Annotation 5 страница

Пізніше цієї ночі. Я плаваю. Усе довкола здається сірим. Мрячно й задушливо. Місяця майже не видно. Обриси далеких темних гір ледь можна розрізнити на тлі почорнілого неба. Вода в озері також здається чорною. Смолянистою. Лежу горілиць на воді й дивлюся в небо. Здається, скоро буде дощ. Починає сильніше дмухати вітер, і тоді стається декілька речей. Я натрапляю на ділянку холоднішої води; чутно різке каркання крука, мене в обличчя вдаряє хвиля, а вода потрапляє мені в очі й ніздрі. Я замружуюся. Замість мороку бачу ліс понад своєю печерою і знаю, що десь тут є Кірен. Не можу його побачити, він невидимий, але я чую його запах, відчуваю його самого і смак його крові. Моя нога пече вогнем, із неї стирчить ніж. Я вгризаюся щелепами в Кірена, і він з’являється, а мої очі повняться чорною смолянистою рідиною; кров з його горлянки струменіє мені в ніздрі. Кірен востаннє скрикує, неначе крук, а потім затихає. Це видіння триває кілька секунд, але воно надзвичайно чітке. І це не сон: це мій спомин.
Пізніше я сиджу біля багаття, яке розпалив на березі озера, й ніяк не годен зігрітися. Починає накрапати, але я нікуди не йду, бо намагаюся пригадати ще більше подробиць про свій звірячий стан. Я бачу звірячими очима, страждаю від його болю, відчуваю запах і смак крові, чую Кіренів вереск… так, ніби я фізично відчуваю тваринне тіло і все, що воно робить, але не проникаю в його свідомість. Рішення ухвалюю не я. Я лише пасажир. Легенький дощик перетворився на справжню зливу, я змок до кісток і тремчу. Багаття згасло, рушаю в бік будинку, щоб заховатися під карнизами. Я вже майже там, коли помічаю постать, яка вискакує з будинку у внутрішній дворик. Несбіт. Він ставить на стіл п’ять великих широких мисок, а тоді біжить назад у будинок, рятуючись від дощу. Не знаю, що замислив Несбіт, але йду слідом за ним, зазираючи дорогою в миски. Миски порожні, хоч і доволі незвичні: вони зроблені з каменю й мають товсті нерівні боки. Обійшовши будинок, я бачу, що Несбіт подався на кухню. Нічний димок, запалений ним біля вікна, струменить зеленим сяйвом. Я обережно відчиняю задні двері й заходжу в невеличку комору-гардероб. Інші двері ведуть з неї до кухні. Вони напіввідчинені, але якщо я стоятиму тихо, Несбіт не помітить, що я тут є. А я чую голоси й розумію, що там є ще й Ван. — Я виставив миски. — Добре. Думаю, звечора достатньо назбиралося. Побачимося за сніданком. — Я оце подумав… — каже Несбіт. — Ой лишенько, і воно тобі треба? — Про малого. — Ну-ну? — Я думаю, ти маєш йому сказати. — Що сказати? — З ким ти співпрацюєш… — З ким співпрацюємо ми, — виправляє його Ван. — Він це врешті-решт виявить і… ну, я не думаю, шо йому це сподобається. — А йому й не має це подобатися. Я цього й не сподіваюся від нього. Мені на це начхати. Найголовніше те, що він це зробить. Він долучиться, бо не має іншого вибору. Тому й не варто каламутити воду. — Так, але… — Що але? — Ван починає втрачати терпець. — Ти справді, Несбіте, дедалі більше починаєш нагадувати якусь стару каргу. — Він Напівкодовий. І… ти просто не знаєш, Ван, шо це таке, а я знаю. Принаймні я знаю, шо таке бути Напівкровним. Йому не відомо, до кого він належить, а зараз він ні з ким не пов’язаний, ні з Білими магами, ні з Чорними. Він міг би долучитися до Альянсу, проте для цього треба їм повірити… повірити тобі… ну, але з цим може виникнути проблема. — Так, Несбіте, ти цілком правий. Як це напрочуд розважливо з твого боку. А чи не могла б я запитати, що робиш ти для того, щоб налагодити дружні й довірчі стосунки з Натаном? Несбіт пирхає. — Хоч він того й не знає, але він уже мій дружбан. Ван регоче, я чую це вперше: її сміх приємний, щирий і веселий. Потім вона говорить м’яким голосом: — Несбіте, можу запевнити тебе, що я усвідомлюю цю проблему і обов’язково нею займуся, але зараз маю залагодити цілу купу інших проблем. Спершу нам треба врятувати ту дівчину, а я ще не вирішила, як нам це зробити. Несбіт уривчасто хихоче у відповідь. — Ну, так, шо правда, то правда. Ван прочиняє двері й каже щось таке, чого я вже не чую, а тоді двері зачиняються. Що то за повстанець такий, що має викликати в мене обурення? Та, в принципі, який завгодно Білий маг — ось очевидна відповідь. Дощ ущухає й невдовзі припиняється. Дивлюся собі під ноги й бачу, що там уже назбиралася ціла калюжа. Несбіт здогадається, що я тут був, але цього вже не змінити. Знову прямую до озера повз дерева, що оточують