Annotation 17 страница

Розділ, присвячений Андрієві, міститься всередині «Тараса Бульби» як його шоста глава. Голос оповідача пересувається в ній із козацької перспективи до відображення індивідуального сприйняття Андрія, яке переривається лише в кінцевому перехідному абзаці. Центральне розташування цієї глави в тексті відповідає її ідеологічній важливості для цього твору. У главі розвиваються ідеї, що суперечать козацькому духові решти тексту, ставлячи від сумнів питання успадкованої вірності етнічній і релігійній громаді, правоту «етнічних чисток» і війни в ім’я релігії та нікчемність індивідуальних прав у порівнянні з колективними імперативами. У версії 1842 року, на додачу до розвитку націоналістичного благочестя своїх козаків, Гоголь також значно розширив і змінив своє зображення Андрія, перетворивши його на шляхетного та симпатичного персонажа. Це ще раз підтверджує моє твердження про більшу ідеологічну складність пізнішої версії. Другорядний ключ, про який я говорила вище, стає головним у цій главі. Андрієві цінності та його вибір на користь відмови від козацтва отримують в цій главі потужний позитивний заряд, що зберігається упродовж повісті. У моїй інтерпретації Тарасового падіння Андрій виявляється його відплатою. Відмінність Андрія від освяченого батьком образу козака з’являється на самому початку повісті. На відміну від Остапа, він відмовляється вступити з батьком у кулачний бій. Він поєднується з жіночим світом через зв’язок зі своєю матір’ю та чутливістю до жіночих принад, які виявляються в прихильності до безіменної польки під час його перебування у київській семінарії. У той час, як Остап хитрий, урівноважений, раціональний і товариський, Андрій — естетично чутливий, стрімкий, чуттєвий і замкнений. На відміну від досить прозорого образу Остапа, внутрішнє життя Андрія є загадковим. Будучи грізним вояком, він глибоко схвильований дикими козацькими законами. Оповідач відзначає його нажахану реакцію на сцену козацького покарання за вбивство, яке передбачає поховання злочинця заживо у труні з його жертвою (ПСС 2, 67—68). Рухомі образи голодних жертв козацької облоги також стають Андрієвим досвідом. Своїм темпераментом та внутрішньою складністю Андрій нагадує митця-романтика. Це можна відчути, коли оповідач описує сцену Андрієвими очима — чи це червнева ніч, дубненська церква або молода полька. Андрій естетично перейнятий зовнішнім світом навіть у битві: Андрий весь погрузился в очаровательную музыку пуль и мечей. Он не знал, что такое значит обдумывать, или рассчитывать, или измерять заране свои и чужие силы. Бешеную негу и упоенье он видел в битве (ПСС 2, 85; підкреслення моє). Художня чутливість поєднує Андрія з самим Гоголем. Андрієве рішення прийти на допомогу своїй колишній коханій-польці також приходить радше як імпульс, ніж продуманий вибір. Андрій іде передусім за хвилюваннями свого серця, яке диктує йому те, що він мусить робити і що він беззастережно вважає моральним. Андрієву зустріч із полькою в Дубні зображено у версії 1842 року в надзвичайно одухотворених, релігійно забарвлених тонах. Полька начебто перетворилася з непостійної, розпещеної дитини, якою вона була, у зрілу красуню, що вселяло в неї повагу. Оповідач, знову-таки, знаходить художню метафору для Андрієвого сприйняття: Тогда было в ней что-то неконченное, недовершенное, теперь это было произведение, которому художник дал последний удар кисти (ПСС 2, 101). Вигляд її краси, її очей був сповнений почуття, її блідість, що надає їй что-то стремительное, неотразимо-победоносное, вводить Андрія у квазі-релігійний транс: И ощутил Андрий в своей душе благоговейную боязнь и стал неподвижен перед нею (ПСС 2, 101). У версії 1835 року містяться ознаки явно сексуальних підтекстів таких, як с пожирающим пламенем страсти покрыл он ее поцелуями або лобзание, — у, какое лобзание! — слило уста их, прикипевшие друг к другу (ПСС 2, 318). У 1842 році Гоголь усуває цей пристрасний і дещо кічевий запал. Сцена витримана у пристрасній, але пристойній мові, що підкреслює радше душевний, аніж чуттєвий аспект характеру Андрія та любов польки. Ця любов переводить Андрія через барикади і робить його ворогом свого батька і брата. Як зазначає В. Я. Звиняцковський, Андрій є українським Ромео, який іде проти свого батька заради коханої^[329]. Розмова нещасних закоханих у «Тарасі Бульбі» стосується якраз проблеми протилежних політичних переконань їхніх родин. Однак Андрій приходить до переконання, що він має право вибрати власні цінності, а не жити з тими, з якими він народився. В ідеологічному плані його конфлікт із Тарасом являє собою зіткнення між особистою свободою та соціо-історичним детермінізмом. Андрій шукає в собі цінності, близькі до його душі, тоді як Тарас дотримується верховенства традиційних колективних цінностей, що не дозволяє можливості вибору. Польська жінка нагадує Андрієві про його переконання: «…тебя зовут твои отец, товарищи, отчизна, а мы — враги тебе» (ПСС 2, 106). Андрій відповідає:
Кто сказал, что моя отчизна Украйна? Кто дал мне ее в отчизны? Отчизна есть то, чего ищет душа наша, что милее для нее всего. Отчизна моя — ты! вот моя отчизна! И понесу я отчизну сию в сердце моем, понесу ее, пока станет моего веку, и посмотрю, пусть кто-нибудь из козаков вырвет ее оттуда! И всё, что ни есть, продам, отдам, погублю за такую отчизну! (ПСС 2, 106).
