Annotation 21 страница

Гоголь відмовився від написання своєї великої відповіді Бєлінському й вирішив не відповідати на конкретні закиди критика. Натомість він дав загальну відповідь на рецепцію «Вибраних місць». Вона нагадує примітки та пояснення, які він писав у зв’язку зі своїми іншими суперечливими текстами. Як і Зальцбруннський текст Бєлінського, цей текст циркулював у копіях за життя Гоголя, але опублікований був лише посмертно. Він з’явився у ПСС як «Авторська сповідь» (Авторская исповедь), хоча сам Гоголь називав його повестью моего писательства або повестью моего авторства^[382]. Редактори ПСС датують цей твір травнем або липнем 1847 року і вважають його відповіддю на рецензію Бєлінського в Современнике. Однак, схоже, в ПСС подали ранішу дату і невиправдано звузили гоголівську проблематику. «Сповідь», вочевидь, написана після покинутої чернетки гоголівського листа до Бєлінського, а не передує їй, і датована кінцем червня або початком серпня. У ній міститься більш пом’якшена версія ідей, які автор лише розробляв раніше в чернетці свого листа^[383]. Отже, вона відповідає Бєлінському, але робить це в контексті його Зальцбруннського листа, а не його рецензії. Крім того, Гоголь, схоже, не зосереджений лише на критиці Бєлінського, а виявляє намір відповісти на різноманітні судження, висловлені на теми «Вибраних місць» і його авторства загалом. В «Авторській сповіді» Гоголь захищає себе та свою книгу й описує свій моральний, художній та інтелектуальний розвиток у спосіб, який виправдовує його нинішній авторський і публічний образ. Як і всі коментарі Гоголя про себе як автора, вона являє собою суміш фактів і вигадок, психологічно правдоподібних мотивацій і чистих містифікацій. Як завжди, Гоголь підпорядковує свої аргументи й ідеї вимогам автентифікації та підтримки образу самого себе, який він якраз формував. Фактично стилістична та риторична структура тексту спонукала Роберта Маґуайра вважати його ще одним гоголівським прозовим твором^[384]. Так чи інакше, «Авторська сповідь» нагадує прозу тією мірою, що всі гоголівські автокоментарі є певною мірою нещирими та продуманими. В «Авторській сповіді» Гоголь поділяє критиків «Вибраних місць» на три типи: тих, хто вбачає авторську неприродну зарозумілість, тих, хто вважає його наміри помилковими, але добрими, і тих, хто бачить у ньому доброго християнина, який знайшов правильний світогляд. Третій тип не проявлений в опублікованій критиці на книгу, але був частиною неофіційної рецепції, згідно з листом Прокоповича до Гоголя^[385]. Хоч Гоголь і висловлює жаль, що автор, а не книга стояли в центрі дискусії, його захист зводиться якраз до особистості автора. Він подає «Вибрані місця» як дзеркало людини, її прагнення до добра та внутрішньої боротьби з недоліками. Гоголь загалом перевизначає книгу, яку більшість людей обґрунтовано розглядали як самовпевнене євангеліє та набір дратівливих інструкцій для морального та суспільного життя, як особисту сповідь, запис своєї душі, радше проект самоосвіти, ніж національного повчання. Цей відхід у себе ілюструє типову гоголівську відповідь на закиди, як він, приміром, прагнув переробити персонажів «Ревізора» або «Мертвих душ» на еманації його глибоко порочної душі. Відповідаючи на запитання, чому він відійшов від прози до писання на кшталт «Вибраних місць», Гоголь малює цілу повесть свого авторства. Він стверджує, цього разу правдиво, що він змолоду відчував палке бажання служити. Відтоді він ніколи не вважав літературу своїм головним заняттям; він написав свої ранні твори без будь-якої турботи про свої соціальні цілі та вплив. Його меланхолійна вдача спонукала його до пошуків веселощів у грі фантазії, що зробило ці ранні твори легкими та гумористичними. Хоч українська тематика є з погляду критиків типовою для ранніх творів Гоголя, він переоцінює її, списуючи все на свою незрілість і намагаючись цим нейтралізувати націоналістичні порівняння з його творами про Росію. Гоголь пише, що коли він, нарешті, збагнув, що література — це його покликання, то почав обмірковувати її ширші соціальні наслідки. Наснажений Пушкіним, він почав планувати серйозну роботу. Тут він уперше оголошує, що отримав сюжети своїх найбільших творів від Пушкіна, чим, здається, намагається захистити свої критиковані твори мантією шанованого поета. У цій новій стадії своєї авторської одіссеї Гоголь зіткнувся з серйозною перешкодою, що полягала в його недостатній любові до Росії: Я не знал еще тогда, что тому, кто пожелает истинно честно служить России, нужно иметь очень много любви к ней, которая бы поглотила уже все другие чувства, — нужно иметь много любви к человеку вообще и сделаться истинным христианином, во всем смысле этого слова (ПСС 8, 441). Не знайшовши такої любові в собі, він не міг належним чином служити Росії, тому вирішив виїхати за кордон. Обґрунтування свого перебування за кордоном займає багато місця в «Авторській сповіді» і містить деяку найбільш кричущу нещирість — у світлі актуального листування Гоголя в цей період (я аналізую це переважно в четвертому розділі). Він стверджує, що його ніколи не цікавили відвідини зарубіжних країн, але що навіть у дитинстві він вбачав майбутню потребу в цій обтяжливій жертві заради служіння своїй вітчизні. Отже, він виїхав за кордон для того, щоб не наслаждаться, а натерпеться (ПСС 8, 