому лежить Анналіза. Відчуваю, як панічно починає гупати моє серце: Анналіза бліда, її очі заплющені. Вона лежить на спині, і через це видається радше мертвою, ніж сонною. Я торкаюся її руки. Вона холодна. Її обличчя схудле. Нахиляюся, прислухаючись до її дихання, але нічого не чую. Пробую намацати пульс на шиї — і не знаходжу його. — Щось тут не так, — кажу я. — Вона не спить. — Ні, Натане. Не спить. Вона уві сні, подібному на смерть. Ні дихання, ані пульсу; її тіло і вся її свідомість відімкнені й перебувають на найнижчому рівні. Але в ній ще теплиться життя. — Як довго можна так проіснувати? Меркурія не відповідає, але підходить до Анналізи й розгладжує їй волосся на подушці. — Меркуріє! Як довго? — Ще місяць. Потім, мабуть, буде вже запізно. — Ти мусиш її розбудити. Негайно! — Але я не бачу Маркусового серця. — Розбуди її, і я все тобі дістану. Але ніколи цього не зроблю, якщо вона помре. Меркурія знову розгладжує Анналізине волосся. — Благаю тебе, Меркуріє. — Натане, тобі якось не пасує благати. Я лаюся. — Розбуди її негайно! Розбуди або нічого не отримаєш. Здається, що відьма розрегочеться мені в обличчя, але вона каже: — Мені ти завжди подобався, Натане, — повертається й дивиться на Анналізу. — Я згодна, що вона виглядає кволою. Білі відьми слабосильні. Будь-яка Чорна відьма могла б протриматися втричі довше. — Меркуріє, ти не матимеш жодної користі з того, що вона помре. Але мені просто забракне часу, щоб дістатися до Маркуса. Це неможливо… Меркурія підходить до мене й зазирає в очі. — То ти його вб’єш? Свого власного батька? Я не відвожу погляд і кажу якомога правдоподібніше: — Так. Знайду спосіб. — Це буде нелегко. — Я знайду спосіб. Але тільки якщо ти розбудиш Анналізу. Зараз. — Вона залишиться моєю бранкою, аж поки ти виконаєш свою частину домовленості. — Так, так. Я згоден. — Вона буде моєю рабою. Попереджаю, Натане, мені бракує терпцю для рабинь або бранок. Я ставлюся до них погано. Що швидше ти знищиш Маркуса, то менше страждатиме Анналіза. — Так, я розумію. — Чудово. Вона повертається й цілує Анналізу в губи, й Анналізині вуста розкриваються, і разом із гарячим Меркуріїним диханням в Анналізин рот впурхують якісь слова. Меркурія випростується і гладить своєю долонею Анналізину руку, а тоді проводить пальцями по її щоці й каже: — Я розпочала процес. Знову запалила іскру життя, але мине ще кілька годин, можливо, цілий день, аж поки розпочнеться наступний етап, і вона прокинеться. Підходжу до Анналізи й торкаюся її руки. — І яким буде наступний етап? — запитую я в Меркурії, обертаючись до неї, але вона вже прямує до дверей, щоб вийти геть. Не певен, чи Габріелю вистачило часу для того, щоб запустити сюди інших. Мушу якось затримати Меркурію, але не знаю, як це зробити, не викликавши в неї підозри. — Що я маю зробити? Дати їй води абощо… Меркурія напівобертається й кидає через плече: — Я ж тобі казала… Їй не дає договорити чийсь гук. Схоже на голос Перс, але Габріель не почав би гукати. Я не розумію слів, але маю погане передчуття. Меркурія виглядає не так сердитою, як роздратованою, виходить із кімнати. Я йду до дверей услід за нею. Меркурія відсовує гобелен і зупиняється в проході спиною до мене. Я бачу там велику залу і знову чую Перс. Вона тепер біжить до Меркурії. І це справжня Перс, одягнена інакше, ніж Габріель. Вона також зауважує мене й починає кричати й жестикулювати. Я не розумію, що вона каже, але здогадуюся. Меркурія навіть не відповідає їй, просто обертається до мене, і я ледве встигаю заскочити назад у спальню, ухиляючись від блискавки, що шугає наді мною. Наважуюся ще раз зиркнути у коридор і бачу, що гобелен знову на своєму місці. Меркурія у великій залі. Бункер аж дрижить од страхітливого гуркоту, а стіни коридору здригаються так, мовби ось-ось обваляться. Біжу до гобелена, та не встигаю й добігти, як лунає постріл, тоді вибух, а тоді ще і ще, і всі ці вібрації накладаються одна на одну, і от уже весь бункер починає трястися. Чути виття буревію, що заважає мені відсмикнути гобелен й зазирнути у велику залу, а коли це мені нарешті вдається, я бачу там Ван навпроти Меркурії. Несбіт у протилежному кінці зали, його пістолет націлений на тіло Перс, яке незграбно лежить на підлозі, — на чолі у дівчинки акуратний отвір від кулі. На якусь мить я ціпенію… Але це не Габріель, це справжня Перс — та, що вбрана в інший одяг. Несбіт повертається, цілячись у Меркурію, проте вітер починає