Annotation 8 страница

Ми вже у джипі, мчимо вперед дорогою, сподіваючись, що нам вдалося вислизнути досить швидко, хоч ніхто ще не наважується у цьому зізнатися. Несбіт такий божевільний водій, що ми маємо більше шансів загинути під час автокатастрофи, ніж від Ловецької кулі. Ми з Габріелем сидимо на задньому сидінні. Провідниця лежить розпластана прямо на нас, її голі ноги впираються в мої коліна. Це дивно, але вони пахнуть м’ятою. Та найбільше наше авто просякнуте запахом страху. Цей запах висить важким тягарем у повітрі. Ми їдемо вже протягом трьох годин, й за весь цей час майже не розмовляли між собою: з кожною хвилиною ми дедалі більше відчуваємо, що нам і справді вдалося вислизнути. Я бачу щоку Ван і помічаю, що її щелепа вже не така напружена, проте раніше навіть Ван була нажахана. Вона напоїла Провідницю зіллям для вгамування болю, і та, на щастя, відтоді весь час спала. Бо перед цим я просто шаленів від її вересків, та й усім, гадаю, від цього було зле. Повертаюся до Габріеля. Він притискає якусь тканину до живота провідниці. Тканина вже цілком просякла кров’ю. Провідниця виглядає так, ніби їй залишилося жити якусь хвилину, але так вона виглядала й півгодини тому. У її тілі ще й досі є дві Ловецькі кулі. Ван кинула оком на рани й повідомила, що вона не зможе витягти кулю з живота Провідниці, а судячи з тону, яким вона це сказала, я зрозумів, що це кінець. Ми тут нічим уже не зарадимо. Смерть Провідниці — це тільки питання часу. Дівчинка сидить навколішки біля Габріелевих ніг, погладжує волосся Провідниці й шепоче їй щось. Габріель запитує у мене: — З тобою все гаразд? Я навіть не знаю. Кажу, що так, і відвертаюся, дивлячись у вікно. — Ну, а от зі мною ні, — втручається Несбіт. — Я страшно хочу пісь-пісь. Машина гальмує й зупиняється. Довкола нас — низенькі пагорби, фермерські угіддя. Хтозна, де ми опинилися. Несбіт вимикає мотор і виходить з авта. Ми всі мовчки чекаємо, коли осяде курява. Несбіт вилазить з машини й відливає. — Ой, нарешті, я вже дурів. Ван запитує Габріеля: — Як там пульс у Провідниці? — Слабкий. Повільний. — Вона наділена потужними зцілювальними можливостями, але отрута з куль може врешті-решт узяти верх і над ними. Несбіт знову залазить у авто й запитує: — То шо, Габбі? Провідниця встигла тобі шось розповісти перед тим, як її підстрілили? Ви досить довго там патякали. — Так, але я мало чого довідався. Спочатку вона казала, що не знає, де Меркуріїн будинок, хоч я був певний, що вона чудово все знає. Я улещував її, як міг, казав, що вона унікальна, бо ніхто, крім неї, так добре не знає Меркурію, але я, звичайно, розумію, що вона мало кого запрошувала до себе додому. Та Провідниця й далі нічого не хотіла говорити. Тоді я сказав: як дивно, що Меркурія найбільше довіряла Розі, Білій відьмі за походженням, бо це була єдина особа, яка мала доступ до її оселі. І це подіяло. Провідниця не втрималася й повідомила, що її також туди запрошували і що кілька разів вона була вдома у Меркурії. Саме вона кілька років тому «нарадила» Меркурії Розу. Саме вона привела Розу в Меркуріїн дім. Але потім Провідниця сказала, що справою її честі, як правдивої Чорної відьми і подруги Меркурії, є те, що вона не може нікому це розкривати. Меркурія бажала, щоб її оселя була втаємничена. Ван питає: — Отже, ти хочеш нам сказати, шо вона так і не розкрила, де її дім? — Саме це я й хотів сказати. — То все це без толку! — Несбіт лупить ногою по обшивці машини. Габріель продовжує: — Я сказав, що Меркурія, мабуть, залишила свій дім напризволяще, бо ж Ловці вже практично сідають їй на хвіст. Можливо, вони вже винюхали, де він розташований. Провідниця розреготалася і відповіла, що його неможливо винюхати. Сказала, що мала намір доставити туди цю дитину, щоб замінити нею Розу, — Габріель дивиться на дівчинку, що сидить біля його ніг. Ван каже: — Ледве чи вона повідомила б малій, де мешкає Меркурія. — Провідниця наполягала на тому, що тільки вона це знає й нікому не скаже. А ще вона була переконана, що їй абсолютно безпечно в цьому селі. Що поблизу взагалі немає Ловців. Гадаю, що вони з’явилися тут приблизно тоді ж, коли й ми. І це наштовхнуло мене на думку про те, що або Іш повідомила Ловцям, куди ми прямуємо, або вони пасли нас від самої Барселони. — Вони нас не пасли, інакше я вже також була б мертва, — каже Ван. — Вони побачили б наш джип. А Іш нічого не сказала б їм добровільно, і так швидко. Хіба що одна з її дівчат? Вона дивиться на Несбіта. Той киває. — Отже, Іш уже мертва або її схопили Ловці. А якщо її схопили, вона розкаже їм про твою зустріч із Селією і про те, що там був я, — роблю я висновок. — Цілком справедливе припущення. Несбіт лається, обходить довкола машини і копає її ногою. Дівчина міняє позу, і Габріель каже їй щось по-французьки. Вона відповідає також французькою мовою. — Перс? — усміхається дівчинці Ван. — Її звати Перс? — Так, — відповідає Габріель. Вони далі щось говорять. Ван долучається до розмови, говорить також французькою, а на довершення біля дверцят водія з’являється Несбіт, і він також устрягає в розмову. Дівчинка знову щось говорить і дивиться на мене, а я б хотів також їй, щось відповісти, але навіть