Annotation 4 страница

Габріель відкриває бляшанку, гортає листи, а тоді витягає одного з них ізсередини пачки. Він заплямлений сажею ще відтоді, як я переглядав його, знайшовши в димарі женевської квартири заховану там бляшанку. Габріель кладе листа на столик між собою й Ван зі словами: — Ось амулет. Він твій. Дякую тобі. Я був би мертвий, якби не ти. Розпрямляє складки аркуша, й ми всі нахиляємося, щоб поглянути на амулет. Ван каже: — Дякую, Габріелю. Він дійсно чудовий. Підсовуюся ще ближче. Навряд чи я б назвав його чудовим. Клаптик пергаменту, пожовклий, з позначками, написаними вицвілим чорним чорнилом, — вони щось означають, але я ще ніколи не бачив подібного письма. Воно складається з цілої низки кіл. Щоправда, вони не цілісні, тільки півкола, бо пергамент роздертий навпіл. — Що тобі про це казала твоя мати? — запитує Ван. — Небагато. На її думку, це могло мати якусь цінність завдяки своєму вікові. Вона розповідала, що її бабуся знайшла це в якомусь старому будинку в Берліні. Кажучи «знайшла», вона мала на увазі «вкрала». Проте це все, що їй було відомо. — А чи знала вона, де друга половина? — Ні, це все, що в нас було. — А Меркурія цього не бачила? Ти їй ніколи не казав, що це таке? Габріель знизує плечима. — Я не казав їй, що лист був роздертий навпіл. Думав, що її тоді це просто не зацікавить. Я їй сказав, що маю амулет, отриманий від матері, і що він старовинний і коштовний. Вона більше про нього не розпитувала, мабуть, тому, що таких амулетів є декілька. — їх дійсно є декілька, але більшість наділена слабенькими чарами. Гадаю, мені пощастило, що ти його не описав. Думаю, що насправді й тобі добряче пощастило. Меркурія відразу б зрозуміла, що це таке, і вбила б тебе лише за цю половинку, — Ван знову дуже обережно складає амулет і кладе його в кишеню піджака. — Чому? — дивується Габріель. — Що в ньому такого особливого? Ван повертається до Несбіта. — Гадаю, нам потрібне шампанське, правда? Там у коморі мусить бути непоганий вибір напоїв, — вона посміхається Габріелю. — Чи може, ви, хлоп’ята, волієте й далі пити чай?
Пізніше ми з Габріелем залишаємося на самоті в його спальні. Ми обидва напилися шампанського. Сам не розумію, чому я пив і що я мав би святкувати, тим більше, що не отримав від цього ніякого задоволення. Я ще ніколи не пив шампанського, та й узагалі не вживав жодного алкоголю. Габріель і Ван розмовляли про це так, ніби обговорювали якусь гарну книгу. Коли ми заходили в Габріелеву кімнату, коридор почав хитатися перед моїми очима. Я сказав про це Габріелю, а той обізвав мене «слабаком» і рушив, не зупиняючись, далі. Хіба озирнувся, щоб глянути, чи плентаюсь я за ним. Приємно було бачити його посмішку — так, ніби він знову став майже таким самим, як і був. І ось ми на самоті, сидимо разом на його ліжку, і я нарешті прошу його розповісти про все, що з ним сталося. — Залишивши тебе, я кинувся навтікача. Тільки й того, нічого складнішого. Я біг, а Ловці мчали слідом. Я кричав, щоб ти не відставав, немовби ти й далі був зі мною. Це їм достатньо заморочило голови й вони були певні, що ми тікаємо вдвох. Мені пощастило. Найкращим захистом для мене стали інші люди… маю на увазі фейнів. Я тримався людних місць, де було багато галасу, багато народу, всього того, що найбільше ненавидять Ловці: фейнів, фейнівської поліції, шуму, паніки, стрілянини. Я сподівався, що вони сприймуть мене за фейна, та водночас хотів, щоб вони й далі гналися за мною. Поки я біг, мене підстрелили, двічі. Рани були не надто серйозні, але отрута з Ловецьких куль мене знесилювала, а я ж не вмію зцілюватися, тому зрозумів, що довго не протягну. Я думав тільки про те, що мушу тікати далі. Пригадую, як до мене під’їхала якась машина, і там, мабуть, була Ван. Після цього я вже нічого не пам’ятаю, тільки що прокинувся через кілька днів у цій кімнаті. Мені було геть паскудно, але коли я видужав, Ван, здається, накачала мене наркотиками, і я розповів їй усе. Про себе, про свою сім’ю, про листи й амулет… і про тебе. Вибач мене, Натане. Я знаю, що це твоє особисте. Я… — Усе гаразд. Мені на це начхати. Я просто радий, що ти живий. Тільки це важливо. Я думав, ти загинув. Не хотів вірити, але це було єдиним логічним