Annotation 7 страница

Там стоїть Селія. Вбрана так само, в армійській уніформі, чорних чоботах, зелених полотняних штанах, зеленій сорочці. Її волосся підстрижене так само коротесенько, під їжака, аж видно з-під нього череп. Обличчя, як завжди, бліде й огидне. — Натане, приємно тебе бачити, — каже це так, ніби я її старий приятель, якого вона кілька тижнів не бачила. Хитаю головою. — Ні. Нічого приємного. Ступаю крок уперед, тримаючи в руці ножа. Несбіт підводиться з місця, і я помічаю, що він націлив на мене пістолет. Габріель також підходить ближче й наставляє свій пістолет на Несбіта. — Що тут відбувається? — запитую я. — Чому вона тут? Ван підводиться й показує Селії рукою, щоб та сідала. — Селія співпрацює з Альянсом… Вона одна з тих бунтівних Білих відьом, які допомагають нам здолати Соула, Білу Раду і Ловців. Хитаю головою. — Ні. Ван каже: — Несбіте, прошу забрати пістолет. Я впевнена, що Натан не завдасть нікому з нас шкоди. Несбіт крутить пістолет довкола пальця. — Я б тебе не вбив, малий, ти ж знаєш. І ховає пістолет назад у куртку. — Габріелю, тебе це також стосується, будь ласка, — каже Ван. Але Габріель не відводить пістолет від Несбіта. — Ні, поки мені не скаже Натан. — Настав його на Білу Ловчиню, Габріелю, — кажу я, і він скеровує пістолет на Селію. Ван зітхає. — Натане, саме тому я й не хотіла, щоб ти приходив сюди. Я хотіла спершу зустрітися з Селією, а вже потім поговорити з тобою й пояснити, як діє Альянс, і хто в нього вступає. — І ти сподіваєшся, що я також долучуся! Разом із нею! — Так, сподіваюся, — Ван сідає й дістає свій портсигар. — А як ти думав, Натане, хто буде залучений? Хто? Лише чемні Білі відьми? Нам потрібні воїни, люди, які знають, як поводять себе Ловці, і я можу тебе запевнити, що для цього не знайти нікого кращого за Селію. Ван запалює сигарету, робить глибоку затяжку, а тоді випускає в мій бік цілу хмарку червоного диму. Не думаю, що вона намагається так заспокоїти мене, радше демонструє своє роздратування. — Я не збиралася розповідати тобі про Селію, аж поки ми визволимо Анналізу, але, можливо, так навіть краще. Якщо ти не годен співпрацювати з Селією, то можеш собі податися в ченці, мені байдуже. Якщо ж хочеш, щоб я допомогла тобі врятувати Анналізу, то мусиш співпрацювати з Альянсом, а отже — і з Селією. Вона знає, що в мене насправді немає вибору. Але також мусить знати, що я все ж таки можу її залишити після того, як вона виконає свою частину домовленості. Ван, мабуть, припускає, що я вважатиму справою честі допомагати Альянсу після того, як вони допоможуть мені. Ну, але це ми ще побачимо. Ван знову затягується сигаретою й каже: — Натане, прошу звеліти Габріелю, щоб він опустив пістолет. Я вагаюся, а тоді демонстративно ховаю ножа. І кажу: — Габріелю, будь ласка, дай мені свій пістолет. Він без жодних вагань вручає його мені, тоді я підходжу до Селії і приставляю їй дуло до чола. Хочу знати, що відчуваєш, коли маєш змогу таке зробити, маєш владу над нею. Селія дивиться на мене, не відводячи погляду. Її очі блідо-блакитні з кількома срібними цяточками. Я імітую звук пострілу, але вона навіть не зморгнула. Тримаю пістолет коло її скроні, насолоджуючись своїми відчуттями. Кажу їй: — Ти не застосувала свій Дар. Вона могла б запросто збити мене з ніг. — Я вже не застосовуватиму його на тобі, Натане. Ми тепер робимо одну справу. — Невже? — не відводжу очей від Селії, але звертаюся до Ван: — А звідки ти знаєш, що вона не шпигунка? — А вона шпигунка, Натане. Але наша. Селія надала нам багато корисної інформації про Соула, Раду і Ловців. — Я в Іспанії з офіційною місією від Ради, Натане, — пояснює Селія. — Вони відкликали мою відставку. Моє завдання — вистежити кільканадцять оголошених у розшук Чорних магів. Тобі буде приємно довідатися, що твоє ім’я та ім’я твого батька очолює цей список. — Я Напівкодовий. — Відколи ти вислизнув з будівлі Ради, тебе визначено Чорним. Не знаю, що тобі розповіла Ван, але твоя втеча призвела до значних змін. Соул очолив Раду, а його приятель Волленд