450) й одразу ж почав скучати за Росією. Це гоголівська хитрість у чистому вигляді. Десятки листів демонструють радість і захват Гоголя від перебування за кордоном, особливо в Італії. Далекий від аскетичного самозречення та туги за Росією, Гоголь провів найщасливіші та найбільш безтурботні дні свого життя в Римі, вперто відмовляючись повертатися до Росії в жодному разі не через недостатню готовність для служби, а просто тому, що йому подобалося життя на Заході. Гоголь наполягає у своїй украй маніпулятивній «Сповіді», що його від’їзд із Росії був продиктований патріотичним обов’язком і, що найпарадоксальніше, його бажанням більше довідатися про Росію. Дивно, що Гоголь міг вдатися до таких ризикованих аргументів, але ще дивніше, що дехто сприйняв їх за чисту монету. Більш імовірним здається те, що для доведення своєї вірності російському націоналізму Гоголь прагне виправдати своє скандальне тривале перебування за кордоном вдаючись до патріотичних заяв. Та все-таки гоголівській силі переконання слід віддати належне. Він розробив аргументацію для своєї заплутаної логіки й у процесі навіть зумів дорікнути самим росіянам у недостатній російськості. Гоголь стверджує, що він міг пізнати Росію лише за кордоном, оскільки всередині країни кожен росіянин мав інше уявлення про неї. Шукаючи сирі факти, анекдоти з особистого досвіду людей і безпосередньої реальності, Гоголь знайшов лише туманні філософські суперечки та силогізми. Він зазначає, що провінції дають навіть менше матеріалу для того, хто вивчає Росію, оскільки провінціали переймаються лише перекладами французьких романів. Окрім того, вони трактують сторонніх як потенційних шпигунів (тут, до речі, Гоголь доводить неспроможність своєї ідеї про мандрівника-інтерв’юера у тексті «Навіщо потрібно подорожувати Росією»). Лише росіяни, яких Гоголь зустрів за кордоном, нібито надали письменникові те, що йому потрібно. Лише на відстані він міг отримати цілісний образ Росії. Звісна річ, із тексту незрозуміло, що свідчить про цей недолік росіян у Росії і чому Гоголь відчував потребу взагалі покладатися на посередників, замість того, щоб спостерігати російське життя безпосередньо. Написавши повість про своє авторство, Гоголь повертається до вихідного питання про те, чому він опублікував «Вибрані місця». Він однозначно стверджує, що в суспільній свідомості моральні проблеми на цей момент переважують політичні, наукові та будь-які інші. Це здається не так діагнозом, як дискурсивним актом творення аудиторії: рецепція «Вибраних місць» показала, що російські читачі Гоголя не виявили жодної потреби в моральній тематиці. Гоголь творить свою уявну аудиторію, налаштовану саме на його власні інтереси. А відтак він конструює ідеального автора, «письменника-творця», котрий творить нові образи й відображає життя так, як він його бачить — на противагу письменникам, які просто копіюють реальність як вона є. Письменник-творець повинен розуміти свій народ в корне и в ветвях, бути добрим громадянином світу й мати різноманітні засоби, які включають у себе потужне ліричне бачення та могутній сарказм (для критики людських недоліків) (ПСС 8, 456). Гоголь пише, що «Вибрані місця» є етапом у його подорожі до цього ідеалу. Наприкінці він повторює деякі ключові ідеї книги і стверджує, що незаперечне бажання автора служити справі добра спокутує будь-які недоліки, які він може мати. Гоголь окреслює «Вибрані місця» як запис своєї самоосвіти, радячи своїм читачам брати з них усе, що їм до вподоби, а від решти відмовитися — замість того, щоб сперечатися з автором. Попри захист «Вибраних місць» в «Авторській сповіді», гоголівські листи про свою останню публікацію демонструють поступове розчарування і зростаючий сором. Він написав до Жуковського, що думка про цю книгу, таку пихату та сповнену перебільшень, змушує його закривати обличчя від сорому (ПСС 13, 232). У листі до Шевирєва Гоголь з гіркотою скаржиться, що люди сприйняли його як лицемірного Тартюфа, брехливого в майже святих речах (ПСС 13, 238). Пишучи до князя Вязємського, Гоголь зізнався, що на книзі лежит какой-то фальшивый тон, але він пояснює це (помилковим) фактом, що вона мала з’явитися посмертно. У час написання цього листа, в лютому 1847 року, Гоголь усе ще плекав надії на друге видання, плануючи долучити до нього вилучені цензурою статті. Тому він попросив Вязємського ретельно переглянути повністю чорновий проект і запропонувати свої правки, зокрема, перефразувати фрагменти, де автор говорить, немовби він забув, що він просто чиновник 8 класса (ПСС 13, 227—228). Гоголь був глибоко стурбований тим, що його ретельний авторський задум геть зовсім не влучив у ціль. Однак в іншому листі, до Жуковського, він висловив жаль, що размахнулся в моей книге таким Хлестаковым (ПСС 13, 243). Та все ж таки він наполягав на корисності книги, оскільки, зрештою, вона дозволила йому довідатися про росіян, яких варто було спровокувати до розмови. Проте всі заходи з патріотичної освіти та морального переродження виявилися безсилими для завершення його головного твору — запланованої трилогії «Мертвих душ». «Вибраним місцям» не вдалося притлумити у своїй аудиторії потребу в прозі, оскільки вони не зуміли забезпечити стимулу для продовження цієї прози. Врешті-решт, всеосяжна, сучасна національна філософія Росія, яку Гоголь малює у своїх есеях