Annotation 3 страница

Ми сідаємо біля його ватри, а Несбіт заварює свіжу каву й викладає переді мною харчі: хліб, сир, помідори, чіпси, яблуко й шоколад. Я дивлюся на все й облизуюся. Я міг би проковтнути все це за півхвилини, але не певний, чи можу йому довіритися, тому навіть не торкаюся їжі. — Ти ж мало не помираєш з голоду, друзяко. Налітай. Не відповідаю і не рухаюся. Він бере багет, відламує шматок і вгризається в нього, жує, ковтає, а тоді передає мені решту булки зі словами: — Не першої свіжості, але шо маю, то маю. Я починаю їсти якомога повільніше. Несбіт попиває каву й дивиться на мене. Запитую: — Чого ти на мене витріщився? — Ти ж ніби знаменитість, малий. Сам розумієш: син Маркуса; Напівчорний-Напівбілий… а ше, чесно кажучи, у тебе дивакуваті очі. Осипаю його прокльонами за сина-Маркуса, тоді за Напівкодового і врешті-решт за слова про мої очі. — Гей, та не бери так близько до серця! Ти ж сам запитав, то я й відповів. Але бляха-муха, друзяко, твої очі таки дійсно можуть налякати, коли ти це робиш. А що я роблю? Я ж просто дивився на нього. Я знову вибухаю лайкою. — Не вірю, шо ніхто тобі цього досі не казав. Пригадую, як Анналіза казала, що їй подобаються мої очі, що вони її зачаровують, хоча не думаю, що дивлюся на Несбіта так, як дивився на неї. При світлі ватри помічаю, що його очі також незвичайні, зеленувато-блакитні й мерехтливі, ніби там кружляє якийсь вир. Подібні очі були в Еллен. Вона Напівкровна, напівчаклунка-напівфейна, і, припускаю, Несбіт теж такий самий. Запитую в нього: — Ти теж не зовсім повноцінний. Напівкровний? — Пишаюся тим, шо я — Напівчорний. — А тим, що напівфейн, не пишаєшся? Він знизує плечима. — Та вже хто є, то є. — А працею з Вікторією ван Дал теж пишаєшся? — Ну, те, шо я називаю Ван «своїм босом», можна сприймати як жарт. Ми радше партнери. — Он як? І яка ж вона з себе? — Вона винятково талановита й гарна. Прекрасне волосся, чарівні очі, чудова шкіра. У ній усе прекрасне, з голови до ніг. Не те, шоб я її всю бачив, якшо ти розумієш, шо я маю на увазі, друзяко. Наші стосунки чисто ділові. Та й вона доволі неприступна. Так, ніби потрапила сюди з інших часів. Знаєш, коли люди ше гарно вбиралися й пишалися своїм виглядом. Дивлюся на себе й розводжу руками. — Ні, тобі, мабуть, не второпати, про шо я кажу, — додає Несбіт. — Я тільки знаю, що вона злодійка. — Злодійка? — Вона послала тебе з метою викрасти Габріелеві листи, а ще в неї мій ніж. — Ну, але ж я вже казав, шо обкрадання мертвяка — це, власне, й не крадіжка. — А що ж це тоді таке? Несбіт має такий вигляд, ніби серйозно розмірковує над моїм запитанням, потім знизує плечима й каже: — Прибирання природного середовища, як у твоєму випадку, друзяко, — він шкіриться. — Типу, збирання сміття. — Але ж забирати листи — це крадіжка; вони вам не належать. — Ну, почнемо з того, шо я їх ше не забрав, бо їх тут немає. Хоч я й здогадуюся, шо вони в тебе. Дивлюся на нього відсутнім поглядом. Несбіт веде далі: — Та й хіба це може бути крадіжкою, якшо Габріель сам пояснив Ван, де вони лежать. Сказав, шо вона може їх собі взяти. — Ну-ну. І чого б це Габріелю таке робити? — Він хоче подякувати Ван за допомогу. Несбіт дивиться на мене невинним поглядом, немов благаючи, щоб я запитав, яка ж то була допомога. Тож я мушу підкоритися. — Яку допомогу? — Габріелеві було дуже погано, коли ми його знайшли. У нього стріляли і влучили. Ловецькими кулями, відразу двома. Ти знаєш, яке то паскудство. Рани були не дуже серйозні, і кулі пройшли навиліт, але чари все одно зробили свою справу. Він вирубився на цілий тиждень. Ван його доглядала. Вона добре розуміється на зіллях, дуже добре, їй немає рівних. Вона його врятувала. Як я врятував тебе і… — Ти залишив мене помирати повільною смертю від рани. — Я замів твої сліди. Хитаю головою. — Щоб тебе ніхто не піймав. — Друзяко! Малий! Та як у тебе язик повертається таке казати? Я закочую очі. — Де ви знайшли Габріеля? — Він ледве плентався якоюсь бічною вуличкою в Женеві. Скрізь було повно лягавих. І Ловців повно. Страшний бардак! Ван там пронеслася, як демон, схопила Габріеля, і ми ледве встигли накивати п’ятами серед ночі. — І з Габріелем тепер усе добре? — Та він тепер як огірочок. — Чого ж він тоді сам не прийшов по листи? — Ну, але ж існують ше й питання довіри. Ми ж не хочемо, шоб він дав драла, так і не передавши