Андрієва душа шукає любові, а коли знаходить її, вона стає його єдиною і справжньою вітчизною, прийшовши на зміну козацьким цінностям, заповіданим його батьком. Андрій деконструює поняття національної приналежності у спосіб, який нагадує деконструкцію поняття рангу в Попріщіна, перетворюючи його на несправжню, суспільно сконструйовану цінність, що не відповідає жодній індивідуальній, людській реальності. Андрій вважає козацькі цінності тісними. Його взаємна любов до польки звільняє його: Его душе вдруг стало легко; казалось, всё развязалось у него. Всё, что дотоле удерживалось какою-то тяжкою уздою, теперь почувствовало себя на свободе… (ПСС 2, 102). Коли Андрій відмовляється від гнітючого режиму козацьких наказів, то отримує свободу, якої ніколи раніше не відчував. Почуття Андрієвого звільнення нагадує Гоголеві листи з італійського вигнання, і цілком імовірно, що Гоголь поділяв зі своїм героєм полегшення, яке він отримав, звільнившись від важкого, задушливо-націоналістичного клімату. Після виснажливих боїв за професорство в Києві та звинувачень у недостатньому патріотизмі в «Ревізорі» Гоголь знайшов свій сонячний притулок у Римі, і легкість буття, яку він йому приніс, була письменникові цілком до душі. Зв’язок між польським досвідом Андрія та римськими канікулами Гоголя може правити за алюзію в образі дому польки в Дубні, який, за твердженням оповідача, був побудований італійським архітектором і який описується як італійська вілла (ПСС 2, 99). Одним із недооцінених проявів іронії в «Тарасі Бульбі» є те, що Андрієва відмова від націоналістичних обмежень і його союз із польською жінкою отримує легітимність, як не парадоксально, від самого Тараса. У його ранковій промові до військ перед битвою за Дубно Тарас протиставляє товарищество родинним взаєминам. Товарищество творить відносини, незалежні від кровних зв’язків: породниться родством по душе, а не по крови, может один только человек (ПСС 2, 133). Ці самі слова пояснюють характер Андрієвого вчинку. Андрій також засновує щось на кшталт спільноти, хоч вона встановлена з полькою та жінкою. Вона не заснована на кровних зв’язках, — які природним чином пов’язували його з Тарасом і всім, що він представляє, — а на поєднанні душ, що він сам згадує, пояснюючи своє рішення. Якщо поєднання душ є сутністю того, що робить російське товарищество шляхетним і піднесеним, Андріїв союз із польською жінкою міг здаватися шляхетним і піднесеним за тим самим визначенням. Зіставлення Тарасової промови про товарищество з Андрієвою промовою про пошук своєї «вітчизни» у любові до польської жінки надає обом ідеологіям засади паритетності. Власні слова Тараса виправдовують Андрієву альтернативну форму товарищества з жінкою — представницею ворожого народу. Вражаючі аналогії такого роду поширюються на християнський символізм цього твору. Співзвучність козацької церемонії споживання вина з християнським переісточенням було широко відзначено. До уваги не бралося те, що Андрій розділив хліб із польською жінкою — хоч і менш показна, ця дія належить до того самого християнського підтексту твору. Тарасова євхаристія вина/крові зі своїми побратимами врівноважена Андрієвою євхаристією хліба/тіла зі своєю коханою. Як і багато чого іншого у цій важливій шостій главі, це порівняння надає ваги Андрієвому вибору та перетворюється на важливий дискурс, що протистоїть Тарасовій ідеології. Андрієві зусилля отримати хліб перед переходом до Дубна розширені у версії 1842 року до головної події: замість двох речень у редакції «Миргорода» цей фрагмент виростає до сторінки. Оповідач описує три Андрієві спроби (надзвичайно ритуалізоване число) у виборі правильного виду хліба. Зокрема, він відкидає козацький чорний хліб як непридатний для тонкої конституції польської пані. У своїй третій спробі він згадує про білий хліб, який був викрадений козаками з католицького монастиря. Він знаходить мішок із монастирськими хлібами під головою сплячого Остапа. Коли він забирає хліб, його напівпробуджений брат викрикує попередження про проникнення поляка в табір, на що Андрій відповідає: «Замолчи, я тебя убью! » (ПСС 2, 92). Хліб стає символічно зарядженим у цій сцені. Він починає нагадувати католицьку євхаристію й Андрієву відмову від козацьких зв’язків. Сцена з поїданням хліба символізує причастя Андрія з жінкою. Білі шматки хліба принесено служницею на золотій тарелі. Це нагадує таїнство євхаристії у католицькій церкві, під час якого біла облатка передається на таці. Андрій стає Спасителем для польської жінки, а також священиком. Він приносить їй «святі дари», що нагадують Тарасову роль у козацькому ритуалі спільного пиття вина. Польська жінка розламує шматочки перед споживанням і підводить свої повні вдячності очі на Андрія. Впевнений у здатності «потужного