не була втілена в художній формі. (Правопис оригіналу. — Прим. верстальника. ) У той час, як гоголівська публіцистика наголошує на релігії як головному націєтворчому чиннику Росії, його проза — така, як «Тарас Бульба» та залишки другого тому «Мертвих душ» — завжди обертається навколо південної стихії як основи, на якій будується національна спільнота. Варто підкреслити, що Гоголь так ніколи й не сформував образ Росії як реально існуючої нації. Росія завжди була для нього майбутнім проектом, спільнотою, що перебувала у процесі формування і самовизначення. Як націоналіст він вважав це найістотнішим завданням, що стоїть перед країною, і мобілізував усі свої ресурси для спрямування її в цій трансформації. Однак, знову-таки, Росія відхилила гоголівські розв’язання та поради. Російський націоналізм розвивався в напрямку надання першості етнічним великоросіянам, тоді як Гоголь закликав до моделі, спрямованої на подолання кордонів російського етносу — із залученням православних східних слов’ян. Російський націоналізм так підкреслював свою опору на державу, і після вкорінення ідеології офіційної народності він був успішно кооптований державою як узаконення політичного статус-кво. Гоголь, навпаки, сприймав націю в гердеріанських культурних термінах. Що більше він вважав, що підтримує офіційну народність, то більше його своєрідна її інтерпретація створювала для нього проблеми з цензурою, особливо у його найбільшому панегірику доктрині у «Вибраних місцях». Росія не відповідала гоголівським уявленням про себе, і Гоголь вичерпав ідеї, як догодити їй, що якоюсь мірою (хоч і надуманою) дозволило йому залишитись чесним перед самим собою. Майбутня національна Утопія, так ретельно сконструйована у «Вибраних місцях», не була почута й лише розлютила росіян. Його громадянське завзяття було різко послаблене владою. Зрештою Гоголь полишив націоналістичну політику і знайшов притулок у релігії. У серпні 1847 року він порадив А. П. Толстому діяти так, немовби він живе в боге, а не в России. Завдання людини — жити згідно з Христовим ученням, а о России бог позаботится и без нас (ПСС 13, 355). Відповідно до Гоголевої схильності давати іншим поради, що перекладаються на його власну ситуацію, це твердження натякає на те, що сам Гоголь, після провалу «Вибраних місць», вирішив виїхати з Росії до Бога і натомість зосередитися на тому, щоб стати кращим християнином. Проте Гоголь не повністю відокремлював релігію від націоналізму. Християнство, особливо в його російській версії, залишалося для Гоголя однією з незаперечних ознак російськості, принаймні його власної російськості. Не зумівши трансформувати широку російську аудиторію у справжніх росіян, Гоголь намагався виконати цю роль у більш скромному масштабі. У 1849 році він узяв на себе завдання прилучити молоду аристократку — Анну В’єльґорську (сестру його близького друга Іосіфа, котрий помер у Римі) — до таємниці російськості. Він наказав їй користуватися російською мовою замість французької і вислав їй книги про Росію. Однак він попередив її, що не достатнього стати повністю російськомовною і знати країну: їй треба стати росіянкою в душі. Гоголь сформулював життєво важливе питання у своєму листі до Анни: Теперь в моде слова: народность и национальность, но это покуда еще одни крики, которые кружат головы и ослепляют глаза. Что такое значит сделаться русским на самом деле?.. В чем состоит привлекательность нашей русской породы?.. Высокое достоинство русской породы состоит в том, что она способна глубже, чем другие, принять в себя высокое слово евангельское, возводящее к совершенству человека. «Зовнішнє» життя Росії сповнене аморальності, зловживань і конфліктів, однак її «внутрішнє» життя сяє світлом Христовим. Гоголь просить свою молоду підопічну повернутися до Бога, який є джерелом всего русского (ПСС 14, 111). Лист демонструє кульмінацію ідей, до яких Гоголь невпинно рухався від початку 1840-х років. Російськість для Гоголя стала звуженою — або ж, в іншому сенсі, розширеною — до певної сприйнятливості християнського послання. Вона стала синонімом християнства загалом і російського православ’я зокрема. Нарешті тут Гоголь знайшов спосіб любити Росію. Більшу частину свого життя тікаючи з Росії, наприкінці його він нарешті знайшов тут дім. У вересні 1850 року він написав до свого друга, що не хоче покидати Росію, оскільки кроме свойства родины, есть в ней что-то еще выше родины, точно как бы это та земля, откуда ближе к родине небесной (ПСС 14, 204). Росія стала для Гоголя його рідною землею тільки завдяки тому, що він вважав її пов’язаною з царством небесним. Тоді як Росія демонічного, денаціоналізованого Петербурга, провінційних кубел корупції, Собакевичів і Чічікових, дрібних чиновників і бюрократичних шахраїв не зуміла викликати любов Гоголя, Росія, що лежить поза межами цих земних проявів, у духовному сенсі російського православ’я, нарешті, здобула його щиру відданість. Висновки

