Annotation 2 страница

Здається, вже минула північ. Отже, закінчився ще один день. Ще один день, сповнений позитивних думок. Ще один день спогадів про Анналізу, хоч я й нічим не можу їй допомогти. Ще один день на дереві в очікуванні Габріеля, який так і не з’явився. Варто було б заснути, але я зовсім не втомлений. Уночі я рідко коли втомлююся. Навпаки, я ніби оживаю, але тоді в мені прокидається щось темне. Можна складати якісь списки або ж зосередитися на тих речах, що їх мене навчала Селія: як зарізати когось ножем; як убивати голіруч. Це підбадьорює. Або пригадувати життєві факти. Моє родинне дерево чудово для цього надається. Самі імена чого варті: Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій, Ліо, Кастор, Максиміліан, Массімо, Аксел, Маркус, Натан. Герроу, Тайтус, Ґаунт, Дарій… Звичайно, цей список трохи депресивний, а мені не варто концентруватися на депресивних речах, але ж хіба я винен у тому, що їх усіх замордували Ловці або закатувала насмерть Рада? Хоч Маркус не загинув — принаймні, наскільки мені відомо, він і досі живий-здоровий, і мешкає хтозна де. І він був зі мною, врятував мені життя і виконав церемонію Дарування, але потім знову щез, залишив мене напризволяще, як завжди, як упродовж усього мого життя. «Ти добре давав собі раду», — сказав він. Класична відмовка! Тільки не треба негативу. Мушу залишатися пози-бляха-тивним. Чорт, на мене напав паскудний настрій. Треба спробувати ще протестувати свою пам’ять. Ось я міг би перерахувати всі дари, вкрадені моїм батьком, а їх було стільки, скільки він зжер людських сердець. І цей чоловік, цей убивця, цей ПСИХОПАТ, сидів навпроти мене, розмовляв зі мною і вручив мені три дари. І я не можу його зненавидіти, я навіть не боюся його. Я… благоговію перед ним. Це ж позитивна річ, хіба ні, захоплюватися власним батьком? Твій батько псих. Він справді психопат? Я не знаю. Не знаю, що це слово точно означає. Не знаю, скільки треба зжерти людей, щоб тебе офіційно визнали психопатом. Знову гризу нігті, хоч там уже й немає що гризти. І от я сиджу тут, на дереві, кусаючи нігті, — я, Натан, син Маркуса, хлопець, який мав би вбити власного батька, хлопець, який намагався довести, що не завдасть батькові шкоди, повернувши йому Феїрборн, але який все зіпсував і загубив ножа. І ще я знаю, що й секунди не зміг би протриматися, якби встряв у двобій із Маркусом, але всі думають, що я міг би його вбити; всі хочуть, щоб я його вбив. Мені вдалося вирватися від Волленда і тих Білих відьом, які мене до цього примушували, і я втік до Меркурії, а тоді вгадайте, що сталося? Вона також захотіла, щоб я його вбив. Чорт! Мушу думати про щось позитивне. Мушу знову зосередитися на Анналізі. Я думав про неї, коли сидів у клітці. У своїх фантазіях я уявляв, як торкаюся її, як маю з нею секс і таке інше. Хоч насправді ніякого сексу в нас не було, нічого такого. Востаннє я тримав її за руку, коли сидів біля неї на даху Меркуріїного котеджу, а тоді все пішло шкереберть, і вітер не дав мені ступити й кроку, коли Меркурія збила Анналізу на землю. Пригадую, як тіло Анналізи лежало там на траві, як здіймалися її груди, коли вона розпачливо намагалася вдихнути повітря, і цей її останній, такий повільний і болючий віддих, після чого її тіло застигло, — і я це ненавиджу. Ненавиджу цей останній віддих. А коли вже я згадав про ненависть, то можна скласти довгий список на цю тему. До нього, звичайно, ввійде моя сестра, люба Джессіка. Вона люто ненавиділа мене, відколи я народився, а я відповідав їй не менш палкою ненавистю. Тоді її коханий Клей, ватажок Ловців, жорстокий і пихатий. Як такого не зненавидиш? І ще одна тварюка, Кірен О’Браєн, старший брат Анналізи, який колись очолював мій список ненависті, але останнім часом опустився на третє місце. Під другим номером там тепер Соул О’Браєн, член Ради. Він казав мені, що волів би бути тим, хто вручить мені три дари, а це, чесно кажучи, ще потворніше, ніж тримати мене в клітці. Він також, мабуть, є психопатом. Ну, а продовжуючи тему психів, скажу, що перше