Annotation 20 страница

Гоголь з гіркотою обурювався зневажливим трактуванням свого твору цензурою. У листі до Плєтньова він згадував про опубліковану книгу як вихід в свет обгрызенного Никитенкой оглодка (ПСС 13, 212). Гоголеве обурення було виправданим: заборонено до друку п’ять статей, інші тексти зазнали численних змін і скорочень, що втілилось у значно м’якший текст. Він скаржився Смірновій: Самые важные письма, которые должны были составить существенную часть книги, не вошли в нее, — письма, которые направлены были именно к тому, чтобы получше ознакомить с бедами, происходящими от нас самих внутри России, и о способах исправить многое (ПСС 13, 198). Навіть попри те, що Гоголь, пишучи цей текст, перейнявся ентузіазмом до офіційної ідеології, парадоксальним чином «Вибрані місця» виявилися найбільш цензурованою його книгою. Оскільки ця справа стосувалася офіційних органів, Гоголь помилився, коли перетягнув різноманітні соціальні, економічні й моральні проблеми у зрозумілу площину. Дух офіційної народності вимагав уславлення реальної Росії, а не такої, якою вона може або повинна бути. Націоналізм в офіційній версії був способом утвердження статус-кво, а не підваження його за допомогою демонстрації конфліктів і порушень або розхитування човна державної адміністрації різноманітними рецептами реформування. Одна з вилучених частин містила у своїх назві «червону ганчірку» — «Страхи та жахіття Росії» (Страхи и ужасы России). У ній Гоголь відповідає своїй кореспондентці-графині, яка впадає у відчай із приводу різноманітних страхов и ужасов Росії, що змушують її до рішення оселитися за кордоном. Гоголь запевняє її, що Європа навіть гірша, і переконує не відвертатися від хвороб своєї країни, а працювати над її реформуванням. Особисте спасіння росіянина, за Гоголем, можливе лише в російській державі, яку він перетворює на своєрідний християнський усесвіт. Він стверджує, що всі росіяни повинні служити своїй країні так, немовби служать в другом небесном государстве, главой которого уже сам Христос (ПСС 8, 344). Це правда, в Росії існують страхи и ужасы, але Гоголь прогнозує, що через десять років Європа прийде до Росії не лише купити пеньки и сала, а й по мудрість (ПСС 8, 345). Хоча ця стаття навчає конструктивного ставлення до російських страхов, цензори не могли сприйняти погляд на Росію в таких термінах і згадку про прагнення росіян виїхати за кордон. Натяк на те, що економіка поточних взаємин Росії з рештою Європи полягає в обміні російської пеньки за європейську мудрість, також здався надзвичайно невтішним. Жінки мали відігравати величезну роль у гоголівському баченні відлагодженого суспільства. Неназвана графиня була згадана в цьому контексті, як і дружина губернатора (Алєксандра Смірнова була оригінальною адресаткою) в іншій забороненій статті — «Що таке губернаторша» (Что такое губернаторша), — Гоголь переконує адресатку в її силі покращити провінційне суспільство. Він радить їй сприймати місто, як лікар сприймає лікарню. Знову-таки, Гоголь дає пораду, яка багато в чому стосується його власного становища і навіть була дана йому іншою особою — Плєтньовим^[363]. Гоголь пише, що вплив губернаторської подружньої пари насамперед лежить у сфері суспільної моралі. Вони повинні взяти на себе боротьбу з розкішшю, эту язву России, источницу взяток, несправедливостей и всех мерзостей, какие у нас есть. Приміром, Гоголь радить дружині губернатора з’являтися на всі публічні заходи в однаковому одязі, у такий спосіб подаючи приклад скромності для інших жінок. Губернаторська пара також повинна удосконалювати функціонування адміністрації губернаторства. Гоголь наводить приклад чиновників, чиї порушення розслідувалися в суді. Вкрай важливо, пише Гоголь, що їх слід звільнити від їхніх обов’язків на час усього терміну розслідування, щоб вони не могли більше зловживати системою і намагатися впливати на хід правосуддя. Він хвалить свого адресата за звільнення наглядача психлікарні за те, що той продавав булочки, призначені для пацієнтів (ПСС 8, 315). Проблема страхов и ужасов Росії обертається іншим формулюванням. Гоголь цитує своїй адресатці речення з її листа до нього: Грустно и даже горестно видеть вблизи состояние России, но, впрочем, не следует об этом говорить. Мы должны с надеждой и светлым взором смотреть в будущее, которое в руках милосердного бога (ПСС 8, 320). Гоголь просить розрізняти. Росіяни повинні не просто мріяти про майбутнє; вони довго та завзято повинні шукати в сучасному — звідки починається шлях у майбутнє. Гоголь благає свою адресатку не жаліти для нього жодних печальних зображень мерзоти. Вони зазвичай навівають сум, але тепер вони сповнюють його бажанням допомогти. Дружина губернатора повинна радше боротися, ніж боятись огидних явищ російського життя. Знову-таки, попри свої найкращі наміри, Гоголь мимоволі висловлює дурницю. Навіщо цензорам погоджуватись на публікацію новини про те, що становище Росії вселяє зневіру в її найвищих посадових осіб? Або образ російського життя, що підкреслює його мерзоти? Навіщо згадувати про чиновника-злочинця, а відтак підважувати довіру людей до державних чиновників? Хліб, украдений у психічно хворих людей під наглядом держави — що це послання говорить нації про функціонування державних інституцій? Швидше за все, гоголівські безцеремонні згадки про такі сумнівні подробиці життя