галявину. Знаходжу там височезний і розлогий кипарис, під кроною якого є ще сухе місце. Зупиняюся там, а тоді ховаюся за його широким стовбуром. На озері я бачу два човни. В обох корма освітлена маленькими ліхтариками, а просуваються вони вкрай повільно. У найближчому до мене човні є четверо людей, у дальшому — двоє, і всі вони вдивляються в берег, у мій бік, і всі вони мають біноклі. Ловці! І щось у поставі найдальшої від мене Ловчині підказує, хто це така. Вона висока, худорлява і струнка. Джессіка. Я мчу назад у будинок і прибігаю на кухню. Миска з нічним димком стоїть біля вікна, наче маяк. Хапаю якусь тканину й загашую димок. Несбіт починає протестувати, але я кажу йому: — Ловці! На озері. Щонайменше шестеро. Несбіт відразу вибігає з кімнати: — Бери Габбі й мерщій у кімнату Ван! Мусимо шось забрати звідти. Маємо на все п’ять хвилин. — Якщо вони помітили нічний димок, ми й п’яти хвилин не маємо, — відповідаю я, біжучи вслід за ним. — То будемо сподіватися, шо не помітили. Менш ніж за хвилину ми з Габріелем уже в кімнаті Ван. Вона обережно складає якісь флакончики в уже майже повний саквояж. Тоді каже: — Несбіт учора був у Женеві, щоб закупити харчі. Мабуть, там його і вистежили. Вона відкриває шухляду біля ліжка й витягає з неї Феїрборн. Кидає його у велику шкіряну сумку, бере її з собою. Прямуючи до дверей, показує на купку книжок у шкіряній палітурці та саквояж. — Візьміть оце. Ми всі стрімко біжимо до гаража, зустрічаючи дорогою Несбіта, який несе перекинуту через плече величезну торбу. За хвилину Несбіт, Ван і я сидимо вже на задньому сидінні чорного лімузина. Габріель у шоферському кашкеті керує автом. Ми виїжджаємо з підземного гаража, прямуємо у досвітніх сутінках уздовж проїзду, залишаємо позаду ворота з електронною сигналізацією. Минуло, мабуть, не більше п’яти хвилин, відколи я побачив Ловців, але таке відчуття, що все це тривало хвилин двадцять. На дорозі нічого підозрілого, але ж Ловці й не будуть роз’їжджати на танках. Габріель завертає праворуч, подалі від Женеви. За якихось тридцять секунд назустріч нам їде якийсь фургон, і Габріель гукає: — Там були Ловці! Троє попереду, хтозна скільки ззаду. Ніхто йому не відповідає, ми лишень приглядаємося до кожного авта, що їде назустріч. Через півгодини з’їжджаємо з дороги, що йде вздовж берега озера, і тримаємо курс на північ, а Ловці вже нам більше не трапляються. — Куди ми, до речі, прямуємо? — запитує Габріель. Ван відповідає: — Поки що на північ, але невдовзі маємо звернути на схід. Я знаю там ідеальне місце. Це старий замок, чудово прихований від чужих очей і в дуже доброму стані. Він має бути вільний о цій порі року. Словаччина

Прибуваємо на місце, коли вже починає сутеніти. Ми їхали цілий день, зупинившись лише раз, щоб змінити лімузин на авто, яке менше кидається у вічі. Замок подібний радше на великий заміський будинок з башточками. Розташований у гущавині лісу наприкінці довгої алеї і справді добре прихований. Ван і Несбіт заходять усередину. Несбіт обіцяє зготувати за десять хвилин якусь вечерю. Я зголоднів, але, просидівши весь день у машині, не хочу зараз бути в будинку, де змушений користуватися нічним димком. Кажу Габріелю, що спатиму в лісі. Він каже, що піде зі мною, та я заперечно хитаю головою. — Ні. Я волію побути сам, Габріелю. А ти залишайся в замку. — Але… — Прошу, Габріелю. Я надто втомлений, щоб сперечатися. Мушу побути на самоті. Заглиблююся в ліс і знаходжу там захищену місцину. Відчуваю запаморочення від утоми, але мені тут добре. Цей ліс старий і затишний, а ще я знаю, що Габріель сюди не прийде, бо я його про це попросив. Заплющую очі й поринаю у сон. Прокидаюся від ледь чутного шереху. Кроки. Не людини, а якоїсь маленької й боязкої тварини. Це сарна. Відчуваю потужний викид звірячого адреналіну, але починаю поволі дихати… дуже-дуже поволі… тоді затримую дихання, затримую якомога довше й наказую сам собі: «Спокійно, спокійно». Не хочу, щоб трансформація у тварину зупинилась; відчуваю, як адреналіну більшає, й не заважаю йому поволі проникати в мене. Затримую дихання, тоді знову видихаю. Що повільніше відбуватиметься ця трансформація, то краще, гадаю я. Не хочу шокувати власне тіло. Хочу до цього звикнути, а понад усе — хочу запам’ятати, що відбувається, коли я змінююся. Роблю неквапливий вдих і наказую собі залишатися при повній свідомості. Затримую дихання, а тоді видихаю, довго й повільно, дозволяючи адреналіну пронизати кожну мою клітину.