У 1903—1904 роках російський журнал Вопросы философии и психологии опублікував серію статей, що діагностували психічну хворобу Гоголя. Їхній автор, В. Чиж, трактує гоголівську прозу як свідчення розладу цього автора. Чиж фіксує дату початку хвороби 1836 роком, що, як я показала, є роком початку переходу Гоголя зі статусу українського письменника-любителя до професійного російського письменника. Різниця між гоголівським зображенням України перед 1836 роком і його зображенням Росії після цієї дати, надзвичайно прихильним у першому випадку й різко критичним — у другому, є для Чижа чітким і безперечним симптомом глибоких психіатричних проблем Гоголя. З того, що пише Чиж, випливає, що Гоголь був нормальний, пишучи про Україну, і збожеволів, коли почав писати про Росію. Ба більше, доктор у ролі критика натякає на те, що слабкий сексуальний потяг Гоголя і, як наслідок, атрофія відповідного органа зробили письменника нездатним до сексуальної близькості, що, своєю чергою, пояснює його цинічний і сатиричний спосіб мислення^[386]. У менш клінічній формі і ще до того, як совєтській критиці вдалося встановити догмат про гоголівську палку любов до Росії, інші відзначали симпатію Гоголя до України і його антипатію до Росії. Васілій Розанов зобразив нещадну іронію Гоголя як джерело для шкідливої течії в російській літературі. На думку Розанова, Гоголеві бракувало поваги до людства, а його твори випромінювали «мертвотність». Гоголівська традиція уособлює зомбоподібну присутність у російському письменстві, проти якої, на щастя, існувала протиотрута — життєствердна пушкінська традиція^[387]. Інший критик, Сємьон Вєнґєров, стверджував, що Гоголь не мав і краплі любові до Росії, що й показана в його творах як «мертве царство мертвих душ», але мав невичерпний запас любові до України, навіть до напівдикого Тараса Бульби^[388]. Сучасні Гоголеві французькі рецензенти були також приголомшені його зображенням Росії. І Проспер Меріме, і Жуль Барбе д’Оревільї були вражені безжальною сатирою Гоголя на весь національний і соціальний організм Росії. Д’Оревільї писав, що гоголівська Росія певною мірою була колосом — «колосом дурості та вульгарності»^[389]. Після смерті Гоголя чимало людей коронували письменника національним генієм Росії. Та Фаддєй Булґарін категорично відкинув цю ідею. Він заперечив проти вміщення Гоголя на вершині російської національної культури. У дусі платформи Северной пчелы протягом усього життя Гоголя Булґарін стверджував, що Гоголь не знав Росії, російської мови, російських ідей, що він свідомо брехав про Росію, не зумів показати жодного випадку шляхетності в російському житті й у цілому перебрав українське сміття, з яким він був знайомий, намагаючись видати його за російське. Коментуючи жалі одного редактора, мовляв, Гоголь, попри наполегливі старання, не зумів віднайти світлішу сторону в російському житті, Булґарін іронічно проголошує: чому російський патріот мусить проходити через такі страждання та боріння, аби побачити те, що стоїть на видноті? Він категорично відкидає будь-які спроби обговорювати Гоголя в термінах російського націоналізму, оскільки «національні письменники — це ті, хто хоч і шукає темні сторони у своєму підході до життя, але також сприймають його світлу сторону, і зображують його яскраву сторону чистою російською мовою, у формах високого мистецтва». На думку Булґаріна, Гоголь не виконав цих базових вимог для того, щоб називатися національним письменником^[390]. Хоч я й не поділяю суворе ставлення цієї критики, мій власний аналіз гоголівського зображення Росії підтверджує, що її скептицизм щодо націоналістичної спадщини Гоголя великою мірою виправданий. Гоголівська проза про Росію пропонує національну догану, а не апофеоз. У «Петербурзьких повістях» зображено імперську столицю як денаціоналізований сучасний Вавилон, уражений продажністю та корупцією. У «Ревізорі» нестолична Росія уражена згубним петербурзьким духом. У той час, як фольклорна стилізація та історичність — ці ознаки його націоналізму — характеризують гоголівський образ України, його образ Росії не містить таких рівнів. У прозі Гоголя про Росію існувала лише сучасність, її головною темою була гігантська й корумпована державна бюрократія. Така Росія наснажила Гоголя на вбивчу сатиру. Хоча «Мертві душі» на поверхні й прагнуть націоналістичного одкровення, вони постійно балансують на межі пародійної вибуховості. Вони подають російську самобутність як каталог недоліків і слабкостей. Націоналістичні відступи в романі зазнають краху через контекст; анонси оптимістичних майбутніх томів, які так ніколи й не були матеріалізовані, лише привертають увагу до націоналістичних недоліків книги, яку він опублікував. Після критичної бурі, спричиненої його комедією та романом, Гоголь намагався розвинути позитивне ставлення до Росії та пробудити в собі любов до неї. У своєму незавершеному продовженні «Мертвих душ» він відкидає власні сатиричні імпульси, пропонуючи позитивних персонажів і конструктивні розв’язання російських проблем. Його найзрозуміліше послання російського націоналізму можна знайти в публіцистиці— «Вибраних місцях із листування з друзями» — що містять всеосяжну національну філософію Гоголя, створену в дусі офіційної народності. Він замінив своє колишнє засудження Росії як нації ідеєю про те, що Росія ще не досягла істинної національності, хоч і стверджував, що це неминуче. Однак, попри свої найкращі наміри та рішучу підтримку державної ідеології, «Вибрані місця» стали найбільш цензурованою публікацією Гоголя через соціальні, економічні та моральні проблеми, представлені в ній. Аудиторія Гоголя була також критичною й закликала його увічнити славу Росії у прозі, а не фрагментах із листування. Однак