поясненням — я знав, що ти дійшов би до печери, якби зміг. — Якби не Ван, я б справді помер. — Але чому вона опинилася у Женеві? Чому ризикувала життям заради цього амулета… половинки амулета? — Я й сам не знаю. За її словами, вона тільки нещодавно довідалася, що в мене є його половинка. Було не так уже й важко вирахувати, що я був у Женеві і співпрацював з Меркурією. Спочатку Ван боялася, що амулет дістанеться Меркурії, та коли Несбіт повідомив про твою смерть, її значно більше турбувало те, що він потрапить у руки Ловців. — Чому? Що такого він робить? — Нічого він не робить. Це тільки половинка амулета. Але цілісні амулети зцілюють і оберігають. Ван з величезними труднощами здобула цю половинку, і думаю, вона має намір дістати й другу, а разом вони, можливо, знову запрацюють. — І ти справді більше нічого про нього не знаєш? — Ні. Це просто була одна з тих речей, які належали моїй матері. Я більше ціную листи, — ми сидимо разом на ліжку, а Габріель трохи відсовується і тулиться до стіни. — Ван може його взяти. Мене більше це все не цікавить. — Це все? — Ці всі штучки. Ці речі. Амулети, ножі й таке інше. — А я й не знав, що ти взагалі цим цікавився. Він відхиляє назад голову, не відводячи від мене очей. — Так добре тебе бачити, Натане. Я радий, що ти живий. Дуже радий, — він має виснажений вигляд: його шкіра посіріла, а під очима темні кола. Каже: — Хто б міг подумати, що ми опинимося тут? Живі. Сидітимемо в розкішному будинку. Питимемо шампанське. Але його коментарі стосовно «всіх цих штучок» і «речей» примушують мене замислитися про те, чи варто було мені так прагнути здобути той Феїрборн? Думав, що здобувши його, зможу довести батькові, що не збираюся його вбивати. А може, мені для цього й не потрібен ніякий Феїрборн? — Про що ти думаєш? — Про різні речі. Про Феїрборн. Про батька. — Який він із себе? — Мій батько? Навіть не знаю. Бо я ж таки дійсно його не знаю. Він набагато ошатніший, ніж я очікував, тобто, пристойніший. Носить костюм. Дивлячись на нього, ніколи не скажеш, що він убив сотні людей. — Я питав, який він із себе, а не як він одягається. — То що ти хочеш, щоб я тобі сказав? Що він надзвичайний? Могутній? Ну, чесно кажучи, так воно й є. Але є ще такі речі, яких я від нього сподівався. Скажімо, він зумів зупинити час… сніжинки просто зависли в повітрі й не падали, а він собі й далі розмовляв, немовби нічого й не трапилося. Я мав у собі Ловецьку кулю. Він її просто вирізав і забрав геть. А тоді дав мені три дари: перстень, кулю з мого тіла й моє життя, — показую перстень Габріелю. — Потім він розрізав собі долоню і дав мені напитися своєї крові. Думаю, що він весь час, поки я жив, планував мені вручити три дари. Він чекав, поки я повернуся до Меркурії, знав, що я туди вирушу. І він це все зробив, зупинив для мене час, порятував мені життя, вручивши три дари, а тоді… тоді щез! Він знову мене залишив! Залишив на поталу Меркурії й тій долині, що аж кишіла від Ловців. Габріель нічого не каже. — Я завжди думав, що при зустрічі поясню йому, переконаю його, що ніколи його не вбиватиму. І я намагався це зробити, але він немовби мене й не чув. Він міг би мене вбити, але натомість урятував мені життя. Це була найдивовижніша і найнеймовірніша річ, але з іншого боку… все ніби зовсім не так. — Маркус — твій батько, але він також вірить у ту візію… у те, що ти його вб’єш. — Він сказав: «Я не дуже вірю у візії. Але я обережна людина», щось таке. У принципі, він мені не довіряє. Не повірив у те, що я загубив Феїрборн. Тому всі ці штучки мають-таки значення, Габріелю, бо я не зміг передати йому ножа, і він мене знову покинув. І найдурніше те, що я його за це ненавиджу. Не за те, що він убивав людей, не за те, що пожирав їхні серця, а за те, що покинув мене, коли я був дитиною, а тепер знову мене залишив. — Це зовсім не ненависть. Ти просто сердишся на нього, — Габріель ледь усміхається. — А це принаймні означає, що ти не надаєш йому якихось особливих преференцій, адже ти майже весь час сердитий майже на всіх людей. Я лаюся на нього, а тоді кажу: — Я радий, Габріелю, що ти живий. Маю тепер на кого сердитися. Голова у мене й далі йде обертом, я мало не втрачаю притомність. Кажу: — Мушу спати. І ти теж.