нам товар. — Я певний, що Габріель обов’язково вам віддячився б, якщо, як ти кажеш, Ван врятувала йому життя. Несбіт знову шкіриться до мене і знизує плечима. — Так, чоловіче, твоя правда. Віра, Надія, Любощі й таке інше. Але Чорні чаклуни не завжди чинять, як належиться, така вже в них натура. А особливо це стосується гарнюніх французиків. — То де ж тепер Габріель? — Та з нею, з Ван, біля Женеви. Неподалік. Пару годин машиною. — То відведи мене туди. Листи, до речі, дійсно в мене. Я сам передам їх Габріелю, а він тоді може робити з ними, що захоче, — впиваюся в Несбіта одним із найгостріших своїх поглядів. Несбіт здригається, а тоді регоче. — Звучить незле. Рушаємо зараз чи завтра? Замислююся. Я вже давно не висипався; було б непогано трохи відпочити перед дорогою. Та я не хочу заснути поряд із Несбітом. Я й далі йому не довіряю. І не довіряю звіру, що сидить у мені. — Завтра, — відповідаю. — Я мушу ще дещо зробити. Повернуся зранку. Мені просто треба відпочити й поміркувати. Уже відходячи, запитую в нього: — Чи є в тебе якийсь Дар, Несбіте? Він Напівкровний, але, здається, таки володіє Даром. — Я можу бачити в темряві. Дуже добре. — Корисна штука. — А в тебе? — цікавиться він. — Ти намагався повернутися на день народження до Меркурії. Мабуть, задля Дарування. Але чи ти вже відшукав свій Дар? — Наскільки я знаю, запитувати в чаклуна про його Дар грубо й невиховано. — Чого ж ти тоді мене запитував? Забув про правила пристойності, малий? Лаючись, я вказую напрям, куди йому слід піти. — У Білих досить дивне розуміння ввічливості, це точно. А ти на них дуже подібний. Напівбілий, і вихований ними… Несбіт просто намагається зачепити мене за живе, щоб я завівся й вибухнув. Він мене постійно підколює, провокує, під’юджує. — То як? — не вгаває він. — Ти знайшов свій Дар? Не відповідаю. Я занадто втомлений. Просто повертаюся і йду геть. Я знаю, що зовсім не подібний на тих Білих магів, які мені зустрічалися, ані на добрих, ані на лихих. І Несбіт теж не подібний на будь-кого з тих, кого я досі знав.
Ніч прохолодна. Кінець липня, і хоч удень ще спекотно, ми тут високо в горах, і в ярах з північного боку долини можна надибати сніг. Віддаляючись від Несбіта, я намагаюся вирахувати, скільки в його словах було правди. Виглядає так, що Габріеля підстрілили Ловці, коли він хотів відвести їх подалі від мене. Він урятував мені життя, ризикуючи власним. А Ван разом із Несбітом врятували його самого, хоч я й не розумію, для чого. Звичайно ж, вони не наражалися на таку небезпеку лише заради листів. Значить, Ван і Несбіт прибули в Женеву одночасно з Ловцями. А може, вони приходили по мене? Можливо, вони діяли спільно з Ловцями? Габріель розповідав мені, що Ловці використовують Напівкровних як інформаторів. Судячи з усього, Вікторії ван Дал просто не існує, а Несбіта прислали Ловці. Але й тут не все збігається. Чому б їм тоді було не прийти сюди самим? А якщо Вікторія ван Дал дійсно існує, чого вона насправді хоче? Мене? Бляшанку з листами? Габріель мені розповідав, що в цих листах є щось важливе — рецепт якогось зілля або опис заклинання, — принаймні це те, що завжди здавалося мені вірогідним. Що б там не було, але Габріель збирався віддати листи Меркурії, якби вона зуміла обернути його з фейна знов у чаклуна. Але Меркурія зовсім із цим не поспішала. Якби там було щось надзвичайне, невже б вона не намагалася якомога швидше прибрати ці листи до рук? Відтак залишається найголовніше питання: чи справді Габріель живий? Він міг розповісти їм про печеру, але хтозна, що могло статися з ним відтоді? Дізнатися правду поки що немає жодного шансу. Мені все життя торочили про те, які зрадливі й ненадійні Чорні маги, але з того, що я бачу, вони не менш надійні, ніж будь-хто інший. Тож мені залишається тільки піти разом із Несбітом і сподіватися, що він приведе мене до Габріеля. Я не маю іншого виходу. Позитивним моментом (а позитивність — це моя манія) є те, що, за словами Несбіта, Ван має Феїрборн. Ми подолали стільки перешкод з метою здобути цей ніж, викрасти його у Клея, тож я хочу заволодіти ним знову. Якщо матиму колись нагоду повернути його батькові, то так і зроблю. Знаходжу захищене місце на стрімкому схилі гори і згортаюся клубочком поміж корінням ялини. Роблю глибокий вдих, тоді повільний видих. Я мушу поспати, мушу відпочити. Завтра я побачу Габріеля.