отримав повну свободу дій. Ось чому я допомагаю Альянсу. Ти знаєш, Натане, що я геть не прихильниця деяких Чорних магів, але й усілякі злочинці, як ото Соул, та монстри на зразок Волленда мене також не приваблюють. — Раніше тебе чомусь ні Соул, ні Волленд не турбували. І ти не протестувала проти того, щоб тримати мене в клітці за наказом Соула. — Я ж кажу, що після твоєї втечі багато чого змінилося. — Ну, так. Тепер я тобі приставив дуло до чола. Вона дивиться на мене спокійно, вона й далі та сама Селія, що вміє себе опанувати. — Розумію, Натане, що ти на мене сердитий. Але я тобі не ворог. І ніколи ним не була. Я проклинаю її. І лаюся. — Твій ворог — Соул. Він ворог усіх справжніх магів, і Волленд теж. Вони продажні. Вони не справжні чаклуни. Соул загрожує нам усім, Чорним і Білим. Я все своє життя захищала Білих магів від Чорних, але тепер вони менш небезпечні для Білого відьмацтва, ніж Соул, — кліпає очима. — Я справді в це вірю, Натане. — Я приставив пістолет до твого чола. Я загрожую тобі. — Ну, щось у тому є. Але якщо ти не натиснеш на гачок, я співпрацюватиму з Альянсом для того, щоб знешкодити Соула і його дружків. Цього неможливо досягти силами самих лише Білих магів. Соул або тримає їх у руках, або вони просто заслабкі. Тих, хто скаржиться на нього, відразу карають. Я лину думками до Аррана й Дебори, але не можу про них запитати. Не хочу, щоб про них мені розповідала Селія. Ван каже: — Натане, прошу опустити пістолет. — Ні. — Я можу показати тобі, які звірства викрила Селія, — Ван простягає мені якісь документи. — Тут фотографії Білих магів, яких катували і стратили за протест проти режиму Соула, а також інформація про кожного з них. Деталі про те, хто, коли й де. Смертні вироки, затверджені Соулом, — вона гортає документи. — Замордовані Чорні маги у Франції. Список імен. — Мене це не цікавить. — А даремно, — це каже інша жінка. Мабуть, вона і є Іш. У неї в руках також якісь документи. — Деякі Чорні маги думають, що я цілком нечутлива і мене не турбує доля інших, але ці речі… — і вона простягає мені один аркуш паперу, — …турбують усіх чарівників. Беру той аркуш. На ньому фотографія трьох осіб: матері, батька й доньки. Батько висить на балці з зашморгом на шиї. Мабуть, це в них удома… Мати й дочка стоять навколішках. Мати ридає, її обличчя в синцях. Дочка має химерне обличчя. З порожньої очниці тече кров. У другу очницю хтось запихає ніж. — Твоя сестра, Дебора, зробила все можливе й неможливе, щоб надати нам цю інформацію. Вона працює на нас. Вірить, як і ми… — Заткніться! — мушу поміркувати і не годен цього зробити, коли вони говорять про Дебору. Але я вірю в те, що вона долучилася до Білих повстанців; вона терпіти не може несправедливості. Та я зосереджуюся на Селії. Кажу: — У Британії роками вбивали Чорних магів, і Селія брала в цьому участь. Переслідували Білих магів, які допомагали Чорним. І в цьому вона теж брала участь. — Більшість Чорних магів покинули Британію, Натане, — уточняє Ван, — хоч мені відомо, що багатьох убили. Проте це зовсім інша справа. Соул просто вирізує їх… нас. Масштаби просто страхітливі. Усе стає дедалі гірше. Селія додає: — І Соул не просто загрожує Чорному відьмацтву. Натане, твій батько вбив мою сестру, але Соул творить жахливіші речі. Він убив мою давню партнерку, відставну Ловчиню, а моя племінниця перебуває зараз у камері смертників. Єдиним їхнім злочином був протест проти режиму Соула. Соул мав би захищати Біле відьмацтво. А він нас просто зраджує. Знаю, що Селія не бреше. Цього в неї не забереш. Вона могла приховувати від мене деякі речі, коли я був її в’язнем, але ніколи не брехала. Я опускаю руку, повертаюся й виходжу з кімнати на балкон, де маю змогу набрати повні груди повітря. Іш