англійською не можу підібрати відповідні слова про Провідницю і про те, що мені жаль і що я не можу знати, що з нею тепер буде, і взагалі, що довколишнє життя гівна варте, але, можливо, тобою заопікується Ван, хоч вона не надто надається на роль названої матері, а Несбіта тим паче важко уявити в ролі батька, хоч у будь-якому разі це краще, ніж бути рабою Меркурії. А тоді я бачу, що її погляд не потребує ніякої відповіді. І раптом вона починає кричати. Я не розумію по-французьки, але здогадуюся, що мала лається. Її обличчя зовсім близько від мого, я притискаюся до дверцят авта, а вона плює мені в лице. Габріель обхопив її руками, намагається втримати її, каже щось на вухо, але це не допомагає, бо вона хвицяє мене ногами, і Габріель змушений притиснути її ноги своєю, щоб якось угамувати. Я штурхаю дверцята й падаю з авта на землю. Підводжуся, витираю з обличчя слину й дивлюся на переплетений клубок із рук, ніг і волосся. — У чому справа? — По-перше, вона не любить дворняжок, а по-друге, вона ще й звинувачує тебе у нападі Ловців. Ван висідає з джипа й підходить до нас. Витягає сигарету, Несбіт дає їй вогню. Тоді Ван простягає портсигар Габріелю. Перс починає знову кричати й розмахувати ногами, я розумію, що Ван запропонувала сигарету саме їй. Ван повертається до Несбіта й каже: — Яка енергетика, — затягується сигаретою, ковтаючи дим. Каже Габріелю: — Довідайся про неї все, що зможеш. Габріель звертається до Перс, і вона відповідає йому набагато ввічливішим тоном. Ван прислуховується й перекладає для мене. — Її батьки померли, — тато багато років тому, а мати нещодавно, — від рук Ловців; вона зуміла втекти. Іш її підібрала і сказала, що з неї виросте видатна чарівниця. Провідниця збиралася доставити її до Меркурії. Їй нібито десять років. Потім Ван зауважує: — Не думаю, що Меркурія була б нею захоплена: це паршива малявка. Але з неї все ж могла б бути якась користь. Якщо Меркурії потрібна учениця, ми могли б дістатися до неї завдяки Перс. — Спочатку нам треба знайти Меркурію. — Так, це вже починає мене мучити, — Ван знову робить глибоку затяжку. — Габріелю, а ти запитав у Перс, чи вона часом не знає, де живе Меркурія, так? — Так. Вона каже, що не знає. Я вірю їй. Ван кидає сигарету на землю й дивиться на неї. — Ага, я також вірю. А це означає, що нам про це має сказати Провідниця, іншого виходу немає. — Зілля? — здогадуюсь я. — Так, це все не просто. Правдиве зілля придалося б найкраще, але на його приготування потрібен час. До того ж таке зілля необхідно адаптувати до відповідної особи, і дія його набагато ефективніша, якщо ця особа слабовільна і здорова. А ми тут маємо пацієнта-доходягу, що ось-ось помре, зате має могутню силу волі. Це набагато складніша ситуація. — І що ж тепер? — Є інший варіант. Зілля, завдяки якому можна проникнути в її пам’ять про відповідне місце, опинитися там, де вона була, побачити те, що вона бачила. — Мати видіння? — Так. Я можу виготовити зілля з якоїсь частинки Провідниці й частинки чогось, що належало Меркурії, — Ван без особливої надії дивиться на Габріеля. — Не думаю, що в тебе щось таке є? — Маю шпильку для волосся, яку я зняв із Рози. Меркурія робила ці шпильки і давала їй, — Габріель показує шпильку Ван, але та хитає головою. — Вона зачарована. Якщо я використаю її, вона заважатиме чарам зілля. — Ми не маємо іншого виходу. Мусимо спробувати, чи подіє правдиве зілля, — наполягаю я. — У нас замало часу, — доводить Ван. — Від того зілля, яке я їй дала, вона спатиме ще кілька годин. Я поговорю з нею, коли вона прокинеться. Можливо, Провідниця змінить думку, зважаючи на своє становище. Але тепер ми всі потомлені. Мусимо трохи відпочити. — Ми що, залишимося тут? — дивується Несбіт, розглядаючи довколишню порожнечу. — Так, — відповідає Ван. — Це буде місце останнього спочинку Провідниці. Карта

Уже темніє, я виходжу кудись у поле, лягаю просто на голу землю й заплющую очі. В голові у мене суцільна каша. Засинаючи, думаю про Анналізу. Як іду з нею берегом річки, повз якусь луку, над нами синіє небо. Ми лягаємо разом на землю, пташки перемовляються між собою. Вітерець розвіває мені сорочку, сонце зігріває обличчя. Я перевертаюся на бік. Анналіза дивиться в небо; її шкіра аж світиться під сонцем, і вона щось говорить, судячи з порухів її вуст, але я не прислухаюся, просто думаю про те, як мені любо дивитися на неї. Дмухаю їй у вушко, очікуючи у відповідь посмішку, але вона не реагує й далі щось говорить. Тоді я нахиляюся над нею й цілую її, але вона не відповідає мені поцілунком, тож я мало не лягаю на неї, щоб зазирнути ув очі. Її очі сині, як завжди, але вони не сфокусовані на мені: вони взагалі ні на чому не сфокусовані, а срібні проблиски в них застигли. Захололи. Я немовби злітаю в повітря й не годен до неї доторкнутися. Анналіза лежить на землі, її вуста рухаються, але вона взагалі не говорить: хапає ротом повітря, роблячи останні подихи. Я ще далі відлітаю від неї. Вона на землі біля котеджу, Меркурія стоїть над нею, а буревій відносить мене, і я кричу на Меркурію. А тоді прокидаюся й підводжуся. Зі мною Габріель. — Що сталося? Ти так кричав. — Усе нормально. Нормально. Просто приснилась Меркурія.