місце у моєму списку ненависті посів містер Волленд. Це Білий чаклун, який досліджував мене, немов лабораторного щура. Чоловік, який зробив мені ці татуювання, що їх я ненавиджу понад усе. От такі позитиви! Селії у списку немає. Я перестав ненавидіти Селію, і це, напевне, добре. Бо це, врешті-решт, позитивна річ — перестати ненавидіти того, хто майже два роки тримав тебе у клітці. Безумовно. Проте, можливо, це також ознака того, що весь цей досвід мене цілком збаламутив. Я не знаю. Але Селії в списку немає. І Меркурії немає. Меркурія не викликає в мене ненависті. З таким самим успіхом я міг би ненавидіти погоду. Меркурія казала, що звільнить Анналізу в обмін на голову або серце мого батька. Від мене їй нічого не дістанеться. Я мушу знайти спосіб повернутися до Меркурії, розшукати Анналізу, зняти з неї закляття і викрасти її. Це нелегке й небезпечне завдання, але в мене є план, і це ще одна позитивна річ. Хоч цей дурнуватий план нічого не вартий, бо він ніколи не спрацює. А Меркурія точно мене прикінчить. Але про це не варто турбуватися. Зрештою, ми всі колись помремо. А поки що в мене і так забагато проблем. Я вже тут більше місяця, і весь цей час намагаюся уявити якийсь позитивний сценарій: сценарій, за яким Габріель не може сюди дістатися не тому, що загинув, або його впіймали Ловці, а тому, що він лежить собі в розкішному двоспальному ліжку, читає книгу і наминає круасани. Якби Габріеля зловили, його б катували, і він би все їм виклав. Усе про мене, себе, Феїрборн, Анналізу і, безсумнівно, про те, де мене можна знайти, про наше місце зустрічі отут, біля печери. Я б їм усе розповів, якби мене піддали Покаранню, і він теж. Тут немає нічого ганебного. Рано чи пізно Покарання всіх ламає, ніхто не годен витримати це протягом місяця. Але ж Ловці тут не з’являлися. Хоч і Габріель теж. А це означає, що він помер. Що його застрелили Ловці тієї ночі, коли ми здобули Феїрборн. Що він загинув, намагаючись мене врятувати. А я сиджу ось тут, на дереві, зберігаючи позитивний настрій. Та, якщо подумати, нічого доброго у цьому настрої немає. Не чекаючи

Коли я дістався Меркуріїного котеджу, вже почало світати. З того часу, як мій батько вручив мені три дари і мені довелося втікати звідси від Ловців, я вже втретє сюди повертаюся. Щоб мати нагоду самому стежити за ними. Першого разу я прийшов сюди два тижні тому, коли був абсолютно впевнений, що Ловці не сидять у мене на хвості. Я вбив ту стрімку Ловчиню і вислизнув від решти. Знав, що вони не очікують мого повернення. Врешті-решт, у цьому поверненні не було жодного сенсу, і треба було б бути ідіотом, щоб наражати себе на таку небезпеку. Я сподівався, і це було логічно, що біля котеджу не буде надто багато Ловців. А от і ні! Їх там було дванадцятеро. Мабуть, вони скористалися котеджем як базою, звідки збиралися вирушати на пошуки Меркурії. Для подорожей у свою справжню домівку вона користалася магічною розколиною у просторі. Подібною на ту, якою користалися ми з Габріелем, щоб дістатися до котеджу з нашої женевської квартири. Батько мені сказав, що Ловці могли виявити ці розколини, тож я припускаю, що або Меркурія знищила перехід до своєї домівки, або ж Ловці його знайшли, і Меркурії вже теж немає серед живих. А якщо Меркурія мертва, я навіть уявити не годен, що могло статися з Анналізою. Хоч не думаю, що Меркурія виявилась би настільки недбалою, повільною або слабкою. Гадаю, вона зруйнувала перехід і добре замела сліди, а отже ця долина перетворилася у справжній тупик як для Ловців, так і для мене. Коли я вперше повернувся до котеджу, там був Клей. У нього був паскудний настрій і він постійно репетував. З ним була Джессіка. У неї довжелезний шрам, що розтинає їй обличчя від чола до носа та щоки, — від порізу, завданого мною чи, властиве, Феїрборном. Клей, здається, на це не зважав; виглядало, що вони з Джессікою й далі були парочкою. Він пригорнув її й поцілував у кінчик носа. Певної миті він підійшов до узлісся й зупинився там, розставивши ноги й поклавши руки на боки. Він ніби дивився прямісінько