Габріель біля мене, сидить на долівці балкону. Я не озиваюся, не хочу говорити. Пістолет і далі в моїй руці, але з мене вже досить вогнепальної зброї, тож я простягаю його Габріелю, він забирає пістолет. Минає ще кілька хвилин, тоді я кажу: — Здається, Селія може щось знати про Аррана. За ним завжди пильнували Ловці. Чи не міг би ти піти й розпитати в неї про нього й про Дебору? — Так, якщо хочеш. А ти не міг би сам її розпитати? Хитаю головою. Я ледве стримую сльози, хоч і не знаю, чому… забагато спогадів, пов’язаних зі мною і з Селією. Кажу Габріелю: — Я був ще зовсім дитиною. Вона закрила мене у клітці, у кайданах, била… — пригадую, скільки разів вона мене лупцювала і застосовувала проти мене свій Дар. — Через неї я хотів накласти на себе руки, Габріелю. Я ж був іще дитиною…
За годину Селія йде, і я сиджу в кімнаті разом із іншими. Селія сказала Габріелю, що Арран працює в Лондоні, готується стати лікарем. Він долучиться до повстанців… бо симпатизує їм… але він у небезпеці, і за ним постійно стежать. Усі знають, що він ненавидить Раду. Дебора працює з архівами Ради. Це не надто поважна посада, але сестра має доступ до всіх старих документів, а також їй потрапляють до рук і нові свідчення. Для цього вона явно користується своїм незвичним Даром. Ризикуючи життям, Дебора щодня пересилає цю інформацію Селії, але Селія сподівається, що Дебора невдовзі звідти забереться, бо до неї завжди ставляться з підозрою. Мені важко зосередитися. Селії немає в моєму списку ненависті, не думаю, що ненавиджу її, проте я сердитий. Виходить, Габріель, мав слушність — я сердитий на більшість людей більшість часу, до того ж зараз я сердитіший ніж тоді, коли ще був ув’язнений, бо розумію тепер усю ту несправедливість і жорстокість, але нічого вже не можу змінити. І хоч я й сам шокований тим, що почуваю до Селії, не менше мене дивує й те, що я почуваю стосовно Габріеля. Він довіряв мені. Він дістав пістолет, щоб захистити мене, а тоді віддав його мені без жодних запитань і жодних вагань, хоч мав би засумніватися, чи не зайду я надто далеко. Габріель не міг знати, що я зроблю, бо я сам того не знав. Дивлюся на Габріеля. Він сидить, як і я, на невеликій подушці. Волосся заклав за вуха. Вродливий, відважний, делікатний, розумний і потішний — просто ідеальний товариш. А в мене небагато друзів: Анналіза, Еллен та Габріель. І я знаю, що він найкраще мене знає і найбільше у мене вірить. Навіть Арран не настільки довіряв мені, як Габріель. І коли Габріель мене поцілував, він це зробив для того, щоб я не почував себе погано. Продемонстрував мені таким чином, що я не якийсь там монстр. Він ризикував тим, що я його відштовхну, і знав, мабуть, про це. Мені було б значно легше, якби я аж настільки не переймався Анналізою. Якби я мав до Габріеля такі ж самі почуття, що маю до неї. Він каже, що не може витримати розлуку зі мною, а я відчуваю те ж саме до неї. Не можу собі уявити щасливого життя без неї. Я хочу бути тільки біля неї. Габріель повертається до мене, бачить мій погляд, і вираз його обличчя змінюється. — Що? — запитує він. Хитаю головою й ледве ворушу вустами: — Нічого. Змушую себе відвернутися від нього й зосередитися на тому, що відбувається довкола. Ми сидимо на великих подушках, розкладених колом у кімнаті. Підлога встелена килимами, перськими, мабуть. Навіть не одним, а кількома шарами килимів, покладених по два, а то й по три один на одного; вони м’які й шовковисті. Кімната тьмяна, але насичена кольорами — червоними й золотистими. Я сиджу навпроти Іш, повнотілої жінки, вбрання якої — від тюрбану до шовкових капців — міниться яскравими барвами: пурпуровою, золотою, червоною. В Іш пухкі руки, вона розмахує ними під час розмови. Її довгі нігті прикрашені золотим манікюром, а пальців майже не видно під численними перснями, інкрустованими коштовним камінням. Нас представили й запропонували чаю. У кімнату зайшли дві дівчини з великими і круглими дерев’яними підносами. Чай наливають у маленькі скляночки. На тарелі лежить щось подібне на рахат-лукум, а ще там є горішки і грона великого чорного винограду. Іш чекає, поки дівчата вийдуть, а коли за ними зачиняються двері, запитує у Ван: — Як тобі вони? — Дівчата? Хтозна. Поки не попрацюєш із учнем, неможливо вгадати, що з нього вийде. — Можливо, варто поцікавитися твоє думкою, Несбіте? Він одним