в Росії спонукали заборону цих та інших статей. Гоголь продовжує свої заклики до високопосадовців в іншій статті, відхиленій цензурою, — «Високопосадовцю» (Занимающему важное место). Контекст гоголівського листа натякає, що його адресат незадоволений своїм перебуванням на віддаленому форпості Кавказу. Гоголь закликає його прийняти це призначення, посилаючись на християнську заповідь смирення. У пізнішій статті, вочевидь, до того самого адресата — «Напучування» (Напутствие) — Гоголь використовує аргумент героїчної слави. Слід шукати сильного, а не слабкого противника: Не велика слава для русского сразиться с миролюбивым немцем, когда знаешь вперед, что он побежит; нет, с черкесом, которого всё дрожит, считая непобедимым, с черкесом схватиться и победить его, вот слава, которою можно похвалиться! (ПСС 8, 368: 705n29). Незважаючи на гоголівське заохочення таких колоніальних авантюр, цензура могла негативно відреагувати на згадку про нестабільний південний кордон та ідею про те, що в народі може сформуватись образ кавказців як неприборканих вояків. Цей фрагмент було вилучено. У «Високопосадовцю» Гоголь пропонує комплекс радше цивільних, а не воєнних завдань, які могли би сприяти суспільному добробуту в південній периферії. Автор «Ревізора» та «Мертвих душ» згоден із тим, що внутрішні регіони Росії — непросте місце. Діагноз проблем у цій статті перегукується з тирадою князя, що завершає збережені фрагменти другого тому «Мертвих душ». У провінціях, поруч із законним, засновано щось на кшталт другого уряду, пише Гоголь до свого друга-високопосадовця:
Много злоупотреблений; завелись такие лихоимства, которых истребить нет никаких средств человеческих. Знаю и то, что образовался другой незаконный ход действий мимо законов государства и уже обратился почти в законный, так что законы остаются только для вида; и если только вникнешь пристально в то самое, на что другие глядят поверхностно, не подозревая ничего, то закружится голова у наиумнейшего человека (ПСС 8, 350).
Описуючи план дій у цьому зрадливому середовищі, Гоголь радить своєму другові взяти на озброєння щось, що, здається, нагадує візити Чічікова до чиновників. Він вважає, що для викорінення корупції його другові слід особисто познайомитися з усіма чиновниками в місті. Коли друг-високопосадовець виявить сторони, винні в корупції, за допомогою цих особистих розмов, він повинен дорікнути у їхніх провинах не перед суспільством, а перед їхньою російською природою, яку вони спаплюжили своїми діяннями. Незважаючи на свою заклопотаність чиновниками-порушниками, гоголівський аналіз системи адміністративних інституцій у регіонах Росії спонукає його зробити висновок про її досконалість: …слышно, что сам бог строил незримо руками государей. Всё полно, достаточно, всё устроено именно так, чтобы споспешествовать в добрых действиях (ПСС 8, 357). Гоголь використовує цей аргумент божественного втручання у творення російської адміністративної системи, по суті, задля стримування подальшого росту бюрократії. Система є настільки досконалою, пише він, що навіть не потребує жодної додаткової адміністративної посади. Зокрема, Гоголь відмовляється від системи стримувань і противаг, яка здається йому більш прийнятною для колоніальних і ненаціональних суспільств. Оскільки призначити нового чиновника для контролю іншого, за словами Гоголя, означає сделать двух воров наместо одного (ПСС 8, 357). У продовженні цієї статті Гоголь згадує іншу прірву в російському суспільстві — поміж царем і дворянством. Він шкодує про дух взаємної недовіри та підозріння дворян до уряду у спробах зменшити їхню вагу і привести їх до загибелі. Гоголь стверджує, що це західноєвропейці поширюють такі згубні чутки, щоб віддалити російського царя від дворян. Гоголь просить свого друга запевнити дворян, із якими він у контакті, що вони — цвіт нації і що цар любить їх — немовби Гоголь має прямий доступ до імператорового серця. Західні свідчення про ситуацію в Росії являють собою дискурс, проти якого Гоголь вибудовує свою національну філософію. Він посилається на критичні згадки про Росію в західній пресі й закликає свого адресата відкрито обговорювати проблеми країни з людьми, з якими він зустрічається у провінції і які не повинні довідатися про них від «неправдивої» та зловмисної західної преси. Він пише: Обнаружьте им всю правду начисто. Скажите им, что Россия, точно, несчастна, что несчастна от грабительств и неправды, которые до такой наглости еще не возносили рог свой; что болит сердце у государя так, как никто из них не знает, не слышит и не может знать (ПСС 8, 361). Ця чесна оцінка проблем Росії повинна спонукати росіян до реформування своєї країни. Переспівуючи аргумент із промови судді у фіналі другого тому «Мертвих душ», Гоголь закликає своїх співгромадян поставитися до цієї життєво важливої мети реформування із завзяттям воєнної кампанії проти загарбника. Цензор міг мати проблеми з усім діапазоном проблем, які порушує ця гоголівська стаття з найкращими намірами і які влада воліла б не виносити з хати. Мрійлива ідея Гоголя чесно й публічно визнавати труднощі країни не могла бути прийнятною в російському політичному кліматі, традиційно ворожому до гласності. Поняття неофіційного другого кола влади підважує верховенство права, представлене іншим болючим питанням, як і в прикладі визнання недовіри дворян до