перед своїм уславленням Росії Гоголь відчував, що мусить перетворити її на націю, відповідно до власного бачення. В іншому випадку він не знаходив у ній достатньо для націоналістичного утвердження, якого жадала його аудиторія. Попри публічні запевнення в його особистій відданості російському націоналізму, Гоголь виявився неспроможним донести це послання в художній формі. Хоч питання особистої ідентичності Гоголя дотичне до цієї книги, що зосереджується на націоналістичному дискурсі, породженому ним, мій аналіз показує, що гоголівський російський націоналізм був неглибоким і нещирим у переконанні, радше надуманим аспектом його публічного образу. Це був громадянський проект, який виріс із його рішення, приблизно в 1836 році, стати російським письменником і з його переконання, що націоналізм становить головну форму суспільної корисності для письменника. Втім, цей публічний вимір, схоже, зіштовхнувся з особистими ідеями й імпульсами Гоголя. Моє порівняння публічних заяв Гоголя із приватним листуванням, його опублікованих текстів і приватних записок або чернеток, його контактів із російськими націоналістами та польськими й антиросійськими змовниками, так само, як і постійно присутня ідеологічна напруга в його текстах на націоналістичні теми, свідчить про разючі контрасти, захисні маски, виверти й хитрощі. Сповідуючи повну відповідність до різних популярних виявів російського націоналізму, Гоголь часто підважував їх. Його трактування російського націоналізму далеке від простого схвалення. Навпаки, майже всі його заяви на цю тему містять подвійне дно. Гоголівське ставлення до України було менш конфліктним, хоч і воно також із плином часу змінювалось. У «Вечорах на хуторі» Гоголь оспівує Україну як націю в гердеріанській моделі: об’єднану органічною культурою, історичною пам’яттю та мовою. Передмови до повістей, попри запобігливі поклони російській публіці, являють собою зону українсько-російського контакту як сферу зіткнення антиномій, а не гомогенізації. Панькові гості протистоять прилученню до культури метрополії та гордо й завзято культивують свою українську самобутність. Самі повісті зображають абсолютну окремішність російського й українського світів. Український націоналізм у «Вечорах» підважує метрополійну схему імперських ієрархій та ідеологій: російське ядро представлене як іноземна периферія та джерело корумпованої адміністративної влади. Використовуючи гумор у ролі езопового маскування та переведення ідеологічного конфлікту на рівень другорядних сюжетних ліній, Гоголь приховує політичне у своїх повістях. Однак цей політичний вимір, проте, творить потужне послання про непоправні розлами в російсько-українській політиці та прославлення життєздатності України як нації. Поетичне звеличення України у «Вечорах» принесло популярність Гоголеві серед його російських читачів, але з’ясувалося, що він неспроможний подарувати їм таке ж чарівне бачення Росії, яке вони очікували від нього. Український націоналізм Гоголя досягнув свого піку, коли він досліджував українську історію. На його думку, Україна володіла саме такою культурною цілісністю, гордою традицією та самосвідомістю, яких Росії бракувало. У спробі продемонструвати легітимність України як нації Гоголь підважував чимало понять офіційної російської історіографії або протистояв їм. Неопублікований гоголівський уривок «Роздуми Мазепи» найкраще демонструє політично ризиковане дослідження української історії автором, у якому він утверджує історичне право України на незалежність. Гоголь дослідив споріднені ідеї більш обережно у своїй опублікованій прозі та публіцистиці на українську тематику. Сила відданості Україні до 1836 року також відображена в його планах переїхати до Києва для того, щоби присвятити себе етнографічним та історичним дослідженням про Україну. Лише після краху цих планів Гоголь вирішив стати російським письменником, розуміючи цю роль як служіння російському націоналізму. Однак єдиним прикладом гоголівської прози, в якій, сказати б, прославлено російський націоналізм є, за іронією долі, «Тарас Бульба», якого він помітно русифікував. Ідеальними росіянами Гоголя були, по суті, українські козаки, котрих він представив як завзятих прихильників російського православ’я й самодержавства. Вони постають у повісті в ролі опори великоросійської нації, заснованої на братерстві православних східних слов’ян. Разом із русифікацією своїх козаків Гоголь також українізував ідею Росії. На думку Гоголя, колиска і скарб слов’янства, Україна могла переорієнтувати Росію на своє слов’янське коріння, а отже, відіграти роль протиотрути вестернізації, ворожої до зародженої національної культури. Ця тенденція пов’язати національний потенціал України з Росією в пізнього Гоголя зіткнулася з його попереднім, більш барвистим, а іноді й зухвалим українським націоналізмом, який протиставляв Україну Росії й наголошував на національних відмінностях. Однак нове гоголівське бачення великоросійської нації не резонувало з його читачами, котрі вимагали прославлення російськості, заснованої на етнічних російських персонажах і сюжетах. Щоб додати «Тарасові Бульбі» складності, попри все звеличення російського націоналізму в ньому, твір підважує сам себе, як і «Мертві душі», за допомогою вторгнення іронії, настрою, що принципово несумісний із націоналістичним