Ван шкірить зуби. — Чудово. — Так? — Так, — вона тримає аркуш паперу, що його мені дала Меркурія. Аркуш, на якому Меркурія намалювала карту, за якою я міг би знайти будинок, обраний Клеєм для штаб-квартири. Цей зіжмаканий аркуш місяцями лежав у моїй кишені: він уже побував у воді, був обдертий з країв і мав посередині дірку. Але він від Меркурії… він їй належав. Більше того, на ньому є ще вказівки, написані рукою самої Меркурії, і їх навіть можна прочитати. А найголовніше, за словами Ван, те, що Меркурія особисто дала мені цей аркуш… Це не якась украдена річ, а подарунок. Для зілля кращий складник годі придумати. — Це означає, що ти маєш отримати видіння від Провідниці. — Гаразд. — Це означає, що ти готуєш зілля й випиваєш його. Це зілля, наче річка, що прорізає собі шлях у просторах свідомості, переносячи спогади від Провідниці до тебе. — Гаразд, — повторюю я, цього разу трохи обережніше. — Ти мусиш допомогти зробити цей проріз, щоб річка потекла, і бути тим, куди вона тектиме. — Я маю порізати Провидицю? — Для зілля нам потрібна її кров. Багато крові. Ти мусиш випустити з неї всю кров, аж поки вона вмре. — Що? — Вона все одно помирає, Натане. Колись я думав, що ніколи й нікого не вб’ю. Пам’ятаю, як ще малим чув різні історії про те, як Ловці вбивають Чорних магів, а мій батько вбиває Ловців, і думав, що сам такого ніколи не зроблю. Аж ось, доживши до поважного сімнадцятирічного віку, я вбив уже п’ятьох людей. І тепер збираюся вбити ще одну. А Провідниця навіть не загрожує мені. Вона все одно помре, але ж саме мені доведеться її вбивати. Ще одна смерть на моїй совісті. Мене вражає те, як мало я думаю про тих людей, яких убив. Я гадав, що вбивць переслідують спогади про їхні жертв, але я майже не згадую про своїх. Хочу принаймні зараз поміркувати про них, виявляючи у такий спосіб сяку-таку повагу до них, а також, можливо, намагаючись переконати самого себе, що я не втратив остаточно здатність хоч щось відчувати. Першою була та Ловчиня у Женеві, якій я скрутив шию. Добре її пам’ятаю. Потім Ловчиня у лісі, та стрімка, яку я вбив у своїй звірячій подобі. Тоді Кірен, до якого я не відчуваю ані найменшої поваги. Тоді ті дві в Іспанії. Одна у висохлому руслі. Я штрикнув її ножем у шию. Друга — під оливковим деревом. Земля там була встелена оливками. Їх я теж добре пам’ятаю: зелені оливки, соковиті, дозрілі, деякі вже потріскалися, заплямивши ґрунт. А от саму Ловчиню майже не пригадую. Землю під нею я запам’ятав краще, ніж її саму. Я вбив п'ятьох людей. Скоро їх стане шестеро. Якщо я з цим упораюся.