царя. Недовіра Гоголя до чесності чиновника також надзвичайно надавалася до цензурування. Врешті-решт, західна критика Росії була сумлінно прихована від російської публіки, через що й гоголівська згадка про неї викликала незадоволення цензора. Хоча Гоголь і спростовує обвинувачення іноземців, іноземні погляди вважалися настільки небезпечними, що навіть російські спростування часто-густо призначалися суто для західного вжитку і не поширювалися в самій Росії. Традиція такого диференціального іміджевого контролю властива модерній епосі — від Кантеміра до князя Вязємського^[364]. Чи Гоголь не знав, що західні відгуки про стан речей у Росії краще не порушувати? У статті про Карамзіна з «Вибраних місць» він змальовує письменника як людину, не завжди прихильну до офіційної лінії, яку, проте, публікували та шанували в Росії^[365]. Гоголь використовує приклад Карамзіна для спростування неправдивих іноземних чуток, мовляв, Росія вовсе не любит правды (ПСС 8, 267: 683n18, n1). Цензор вилучає обидва фрагменти, де згадується про майже повне зіткнення Карамзіна з офіційною ідеологією та відомості про західні чутки. Четверта заборонена стаття була патетично названа «Потрібно любити Росію» (Нужно любить Россию). Замість оголошення загальної любові до Росії в кожному російському серці Гоголь подає її як сувору заповідь, немовби росіяни потребували проповіді про любов до своєї країни. Схоже, що Гоголь, який сам у той час щодуху намагався викликати в собі теплі почуття до Росії, приписував динаміку власних старань решті своїх співгромадян. У статті міститься зачовганий націоналістичний аргумент Гоголя, що відбивається на цілій книзі. Гоголь починає з передумови, мовляв, любов до свого брата необхідна для свого спасіння во Христі. Однак душа прагне любити прекрасне, а людство далеке від досконалості. Дещо нелогічно Гоголь перемикається з цієї думки на утвердження нової можливості — любити Росію, а не людство: Если только возлюбит русской Россию, возлюбит и всё, что ни есть в России (ПСС 8, 300). Що всё включає в себе бесчинства, неправды и взятки (ПСС 8, 300), це, по суті, не є російськими. Гоголь стверджує, що його співвітчизники ще не люблять Росію, оскільки все, що вони роблять, — це скарги та плекання суму (до речі, саме таким було ставлення Гоголя зовсім донедавна). Справжній патріот, як тепер повчає Гоголь, присвятить себе реформуванню країни (автор книжки неявно виставляє себе в ролі прикладу). Гоголь вселяє своїм читачам необхідність любові до Росії, формулюючи її в термінах християнської етики: А не полюбивши России, не полюбить вам своих братьев, а не полюбивши своих братьев, не возгореться вам любовью к богу, а не возгоревшись любовью к богу, не спастись вам (ПСС 8, 301). Таким чином, гоголівський силогізм робить любов до Росії рівнозначною любові до Господа і навпаки. Якщо людина прагне вберегтися від пекельного вогню, їй краще почати любити Росію. Починаючи з загальної християнської заповіді братської любові, наприкінці Гоголь перетворює цю любов на неможливу, оскільки вона опосередкована любов’ю до Росії. Така старанна аргументація у спонуканні до того, що було само собою зрозумілим, цілком можливо, ображала російського цензора. Наступна вилучена стаття, яка слідувала в цьому томі одразу після тексту «Потрібно любити Росію», використовує таку само риторику суворої заповіді — «Потрібно поїздити Росією» (Нужно проездиться по России). Гоголь знову вдається до поради, яку можна спрямувати до нього самого і яка насправді виходила від його російських друзів, котрі рекомендували її як спосіб осягнення правдивішого образу російського народу. Навіть життєві обставини адресата, схоже, відповідають Гоголевому становищу, оскільки, як і письменник, він упродовж майже десяти років перебував за кордоном. Гоголь попереджає свого адресата, що його чекає багато змін, оскільки десять років у розвитку гігантської Росії відповідають півстоліттю змін у будь-якій іншій країні. Щоб підготуватися до цього нового знайомства з Росією, гоголівський друг повинен очистити свій розум від усіх упереджень і «озброїтися» братньою любов’ю до росіян (ПСС 8, 304). Гоголь рекомендує не звертати уваги на стани, зосередитися на людях із різних верств суспільства і провести докладні бесіди в намаганні виявити абсолютно все про їхнє становище та проблеми. Гоголь вважає, що сам контакт із таким знаменитим гостем, котрий виявляє зацікавленість у їхніх справах, допоможе гармонізувати напружені відносини між класами. Ця ідея неофіційної, громадянської кампанії — дослідити справжнє становище Росії та втрутитись у виявлення її проблем, звісна річ, мала потрапити на очі цензора. Наприкінці Гоголь проголошує: Велико незнанье России посреди России. (ПСС 8, 308) і повторює різку фразу з початку: Монастырь ваш — Россия! (ПСС 8, 301, 308). Гоголь перетворює Росію на монастир у значенні місця для добрих справ і діяльності. У цьому криється ключова ідея «Вибраних місць», яка полягає в наділенні російського націоналізму правом наказувати і шляхетністю християнської етики. На додачу до цих п’яти статей, що були заборонені повністю, цензура внесла зміни та скорочення до текстів опублікованих. З особливим завзяттям вона переслідувала всі згадки про царя, чиновників і адміністративні порушення. Випадкові згадки про голод, що лютував у Росії, було також вилучено або пом’якшено, так