я бачу сарну, звір, у якому я опинився, переслідує її. робить це абсолютно безшумно, припадаючи до землі, рухаючись тільки тоді, коли переконаний, що його не помітять, сарна зупиняється. Її вуха посмикуються, вона підводить голову й озирається. вона прекрасна, я не хочу вбивати сарну, але звір, у якому я є, припадає на задні лапи, готуючись до стрибка, я кажу йому: «ні, не вбивай її», я спокійний, розмовляю з ним тихо і врівноважено, намагаючись угамувати, сарна напружується. вона щось відчула і вже згинається, щоб відскочити вбік, але він стрибає на неї, і я кричу йому: «ні, ні! ».
Прокидаюся. Ще досі темно. За присмаком у роті відчуваю, що сарна стала вечерею. Мої руки й лице закривавлені, а піднімаючи голову, я бачу біля себе її рештки. Пам’ятаю дещо з того, що трапилося… Пригадую, як почув кроки сарни, коли ще був собою, у людському тілі, і пригадую викид тваринного адреналіну, тож я, мабуть, трансформувався у звіра, але цього вже не пригадую. Ні, анічогісінько не пригадую. Зате пам’ятаю, що намагався зупинити звіра від нападу на неї. Кричав на нього зсередини його тіла, але звір мене не послухав. І таки вбив її. Торкаю тіло сарни: воно ще й досі тепле. Знаходжу в річці місце, де течія не дуже стрімка, щоб помитися, а тоді лягаю неподалік на березі. Не можу заснути. Я не втомлений, але збаламучений. Той звір не звернув на мене жодної уваги. Він був мною і не був. Він убив козулю, хоч я цього не хотів. Він робить те, що подобається йому.
На світанку я йду до замку, щоб знайти Ван. Усе мене дратує і насамперед — мій власний Дар. Ми так нічого й не зробили, щоб допомогти Анналізі, а Габріелю треба якось відновити своє чаклунське єство. Блукаю з кухні до їдальні, з музичного салону до бальної зали і зброярні, аж урешті-решт наштовхуюся на Несбіта, який каже: — Ван у кабінеті. Хоче переговорити. Прямую в той бік, звідки прийшов Несбіт, штовхаю важкі дубові двері, і чую звернені до мене слова: — Здається, тобі оце придалося б, — Ван запалює сигарету і пропонує мені, але я відмовляюся. Кабінет оббитий дерев’яними панелями. Там є великий стіл з хрому й чорного скла, заставлений рядами тарілок. Я підходжу, щоб придивитися зблизька. На кожній тарілочці купка різнокольорових субстанцій. Здебільшого це дрібні зерна, можливо, якесь зілля: одні зерна більші за інших, а деякі схожі на насінини. Простягаю руку, щоб доторкнутися до однієї такої купки. — Не треба, прошу, — застерігає Ван, і я забираю руку. Вона сидить на стільці попід бічною стіною кімнати і вбрана сьогодні в чоловічий костюм у тоненьку смужку. — Я виготовляю зілля для Габріеля, підбираю належну комбінацію інгредієнтів. — І як, виходить? — Так, бо ми вже маємо останні два складники. — Які саме? — По-перше, дощ, який падав, коли ми були в Женеві. Несбіт назбирав трохи: він падав уночі, при повному місяці. — А що, це має якесь значення? Вона дивиться на мене як на божевільного. — Усе має значення, Натане. Пригадую, як моя бабуся казала, що властивості рослин залежать від того, якою була фаза місяця, коли їх збирали, то ж, мабуть, і властивості дощової води теж можуть різнитися. А все інше хіба ні? Моя здатність зцілюватися також змінюється разом із місяцем. — А який тоді той другий інгредієнт? — запитую я. — О, гадаю, ти й сам це знаєш, — відповідає Ван, гасячи сигарету. І те, як вона це каже, дивлячись на мене, наштовхує мене на думку, що цим інгредієнтом має бути частина мене самого. — Моя кров? — пробую відгадати я. Ван усміхається. — О ні, любий хлопче… це значно темніша субстанція. Нам буде потрібна твоя душа. Магічне мумбу-юмбу