слова» художника прославити козацькі подвиги та закликати християн до молитви (проведеної після Тарасової церемонії спільного пиття вина), оповідач тепер проголошує безсилля слів перед описом щасливого погляду коханої жінки: И пусть бы выразило чье-нибудь слово… но не властны выразить ни резец, ни кисть, ни высоко-могучее слово того, что видается иной раз в взорах девы… (ПСС 2, 103). Андрій звертається до польської жінки: «Царица! » і доручає свою долю в її руки. У світлі Тарасового прощального накликання російського царя вибір слів Андрієм підкреслює його відданість своїй коханій — так само як і зміщення його політичної вірності. На додачу до відмови від своєї родини та козацького «російського» товарищества, Андрієва втеча має також релігійне значення. Його подорож для зустрічі зі своєю коханою на початку шостої глави виконує функції метафори перетворення. Після темного й вузького коридору Андрій і татарська служниця стикаються з образом католицької Мадонни, що висить над маленькою лавкою в виде алтарного престола (ПСС 2, 95). Андрієва провідниця запалює свічку від лампи поруч із католицьким образом, і це світло осяває решту підземної подорожі. Після того, як вона це зробила, прохід стає ширшим і демонструє ніші, що містять людські кістки — вочевидь, католицьких ченців. Це нагадує Андрієві Києво-Печерську лавру (засновану 1052 року), одну зі святинь православ’я, де перші київські ченці були поховані аналогічним чином. Коментар оповідача підкреслює рівність двох релігій, чому покликана служити Андрієва асоціація: Видно, и здесь также были святые люди и укрывались также от мирских бурь, горя и обольщений (ПСС 2, 95, підкреслення моє). Хоча козаки вважали розбіжності між православ’ям і католицизмом нездоланними, Андрій виявляє точки дотику, що очевидно з його блюзнірської — з погляду войовничого православ’я — асоціації. На вході до будинку польської жінки Андрій помічає польського відповідника козака, католицького лицаря — воїна, який тримає в руках молитовник. Прохід приводить Андрія та його провідницю до дубненського католицького монастиря. Прикметно, що Андрій — єдиний, хто стукає, вимагаючи входу. Зустріч Андрія та католицького ченця, що відчиняє двері, обом їм нагадала про завзяте протистояння, яке точиться над землею: Андрий невольно остановился при виде католического монаха, возбуждавшего такое ненавистное презрение в козаках, поступавших с ними бесчеловечней, чем с жидами. Монах тоже несколько отступил назад, увидев запорожского козака, но слово, невнятно произнесенное татаркою, его успокоило (ПСС 2, 96). При вході до костелу Андрій помічає людей, які смиренно моляться: священик біля олтаря, виснажені жінки, які втомлено поклали голови на лавки, та кілька чоловіків, закляклих навколішки навпроти колон. Вони просять Господа врятувати це місто, підтримати їхній занепалий дух і дати їм силу для протистояння малодушним скаргам про скорботу на цій землі. Як чути з тону оповідача, який спостерігає за цією сценою Андрієвими очима, Андрій співчутливо ставиться до цих людей — радше як до стражденних людей, ніж до ненависних польських єретиків. Можливо, натяк на власну симпатію Гоголя до поляків, яка проявилась у дружбі, про яку я писала вище, лежить в основі Андрієвого ставлення до них. Костел надзвичайно промовляє до Андрієвого естетичного чуття:
Окно с цветными стеклами, бывшее над алтарем, озарилося розовым румянцем утра, и упали от него на пол голубые, желтые и других цветов кружки света, осветившие внезапно темную церковь. Весь алтарь в своем далеком углублении показался вдруг в сиянии; кадильный дым остановился на воздухе радужно освещенным облаком. Андрий не без изумления глядел из своего темного угла на чудо, произведенное светом (ПСС 2, 96—97).
Як часто зазначалося, цей опис костелу нагадує гоголівські враження у римських церквах. Він може ґрунтуватися на образі базиліки Святого Петра, в якому відбувається аналогічна гра світла крізь вікна над головним олтарем. Андрій приголомшений костелом. Звуки органа посилили страх, викликаний світловим видовищем. Органна музика відрізняє католицькі церкви від православних, у яких дозволяється лише людський голос для прославлення Господа. Андрієвому зануренню в очаровательную музыку пуль и мечей приходить на зміну зачудування виразно католицькою небесной музыкой:
В это время величественный рев органа наполнил вдруг всю церковь. Он становился гуще и гуще, разрастался, перешел в тяжелые ропоты грома и потом вдруг, обратившись в небесную музыку, понесся высоко под сводами своими поющими звуками, напоминавшими тонкие девичьи голоса, и потом опять обратился он в густой рев и гром и затих. И долго еще громовые ропоты носились, дрожа, под сводами, и дивился Андрий с полуоткрытым ртом величественной музыке (ПСС 2, 97).
