Annotation 18 страница

У березні 1842 року, в той час, як «Мертві душі» оцінювалися цензором, а Гоголь додавав останні штрихи до свого переробленого «Тараса Бульби», слов’янофільський журнал Московит опублікував фрагмент роману Гоголя про італійського князя під назвою «Рим». Князь відвідує Париж, який розчаровує його, і повертається до Рима зміненою людиною, з новим розумінням Італії та римлян. Фрагмент протиставляє Париж як утілення духу XIX століття та французької нації італійській культурі, яка може здатися відсталою та вмираючою, але насправді наділена життєвою силою й історичною спадщиною, що надають їй нового життя. Сперечаючись із критикою Бєлінського образу Парижа в цьому фрагменті, Гоголь заперечував у листі до Шевирєва, що в його герої відображено його особисті симпатії: Я принадлежу к живущей и современной нации, а он к отжившей. Идея романа вовсе была не дурна. Она состояла в том, чтобы показать значение нации отжившей, и отжившей прекрасно, относительно живущих наций (ПСС 12, 211). Гоголь досліджує в «Римі», що може статися з «мертвою», але колись історичною нацією, накреслюючи альтернативу до сценарію, який він передбачив для України у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року. У «Тарасі Бульбі» історична українська нація зливається з іншою нацією у формі потужнішої, синтетичної, сучасної нації. У «Римі» історична, хоч тепер і постаріла італійська нація відроджується незалежно — від свого власного коріння та сама собою. Париж і французька нація, як її зображено в «Римі», нагадує гоголівський образ Санкт-Петербурга та його суспільства. Римляни, навпаки, нагадують гоголівських українців. Порівняння є не цілковито алегоричним, але воно присутнє, показуючи, як Гоголь бавиться з елементами своїх міркувань про національність, до яких, що цікаво, залучено Росію та Україну. Роберт Маґуайр провів паралель між італійцями в «Римі» та росіянами^[343]. Однак, якщо підходити буквально, це могло би створити аномалію: зрештою, Гоголь ніколи не писав про російську націю і явно заперечив сам у листі, цитованому мною вище, що ідентифікує себе як належного до живущей и современной нации, під якою 1843 року він міг мати на увазі лише Росію. Гоголівські римляни є «постарілою» нацією лише на порозі відродження, а не сучасною. Однак Маґуайр правий настільки, наскільки текст містить послання, що стосуються російської нації. Італійська нація в «Римі» начебто спонукає до переоцінки російського простого народу та його націєпороджуючого потенціалу — цю ідею цінували слов’янофіли. Проте італійська нація в тексті не відповідає гоголівському образові російської нації, а навпаки, нагадує гоголівських українців. Інакше кажучи, Гоголь уявляє ідеальний російський народ відповідно до українських моделей. Він вдається до випробування стратегії, яку застосує у «Тарасі Бульбі», тобто прищепить російській нації якості, що їх він цінував в українцях. Змішання можливих аналогій опирається тонким алегоріям. Та все ж опозиція між Росією як Францією та Україною як Італією посідає найважливіше місце в тексті. Париж постає як близнюк Петербурга в гоголівській прозі. При в’їзді до цього міста римський князь шокований рухом і блискучим світлом, людськими юрбами та справжнім хаосом, глухим шумом міста і волшебным освещением газа (ПСС 3, 223) — всім, що нагадує враження коваля Вакули від Петербурга та знамениті образи Невського проспекту з однойменної повісті. Сучасний центр міста матеріалізується за допомогою очуднюючого гоголівського гротеску, так само, як і у випадку з Петербургом. Незабаром князь доходить висновку, що весь цей шум і шарпанина — порожні та безплідні. Фальшиво перебільшена політична активність, як у повідомленнях газет, базується на звичайній ілюзії реальності, так само, як і бюрократична система в гоголівських повістях, здавалося, працювала тільки в чорнилі й на папері. Ниций розрахунок, культ моди та розкоші, брак щирої людської близькості — всі ці відмінні риси паризького суспільства в «Римі» могли бути запозичені з «Невського проспекту». Хоч і спочатку засліплений, князь втомлюється від перезбудження та знаходить мало гідного поваги в місті, образ якого він плекав, неначе Мекку. Це перегукується з власним паломництвом Гоголя до Санкт-Петербурга та його розчаруванням у великих сподіваннях. Незважаючи на розчарування в цьому сенсі, перебування князя в Парижі справило несподіваний вплив на нього — кращим розумінням своєї рідної землі та пробудженням власної національної ідентичності як італійця. Це досить точно відображає роль, яку відіграв досвід Гоголя в Санкт-Петербурзі в розворушенні його українського націоналізму. Рим, який видався князеві в Парижі темным, заплеснелым углом Европы, тепер виявляє свої нові принади (ПСС 3, 226—227). Тепер він здатен побачити його новими очима, що стало можливим завдяки погляду з-за кордону. Шлях князя до національного утвердження римського народу провадить через занурення в горду історію його країни, так само, як історичні дослідження на українську тематику допомогли розворушити український націоналізм Гоголя. Князь знаходить невичерпні ресурси динамізму в римській історії, в італійському