Провідниця лежить на землі. Її голова — на подушці, скрученій із килимка, що був у машині. Перс сидить біля неї, тримає її за руку. Ван останню годину згаяла в оточенні всіляких флакончиків та баночок, які дістала з саквояжа. Вона весь цей час кришила і змішувала для мене різні інгредієнти, а тепер каже, що все вже готове. Вона щось говорить Провідниці. Габріель тлумачить мені: — Ван переконує її, що нам не обов’язково це робити. Провідниці треба лише повідомити, де розташована оселя Меркурії. Ван каже, що може допомогти їй угамувати біль. — І що відповідає Провідниця? — питаю, хоч і так здогадуюся. — Просто відмовляється. Потім Ван щось говорить Перс, мабуть, готує її до того, що станеться. Я очікую, що Перс почне плювати на Ван, битися й нарікати, але вона просто тримає Провідницю за руку і щось їй шепоче. Ван каже мені: — Перс — підступна мала лисиця. Гляди, Натане, не купуйся на її милу зовнішність. Мені Перс узагалі-то не здається милою. Я знаю, що вона вже мене ненавидить, а коли я зроблю те, що маю, із Провідницею, зненавидить ще дужче. Ненависті ніколи не бракне місця. Ван сказала мені, як діяти. Я повинен зробити на руці Провідниці вертикальний розріз, до самої вени. Провідниця повинна бачити і знати, що я роблю. Я мушу зібрати її кров і додати до зілля, що його Ван виготовила з допомогою карти. Мушу виточити з неї максимальну кількість крові. Провідниця помре. Провідниця мусить померти. Найкраща мить, щоб випити зілля, — коли вона помиратиме. Ван каже: — Провідниця тримає в голові безліч спогадів, тому вона мусить добре зрозуміти, про що ти хочеш довідатися і наскільки це тобі необхідно. Коли різатимеш її, думай про Меркурію, думай про кров Провідниці і про здобуття спогадів про дім Меркурії. Провідниця вбрана в сукню з широкими рукавами, Габріель відкотив один рукав, з-під якого видно бліду шкіру її довгої й тонкої руки. Під шкірою добре помітно голубу вену, яка проте ховається досить глибоко. Тримаю в руці ніж, приставляю його вістря до шкіри Провідниці, але відразу відсмикую. Я не готовий. Мушу зібратися з думками. Мушу зосередитися на правильних думках. — Це єдиний спосіб знайти Меркурію, Натане, — каже Ван. — Єдиний спосіб допомогти Анналізі. Ти маєш бути впевнений. Якщо завагаєшся, зілля не подіє. Не забудь, що через кілька годин Провідниці не стане. Ми ніяк її не зможемо врятувати — вона помирає. Габріель додає: — Але ти збираєшся її вбити. Ти відбираєш у неї останні кілька годин життя. Ти мусиш бути упевнений. Ван дивиться на нього. — Габріелю, що б ти вчинив, якби Меркурія тримала в себе Натана? Якби тобі потрібно було порізати Провідницю для того, щоб знайти його і спробувати визволити? Габріель не відповідає. Він дивиться на Ван, потім відвертається. Вона каже, неголосно й повільно: — Думаю, що ти живцем здер би з неї шкіру. Він повертається до мене, і я бачу, як у його очах поволі обертаються золоті проблиски. — Десять разів поспіль. — Але ти не вважаєш, що я це зможу зробити. Чому? Тому що я недостатньо дбаю про Анналізу? Габріель хитає головою. — Я знаю, що ти дбаєш, Натане. Тобі не треба цього доводити. — А я нічого й не доводжу. Намагаюся знайти спосіб допомогти Анналізі. — А це і є єдиний спосіб, — додає Ван. Я думаю про Меркурію, про те, як знайти її оселю, а тоді застромлюю вістря ножа в руку Провідниці й розрізаю її лезом. Провідниця навіть не здригається, а тільки стогне й щось белькоче, мабуть, якесь прокляття, і хоч я заборонив собі дивитися їй в обличчя, все ж таки дивлюся. У неї чорні очі — чорні, як і в мене. Вона вимовляє ще якісь слова, якісь прокльони. Відчуваю її прогірклий віддих. Добре, що я можу зосередитися на обличчі Провідниці. Знаю, що мушу повірити в те, що роблю. Провідниця перестає лаятися, а її повіки тремтять, але не заплющуються. Вона дивиться на мене до самого кінця і навіть після нього, але сірі спалахи в її очах, доволі невиразні ще перед тим, як я почав різати, щезають нарешті цілком, а її кров починає текти повільніше, аж поки остаточно зупиняється. — Швидко, — командує Ван. — Поки вона не померла. Додаю трохи крові в кам’яну чашу, яку підсовує мені Ван: на дні там лежить пульпа, в яку перетворилася карта, та інші складники. — Додай більше, — каже Ван. — Добре змішай. Думаю, що в крові може бути й Ловецька отрута, але Ван каже, що я зумію їй протидіяти. Каже, що я можу протидіяти будь-чому. — Знайди Меркурію, Натане. Знайди Меркурію і врятуй Анналізу. Пам’ятай, що саме це ти мусиш зробити. Прикладаю чашу до вуст і куштую зілля. У нього якийсь кам’янистий, на диво сухий і майже їдкий присмак, від якого мені пече в горлі і шлунку. — Думай про Меркурію, — нагадує мені Ван. Заковтую все зілля, пригадуючи, як Меркурія стояла над Анналізою. Допивши, випускаю з рук чашу. Перс дивиться на мене чорними і сповненими ненависті очима, а я раптом відчуваю лють до неї, бо вона осуджує мене за те, яким я є і що я маю робити. Мушу забратися геть, щоб її не вдарити, тож підводжуся, але ноги мене не слухають, і, на мій подив, мене підхоплює й опускає на землю Несбіт. Моє тіло ослаблене, та в голові все аж палає. Я хочу знайти спогади Провідниці, але не знаю, де їх шукати. Заплющую очі. Бачу Перс. Вона стоїть наді мною навколішках. Я лежу на патіо в Іспанії. У мене щойно стріляли. Тоді Перс щезає, а я вже йду оливковим гайочком і зупиняюся, щоб підняти щось із землі: камінь, гострий камінь. І враз я вже на пляжі, де підбираю якусь гальку, а сонце обпікає мені лице. Потім — біля річки, де роблю з каміння невеличку загату. Загачую річку. Так Провідниця намагається не допустити мене до своїх спогадів. Ван казала, що вона на таке здатна: заповнює свою свідомість фальшивими думками замість спогадів. Зосереджуюся на Меркурії, на її волоссі, на її сірій сукні, на холодному вітрі, що його вона може накликати за якусь секунду. Бачу її. Аж ось я вже стою на березі великого синього озера. Там холодно, і у воді відбиваються блідо-голубі купчасті хмари. Я піднімаю з землі камінь, найбільший, який знаходжу. Хочу віднести його до краю озера й загатити ним ріку. Несучи камінь, підводжу голову й бачу посеред озера острів, надзвичайно химерний. Білий острів. І усвідомлюю, що це зовсім не острів, а айсберг, який погойдується на поверхні озера. Я все ще несу важку брилу берегом озера, проте хочу бачити айсберг, відчувати холод і подув вітру, думати про Меркурію та її крижане дихання. Та я дивлюся собі під ноги, на розкидане там каміння, і наближаюся до річки, а тоді кидаю у воду брилу, загачуючи ржу.