Прихід Андрія до Дубна супроводжується католицькими образами. Гоголь показує, що Андрій стає сприйнятливим до католицизму через своє естетичне чуття, яке, здається, було точкою дотику між Гоголем і католицьким ритуалом, який вразив його в Римі. Якщо сприймати Андрія як образ Гоголевого відходу від православ’я, Гоголь, можливо, в якомусь сенсі виганяв власних демонів, стративши Андрія у восьмій главі. Однак у сцені вбивства Андрія не міститься осуду, навіть попри те, що технічно оповідач змістився з козацької перспективи. Хоч Тарас і кипить від мстивості, презирства та глузливості, син поводиться покорно, как ребенок (ПСС 2, 144). Гоголь суттєво змінив свій образ Андрія в порівнянні з редакцією 1835 року. У попередньому тексті, побачивши батька, Андрій ховається за своїх солдатів, як подлый трус, що усвідомлював свою душу не совсем чистою (ПСС 2, 321). У 1842 році, навпаки, Гоголь зображає Андрія в момент його смерті як уособлення скривдженої невинності: Как хлебный колос, подрезанный серпом, как молодой барашек, почуявший под сердцем смертельное железо, повис он головой и повалился на траву, не сказавши ни одного слова (ПСС 2, 144). Андрій жодного разу не поводиться як боягуз, а поводиться сміливо та шляхетно. Замість боротьби з нечистим сумлінням, як у версії 1835 року, у переробленому тексті залишається цілком у згоді з вибором, який він зробив:.. видно было, как тихо шевелились уста его, и как он произносил чье-то имя; но это не было имя отчизны, или матери, или братьев — это было имя прекрасной полячки. Тарас выстрелил (ПСС 2, 144). Андрій вмирає з гідністю, залишаючись вірним своєму товариществу з польською жінкою. Символізм цієї сцени сильно переплетений із християнським і, зокрема, православним контекстом. Смиренне підкорення Андрія своїй долі має сильні позитивні аналогії у православній російській культурі. Знамениті перші руські святі — князі Борис і Гліб — так само зустріли свою смерть від руки лихого члена родини, свого брата. Ця сцена також перегукується з біблійною історією Авраама й Ісаака. Повне підкорення Андрія волі свого батька та його образ як лагідного ягнятка виводять його схожість із Ісааком, який був покликаний замінити офірного барана. Обидва ці аспекти також порівнюють Андрія з Христом, якого часто представляють у християнській традиції як покірного «Агнця Божого». Персонаж Тараса, з іншого боку, являє собою очевидну реінтерпретацію Авраама. У той час, як готовність Авраама вбити свого сина викликана його послухом перед Господом, який лише перевіряє Авраамову віру, Тарас вдається до реального вбивства Андрія через політичну й особисту помсту. У Тарасовій системі моралі помста посіла місце божественної санкції. Він узурпує місце Господа як того, хто дарує та забирає життя. Він наказує Андрієві: «Стой и не шевелись! Я тебя породил, я тебя и убью! » (ПСС 2, 144). Прикметно, що історія про блудного сина не входить до християнського символізму цієї сцени. Тарас жодного разу не пропонує Андрієві можливості спокутувати свій «гріх». Прихована релігійна образність у «Тарасі Бульбі» надзвичайно складна. Вона радше проблематизує текст, ніж спрощує його до впізнаваних формул і чітких класифікацій праведного та неправедного. Образ Тараса як нечестивого Авраама іронічно резонує з його фінальним образом христоподібного, розіп’ятого мученика. Його подібне до Христа зображення та його мучеництво врівноважені у цьому творі жертовною смертю Андрія і зіставленням з Христом — Агнцем Божим. Водночас образ птахів як маленьких хрестиків на тлі нічного неба, освітленого палаючим монастирем, містить підтексти мучеництва козацьких жертв. Тарасове «таїнство» спільного пиття вина зі своїми побратимами врівноважується Андрієвим розділенням католицького хліба з польською жінкою. Врівноваження цих сцен перевершує різке протиріччя, що визначає весь світ «Тараса Бульби» — релігійну відмінність. Православне, козацьке причастя вина та католицьке, польське причастя стають символічно об’єднаними як частини того самого загальнохристиянського таїнства. Католицько-польська та православно-козацька сторони, зображені в цьому творі як непримиренні в політичному плані, стають символічно об’єднаними у цих паралельних реконструкціях найфундаментальнішого християнського ритуалу. Тому це вельми логічно, що козаки, слідуючи за Тарасом, насамкінець піднімають тост за всіх християн світу, а не лише православних віруючих. Подібним чином порівняння між підземними нішами католицького монастиря в Дубні та печерами древніх київських ченців вписуються в той самий символічний дискурс, що протидіє голоснішому, але внутрішньо більш скомпрометованому повідомленню шовіністично-релігійного націоналізму. Центральна глава, яку Гоголь присвячує Андрієві і його світогляду, постає в ролі ідеологічного зв’язку всього твору. Вона висуває серйозні виклики Тарасовому націоналізму й націоналізму взагалі. У той час, як у всьому творі оповідач підтримує видимість відстоювання цих цінностей — так само він підважує їх потихеньку в різний спосіб, як я спробувала продемонструвати — у персонажі Андрія він утверджує свободу людини відмовитися він абсолютизму. Союз Андрія з полькою звільняє його від козацьких імперативів, що їх він вважає тісними. Андрієва любов, що переміщує його через лінію фронту, змушує його створити зв’язок, що за Тарасовим власним тлумаченням товарищества розцінюється як шляхетний союз. Андрій не просто примхливий молодик, який обрав хибну стежку. Цінності, які він уособлює, являють собою життєздатну альтернативу козацькому національно-релігійному етосу. Фінал «Тараса Бульби»