розмаїтті мов, форм правління, військових подвигах, художніх здобутках та виявах релігійного завзяття. Однак на сьогоднішній день, міркує князь, Італія не розкриває цієї величі, будучи позбавленою значенья политического, а с ним и влиянья на мир (ПСС 3, 241). Це твердження явно не дозволяє провести аналогію між російським та італійським народом, оскільки надзвичайна політична значущість Росії становила, можливо, найуживаніший доказ її величі. Україна пропонує набагато кращу аналогію з італійським народом і занепадом його політичного існування. Оповідач описує Італію вбраною в нищенское вретище, на якому висять куски ее померкнувшей царственной одежды. Це нагадує образ України з «Миргорода» — сучасну ветхість із печальними залишками колишньої козацької слави. В цей момент князь ставить вирішальне запитання: чи може Італія відродитись? Його величественная мысль підказала йому, що не умерла Италия, її дух вічний (ПСС 3, 242). Він згадує про її роль у християнізації Європи, у зародженні всемирной торговли, хитрой политики и сложности гражданских пружин, вознесшейся потом всем блеском ума (ПСС 3, 242). Це інкапсулює головну гоголівську концепцію української історії: Київську Русь як центр християнізації, поширення київської торгівлі, козацьку «хитру» політику та розквіт українського просвітництва у вигляді Київської академії — першого університету на східнослов’янських православних землях. Римський народ, на думку князя, містить вічне насіння життя, не зіпсоване сучасною освітою; він, шляхетний і гордий, віддається надмірностям та імпульсивності й наповнений природною веселістю. Як я вже показала в багатьох місцях, це були для Гоголя питомо українські атрибути. Російський народ, навпаки, характеризується, на думку Гоголя, сонною ледачістю, сліпим підкоренням владі та браком почуття гумору. Саме в цьому й весь сенс. Російські читачі Московита були більшою мірою схильні бачити в могутніх італійцях аналогію з росіянами і покладали свої надії на національне відродження — після невдач, спричинених Пєтром Першим, у потенціалі, вміщеному у простому російському народі — справжньому хранителі національного духу. Однак вкладене Гоголем у свої слова і, вочевидь, проігнороване його читачами, полягає в тому, що, уявляючи існування цього національного російського ядра, Гоголь застосував свої найзаповітніші ідеї про український народ і вільно використав їх у своїх національних фантазіях. І в «Тарасі Бульбі», і в «Римі» Гоголь переодягає своїх українців у росіян. Це мало глибокі підривні підтексти. Хоча Гоголь і заводить незалежну Україну у глухий кут історії в «Тарасі Бульбі» версії 1842 року, він, схоже, майже одночасно відроджує її в «Римі». Текст, створений для посилення російського націоналізму, водночас розмірковує про відродження нації, яка дуже сильно нагадує українську. 6. Крах прози

…какую национальную философию можно вывести из наблюдений над человеком в России — над русским бытом, жизнью и природой? Из этого, пожалуй, выйдет философия полного отчаяния. А. В. Нікітєнко, Щоденник, 30 червня 1839 року Звинувачення критиків у тому, що Гоголю бракує достатньо знань для писання про Росію зрештою зійшли нанівець. Гоголь зізнався: для того, щоби бути російським письменником, недостатньо просто записувати російською мовою плоди своєї пустопорожньої фантазії: слід свідомо вивчати свою батьківщину. Після «Мертвих душ» він якраз і здійснив такий проект самоосвіти, продовжуючи його до самої смерті. За своїм грандіозним масштабом цей проект перевершив навіть історичні дослідження Гоголя. У його блокнотах вміщено записи 1841—1850 років з таких тем, як: російські подорожні нотатки: слова і фрази, часто пов’язані з конкретною провінцією; фрагменти селянських діалогів; ціни на різноманітні товари; імена та класифікації птахів, рослин, риби, комах і коней; записи про сільськогосподарський календар; обов’язки адміністративних служб; і — як це типово для Гоголя! — описи хабарницького етикету, сформованого урядовим чиновництвом (ПСС 7, 317—391; ПСС 9, 539—576). На додачу до «Записок», Гоголь зібрав матеріали, які редактори ПСС згрупували у «Записки з етнографії», «Записки про сільське господарство та селянський побут» і «Матеріали для словника російської мови» (ПСС 9, 415—486). Гоголь також зібрав бібліографію про філологію, історію та географію Росії, базовану на каталозі бібліотеки Смірдіна (ПСС 9, 491—492). Однак найдовший зі збережених конспектів, який колись був зроблений Гоголем, базується на п’ятитомному виданні П. С. Палласа «Подорожі різними провінціями Російської держави» (Путешествие по разным провинциям Российского государства в 1768—1773 гг. ); цей конспект за обсягом приблизно дорівнює його «Мертвим душам» (ПСС 9, 277—414). Пишучи до своїх друзів у ці останні роки? Гоголь часто просив їх купувати книжки про Росію і наполягав, щоб вони стали помічниками в його дослідженнях. Такий епістолярний курс про Росію нагадує попередній прискорений курс про Україну, хоч і набагато коротший: його здійснювали його мати й тітка під час написання «Вечорів на хуторі». Це також нагадує заклик Гоголя до своїх читачів у передмові до другого видання «Мертвих