ковтком допиває чай, а тоді каже: — Я певний, шо ти отримаєш за них добру ціну. — А я не певна. У неспокійні часи виникає дефіцит деяких товарів. Попит на трави і квіти для захисного зілля вже злетів до небес, але це не означає, що саме зараз хтось потребуватиме нових учнів. Ціни на них падають. Досі я сидів спокійно, але тут не витримую й питаю: — Ви продаєте дівчат? Іш обертається до мене. Має карі, як у Габріеля, очі, але вони менші й губляться між пухкими складками бежевої шкіри обличчя. Її ніс також маленький, а от уста великі й повні, підведені яскраво-червоною помадою. Вона каже: — Звичайно, дівчата йдуть на продаж. Хлопці також, але на них майже немає попиту. — На продаж як раби? — Не зовсім. Це дуже цінні учні. А їхня вартість — це ніби трансферна ціна. Їх радше варто порівнювати з професійними футболістами, а не з рабами. — А вони отримують відповідну заробітну плату? Як футболісти? Іш регоче. — Вони безкоштовно здобувають найкращу підготовку. Мають чудову нагоду навчатися у гравців вищої категорії, дізнатися, чи сягнули вони відповідного рівня. Саме так вчилась я. І Ван теж. — А якщо вони не сягнуть цього рівня? — Деякі власники миряться з поганими результатами. Більшість — ні. Так і виникає ринок нових учнів. — Мені казали, що Меркурія їсть маленьких хлопчиків… Може, це її нездалі учні? — Не знаю, чи вона їх їсть, але якось таки використовує… Як інгредієнти, наприклад. Або закорковує в пляшки для подальшого вжитку. — А мій батько? Він також має учнів? Іш вагається. — У мене він ніколи їх не купував. Але невдовзі, можливо, й тобі знадобляться учні? Я зможу забезпечити тебе найкращими. — Ні, — відповідаю я. — Мені не потрібні раби. Вона бере свою склянку з чаєм, відсьорбує ковточок і каже: — Ну, може, колись ти зміниш свою думку. — Чи ти збираєшся продати когось із цих дівчат Меркурії? — цікавиться Ван. — Меркурія поки що не звертається до мене напряму. Я чула, що Ловці майже сіли їй на хвіст у Швейцарії, й відтоді вона не підтримує контактів ні з ким, окрім Провідниці. Виявляє неймовірну обережність. Я вже вислала Провідниці одну дівчину для Меркурії. Огидна мала, але дуже кмітлива і швидко вчиться. Меркурія шукає найкращих, щоб замінити Розу, яка зникла. — Вона не зникла. Її вбили. Застрелили Ловці, — уточнюю. — Жаль, — відповідає Іш, та її вуста шкіряться широкою яскраво-червоною усмішкою. — Проте, як завжди, всілякі лиха відкривають нові можливості для бізнесу. — Ну, ви точно на цьому непогано заробите, — кажу. — Чи можеш ти сказати нам, де зараз Провідниця? — запитує Ван. — Ми також хочемо вирішити деякі справи з Меркурією. Іш дивиться на Ван, а тоді каже: — У Піренеях, у невеличкому сільці за Ечаларом. Остання хатина вгорі наприкінці дороги. — Дякую, — Ван бере шматочок рахат-лукуму, блідо-рожевого, як і її костюм. Через двадцять хвилин ми вже в машині. Ван защіпає ремінь безпеки і каже: — Поїхали. Несбіт налаштовує навігатор, авто тим часом виїжджає на дорогу. — Ти довіряєш тій Іш? — запитую я. — Вона не заведе нас у пастку? Гроші для неї, здається, — найголовніша мотивація. — Це нормальна Чорна чаклунка. Нас вона не продасть. — Вона продає дівчат у рабство! — Дівчата можуть вільно йти куди завгодно, якщо забажають. — Як вони можуть бути вільними, якщо не мають, куди йти, якщо ніхто їм не може допомогти, не може про них подбати? — Ти хочеш вернутися, купити їх і доглядати? Я мовчу. Ван повертається до мене, чекаючи відповіді. — Не думаю, що я можу вирішити їхні проблеми. Ван усміхається. — Згодна з тобою. Провідниця