Раптом я прокидаюся. Все ще темно. Не уявляю, скільки я спав. Можливо, пару годин. Прислухаюся до якихось підозрілих шумів, дивлюся, чи нічого не рухається поміж темними тінями дерев. Нічого. Знову лягаю й заплющую очі, але вже не сплю. Не хочу більше спати. Хочу вирушати до Габріеля. Я повністю одягнутий і завжди сплю, тримаючись рукою за рюкзак, тому варто мені тільки підвестися — і я вже готовий у дорогу. Підводжуся, бо мені вже не терпиться побачити Несбіта і йти далі. У лісі тихо й спокійно. Крім мене, тут нічого не рухається. Але щось не так. Завмираю і слухаю. Тиша. Небо світлішає, стає блідо-синім. Зупиняюся біля крихітного струмочка. Знаю, що в ньому смачна вода: бував тут уже не раз. Надщерблені камені вкриті мохом, вода не так тече, як дзюркотить і сочиться, даруючи життя хіба що цьому зеленкуватому пухкому мохові. І раптом я чую це. чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч Це не дзижчання. Не розумію, чому це нагадує мені дзижчання… це щось інше. Статична електрика. Шипіння електричних розрядів. Шипіння мобільного телефону. Несбіт не мав при собі мобілки. Їх мають фейни, а також Ловці. Невже Несбіт мене зрадив? Вода дзюркоче собі, а я витираю руки об джинси й витягаю ніж. Печера трохи нижче по схилу, у кількох сотнях метрів звідси, і я прямую до неї. Шипіння ледве чутне, але поступово посилюється. Відчуваю, як поволі прибуває тваринячий адреналін, але дихаю рівномірно, заспокоюю себе, концентруюся на тому, що відбувається.
чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч чччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧчччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччччччччч ччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ
Я вже на відстані двадцяти метрів од печери, на одному з нею рівні, стискаю в руці ножа.
ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч
Помічаю якийсь рух унизу, чорну постать, напівприховану лісом. Тоді чую хрип. Крадькома, але спритно спускаюся вниз. Чорна постать віддаляється від мене й губиться поміж деревами. Тільки Ловці здатні робити це так швидко й безшумно — жодному фейну таке не під силу. А я йду слідом. Ми швидко й беззвучно спускаємося схилом униз, я вже наздоганяю ту постать і бачу, що це не один, а двоє чоловіків у чорному одязі. Стрибаю вниз із маленького уступу і зісковзую схилом на спині, а тоді зриваюся на ноги, і ось я вже нижче від них, але вони ще трохи поодаль, і я бачу, як одна чорна постать стрибає на другу. Підбігаю до них і сповільнюю ходу. Дві чорні постаті борюкаються на куцій ділянці пласкої землі. І це не двійко Ловців. Це Несбіт. Ловець гнався за ним, але Несбіт уже обхопив Ловця рукою за шию. Обличчя Ловця синіє просто на очах. Несбіт дивиться, як до нього підступаю я, але не випускає Ловця зі своїх лещат. — Малий, ти мене налякав. Я вже був подумав, шо це той другий. Я хотів би поставити цьому типу пару питань. У Ловцеві, якого тримає Несбіт, я впізнаю Кіренового партнера. — Він тобі нічого не скаже, а нам загрожують гірші речі, — застерігаю. — Той інший — невидимий. І спритний, — не забуваю додати я. — Чудово. Несбіт і далі тримає Ловця, тіло якого смикається і пручається, але, здається, уже усвідомлює свою поразку. Воно піддається. Обм’якає. Востаннє смикається й затихає. Несбіт кладе тіло на землю. — Я знаю того іншого Ловця, — повідомляю я. — Йому потрібен я. А ще я знаю, що й він мені потрібен, і, здається, я міг би його схопити, хоч і не певний, бо ж він невидимий. Цікаво, чи допоміг би мені той звір у мені? Дивлюся на схил угорі. Ми пройшли довгий шлях. Я кажу Несбітові: — Тобі найкраще втікати звідси. А я подбаю про іншого. — Точно? Далі приглядаюся до гори наді мною, але там усе тихо й спокійно. — Раджу тобі пару годин триматися звідси подалі. — У цього не було пістолета. Тільки ніж, — повідомив Несбіт. — Вони не були готові. — То ти залишаєшся чи йдеш? Несбіт шкірить зуби, каже мені: — Щасти тобі, малий! Починає спускатися схилом униз. Швидко зникає, але мені здається, що він повернеться глянути, хто з нас виживе — якщо хоч комусь це вдасться. Рушаю у протилежний бік, ступаючи якомога тихіше, але водночас рішуче і швидко, прямую в бік печери й постійно прислухаюсь. Припадаю до гладенького валуна понад печерою, а ніж кладу на землю перед собою. Кірен напевно мене бачить, але він мусить до мене вийти. У лісі все ще тихо. Сонце вже зійшло, і крізь дерева пробиваються промінці світла. Один із них, ліворуч від мене, гасне на мить, ніби його перетнуло чиєсь невидиме тіло, і моя кров закипає від тваринячого адреналіну, я хочу, щоб звір опанував мною. Чути, як сиплються дрібні камінці, я обертаюся на звук. І знову блимає промінчик світла, тваринячий адреналін вже годі стримати, тож я облизую губи й починаю підводитись.