У фіналі «Тараса Бульби» міститься найочевидніший уклін Гоголя в напрямку російського месіанства, яке набирає популярності у 1840-ті роки. Як і завершення «Мертвих душ», цей фінал також отримує чималу вагу в інтерпретаціях твору. Але навіть тут Гоголь не може обійтися без вставки певних небезпечних двозначностей, що компрометують націоналістичні цінності, артикульовані в заключній главі «Тараса Бульби». Ідеологія російського месіанізму знаходить вираження в останній Тарасовій погрозі своїм катам: Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему!.. (ПСС 2, 172). Український учений Юрій Барабаш має рацію, ставлячи запитання: «Что означает „свой“ царь, который еще только „подымается из Русской земли“? Царь московский? Так он к тому времени давно „поднялся“ и весьма крепко стоял на своей московской земле, да и в чужие уже заглядывал… Для Тараса он не мог быть „своим“: хронологические рамки повести, при всей их условности и подвижности, охватывают период от XV до первой половины XVII веков, до Переяславской рады. Что же в таком случае стоит за словами о своем царе, царе „Русской земли“? Не давняя ли мечта украинского казачества о своей государственности — прямой правонаследнице государственных традиций Киевской Руси? »^[330] Оскільки замість використання прикметника российский для опису «російської» землі, що б недвозначно означало «великоросійський», Гоголь обирає русский, що можна прочитати насправді і як «український», оскільки «Русь», від якої походить цей прикметник, була також старим позначенням для українських земель. Якщо взяти до уваги загальну ідеологію твору — об’єднання східнослов’янських православних територій у «велику» російську націю, це прочитання прикметника русский не здається найправдоподібнішим. Однак Барабаш має вагомі причини вважати згадку про піднятого з російської землі царя двозначною, а отже, безглуздою й анахронічною. Разючі невідповідності з націоналістичним духом потрапляють навіть у його грандіозний фінал. Після Тарасового пророцтва перемоги православ’я та самодержавства, оповідач, спостерігаючи за неминучою загибеллю Тараса в полум’ї, запитує: Да разве найдутся на свете такие огни, муки и такая сила, которая бы пересилила русскую силу! (ПСС 2, 172). Це посилання на російську владу, як і всі русифікаційні доповнення, з’являються лише у версії 1842 року. Найпалкіші гоголівські спроби звеличення російського націоналізму, як і у фіналі «Мертвих душ», зазвичай з’являються в питальній формі (Не так ли и ты, Русь, что бойкая необгонимая тройка, несешься? (ПСС 6, 247)^[331]. Хоч Гоголь підкреслено використовує знак оклику, фінал «Тараса Бульби» також зберігає питальну форму. Незважаючи на те, що явною відповіддю на запитання про перевагу російської сили є те, що вона не має рівних, це твердження, проте, містить запитання. Протягом твору сила постійно згадувалась. Сила алкоголю долає козаків після виборів Курдюга і під час облоги Дубна, коли п’яні козаки, неначе курчата, були зв’язані поляками й кинуті у фортецю (ПСС 2, 73). На початку твору стверджується, що козаки — необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46), однак у фіналі повісті, після багатьох битв, вони відпливають геть у своїх човнах, рятуючись від польських переслідувачів. Перед цією нещасливою розв’язкою козацьких воєнних зусиль оповідач заявив, що нет силы сильнее веры (ПСС 2, 166). Але що, коли стикаються дві віри? Чи протилежні долі православних і католицьких лицарів означають безвихідь? Коли Тарас звинувачує свою старість, стаючи жертвою поляків, оповідач рішуче суперечить йому: Но не старость была виною: сила одолела силу (ПСС 2, 170). Це твердження з’являється лише за дві сторінки перед запитанням-вигуком про існування сили, що могла би конкурувати з російською. Якщо російська сила уособлена зазнаною козаками поразкою у фіналі «Тараса Бульби» і якщо нібито нездоланна Тарасова сила насправді була переможена іншою силою, де тоді залишається місце для російської сили в риторичному запитанні оповідача? Попри те, що риторика запитання заохочує негативну відповідь (використання частки разве), дискурс сили в оповіданні передбачає ствердну відповідь: цілком імовірно, що з’явиться сила, яка переможе російську силу. Оскільки оповідач догматично стверджує, як щось само собою зрозуміле, що одна сила переможе іншу, а отже, російська сила (або будь-яка інша) не може бути постійною. У «Тарасі Бульбі» показано, що жорстокий конфлікт двох сил може принести лише тимчасові перемоги, позаяк їхня внутрішня динаміка полягає в циклічності. Гоголівське зображення кривавої польсько-української ворожнечі не показує жодної надії на послаблення або примирення, які Остапова страта й Андрієва смерть символічно зводять нанівець. Війна стає все жорстокішою, захоплюючи дедалі ширші кола. Якщо в «Тарасі Бульбі» ідеалізуються козаки, їхня війна з поляками і їхня ідеологія войовничого націоналізму, то водночас і постійно підважуються. Крещендо шовіністичного козацького дискурсу в тексті співіснує зі стабільним потоком дисгармонійних