на мене. Я добре заховався, і він не міг мене побачити, але складалося враження, що він мене там очікує. Вдруге я подався до котеджу тиждень тому. Там залишилося тільки шестеро Ловців, і я сподівався побачити серед них Клея: думав, він знає, що я повернуся, — але його там не було. Натомість мені поталанило побачити Кірена. І цього разу там панувала цілком інша атмосфера. Ловці засмагали на сонечку, реготали, били байдики. Це все нагадувало якийсь відпочинковий табір, проте це були Ловці, які ніколи не влаштовують собі вакацій. Явно не виглядало на те, ніби вони очікують появи сина-самі-знаєте-кого. Я розглядав Кірена: він був оголений по пояс, волосся в нього вигоріло від сонця, обличчя було розпашіле, тіло — кремезне, а м’язи — добряче накачані. Він майже такий самий здоровило, як і Клей. Вонй влаштували собі смугу перешкод із колод, стінок для лазання, мотузок і сітки для повзання. Попри свої габарити, Кірен завжди був найшвидший і постійно глузував із інших за їхню повільність. Коли настала черга спарингів, стало зрозуміло, що дівчата були початківцями. Кіренова партнерка була в непоганій формі, але Кірен — просто в чудовій. Я все одно думаю, що міг би здолати його у двобої, хоч це було б і не так легко завдяки його Дару ставати невидимим. Здається, одна з дівчат могла розпалювати вогонь, а інша — вивергати блискавки, та обидва ці дари були доволі слабенькі. Я так і не збагнув, на що здатна Кіренова партнерка або ті інші дівчата. Здебільшого Ловцями стають жінки, однак є серед них і кілька досвідчених відьмаків чоловічого роду. Туди вербують лише найвитриваліших і найміцніших, партнерами між собою можуть бути лише чоловіки чи лише жінки. Раніше я не чув, щоб Ловці були не британцями, але двійко присутніх тут дівчат явно іншої національності. Вони трохи розмовляли англійською, але між собою або звертаючись інколи до Кіренової партнерки, спілкувалися, здається, французькою. Наскільки мені відомо, європейські Ради Білого відьмацтва ніколи не готували Ловців і не полювали за Чорними чаклунами так, як це роблять у Британії. Габріель розповідав мені, що тут, у Європі, Чорні й Білі відьмаки займають свої окремі дільниці, ігноруючи одне одного, а Ловців застосовують лише в екстремальних ситуаціях для вистежування особливо небезпечних чаклунів, таких, як мій батько. Якщо вже вони завербували місцевих Білих відьом, це може означати, що Ловці розширюють масштаб своїх операцій. Я стежив за ними цілісінький день. Знав, що цього не варто робити. Знав, що мав би очікувати Габріеля біля печери, але не міг відірватися від того, що бачив. Дивився, як Кірен кричить на свою партнерку, і згадував той день, коли він разом із братами впіймав мене, різав і катував. Те, що вони вчинили зі мною, шокує мене зараз ще більше, ніж тоді, коли це сталося. Мені було чотирнадцять років, я був ще зовсім пацаном. Кірену тоді було десь двадцять один, і він залучив до цього своїх молодших братів, примусив Коннора посипати мою спину порошком, глузував з того, обзивав і їх, і мене слабаками. І він не просто залишив на мені порізи та шрами, а ще й затаврував мене: «Ч» ліворуч на спині, «Б» праворуч. Ось, хто я такий: Напівкодовий, наполовину Чорний, наполовину Білий, нікому не належний. І ось я вже втретє повернувся сюди. Наблизився до котеджу згори, з лісу. Сонце ще не вигулькнуло з-понад гірських верхівок ліворуч від мене, але небо вже посвітліло. Сам не розумію, чому тут опинився, але це не надовго. Я просто востаннє хочу все перевірити. Котедж стоїть на узліссі, високо на стрімкій кручі, що нависає над просторою долиною з трав’яними луками внизу. Більша частина долини поросла лісом, і понад верхів’ям дерев здіймаються високі кряжі й хребти, а в захищених місцинах поміж сірими скелями навіть улітку залишається трохи снігу. Вершини гір, що оточують долину, постійно вкриті снігом, а з льодовика біжить додолу річка. Вона тече далеко внизу під котеджем, і її звідси не видно, хоч добре чути її безперервний гуркіт. Я тихесенько підходжу до узлісся. Не чутно