ччччччччччччччччччччччччччччччч
Мало не вибухаю від викиду адреналіну.
чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччч чччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчччччччччччччччччччччччЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧччччЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧчЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ ЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧЧ Останній погляд

— Натане? Це ти? — кличе мене Несбіт, дряпаючись угору схилом. Зупиняється. Я не рухаюся. Кірен теж. — Ой, бляха, — Несбіт згинається й починає кашляти. Відхаркує водянистий слиз, який стікає на землю. Випростується, вдихає повітря й обертається в мій бік, дивлячись на мене, на моє обличчя, але не на Кіренове тіло, що лежить біля входу в печеру. — Ти в нормі? — запитує Несбіт. Не маю настрою відповідати й далі нерухомо сиджу на землі. Я не пам’ятаю, що сталося, коли я змінився. Знаю тільки, що прокинувся біля Кіренового тіла, а з мого лівого стегна стирчав його ніж. Я витягнув його з рани і зцілив її. Знайшов свій одяг, що лежав купкою саме там, де я очікував на Кірена, немовби я раптово зменшився, і одяг просто злетів із мене, коли я обернувся на… невідомо якого звіра. Батьків перстень також лежав біля тієї купки. Тепер я сиджу й верчу його довкола пальця. Постійно намагаюся бодай щось пригадати, але в голові порожнеча. — Скільки часу минуло, відколи ти пішов? — питаю я. — Не знаю. Години дві. Битва почалася, мабуть, через півгодини після того, як я відіслав Несбіта, і тривала не більше кількох хвилин. Я прокинувся, пішов до потічка вмитися, а тоді ще майже годину сидів отут. Отже, виглядає, що я спав лише хвилин десять, зовсім небагато. Але я не можу пригадати анічогісінько з того, що сталося між тим, коли я стояв понад печерою, і коли прокинувся з Кіреновим ножем у стегні та його кров’ю у роті. Я мусив лягати в потічок, щоб змити з себе всю кров. Вона вкривала все моє обличчя, шию і груди. Несбіт сьорбає зі своєї фляжки й дивиться на мене, потім переводить погляд униз на Кірена. Коли наші погляди знову пересікаються, він каже: — Ну, шо ж, малий, я так собі гадаю, шо твій Дар подібний на татів, га? Не відповідаю. Несбіт затуляє рукою рота, підходить ближче до Кірена й розглядає його. — Ти спочатку зкрутив йому шию? Чи це вже сталося після того, як ти роздер йому горлянку? — Заткайся! — Кавалки його шлунку розкидані, типу, скрізь по землі, тому, припускаю, у тебе були величезні кігті, щелепи і… — Заткайся! — Я просто подумав, шо тобі допоможе, знаєш… поговорити про це. — Ти помилився. — Вип’єш? — простягає мені фляжку. — Щоб позбутися присмаку. Лаюся у відповідь. — З практичної точки зору, вбивство їх обидвох було єдиним розсудливим рішенням. — Я сказав тобі заткатися. Нам треба звідси йти. — Ага, і швидко. Тільки без паніки. — Я не панікую. Хоч мені аж свербить забратися звідси. — Ці двоє нікому не могли сказати, шо з ними сталося, бо інакше всі ці гори вже б кишіли від Ловців. — А чому ти думаєш, що вони ще не кишать від Ловців? Він шкіриться. — Бо ми ше й досі живі. І, мушу зізнатися, друзяко, я пройшов чималеньку відстань, перш ніж вирішив повернутися, — він знову відсьорбує з фляжки. — Не думаю, шо в діапазоні кількох миль тут є хтось, окрім нас із тобою і цих двох мертвяків… І вони були без зброї. А Ловці зазвичай озброєні, холєра, до зубів. Це хлопці з котеджу, так? Габріель розповідав нам про це місце, і я його перевірив три дні тому з безпечної відстані, з доволі значної відстані. Якшо точніше, то з другого боку долини, в бінокль. А ти останнім часом бував у котеджі? — Два дні тому. — Вони знайшли твої сліди. Знаєш, коли я тебе вперше зустрів, то думав, шо ти залишив по собі слід тому, шо занедужав, а не тому, шо не знаєш, як їх ховати. Знову лаюся у відповідь. Я був не надто обережний, бо збирався йти звідси. Чи, може, я робив це навмисне? Сподіваючись, що Кірен знайде мій слід? Я вже й сам у цьому сумніваюся. Несбіт не вгаває. — Думаю, вони просто пішли прогулятися. Вони ніколи б не подумали, шо ти впореш таку фігню й повернешся до котеджу. Ходили собі, збираючи ягоди абошо, коли раптом побачили твої сліди… не мої, це точно, бо я їх ніколи не залишаю, я не такий дурний, щоб занадто близько підходити