душ» висилати йому інформацію про країну. Тепер Гоголь закликав у помічниці своїх сестер, навіть попри те, що вони жили в Україні, а його темою була Росія. Він просив їх про всілякі подробиці стосовно життя маєтків та їхніх селян. Він подавав це завдання як їхній «святий» обов’язок, ухилення від якого буде вважатися «гріхом» (ПСС 12, 311—315, 548—551). Коли чоловіка Алєксандри Смірнової було призначено губернатором до Калуги, вона стала ще одним потенційним джерелом інформації і також отримала докладні запитання й інструкції від Гоголя (PSS 12, 528—529; PSS 13, 31—36). Її чоловік був завербований до закупівлі книжок, у яких слышна сколько-нибудь Русь, хотя бы даже в зловонном виде (ПСС 13, 211). Юрія Самаріна, котрий у той час працював у департаменті у справах неросійської Лівонії, Гоголь просив присилати йому «реєстри, записки з засідання Сенату та списки рішень, які стосуються лівонських селян»^[344]. Гоголеві була потрібна ця вещественная и духовная статистика Руси, як він її називав, для написання наступних томів «Мертвих душ» (ПСС 13, 52). Оскільки чимало людей вважали образ Росії в першому томі роману неправдивим, ця «статистика» покликана була допомогти Гоголю у творенні «правдивішого» образу. Хоча гоголівські невіглаські, імпресіоністичні погляди на Росію надали лише запис її недоліків, серйозне дослідження мало забезпечити йому (або він на це сподівався) позитивний матеріал. Хоча чимало російських інтелектуалів того часу скаржилися на своє незнання країни поза межами столиці, наполегливі пошуки Гоголем цього знання здавалися додатково мотивованими його незахищеністю як українця і в певному сенсі нагадували дослідження чужої країни. Як це властиво для дисфункціональних стосунків із Росією, попри його патріотичні зусилля в її дослідженні, до 1848 року він відмовлявся приїздити туди, ігноруючи заохочення своїх друзів — зокрема Плєтньова, Шевирєва і родини Аксакових^[345]. Хоч він і проповідував у «Вибраних місцях» потребу в безпосередньому ознайомленні з Росією, місячний візит Гоголя до Смірнової та її чоловіка в Калузі в 1849 році залишився його єдиними відвідинами нестоличної Росії. Листи Гоголя з цього періоду показують, що мета дослідження Росії була тісно переплетена з його моральною перебудовою. Він задумав свою внутрішню реконструкцію як підготовку до завершення «Мертвих душ», які стали для нього твором, що мав окреслити його. Гоголь прийшов до переконання, що його колишні, надміру негативні описи Росії випливають з його власної духовної та моральної недосконалості. Цей дивний зв’язок між національністю та моральністю відбивається у його захисних листах 1844 року до Смірнової, цитованих мною у вступі до книги, де Гоголь описує свою українсько-російську ідентичність. Тривожні проблеми цієї подвійної ідентичності, його соціальної ролі як автора та його знання Росії сформували в письменника один болісний комплекс. Він вимагав від друзів докладних вражень про себе, особливо їхніх дорікань. Він стверджував, що потребує їх для творення своєї душі, що, на відміну від їхніх душ, усе ще перебувала «в стані формування» (ПСС 12, 266—269). Він зізнався, що коли покинув Росію після публікації «Мертвих душ», то усвідомив, що без удосконалення своєї душі його талант буде безсилим творити заради «добра й користі» своїх співгромадян. Тому він зробив завдання художнього творення завданням самотворення (ПСС 12, 290, 434). Художнє творення, своєю чергою, було для нього формою соціальної корисності, що визначала його моральні цінності й виправдовувала його світське існування на цій землі. Особливо національне творення, на його думку, було найбільш корисним у соціальному плані. У листі до Матвєя Константіновського від 1848 року Гоголь явно пов’язав національну літературу із соціальною корисністю. Він стверджував, що література була спроможна підвищити обізнаність людей у тому, що становить істинно російський дух, і сама могла б відвадити чиновників від багатьох злодіянь (ПСС 14, 40). Продовженням «Мертвих душ» Гоголь прагнув виконати патріотичну службу, аналогічну до тієї, що її виконували чиновники, котрі перебували на державній службі (ПСС 13, 33—34). Наступна цитата з Гоголевого дещо безладного, але серйозного листа до Константіновського демонструє взаємопов’язаність усіх цих проблем в одному тісному вузлі споріднених питань:
Я думаю, что если я, с моим умением живо изображать характеры, узнаю получше многие вещи в России и то, что делается внутри ее, то я введу читателя в большее познание русского человека. А если я сам, по милости божией, проникнусь более познаньем долга человека на земле и познаньем истины, то от этого нечувствительно и в сочинении моем добрые русские характеры и свойства людей получат привлекательность, а нехорошие — такую непривлекательность, что читатель не возлюбит их даже и в себе самом, если отыщет. Вот как я думал и поэтому узнавал всё, что ни относится до России, узнавал души людей и вообще душу человека, начиная со своей. Еще я не знал сам, как с этим слажу и как успею, а уже верил, что это будет мне возможно тогда, когда я сам сделаюсь лучшим. Вот в чем я полагаю мое писательство (ПСС 14, 40—41).