Сиджу за столом у кабінеті Ван і дивлюсь, як вона запалює чергову сигарету. — Габріель не може стати самим собою тому, що його Дар дуже потужний, неймовірно потужний. Він перетворився вже на такого щирого фейна, що не годен віднайти в собі той елемент, який робив з нього Чорного чаклуна. — Звучить правдоподібно, — кажу на це я. — Ну дякую, Натане, — вона підходить ближче до мене й нахиляється над столом. — Але цей елемент Чорного чаклуна все ще є у ньому. Треба лише знайти його, а скеровувати пошуки Габріеля мусить могутній відьмак. — Але чому я? Я ж не Чорний чаклун; я Напівкодовий. — Чорний, Білий, напів чи не напів — це не має значення. Йому потрібен чаклун, якому він довіряє. А тобі він довіряє беззастережно. До того ж він вірить у те, що ти видатний чаклун. Хитаю головою. — Ні, не вірить. — Чи ти хоч уявляєш, якої він насправді про тебе думки? — Ван затягується. — Габріель бачить у тобі втілення чаклунської досконалості. — Що? — Возз’єднання в одній особі Білого з Чорним. Так, як це було в первісних магів, коли найпотужніші здібності обох сторін змішувалися докупи. — О! Але ж… — та я навіть не знаю, що на це сказати. Чути стук у двері, і заходить Несбіт із тацею в руках. — Сніданок! — оголошує він. — Приніс тобі, Ван, трохи чаю з грінками. — Дякую, Несбіте. Попроси, будь ласка, Габріеля, щоб долучився до нас. — Просто зараз? — Саме так, просто зараз, — відповідає Ван. І Несбіт іде геть, бурмочучи: — Я тобі не слуга, якшо хочеш знати. Я твій повноцінний партнер, і нам обом відомо, хто з нас двох найбільше працює… — але решту його нарікань уже не чутно, бо він зникає в кінці коридору. — Що б я без нього робила. Не знаю, як делікатніше сказати про те, що мені вони здаються абсолютно несумісними, тому мовлю натомість: — Він дуже вправний. — Саме так. Я його багато чому навчила. І мушу визнати, що з нього добрий учень. Ми вже двадцять п’ять років разом. — Двадцять п’ять? — на вигляд я дав би Ван не більше двадцяти років, але вона завжди поводиться як значно доросліша й досвідченіша жінка. — Скільки ж тобі років, Ван? — Доволі неввічливе запитання, скажу я тобі. Та попри всі інші корисні якості, зілля ще й допомагає затримати молодість. Габріель заходить у кімнату й зачиняє за собою двері практично перед самим носом Несбіта. Масивні дерев’яні двері заглушують його нарікання. — Дякую тобі, Габріелю, що так швидко прийшов. Я оце якраз казала Натану, що ми вже майже готові допомогти тобі віднайти власну сутність. — Гаразд, — без зайвих емоцій говорить Габріель, сідаючи навпроти мене. — То що ми маємо робити? — запитую я. — Ви обоє маєте випити приготовлене мною зілля. Ви разом увійдете в стан трансу і знайдете сутність колишнього Габріеля. Уявіть її у вигляді линви. Знайдете її, а тоді повернетесь, тримаючись за неї, сюди, у це місце і в цей час. Дивлюся на Габріеля й легенько хитаю головою. Він зустрічає мій погляд і каже, немовби читаючи мої думки: — Це магія. Це все безглуздо… і водночас — сповнене сенсу. Я закочую очі й повертаюся до Ван. — А якщо ми не знайдемо ту сутність, або підемо за линвою не в той бік? — Тоді ви не вийдете з трансу. — Як? Ніколи? — Аж поки не помрете з голоду. — Не надто приємна перспективка, — кажу я. — Я завжди думав, що буду радше готовий померти під зливою куль, — усміхається мені Габріель. — Але коли спробував, зрозумів, що це теж не найкращий варіант. — І скільки часу це має тривати? — цікавлюсь я. Ван запалює наступну сигарету й випускає кільце диму. — Скільки буде потрібно. — Тобто ти й сама не знаєш? Вона не відповідає. — А яка ймовірність того, що ми нічого не знайдемо? — запитую я. — Не маю поняття. Усе залежатиме від вас двох. — Мені це не подобається, але я це зроблю. — Рада, що в тебе стільки ентузіазму, Натане. Це завжди стає в пригоді, — Ван легенько поплескує мене рукою по нозі. — На щастя, та місцина має свої переваги. Дерева, річка і старезні гори — це саме те, що тобі потрібно, — тоді вона зазирає мені в очі, а блакить її власних очей спалахує іскрами. — На жаль, залишається ще одна невеличка проблема. — Що саме? — насторожуюсь я. — Входити в транс дуже небезпечно, коли немає молодого місяця. — Що? Але ж він буде аж за два тижні! — я зриваюся на ноги. — Так, — Ван неквапливо випускає в повітря цілий шлейф диму. — Але ж Анналіза… Вона може померти… Ловці можуть виявити Меркурію й убити їх обох або захопити. — Гадаю, нам слід трохи більше покладатися на вміння Меркурії ховатися від Ловців. Вона ж це, зрештою, робить десятиліттями. — Але Анналіза