само, як були цензуровані новини про стихійні лиха згодом, у совєтську епоху (ПСС 8, 306, 234: 671n35). У статті про художника Алєксандра Іванова численні згадки про важке фінансове становище російських митців, яке було сформульовано так, що вони ризикують действительно умереть с голоду, було замінено на терпели нужду (ПСС 8, 328: 695n21, 332: 697n7, 337: 698n2). Його рекомендація про те, що люди, обізнані в мистецтві, повинні прийти на зміну чиновникам-невігласам у прийнятті рішень, які впливають на російське мистецтво, також була вилучена (ПСС 8, 335—336: 697n33). Гоголівське визначення різноманітних соціальних хвороб як російської характерної риси часто замінювалось посиланням на загальний дух часів (341: 691n1З, n21; 348: 701n9, n17, n24). Цензор також впорався з образливим визначенням національної специфіки Росії, що немовби запозичена просто з «Мертвих душ», у гоголівському аналізі комедії Фонвізіна: Это те неотразимо-страшные идеалы огрубения, до которых может достигнуть только один человек русской земли, а не другого народа (ПСС 8, 397: 710n24; цензор вилучив ідею про російську унікальність). Образ п’яних юрмищ, що наповнюють вулиці Росії на Великдень, також було вирізано (ПСС 8, 410: 713n21). Цензорові вдалося згладити чимало гоголівських гострих кутів щодо становища Росії, тоді як практично недоторканими залишилися його пророцтва щодо національної величі та згадування ідеалів офіційної народності. Російський Апокаліпсис і Антиутопія зазнали скорочень, тоді як «Домострой» і Утопія отримали розквіт. Це втілилось у значно стриманішій книзі, ніж передбачав Гоголь, і значно послабленому значенні того, як автор розумів серйозність проблем, що стоять перед Росією. Обгрызенный Никитенкой оглодок, як Гоголь став сприймати свою книгу, був, таким чином, позбавлений найбільш «м’ясистих» елементів гоголівського послання щодо російських реформ. На думку Гоголя, цей досвід із цензурою означав, що новий, позитивний спосіб підходу до Росії, який він щойно розробив (він полягав у патріотичному потягу до змін та інспірації любові до Росії), спричинив для нього ще більші проблеми, ніж його попереднє втілення в ролі бича сатири. Послання, яке влада передала Гоголеві, включно з іншими патріотами-активістами до нього і після, полягало в тому, що Росія потребує не громадянської ініціативи та незалежно мислячих реформаторів, а слухняних підданих, які служать її справі. Публічний ляпас: рецепція «Вибраних місць»

Гоголь був надзвичайно зацікавлений у сприйнятті «Вибраних місць», беручи до уваги величезні надії, які він плекав на вплив цієї книги. Перед публікацією твору він замовив більшість журналів і попросив своїх друзів повідомити йому про всі відгуки, включно з їхніми власними. На жаль, уже з листів його друзів стало очевидно, що автор «Вибраних місць» не зумів стати національним Месією. Лише незначне число рецензентів позитивно оцінили книгу. Плєтньов побачив у ній не менш ніж начало собственно русской литературы^[366], яке поширить славу Росії за її межами. Смірнова назвала книгу сокровищем, що затьмарило всі попередні твори Гоголя. Втім, вона також переказала, що московські друзі Гоголя були незадоволені та звинуватили його в католицизме и формализме^[367]. Щодо московських друзів вона мала рацію. Шевирєв сказав Гоголеві, що його книга здалася йому більш католицькою, ніж православною, що він виявився занадто зарозумілим, був неправий стосовно Пушкіна та Карамзіна і не повинен був публічно принижувати Поґодіна (Гоголь відверто напав на Поґодіна у текстах «Про те, що таке слово» і «До короткозорого приятеля» (Близорукому приятелю). Сєрґєй Аксаков вважав повчальну манеру Гоголя недоречною, його зарозумілість — обурливою і висловив жаль із приводу численних помилок і хибних думок, що наочно продемонстрували згубність тривалого перебування Гоголя на морально й інтелектуально нездоровій чужині. Син Аксакова, Константін, який написав пристрасну брошуру про «Мертві душі», схарактеризував «Вибрані місця» одним словом: вранье. Константін відчував, що Гоголь брехав одночасно обом — і самому собі, і своїй аудиторії. Особливо він обурювався презрением до російського народу загалом, що знайшло прояв у «Російському поміщику». У цьому новому шкідливому напрямі він звинуватив тривале перебування Гоголя в католицькому Римі^[368]. Гоголь прикував свого колишнього друга Поґодіна до ганебного стовпа^[369]. Хоч Гоголь жодного разу й не згадав імені Поґодіна, його особу було визнано загалом. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував в одній статті, немовби Поґодіну для його ж добра потрібна була публичная, данная в виду всех, оплеуха (ПСС 8, 348). Глибоко ображений, Поґодін дав ляпаса Гоголеві у приватному порядку, критикуючи у своїх листах до Гоголя різноманітні ідеї книги й ігноруючи ті, що стосувалися його особисто. Поґодін звинувачував Гоголя в тому, що його християнство — це просто наліт, а не глибока внутрішня релігійна сутність. Наприклад, що Гоголь надзвичайно суб’єктивний у своїй книзі; замість того, щоб підставити другу щоку, Гоголь дає ляпаса. Богородиця, пише Поґодін, не здатна на такі дива, що Гоголь їх сподівається від світської жінки. П’яте Євангеліє не спромоглося б на вплив, що його Гоголь сподівається від перекладу «Одіссеї» Жуковського. Поґодін висміює ідею, що селяни здатні прочитати цю книгу й досягти