Ми прибуваємо в малесеньке гірське село вже далеко після опівночі. Подорож тривала майже шість годин, ми взагалі не зупинялися. Спершу залишили машину в якомусь місті, я навіть не знаю, в якому, і Несбіт обміняв її на новий джип, який ми згодом залишили разом із Ван біля підніжжя гори, бо він був би тут занадто помітний. У цій місцевості взагалі дуже мало машин, а ті, що є, — старі й побиті. Ми з Габріелем та Несбітом ідемо селом, піднімаючись угору. Дім Провідниці у самому кінці вулиці, з долішнього вікна струмує слабеньке жовте світло. Ван гадає, що їй краще туди не потикатися, щоб уникнути проблем. У минулому вона мала якісь там суперечки з Провідницею, хоч досі про це не згадувала. Та й у будь-якому випадку ці перемовини варто вести Габріелю, адже він знає Провідницю, вона йому довіряє. Йду вперед, а тоді знову повертаюся, бо всі вони надто повільні. — Ти мов цуцик, який зірвався з прив’язі, — глузує Несбіт. Тут темно, але він може побачити середній палець, який я йому показую. — Не квапся, будь насторожі. Зараз такий час, що не завадить бути обережним, — бурмоче він. Підходимо до маленької хатки. Несбіт неголосно стукає у двері, й ми чекаємо. Чекаємо. Чекаємо. Видно, як усередині промайнула чиясь тінь. Але нічого не чути. — Габріелю? — долинає тихий голос, але не з-за дверей, а з-поза наших спин. Ми всі рвучко озираємося й бачимо жінку, що стоїть на стежці, неймовірно високу жінку, чорне волосся якої сягає мало не до колін. Габріель оговтується перший, розставляє широко руки й каже: — Радий тебе бачити, Провіднице! Вона не всміхається, але нахиляється до нього, й вони двічі цілують одне одного в щоки — це вже багатообіцяючий початок. Габріель говорить щось французькою, мабуть, представляючи нас. І в цю мить я відчуваю, що ми з Несбітом не удостоїмося жодних цілунків, ніколи. Таке враження, що вона ледве стримується, щоб не загарчати на мене, а Несбіта, судячи з її вигляду, вона взагалі воліла би обплювати. Потім Провідниця якось грайливо йде геть, хоч ця грайливість не надто їй пасує. Ми прямуємо за нею, поволі обходячи хатку, Габріель іде попереду, а я кажу Несбіту: — У неї такий вигляд, ніби вона терпіти нас не може. — Не бери близько до серця. Вона просто сноб. Дехто з них такими вже є. Ван на диво відкрита, і малий Габріель теж. Іш цікавить тільки бізнес. Тебе здивує демократичність багатьох Чорних магів, але деякі… деякі з них просто сноби, як оце Провідниця. Вона терпіти не може дворняжок. — Дворняжок? — Мішаних. Напівкровних. Вона визнає лише породистих Чорних. — Можу закластися, що для неї Напівбілий ще гірше за напівфейна. Несбіт штурхає мене ліктем. — Не журися, друзяко, ти для мене свій! — кладе мені руку на плече. — Ми, дворняжки, маємо триматися купи. Один за всіх і всі за одного. Відштовхую його, і він регоче. За будинком є внутрішній дворик-патіо, захищений виноградними лозами, у центрі якого у спеціальному заглибленні розпалене багаття. Здається, Провідниця ще зовсім не спала. Або ж вона спала просто тут. Ми сидимо на великих запорошених подушках, що оточують вогнище… тобто сидять Провідниця та Габріель, а ми з Несбітом примостилися подалі на якихось потертих килимках. Провідниця гукає когось, і з хати виходить дівчина. Вона худенька, а її розкуйовджене й розпатлане волосся аж ворушиться — стільки у ньому вошей. Вона дивиться на нас із-під лоба і майже не прислухається до розпоряджень Провідниці, а тоді йде назад. Несбіт нахиляється до мене. — їй звеліли принести нам трохи води. Але я б її не пив, друзяко, мала явно збирається туди плюнути. За кілька хвилин дівчина приносить оливки і графин з вином. Потім ще кілька разів вертається у хату і приносить хліб, оливкову олію, помідори, перець: усе це для Габріеля й Провідниці. Несбіт не помилився — нам подали тільки воду у бруднющих склянках. Габріель розмовляє з Провідницею. Мабуть, пояснює, що сталося; раз або двічі мені здається, що він згадує моє ім’я, але Габріель говорить по-французьки, тому розмова може йти про будь-що. Вони говорять і говорять. Хатина стара і паскудна. Дворик огороджений низеньким муром, що був колись поштукатурений набіло, але тепер посірів. Мур поєднаний із хатою низкою дерев’яних підпорок, обвитих рясними виноградними лозами. Габріель і Провідниця сидять зі схрещеними ногами. Провідниця підкладає у вогонь поліно, а Габріель пильно на неї дивиться, продовжуючи розмову. Несбіт розлігся на своєму килимку, напівдрімаючи. Каже мені: — Мабуть, це ше довго триватиме. Я теж лягаю, намагаючись пригадати, коли спав востаннє.