до котеджу… тоді сіли тобі на хвіст. Їм варто було б вернутися по зброю, але вони не хотіли ризикувати й загубити тебе. Нам пощастило, ага, та їх скоро почнуть розшукувати. Мусимо забратися звідси. А їх залишимо так, як є. Не надто приємне видовище, якщо їх виявлять фейни, та, думаю, Ловці встигнуть першими все прибрати. — Ходімо звідси. Закидую рюкзак на плече. Тіло Кірена лежить біля моїх ніг. Його праве око не до кінця заплющене; лівий бік обличчя перетворився на криваве місиво, яке пообсідали малесенькі мушки. Несбіт нишпорить у Кіреновому одязі, забирає ніж, ліхтарик, гроші, але викидає геть мобілку. Тоді кладе здобич у наплічник, закидає його на спину і йде геть. Я також іду, але не втримуюся і озираюся востаннє. Ще більше мушок зібралося на Кіреновому обличчі, здалеку здається, ніби він має на оці чорну пов’язку. У нього майже немає шиї, з-під потилиці стирчать білі кості хребта, але груди залишилися неторканими. Я не зжер його серце, це точно, але шлунок його роздертий, а кишки вивалилися червоно-фіолетовим місивом. Хотів би я знати, яка звірюка здатна виробляти таке з людиною? Розділ другий
Дари

Ван Дал

Ми крокуємо швидко. Несбіту, мабуть, перевалило десь за тридцять. Він у добрій формі й непоганий боєць, але я мушу заради нього сповільнювати крок і зупинятися, коли він хоче перепочити. Я міг би пробігти цілий день, цілу ніч і ще один день, хоч майже не спав. Навіть можу дрімати під час бігу. Несбіт не каже, куди ми прямуємо, та коли вже гори й ліс залишаються позаду, ми йдемо стежиною поміж полів у напрямку села в долині. Бачу залізницю й запитую, чи ми поїдемо поїздом. Він перепитує: — Громадським транспортом? Ми? Ні, друзяко, нам треба знайти якусь машину. — Якусь машину чи твою машину? Він не відповідає, та мало не підстрибує від захвату, помітивши іскристо-сірий седан. Пояснює мені: — Люблю я новенькі «Ауді». А ці ключі… — він гойдає переді мною брелком із ключами, шкірячи зуби й відходячи назад, — …ці електросенсорні ключі набагато простіші від тих старих. Він наближається до дверцят водія й тисне на брелок. Двері відчиняються. Ми сідаємо в авто, Несбіт потирає руки. — Шкіряні сидіння, кондиціонер, круїз-контроль. Розкішно. — Але ж воно не твоє. Несбіт регоче. — Власність — це вже крадіжка. Хіба не так кажуть фейни? — Не чув такого. Беру в руки брелок. В автах я не дуже розбираюся, та все ж бачу, що це ключі до «БМВ», а не до «Ауді». — Ван зачарувала брелок, і він тепер відкриває будь-яку найближчу тачку. — Несбіт виїжджає зі стоянки, тоді починає гнати на шаленій швидкості, аж вищать колеса. Я міцно припинаю себе ременем безпеки. — Ми будемо біля будинку за пару годин. Розкішне місце. Ван Далин будинок? — Не зовсім. Там багато порожніх будинків, і було б гріх не скористатися ними. Ми максимально ефективно утилізуємо недовикористані ресурси, як от ці тачки, що стоять скрізь без діла. — Думаю, ти ніколи не просиш дозволу на утилізацію. Несбіт шкіриться. — Ти вгадав, друзяко. Хоч, якби про це попросила Ван, люди радо б погодилися. У неї є для цього зілля. Та в неї майже на всі випадки життя є зілля.
Несбіт мав рацію. Це розкішний будинок — модерний, просторий, наче притулок хрещеного батька якоїсь наркомафії. Довкола нього — триметровий мур з масивною металевою брамою, яка могла б, напевно, витримати ракетну атаку і якою, мабуть, керує за допомогою електронних засобів та особа, що стежить за всім через камери, встановлені на стовпах біля воріт. Ван, вочевидь, зуміла якось обійти цю систему безпеки. Не розумію, як зілля може розладнати електроніку, але здогадуюся, що відьма скористалася тими ж засобами, що й для відкривання автомобілів. Ми вийшли з «Ауді» й решту відстані до будинку долали пішки. — Машину знайдуть. Там трохи бракує бензину, а решта все, як було. — А що, тебе це дійсно турбує? — дивуюсь я. — Бачиш, деякі з цих авт обладнані системами стеження. Моя порада: вживай їх і лишай. Ми зупинилися біля брами під камерами й чекаємо. Несбіт натискає на зумер і говорить у мікрофон: — Гей! Це я. А то Натан. Знаєш, я думав, що він помер? Ну, а виявляється… — Несбіт знизує плечима, — … що ні. Я люто на нього зиркаю. — У принципі, він добрий хлопець, — Несбіт підводить очі до камери й повільно додає гучним театральним шепотом: — У