втрачатиме сили! Ми не можемо два тижні сидіти тут, склавши руки, й чекати. — Можемо, Натане, і саме так ми й зробимо. Ти правий — Анналіза втрачатиме сили, але в нас ще є досить часу. Вона може проіснувати в таких умовах ще не один місяць. — Легко тобі говорити, коли ти жива-здорова й вільна. Прямую до столу. Хочу пожбурити на підлогу всі ці купочки її зілля. Але Габріель побачив, куди я рушив, і перекриває мені шлях. Проклинаю його і вибігаю з кімнати, грюкнувши за собою дверима. Відчуваю, що вчинив по-дитячому, але потім помічаю в коридорі Несбіта, який глузливо підсміюється з мене. Не певен, чи він підслуховував, але відштовхую його геть, а тоді луплю й копаю ногами все, що трапляється мені на шляху з будинку. Кажучи Габріелю

Я придумав, чим мені зайняти ці два тижні. Знаю, що мушу повернути собі найкращу фізичну форму, а оскільки інших клопотів поки не маю, то починаю тренуватися. Швидко набираю форму завдяки цим тренуванням, а також завдяки своєму Дару. Відколи я його здобув, моє тіло стало сильнішим і жвавішим. Удень я тренуюся разом із Несбітом і Габріелем, а тоді ще сам уночі. Мені достатньо трошки подрімати вдень, і я можу легко протриматися цілу ніч. Щоранку ми з Габріелем і Несбітом насамперед робимо пробіжку, хоч після кількох миль я завжди біжу далі сам. Ми зустрічаємося на світанку, і вони починають бурчати й нарікати на погоду та біль у м’язах, потім ми трохи розминаємося. Кожного дня я думаю: ну, от сьогодні з ними все буде гаразд, але щоразу все відбувається, як завжди, і Несбіт починає мене заводити. Він постійно глузує з мене, передусім з того, що я нетерплячий, а також мовчазний або набурмосений. А ще він висміює мої черевики або ж волосся, обличчя, очі. Він завжди коментує мої очі. Іноді мені просто здається, що він спеціально мене накручує, щоб я добряче заїхав йому у вухо. Часом здається, що варто мені побути з ними довше, і Несбіту просто набридне мене дражнити, та згодом я починаю лютувати і, так чи інакше, залишаю їх позаду й біжу далі сам, і так воно ліпше. Навіть не знаю, чому взагалі з ними панькаюся, проте щодня сподіваюся, що нам усе-таки буде добре разом. Але намарно. Після пробіжки я снідаю. Роблю собі кашу. Несбіт готує всілякі вишукані страви — учора, скажімо, була яєчня по-флорентійськи, — для Ван і Габріеля. Він усе готує, а тоді чекає Ван, поки я їм на кухні. Габріель завжди залишається зі мною. Іноді Несбіт також їсть із нами кашу — коли в нього не найгірший настрій. Тоді він багато не говорить, а я собі просто їм. Після того я трохи дрімаю, лежачи під ранковим сонечком, якщо воно, звісно, є. Пізніше знову тренуюся, а тоді йду на прогулянку, зазвичай сам, іноді з Габріелем. Потім обід і післяобідній сон. Пополудні або коли вже вечоріє я роблю з Несбітом деякі бойові вправи. Він добре б’ється, але я його завжди перемагаю. Весь час кепкую з того, який він старий, повільний і жирний, але він тільки шкіриться й регоче, сприймаючи це все як комплімент. Габріель інколи спостерігає за нами, але не бере участі ні в наших двобоях, ні в глузливих кпинах. Здебільшого він вправляється у стрільбі: добре володіє пістолетом, а також луком і арбалетом. Як і Ван, йому це вдається робити легко й елегантно. Я також пробую стріляти, але ненавиджу ті пістолети. Вечорами я приймаю душ у замку, а опісля ми вечеряємо, і Несбіт грає ролі кухаря й кельнера. Коли темніє, я йду до лісу. Так минають дні, й до зустрічі з Анналізою їх стає усе менше. Сплю в лісі. Мені тут подобається. У лісі гарно: коли я тут сам, мене ніщо не тривожить. Трансформація зі мною відбулася лише того першого разу. Щоночі я чекаю, чи не станеться це знову. Хочу навчитися контролювати цей стан, і мені здається, що ця відлюдна стародавня місцина просто чудово для цього надається. Цілий день я не їв, щоб побачити, чи це спрацює, але нічого не сталося. Можливо, тому, що жодна тварина, жодна потенційна жертва не перетнула мій шлях. Нині спробую щось інше. Я цілий день голодував і вирушаю на полювання, але не хочу нікого вбивати. Хочу трансформуватися, погнатися