Це видіння десь коло Меркуріїної оселі. Ван у цьому впевнена. Але це не допомагає. Я вже багато разів пригадував його, знову і знову, однак не можу знайти там нічого нового. Весь час бачу ті самі речі. Бачу себе в голові Провідниці, бачу, як я збираю каміння й будую з нього загату. Прошу поради, і Ван каже: — Провідниця мертва. А це не справжні спогади. Знайди справжні. — Дякую. Дуже допомогло, — саркастично відповідаю я. Намагаюся знову, але нічого нового не знаходжу.
Уже пізно й темно. Я надворі, міряю кроками землю в саду. Ми залишили те місце, де померла Провідниця, де я її вбив. Знайшли інше авто й інший будинок, у якому можна зупинитися. Здається, ми у Франції, хоч я й не певний. Усі решта — в будинку. Несбіт принаймні забезпечує нас доброю їжею, але й він нарікає на те, як довго нам доводиться розшукувати житло Меркурії. Його хвилює, що Іш, якщо її схопили Ловці, розкриє їм забагато інформації. Селія в небезпеці, її можуть викрити як шпигунку, але Ван каже, що ми тут нічим не зарадимо й нам треба тільки вірити в те, що Селія зуміє знайти вихід. Ми тут уже цілий день. Чекаємо, що я знайду маршрут, яким нам треба рухатися. І от відчиняються задні двері, з’являється Габріель. — Втомився? — запитує він. — Так… утомився. Так… сердитий. Хотів би всіх послати подалі… І так дев’яносто дев’ять відсотків часу. Втіхи від того, що ми тут стирчимо, нуль… Габріель усміхається. — Кому потрібна та втіха, якщо є цікавіші речі? Сідаємо під деревом, підстеливши ковдри. Цієї ночі ми тут спали. — Маєш якісь геніальні ідеї? — запитую я. — Про те, як відшукати спогади? — Так. — Не припиняй пошуки. Знайди потрібний шлях. Притуляюся головою до дерева й кажу: — Це так нудно. Весь час одне й те саме. — Нудно, але необхідно, — Габріель дивиться на мене. — Якщо хочеш знайти Анналізу, роби це знову і знову. Я дивлюся на нього. Розумію, що він правий. Заради мене він робив би це хоч тисячу разів.
Перебираю в голові кожнісінький спогад: оливковий гай, узбережжя, озеро. Але мені здається, що озеро — це справжній спогад. Саме воно виникло, коли я почав думати про Меркурію. Повертаюся до нього і вкотре розглядаю. Озеро, віддзеркалене в ньому небо. А ще я відчуваю прохолодний вітерець, який видається справжнім — в інших спогадах такого не було. Зосереджуюся на цьому вітерці. Здригаюся й дивлюся праворуч від себе. Я у голові Провідниці. Я щось почув. Там є порослий деревами рудуватий пагорб. На ньому місцями лежить сніг. Біля озера дорога, якою я йду. Посеред озера айсберг, який віддзеркалюється у воді. Знову обертаюся до гори й бачу там Меркурію, яка підкликає мене кивком голови, і я йду до неї — до неї додому. Форма слова

Цілу ніч знову і знову прокручую в голові цей спогад. Шукаю нових підказок. Щоразу бачу Меркуріїне житло все чіткіше. Це не замок, не заміський будиночок, не котедж і не якесь там орлине гніздо — її сховок знайти значно важче. Це бункер. Його абсолютно не видно, бо він повністю під землею, видовбаний просто в горі. Наступного ранку я намагаюсь описати це місце, озеро й пагорб. Габріель запитує: — А можеш ти його намалювати? Звичайно, можу. Усі дивляться, як я малюю озеро з айсбергом посередині. Земля довкола горбиста; немає дерев або кущів, тільки пожовкла трава й голе каміння; у широких виярках лежать залишки снігу. Малюючи це, я раптом усвідомлюю, що на дорозі біля озера стоїть якийсь знак. — Чи бачиш ти там назву тієї місцевості? — запитує Ван. Я не розумію, що там написано. Заплющую очі й описую те, що бачу. — Це слово починається з букви «В» і воно середньої довжини. — Ну, це нам страшенно допоможе, — кривиться Несбіт. — Це там, де зимно, і назва починається з «В»? Треба тепер тільки відкинути все інше… — Так, Несбіте, треба, дякую тобі, — зупиняє його Ван. — Нам потрібні карти. Ти розумієшся на картах, Натане? — Так. Там ще щось є. Я знаю форму цього слова. — Форму? — регоче Несбіт. — Ну чому ж ти раніше не сказав? Форму слова… Це ж зовсім інша справа. — Несбіте, якщо ти не можеш додати ніякого позитиву, то чи не міг би ти взагалі нічого, до біса, не додавати? — Ван повертається знову до мене. — Яка це форма? Я знизую плечима. Тоді малюю в повітрі пальцем.