дискурсом. Хоч на поверхні Гоголь прославляє патріотично-релігійні імперативи російського націоналізму, він водночас підважує їх. Найсильніша іронічна противага до послання войовничого націоналізму в цьому творі походить із сюжетної лінії Андрія, який відмовляється від козацьких цінностей і розриває свої етнічні й релігійні зв’язки. Отже, таким чином він забезпечує повісті потужний антинаціоналістичний дискурс. Не тільки споріднені цінності російського й українського націоналізму змінюються в арсеналі гоголівської творчості; час від часу він ставить під питання саму ідею національної приналежності. Хоча його український націоналізм був покладений на олтар російського редакцією «Тараса Бульби» 1842 року, гоголівські поняття про те, що становить гідну, життєздатну націю, були вкорінені у його концепції України у вигляді, розвиненому ним у 1830—1836 роках. Намагаючись створити симпатичний образ російськості, Гоголь сягнув по українські риси, які він вважав вартісними, — народні пісні, любов до веселощів, козацьку нестриманість і строкату південну природу. Його життєва культурна належність до України конфліктувала з його громадянською прихильністю до російського націоналізму. Гоголівське конфліктне та двозначне ставлення до російського націоналізму і сила та формуючий вплив його прихильності до українського націоналізму вказують на необхідність переоцінки відносної важливості кожного з них. У той час, як інші вчені лише несміливо (якщо взагалі) торкалися поняття українського націоналізму Гоголя, мій аналіз спонукає до більш сміливих висновків щодо його важливості. Своєю чергою, російський націоналізм Гоголя, який, попри погляди деяких скептиків значною мірою був само собою зрозумілим, потребує переакцентування та перевизначення. Націоналістичні настрої, під якими я маю на увазі ідеалізоване зображення нації, що має на меті утвердження своєї цінності й унікальності, можна віднайти лише в гоголівських творах про Україну. Російський націоналізм існував для Гоголя лише як проект, якому він віддав чимало сил в останнє десятиліття свого життя. Хоч він і підкреслює занепад і виродження сучасної України в таких повістях, як «Шпонька», ширше бачення України містить зерно гідності та ностальгії за минулою славою. Проте його Росія не мала такої глибокої сутності, хоч він і намагався стати провісником її майбутньої слави. У той час, як націоналістичне утвердження давалося Гоголеві легко у його творах про Україну, прагнучи досягнути його у своїй прозі на російську тематику, він врешті-решт зазнав поразки. Роблячи акцент на націоналізмі, моя праця додає важливу аналітичну перспективу до гоголезнавства, яка майже цілковито ігнорувалася на Заході, а в Росії трактувалась імпресіоністично й упереджено. Західна наукова спільнота, схильна оцінювати Гоголя в термінах позачасових універсальних цінностей, зосереджувалася на його художньому рівні й оповідній оригінальності, явно чи неявно трактуючи націоналізм як надміру звужений аспект, питання тривіальне і майже непристойне. Руйнівна сила націоналізму у XX столітті, поза сумнівом, сприяла цьому критичному неприйняттю. Однак у XIX столітті націоналізм дав поштовх продуктивному, хоч і не завжди доброякісному культурному бродінню, що породило численні твори мистецтва та нові культурні практики (наприклад, фольклорну стилізацію). Ця книга демонструє, що, нехтуючи цією проблемою, російські та західні вчені відвернулися від явища, яке лежить в основі більшості гоголівських творів і їх тогочасної рецепції. Зокрема, переважна зацікавленість проблематикою гоголівського реалізму відсувала питання націоналізму на задній план. Проте читачі Гоголя були рівною мірою, якщо не більше, перейняті питанням, чи були гоголівські твори насправді правдивими щодо російського життя, як і питанням про їхню відповідність життю загалом. Будучи далеко не другорядним аспектом, націоналізм відіграв значну роль у появі Гоголя на літературній сцені з його українофільськими «Вечорами на хуторі», допоміг йому у його входженні в російську культуру «Ревізором» і «Мертвими душами» і завершився його реформістськими есеями у «Вибраних місцях». Складне позиціонування Гоголя в російському й українському націоналізмах часто пояснює його прозові прийоми, художній вибір, авторські маски та дивну поведінку. Ліричні панегірики Росії, які Гоголь додав до «Мертвих душ», мають сенс, лише якщо брати до уваги його переконання, що Росія мала великі націоналістичні сподівання на нього — сподівання, які все ж цей роман не виправдав. Русифікація «Тараса Бульби» відображає гоголівську залежність від українського етносу в окресленні гідного народу. Спалення продовження «Мертвих душ» мало багато спільного з розчаруванням Гоголя в його пошуках позитивного ставлення до Росії і водночас збереженням певної художньої цілісності. Зрештою, добровільний перехід Гоголя, під впливом провідних діячів російської культури, зі статусу українського письменника у російські генії — більш зрозумілий у контексті російської й української політики ідентичності в русоцентричній імперії. Отже, моє зацікавлення участю Гоголя в націоналізмі реструктуризує гоголівську творчу біографію і дає нові тлумачення майже всім його творам. Ця розвідка міцно прив’язує Гоголя до його історичної епохи. Теоретично-історичний нарис про російський і український