Прокидаюся. Сонце сліпить мені очі крізь прогалини між підпорками. Несбіт лежить горілиць, затуляючи обличчя рукою, але я бачу, що очі в нього розплющені, і думаю, що він прислухається до розмови, яка й далі точиться між Провідницею і Габріелем. Несбіт позіхає. Я сідаю. На килимок біля мене вистрибує цвіркун. Починає сюрчати, та коли простягаю до нього руку, відскакує геть. Усвідомлюю, що звідусіль долинає сюрчання цвіркунів, то наростаючи, то затихаючи, немовби пульсує разом зі спекою. Ці звуки нагадують дзижчання мобілок, але я чую їх у вухах, а не в голові. Підводжуся, потягуюся й позіхаю, підходжу до самого краю дворика, щоб поглянути крізь підпорки на випалені сонцем пагорби довкола нас. Габріель і Провідниця замовкли. Я чую цвіркунів. Море цвіркунів. Але також, у перервах між сюрчанням, здається, вловлюю в голові сичання «ччччч». Воно ледь чутне, можливо, це лише гра моєї уяви. Відходжу в куток, не так придивляючись, як прислуховуючись. Несбіт уже стоїть у мене за спиною. — Шо? — Не знаю. Ти нічого не бачиш? Несбіт зазирає поміж підпорки. Тоді хитає головою. — Я ліпше бачу вночі. А мені здається, що я знову це вловлюю: ледве чутне й нетривале сичання, яке майже заглушують цвіркуни… Та воно лунало у моїй голові, я впевнений. — Там є хтось з мобільним телефоном, — кажу. — Можливо, фейн… — Тільки один? — запитує Несбіт. — Не знаю, — відповідаю. — Треба поглянути. Повертаюся до Габріеля. — Зачекаєш тут? Ми розвідаємо все довкола. Він киває. Провідниця на вигляд не надто стурбована. Йду ліворуч, рухаючись широкими колами, а Несбіт — праворуч. Цвіркуни стрибають переді мною, не чую нічого, крім їхнього сюрчання. Коли хатка Провідниці вже далеко позаду, я починаю поволеньки лізти вгору пагорбом, що стримить ліворуч від будинку. Пагорб доволі високий. Я звертаю ще лівіше й опиняюся біля якогось висохлого русла, завглибшки у три метри й зі стрімкими схилами. Зачіпаю камінь, і той із гуркотом летить униз. Я беззвучно лаюся, завмерши на місці. Але моя незграбність винагороджена. На свій подив я чую у відповідь: ччччччччччччччччсччччччсссссччччччссссс Не можу визначити напрямок, з якого долинає сичання мобілки, але це десь нагорі, і мені здається, що я чую його, коли власник мобілки рухається, так, як тоді, коли впав камінь. Якщо власницею мобілки є Ловчиня, то, припускаю, що вона лежить на землі край долини і стежить за будинком Провідниці. Там вона добре захована, і звук мобілки може долинати до мене тільки тоді, коли вона підводиться з землі, щоб роздивитися. Швидко спускаюся вниз, а тоді зупиняюся. Знову прислухаюся. Нічого, крім цвіркунів. Я обережно й повільно спускаюсь у невелику долину, пильнуючи кожен свій крок, щоб не зрушити з місця жодного камінця, а тоді ще раз зупиняюся внизу, щоб прислухатися. Лише цвіркуни. Відтак піднімаюся вгору іншим схилом, повільно й обережно. Пригинаючись до землі, хутко підбігаю до гайочку з оливкових дерев і перетинаю його, дивлячись праворуч. Жодних рухів. Зупиняюся, дивлюся ліворуч… Нічого… Тоді обертаюся, щоб оглянути все довкола. Розрізняю кілька хаток на околиці села далеко внизу, але хатинки Провідниці звідси не видно. Повертаюся знову обличчям до пагорба, заплющую очі і вслухаюся. ччччччсчччччсчччччсчччччсчччччс Здається, тепер я знаю, де Ловчиня. Я вже впевнений, що це Ловчиня. Більше нікому ховатися тут угорі. Якусь мить думаю про те, щоб розбудити в собі звіра, але вирішую, що краще мені бути в людській подобі. Селія навчила мене бойових мистецтв, і настав час скористатися цією наукою. Якомога швидше звертаю праворуч, у бік висохлого русла. І раптом бачу її. Чорна постать лежить на землі, непомітна з боку хатини Провідниці, але її чудово видно звідси. Жінка дивиться у бінокль. Таке враження, що вона не зауважила, як ми з Несбітом вийшли на розвідку. Але ж де її партнерка? Тут двоє Ловців чи більше? Цілком можливо, що більше. І як вони знайшли Провідницю? Нас зрадила Іш або Селія, чи, може, хтось