— Добре. А яка довжина цього слова? Ти можеш порахувати букви? — Або що таке букви? — знову вставляє свої п’ять копійок Несбіт. — Тобто чи не варто спочатку про це запитати? — Знак був біля дороги, досить далеко, — хоч я знаю, що він не був аж так далеко, просто не можу його прочитати, а щоразу, коли намагаюся його пригадати або зосередитися на ньому, цей знак перетворюється в якусь хаотичну суміш чорного на білому. Габріель подає мені книгу й запитує: — На що було найбільш подібне це слово? Несбіт розводить руками й хитає головою. — Не можу в це повірити. Я відкладаю книгу і пронизую його поглядом. Ван і Габріель також на нього дивляться. — Шо? — Принеси-но сюди атлас, Несбіте, — наказує Ван. — А тоді приготуй обід і піди прогуляйся. Коли він іде геть, я починаю шукати в книзі слово, що нагадувало б мені ту назву місцевості, яку я бачив. Але нічого не знаходжу Габріель приносить ножиці й вирізає кілька букв. Переставляє їх місцями, аж поки я його зупиняю. — Ось це трохи подібне. Що воно означає? — Волтеан. Нічого це не означає. І… — він проводить пальцем по переліку назв у атласі, — тут немає такої назви. — А є якась подібна? — запитує Ван. Габріель уважно перечитує перелік. Я підводжуся і йду на кухню. Несбіт нарізає батон ножем для хліба. Коли я заходжу, він підносить голову. — Вітаю, друзяко. Мабуть, у мене не надто привітний вигляд, бо він каже: — Слухай, та я нічого такого не мав на увазі. — Я не вмію читати, ясно? — підступаю до нього. Його ніж націлений на мої груди. Це хлібний ніж, але й ним можна зарізати. Підступаю ще ближче, і вістря ножа впирається в мою шкіру. Я наступаю. Вістря поволі встряє у мене, але тоді Несбіт забирає ножа. На його кінчику — кров. — Тобі ясно? — не вгаваю я. — Ага, Натане, звісно, я ж просто жартував, — його голос не змінився, як і його ідіотська посмішка, але тепер, коли я наблизився до нього, то бачу, що його очі вже не мерехтять: синьо-зелена течія в них застигла. Він злякався. Я аж завмираю від подиву. Ніколи й подумати не міг, що він мене боїться. — Що діється, Натане? — питає, заходячи на кухню, Габріель. Вагається, а тоді каже: — Здається, ми знайшли його. Це місце. — Бачиш, мені вже й не треба вміти читати, — кажу я Несбіту. — А твій суп, — додаю, — пересолений. Відвертаюся й виходжу. Несбіт бурмоче: — Пересолений? Пересолений? Я… але ж… Виходячи з кухні, помічаю Перс. Вона сидить на лавці в куточку. Мабуть, мала весь час там сиділа. Я знову впізнаю в її очах той погляд, і вона вишкірює зуби й сичить на мене, коли я проходжу повз.