за кимось, але не вбити, й переконати мого звіра повернутися сюди. Я приніс із кухні трохи м’яса і викладаю його на землі. Щойно западає темрява, вирушаю до лісу. Знаю, що в цій місцині мають бути лисиці, тому прямую до їхнього кубла. Поволі й безшумно пробираюся крізь дерева, аж поки бачу цілі хащі гілочок довкола входу в нору. Припадаю до землі й чекаю. Мушу чекати майже всю ніч, але тільки-но маленька лисичка вистромлює носик зі свого лігва, у мені вибухає адреналін. Дихаю повільно й рівномірно, вичікуючи. Хочу втримати контроль, побачити, чи зможу я принаймні дочекатися, поки буду готовий. Не хочу вбивати лисицю. Хочу трансформуватися і спробувати зупинити себе від убивства, бодай примусити свого звіра повернутися до того м’яса, що я залишив позаду. Мушу навчитися контролювати його. Не дозволити йому вбивати. Повільно дихаю і стежу; адреналін у мені нуртує, але не оволодіває мною. Кажу сам собі: — Скрадаємося за нею. І все. Скрадаємося, і нехай вона живе. Лисиця мене не відчула й вибігла з нори. Я припиняю контролювати своє дихання й зосереджуюся на запаху лисиці.
я у звірячому тілі, переді мною нора, чую сильний лисячий запах, набагато сильніший зараз, лисиця кудись швидко біжить. він, той звір, у якому я тепер, скрадається за нею. я наказую йому: «ні, хай собі біжить», але він і далі переслідує лисицю, я кажу: «ні, стоп! » і ще раз наказую: «ні! », примушуючи його розвернутися, але він біжить за лисицею, я не маю над ним влади, він наздоганяє лисицю, «ні! » — розлючено кричу на нього, «ні! » — але він швидко скорочує відстань, він набагато спритніший за лисицю, лисиця зупиняється, обертається, а я кричу: «ні! не вбивай її. там є краще м’ясо, ні! » і намагаюся втримати звіряче тіло, зробити так, щоб його м’язи заціпеніли, але у мене немає м’язів, і це не спрацьовує, він наздоганяє лисицю і стрибає на неї, я волаю: «ні! стоп! », але вже відчуваю присмак крові…
Прокидаюся. У роті й досі присмак крові. Тіло лисиці поблизу моєї голови. Її подерте хутро впереміш із нутрощами й кістками. Я хочу це все позбирати й пожбурити якнайдалі. Ненавиджу мого звіра. Ненавиджу його. Він не може бути мною. Я не хотів убивати лисицю. Звелів йому не вбивати. Йому це вбивство було непотрібне. Я роздратовано кричу й обсипаю прокльонами лисяче тіло, що потроху холоне, але насправді кричу на того звіра в мені. Сподіваюся, що він мене чує. Маю надію, що він знає, як я його ненавиджу. Я не хочу володіти цим Даром. Мені все в ньому ненависне.
Перед світанком я трохи заспокоююся. Не певний, що мені робити з моїм Даром. Якщо я не зможу його контролювати, то можу будь-кого вбити. Не певний, що про це варто запитувати Ван. Вона обізнана з багатьма аспектами чаклунства і, можливо, могла б мені допомогти, але я не хочу покладатися на неї. Хочу сам знайти вихід. І я ще навіть Габріелю про це не казав. Удосвіта швидко вмиваюся в річці і йду на зустріч із Габріелем та Несбітом, щоб трохи побігати. Вони стоять і розмовляють удвох, а Габріель усміхається, побачивши мене. Він каже: — Ти нині ще розпатланіший, ніж завжди, — тоді торкається мого волосся й питає: — А це що таке? Сахаюся від нього, смикаю себе за волосся і знаходжу в ньому засохлу кров та ще якісь шматочки… крихітні шматочки. І чую, як Несбіт, глузуючи, каже: — Залишки нічного бенкету? Повертаюся до нього і, перш ніж встигаю щось подумати, вже тримаю в руці ножа й підступаю до Несбіта, який також витягає ніж. Габріель стає поміж нами. — Натане, вгамуйся. Я штовхаю Габріеля рукою в груди, але не годен говорити. Знаю, що не повинен нічого робити, але якщо Несбіт скаже ще хоч слово, я дійсно застромлю ніж у його товсте пузо. Габріель стоїть у мене на дорозі, а Несбіт шкіриться у нього за спиною. — Несбіте, повертайся в замок. Я мушу поговорити з Натаном. І Несбіт, кривляючись, віддає Габріелю честь, а тоді розвертається і йде, пританцьовуючи, геть. Габріель торкає мене за руку. — Натане, він просто накручує тебе. — Тому я не повинен його прикінчити? Габріель спочатку нічого мені не відповідає. А тоді хитає