Я, фактично, не сплю, але залишаюся з Габріелем якомога довше, хоч і не так уже й довго, бо вже майже стемніло, а я не годен бути вночі в будинку. Мушу вийти назовні. Оглядаю подвір’я. Воно просторе, заросле деревами, веде до озера й оточене зусібіч височезним муром і колючим дротом. Але озеро неможливо оточити муром, там є вузенький кам’янистий пляж і невеличкий дерев’яний причал, але без човнів. Видніються лише силуети гір навпроти. Теплавий вітерець розганяє хмари, і в проміжку виринає місяць. Прекрасна нагода поплавати. Вода прохолодна. Спокійна. Відбиток місяця ніби заполонив собою всю поверхню води. Я запливаю доволі далеко й лягаю на спину, споглядаючи небо. І раптом відчуваю, як щось торкнулося моєї ноги, і тваринячий адреналін миттєво збуджується, пронизуючи все моє тіло. Але без паніки, без паніки. Наказую собі заспокоїтися, починаю дихати повільніше й переконую сам себе, що це була просто якась риба або інше водяне створіння. Продовжую рівно дихати, і адреналін розчиняється, зникає, немовби його й не було. Місяць так само яскраво освітлює поверхню озера, а мені стає цікаво, чи міг би я знову спричинити викид адреналіну. Уявляю всілякі можливі небезпеки, що очікують мене у воді, монстрів, які залягли десь у глибинах, ховаються в мороці, а тоді підпливають до мене, — скажімо, довжелезний товстий вугор, який може проковтнути мене цілком. Занурююся під воду й розглядаю підводне царство, відчуваю, як там холодно й темно, а тоді уявляю, як до мене наближається вугор… Нічого не відбувається. Звичайно, жоден вугор до мене не підпливає, але й викиду адреналіну я теж не відчуваю. Виринаю на поверхню й роззираюся, майже плекаючи надію на появу якогось чудовиська, але воно не з’являється, і за якусь хвилину я починаю неквапливо плисти до берега. Габріель сидить на травичці біля води і спостерігає за мною. Я вдягаюся й сідаю поруч із ним. Він каже: — Я спатиму тут разом із тобою. Назбирую трохи хмизу, розпалюю вогнище й сідаю біля нього, підгодовуючи полум’я гілочками і прутиками, аж поки вони закінчуються, тоді йду назбирати нових. Мені цікаво, чи запитає Габріель, чому мені не спиться, але він нічого не каже. Він засинає якраз перед світанком. І аж тоді відчуваю, що можу нарешті склепити очі. Я ніколи не обертався у звіра серед білого дня, хіба якби була загроза нападу Ловців, але не думаю, що це станеться. А от уночі… хто його зна?.. Ми обоє прокидаємося через кілька годин, і Габріель уже має набагато кращий вигляд: на щоках з’явився рум’янець, а на вустах — посмішка. Мушу поговорити з ним про Анналізу, але волів би зробити це трохи пізніше. — Ти виспався? — цікавиться він. — Так само, як і ти. Достатньо. — Добре, — він встає й потягується. — Варто було б трохи поснідати. Якоїсь кави з круасанами, булочками і яєчками… Хочеться яєчні.
Цілий день ми з Габріелем щось їмо. Ми обидвоє худі як дошки, принаймні такими ми були на початку цього дня. Пообіді ми плаваємо, а тоді обсихаємо, лежачи на сонечку. Це ще один день яскраво-синього неба й немилосердної, нестерпної спеки. Габріель каже: — Ми вже обговорили багато речей, крім тієї теми, де наші думки розходяться. — Бо я не хочу сперечатися з тобою, особливо тепер, коли ми щойно зустрілися знову. Та я знаю, що нам треба поговорити про Анналізу. Я мушу її врятувати, хоч це звучить безглуздо, пафосно і сміховинно, проте я мушу це зробити. Не можу залишити її Меркуріїною бранкою. Я кажу: — Мушу їй допомогти. — Ні. Нічого ти не мусиш. — Мушу, Габріелю. Анналіза потрапила в біду через мене. Вона через мене в комі чи як там це називається. — Це зовсім не кома, і ти їй нічого не винен. — Я хочу їй допомогти, Габріелю. Я мушу її визволити. Анналіза — моя приятелька. Мені вона подобається… дуже. Розумію, що ти їй не довіряєш, але я знаю, що вона мене не зрадить, і не зрадила. Габріель дивиться на мене. — Звідки Ловці дізналися про Меркуріїну квартиру в Женеві? — Що? — Ти мене почув. Як вони туди проникли? Ти ж сам казав, що в квартирі аж кишіло від них. Я їх туди не приводив. Я взагалі там не з’являвся. Тож як вони про неї взнали? — Маркус мені сказав, що Ловці дуже вправно знаходять усілякі переходи. Якимось чином вони й цю розколину виявили. Габріель випростовується й сідає. — Ні, Натане. Не думаю, що це сталося саме так. Не думаю, що вони можуть виявити розколину звіддаля. Бо інакше вони могли б легко знайти й той інший перехід до справжньої Меркуріїної оселі. — Можливо, вони його і знайшли, ми ж не знаємо. У будь-якому випадку, Меркурія мала достатньо часу, щоб знищити ту розколину. Вони просто не здатні виявити її. — Ти шукаєш виправдань і знаходиш різні пояснення, але