дмухати з новою силою, і Несбіту не вдається втримувати пістолет рівно. Він сам ледве може триматися на ногах. Я помічаю Габріеля, який уже не маскується. Він припав на коліна в кутку кімнати з пістолетом напоготові, але також не годен його міцно тримати. Стріляє, та не влучає. Меркурія здіймає руки й розмахує ними над головою, від того вітер лютує ще дужче, зриваючи в повітря все довкола — подушки, папери, столик, — і всі ці речі кружляють по кімнаті, немовби під час смерчу. Навіть важкі дерев’яні стільці починають рухатися по колу в якомусь химерному танці, а мене вітер змушує відступити у коридор. Меркурія стоїть посеред цього виру й розгнівано виє. Спалахує блискавка, а тоді починає збільшуватися й ставати потужнішою. Ван верещить, і тільки після цього блискавка зникає. Несбіт стріляє з пістолета, але не завдає Меркурії жодної шкоди. Вона нас усіх повбиває! Гобелен наприкінці коридору шмагає мене по обличчю, і я відступаю назад. Хочу, щоби мною опанував звір. Хочу стати ним, хоч би це й було востаннє… І дозволяю тваринячому адреналіну заполонити все моє єство, радо його вітаючи. Я в ньому. У цьому звірі. Але цього разу все інакше: ми обоє хочемо одного. Ми

гобелен хльоскає нас по обличчю, ми клацаємо зубами і зриваємо його, ми сильні й величезні, і хоча ми на чотирьох лапах, наша голова здіймається високо над землею. чути завивання вітру, що нагадує жіночий голос, але слова вже не мають значення, це просто шум, якісь верескливі звуки, розлючені звуки. жінка в сірому стоїть спиною до нас. Її одяг розвівається навсібіч, місцями роздертий. Її волосся стирчить догори у створеному нею ж вихорі, у буревії довкола неї спалахують і розлітаються блискавки, жінка розставляє руки і жбурляє по кімнаті блискавиці, вітер трохи вщухає, на підлозі є інша жінка, вона відповзає, біля неї є старший чоловік. він сердитий і боїться за себе і за ту жінку на підлозі, але в нього є пістолет, він ступає крок уперед і стріляє, але пістолет не заряджений, чоловік кричить, біжучи до жінки-блискавки, та вона рвучко виставляє руки вперед, і порив вітру підносить чоловіка вгору й щосили вдаряє його об стіну, жінка-блискавка навіть не дивиться на те, що вчинила, вона витріщилася на ту другу, що відповзає геть, і от блискавка вдаряє в підлогу біля тієї, що повзе, сліпучий спалах і грім, що відлунює по цілій кімнаті. ми помічаємо якийсь рух віддалік, праворуч од нас. біля входу в інший коридор є юнак, по його скроні тече кров. ми знову обертаємося до жінки-блискавки. вона — єдина загроза, якщо ми її не вб’ємо, вона вб’є нас. ми рушаємо з місця, відчуваємо її запах — люті з присмаком металу. жінка на підлозі ще жива, вона виснажена, але щось говорить. вітер ущухає, волосся жінки-блискавки опадає їй на шию. вона знову каже, а тоді спалахує ще одна блискавка, вдаряючи в підлогу, жінка на підлозі коротко й різко верещить і зімліває, з її одягу струмує дим. Її волосся горить. ми рухаємося до жінки-блискавки. вона завмирає, щось відчула, ми готуємося, напружуючи м’язи задніх лап. жінка-блискавка обертається, вона нас бачить, вона здивована, але не сахається, підносить угору руку, щоб наслати вітер чи блискавку, але ми вже стрибнули на неї. і вона вже на підлозі під нами, і ми тримаємо її мертвою хваткою, вона худа і крихка, але міцна й опирається нашим обіймам. блискавки спалахують навкруги нас, по цілій кімнаті, вони сліпучі, і голосні, дедалі гучніші, яскравіші, вибухають довкола, але не влучають у нас. шаленіє буря, виє вітер, страшенно холодно, ми в самому епіцентрі негоди, але не послаблюємо хватку, чавимо жінку нашими грудьми. Її ребра тріщать, тріщать, тріщать, тріщать, ми хапаємо її кігтями за бік і починаємо все там роздирати, ламаючи кістки і шматуючи її тіло, цебенить гаряча кров, ми знову впиваємося в неї кігтями, розриваємо цупку шкіру, трощимо їй ребра й нутрощі, сягаємо тазової кістки. вітер ущух. панує тиша і спокій. немає страху. він щез разом із останнім спалахом блискавки й розкотом грому. невеличкий вогник немов облизує край гобелена. у повітрі зависли випари й дим. жінка-блискавка не ворушиться. ми випускаємо її тіло зі своїх обіймів, і воно важко гепається на долівку. ми обнюхуємо її всю, від плечей до нутрощів, роздертих і червоних. Її кров нам смакує. ми впиваємося в неї щелепами й починаємо гризти, легенько підважуючи її тіло, його червінь і його запах приємні. Рожевість

я у ванній. тремчу. але це вже я, сам.