підтекстів, що роблять цей дискурс якщо не порожнім, то принаймні підозрілим. Ці підтексти іронізують з націоналістичної ідеології та славного образу козаків. Те, що здається святою та справедливою війною, має дуже брудне походження. Тарасове розп’яття на хресті є наслідком безлічі злодіянь — таких, як підбурювання до війни та синовбивства — і водночас врівноважується християнським символізмом навколо образу Андрія. Козацьким проявам героїзму в битві за Дубно передує комічне зіткнення з дубненськими жінками й дике ставлення козаків до неозброєних людей. Було б спрощенням вважати ці негероїчні та непривабливі аспекти зображення козаків спокутуваними їхніми подальшими сміливими подвигами та мучеництвом. В останній главі, в обставинах захисту Тарасового загону всередині фортеці й захоплення Тараса, закладено підтексти радше відплати, ніж спокути. Промовляння націоналістичних гасел спростоване особистою кампанією помсти, що призводить до втрати Тарасом свого війська та синів. Часто зазначалося, що образ золотоокої качки (гоголя) у заключній главі «Тараса Бульби», також перероблений і розширений у версії 1842 року, являє собою гоголівський підпис у тексті. Однак на додачу до цієї гічкокоподібної появи, Гоголь створює образ самого твору в описі річки, який він додає лише до тексту 1842 року: Немалая река Днестр, и много на ней заводьев, речных густых камышей, отмелей и глубокодонных мест; блестит речное зеркало, оглашенное звонким ячаньем лебедей, и гордый гоголь быстро несется по нем (ПСС 2, 172). Фредерік Ґріффіт і Стенлі Рабіновітц, намагаючись пов’язати опис річки із самим «Тарасом Бульбою», стверджують, що Гоголь вилучає іронію зі свого тексту; він «просто ковзає скляною поверхнею речей і підпорядковує козаків, порівняння і свою власну особу головним імперативам Росії та православ’я»^[332]. Я б сказала, що критики самі помилково ковзають скляною поверхнею цього твору. Подібно до того, як підступні затоки, густий очерет, мілини та глибоководні місця містяться на дзеркальній поверхні Дністра, так само складнощі та численні прояви іронії «Тараса Бульби» перебувають під його оманливо-гладкою поверхнею героїчного звеличення та патріотичного пафосу. Рецепція «Тараса Бульби»

«Тарас Бульба» був одним із найбільш послідовно хвалених і найменш суперечливих творів. Звертаючись до Жуковського у 1837 році з приводу клопотання перед царем щодо грошей, Гоголь попросив свого друга привернути царську увагу до цього твору, називаючи його одним із улюблених серед своїх читачів, разом із «Старосвітськими поміщиками» (ПСС 11, 98). На жаль, рецензії обох редакцій 1835 і 1842 років дають мало поживи з точки зору літературного аналізу. Библиотека для чтения і Северная пчела похвалили «Тараса Бульбу» у їхніх рецензіях на «Миргород». Вони виокремили його як найкраще оповідання цієї книги, подаючи довгі цитати, не вдаючись до жодної критики^[333]. Пушкін коротко проанонсував цю книгу в Современнике, зазначивши, що початок «Тараса Бульби» є «гідним Вальтера Скотта». Бєлінський похвалив цей твір у праці «Про російські повісті та повісті пана Гоголя», назвавши його епопеєю про життя младенчествующего народа, під яким він, вочевидь, мав на увазі український народ. Шевирєв також похвалив повість як відзначену печатью народности, але обмежився переказом сюжету^[334]. У другій хвилі рецензій увага до «Тараса Бульби» не надто посилюється. Собрание сочинений Гоголя, в якому з’явилася перероблена версія за кілька місяців до публікації «Мертвих душ», викликало потужну критичну хвилю. Рецензія на Собрание сочинений у Литературной газете оцінила новий текст повісті як значно покращений, але зосередилася на нових творах Гоголя — таких, як «Шинель»^[335]. Библиотека для чтения, навпаки, не оцінила змін 1842 року, нарікаючи на те, що Гоголь узяв свою майстерно побудовану повість 1835 року та роздув її до «суто української дикості», змішавши зі «степовою травою». Ця рецензія пронизана антиукраїнською ворожістю. У ній українська поезія прирівняна до «бруду», висміяно прагнення Гоголя до глибини, а автор послідовно окреслюється як «український гуморист»^[336]. Полєвой у своїй рецензії на «Мертві душі» коротко висміяв спроби Гоголя подати козаків у «Тарасі Бульбі» як шляхетних лицарів^[337]. У 1846 році Современник опублікував міркування про Гоголя другорядного польського автора з України — Міхала Ґрабовського^[338]. Поляк був задоволений зверненням Гоголя до російської тематики, оскільки, на його думку, багаті поклади української історії були явно не гоголівським типом матеріалу. Ґрабовський зосередився на «Тарасі Бульбі», вважаючи його слабким та недостовірним в історичному плані. Він розкритикував гоголівське зображення польської жорстокості, як, приміром, у сцені Остапової страти. Критика поляком «Тараса Бульби» на підставі недостатнього знання Гоголем української та польської історії нагадує попередню рецензію на «Вечори на хуторі» українця Царинного, котрий звинуватив Гоголя в незнанні українських звичаїв. Гоголівська проза на тему України, Польщі та Росії викликала звинувачення у браку достовірності від усіх національних сторін. Незважаючи на брак коментарів і аналізу з боку інтелігентних читачів Гоголя, які віддавали перевагу реалістичній прозі перед епопеями, популярність «Тараса Бульби» у другій половині