нього листи. Не чути жодної відповіді, навіть гудіння електронної системи брами. Сонце пече немилосердно, і асфальт під нашими ногами нагадує розпечену піч. Металеві ворота, здається, аж вібрують від жару, але раптом вони починають рухатися, безшумно відсуваючись убік, і ми прямуємо довгим прямим проїздом. Озираюся і бачу, що брама вже зачиняється. Земля попід муром і брамою захищена товстим рулоном колючого дроту. Цей будинок не лише фортеця, але й тюрма. Попереду стоїть, напівприхована поміж високих сосен, приземиста будівля зі скла й каменю. З будинку виходить якийсь чоловік і дивиться, як ми наближаємося. На ньому — бездоганно пошитий світло-синій костюм. Настільки світлий, що здається майже білим. Чоловік має широкі штани й також світло-синю камізельку. Підходимо ближче, і я зауважую, що в нього біла сорочка й світло-рожева краватка з відповідно підібраною рожевою хустинкою в кишені піджака. Коли ми опиняємося майже поряд, чоловік повертається до нас спиною й заходить усередину. Він високий на зріст, вищий за мене, і стрункий. Його волосся нагадує мені про Соула О’Браєна: воно абсолютно біле, гладенько прилизане, акуратно підтяте на потилиці. Тільки тепер усвідомлюю, що думав собі, що тут є тільки Ван і Габріель, а виявляється, тут присутня принаймні ще одна особа. — Хто він? Хто ще тут є? — допитуюся в Несбіта. Він дивиться на мене, тоді починає витанцьовувати переді мною, розмахуючи руками й наспівуючи слова популярної пісеньки: — Нікого тут немає, крім курчаток… Дорогою до будинку він так і не перестає кудкудакати, ляскати руками, співати й реготати. Заходимо в будинок і потрапляємо у просторий прохолодний вестибюль, а потім у вітальню з величезними, на всю стіну, вікнами, з яких відкривається вид на довгу й простору галявину, що веде вниз до женевського озера. Вітальня велетенська, там запросто можна організовувати вечірку або й бал, хоч вона вся заставлена диванами й низенькими столиками, розташованими трьома окремими групами. Той чоловік стоїть до мене спиною. Бере зі столика срібну запальничку й повертається впівоберта, щоб запалити сигарету, і тоді я можу розгледіти його профіль. Він має чистеньку, бліду й неймовірно здорову на вигляд шкіру, а коли затягується й набирає в легені дим, я усвідомлюю, що це не чоловік. Це — Ван. Вона повертається, щоб поглянути на нас обидвох, і я просто засліплений її вродою. Ця відьма виглядає, наче хлопчик, а водночас і як дівчинка, і їй, мабуть, років двадцять. — Отже? — це вона каже Несбітові. Голос не пасує до її зовнішності, але відповідає її пристрасті до куріння, — звучить так, ніби вона палить по шістдесят цигарок на день. — Отже. Привіт, Ван. Гарно тебе бачити, приємно повертатися. А це Натан. Ван робить глибоку затяжку, а тоді поволі випускає тоненьку цівку диму. Підходить до мене ближче й каже: — Рада бачити. Справді рада. Має світло-сині очі, такі ж світлі, як і її костюм. Досі я бачив очі лише двох Чорних магів: Меркурії і власного батька. Вони були інакші й абсолютно не подібні на очі Білих магів, які, за моїми спостереженнями, мали сріблисті проблиски, що мерехтіли і вигиналися. Але в очах у Ван були немовби коштовні сапфіри, що обертаються, то збільшуються, то зменшуються, а коли торкаються одне одного, — спалахують іскрами, з яких немовби народжуються нові сапфіри. Я ще в житті не бачив прекрасніших очей. — У тебе Габріелеві листи? — запитує в мене Ван. Я помічаю, що з її рота струмує не сірий, а неймовірно рожевий дим, кольору її краватки. Цей дим видається майже живим, коли поволі клубочиться вгору понад її щоками, а тоді змішується з повітрям і розчиняється в ньому перед очима Ван, від чого їхня бездонна синява стає ще бездоннішою. Напівусвідомлюю, що щось там їй відповідаю, але не певний, що саме кажу. Ван не відводить від мене очей, які ще більше іскряться, й каже: — Несбіте, ти ж мав їх дістати. І переводить погляд на нього. Я відступаю на крок, але це нелегко зробити. Ледве змушую себе відвести очі від неї. Несбіт пояснює: — Я мав їх доставити тобі, шо я і зробив. Якби треба було, я міг би забрати їх у Натана, але це закінчилося б насильством, а я хотів без того обійтися. Він непоганий боєць, цей малий, і трохи незвичний — пробуджує в собі звіра. У будь-якому випадку, він тут, має при