напускаю у ванну воду, змиваючи з руки кров. пригадую кожну секунду свого звірячого існування. пам’ятаю все. лежу у ванній, а тоді поволі занурююся під воду. коли знову виринаю на поверхню, вода вже стала рожевою. думаю, що зараз виблюю, вилажу з ванної й нахиляюся над унітазом, але мене вже не нудить.
і я вже не тремчу. Цілування

— Можна з тобою поговорити? Габріель стоїть у дверях до ванної. Я — до нього спиною, але бачу його в дзеркалі. Він підступає на крок ближче. Неймовірно вродливий, стурбований, людяний, а я дивлюся на себе, на своє відображення. Я виглядаю так само, як завжди, хоч я вже інакший. Кажу Габріелю: — Я все пам’ятаю. Я навіть пам’ятаю, як відбувалася моя зворотна трансформація. Коли Меркурія помирала, я був біля неї і майже відчував, як її життя розчинялося в довколишній тиші. Несбіт підійшов, хитаючись, до Ван, став біля неї навколішки, почав намацувати пульс, говорити з нею, казати, щоб зцілювалася. Вона була обпалена, напівзітліла й чорна. Несбіт щось тихо їй говорив. Він пахнув скорботою. З коридору ввійшов Габріель. У нього вже не було пістолета. Рушив у мій бік, виставивши руки вперед, долонями до мене. Не зустрічаючись зі мною поглядом, дивлячись у підлогу або кудись угору, він сів біля мене на вологому килимку. Я ліг поруч із ним, щоб відпочити, і тваринний адреналін вивітрився з мене, а за якусь секунду я вже трансформувався назад. Знову став оцим собою. Натаном. Габріель каже: — Це добре, що ти пам’ятаєш. — Ага, мабуть… Сам не знаю, — повертаюся обличчям до нього. — Усе інакше, коли я стаю звіром. Я тоді зовсім не той… — вимовляю це так тихо, що навіть не знаю, чи він мене почув. — Не бійся свого Дару, Натане. — Я не боюся, уже не боюся. Але коли трансформуюся, коли стаю звіром, усе змінюється. Ніби спостерігаю за ним і водночас є його частиною, відчуваю все, що відчуває він. І це дивовижно, Габріелю, бути ним цілковито, абсолютно… Бути повністю й абсолютно диким. Я не хочу бути звіром, Габріелю, але коли я ним є, то кращого відчуття годі придумати. Це найкраще, найдикіше, найінтенсивніше й найчудовіше відчуття. Завжди думав, що будь-чий Дар є відображенням цієї особи, і все, що про можу думати зараз: мій Дар є віддзеркаленням моїх бажань, а я бажаю бути цілковито диким, цілковито вільним. Без жодного контролю. — Ти цим насолоджувався? — А це погано? — Натане, тут не йдеться про щось добре чи погане. Не знаю, чи можу це сказати, але хочу цього, тому кажу йому: — Це гарне відчуття. Габріель наближається до мене й каже: — Мені подобається, коли ти зі мною чесний. Ти відчуваєш себе справжнього краще за будь-кого, кого я зустрічав у житті. І я знаю, що він знову збирається мене поцілувати, але я впираюся рукою йому в груди, зупиняючи. Тоді дивлюся на Габріеля, на його обличчя, в його очі й на золотисте мерехтіння у них, і не розумію, чому я опираюся цьому. Він мене цікавить. Навіть доторк до його грудей щось означає. Це приємно. Це гарне відчуття. Я не певний, чи хочу це зробити, і знаю, що зупиню його, якщо відчуття будуть недобрі. Кладу руку йому на плече, обіймаю за шию. Ледь-ледь нахиляю вперед голову, але він не рухається. Завмер на місці. Моя рука лежить на його шиї, торкається його волосся. Я не дивлюся йому в очі, а тільки на вуста, й ледь чутно вимовляю: — Габріелю… Я так близько до нього, що наші губи майже торкаються, і я нахиляюся ще ближче, і ось уже торкаюся його губ своїми, знову називаючи його на ім’я. Це ніби цілунок і водночас — не цілунок. Але це приємно, і я хочу ще. Я ворушу вустами, не вимовляючи його імені, знову ледве торкаючись його губ, а тоді наближаюся й починаю пестити його вуста своїми. І він цілує мене. І мені байдуже до всього іншого. Хочу відчути все краще і відчайдушно цілую Габріелеві вуста дедалі сильніше, а тоді притискаю його тіло до свого, обвиваю його руками, наші язики переплітаються, ми зіштовхуємося зубами, і я його відштовхую. Притискаю з розмаху до стіни. Потім відвертаюся й виходжу з ванної кімнати. Я ж мав би бути з Анналізою! Не розумію, що зі мною діється?.. Зачинена шухляда