головою. — Не треба, будь ласка. Ми тут не знайдемо кращого кухаря. І я не хочу займатися миттям посуду. Ти краще понарікай, що він пересолив суп. Це йому завдасть більшого болю, ніж лезо ножа в пузі. — Я просто скаженію від його дурних коментарів, — набираю в груди повітря й кажу: — Коли ми були в Женеві, я підслухав його розмову з Ван. Він тоді сказав, що я сам цього не знаю, але нібито я вже його дружбан, — хитаю головою. — Я просто його не розумію. — Думаю, Несбіт таким оце способом просто показує, що ти йому подобаєшся. Він Напівчорний чаклун, Натане. Не стався до нього, як до фейна. — Та я не ставлюся! — Але й не виявляєш до нього жодної поваги. Я дивлюся на Несбітову постать удалині. Він уже не пританцьовує, а просто поволі шкандибає до замку. — Ледве чи я зможу відчути до нього бодай краплину поваги. — А ти поміркуй. Він вправний боєць. Добрий переслідувач. Просто не вміє жартувати. Я почуваюся ідіотом, тримаючи й далі ножа напоготові, тому ховаю його. Габріель простягає руку й торкається мого волосся, витягаючи з нього різні шматочки. — Розкажи мені про все це. Намагаюся говорити, але не знаю, що сказати. У лісі за моєю спиною тихо. Вітерець віє понад верхів’ям дерев, які немовби заколисують одне одного. Я хочу знайти відповідне слово, з якого почати, але не можу. — Це пов’язане з твоїм Даром? — запитує Габріель. — Можеш мені розповісти? Ледве чутно бурмочу: — Я маю той самий Дар, що й мій батько: вміння обертатися у звірів. Хочу навчитися його контролювати, але… не можу. — Тому ти й намагаєшся бути сам уночі? — Так. Я небезпечний. Тобі не можна бути біля мене. Нікому не можна. Дивлюся Габріелеві в очі, але не фокусуюся на них, щоб мати змогу сказати: — Цієї ночі я впіймав лисицю. Думав, що зможу його зупинити, але не зміг. — Його? — Звіра у мені. Я намагався заборонити йому вбивати лисицю, але він мене не послухав. Він забажав її вбити. І зжерти. І він це зробив. Я все відчував, міг бачити, чути, нюхати. Відчував у роті присмак. Але не міг контролювати, — дивлюся на землю, а тоді на дерева за спиною. Не певний, чи можу це все розповісти, але примушую себе продовжувати. — Його першим… моїм першим убивством була не лисиця. — А хто? — тихенько запитує Габріель. — Ловчиня, — відколи це сталось, я пригадав усе більш детально, і тепер уже не годен це знову забути. — Я прокинувся з її кров’ю на руках… і в роті. По цілому обличчю. Кров скрапувала з моїх пальців. Спочатку я нічого не пам’ятав, але тепер уже згадав. Я роздер тій Ловчині шлунок своїми кігтями, її нутрощі вивалилися назовні, а я занурив туди, в її шлунок, голову. Я це чітко пам’ятаю — усе червоне від крові, присмак крові, і моя морда, що роздирає її зсередини… Тобто ще раніше я вбив ту іншу Ловчиню, у Женеві. Скрутив їй шию. Я думав, що то вже була достатньо паскудна річ. Але цього разу… я запхав прямо в неї свою голову, свою морду. — Це була тварина. Не справжній ти. — Але ж ця тварина невіддільна від мене. Інша частина мене самого, — я важко зітхаю, а тоді кажу: — Вона кричала, Габріеле. Я вже запхав мордяку в неї, а вона все ще кричала. Відвертаю обличчя, а тоді знову дивлюся на Габріеля. — Я думав, як це чудово — здобути свій Дар. Якоюсь мірою так воно й було. Я відчуваю себе фізично міцнішим, але всередині, десь там, у тому місці, де себе втрачаєш абощо, я… так, ніби там є хтось, є щось таке, що живе в мені. І воно виходить звідти й оволодіває мною. Але я знаю, що це я, інша частина мене самого, абсолютно дика, неприборкана частина мене, — замовкаю, а тоді набираю повні груди повітря й кажу: — І ще я вбив Кірена. — Кірена? Брата Анналізи? Я киваю. — Я побачив його біля Меркуріїного котеджу і думав про те, щоб його вбити… тобто смертельно поранити його ножем у двобої… але я цього не зробив. Я пішов геть звідти. А він разом зі своїм партнером сів мені на хвіст. Несбіт убив його партнера, а я, той звір у мені, вбив Кірена. І я починаю пригадувати ще більше подробиць: — Кірен також заверещав. Тільки раз. Я роздер йому горлянку. Пам’ятаю той присмак, яким він здавався