ж найочевидніше пояснення, в якому ти не хочеш зізнатися, полягає в тому, що саме Анналіза повідомила Ловців про квартиру. — Ти ж сам казав, що я не повинен виходити з квартири, але я з неї вийшов. Хтось міг побачити мене, коли я йшов за тобою слідом, не знаю хто саме, може, якийсь інформатор, Напівкровний. Він міг би попередити Ловців, тому вони й опинилися там, коли я повертався. Габріель мовчки лягає на спину. Я кажу: — Ти мусиш погодитися, що й так могло бути. Він не дивиться на мене, і я вважаю, що Габріель визнав мою правоту. Я кажу: — Габріелю, я їй довіряю. Вона намагалася допомогти нам. Вона мені сказала, як Ловці захищають свою штаб-квартиру, які для цього вживають закляття. — Вона мусила втертися тобі в довіру й переконати тебе у відданості. Натане, шпигуни ж не носять великі плакати, на яких написано: «Я шпигун». У тому то й річ, що вони поводять себе так, ніби є цілком на твоєму боці. Пригадую, як Анналіза сиділа біля мене на даху Меркуріїного котеджу, як усе її тіло тремтіло від страху, і я знаю, що вона мене не зрадила. — Я мушу спробувати їй допомогти, Габріелю. Це те, що ти й сам зробив би заради мене, і те, що я мушу зробити для неї. Він нічого мені не каже. — Мені вона дуже подобається, Габріелю. Ти ж це знаєш. Габріель затуляє обличчя руками. Він і далі мовчить, але я бачу, як здіймаються його груди. — Маю попросити тебе про серйозну послугу, — кажу я. Чекаю. Габріель теж. — Ти допоможеш мені знайти Меркурію? Адже ми обидвоє знаємо, що де б не перебувала Меркурія, з нею буде й Анналіза. — Мені потрібна твоя допомога, Габріелю. Він не відповідає. І далі затуляє руками лице. Я більше нічого не можу вдіяти, тому спускаюся вниз до берега. За якийсь час він долучається до мене, і ми вдвох дивимося на спокійне озеро, гори довкола нього й небо вгорі, чисте і блакитне. Габріель каже: — Ван казала мені, що ти помер. Несбіт описав твоє тіло, твою рану. У нього був Феїрборн, а я знав, що ти б ніколи його не віддав, якби був живим. Я знав, що ти загинув. Я в цьому не сумнівався, — він кидає на мене погляд, а тоді знову дивиться на озеро. — Я плакав. Постійно плакав, Натане. Я хотів піти й розшукати твоє тіло, пригорнути його до себе й ніколи вже не відпускати, ніколи. Я б так і залишився з тобою поруч, помираючи з голоду, але принаймні я б помер, тримаючи тебе в обіймах. Це все, що я міг би зробити, думав я. — Габріелю… — навіть не знаю, що сказати. Я б не хотів, щоб він голодував і помирав заради мене. — Ти мій товариш, Габріелю. Мій найкращий, мій єдиний друг. Але… Він повертається до мене. — Я завжди буду з тобою; завжди піду туди, куди йтимеш ти. Не хочу бути там, де немає тебе. Я цього не витримаю. Якщо ти вирушиш до Меркурії, я теж піду з тобою. Якщо ти хочеш, щоб я допоміг тобі звільнити Анналізу, я так і зроблю. Дивлюся йому в обличчя, помічаю сердитий вираз. Кажу: — Дякую тобі. Здається, я вперше в житті подякував Габріелю, але знаю, що він не потребує моїх подяк; нічого цього він не потребує. Пропозиція

— Маю пропозицію, — Ван озвучила це ще на початку вишуканої вечері, але ми так і не довідалися, що це за пропозиція, хоч вечеря вже добігала кінця. Ван сидить на чолі столу, я — ліворуч од неї, а Габріель умостився навпроти мене. Ми з ним цілісінький день були разом: їли, купалися, засмагали й подеколи сперечалися. Габріель каже, що ми на канікулах і що фейнівські вакації виглядають саме так. Наші суперечки не стосуються Анналізи, ми взагалі її не згадуємо. Сперечаємося про те, хто швидше бігає (я можу обігнати його на цілу милю, але Габріель переконаний, що насправді перемагає він, бо йому з його фейнівським тілом нібито належиться фора), хто далі запірне під воду (я пірнаю далі на півсотні метрів, але знову ж таки програю через ту саму фору), хто спритніше лазить (у саду є стіна для скелелазіння — такі стіни є, мабуть, майже в кожного мафіозі, — і тут Габріель перемагає навіть без фори, а якщо ще врахувати фору, то я взагалі, за його словами, повзу, неначе равлик). Ми багато їмо й багато дискутуємо з приводу їжі: краще вмочувати круасани в каву чи в гарячий шоколад, чим ліпше намащувати хліб — арахісовим маслом чи шоколадною пастою, що смачніше — чіпси з майонезом чи з кетчупом, і таке інше. Починаю усвідомлювати, як мені його бракувало. З ним так добре відпочивати на канікулах, але нашим забавам настає вже кінець. Вечеря дуже вишукана, з кришталевим посудом, дорогими столовими приборами і при свічках, хоча на мені все ще мої старі лахи. Ван убрана в бездоганний костюм кремового кольору, а Габріель — у новий одяг, який він знайшов у будинку. Вони з Ван чудова пара. Несбіт далеко