морального вдосконалення. На його думку. Гоголь не порушив по-справжньому важливих проблем Росії, а його міркування про взаємини поміщика та селянина — вкрай наївні^[370]. Поґодін був також роздратований схилянням Гоголя у «Вибраних місцях» перед доктриною офіційної народності. У своєму щоденнику він описує присутність Гоголя у його домі 1848 року саркастичними словами, що перетворюють Гоголя на симулянта на кшталт Попріщіна: Православие и самодержавие у меня в доме: Гоголь служил всенощную, неужели для восшествия на престол? ^[371] Окрім критики від своїх друзів, Гоголь отримав публічні ляпаси в періодичних виданнях. «Вибрані місця» зчинили найбільший скандал у бурхливій кар’єрі Гоголя. Однак майже одностайно в рецензіях ледь згадувалися пекучі суспільні питання, які Гоголь порушував у своєму творі. Не лише Гоголь не зумів переконати аудиторію у своїх ідеях; йому також не вдалося — принаймні у пресі — інспірувати дискусії про них. Можливо, цьому на заваді стали цензурні обмеження. Отже, незалежно від збурень, які викликала книга, у російському суспільстві вони не сягнули і друкованої сторінки, а спливли на поверхню майже випадково, оскільки обмін листами Бєлінського з Гоголем відбувався за кордоном і перебував поза службами царської пошти. Оскільки Зальцбруннський лист Бєлінського циркулював Росією неформально в сотнях копій, він, проте, отримав статус публічної заяви. Майже всі опубліковані рецензії мало не цілковито зосереджували увагу на двох вступних текстах — передмові та заповіті Гоголя, здебільшого ігноруючи решту книги. Зміст гоголівської творчості виявився набагато менш захопливим для аудиторії, ніж психічний стан її автора, який у вступних фрагментах дав найбільше поживи для занепокоєння. Майже в усіх рецензіях було засуджено Гоголеве рішення оприлюднити свій заповіт і безжально його проаналізовано з виявленням ознак авторської ірраціональності, марнославства та можливого психічного розладу. Один із рецензентів підозрював Гоголя в певних туманних розрахунках або малороссийских хитрощах з метою обдурити аудиторію; кілька рецензентів звинуватили Гоголя в католицьких і навіть єзуїтських тенденціях. Повчальний і догматичний тон зустрів майже одностайне засудження. Абсолютно всі критикували Гоголеву відмову від його попередньої літературної творчості. Росія відмовилася від гоголівських пропозицій дидактичних повчань і сказала, що очікувала прози, в чому й полягав його істинний талант. Гоголь міг спробувати відмовитися від своєї літературної творчості, але саме літературної творчості, а не сучасного «Домострою» Росія очікувала від Гоголя^[372]. Авторами двох найважливіших опублікованих відповідей, які намагалися захистити деякі аспекти цієї книги, були Степан Шевирєв (у Московите) та князь Вязємський (у Санкт-Петербургских ведомостях). З них двох Шевирєв більш безпосередньо зосередився на націоналістичній філософії Гоголя. На його думку, у попередній творчості Гоголя, особливо в першому томі «Мертвих душ», було зображено темний бік російського життя; тепер він очікував його оптимістичного образу. У своїй рецензії на «Вибрані місця» він наводить гоголівський український «період» і його повісті «Рим» та «Портрет» як доказ того, що Гоголь справді здатен показати красу та благородство. Однак гоголівські зображення росіян, незадоволено відзначає Шевирєв, досі були однобокими та зосереджувалися виключно на їхніх вульгарних і грубих рисах. На думку Шевирєва, «Вибрані місця» підтверджують, що Гоголь зрозумів велич, властиву російській нації. Насправді Шевирєв стверджує, що розуміння цієї величі лежить в основі гоголівського опису російських недоліків: Гоголь потому так чудно, так художественно, и так искренно, так смело смеется над пошлостями русского человека, что глубоко чует в нем высшую его породу, славное его назначение, присутствие начал, которые должны в нем создать великое благо всему миру^[373]. Шевирєв стверджує, що «Вибрані місця» заперечують усіх тих, хто охрестив Гоголя антиросійським українцем, розкриваючи справжню любов автора до Росії. Втім, Шевирєв також проникливо відзначає, що Гоголь хвалить російську націю не за те, чим вона є, а за те, чим вона може стати. Внесок Гоголя полягає у визначенні основних ресурсів та специфіки росіян (Гоголь артикулював їх у тексті «У чому ж, зрештою, сутність російської поезії та в чому її особливість»), що передбачає їхню майбутню велич як нації. Попри розуміння Шевирєвим Гоголевої любові до Росії та його спроби розгадати таємниці її національного життя, висновок його рецензії позначений тоном різкого осуду. Він запитує, чому Гоголь не зміг втілити той самий зміст у художньому творі? Чому Собакевичі та Манілови продовжують своє літературне життя, тоді як їхні позитивні відповідники з другого тому «Мертвих душ» згоріли в полум’ї? Безпрецедентно порушуючи журналістський етикет, він грубо ображає Гоголя, переходячи на «ти»:
Но сознайся в том, что ты часто находил самоуслаждение в этом хохоте, через меру заливался своим смехом, в чем мы тебя и прежде попрекали, слишком тешился своим даром смешить других, и забывал иногда о тех глубоких слезах, которые тяготили у тебя на душе и забвение которых отнимало у твоего смеха глубину и силу, и отзывался он тогда чем-то пустым и даже приторным. Отчего же, чуя в себе другую, высшую сторону русского человека, не давал ты ей простора в широких пределах твоей фантазии? Отчего изменял другой, лучшей половине своей мысли? Мы не обвинили бы тебя в этом, если бы ты сам не обвинил себя в этом своими же словами… «Мне хотелось попробовать, говоришь ты, что скажет вообще русский человек, если его попотчуешь его же собственной пошлостью». В искусстве никогда не должно хотеться пробовать; искусство должно быть свободно от всяких преднамерений личности. Стало, ты не всегда смеялся свободно и искренно, по призыву вдохновения? И чем же захотелось тебе попотчевать русского человека? Его же пошлостью? Хорошо потчевание, хорошо гостеприимство художника! ^[374]
Схоже, Шевирєв втрачав терпіння в очікуванні на трансформацію Гоголя, про неминучість якої сам автор оголосив у «Мертвих душах». Здається, критика дратує те, що Гоголь так легко висловив красу та шляхетність у своїх українських творах (які він згадував раніше у статті), тоді як однакова мета створює такі величезні проблеми для автора в його російських творах. Хоча критик схвально сприймає ідеї, висловлені у «Вибраних місцях», він навряд чи вдячний авторові, бо ці ідеї мали бути висловлені в більш піднесених, вартісних і тривалих формах, що є природними для Гоголя та відповідають його талантові — в мистецтві. Гоголівський сміх, який із таким захватом сприймався критиками і Шевирєвим зокрема, тепер починає переслідувати його. Вочевидь, це спричинено якісною відмінністю між доброзичливим сміхом гоголівських українських творів і сатиричним, глузливим сміхом його російських творів. Однак у реакції Шевирєва та інших, більш націоналістично налаштованих росіян, було також і розуміння того, що статус Росії заслуговує чогось більш шляхетного та монументального, ніж сміх, хоч і доброзичливий у своїй основі. На думку Шевирєва, Гоголь відповідальний за шкідливий вплив на російську культуру, що проявився у формуванні так званої «натуральної школи» — молодих письменників-гіперреалістів, які обожнювали Гоголя та зосереджувались на соціальних проблемах Росії. Шевирєв змальовує цю групу письменників як цинічних і нешанобливих — монструозне дитя Гоголя. Ці письменники відреагували на однобокий образ Росії, обмежений до її тривіальних і потворних аспектів, вирішивши наслідувати їх. Шевирєв стверджує, що навіть Гоголя злякав цей збочений прояв наслідування, й у «Вибраних місцях» він абстрагувався від нього, поспішаючи пояснити своє справжнє бачення Росії: Не чувствуя в себе еще довольно сил, чтобы художественным созданием запечатлеть сознание высшей стороны русского человека, Гоголь хотел по крайней мере дидактически, отрывочно высказать, что он признает эту сторону и в ней полагает настоящую нашу действительность, которая еще не совершилась воочию, но он надеется, что она совершится^[375]. Князь Вяземський повторює настрої Шевирєва стосовно розходження Гоголя зі своїми ошуканими послідовниками, а також із критиками-західниками, які проголосили його засновником цієї нової школи. Хоч це ім’я й не було назване, все прямо вказує на Бєлінського. Як і більшість рецензентів, Вяземський, схоже, позитивно налаштований щодо приниження Гоголем свого головного оспівувача. Гоголівська книга була полезною и нужною —і для самого Гоголя як відмова від свого минулого та деяких небажаних асоціацій, і для російської літератури як засудження певної шкідливої тенденції. Вяземський вважає гоголівську щирість у «Вибраних місцях» неудаваною, шануючи Гоголя за те, що він поділився своїми духовними муками з іншими. Він також розуміє, що Гоголь порушив чимало життєво важливих питань сучасного життя суспільства. Однак він не погоджується з багатьма гоголівськими ідеями, особливо у сфері його практичних порад. Наприклад, Вяземський критикує гоголівську статтю про поміщиків і селян як «ідилію», чиї рекомендації навряд чи здатні привести до золотого віку їхніх взаємин^[376]. Та при цьому він дорікає тим, хто кине в автора камінь за вираження ідей, з якими вони не погоджуються. На відміну від Шевирєва, який намагається вкласти Гоголя у слов’янофільський шаблон, Вяземський, схоже, роздратований тим, як різноманітні ідеологічні партії прив’язують Гоголя до власних справ. І західники, і слов’янофіли перекручують гоголівську творчість, але, на думку Вяземського, слов’янофільський культ Гоголя здається найнеймовірнішим із двох:
Что люди, провозглашающие наобум какое-то учение западных начал, искали в Гоголе союзника и оправдателя себя, это еще понятно. Он был для них живописец и обличитель народных недостатков и недугов общественных… Они не понимали Гоголя, но, по крайней мере, так могли в свою пользу перетолковать создания его вымыслов. Но что те, которые отказываются и предохраняют нас от влияния чужеземного, что те, которые хотят, чтобы мы шли к усовершенствованию своим путем, росли и крепли в собственных началах, чтобы те самые радовались картинам Гоголя, это для меня непостижимо. В картинах его, по крайней мере в тех однородных картинах, которые начинаются «Ревизором» и кончаются «Мертвыми душами», — все мрачно и грустно. Он преследует, он за живое задирает не одни наружные и прививные болячки; нет, он проникает вглубь, он выворачивает всю природу, всю душу и не находит ни одного здорового места. Жестокий врач, он растравляет раны, но не придает больному ни бодрости, ни упования. Нет, он приводит к безнадежной скорби, к страшному сознанию^[377].