Для завершення «Мертвих душ» у формі, що б розкрила внутрішню цінність Росії, Гоголю потрібно було пробудити любов до неї в собі самому. Він визначав відсутність такої любові як симптом своїх моральних недоліків. Коли він довідається про Росію більше, як йому здавалося, тоді він зможе полюбити її. Тільки тоді він зміг би виконати свою роль священної посудини, за допомогою якої сутність Росії постане перед світом. Наскільки вирішальною була ця любов для Гоголя у творенні достатньо позитивного продовження «Мертвих душ», видно з молитви, яку він занотував у своїй записній книжці: Боже, дай полюбить еще больше людей. Дай собрать в памяти своей всё лучшее в них, припомнить ближе всех ближних и, вдохновившись силой любви, быть в силах изобразить. О, пусть же сама любовь будет мне вдохновеньем (ПСС 7, 381). Гоголь готував своє повернення до Росії у 1848 році як надзвичайно символічну подорож. Він вважав, що «гріх» його попередньої прози буде спокутувано «Вибраними місцями з листування з друзями», публікація яких мала закласти основу для його повернення^[346]. Спеціальний маршрут мав завершити його пошуки «національного очищення». Гоголь планував заробити право возвратиться в Россию, як він писав своїй матері, шляхом очищення своєї душі у Святій Землі, яка, нарешті, зробить його готовим почати службу истинную отечеству (ПСС 13, 193). Його національна спокута планувалася публічно шляхом видання «Вибраних місць» і приватно — спокутуванням гріхів перед Гробом Господнім. На жаль, символічному поверненню Гоголя в ролі національного Месії відбутися не судилось. «Вибрані місця» не зуміли викликати загальної ейфорії, а Гоголь так і не став у Святій Землі кращою людиною, як він сам зізнавався (ПСС 14, 167). Переповнений внутрішніми стражданнями, Гоголь перебував на грані смерті (або принаймні так стверджував) кілька разів. Глибоко незадоволений своєю роботою, він, як відомо, спалив рукописи двох редакцій другого тому «Мертвих душ» (у червні 1845 і лютому 1852 років, незадовго до смерті). Заведено вважати, що напади ментальної або психосоматичної хвороби Гоголя спонукали його до цих та інших радикальних кроків (ПСС 7, 400). Однак у той час, як хвороба могла знищити Гоголеве писання, так само видається ймовірним і те, що писання зробило його хворим, оскільки він усвідомив, що поставив перед собою неможливі цілі. Хоч яке було щире його бажання подарувати Росії націоналістичний підйом, любов, потрібна для цього, так ніколи й не матеріалізувалась. Незважаючи на те, що як громадянин він плекав ідею російського націоналізму, як художник він виявився нездатним донести це послання. У листі до поета Ніколая Язикова 1844 року Гоголь скаржився, що робота над «Мертвими душами» просувається не так, як би йому хотілось, оскільки йому бракує водночас і необхідного знання, і внутрішнього розвитку, що лише вони могли просунути його твір уперед, він писав: никак не в силах я писать мимо меня самого (ПСС 12, 332). Однак писання мимо самого себя визначало гоголівську роботу над продовженням і зрештою, вочевидь, і спонукало до його знищення. У 1849 році він написав своєму другові Данилевському про свою неспроможність працювати: в душе грусть: будущее страшно; всё неверно (ПСС 14, 104). Гоголівське ниюче відчуття фальшу після зіткнення за кілька днів до смерті зі своїм головним опусом могло бути причиною його загибелі в полум’ї. Вилучене продовження «Мертвих душ»: смерть сатири

Незважаючи на два акти спалювання, фрагменти другого тому «Мертвих душ» уціліли. Хоча ці залишки не дають змоги реконструювати цілий роман, вони, проте, вказують на напрями гоголівської творчості, як і записки та відкинуті чернетки іншої прози. Збережені фрагменти включають перші чотири глави другої редакції та фінальну главу першої редакції. Зникла середина роману, але свідчення присутніх на гоголівських читаннях, особливо брата Смірнової, Льва Арнольді, та Шевирєва, які переказали зміст глав, які Гоголь прочитав їм у князя Оболєнського, дають певне уявлення про головні сюжетні ходи цієї глави. Всі ці матеріали демонструють, що Гоголь щиро прагнув запропонувати позитивне бачення Росії, засновуючи його на сучасних реаліях. Але оскільки він вважав ці реалії далекими від ідеалу, це змусило його спіткнутись. Замість сатири, яка забезпечила метод спрямування таких недоліків у його ранній творчості, Гоголь прагнув запропонувати конструктивні розв’язання та позитивні приклади. Історію роботи Гоголя над другим томом «Мертвих душ» можна підсумувати як боротьбу зі своїм власним талантом і схильністю до сатири, яку він бичував у «Вибраних місцях» як соціально шкідливу літературну модальність. Однак у випадку Гоголя писати несатирично про сучасність дорівнювало писати мимо самого себя. Судячи із уцілілих фрагментів, Гоголь хотів об’єднати дві несумісні мети: уникнути критики Росії та запропонувати способи її покращення. Він вважав, що до золотої доби Росії справа ще не дійшла і вона лежить у межах досяжного — щось на кшталт майбутнього комуністичного ідеалу в совєтські часи. Повідомлялося, що колись велич російського духу, наразі приспану, буде повністю активовано і визнано цілим російським народом. Оформлюючи в такий спосіб цю проблему. Гоголь просто попросив своїх співвітчизників радше перетворитися на більших росіян, ніж стати іншими. Ключем до цієї трансформації Гоголь вважав перебудову та зміцнення поміщицької економіки. Посилюючи послання попереднього тому «Мертвих душ», другий том уникає Санкт-Петербурга та його бюрократії, показуючи нестоличну й народну Росію. Ранні твори Гоголя показували Санкт-Петербург, адміністративний центр Росії, як Мекку для тих, хто шукав соціального просування — таких, як Попріщін, або як експортера розбещених модників і шахраїв на кшталт Хлєстакова. У другому томі «Мертвих душ» Санкт-Петербург постає не як місце, до якого стікаються російські дворяни, а місце, яке вони покидають заради очолення