не такий чудовий, і має на собі той самий, що й завжди, чорний одяг. Він одночасно грає роль кухаря й офіціанта, і, мушу визнати, це йому доволі добре вдається. Фактично, якщо так подумати, він доволі вправно робить багато чого: готує їжу, подає чай, замітає сліди, душить горлянки Ловців. Кращого помічника Ван і шукати годі. Нам подали суп, тоді ягнятко, але — жодного десерту. — Думаю, ми й так надто солодкі, — коментує це Ван. Я пирхаю зі сміху. Вона повертається до мене й каже: — Я серйозно. Несбіт розповів мені, що ти погрожував відрізати йому язика, але стримався. Гадаю, твій батько виконав би погрозу без вагань, — вона дивиться, як Несбіт іде геть із цілим стосом тарілок. — Але я рада, що ти цього не зробив, — завагавшись, Ван оглядає двері, крізь які щойно вийшов Несбіт. — Ми з Несбітом старі друзі, і хоч моє життя було б набагато спокійніше, якби він був німим, з язикатого Несбіта користі значно більше. Намагаюся збагнути їхні стосунки. Ван каже, що вони з Несбітом старі друзі, з вигляду вона лише на кілька років старша за мене, а поводить себе так, ніби вона старша й за Несбіта. Таке враження, ніби він її слуга, а вона його володарка, і вони разом виконують ці ролі уже не один десяток років. Я кажу: — Несбіт мені розповідав, що ти — експерт із зілля. — Він надто щедрий на похвалу. Та я й справді віддаю перевагу зіллям. Скажімо, я б ніколи не вдалася до таких примітивних речей, як ніж, для того, щоб відрізати язик. Зілля набагато краще й точніше, ніж будь-яке, навіть найгостріше, лезо. Достатньо крапнути потрібним зіллям тобі на язик, і ти його проковтнеш… маю на увазі, свій язик. — Ніколи про таке й не чув. Хоч моя бабуся також виготовляла настоянки. Мала потужний Дар. — Припускаю, що ти маєш на увазі бабусю з Білого боку твоєї родини? — Ван веде далі, не очікуючи моєї відповіді. — Більшості Білих відьом мало що відомо про потужність Чорного зілля. Ці настоянки надаються до безлічі речей і наділені неймовірною силою. Це, на мою скромну думку, найпотужніша зброя. — І ти вже вживала цю зброю? Примусила когось проковтнути власний язик? Ван ледь помітно знизує плечима. — У мене небагато ворогів; з більшістю я вже дала собі раду. Несбіт повернувся, щоб зібрати решту тарілок та мисок, і каже, складаючи їх у стос: — Розкажи їм про зілля, яким ти караєш тих, хто тобі не віддячує, — він шкіриться мені й Габріелю. — Ось я заробляю собі на прожиток, хлопці. Вам варто подумати і про свій зарібок. — Не думаю, що такі деталі доречно обговорювати під час вечері, — каже Ван. — Хоч це й доволі ефективно. — Мені здається, що Габріель уже віддячився за вашу допомогу, — нагадую я Ван. — Так. Думаю, ми обоє добре зробили свою справу. Габріель живий і здоровий, а я, як він і обіцяв, отримала половинку амулета. Габріель був чемний і помічний: ідеальний пацієнт та ідеальний гість. А в тебе, Натане, є свої принади. — Справді? — не можу повірити, що Ван знайшла в мені бодай якісь принади. Дивлюся на Габріеля, котрий шкірить зуби, поза сумнівом, почувши коментар про мої принади, а тоді заявляю Ван: — Ми завтра вирушаємо звідси. — Це, звісно, цілком ваша справа. — Саме так. — А можу я поцікавитися вашими планами? — Запитуй, що тобі завгодно. — Гадаю, ти намірився знайти Меркурію й допомогти врятуватися твоїй подрузі Анналізі. Достойний намір для юнака, засліпленого любов’ю, — вона всміхається спочатку мені, а тоді Габріелеві. — Я не засліплений любов’ю. — Ні. Звичайно ж, ні, — каже Ван. — Та все одно це достойний поваги намір. Несбіт приносить каву і ставить кавник посеред столу між нами усіма. Ван веде далі: — Однак трохи несправедливо, що я знаю твої плани, а ти не знаєш моїх. А я дуже не люблю несправедливість, — вона жестом показує Несбіту, щоб наливав каву. — Так от: я також маю намір вирушити в дорогу. — На пошуки другої половинки амулета? — запитую я. Ван ледь помітно хитає головою: — Я сподіваюся колись цим зайнятися, це правда, але зараз це не найголовніший мій пріоритет. — А який же твій пріоритет? — Відколи ти залишив світ Білих магів, Натане, багато чого сталося. Колишню голову Ради, Глорію Дейл, позбавили посади. Соул О’Браєн скористався твоєю втечею з будівлі Ради, щоб прискорити крах Глорії. Жодному в’язню ще не вдавалося звідти втекти, а ти, до того ж, Маркусів син. Твоя втеча була безпрецедентна і непростима. — Але ж мене ув’язнив саме Соул! — принаймні я так думав. — Немає значення, хто й чому тебе туди привів. Охоронці Ради не спромоглися тебе втримати, а чари, що оберігали будівлю, виявилися безсилими проти тебе. За все це — будівлю, охорону, чари — відповідає голова Ради. Глорія визнала свою провину, а