XIX століття була приголомшливою. Перед революцією це був найчастіше друкований із Гоголевих творів — як за кількістю видань, так і за кількістю примірників. Це свідчить про смак пересічного читача, а також про відповідність твору концепції офіційної народності, завдяки чому його публікація була частково спонсорована міністерством народної освіти^[339]. Однак у плані публічної рецепції справедливо було б сказати, що Гоголь не достукався до сучасних читачів, намагаючись перетворити «Тараса Бульбу» на апофеоз російськості. Схоже, це послання залишило їх глухими. У той час, як національна проблематика аналізувалася й обговорювалась у рецепції «Мертвих душ», козацькій епопеї не вдалося пробудити подібну реакцію. Якщо «Тарас Бульба» замислювався як декларація російського патріотизму Гоголя, він виявився провальним, а Гоголя так жодного разу за це не поплескали по плечі. Як експеримент із національною прозою він продемонстрував Гоголеві, що його російська аудиторія не була налаштована прийняти російський націоналізм, який випливав із українських сюжетів. Щоб дати націоналістичний імпульс росіянам, йому годилося звернутися до російських тем, або ж ніхто цього не помітить. Мовчазна рецепція ідеї «Тараса Бульби» про великий русский народ продемонструвала відчутний провал цієї уявної спільноти та була підхоплена російськими націоналістами у другій половині XIX століття (це збіглося з періодом найбільшої популярності твору). 1842 року російська нація потребувала уваги до себе і не була податлива до ідеї змішання з «племенами» своїх внутрішніх колоній, попри їхню належність до слов’янства та православ’я. Хоча Гоголь знайшов епігонів та продовжувачів, які проводять свій родовід від його інших творів, тем і модальностей, «Тарас Бульба» не став таким еволюційним прародителем у російській літературі. Письменники на кшталт Достоєвського могли вийти з «Шинелі» Гоголя, але ніхто не вийшов із його «Тараса Бульби». Однак цей твір виявився важливим для українських письменників, починаючи від Пантелеймона Куліша. В епілозі до свого історичного роману «Чорна рада» (1847), написаного великою мірою як відповідь на «Тараса Бульбу», Куліш стверджує, що Гоголь і його козацька епопея спонукали українців до вивчення свого минулого і прагнення до національного самопізнання. На думку Куліша, Гоголь утверджує українську національність, хоч і роблячи її сумісною з ширшим імперським контекстом і зі справою братнього російського націоналізму^[340]. Хоч Бєлінський рецензував і «Миргород», і Собрание сочинений, поза звичною похвалою, він не запропонував на тему «Тараса Бульби» щось більше. Особиста ідентичність Гоголя як українця й українськість теми помітно позначились на рецензіях Бєлінського на інших українських письменників і його загальному погляді на українську літературу. Оскільки російсько-українські взаємини лежать в основі русифікованого 1842 року «Тараса Бульби», це здається доречним місцем для дискусії про привласнення Бєлінським Гоголя за його трактування цієї теми. Контакт Бєлінського з гегельянством, яке він був схильний спрощувати, спонукав його на початку 1840-х років до твердження про аксіоматичну неможливість української літератури. Його теорія національності, інспірована Гегелем, про яку писала Андреа Резерфорд, наголошувала на ідеї державності та вимагала від справжньої нації відмови від ери «племінного» егоїзму й орієнтації на наднаціональну цивілізацію^[341]. Революція Пєтра Першого здійснила цю трансформацію в російській культурі, пов’язавши її з європейською цивілізацією. На думку Бєлінського, Україна могла ввійти до європейської цивілізації лише «верхи на російських фалдах», як це формулює Резерфорд, тобто за умови повного поглинання Росією. У своїх неймовірно агресивних нападках на українську літературу на початку 1840-х років Бєлінський використав як аргумент брак української державності для заперечення можливості розвитку її національної культури. Це призвело до воістину парадоксальної ситуації, в якій культурні прояви зародженої національної культури нібито за рецензією Бєлінського — написані українською мовою, пов'язані з українським життям і явно у зв’язку з тим, що можна окреслити як «цивілізацію», як у випадку Шевченка — служили для Бєлінського запереченням самого існування такої культури. Отже, він стверджував неможливість української національної культури, навіть коли вона була в нього просто перед носом. Аксіома перемогла практику. У своїх «Статтях про народну поезію» (Статьи о народной поэзии) Бєлінський уперто доводив свою ідею необхідної залежності України від російського посередництва в її прагненні універсальної значущості. Помітно роздратований свідченнями, які виходили з України і підважували його парадигму, Бєлінський вдається до тону заборони:
Литературным языком малороссиян должен быть язык их образованного общества — язык русский. Если в Малороссии и может явиться великий поэт, то не иначе, как под условием, чтоб он был русским поэтом, сыном России, горячо принимающим к сердцу ее интересы, страдающим ее страданием, радующимся ее радостию. Племя может иметь только народные песни, но не может иметь поэтов, а тем менее великих поэтов: великие поэты являются только у великих наций, а что за нация без великого и самобытного политического значения? (ССБел 4, 163).