жодних звуків, окрім дзижчання від мобілок у моїй голові. Але дзижчання слабеньке. Мобілок небагато. Аж ніяк не шість. Можливо, дві. Обидві в котеджі. Мабуть, Ловці вже забули про Меркурію, а про мене думають, що я зник і не настільки дурний, щоб повертатися сюди. Але вгадайте що? Я тут. Уже цілком розвиднілося. Мені справді треба звідси йти. Але я вже не витримую просто сидіти біля печери і чекати Габріеля, який, можливо, мертвий. Та водночас я таки хочу бачити Габріеля, і я пообіцяв йому, що чекатиму, а він пообіцяв мені, і я знаю, що він чекав би місяць і більше, і… Чути брязкіт засувки на дверях котеджу, звідти виходить Ловець. Я відразу впізнаю його постать. Кірен обходить будинок довкола, потягується й позіхає, крутить головою, розминаючи свою бичачу шию, немовби готується до боксерського поєдинку. Підходить до купи дров, обирає велику колоду і ставить її вертикально на відпиляний стовбур дерева, що служить підставкою для рубання дров. Підносить сокиру і стає в позицію. Колода не має жодних шансів. Він стоїть спиною до мене. Я витягаю з піхов ножа. Кірен зупиняється. Він нахиляється, щоб зібрати порубані поліна, складає їх в оберемок, прямує до котеджу і кладе їх там попід стіною. Повз нього пролітає невеличка пташка. Трясогузка. Вона сідає на землю біля котеджу. Кірен якийсь час дивиться на неї, а тоді закидає сокиру собі на плече і вибирає наступну колоду. І знову починає рубати. Ніж і досі в адоїй руці. Я можу його зараз убити. Десять секунд — і він мертвий. І я хочу, щоб він помер. Я певен цього. Та я ще ніколи й нікого так не вбивав: щоб потім міг просто піти собі геть. І якщо я його вб’ю, то точно змушений буду покинути цю долину. Але Габріель може спробувати дістатися назад до печери, а сюди через мене збіжиться ще більше Ловців… Я знаю, що Габріель мертвий, та все одно не годен у це повірити. Його вбили Ловці: Габріеля — одного з найдивовижніших, найчесніших, найчуйніших людей. А ось тут переді мною стоїть і рубає дрова живий та неушкоджений, один із найменш дивовижних і один із найжорстокіших людей. Кірен заслуговує на смерть. Без нього на цій планеті буде набагато краще. Кірен замахується сокирою, а я підкрадаюся до нього ззаду. Я можу вбити його, він і слова не встигне мовити. Він уразливий: сокира йому не допоможе, якщо я буду спритний і застромлю ножа йому прямо в шию. Я хочу, щоб він помер. Але, але, але… Я не можу його вбити саме так. Хочу його вбити, але не мимохідь, не так, як мусив би це зробити зараз. Хочу, щоб він бачив, як я його вбиваю, і знав, що це я забираю в нього найдорожче — забираю його життя. Чи я просто шукаю собі виправдання? Не маю певності? І не відчуваю у собі свого звіра, свого адреналіну, немовби він не хоче брати в цьому участь. І знову зі скрипом відчиняються двері котеджу. Чорт! Прямо переді мною з’являється Ловець, який ступає на траву. Він чухає собі потилицю і дивиться, ще й далі напівсонний, собі під ноги. Я швидко відходжу назад. Затамовую дихання, біжучи вгору схилом до заростів дерев, і аж там зупиняюся, прислухаючись. Чути, як і далі рубають дрова. Тоді перестають, і я чую віддалені голоси: Кіренової партнерки, а тоді й самого Кірена, але мені важко розрізнити, про що йде мова. Тиша. І знову рубання дров. На цьому все для мене скінчилося. Я біжу. То ти не помер, чи шо?

Я збираюся піти з цієї долини. Піти й ніколи більше сюди не повертатися. Я мушу знайти Меркурію й обдумати новий план порятунку Анналізи, план, у якому не буде Габріеля. Але спочатку я вирушаю назад до печери. Мушу залишити там щось від себе на той випадок, якщо станеться чудо, й живий Габріель знайде одного дня туди шлях. Дорогою назад я сідаю в траві й починаю мудрувати над знайденим там шматочком дерева. Вирізаю на ньому зображення маленького ножичка з дерев’яним держаком, подібного на той, яким я це вирізаю. Залишу різьблення у глибині печери, у тому закутку, де Габріель поклав бляшанку зі своїми листами, потім піду й ніколи вже туди не повернуся. Під час різьби я згадую, як Габріель давав мені цього ножа.