Минула, здається, ціла вічність, відколи Меркурія поцілувала Анналізу, щоб її розбудити. Я вже просидів тут біля неї три або чотири години, і радий, що вона й досі спить. Бо можу сидіти собі на стільці біля її ліжка, відхиливши назад голову, напіврозплющивши очі, й дивитися на неї, на її пречисту вроду. А думаючи про це, я не мушу думати про інші речі. Чутно стукіт у двері, і, перш ніж я встигаю щось відповісти, у кімнату заходить Ван. Бачу, що вона дуже добре і швидко зцілилася, хоч один бік її обличчя пошрамований. — Несбіт сказав, що ти тут. Є якісь зміни? — запитує вона. — Немає. Меркурія казала, що розпочала тільки перший етап процесу і що до наступної стадії може минути чимало годин. Але я не уявляю, якою має бути наступна стадія. Не знаю, маю я щось робити, чи ні. Ван сідає на стілець з протилежного боку ліжка. На ній новий чистесенький костюм, і вона виглядає, як завжди, ідеально. Навіть її волосся виглядає не аж так погано, хоч я й бачу обгорілі пасма довкола її правого вуха. Вона запалює сигарету й каже: — Треба зачекати. Припускаю, що наступний етап буде тоді, коли Анналіза почне прокидатися. Заплющую очі й починаю куняти. Думаю про Габріеля. Я сам хотів його поцілувати, хотів дізнатися, на що це схоже, і відчуття були приємні, гарні. Мені сподобалося. Але я волів би краще цілувати Анналізу. Габріель — мій товариш, тож я, можливо, все зіпсував, хоч сподіваюся, що ні, бо хто-хто, а Габріель повинен усе зрозуміти. Та я не певний, що саме він мав би зрозуміти… Розплющую очі й випростуюсь на стільці. Не встигнувши навіть обміркувати свої слова, запитую Ван: — Ти думаєш, я мав би щось зробити? — Щоб розбудити Анналізу? — Так. Ван схиляє голову ліворуч і теж ледь випростується. — Зробити щось таке, як?.. — Я не знаю. У давніх казках розповідають, що принц будить сплячу принцесу поцілунком. Меркурія її поцілувала, то, може, й мені це потрібно зробити? — Не вірю, що ти й досі цього не спробував, — дивується Ван. — Хоч не думаю, що це в стилі Меркурії: обмежитися двома цілунками, — вона дивиться на Анналізу. — Та, мушу сказати, що зараз і так нічого не відбувається. Підводжуся, йду до Анналізи, обережно нахиляюся й цілую її вуста. Вони холодні. Роблю другу спробу, цього разу активнішу. Торкаюся її щоки: вона холодна. Хочу намацати пульс на шиї: нічого. Знову сідаю на стілець і дивлюся на Анналізу. — Я знаю, що це не допомагає. Ван затягується сигаретою: — Чи ти зауважив щось у цьому комоді, біля тебе? Обертаюся й дивлюся на нього. Це височенький дубовий комод з вісьмома шухлядами. Усі меблі в кімнаті — шафа, ліжко, комод і стільці — зроблені з того самого дерева. — Я вже цілу годину на нього дивлюся, і він починає мене дратувати. Чому з кожної замкової щілини цього комоду, та й узагалі зі всіх замкових щілин цієї кімнати, стирчить ключик, окрім верхньої шухляди? Роззираюся довкола. І справді: усі шухляди з замочками і з кожного стирчить малесенький ключик. Двері до кімнати також мають замок і ключик, і шафа теж. Намагаюся висунути верхню шухляду, але вона не піддається. Усі решта — відчинені й порожні. Ван гасить недопалок