Габріель показує на атласі назву села. — Це воно? Велтарлін. Ти бачив саме цю назву? — Я не певний. Виглядає схоже. І ніби те саме озеро, але добре було б мати трохи детальнішу мапу. Несбіт долучається до нас за столом. — Знайшли його? Я кажу: — Так. Має бути воно: там зимно, і назва починається з «В». — А шо я казав, — Несбіт шкірить до мене зуби. — І що тепер? — запитує Габріель. Ван підводиться, потягується, вигинаючи дутою спину, тоді починає міряти кроками кімнату. Дістає портсигар, але просто бавиться ним, не відкриваючи. — Ми вирушимо туди. Дорогою роздобудемо детальніші карти й переконаємося, що ти не помилився. Якщо ти правий, Несбіт сформує передову групу. — Передову групу з однієї особи? — перепитує він. — Тільки не вдавай, шо це тобі не лестить. — З метою?.. — Вкрай обережної розвідки. Огляду. Спостереження. Знаходження входу туди або входів. Стеження за тим, чи хтось туди заходить або виходить. Визначення заклять, які Меркурія може вживати задля захисту. І, що найважливіше, забезпечення того, щоб ніхто тебе не побачив. А тоді повернення на базу. — І де ж ця база? Ван дивиться на атлас і ставить кінчик свого пальця, свого вишуканого нігтя, на якусь точку на мапі в кількох сантиметрах від Меркуріїного пагорба з бункером. Розділ четвертий
Щоденники з бункера

Знову бути позитивним

Ми на базі, у ще одному порожньому будинку, за кілька миль від Меркуріїного бункера. Перевірили його розташування на детальній мапі, і тепер я впевнений, що не помилився. Ми вже тут упродовж сімдесяти двох годин, а Несбіта з нами немає вже сімдесят одну з половиною години. Ван увесь цей час виготовляє переконливе зілля, з допомогою якого має примусити Меркурію розбудити Анналізу. Вона замішує складники, випробовує їх і люто зиркає на нас, коли ми здіймаємо галас. Перс і далі сповнена ненависті, лиховісно зиркає на мене, але я відповідаю їй тією самою монетою. Ми з Габріелем тримаємося разом або в його спальні, або на кухні. Дві ночі я спав назовні. Ми на півночі, далеко на півночі, і тут зимно. Першої ночі я просто чекав, чи не станеться зі мною трансформація. Але нічого не відбулося. Наступної ночі я сидів, схрестивши ноги, на землі, дивився на захід сонця і намагався пригадати свої відчуття від перебування у звірячій подобі, коли мною опановує він, а ще думав про те, що стається, коли опиняєшся всередині того іншого себе і бачиш речі у цілком іншому світлі… Не подіяло. Але тоді я пригадав видіння, що його мав, коли намагався допомогти Габріелю. Згадав, як ми були в Уельсі, і моє серце протинав кілок, з’єднуючи мене з землею і зі мною-звіром. І це сталось: я відчув, як поволі в кров надходить тваринний адреналін, і не опирався йому, аж поки відбулася трансформація. Пам’ятаю не все, але таки більшу частину свого перебування в подобі звіра. Я не полював. Таке враження, що звір просто показував мені все довкола, допомагав з’ясувати, що відбувається, допомагав призвичаїтися, хоч я завжди був у ролі пасажира, а він — на водійському сидінні. Я був у його тілі, хоч і не знав, що це за тіло. Судячи з відбитків лап, — мабуть, вовк або великий пес. Відчуваю, ніби здобув контроль над тим, коли саме змінюватись. Розумію, що тепер можу зупинити цей процес, а за бажання — почати знову. Отож сьогодні я залишаюся в будинку, буду сам собою, частково тому що сподіваюся на повернення Несбіта, а частково — тому що не хочу так швидко трансформуватися. Лежу на одному з двох ліжок у Габріелевій кімнаті і мене переповнюють позитивні думки.
Позитивна думка № 1 Я живий. Маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. А це велика справа. Я живий. Я маю свій Дар і починаю вчитися його контролювати. Це суперпозитивне відчуття.
Позитивна думка № 2 Мені подобається Анналіза. Я про неї багато думав, і вона мені подобається. Дуже. І я їй також подобаюся. Сподіваюся.
Позитивна думка № З Анналіза, ймовірно, не відчуває ні болю, ні страждань. Спить сном, схожим на смерть, і цей сон небезпечний, але вона, мабуть, не усвідомлює тієї смертеподібної частки свого сну.
Позитивна думка № 4 Ми знаємо, де розташований бункер Меркурії. Якщо Анналіза там, я справді вірю в те, що ми знайдемо надійний спосіб визволити її. У нас непогані шанси здолати Меркурію. Четверо проти однієї — це нормальний розклад. Їй тут усе знайоме, але нашою перевагою є елемент несподіванки. Вона надзвичайно могутня. Ми теж доволі могутні. У нас гарні шанси. Звісно, вона може нас заморозити вмить, наславши якусь крижану сніговію, або просто здути — у буквальному сенсі цього слова — або, не знаю, забити нас до смерті гігантським градом.
Позитивна думка № 5 Нас четверо супроти Меркурії, а отже, я ще не вбив Несбіта. І, думаю, вже не вб’ю. Він не дістає мене так, як це було раніше.