Ми вже були два дні в Меркуріїному котеджі. Я тільки раз її зустрів, того дня, коли ми прибули, й відтоді був геть розгублений, не знаючи, чи допоможе вона мені з Даруванням. Отож ми з Габріелем гаяли час на прогулянки і плавання. Сьогодні ми ще вдосвіта залишили Меркуріїн котедж і рушили собі геть стрімкою ходою. Габріель крокує попереду, я йду слідом за ним. Він дуже швидкий попри своє фейнівське тіло. У нього довгі ноги: кожен його крок на третину довший за мій. Ми дряпаємося вгору кам’янистим яром, і це мені непогано вдається. Я повторюю всі його рухи і роблю це дедалі краще, хоч у нього все виходить легко й без зусиль. На одній з невеличких вершин він зупиняється й дивиться на мене. Його око вже загоїлося, проте на лівій брові видніється струп, і я думаю, що в нього там залишиться маленький шрам, згадка про те, як я напав на нього в нашій женевській квартирі. Він міг би осліпнути через мене. Габріель простягає мені руку, я хапаюся за неї, щоб він допоміг мені ступити останній крок нагору. На цьому уступі мало місця, і ми стоїмо зовсім поруч. Далекі від нас вершини вкриті снігом. — Ти захекався, — каже Габріель. — Ми ж високо. Тут розріджене повітря. — Я щось не відчуваю цього. Штурхаю його плечем. — Не починай те, чого не зможеш закінчити, — штурхає він мене у відповідь. За моєю спиною довгий і стрімкий укіс із гострими каменюками, а за Габріелем — невеличкий схил до трав’янистої галявини. Я штовхаю його, але легенько, тримаючи за куртку, щоб він не впав. Він різко смикає передпліччям, вириваючись від мене, і штовхає мене у відповідь долонею. Я хапаюся за другий його рукав, намагаючись встояти на ногах, і обсипаю його прокльонами. Він шкіриться, мов ідіот, і ми починаємо штовхатися дедалі сильніше, аж поки я вивільняюся від нього, а тоді щосили штурхаю його обидвома руками в плечі, він починає падати спиною вниз, простягаючи до мене руки, з його збентеженого обличчя зникає посмішка. Я хапаю його, але занадто сильно нахиляюся і вже не можу втримати рівновагу, тож ми падаємо з кручі разом. Я притуляю його до себе й перевертаюся в повітрі, щоб упасти на землю спиною, тримаючи його на собі. — Ой! Я лежу на траві, під якою ховаються пласкі камінці, що боляче врізаються мені в спину. Габріель скочується з мене й регоче. Я лаюся на нього. — Здається, я зламав собі ребро. — Ой-ой, розстогнався. Ти весь час на щось нарікаєш. — Нічого я не нарікаю. Я просто констатую факт. І якщо я вмію зцілювати, це не означає, що я не відчуваю болю. — Я й не думав, що ти такий ніжний. — Я? Ніжний? — Ага, — він стає біля мене навколішки і тицяє в груди пальцем. — Ніжнесенький! Зцілюю ребро, а тоді хапаю його руку, викручую її і жбурляю його на землю, сідаючи зверху. Тепер я тицяю його в груди. — Сам ти ніжнесенький. — Ні, то ти в нас такий, але не переймайся. Це одна з тих речей, які мені в тобі подобаються. Лаю його і підводжуся. Простягаю йому руку й допомагаю встати. Ми знову спускаємося в ліс, переходимо потічок і дряпаємося на зарослу деревами гору, таку стрімку, що мусимо допомагати собі руками, щоб вилізти на неї. І хоч гора стрімка, але дерева на ній височенні, а при самій землі зігнуті, мов хокейні ключки. Ми підходимо до широкого, немов роззявлена пащека, входу в печеру, на землі перед яким повно дрібних камінчиків. Печера не надто велика, якихось чотири-п’ять метрів як завглибшки, так і завширшки, але там сухо, і я цілком міг би там спати, не ризикуючи застудитися. Запах, типовий для лісу: запах загнивання і життя. Габріель каже: — Мені здається, якби щось сталося… щось погане, ми могли б зустрітися ось тут. — А що погане може статися? — Я не певний, але ж Ловці полюють за тобою, а Меркурія небезпечна й непередбачувана, — він вагається, а тоді додає: — Ти також трохи небезпечний і