націоналізм у першому розділі прагне відтворити ідеологічну матрицю, в якій функціонував Гоголь. Тісний зв’язок Гоголя з прихильниками доктрини офіційної народності та контакти зі слов’янофілами та західниками, кожні з яких намагалися залучити його до власної версії національної справи, підкреслюють його важливе значення для російського націоналізму XIX століття. Оскільки певний час Гоголь прагнув просування в академічній сфері, слід узяти до уваги політику міністерства народної освіти та державну позицію у вивченні російської та української історії у процесі аналізу історичних творів Гоголя, особливо ідеологічних відмінностей між опублікованими версіями та приватними заявами. Офіційна імперська історіографія, зокрема «Історія» Карамзіна, яка досі ще жодного разу не була задіяна при розгляді гоголівських текстів про українську історію, є головним контекстом для розуміння субверсивного відстоювання українського націоналізму в цих текстах. Моє докладне дослідження тогочасної рецепції прагне збагатити цей контекст. Ця рецепція багато що пояснює у творчості автора, який був надзвичайно чутливим до критики своєї творчості. По суті, я показую, що, крім запровадження металітературних коментарів до своєї прози, Гоголь створив безліч пояснювальних коментарів про «Ревізора», «Мертві душі» і «Вибрані місця» якраз у відповідь на рецепцію цих творів. Тексти на кшталт «Театрального роз’їзду після постановки нової комедії», «Розв’язки „Ревізора“», «Чотирьох листів до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» або «Авторської сповіді» реагують на конкретні питання, порушені рецензентами Гоголя. Їхнє прочитання без цього контексту призводить до фрагментарного погляду. Ці полемічні зіткнення між Гоголем і його читачами пропонують розуміння динаміки літературного процесу, що підвищувала значення Гоголя і його творів у російській культурі. Вони також показують, що творення націоналістичних поглядів Гоголя відбувалося не лише в тиші його кабінету, а й у публічному контакті зі своєю аудиторією. До огляду опіній гоголівських критиків я включила не лише погляди ліберальної інтелігенції, які зазвичай передусім бралися до уваги подальшою літературною критикою, а й також погляди представників консервативного табору. Однак навіщо приділяти увагу таким реакціонерам і прислужникам, як Булґарін, так висміяний Пушкіним? Чому має значення те, що вони сказали про Гоголя? По-перше, ця частина аудиторії Гоголя виявилася сильно налаштованою на націоналістичне значення гоголівських творів. Звісна річ, недосконала етнічна й політична репутації багатьох консервативних критиків могли посилити їхнє завзяття як російських націоналістів. Сєнковський і Булґарін, зрештою, були поляками, а Булґарін був ветераном наполеонівської кампанії проти Росії. По-друге, думки цих журналістів важливі, їхні погляди поширювалися поміж 13 тисячами передплатників^[391], тоді як читацька аудиторія захисників Гоголя була приблизно наполовину меншою. Звісна річ, ці дані самі собою не є доказом поглядів читачів. Однак у плані резонансу критичних поглядів про Гоголя в російському суспільстві консервативну пресу слід враховувати як головного творця громадської думки. Це пов’язано з ширшим питанням літературної історії імперського періоду, оскільки він був формований цінностями та судженнями ліберальної західницької інтелігенції і совєтською критикою, що продовжила ці традиції. Мій досвід з рецепцією Гоголя переконав мене в необхідності критичного ставлення до провідного критичного дискурсу й усвідомлення його білих плям. Головна розповідь про хід прогресивних ідей у російській культурі, схоже, виштовхнута на узбіччя більшою мірою, ніж це здається виправданим. Її наслідки й далі відчутно в тому, як ми нині підходимо до російської літературної історії. Та все ж чимало старих уявлень, на кшталт відсутності буржуазної культури, заслуговують перегляду. Існує чимало речей, які слід здійснити у відновленні синхронних моментів, культурних явищ і неканонічної літературної та критичної продукції, яка, здається, була виключена прогресивною парадигмою. Повніше уявлення про літературу імперського періоду вимагає від нас ревізії цих маргінесів і перегляду самої їхньої маргінальності. Моє дослідження рецепції Гоголя також висвітлює питання ставлення Росії до України і, зокрема, погляди освічених росіян на ці зв’язки. Стандартні свідчення змусили б нас повірити у ставлення росіян до України просто як до органічної частини Росії. Однак це, схоже, більшою мірою видавання бажаного за дійсне, ніж емпіричне твердження. Якщо розібратись, росіяни вважали прірву між двома країнами достатньо глибокою, щоб витіснити гоголівську комедію в Україну заради відбілювання репутації Росії. Отже, російські націоналісти рівною мірою могли сприймати Україну та Росію як національні протилежності. Для них питання належності Гоголя до російської або української літератури аж ніяк не було суперечливим. Звісна річ, українець міг розраховувати на те, щоб стати росіянином, але цей статус треба було заслужити. І чимало людей не були впевнені, що Гоголь його заробив. Однак безсумнівно, що Гоголь зберігає свою значущість і для російської, і для української літератури. У силу своєї включеності в культурні схеми та проблеми обох літератур, Гоголь належить до обох традицій. Його проза