істинно-російського і по-справжньому корисного життя в їхніх маєтках: обробляти землю й наглядати за моральним удосконаленням селянина. Тєнтєтніков, один із нових гоголівських позитивних персонажів, здійснив такий вихід із лихого міста, відкинувши мертвые бумаги заради земного раю землі своїх предків (ПСС 7, 19). Дворянин виконує свій громадянський обов’язок, наглядаючи за своїм маєтком, а не ганяється за рангами на принизливій і безглуздій державній службі. На думку Гоголя, взаємини між поміщиком і його селянами служили основою соціальної структури Росії, оскільки поміщик пов’язує селянські маси з вищою державною владою. Господарча життєспроможність поміщика, своєю чергою, мала суттєве значення для виконання ним цього важливого завдання. У той час, як релігія задає тон у «Вибраних місцях», економіка панує у продовженні «Мертвих душ». У романі оформлюється тема матеріальних благ не просто як проблема того, як накопичити багатство, а як поєднати його з моральним благом і державною службою. Костанжоґло, один із персонажів цього тому з дивним ім’ям, постає як ідеальний поміщик у цьому плані. Він отримує солідний річний дохід зі свого маєтку, оскільки дбає про землю, забезпечує багатство для своїх працьовитих селян і будує церкви у своєму селі на славу Господа. У його промовах про управління маєтком сільське життя зображено як воістину шляхетне та потенційно прибуткове. Коли Чічіков діловито запитує Костанжоґло, як стати багатим, Костанжоґло відповідає, що заможність досягається лише важкою працею, і висміює схеми швидкого збагачення (ПСС 7, 72). Він дарує Чічікову благу вість про потребу в копіткій праці та відмову від інтриг. Таким відвертим моралізаторством, яке було немислиме в першому томі «Мертвих душ», рясніє другий том. У другому сатира відходить — натомість з’являється повчання. Тепер Гоголь вважає сатиру прокляттям і в одному листі навіть намагається заднім числом вилучити її з першого тому, позбавляючи його сатиричного аспекту (ПСС 12, 144)^[347]. Гоголь протиставляє Костанжоґло двох інших поміщиків. Один із них — Хлобуєв, котрий є ілюстрацією модного, марнотратного способу життя і повного нехтування обов’язків поміщика. Костанжоґло зацікавлює Чічікова у зруйнованому маєтку Хлобуєва, що його той змушений продати для покриття величезного боргу. Другим контрастним персонажем до Костанжоґло є Кошкарьов, який у помилковій спробі інноваційного управління запроваджує низку інституцій, комітетів і контор. Замість налагодження нормальної роботи маєтку це, сказати б, «петербурзьке рішення» закінчується створенням паралізуючого бюрократичного лабіринту. Костанжоґло знущається з кошкарьовської школи для селян, стверджуючи, що все, що потрібно для просвітлення селянина, — це зробити его прежде богатым да хорошим хозяином, а там он сам выучится (ПСС 7, 68). Міцне господарство є першою умовою поступу. Хоч і будучи обвинуваченим у політичному реакціонерстві Бєлінським та рештою критиків, Гоголь наприкінці свого життя був глибоко стурбований прогресом Росії. Прогрес мав довести внутрішні можливості Росії та проявити її національну велич у другому томі «Мертвих душ». Виходячи з консервативних позицій, Гоголь вважав, що його можна досягти в рамках існуючої соціальної та економічної системи, з допомогою релігійного, морального переродження, яке він проповідував у «Вибраних місцях». Оповідач другого тому «Мертвих душ» виявляє в російській нації нестримне прагнення до прогресу:
Где же тот, кто бы на родном языке русской души нашей умел бы нам сказать это всемогущее слово вперед? кто, зная все силы, и свойства, и всю глубину нашей природы, одним чародейным мановеньем мог бы устремить нас на высокую жизнь? Какими слезами, какой любовью заплатил бы ему благодарный русской человек. Но веки проходят за веками, позорной ленью и безумной деятельностью незрелого юноши объемлется < …. > и не дается богом муж, умеющий произносить его! (ПСС 7, 23).
У цьому романі Гоголь сам намагається використати мову російської душі для проголошення цього магічного заклику до прогресу. Фінальний з числа збережених фрагментів твору показує, що матеріальне поліпшення життя Гоголь зробив наріжним каменем будь-якого руху вперед. Він розробляє схожі ідеї в розлогій нотатці у своїй «Записній книжці 1846—56», як проголошено в першому її рядку, про «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России). Гоголь стверджує, що його перша хвиля зробила росіян неспроможними до практичного життя і привчила їх до побудови повітряних замків. Він додає: Множество комиссий, комите< тов> увеличило сложность, упавшую тяжелым бременем. Посреди всего этого всякое чувство экономии потерял< ось>. Трата денег страшная (ПСС 7, 390). Можливо, через тривале перебування в буржуазній Європі гоголівські рецепти для подолання гнітючої відсталості Росії ґрунтувалися на процвітанні, що, своєю чергою, мало призвести до гідності та соціального добробуту. Отже, у відповідь на критику щодо сатиричного трактування російських хвороб у першому томі Гоголь пропонує тепер позитивну ідеологію. Для тих, хто вважав, що автор бездушно-глузливий, тепер він демонструє патріотичну стурбованість. Він також враховує скарги про його зображення Росії як надзвичайно відразливе. Більше немає забруднених ставків, як у Манілова, або ветхих руїн, як в обійсті Плюшкіна: будинки дворян тепер чисті, свіжопофарбовані, приємні й оточені прекрасною природою. Гоголь відкриває свій другий том у манері Рудого Панька, повторюючи звинувачення своїх читачів:
Зачем же изображать бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства? Что ж делать, если уже такого свойства сочинитель и, заболев собственным несовершенством, уже и не может изображать он ничего другого, как только бедность, да бедность, да несовершенство нашей жизни, выкапывая людей из глуши, из отдаленных закоулков государства. И вот опять попали мы в глушь, опять наткнулись на закоулок (ПСС 7, 7).