Можливо, це найбільш тверезий опис впливу гоголівської уїдливої сатири на російські національні почуття. Вязємський заперечує можливість творення позитивної націоналістичної філософії на основі гоголівського мистецтва. У гоголівській безжальній анатомії російського життя Вязємський вбачає замість «світлих сторін» (Шевирєв) абсолютно хворий організм (ни одного здорового места). У пізнішій рецензії Вяземський шкодує з приводу гоголівських крайнощів у його погляді на Росію, зазначаючи: Наш свет не рай, но и не ад^[378]. Слід відзначити, що у Вяземського і Шевирєва, котрі зазвичай захищали Гоголя від звинувачень у браку патріотизму, зростає нетерпіння та розчарування гоголівськими непривабливими національними образами. Як і Шевирєв, Вязємський творить дихотомію пошлости, яка панує у попередніх творах Гоголя про бюрократичне середовище Росії, та протилежної тенденції до ширших людських проблем, що проявились у «Вибраних місцях». Попри схвалення цього нового напряму, Вяземський відраджує Гоголя від написання таких книг. «Мертві душі» посилили в російській літературі певні шкідливі тенденції — на кшталт невдоволення, що характерне для молодих письменників, яке слід подолати. Гоголь висловив свою любов до росіян в останньому листуванні, але Вязємський нагадує авторові, що Росія очікує її прояву в літературній формі. Головний орган західників — Отечественные записки — забракував «Вибрані місця» і, на відміну від Шевирєва та Вязємського, вважав попередню прозу Гоголя найбільшим проявом сучасної російської літератури. Для того, щоб додати виразності, після короткої тристорінкової рецензії на «Вибрані місця» було подано рецензію на книгу ілюстрацій до «Мертвих душ», таким чином применшуючи значення перших. На думку редакторів, гоголівська стаття «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ») доводить, що, попри заяву в передмові, Гоголь навряд чи відмовився від своєї прози^[379]. Ображений цією книгою, Бєлінський розкритикував її в Современнике. Він вказав на гоголівські протиріччя і висміяв деякі його ідеї, такі, як завдання Гоголя для світських жінок або його великі сподівання на переклад «Одіссеї» Жуковського. Але в цілому рецензія була радше стримана, беручи до ваги вибуховий темперамент Бєлінського і міру образливої невдячності Гоголя (Я аналізувала коментарі Бєлінського на гоголівські листи про «Мертві душі» в четвертому розділі). Бєлінський зізнався другові, що хоч він і написав її, маючи на увазі цензуру, Нікітєнко все одно скоротив її на третину від початкового розміру, вилучивши з його рецензії чимало уривків із книги Гоголя (ССБел 8, 222—239, 87—688). Це ще раз свідчить про вибухові аспекти гоголівської творчості, навіть у її цензурованій формі, і про факт, що рецензія ледве отримала дозвіл на друк (журналістська цензура була більш суворою, що й пояснює проблеми Бєлінського з цитуванням уже опублікованого тексту). Загалом Гоголь завдав важкого удару своїм шанувальникам із західницького табору та примирився зі своїми критиками з табору консервативного. Булґарін зловтішався своєю перемогою^[380]. Хоч Гоголь завжди тримав Бєлінського на відстані, він, вочевидь, пожалкував, що образив його. Він написав Бєлінському, що не мав наміру його ображати, прийнявши критику консервативної преси. Однак він також пожалкував, що гнів засліпив критика книги (ПСС 13, 326—328). Бєлінський відповів знаменитим Зальцбруннським листом, одним із найбільш улюблених російських текстів Леніна у XIX столітті (ПСС 8, 743). Лист отримав статус настільки авторитетного звинувачення «Вибраних місць», що редактори ПСС додали його як невід’ємну частину цього твору — це єдиний із листів, адресованих до Гоголя, що з’являється в цьому виданні. Лише нещодавно російські вчені спромоглися вилучити інвективу Бєлінського на «Вибрані місця» й не дивитися на них крізь його призму^[381]. У Зальцбруннському листі Бєлінський стверджує, що радше ідеологічні заперечення, а не особисте озлоблення мотивували його відторгнення гоголівської книги. Він пояснює, що можливість обійти царську поштову цензуру (вони обоє були тоді за кордоном) дозволяє йому вільно висловлюватись. У той час, як твердження слов’янофілів навряд чи були одностайними, як показує реакція Аксакова, вони могли вважати чимало гоголівських ідей співзвучними. Однак Гоголь у «Вибраних місцях» зовсім нічого не міг запропонувати західникам, і гостра критика гоголівської національної філософії Бєлінським це пояснює. Бєлінський визнає, що сподівання західників на Гоголя як маяк російського поступу виявилися недоречними. Як і чимало інших, Бєлінський вважає хибною гоголівську ідею про характер країни та потребу в його тривалому перебуванні за кордоном. Він запевняє Гоголя: Россия видит свое спасение не в мистицизме, не в аскетизме, не в пиэтизме, а в успехах