непередбачуваний. Він, звичайно, правий. Габріель витягає зі свого наплічника бляшанку й каже: — Я тут залишу свої речі. Він розповідав мені, що в цій бляшанці дорогі йому пам’ятки: любовні листи від батька до матері, а також одна річ, яку Габріель збирався подарувати Меркурії, якби вона спромоглася обернути його з фейна знов у чаклуна. Я й досі не знаю, що це таке. І не питаю. Якщо захоче, скаже сам. Він ставить бляшанку в кутку печери, а тоді видобуває з наплічника ще якусь річ. Простягає мені пакунок. — Це тобі… я подумав, що тобі сподобається. Я не знаю, що мені робити. Він наполягає: — Візьми. Це подарунок. З того, як звучить Габріелів голос, з того, як він вагається, як ледь тремтить його рука, я відчуваю, що йому дуже хотілося б, щоб дарунок мені сподобався. Я теж цього хочу, заради нього. Це щось видовжене і пласке. Судячи з ваги, це могла б бути книжка, але я знаю, що це не так, — мені було б дуже важко вдавати захоплення таким подарунком. Подарунок лежить у блідо-зеленій крамничній торбині, згори загорнутій удвічі, на ній щось написано і вона зім’ялася, тому що валялась у наплічнику. Торбина зроблена з цупкого вощеного паперу. Сідаю навпочіпки й обережно відкриваю торбину з одного кінця. Всередині — обгортковий папір, білий, новенький, не пожмаканий. Я акуратно витягаю пакунок і випускаю з рук торбину. Таке враження, що вона поволі лине до землі. Усе здається якимось особливим. Я відчуваю на долоні вагу дарунка, його масу і пропорції. — Коли тобі востаннє щось дарували? — запитує він напівжартома і трохи нервово. Я не знаю. Дуже давно. Кладу пакунок на всипану хвоєю землю, його яскрава білизна вирізняється на рудо-зеленому тлі. Обережно розгортаю обгортковий папір. Якомога повільніше. Якомога делікатніше. Остання складка паперу. — Маю надію, що тобі таки сподобається. Мені вже подобається. Але я чекаю, розглядаючи складки паперу на землі і вже майже відкритий подарунок. Кінчиками пальців відгортаю папір. Там лежить ніж, чорний на білому папері. Держак оздоблений тонкою чорною шкірою. Лезо захищене міцними шкіряними піхвами. Є спеціальна застібка, щоб припинати його до пояса. Руків’я ножа якраз пасує до моєї долоні, не завелике й не замале. Не заважке й не залегке. Лезо дуже плинно виринає зі свого захисного укриття. Це так званий ніж бові, з вигадливо скошеним лезом. Слабеньке світло з неба торкається металу й відбивається в бік лісу. Я дивлюся на Габріеля. Він силкується усміхнутися. — Мені подобається. Я так ніколи й не вибачився за його підбите око. Я вже закінчую різьблення ножа. Я дуже хотів би, щоб Габріель його побачив, але знаю, що цього ніколи не станеться. Підводжуся й дивлюся в бік котеджу, мені хочеться волати від розпачу через таку несправедливість. Ніхто не зможе замінити мені друга, яким став для мене Габріель, але його забрали від мене, забрали, як і все інше, і я готовий вбити за це Кірена і всю ту зграю. Але якщо я вб’ю Кірена зараз, то за мною полюватимуть Ловці, які точно зможуть мене впіймати, і тоді ніхто не зуміє допомогти Анналізі. Заради неї я маю бути обережним. Вирушаю назад до печери. Уже темно, і я майже на місці. Наближаюся з боку гір, коли це раптом помічаю мерехтливе світло. Маленька ватра. Невже це?.. Зупиняюся. Тоді прямую далі. Неквапливо. Крадькома. Ховаючись поміж дерев. Вогнище біля входу в печеру. Викладене колом каміння, всередині палає гілля, а на одному з каменів стоїть кавник. Але хто розпалив цю ватру? Це ж не міг бути Габріель? Може, якісь туристи? Але ж, очевидно, не Ловці? Вони б не розпалювали ватру і не розігрівали б кавник. Не чути дзижчання, немає мобільних телефонів. Це не фейни. Але й, мабуть, і не Ловці. Невже це Габріель? Він полюбляє каву. Якийсь рух у печері. Темні чоловічі обриси. Габріель? Але цей силует нижчий на