та публіцистика, змінні в націоналістичному плані, водночас беруть участь в українському та російському націоналізмі. Оскільки Гоголь функціонував в імперській культурі, яка виявилася русоцентричною, він мусив послабити свою українськість відповідно до зовнішньої, хоч і не завжди щирої або переконливої, відданості російськості. Що більшою була його художня слава, то гучніше його аудиторія вимагала від нього стати «повним росіянином»: імперська культура мала обмежену терпимість до периферійної інакшості, якщо вже вона була «прийнята» високою столичною культурою. Моя оцінка рецепції Гоголя показує, що російський центр підходив до культур своїх периферійних сателітів у суто інструментальний спосіб і прагнув полегшити пошук Росією своєї національної культури. «Паразитарна» націоналізація, яку Гоголь спостерігав у Стародавньому Римі, також характерна і для тогочасної Росії. Приклад Гоголя показує, що русифікація етнічно відмінної периферії була процесом у два етапи. Метрополії схвалювали культурні прояви периферії, що демонстрували талант, і на цьому рівні химерний місцевий партикуляризм толерувався. Потім вони привласнювали гідних (і охочих) авторів у російську культуру, культуру домінантного етносу. Цей процес вимагав більш строгого прилучення до культурного ядра. Гоголь непогано впорався з першою стадією цього процесу, після «Вечорів на хуторі», але друга рясніла проблемами і травмами. Як стверджує Олег Ільницький, висока культура привласнювалася росіянами незалежно від її коріння. Менш обдарований сучасник Гоголя — Квітка-Основ’яненко — не вважався російським письменником, попри величезну кількість написаної ним російської прози і дуже пізнім переходом до писання українською. Ільницький пише: «Панівна позиція, яку посідали в імперії росіяни, давала їм змогу не тільки вибирати, що саме становитиме актив російської національної культури, але й визначати критерії та дискурс літературного канону з метою захисту своєї культурної гегемонії»^[392]. Сприйняття культурної продукції периферій було способом нейтралізації її відмінності та опису її в межах російськості. Моє дослідження підтверджує тісний зв’язок між націоналістичним та імперським дискурсами в російській культурі. Чимало аспектів гоголівського націоналізму залишаться непроявленими без посилання на імперський контекст, у якому він функціонував. Те, що я окреслила як унікальну національно-імперську ідентичність у першому розділі, пояснює готовність і спроможність Росії поглинути Гоголя у свій націоналізм і культуру. І справді, Гоголь допоміг сформувати цей дискурс, особливо відстоюючи ідею імперської нації в другій редакції «Тараса Бульби» — слов’янської та православної, включаючи українців. Його популярні твори на українську тематику запропонували живий доказ актуальності літератури на неросійські теми для російської національної культури. Але, окрім самої теми України та цілої низки стилістичних, мовних і наратологічних моделей, гоголівський спосіб кодування національного в літературу також великою мірою базується на українській традиції. За допомогою перенесення цих елементів у російську культуру Гоголь українізував її. Абрам Тєрц має рацію, надаючи гоголівській Україні незаменимую роль… в русском национальном возрождении XIX века и в самом формировании национальной русской культуры^[393]. І тому не можу цілком погодитися з думкою Пітера Савчака, що гоголівська літературна практика вписування «українськості» в текст «великоросійськості» «розбиває самодостатню цілісність „великої“ літератури імперської Росії шляхом постійного поєднання її з „українськістю“»^[394]. Імперська російська культура ніколи не була настільки самодостатньою й цілісною, щоб вторгнення українськості могло справити такий дезінтеграційний вплив. Злиття імперського та національного проектів у російській культурі означало, що спробам визначити національне завжди доводилося вступати у конфронтацію зі статусом країни як імперської влади, оточеної етнічно та культурно відмінними периферіями, що брали участь у формуванні російської ідентичності. Російські погляди на реальність імперії, навпаки, були пов’язані з націоналістичними імперативами, які часто-густо втілювалися в асиміляційних культурних проектах — на кшталт русифікації України. Моє дослідження Гоголя покликане посприяти подальшим науковим дослідженням у розумінні участі культури «золотого віку» в цьому зв’язку імперіалістичних і націоналістичних проблем. Воно також має на меті заохотити подальші дослідження про витоки російського націоналізму, який бере до уваги його сприйнятливість до етнічної неоднорідності, що випливає з імперських периферій. Це дослідження показує вписання Гоголем периферійної інакшості у російську культуру. Отже, воно ставить під сумнів легітимність монолітного погляду на цю культуру та її російськість. У той час, як випадок Гоголя є гучним, дослідження інших митців і періодів розкриє значну кількість художньої продукції, позначеної подвійною ідентичністю та гібридними культурними впливами. Етнічна неоднорідність лежить в основі багатьох проявів російської культури та сумісна з національно-імперською ідентичністю Росії. Ця гетерогенність заслуговує на більш пильну увагу, якщо ми хочемо зрозуміти, що є «імперським» у російській культурі і як стала визначатися її «російськість». Подяки