слизьким у моєму роті. Я облизував його кров. На моїх очах проступають сльози, я почуваюся ідіотом і лицеміром, який оплакує Кірена, котрому бажав смерті. Мені гидко за власні сльози. Я відвертаюся від Габріеля й намагаюся опанувати себе, витираючи вологі щоки рукавом. Коли знову повертаюся до нього, він і далі пильно дивиться на мене. — Це було жахливо. Несбіта знудило, коли він побачив Кіренове тіло. Якщо вже Несбіта знудило… — Це все зовсім не означає, що ти лихий, Натане. — Але й доброго тут нічого немає! — Ти його вбив так, як це зробив би будь-який звір. Я знаю, що це не дасть тобі зараз великої розради, але звірі діють інстинктивно. А звір не може бути лихий, не може бути добрий чи поганий. Він додає: — А можна в тебе щось запитати? — вагається, а тоді каже: — Чи ти з’їв серце тієї Ловчині? Або Кіренове серце? Чи ти забрав їхні Дари? Я хитаю головою. — їх убиває й роздирає на шматки той звір. А він не цікавиться Дарами. Він просто прагне вбивати. — Думаю, він прагне вижити. Він не лихий, Натане. Габріель зовсім близько від мене, простягає руку й витирає кінчиками пальців мої сльози. Його доторк такий делікатний. Так приємно його відчувати. А Габріель присувається все ближче і ближче до мене, а тоді, дуже обережно й ніжно цілує мене в губи, так неймовірно делікатно, що ми ледве торкаємося вустами. Я ледь-ледь відхиляюся, але він і далі біля мене. — Не треба себе ненавидіти. Навіть найменшої частинки самого себе. Габріель пригортає мене до себе, не відпускаючи, і я відчуваю на своєму волоссі його тепле дихання. Я не знаю, як мені реагувати на те, що Габріель обіймає й цілує мене. Я навіть не знаю, що мені про це думати. Він робить це, щоб виявити свої почуття. Але він повинен знати, що я відчуваю все інакше. І я цього змінити не можу. Але я справді його люблю. Він мій друг, найкращий друг, і я його дуже-дуже люблю. Я й далі плачу, а він мене пригортає до себе. Ми так стоїмо доволі довго. Дерева також стоять, як і стояли, а я й далі дивлюся на них і тільки на них. Коли я нарешті перестаю ридати, Габріель відпускає мене з обіймів. Ми сідаємо на траву, тоді я лягаю горілиць, затуляючи лице рукою. — Ти в нормі? — запитує він. — Я син Маркуса, найнебезпечнішого з усіх Чорних чаклунів. Я звір, що пожирає Ловців. І я цілковите рюмсало. Звичайно, що я в нормі. — Прийми свій Дар, Натане! Не треба з ним воювати. — Та я й не воюю. Не можу воювати. Він сильніший за мене. — Тоді привітай його і вчися у нього. Не осуджуй його. Бо це тільки збаламутить бідолашного звіра. Ти прагнеш його, бо він подібний на Дар твого батька, але ти й відкидаєш його з тієї самої причини. Ти любиш силу. І ти ж її ненавидиш. Мені просто жаль твого бідолаху-звіра. — Цікаво що б ти сказав, зустрівши цього звіра десь у лісі? — Ти тільки те й робиш, що думаєш про лихі речі, які ти ненавидиш. Скажи щось хороше. — Хорошого нічого немає. — Брехло! Я ж чарівник, Натане. Я знаю, що означає мати Дар. Заплющую очі й намагаюся пригадати. Я знаю, що мушу бути чесним із Габріелем, тому кажу: — Це гарне відчуття. Приємно, коли ця штука, тваринячий адреналін, починає в мені вибухати. Я цього боюся, але водночас це дивовижне й потужне відчуття. І… все в мені неймовірно збуджується, переходить у стан бойової готовності. І я немовби спостерігаю за ним, за іншим своїм «я», а воно… він весь як струна. Ось що означає бути ним: бути цілком сконцентрованим на тому, що він робить, коли нема думок — сама фізіологія. Дивлюся на Габріеля. — Думаєш, саме це і є ознакою тваринячого буття? — Не знаю. Але саме тому, Натане, ти й маєш цей Дар. Не тому, що ти звір, не тому, що в тебе немає моралі, а тому, що тобі треба це все відчути. Це твоя суть, найкраща сутність твого існування — жити відчуттями. — Он як. — Ти справжній чаклун, Натане. Не воюй зі звіром. Відчуй його досвід. Для того він і є, — Габріель замовкає ненадовго, а тоді каже: — А можна запитати… яким ти стаєш звіром? Я й сам цього не знаю. Пригадую, як уночі дивилися на мене нажахані очі лисиці, й кажу йому: — Голодним. Використовуючи душу