Соул, зі свого боку, подбав про найсуворіше за це покарання. — Я завжди дивувався, чому мені вдалося так легко втекти. Мені явно ніхто не створював зайвих ускладнень. — Якщо вірити моїм джерелам, тобі допоміг утекти саме Соул. Хоча й не все відбулося так, як він запланував. Спершу тобі мали б відрізати пальця, щоб виготовити відьомську пляшку. Вони збиралися примусити тебе вбити власного батька, а тоді замордувати й тебе самого. Але, як бачимо, усі твої пальці при тобі, — Ван показує сигаретою на мою руку. — Як би там не було, твоя втеча все одно посприяла Соулові. Він скинув з посади Глорію й підпорядкував собі Раду. — Отож, тепер один чоловік керує Радою, а інший — Ловцями? Це, мабуть, сталося чи не вперше. Не думаю, що Білим відьмам таке до вподоби. — Так от власне! Більшість жінок, звичайно, наділені потужнішими Дарами, ніж чоловіки. Ви з Габріелем у цьому сенсі справді виняткові, — Несбіт кахикає, намагаючись привернути до себе увагу, але Ван його ігнорує. — У будь-якому випадку, чоловіки зазвичай не займали водночас ці дві ключові посади. Через тебе Клей також добряче отримав на горіхи. Багато Білих відьом загинули, оберігаючи Феїрборн, а у Клея його вкрали з-під самісінького носа, коли він мав бути насторожі, проте він навіть синця не отримав. Йому також порадили піти з посади… і він пішов. — І хто ж тепер керує Ловцями? — хоч я вже передчував, що знаю відповідь на це запитання. — Тієї ночі, коли ти викрав Феїрборн, серед Ловців була одна особа, яка отримала значно гірші ушкодження, ніж просто собі синець. Вона трохи замолода й дещо недосвідчена, зате дуже розумна й обдарована. А ще, подейкують, страшенно понівечена. Твоя зведена сестра Джессіка. Пригадую, як тримав у руці Феїрборн, пригадую його могуть і жадання різати, і як розчахнув їй обличчя теж пригадую. Кажу: — Джессіка була коханкою Клея. Гадаю, їхнім стосункам настав кінець, адже вони вже виконали свою місію. Вона любитиме свою роботу більше, ніж любила Клея. — Джессіка віддана Соулу і вже розширила діапазон діяльності Ловців на всю Європу. Завдяки Соулу європейські Ради Білого відьмацтва опиняються під її впливом. Він перетягує їх на свій бік, нав’язуючи їм свою точку зору. Він хоче, щоб вони доповідали безпосередньо йому й виганяли звідси Чорне відьмацтво так, як це вже було зроблено у Британії, — Ван хитає головою. — Я сама Чорна відьма й анітрохи не люблю Білих, але в Європі ми, за традицією, уже давно співіснували. Вони займали свої традиційні місцини, а ми — свої. Така собі гармонія. Ван видобуває зі свого піджака тоненький срібний портсигар, дістає з нього чергову цигарку й каже: — А Соула гармонія не цікавить. Він прагне одного: влади, — запалює цигарку, робить глибоку затяжку й випускає вгору понад нами цілий шлейф зеленого диму. — Він хоче остаточно знищити Чорне відьмацтво Європи. І вб’є будь-якого мага, Чорного чи Білого, якщо той стане на його шляху. Соул не справжній чаклун. — І ти намірилася його спинити? — Так. Щоб відновити гармонію й рівновагу, ми мусимо не дозволити Соулу підкорити собі всі європейські Ради і зупинити Ловців, які працюють на нього. — І хто це ми? — Альянс усіх магів. — Усіх? Тобто і Білих, і Чорних? — Так, усіх магів, що хочуть зберегти традиційні цінності. — Традиційну ненависть поміж собою? — Традиційну повагу, толерантність і взаємне дистанціювання. Ми всі поважаємо індивідуальність, Біла вона або Чорна. І ми шукаємо новобранців. — Тобто мене? Але ж я ні Чорний, ані Білий? — Ти й те, і друге, — Ван поглянула на Несбіта. — Напівкровні також долучаються. — Отже, якщо я правильно зрозумів, ти формуєш спілку з купою Білих магів для того, щоб боротися з Ловцями, які поширюють свою владу на цілу Європу? І ти хочеш, щоб я теж долучився й воював разом із Білим відьмацтвом? — Так. — Ага! І ти ще говориш про баланс? Але ж я ненавиджу Білих магів, а вони ненавидять мене. Ось до якого балансу я звик. — Ти не всіх Білих магів ненавидиш. Твої зведені брат і сестра, Арран і Дебора… — Вони теж долучаються? — Думаю, що так. Я не певний щодо своїх відчуттів, але припускаю, що це правда. Вони б у таку справу повірили б. Кажу: — Не розумію, яка з них обох була б користь у битві. — Армія складається не лише з солдатів, — Ван затягується. — Кожен із нас робить свій внесок у загальну справу. Ваш внесок, поза сумнівом, це вміння воювати. Інші, такі як Арран, можуть зцілювати поранених. Ще інші, такі як Дебора, забезпечують нас інформацією. Пильно дивлюся на неї. — І скільки вже є новобранців? — Кілька. Частина Білих магів уже покинула Англію. Це ті, для кого Соул виявився занадто радикальним, про що вони й заявили. Вони