сигарети об бильце крісла й підводиться зі словами: — Думаю, ти маєш рацію: мусиш зробити щось для пробудження Анналізи, але вона потребує не цілунку, а чогось іншого. І це інше я б, наприклад, заховала в тій шухляді, — намагається відімкнути замочок ключиком з нижньої шухляди. Він не піддається. — Потрібен відповідний ключ. — Меркурія не користувалася ключами, — зауважую я і швидко виходжу з кімнати. Знаю, що в Габріеля має бути одна з Меркуріїних шпильок до волосся, але чи зможу я зараз зустріти його віч-на-віч? Я б радше волів зустрітися з трупом. У великій залі й далі висить дим. Дивлюся туди, де покинув Меркуріїне тіло. Його там немає, але попід стіною лежать два згорнуті гобелени. У більшому згортку мало би бути тіло Меркурії, а в меншому — Перс. Волочу довший клунок до центру кімнати і там його розгортаю. Ця процедура мені неприємна. Меркурія закоцюбла, тож її нелегко витягти з цього згортка, і мені доводиться його шарпати, і ось уже Меркурія лежить горілиць із розплющеними очима, що вирячились на мене. Її очі й далі чорнющі, але в них уже не мерехтять зірки і не спалахують блискавки. Обережно обмацую її волосся, витягаючи з нього всі шпильки. Їх аж сімнадцять! Деякі з червоними черепами на кінцях, деякі чорні, білі, зелені, а деякі скляні. Не пригадую, які саме завдання виконує кожна з них, але Роза розповідала мені, що одні відмикають двері, другі відчиняють замки, а треті — вбивають. Обережно складаю всі шпильки в кишеню. Тепер тільки треба загорнути Меркурію назад у гобелен. Я накидаю на неї один кінець гобелена, тоді обходжу довкола, щоб пропхати попід неї руки, і раптом бачу, як щось вислизає з Меркуріїної закривавленої сукні. Це срібний ланцюжок та медальйон із вишуканою застібкою, що заходить усередину. Медальйон лежить у такому собі гніздечку з ажурної сріблисто-золотої філіграні. Він не відкривається. Беру шпильку з червоним вістрям і пхаю її у медальйон. Хтозна, що там є: якесь особливе зілля або рідкісний коштовний камінь. Але всередині медальйона лежить крихітний портрет дівчини, схожої на Меркурію. Та це не вона. Меркурія не настільки марнославна, щоб носити власне зображення. Мабуть, це її сестра-близнючка Мерсі, моя прабабуся. Її вбив Маркус, а я тепер убив і другу сестру. Чорні маги славляться тим, що вбивають своїх родичів, і, як виглядає, принаймні в цьому я вже стаю Чорним чаклуном. Закриваю медальйон і ховаю його поміж складки Меркуріїної сукні. Знову загортаю її тіло в гобелен і волочу його до бічної стіни кімнати. У спальні я показую Ван шпильки. — Оці з червоним черепом відмикають замки, — застромлюю вістря однієї з них у щілину, і звідти долинає приємне тихеньке клацання. Шухляда плавно відчиняється, і в ній ми бачимо малесеньку фіолетову пляшечку. Ван бере її і витягує старезний корок. Нюхає вміст пляшечки й відсмикує голову, її очі сльозяться. Вона каже: — Це зілля для того, щоб розбудити Анналізу. Достатньо, гадаю, однієї краплини. — На губи? — Це дуже романтично, але не надто ефективно. Краще просто до рота. Беру пляшечку і, коли Ван відкриває Анналізі рота, нахиляю її. З пляшечки витікає в’язка крапля синьої рідини і, коли я вже починаю думати, що цього забагато, падає Анналізі в рот. Тримаю пальці на дівочій шиї, намагаючись відчути пульс. Минає хвилина, нічого не відбувається. Я мацаю пальцями шию, минає ще одна хвилина, і враз мені здається, ніби я щось відчув… ледь вловимий пульс. — Вона прокидається, — озиваюся. Ван також торкає Анналізину шию. — Так, але її серце ослаблене. Спробую зараз щось придумати. І виходить із кімнати. Анналіза не дихає