зріст і кремезніший. Але ж це не може бути Ловець? Не чути дзижчання, та й їх мало б бути двоє… якщо не двадцятеро… Чорт! Хто ж це такий? Той чоловік проходить повз вогнище. Дивиться в мій бік. Тут темно. Я стою далеко за деревами. Знаю, що йому мене не видно. — Ні фіга собі, друзяко, — каже він. Говорить з австралійським акцентом. Я припускаю, що їх, мабуть, двоє, і він це каже приятелю, який і досі в печері. Але він поволі наближається до мене… Не надто рішуче, але прямісінько до мене. Я завмер і не дихаю. Він підступає ще на крок ближче. Тоді ще. І дивиться на мене. Чоловіка віддаляє від мене якихось чотири-п’ять метрів, а його силует темніє на тлі вогню від ватри. Я не бачу його обличчя, але знаю, що це не Габріель. — Ні фіга собі, — повторює він. — Я ж думав, ти помер. Він явно говорить це мені. Мабуть, він може бачити в темряві. Я не рухаюся, а просто дивлюся на нього. А тоді він трохи боязко питає: — То ти не помер, чи шо? Несбіт

У мене в руці уже ніж, я підступаю до цього чоловіка, хапаю його за куртку й відразу ж по інерції штовхаю на землю, притискаю його груди колінами і приставляю до горла лезо. — Та доста вже, друзяко, доста, — каже він не стільки злякано, скільки роздратовано. — Заткайся! — гаркаю я. Притискаю лезо ножа до його горлянки, але плоско, отже воно не поріже. Роззираюся, щоб пересвідчитися, чи він тут сам. Думаю, що так, хоч він би міг мати і приятеля. Нічого не бачу, крім темних обрисів дерев, вогнища і кавника. — Хто ти такий? Що тут робиш? — запитую я. — Та ти ж, мабуть, не повіриш, як я скажу, шо просто ловлю кайф від свіжого повітря? — А ти ж, мабуть, не будеш проти, коли я відріжу тобі язик, якщо не говоритимеш правду? — Тіпун тобі на язик, друзяко. Та я ж пожартував, це просто такий стьоб. Я притискаю йому до шиї ножа так, аж починає крапати кров. — Почну, мабуть, різати звідси. — Несбіт, мне звати Несбіт. А ти Натан, правда? Я не певний, чи підтвердження з мого боку матиме якесь значення, але й не думаю, що це допоможе справі, тому просто кажу: — І що ти тут робиш, Несбіте? — Мене прислав мій бос. — Прислав для чого? — Виконати доручення. — І яке ж саме? — Це приватна справа. — Приватна справа, яку ти готовий пустити коту під хвіст, бо залишишся з вирваним язиком, витягнутими нутрощами і… Він вивертається від мене, висмикує руку й хапає натомість мене. Несбіт більший за мене, набагато кремезніший і міцніший, але я вириваюся від нього й стаю на рівні. Він уже також встиг підвестися: він спритніший, ніж здається. Він каже: — А ти прудкий. — Ти був би прудкіший, якби підтримував форму. Несбіт хмуриться. — Для мого віку і так незле, — ляскає себе по животі. — Ну, й ти так нічо собі, як на мертвяка. Я випростуюсь і вдаю, ніби розслабився. — Від кого ти почув, що я помер? Він шкірить зуби. — Я не почув, що ти помер. Я тебе бачив. — Ти мене бачив? Мертвого? Як це? У якомусь видінні чи як? — Видінні! Нє-а. Ти шо, не пам’ятаєш сам? Ну, хоч ти й не був у нормальному стані. Але мене ти бачив, хоч і… назвав мене Розою, а я… — Що? Ти бачив мене пораненого? Ти теж був у тому лісі? — Ага, ще й як. Я йшов за тобою від самого вокзалу. Пощастило того дня. Я прямував собі до… Ну, але кого то обходить, — Несбіт шкіриться й підморгує. — Я помітив тебе, а тоді ше й Ловчиню. Вона тебе тоді ше не бачила, але швидко б уздріла, якби я не відволік її увагу й дав тобі нагоду змитися. Якшо хочеш знати, то за тобою тягнувся кілометровий слід. Навіть дитина могла б легко сісти тобі на хвіст. Я мусив добре попахати, це все ховаючи. Але ми вислизнули від Ловчині, і я пішов за тобою в ліс. Пробував не відставати, але коли трохи задрімав, ти вже почалапав далі. Знайшов тебе аж у сільській крамничці. Ти старався прочитати газету, хотів зрозуміти, який то був день. На тебе було