помітив нас у Барселоні і їхав за нами аж сюди? Чи вони вже кілька днів або й тижнів стежать за Провідницею? І чи в безпеці Ван, чи, може, її вже узяли в полон? Не легко буде підібратися до Ловчині тихенько. Вона вибрала собі добре місце, на неї важко напасти з-за спини, але саме це я мушу зробити. Знаю, що здолаю її у двобої, але для цього треба встигнути наблизитися, перш ніж вона здійме тривогу. Дуже не хотілося б, щоб вона обернулася й вистрілила у мене. Просуваюся, не відводячи очей від чорної постаті… Це ніби якась дитяча гра. Я весь як на долоні, і якщо вона озирнеться… Чесно визнаю, що мені кінець, якщо вона озирнеться… Але ж Ловчиня мусить стежити за будиночком, це її робота, і вона не озирнеться, якщо я все зроблю тихо. Отже, поволеньки схилом униз, затамувавши подих, дивлячись під ноги і вивіряючи кожен крок, а тоді… Вона посунулася на животі, фокусуючи бінокль… Піщаний ґрунт осипається з-під моєї лівої ноги, але нечутно. Ступаю ще один крок униз долиною. Тепер я не відводжу очей від Ловчині, яка у двох метрах від мене вгорі. Ніж уже в моїй лівиці. Двома стрімкими великими кроками підбігаю до неї, хапаю правою рукою її за щиколотку і смикаю вниз. Вона в добрій формі: зойкає, вивертається і б’є мене ногами, але я вже приставив їй до горла ніж. Мені на руку бризкає кров. Проблиски в її очах згасають. Аж дивно, як швидко все це сталося. Болять ребра. Мабуть, вона зламала мені одне, вдаривши ногою. Зцілюю його, чую дзижчання, проте я ще й досі тримаю її тіло, досі не витягнув з її горла ніж. Витягаю й витираю насухо тремтячими пальцями об сорочку Ловчині. У неї є рація з навушником. Забираю рацію, моя рука знову починає тремтіти, коли я торкаюся шкіри Ловчині. Намагаюся вдягнути навушник, але не витримую його сичання. Ось чому я зміг відчути її здаля — не тільки через мобілки, а ще й через цю рацію. Беру її бінокль і дряпаюся туди, звідки вона вела спостереження. Бінокль просто чудовий. Я бачу хатинку Провідниці, внутрішній дворик і виноград; бачу частину Габріелевої голови, хоч Провідниці не видно. Бінокль добре працює, але й виноград теж робить свою справу. Ловці не знають, що ми з Несбітом пішли звідти, навіть, якщо їм відомо про наше прибуття. Я оглядаю схил, шукаючи Несбіта і партнерку Ловчині. На протилежному боці пагорба, вгорі, помічаю чорну постать — Ловчиню, — а вище бачу іншу темну постать. Несбіт? Ні! Ще одна Ловчиня. І ще одна. І ще. Чорт! А я досі не знаю, куди подівся Несбіт. Хоч, якби його зловили, було б здійнято тривогу, отже… І тут я помічаю його. Він робить те саме, що і я щойно, наближаючись з-за спини до Ловчині навпроти мене. Це добре, але у мене відчуття, що Несбіт не підозрює про існування тих двох Ловчинь на схилі, а мені здається, що вони зможуть його побачити. Чорт! Я зісковзую по схилу вниз до тіла Ловчині й хапаю її пістолет. Я б волів не користуватися ним, але якщо буде потрібно, то таки скористаюся. Тоді я біжу вгору висохлим руслом, намагаючись уникати зайвих звуків, хоч швидкість у цій ситуації найважливіша. Пробігаю три сотні метрів; гадаю, що цього досить. Підповзаю схилом русла вгору й розглядаю все довкола в бінокль, лежачи на животі. Несбіт далеко внизу навпроти мене, стоїть навколішки над Ловчинею, яка виглядає вже мертвою. Але та, найвіддаленіша від мене, Ловчиня суне назад і зможе побачити Несбіта. Найближча до мене Ловчиня не рухається, але й не видається спокійною, бо озирається туди, де лежить моя мертва Ловчиня. Вони вже знають, що ми тут. Вони бачили Несбіта і переговорили між собою по рації, а тепер дивуються, чому не озивається Ловчиня номер один. Мушу швиденько дістатися до найближчої від мене Ловчині, і сподіваюся, що Несбіт упорається з тією іншою. Моя Ловчиня на відстані ста метрів ліворуч од мене внизу. Припускаю, що про тишу вже можна не надто дбати, тому намагаюся підбігти якомога ближче, якомога швидше й якомога безшумніше. Цілюся пістолетом у Ловчиню, хоч і знаю, що з мене не найкращий