Підготувавши читача другого тому до зустрічі — через авторський невиліковний стан незадоволення — з тією самою старою похмурістю, оповідач пропонує приємну несподіванку:
Зато какая глушь и какой закоулок! Как бы исполинской вал какой-то бесконечной крепости, с наугольниками и бойницами, шли, извиваясь, на тысячу с лишком верст горные возвышения. Великолепно возносились они над бесконечными пространствами равнин, то отломами, в виде отвесных стен, известковато-глинистого свойства, исчерченных проточинами и рытвинами, то миловидно круглившимися зелеными выпуклинами, покрытыми, как мерлушками, молодым кустарником, подымавшимся от срубленных дерев, то, наконец, темными гущами леса, каким-то чудом еще уцелевшими от топора. Река то, верная своим берегам, давала вместе с ними колена и повороты, то отлучалась прочь в луга, затем, чтобы, извившись там в несколько извивов, блеснуть, как огонь перед солнцем, скрыться в рощи берез, осин и ольх и выбежать оттуда в торжестве, в сопровождении мостов, мельниц и плотин, как бы гонявшихся за нею на всяком повороте (ПСС 7, 7).
Ось вам нарешті прекрасний, грандіозний образ російської природи подано багатою, складною мовою ранніх гоголівських описів Дніпра або української ночі. Зникли гнітючі пейзажі — чушь и дичь або обгорелые стволы дерев (ПСС 6, 21). Проте цьому ефектному художньому прояву не чужі певні властиві Гоголеві штрихи, акуратно приховані за всім цим словесним надлишком. З одного боку, Росія матеріалізується у цьому фрагменті в образі фортеці, насамперед закритої від зовнішнього світу, немов гігантська в’язниця. На відміну від нестримної української річки Псьол у «Вечорах на хуторі», яка щороку свавільно змінює своє русло, ця російська річка верная своим берегам у супроводі мостів і дамб. Це нагадує гоголівську відмінність у «Роздумах Мазепи» між вільним українським народом і підневільними росіянами, вбраними в гамівну сорочку репресивного царського режиму. Це також явно кавказька периферія Росії, що надихала Гоголя, місцевість, яку він звеличував у тексті «Кілька слів про Пушкіна», протиставляючи її нудній рівнинності самої Росії. Згадка про ліс, який каким-то чудом вцілів від сокири російської колоніальної політики підпорядкування Кавказу за допомогою вирубки лісів (Толстой пише про це в «Хаджі-Мураді»). Ба більше, коли погляд художника покидає гірську периферію та фокусується на безкінечних російських рівнинах, драматизм помітно послаблюється: Без конца, без пределов открывались пространства: за лугами, усеянными рощами и водяными мельницами, в несколько зеленых поясов зеленели леса; за лесами, сквозь воздух, уже начинавший становиться мглистым, желтели пески. И вновь леса, уже синевшие, как моря или туман, далеко разливавшийся; и вновь пески, еще бледней, но всё желтевшие (ПСС 7, 8). На противагу захопливому видовищу природи в попередньому фрагменті, російська рівнина постає монотонною процесією лісів і пісків, знову лісів і ще більше пісків. У той час, як у попередньому фрагменті природу описано в активних виразах (із використанням таких слів, як идти, возноситься, отлучаться, извиваться, выбежать), то ліси та піски у другому фрагменті виділяються тільки кольорами (зеленеть, синеть, желтеть). Оповідач наголошує на просторі без перспективи й тиші, не порушуваній навіть птаством (ПСС 7, 9). Сцена розпочинається з огляду гістьми місцевості з підвищення. Оповідач говорить, що гості охоплені здивуванням, і він вигукує: «Господи, как здесь просторно! » Після опису оповідачем місцевості знову з’являється гість: после какого-нибудь двухчасового созерцания ничего другого не мог выговорить, как только: «господи, как здесь просторно! » (ПСС 7, 8—9). Сенс саме в цьому: цей пейзаж не прекрасный (саме цей епітет напрошується в цьому контексті), а просто просторный. Зрештою, Гоголь не міг цілком позбутися своїх старих трюків. Хоча сатиру можна успішно поховати, але іронія вижила. Так само живими залишилися деякі заповітні ідеї Гоголя про характер Росії, які б він міг вважати конгеніальними. Така Росія являла б собою поєднання півдня та півночі. Оскільки північ, щоб стати цікавою, сама собою була занадто нудною, вона потребувала сили, енергії та південного розмаїття. Гоголь формулює цю ідею по-різному й у різних місцях. Він пише про це в «Кількох словах про Пушкіна» (1835). У листі 1844 року до Смірнової він пояснює характер своєї національної ідентичності в термінах саме такого злиття російського (північного) та українського (південного) духу (ПСС 12, 419). Його заява про намір із «Записної книжки 1846—51 років», яка, схоже, стосується його роботи над другим томом «Мертвих душ», передає аналогічний настрій: Обнять обе половины русского народа, северн< ую> и южн< ую>, сокровище их духа и характера (ПСС 7, 387). Хоча в листі до Смірнової він і наділяє рівною вартістю обидва елементи, у своєму приватному записнику окреслює південну частину «російського» народу, під якою він, вочевидь, має на увазі українців, як сокровище их духа, основою цілої нації. У тому ж записнику міститься опис українського села, що утверджує етнічну вищість України над Росією^[348]. Аж до кінця свого життя Гоголь віддавав перевагу Україні й вірив у її ключову роль у «російському» світі — і ці настрої не послабилися від часів «Вечорів на хуторі» та гоголівських історичних досліджень