сумно дивитися, друзяко. То було за два дні до твоїх уродин. Ти шо, дійсно нічого не пригадуєш? Я похитав головою. — Ну, тоді я відвів тебе назад у ліс, перевіряючи постійно, чи не сидить хтось у тебе на хвості, бо я в цьому після крамниці не сумнівався. Чесно кажучи, друзяко, я думав, шо ти безнадійний… здається, у тобі сиділа Ловецька куля? Я ствердно кивнув. — Ага, ну, то я пішов замітати твої сліди… знову… а коли повернувся, виглядало, ніби ти зробив сам собі якусь операцію, бо скрізь була кров і жовтий гній, і… я був певний, шо ти загнувся. Ти мав сіру шкіру, друзяко, сіру й холодну, а твої очі були напіврозплющені й порожні, як у мертвяка. — Ти маєш мого ножа? Того, яким я себе різав? Несбіт наче замислюється, роззираючись навсібіч. — Ні. — Але ж ти його забрав від мене. — Ні, я взяв той ніж, який лежав біля тіла, і це тіло мені здалося мертвим, бо виглядало цілком мертвим і мало напіврозплющені очі, як у мертвяка. — Віддай мені ножа. — Та хіба я проти. Але я вже його не маю. Вибачай, друзяко. — То він у твого боса? Він знизує плечима й усміхається. Роза загинула, здобуваючи цей ніж, і Габріель, мабуть, теж через нього загинув, а цей тип знизує собі плечима і шкіриться. Отож я вдаряю його ногою в груди. Він міцний, але це було несподівано для нього, і я вже навалився цілим своїм тілом йому на груди і приставив йому до горла вістря свого ножа. З шиї йому скрапує нова цівка крові. — То він у твого боса? — Так. — І хто твій бос? — Забери ножа, і я скажу тобі. Я щільніше притискаю ножа до горла. — Кажи вже. Кров тече, не зупиняючись. Він зцілюється, але не надто швидко. — Ти й мертвого переконаєш, друзяко. Мій бос — Вікторія ван Дал. — Вікторія ван Дал? Я ніколи про таку не чув. Мабуть, це якась Чорна відьма, якщо її приятель допомагав мені врятуватися від Ловців. Відводжу ножа від Несбітової шиї й витираю його насухо об його куртку. Тоді кажу: — Чув десь її ім’я. Це Біла відьма, так? — Біла? Ван? Схаменися, малий. Тіпун тобі на язик, та ти її з кимось переплутав. Це Чорна відьма. Чорна-чорнюща. Велика шанувальниця твого батька. А її саму дуже шанує все Чорне відьмацтво. — Ну то повернімося до найпершого запитання. Навіщо вона тебе сюди прислала? Він вагається. — Я все ще готовий відрізати тобі язик. — Я шось не думаю, шо ти з тих типів, які люблять відрізати язики. — Так, досі я цього ще не робив, але я з тих типів, які люблять експериментувати, які готові піти на все, яким нема чого журитися, бо-це-ж-усього-навсього-Несбітів-язик. І хоч я це кажу напівжартома, з виразу Несбітового обличчя бачу, що йому вже не до жартів. — Я прийшов по деякі речі. Деякі листи. Я підводжуся, й він теж починає вставати, але я знову притискаю його до землі ногою. Він каже: — Я так собі думаю, шо вони в тебе, — тоді розводить руками й додає: — Ну й добре. Усе гаразд. Я тільки прошу віддати їх мені, шоб я міг занести їх Ван. — Якщо, припустімо, я й маю ці листи, чого б це я мав віддавати їх тобі? — Ну, бо Ван розлютиться, якшо ти цього не зробиш. На мене розлютиться, друзяко. А я певний, шо це й тебе має стурбувати, навіть, якшо ти їх надійно заховав, — Несбіт невимушено лежить на землі й дивиться на мене. — Вона розлютиться не тільки на мене, але й на твого приятеля також. — Якого ще приятеля? — я міцніше притискаю його ногою. — Ну, я так думаю, шо він твій приятель, — озивається Несбіт. — Вродливий такий тип з довгим волоссям. Француз. Має дівчаче ім’я. Я дивлюся, але нічого не бачу. Мене аж починає нудити від страху і збудження, і я не наважуюся в це повірити. — Габріель, — додає він, наголошуючи на складі «ель». — То він живий? Несбіт шкіриться й киває. — Відпустиш мене, шоб я все розповів? І я відчуваю, що для Несбіта це все була неабияка забава. Така собі гра, на його думку. Кірен і партнер