цивилизации, просвещения, гуманности (ПСС 8, 501). Росії потрібні не проповіді й молитви, а пробудження людської гідності, прав і законів, індивідуальних свобод, прав власності та скасування кріпацтва й тілесних покарань. Бєлінський, мимоволі повторюючи власне гоголівські ідеї, висловлюється проти віртуальних «корпорацій» злодіїв, що діють у своїх сховках всередині державної бюрократії. Перед лицем таких глибоких проблем найвідоміший російський письменник, за словами Бєлінського, является с книгою, в которой во имя Христа и церкви учит варвара-помещика наживать от крестьян больше денег, ругая их «неумытыми рылами»! (ПСС 8, 502). Обурений Бєлінський нападає на Гоголя зі знаменитим епітетами: Проповедник кнута, апостол невежества, поборник обскурантизма и мракобесия, панегирист татарских нравов — что Вы делаете?.. Взгляните себе под ноги: ведь Вы стоите над бездною (ПСС 8, 503). Бєлінський лається з приводу гоголівських жестів у бік офіційної народності. Він попереджає Гоголя, що російська публіка, яку Бєлінський прирівнює до своїх однодумців-лібералів, швидко відмовляється від великих авторів, искренно или неискренно отдающих себя в услужение православию, самодержавию и народности (ПСС 8, 506). На противагу Гоголю Бєлінський вважає, що природні інстинкти російської нації більшою мірою тяжіють радше до атеїзму, ніж до глибокої релігійності. Як інституція російська православна церква завжди служила опорою світської влади, а отже, нерівності й несвободи. Бєлінський зазначає, що російський народ одностайно зневажає православних священиків як розпусних мракобісів, котрі піклуються тільки про свій матеріальний добробут. Він висміює гоголівську доктрину взаємної любові між царем і російським народом: самодержавство може здаватися божественной красотой лише з Гоголевого прекрасного далека, зблизька виглядає зовсім по-іншому. Російська громадськість, стверджує Бєлінський, очікує, що її автори захистять її від мрака самодержавия, православия и народности (ПСС 8, 507). Якщо Гоголь любить Росію, то він має радіти повному провалу своєї книги — з огляду на її явно шкідливе послання. Якщо він бажає повернути прихильність своєї аудиторії, йому слід повернутися до писання прози, яка нагадує його попередні твори. Гоголь відповів на пристрасний лист Бєлінського дуже спокійно. Він пошкодував з приводу праведного гніву Бєлінського, нагадавши йому, що він не має монополії на істину. Хоча критики й можуть почасти мати рацію, Гоголь повідомляє йому про п’ятдесят інших листів у відповідь на «Вибрані місця», що заперечують ідеї Бєлінського і також почасти мають слушність. Від рецепції свого твору Гоголь засвоїв один урок: він не знає Росії й повинен вирішити цю проблему, повернувшись туди (ПСС 13, 360—361). Наприкінці листа Гоголь бажає Бєлінському всього найкращого. Однак перша реакція Гоголя на Зальцбруннський лист Бєлінського не була аж настільки стоїчною. Чернетка початкового листа Гоголя до Бєлінського, поруч із роздратованими протестами, більш конкретно стосується ідей Бєлінського (ПСС 13, 435—446). Гоголь звинувачує Бєлінського в есенціалізації європейської цивілізації, яку знаменитий західник хотів взяти за основу сучасної Росії. За словами Гоголя, європейська цивілізація не являє собою жодного органічного, єдиного цілого, а є вибуховою сумішшю протиборчих ідеологічних партій. Гоголь зазначає, що європейці самі більше не впевнені, чим є їхня цивілізація. На закид Бєлінського про те, що перебування Гоголя за кордоном заважає йому пізнати Росію, письменник відповідає, мовляв, Бєлінський, живучи в Санкт-Петербурзі й пишучи свої нікчемні статейки, ще менш компетентний у цьому питанні. Гоголь підтверджує свою віру в релігійність російського народу й засуджує огульний критицизм православного духівництва Бєлінським. На думку Гоголя, погляд Бєлінського на поміщика відгонить XVIII століттям. Гоголь стверджує, що селянам буде значно краще, коли за них відповідатимуть поміщики, а не чиновники, яких Гоголь описує як вічно корумпованих і корисливих п’явок. Він уточнює, що не заперечує масової грамотності, але нині його цікавлять грамотні дрібні чиновники, які чинять так багато лиха та зловживань. Натякаючи на матеріалізм Бєлінського, Гоголь вважає за свій обов’язок говорити про вищі ідеали та цінності й нагадувати своїм читачам про духовні проблеми. Публікацією «Вибраних місць» Гоголь спромігся образити певною мірою майже всіх і опинився у відчуженому становищі. Його посланню про патріотичні реформи не вдалося підняти його до статусу національного пророка. Питання про щирість його любові до Росії залишається відкритим. Найважливіше, що гоголівська аудиторія рішуче відхилила його звернення до публіцистики і дала зрозуміти, що він здатен заробити її милість лише за допомогою мистецтва. Захист Гоголя: «Авторська сповідь»