про східнослов’янську історію. Незважаючи на це, Гоголь деукраїнізує своє поняття півдня у збережених фрагментах другого тому «Мертвих душ». Він стримує свій ентузіазм щодо переодягання українців у росіян, яке не принесло йому слави після «Тараса Бульби», пропонуючи тонше поєднання півдня з північчю. Довгий опис краєвиду, який відкриває першу главу, подає це поєднання у географічних поняттях. Місце дії другого тому «Мертвих душ» є символічним місцем зустрічі гірського півдня та північної рівнини. Позитивний герой роману — Костанжоґло — демонструє успішне поєднання цих двох територій. Його ім’я — неросійське, але здається неокреслено південним (перший гоголівський варіант Скудронжогло — навіть ще складніший для російської мови; ПСС 7, 185). Слугами Костанжогло є козаки, що запроваджує применшений український елемент і натякає на приручення колись анархічних вояків. У своєму вигляді Костанжогло є типово південною людиною; смаглявий, чорноволосий, одягнений у сюртук із верблюжої вовни, він мав у собі відбиток пылкого южного происхожденья (ПСС 7, 61). В описі його національності оповідач повторює епітет, яким цілили в самого Гоголя (не совсем русской), але перетворює його зі звинувачення на констатацію факту: Он был не совсем русской. Он сам не знал, откуда вышли его предки. Он не занимался своим родословием, находя, что это в строку нейдет и в хозяйстве вещь лишняя. Он даже был совершенно уверен, что он русской, да и не знал другого языка, кроме русского (ПСС 7, 61). Одне слово, Костанжогло постає зразком не лише економічного успіху, а й також зросійщеної периферії або, якщо точніше, національної амальгами різних частин імперії, яка перевершує за якістю її індивідуальні компоненти. Гоголь формує свого позитивного героя як живий доказ доцільності й ефективності ідеї «великої» російської нації, таким чином, знову експериментуючи з ідеєю, що інспірувала недооцінене зросійщення його козаків у редагованому варіанті «Тараса Бульби». Зі значно меншою інтенсивністю Гоголь повторює в чернетках до другого тому деякі тлумачення російськості з тому першого. Більше не будучи виключно поганими, росіяни, сказати б, поєднують у собі і позитивні, і негативні риси. В описі генерала Бєтріщева Гоголь змінює свою колишню тенденцію, позитивні риси описуючи багатослівно й виразно, а негативні — більш стримано й неокреслено: как и многие из нас, заключал в себе при куче достоинств и кучу недостатков. То и другое, как водится в русском человеке, было набросано у него в каком-то картинном беспорядке. В решительные минуты — великодушье, храбрость, безграничная щедрость, ум во всем и, в примесь к этому, капризы, честолюбье, самолюбие и те мелкие личности, без которых не обходится ни один русской (ПСС 7, 38). Марнотратний Хлобуєв висловлює ще одну істину про російський характер: «Русской человек, вижу по себе, не может без понукателя… Так и задремлет, так и закиснет»(ПСС 7, 83). У той час, як у першій частині «Мертвих душ» Гоголь дозволив собі двозначності на тему схильності російського народу до міцних виразів, які він пов’язує з лайкою, у другій частині він пом’якшує цю думку, без її заперечення. Один дворянин на ім’я Пєтух звертається до своїх слуг ротозей Емельян и вор Антошка. Оповідач використовує цю можливість, щоб відзначити: Барин был вовсе не охотник браниться, он был добряк. Нерусской человек уж любит прянное слово, как рюмку водки для сваренья в желудке. Что ж делать, такая натура: ничего пресного не любит (ПСС 7, 52). Метко сказанное русское слово з першого тому поєднується тут із поняттям лайки, від якого воно походить, для створення комбінації, що втрачає свою двозначність. Поняття російської пісні, тема ще одного націоналістичного відступу в першому томі, також повторюється, хоч, знову-таки, у приглушеному тоні. Пєтухові селяни починають співати російську пісню, що разливалась она, беспредельная, как Русь. Слухаючи її, навіть Чічіков, як стверджує оповідач, чувствовал, что он русской (ПСС 7, 55). Добрим індикатором напряму другого тому є доля його героя-авантюриста Чічікова. Трохи старший, вбраний у зношений сюртук, він з’являється в домі Тєнтєтнікова й представляється мандрівником Росією, наснаженим певними неназваними потребами і простою цікавістю. Він, як і раніше, планує купівлю мертвих душ, хоч займається цим уже більш обачно. Після багатьох повчальних промов Костанжоґло про чесноти й особливо потенційні прибутки сільського господарства Чічіков вирішує купити зруйнований маєток Хлобуєва за допомогою позички від Костанжоґло й почати мирне життя поміщика. Він приходить до межі справжньої трансформації, майже підтримуючи спосіб життя й цінності Костанжоґло:
И самое лицо Чичикова стало как бы становиться лучше от этих мыслей. Так уже одно помышление о законном <? > облагораживает человека. Но, как всегда бывает с человеком, вдруг вслед за одной мыслию налетела противоположная. «А можно поступить даже и так», подумал < Чичиков>: «что сначала выпродав по частям лучшие земли, заложить потом именье в ломбард вместе с мертвецами. Можно даже и самому улизнуть, не заплатив даже и Костанжогло». Странная мысль, не то, чтобы Чичиков возъимел < ее>, но она вдруг, сама собой, предстала, дразня, и усмехаясь, и прищуриваясь на него. Непотребница! Егоза! И кто творец этих вдруг набегающих мыслей? (ПСС 7, 89).