все втратили й готові відвойовувати втрачене. Також долучилися деякі Чорні маги: ті, що розуміють, яким похмурим буде майбутнє, якщо вони нічого не робитимуть. Нас мало, але стає дедалі більше. — Тоді я тобі й не потрібен. — Мало хто з новобранців уміє воювати. — Он як. — І тобі, Натане, потрібні ми. Навіть якщо зможеш пробудити Анналізу й вислизнути від Меркурії, невже ти справді думаєш, що на цьому всі твої біди закінчаться? Вони ж ладні будуть піти хоч на край землі, аби тільки вполювати тебе. І хоч тобі, можливо, поталанить від них утекти, твоїй дорогоцінній Анналізі, боюся, не протриматися і двох хвилин. — Ми сховаємося. — Вони вас розшукають. І я знаю, що Ван, звісно, говорить слушно. Цьому не буде кінця-краю. Дивлюся на Габріеля. Він каже: — Що б ти там не вирішив, я піду з тобою. Хитаю головою. — Це не моя битва. Ван посміхається. — Власне, що твоя, а не будь-кого іншого. Підводжуся й обходжу довкола столу. Мені це дуже не подобається. Я не маю жодного бажання воювати з Ловцями чи ризикувати життям задля якоїсь там надуманої справи. І тим паче не можу уявити, як битимуся пліч-о-пліч з якимось там, бодай одним-єдиним, Білим чаклуном. Я просто хочу знайти Анналізу й жити з нею спокійно на березі якоїсь річки, і щоб ніхто й ніколи нас не турбував. Виходжу з їдальні, сідаю на диванчик у вітальні й дивлюся на гори вдалині довкола озера. Нічний димок

Здається, навіть тут мені не дозволять побути на самоті. Не минуло й хвилини, як услід за мною до вітальні заходить Ван, Габріель умощується на стільці біля мене, а Несбіт зупиняється у проході, притулившись до дверної рами. Ван каже: — Соул загрожує всім нам. Справа Альянсу… Я не даю їй закінчити. — Мене не цікавлять ці справи. Я просто хочу повернути Анналізу. — І як же ти плануєш це зробити? Меркурія нездоланна; у неї унікальний Дар, — Ван міряє кроками підлогу переді мною. — Спробую відгадати. Анналіза перебуває у стані смертеподібного сну, з якого її може пробудити тільки сама Меркурія. Ти сподіваєшся, що Габріель за допомогою свого Дару перетвориться на Меркурію і спробує зламати закляття. Мушу зізнатися, бодай сам собі, що це дійсно був мій план, який тепер видається доволі невдалим. — І це ще не всі недоліки твого плану. — Я не казав, що це мій план. — А в тебе є кращий? Якби я його й мав, то їй би в цьому теж не зізнавався б. Ван продовжує розмову, крокуючи кімнатою. — Перший недолік: Габріель ще й досі не повернув собі свій Дар. Другий недолік: ти не знаєш, де перебуває Анналіза. Третій недолік: навіть якщо ти знайдеш Анналізу, а Габріель зуміє обернутися на Меркурію, тобі ще треба буде вирахувати, як саме зламати закляття. Четвертий недолік: навіть якщо тобі вдасться вирішити всі три попередні проблеми, Меркурія спробує тебе вбити, коли довідається, що ти замислив — і, здається, що вона матиме непогані шанси досягти успіху. — Визнаю, що деякі перешкоди справді є. — Власне! — Ван сідає на краєчок кавового столика переді мною. — Але я готова допомогти тобі здолати ці перешкоди. — Якщо я долучуся до Альянсу? — Так. — І як саме? — Як саме я тобі допоможу? Ну, розпочнемо з першого недоліку: з Габріеля, — вона всміхається до Габріеля. — Тільки не ображайся, любий. Він знизує плечима. Ван веде далі. — Я можу допомогти Габріелю повернути свій Дар. — Є й інші, хто може мені з цим допомогти, — каже Габріель. — Ну звісно, є Меркурія і ще дехто, але всі вони вимагатимуть за це велику винагороду. Габріель каже: — А ти хіба ні? Ван усміхається. — Сам побачиш. Мені здається, що зі мною домовитися набагато легше, ніж з більшістю інших. До того ж я тут і можу допомогти відразу. Я розумію, Габріелю, що ти зовсім не квапишся кидатися на порятунок Анналізи, але ж ти вже багато місяців перебуваєш у фейнівській подобі. Ти не маєш доступу до свого Дару майже стільки ж часу, скільки користувався ним. Тобі вже варто якнайшвидше повернути собі самого себе. Він дивиться на мене. — Це ще не кінець світу, втрата Дару. Існують гірші речі. — Я допоможу Габріелю повернути свій Дар, щоб він міг перетворитися на Меркурію, але навіть тоді він, мабуть, не зможе розбудити Анналізу. Усе залежить від Меркуріїного закляття. Але, якщо це і не вдасться, я маю інший варіант. — Який саме? — Я змушу це зробити саму Меркурію. — Ну-ну! І як? — Це не важче, ніж примусити її проковтнути власного язика. Для цього теж існують зілля. Я можу зробити так, що вона сама захоче пробудити Анналізу. — І ти просто змусиш її випити твою настоянку, так? «Ось, Меркуріє, випий-но ковточок». — Не кожну настоянку треба пити. Цікаво, це означає, що вона для цього використає свій дим абощо? Але як би там Ван не