Позитивна думка № 6 Якщо ми все це переживемо, я буду з Анналізою. Знаю, що це ще не кінець нашим халепам, і на нас чекає той Альянс, тож мріяти про спокійне життя надто рано, але я буду з нею. Дуже хочу її по-справжньому поцілувати й робити з нею інші речі, про які мріяв усі ці роки, не маючи найменшої нагоди втілити їх, і ще…
— Усе нормально? Це Габріель. Як завжди, він тут зі мною. — Ага. Просто думав про різні речі… Знаєш… Позитивні. — А, ну так. Ти думав про неї. Про Анналізу. — Трохи. Мені здається, ми маємо непогані шанси, щоб це зробити. Врятувати її. І залишитися живими. Габріель не відповідає. — Ти так не думаєш? — Меркурія спробує нас убити і докладе до цього всіх зусиль. І вона у цьому спец. Намагаюсь і далі бути позитивним, тому кажу: — І ще мені здається, що в Альянсу теж непогані шанси. Тобто може статися величезна зміна. За якийсь рік увесь відьмацький світ зазнає змін. Габріель підводиться, я дивлюся на нього. Він притуляється до стіни, визираючи у вікно. Небо темне й захмарене. У кімнаті розливається м’яке зелене сяйво від нічного димка Ван. Габріель обертається, щоб поглянути на мене, тоді знову відвертається до вікна. Його рухи якісь напружені й уривчасті, немовби він збирався щось сказати, але передумав. — Ти гніваєшся? — запитую. Він спершу мовчить, а потім каже: — Трохи. А може й дуже. — На мене? — На кого ж іще. — Чому? — Я не хочу вмирати, Натане. Не хочу вмирати, рятуючи дівчину, яку зневажаю. Дівчину, якій не довіряю. Дівчину, яка, на мою думку, уже тебе зрадила і зрадить ще раз. І хоч це й доволі егоїстично… — він повертається й дивиться на мене, — …я не думаю, що тебе бодай крапельку цікавить те, чого я хочу, хіба не так? Міркую, про те, як би йому сказати, що я його дуже люблю, дуже ціную, не забуваю, як він мені допоміг. Це банальні слова, та зараз, напевне, краще вони, ніж просто мовчанка. Тож починаю їх вимовляти: — Габріелю, ти мій товариш. Ти особливий. Я не міг би… Він перебиває мене, зриваючись на крик: — А ти хоч знаєш, чим я особливий? Хіба тобі не байдуже? Ти так заглибився у власні переживання, що не помічаєш нічого довкола. — Габріелю… — Першій особі, яку я вбив, — знову він не дає мені договорити, — я стріляв у голову. В притул. Вона стояла навколішки біля моїх ніг; я зв’язав їй зап’ястки й щиколотки. Вона ридала. Благала мене. Благала подарувати їй життя. Я вистрілив їй у голову, стоячи перед нею і приставивши дуло пістолета до її чола. Вона дивилася на мене. А я націлив на неї пістолет, притулив до чола і натиснув на гачок. Потім зробив контрольний постріл у скроню, для певності, коли її тіло вже лежало на землі. Ну і для ще більшої певності перевернув її тіло на бік і ще раз вистрілив їй у серце. — Ти хочеш мене шокувати, — підводжуся і йду до нього, але на якусь мить завмираю, побачивши його вигляд. Він просто сам не свій. — І хто це був? — запитую я. — Одна дівчина. Вона зрадила мою сестру й видала її Білим відьмам. Її звали Кейтлін. Вона була Напівкровною, моя сестра їй довіряла, і я довіряв. І тут ти скажеш: «Ага, отже Габріель припустився помилки — довіряв тому, хто його зрадив… Тож як він може судити інших людей? » Знаєш, що я на це відповім? Я скажу: «Ти правий. Звісно, ти правий». Людей нелегко розгадати, бо знаєш, що тут найпідступніше? Люди змінюються, Натане. Змінюються. Сестра довіряла Кейтлін і була права, бо Кейтлін була добра, приємна й мила і намагалася допомогти. Вона була на нашому боці… спочатку. Але знаєш що? Її примусили зрадити нас. Вони це вміють: ламати людей. — Це зовсім не означає, що таке могло статися з Анналізою. — Ні, не означає. І я можу помилятися, Натане. Можливо, вона тебе не зрадила. Але коли я бачу Анналізу, щось у ній нагадує мені про Кейтлін. — Габріелю… — Чесно кажучи, я розумію, що Кейтлін не мала особливого вибору, але якийсь усе таки мала. Вона була Напівбілою відьмою, і якби не зробила те, що від неї хотіли, її життя перетворилося б на пекло. Але через Кейтлін упіймали мою сестру! Сестра любила одного Білого чаклуна. Кейтлін передавала записки, якими вони обмінювалися. А потім сестра вирішила з ним зустрітись і зайшла на територію Білого відьмацтва. Вона завжди була імпульсивною, життєрадісною й легко захоплювалася. Її впіймали. Їй було сімнадцять років. Її хлопцю теж. Його ув’язнили на місяць, а тоді випустили… Сестру повісили. Не знаю, що з нею робили перед тим, як забрати життя. Як ти гадаєш, Натане, що з нею робили? Я не відповідаю. Знаю, що він і сам не хотів би почути відповідь. — Досі ненавиджу Кейтлін. Упродовж тижнів, що минули, відколи я її застрелив, я постійно хотів зробити це ще раз, але повільніше, щоб завдати їй ще більшого болю й викликати ще більший жах, аби вона зазнала всіх тих страждань, які довелося витерпіти моїй сестрі… Підходжу до нього. Пригортаю його. Я вперше це зробив: підійшов до Габріеля. Думаю, що він не стримається й заридає. Але він відштовхує мене й дивиться мені у вічі. — Я часто згадую про свою сестру, про те, як вона страждала, як над нею знущалися. Натане, я люблю тебе більше за сестру. Ніколи не думав, що таке можливе, але це правда. І думаю, ти маєш рацію. Думаю, що в нас таки є шанс здолати Меркурію, і навіть у Альянсу є шанс перемогти. Але найбільше мене тривожить те, що тебе, Натане, вб’ють, і, думаю, ти помиратимеш довгою, болісною й повільною смертю. А я не можу цьому запобігти, бо ти не бачиш, що Анналіза накликає на тебе біду. Ти відмовляєшся це зрозуміти. Тому я можу тільки пообіцяти, що намагатимуся тобі допомогти, а якщо мені не вдасться це зробити, і ти таки помреш, то та особа, через яку це станеться, зазнає від мене значно більше страждань, ніж Кейтлін… І він іде геть. Такий ось позитив. Ми розробляємо план