собі листи і прагне побачити свого друзяку Габбі. — Отже… — мовить Ван. Вона знову підступає до мене, ближче, ніж перед тим, настільки близько, що я відчуваю на своєму обличчі її дихання. Я очікував почути запах сигаретного диму, але пахне полуницями. — Отже… — відказую я. Полуничний запах легенький, я глибоко вдихаю, щоб краще його відчути. Я ще ніколи не зустрічав такої дивовижної жінки. Роблю ще один вдих і кажу: — Мій друг Габріель… Несбіт розповідав, що ти врятувала йому життя. Дякую за це. Я хотів би його побачити. — Я й не сумніваюся, — відповідає Ван. — І впевнена, що й він хотів би тебе побачити. А ми всі хотіли б побачити ті листи. Листи у бляшанці, в якій їх завжди тримав Габріель, а я відкривав її лише раз, коли вперше знайшов у Меркуріїній квартирі. Проте зараз щось спонукає мене витягти цю бляшанку з наплічника. Коли я нахиляюся, щоб запхати туди руку, то вдихаю зовсім інше повітря, яке не пахне полуницями. Знову випростовуюся, тримаючи в руках наплічник, але не листи. Ван усміхається мені, і я відчуваю, що у мене ледь-ледь підкошуються коліна. Анналіза чарівна, але Ван просто заворожує. Вона приголомшує в буквальному сенсі цього слова. Та я мушу триматися від неї подалі. — Мені бракує свіжого повітря, — кажу й підходжу до вікон, а тоді відсовую вбік двері. — Давай-но поговоримо тут. Повітря назовні чистіше. Хоч і страшенна спека. Ван іде слідом і показує рукою на затінене місце у внутрішньому дворику, де можна посидіти. Підходжу до низенького диванчика, але не сідаю, аж поки не бачу, куди йде вона, а тоді стаю навпроти неї. Вона гукає Несбіту: — Попроси Габріеля, щоб долучився до нас, і принеси лимонаду й чаю на чотирьох, — вона показує жестом на сидіння й каже: — Прошу сідати. Я знаю, що Габріель не примусить себе довго чекати. Якийсь час ми мовчки сидимо, поки Ван палить свою сигарету, а тоді я кажу: — Несбіт розповідав, що в Габріеля стріляли, але він одужав. Це правда? — Його двічі підстрелили, а кулі Ловців дуже паскудні штуки, але так, Габріель уже оклигав, — вона струшує з цигарки попіл, а тоді робить ще одну глибоку затяжку й додає: — Але він ще й досі сам не свій. Він дуже переймається тобою, Натане, і я боюся, що Несбіт, мій ідіот-помічник… — Партнер по бізнесу, — уточнює Несбіт, заходячи у дворик із глечиком лимонаду і ставлячи його поміж нами. Тоді бурмоче собі під ніс: — Габбі був на кухні, тож я йому повідомив, шо ти тут. Ван веде далі. — Несбіт, мій ідіот-помічник, наплів нам, що ти помер. Я вже казала, як сильно переймається тобою Габріель. Він… Помічаю праворуч від себе якийсь рух, і, коли повертаюся, у дворик заходить Габріель і дивиться на мене. Я бачу, що він не може повірити своїм очам. Виглядає кволим і схудлим, а тоді ледь чутно щось каже. Я підводжуся й не знаю, що мені казати. Бракне слів. Я хочу сказати, що завдячую йому своїм життям, але він і так це знає. Ступаю крок до нього, а він наближається до мене і міцно мене пригортає, а я обіймаю його. Він знову ледь чутно щось каже, мабуть, те ж саме, що й перед тим, але французькою мовою, і я нічого не розумію. Відводить голову, щоб глянути мені в очі. Не посміхається, а його обличчя виснажене й посіріле. Його карі очі ті ж самі, фейнівські, але білки поцятковані червоними прожилками. Я не певний, що маю сказати, і все звучить якось не так: — Я чекав біля печери… Завдяки тобі я вибрався з Женеви… Я весь час сподівався, що ти живий. Я помер би, якби не ти… Зазвичай він саркастично прокоментував би мої слова, але цього разу просто знову прихиляється до мене і каже ще щось по-французьки. Ми далі стоїмо разом. Я тримаю його, відчуваючи наскільки він схуд і як стирчать у нього ребра. Не хочу відпускати його з обіймів, принаймні — не першим. Він каже: — Я думав, що ти помер. І я усвідомлюю, що це саме він говорив і по-французьки. — Несбіт казав, що бачив твоє тіло. — Несбіт придурок, — вставляє свої п’ять копійок Ван. Несбіт, заходячи з тацею, повною чайного приладдя, ображається: — Я це почув. Якби ви самі побачили його тіло… Він ставить тацю й розставляє порцеляновий чайничок, глечик з молоком, чашки, тарілочки й цукор, бурмочучи про те, який я був сірий і холодний, і про мої напіврозплющені очі. Розклавши все, Несбіт сідає й бере чайничок. — То шо, я буду на розливі?