діяла, мушу визнати, що в неї значно більше шансів, ніж у мене, примусити Меркурію розбудити Анналізу. — А знайти свій Дар Габріелю теж допоможе зілля? — Так, — Ван дивиться на мене, тоді відхиляється й каже: — Тобі я теж можу допомогти, Натане, якщо забажаєш. Контролювати Дар завжди важко. Чим потужніший цей Дар, тим важче його контролювати. — Я вчуся. — Це добре. Ти мусиш повністю його контролювати, щоб могти битися разом із Альянсом і нападати на Ловців. — Я ще не погодився долучитися. — Але тобі доведеться, бо тільки з моєю допомогою ти зможеш порятувати Анналізу. І навіть разом нам буде нелегко це зробити. Нам не вдасться просто так туди зайти і просто так піти звідти. Це треба ретельно продумати й розпланувати — але здійснити це можливо. — Якщо я вирішу долучитися, ти маєш повернути мені Феїрборн. — Домовилися. Я сподівався, що вона почне протестувати, тож тепер у мене немає жодних аргументів і, щоб не починати знову ходити по колу, я просто підводжуся з місця. Уже темніє, і мені справді потрібно вийти надвір. Я кажу їй: — Дозволь мені подумати до ранку. — Звісно, бо вже сутеніє. А в сутінках тут не надто приємно. Але я маю від цього ліки. Несбіте, — кличе вона, — принеси-но нічний димок. Несбіт прямує в дальній кут кімнати і повертається з мискою якоїсь молочної рідини. Він чиркає сірником над поверхнею цього зілля, і цією вершкоподібною рідиною починає ковзати, наче живий, зелений димчастий вогник. — Якщо ти вдихнеш цей димок, то зможеш спати в приміщенні. Він чудово прочистить тобі голову. Ван схиляється над мискою і глибоко вдихає. Підходжу до вогника. Він пахне молоком, травою і лісом. Головний біль одразу вщухає. Але я кажу: — Волію все таки спати назовні. — Я й не сумнівалася. Я ж теж Чорна відьма, Натане. Не забувай про це. Ночами в приміщенні я мучуся, як і ти, і Несбіт теж, хоча трохи менше. Але ми навчилися користуватися нічним димком, тож я тобі теж це пропоную.
Ми з Габріелем ідемо в спальню вслід за Несбітом. Я відчиняю вікно й сідаю біля нього, але Несбіт каже: — Не дури себе самого, друзяко, це піде тобі на користь, для твого ж розвитку, — він ставить миску з нічним димком на підвіконня й зачиняє вікно. — Просто дихай цим, як свіжим повітрям. Коли він виходить, я обережно принюхуюся до зеленкуватого диму. — Натане, — каже Габріель, — ти так і не розповів мені про свій Дар. Я трохи впевненіше вдихаю димок. Знаю, що Габріель, мабуть, єдина, крім мого батька, особа, що може хоч трохи мене зрозуміти, але не хочу зараз про це навіть думати. У мене й так голова йде обертом. — З твоєї вичерпної відповіді я роблю висновок, що ти не бажаєш про це говорити? Лежу на ліжку долілиць, похиливши голову над мискою, й киваю зі словами: — Чи ти колись уживав цю штуку? — Ні. Коли? мене було тіло Чорного чаклуна, я волів спати назовні або ж дрімати вдень усередині, а вночі просто бути надворі, — він підходить до мене і глибоко вдихає випари. — На мене в цьому тілі це ніяк не діє. Я майже не відчуваю запаху. — Що ти думаєш з приводу сказаного Ван? Чи з того Альянсу буде якась користь? Хіба вони зуміють колись подолати Раду й Ловців? — Я не знаю. Деякі Чорні маги наділені неймовірною потугою, але не можна сказати, що співпраця з іншими належить до їхніх сильних сторін. Якщо чесно, вони взагалі нездатні до спільної праці. Ван надзвичайно толерантна, тож вона змогла б співпрацювати з Білими, але я не знаю, чи здатні на це інші. Проводжу рукою крізь зелений димок, а тоді підношу миску до обличчя. Пахне чимось свіжим. Фактично, це не просто запах: це відчуття свіжості в носі, горлі й голові. Відчуття, ніби ти перебуваєш на чистій луці. Та все одно цей дим мене бентежить — усе ж таки це зілля, наркотик. Відчиняю вікно й сідаю на підвіконні. — Я спатиму надворі. Габріель накриває миску рушником. Полум’я легенько шипить і гасне. Він каже: — Мені здається, зараз нам не треба надто перейматися вступом у Альянс. Меркурія значно небезпечніша. Вона не дурна, Натане. Вона смертоносна. — Якщо ми все ретельно сплануємо, матимемо шанс. Якщо ж це виявиться занадто ризикованим, не будемо цього робити. — Скільки б не планувати, все одно щось може піти не так. Прочитай будь-яку книгу з історії. — Ти ж знаєш, що я не вмію читати. Більше немає про що говорити, тож я вилажу з вікна і прямую до озера. Мушу поплавати, відчути, чи не втратив зв’язок зі своїм Даром, і ще, мабуть, трохи поспати. Не треба надто багато розмірковувати про те, що запропонувала Ван. Я знаю, що в мене насправді немає іншого вибору. Це моя єдина нагода врятувати Анналізу й допомогти Габріелю повернути свій Дар. Мушу зробити все, щоб цей план спрацював. Дощ