Немовби проти своєї волі — Гоголь чудово знає це відчуття — невідповідні думки навідували голову Чічікова. Ці думки загрожують його моральному переродженню багато в чому так само, як певні іронічні імпульси та зрадницькі ідеї ставили під загрозу перетворення Гоголя на суворого російського націоналіста. Можливо, могло бути й зерно істини в наполегливому зв’язку недоліків свого героя зі станом своєї душі. Фінальна з уцілілих глав другої редакції залишає Чічікова у цій нестабільній у моральному плані ситуації. Можливо, Гоголеві, нарешті, вдалося вирвати свого головного героя з пекла дріб’язковості й нечесності. Або ж і ні: водночас із перетворенням на поміщика Чічіков продовжує готувати кілька інших схем, що їхня розв’язка зникла разом зі спаленими главами. У фіналі попередньої версії другого тому, звісна річ, Чічіков залишається непереродженим. Опублікована у ПСС як «Заключна глава» (ПСС 7, 97—127), вона показує, що шлях Чічікова до духовного переродження привів його навіть до більш кричущого злочину, ніж скупка мертвих душ. Його кидають до в’язниці за підробку заповіту якоїсь старої жінки та позбавлення її родичів свого спадку. Знову-таки, момент духовної трансформації присутній, коли Чічіков благає свого старого друга Муразова врятувати його від тюрми та Сибіру. Душевне сум’яття пробуджується ще раз, оскільки він присягається виправитись і працювати на землі в поті свого чола, слідуючи рецептові правильного життя від Костанжоґло. Однак як тільки Муразов благає про його справу в суді, надзвичайно демонічний Самосвістов рятує Чічікова шляхом диявольських маніпуляцій із судовою бюрократією. За якусь мить Чічіков забуває про свої попередні обіцянки: Деревня и тишина стали казаться бледней, город и шум — опять ярче, ясней. О, жизнь! (ПСС 7, 117). За іронією долі, незважаючи на провину, Чічіков уникає Сибіру, тоді як зовсім безневинний Тєнтєтніков — навпаки. Відповідно до змісту глав, що їх Гоголь прочитав Шевирєву у 1851 році, Тєнтєтніков потрапляє в халепу за книжку про Росію, яку він писав, і за дружбу з одним ошуканим студентом. Редактори ПСС пов’язують цей мотив зі справою петрашевців — кола ліберальної молоді, які після інсценізації страти були вислані до Сибіру 1849 року (ПСС 7, 421). Але на відміну від Чічікова, Тєнтєтніков є завзятим патріотом. Відповідно до свідчення Арнольді про читання 1849 року, Тєнтєтніков виголошує настільки зворушливу промову про війну 1812 року, що доводить її поважного ветерана, генерала Бєтріщева, до сліз (ПСС 7, 412). Чому Гоголь висилає такого позитивного персонажа до Сибіру? А може, ми є свідками перетворення образних стін Кавказу, якими відкривається цей роман, на тюремні стіни для справжніх патріотів? Чи не репетирував Гоголь своє власне заслання до Сибіру за свою книжку про Росію, як рекомендували деякі його читачі? Хоч цей розвиток сюжету здається виразно хвилюючим, ця проблема назавжди залишиться непроявленою у зв’язку з відсутністю самого тексту. У фінальній главі першої редакції Гоголь звертається до верховенства права в Росії. Певний благородний, справедливий суддя, звертаючись до співробітників суду, порівнює поточну кризу в Росії з народною війною проти загарбника, як війна 1812 року, з точки зору і серйозності ситуації, і патріотичного подвигу, необхідного для запобігання краху країни:
Дело в том, что пришло нам спасать нашу землю, что гибнет уже земля наша не от нашествия двадцати иноплеменных языков, а от нас самих; что уже, мимо законного управленья, образовалось другое правленье, гораздо сильнейшее всякого законного. Установились свои условия, всё оценено, и цены даже приведены во всеобщую известность. И никакой правитель, хотя бы он был мудрее всех законодателей и правителей, не в силах поправить зла, как < ни> ограничивай он в действиях дурных чиновников приставленьем в надзиратели других чиновников. Всё будет безуспешно, покуда не почувствовал из нас всяк, что он так же, как в эпоху восстанья народ вооружался против < врагов? >, так должен восстать против неправды. Как русской, как связанный с вами единокровным родством, одной и тою же кровью… Я приглашаю вспомнить долг, который на всяком месте предстоит человеку (ПСС 7, 126—127).
Отже, залишки «Мертвих душ» завершуються посланням про глибокий занепад Росії. Хоч Гоголь, може, і знайшов позитивних героїв для передачі почуття патріотичної турботи про Росію, його зображення країни, проте, далеке від райдужного. Замість надмірності й енергії тройки заключний образ показує країну на межі апокаліптичної загибелі. Я почала цю частину нікітенківським порівнянням гіпотетичної філософії російського життя та філософії повного відчаю. Хоча сам Гоголь шукав піднесений сенс у російському житті, у своїй прозі він повернувся до чогось, що вельми нагадує висновок Нікітенко. Це могло бути причиною того, чому текст обривається незавершеним. Якщо Гоголь мав діяти відповідно до оптимістичних обіцянок, даних у першому томі, то мусив почати по-новому. Він так і зробив, але знову залишився незадоволеним. Як можна помітити, збережений фінал, замість звуків переможного гімну, закінчується єреміадою. Офіційна народність у «Вибраних місцях»: опублікована версія