стрілець, хіба якщо стрілятиму впритул. Я вже майже готовий стрибнути на неї, але вона почула мене й обертається. Стріляю, влучаю їй у ногу. Ловчиня відкочується вбік і теж стріляє, а я дивуюся, чому вона не влучила в мене. Стріляю вдруге, у мене закінчуються набої, але я вже підбіг до неї, і мій ніж уже в її животі, потім я вихоплюю його звідти і застромлюю їй у шию. Сріблисті й брунатні іскри в її очах ніяк не згасають. Я дивлюся на свою закривавлену руку — це її кров. Тоді знову зазираю їй у очі — в них уже немає жодної іскорки, — і я швидко відвертаюся. Відчуваю, як запекло мені в скроні. З рани бризкає кров. Її куля таки влучила в мене, але тільки дряпнула. Зцілююся, а тоді ще раз прикладаю до очей бінокль. Несбіт біля своєї мертвої Ловчині, забирає її пістолет, потім повертається й дивиться на мене. Я ж дивлюся вгору й бачу останню Ловчиню. Вона переводить погляд від мене до Несбіта й витягає мобілку. Хоче зв’язатися з базою. Якщо їй це вдасться, тут незабаром аж кишітиме від Ловців. Кидаюся до неї. Кричу Несбіту: — Стріляй у неї! Несбіт стріляє. Багато разів. Я думав, що з нього кращий стрілець. Ловчиня сидить навпочіпки з телефоном у руках, стріляє у відповідь Несбіту. Я вже майже біля неї. Але вона вже подзвонила. Я стрімко біжу до неї. Вона обертається і стріляє в мене, але промазує. Вона перелякана. Несбіт стріляє в неї, але Ловчиня мчить схилом униз до хатки Провідниці. Вона швидка, але я думаю, що зможу її наздогнати, перш ніж вона туди добіжить. Женуся схилом униз, але і їй схил також додає швидкості. Ось уже Ловчиня сягає внутрішнього дворика, стріляючи навмання. Скрізь. Це немовби сцена з якогось божевільного голлівудського фільму. Наздоганяю її, але вона хапається за виноградні лози й падає спиною на землю. Падає навзнак, і її чорне лискуче волосся, зібране у хвостик на потилиці, ніби повертається в мій бік, хоч її рука ще й досі тримається за лози, але я вже бачу з рухів її тіла, що вона мертва. Ловчиня гепається на землю. Її обличчя без жодного виразу. На її чолі отвір від кулі, маленький, глибокий і досконало круглої форми. Поряд стоїть на колінах Габріель, а його пістолет направлений на мене. Його рука випростана. Обличчя також без жодного виразу. — Це я, — гукаю про вся випадок, виставляючи поперед себе руки. Несбіт різко гальмує біля мене й каже: — І я. А тоді вигукує: — Блін! Провідниця лежить боком на землі. Маленька дівчинка припала до неї і тримає її за руку. На тілі Провідниці проступають дві червоні плями: одна на плечі, а друга на животі. Габріель нахиляється над Провідницею, намацує пульс. — Вона ще жива. Кажу йому: — За будинком стежили чотири Ловчині. Вони встигли зателефонувати, зв’язатися зі своєю базою абощо. Ми мусимо забиратися звідси. — їх може бути більше десь у машині. Вони могли захопити Ван. Несбіт каже: — Я перевірю. Якшо через дві хвилини не повернуся разом із машиною, будете знати, шо справи кепські. І пішов геть. Габріель сідає навпочіпки біля дівчинки й каже їй щось спокійно й неквапливо по-французьки. Вона нічого не відповідає, й далі тримаючи за руку Провідницю. Габріель про щось у неї запитує. Вона киває. Він забирає в неї руку Провідниці, і дівчинка біжить назад у хату. Підходжу збоку до будинку й вилажу на низенький мур, звідки видно дорогу, а тоді чую ревіння двигуна і зрештою бачу наше авто, що на великій швидкості їде заднім ходом до нас. У ньому сидять Ван і Несбіт. Повертаюся до Габріеля. — Несбіт уже тут. На підтвердження моїх слів з-за другого боку хатини долинає вищання автомобільних коліс. Габріель піднімає Провідницю, але вона кричить. Він каже: — Я сказав дівчинці взяти все, що їй потрібно. За хвилину ми вирушаємо звідси. І несе Провідницю до машини. Через десять секунд з’являється дівчинка у незграбних чоботях і з маленьким блідо-рожевим наплічником, який ось-ось, здається, трісне. Я підходжу до неї й беру за руку. Але вона виривається і біжить довкола хатки в бік авта. У дорозі