Наступні півгодини ми з’ясовуємо, що ж саме сталося. Ван просить мене: — Натане, розкажи нам, що трапилося, коли Габріель пішов. Я знизую плечима. Не певний, що маю казати, не певний, що саме їй уже відомо. — Давай я допоможу. Тобі або, точніше, Розі, вдалося викрасти ножа з будинку у Женеві. Не просто якогось старого ножа, а Феїрборн. Не просто з якогось там старого будинку, а зі штаб-квартири Ловців, і не просто в якогось старого Ловця, а в самого Клея, їхнього ватажка. Роза, безсумнівно, була талановитою відьмою. Але ви все розпланували не найкращим чином, і вона заплатила за це своїм життям. Тебе також підстрілили, — Ван затягується і випускає в мій бік довжелезний струмінь диму. Я відчуваю легкий запах полуниць. — Скажи нам, Натане, що сталося далі? Дивлюся на Габріеля, а він киває на знак згоди. — Мене поранили, і я не міг бігти. Габріель урятував мене, відволікши увагу Ловців, — знову намагаюся перевести розмову на Ван і запитую: — А ти врятувала Габріеля, але що ти робила в Женеві тієї ночі? Я думав, усі Чорні маги повтікали звідти. У місті було повно Ловців. — Спочатку закінчи свою розповідь, — наполягає вона, випускаючи з кожним словом кільце диму. — Тебе поранило, але в тебе був Феїрборн. Ти втік із Женеви лісом… Габріель перебиває її. — Але чому, ти опинився в лісі? Чому не повернувся в Меркуріїн котедж через розколину в квартирі? — Мені стало погано через отруєну кулю. Я заблукав. Довго не міг розшукати квартиру, а коли дістався туди, там уже кишіло від Ловців. Тому я відправився далі пішки… думав, що маю достатньо часу, щоб повернутися до Меркурії перед своїм днем народження. Я вкрав трохи їжі, одягу й грошей. Спочатку, коли поїв, мені покращало, та поступово ставало все гірше й гірше, аж поки я цілком знесилився. Я вирізав із себе отруту, а тоді втратив свідомість. Не помер… як бачите… але був до цього близький. Тоді мене й побачив Несбіт. Пізніше я отямився й рушив далі до Меркурії. Ван робить глибоку затяжку. — Звичайно, нас усіх цікавить одне запитання: чи це тобі вдалося? — Вдалося. Але Меркурія не виконала церемонію Дарування. — Ага. Бо в тебе не було Феїрборна? — Бо вона в цей час билася з Ловцями. Усі очікувально дивляться на мене. Я кажу: — Три дари мені дав батько. Ван кліпає очима. — Це мало бути щось надзвичайне. — Так. Я помічаю, що Ван кидає погляд на мою руку й перстень. Запитую: — А ти його знаєш? Маркуса? — Я пару разів коротенько з ним бачилася, кілька років тому. Він більше не з’являється на зустрічах Чорного відьмацтва. Давно вже. — А де він живе, знаєш? Вона хитає головою. — Цього ніхто не знає. Ми всі секунду-дві мовчимо, а тоді Ван каже: — І твій Дар, припускаю, подібний на батьків, судячи з Несбітових побрехеньок. Це рідкісний Дар. Я намагаюся зберігати невимушений вигляд. Не хочу зараз навіть думати про звіра. Я його взагалі не відчував у собі, відколи зранку замордував Кірена. — А що сталося потім? — запитує Габріель. — Батько пішов. У долині аж кишіло від Ловців. Меркурія була на мене люта. Вона сказала, що триматиме в себе Анналізу й відпустить її тільки в обмін на батькову голову або серце. Тоді нам на хвіст сіли Ловці, і я втік. Урешті-решт, десь через тиждень, я вислизнув від них остаточно. Повернувся до печери й чекав на тебе там. — Ти довго чекав. Хитаю головою, але не можу сказати йому, що вже був готовий здатися. Ван каже: — Так, нам усім пощастило, що Натан був такий терплячий. Габріелеві вуста легенько смикаються: — Я завжди думав, що… Натан… дуже терпляча особа. — І отак чудово ми підійшли до сьогоднішнього дня, — підсумовує Ван. — Несбіт знайшов тебе біля печери, куди він прийшов по листи. Ага! Якщо вже ми про них згадали, чи можу я їх нарешті отримати? Я запитую в Габріеля: — Що мені з ними зробити? — Я пообіцяв їх віддати Ван. — І ти хочеш дотримати обіцянки? — Вона врятувала мені життя. Дивлюся на Ван. Вона має безтурботний і тріумфальний вигляд. Я доволі помпезно виголошую: — Звичайно, Габріелю, листи твої, і я мушу віддати їх тобі, так само, як Ван повинна віддати мені Феїрборн, бо він належить мені. Ван і далі безтурботно всміхається. — Тобі? Ти вкрав його у Клея. Точніше, його вкрала Роза. — А Ловці його вкрали в Массімо, мого прадіда. Це власність моєї родини. Вона відсьорбує ковточок чаю, а тоді запитує в Несбіта: — Гадаєш, ми маємо віддати йому Феїрборн? Це ж ти, зрештою, ним заволодів. Несбіт вишкірює зуби, немов якийсь паскудний пес, і заперечно махає головою. — Я мушу погодитися з Несбітом. Ти повівся з ним доволі легковажно. Якщо навіть Несбіт зумів його в тебе забрати, то… це могла б зробити будь-яка дитина. Він має зберігатися в надійному місці. Це небезпечна й потужна зброя. Наразі, думаю, що я сама за ним припильную. — Він мій! — Фактично, любий хлопче… — Ван дивиться на мене, а її очі іскряться і їх оповиває дивовижний синій серпанок, — …я погоджуюся з тобою. Проте… і я це кажу з найкращих міркувань… не думаю, що ти повинен його мати. Ще ні. Це не надто хороша штуковина, у ньому повно лихих чарів. Можу тебе запевнити, що тут ніж буде в цілковитій безпеці, — вона піднімає чайничок. — Ще чайочку? Ніхто їй не відповідає. Наливаючи чай, Ван додає: — Натане, листи належать Габріелю. Прошу їх йому віддати. Я дивлюся на Габріеля, і він киває головою. Амулет