Як живий доказ цієї очевидної «істини» Бєлінський висуває Гоголя: …в его поэзии много чисто малороссийских элементов, каких нет и быть не может в русской; но кто же назовет его малороссийским поэтом? Равным образом, не прихоть и не случайность заставили его писать по-русски, не по-малороссийски, но глубоко разумная внутренняя причина… Перекласти художню велич Гоголя українською мовою означало б зробити її «простонародною». Бєлінський відзначає, що українська з’являється в «Тарасі Бульбі» лише в діалогах: решту виконано у вигляді літературної мови (російської), що українська, будучи провінційною та грубою, нею никогда не может быть. Бєлінський перетворює Гоголя не лише на прапороносця реалізму та вестернізованої форми націоналізму, а й також культурної вищості Росії над Україною. Гоголь уособлює для Бєлінського правильний шлях для народженого в Україні автора, що насправді означає бути російським письменником, котрий може принагідно побавитися в українські сюжети. Таке привласнення Гоголя для ширшої політичної потреби утвердження статусу України як імперського володіння Росії поєднує Бєлінського з його супротивником Константіном Аксаковим, який відводить Гоголеві ту саму роль у своїй брошурі про «Мертві душі». Підтримка імперіалістичної ідеології за допомогою звернення до Гоголя продовжується до сьогоднішнього дня. Видатний гоголезнавець В. А. Воропаєв, приміром, вдаючись до постсовєтської та постімперської ностальгії, нещодавно розглядав «Тараса Бульбу» як свідчення Гоголевої віри в цілісність Російської імперії, об’єднаної православною вірою. Воропаєв заходить настільки далеко, що таврує прихильників української незалежності як отщепенцев, гоголівських Андріїв^[342]. У своїй рецензії на український альманах і оперу Бєлінський ставить низку суперечливих запитань: чи існує щось таке, як українська мова, і чи повинні українці писати нею? На обидва запитання він дає негативну відповідь. Після русифікації вищих верств України вцілілі рештки української мови доступні лише для нижчих класів, які не здатні зрозуміти витончене мистецтво. Освічені читачі-русофони являють собою більш бажану та розуміючу публіку. Приклад Гоголя знову стає у пригоді Бєлінському. Піднесення теми селянського життя до художніх висот вимагає великого таланту, на кшталт Гоголя,
который в малороссийском быте умел найти общее и человеческое, в простом быту умел подстеречь и уловить играние солнечного луча поэзии; в ограниченном кругу умел подсмотреть разнообразие страстей, положений, характеров. Но это потому, что для творческого таланта Гоголя существуют не одни парубки и дывчата, не одни Афанасии Ивановичи с Пульхериями Ивановнами, но и Тарас Бульба с своими могучими сынами; не одни малороссы, но и русские, и не одни русские, но человек и человечество. Гений есть полный властелин жизни и берет с нее полную дань, когда бы и где бы ни захотел. Какая глубокая мысль в этом факте, что Гоголь, страстно любя Малороссию, всё-таки стал писать по-русски, а не по-малороссийски! (ССБел 4, 417—418).
Приклад Гоголя доводить Бєлінському, яких зусиль слід докласти великому митцю, щоб відійти від України, і водночас демонструє, що цього ніколи не станеться. Проте навіть Гоголь усвідомлював, що єдиний шлях до універсальних людських цінностей веде через Росію. Українська проза Гоголя означала для Бєлінського певну закриту главу російської літератури. Тема України в російській літературі досягла в Гоголя свого найвищого вияву, а також була вичерпана. У рецензії на збірку повістей, що з’явилася 1841 року в проукраїнському журналі Маяк, Бєлінський висміює авторів за їхнє використання сюжетів, які «належали» Гоголеві й уже були відомими з «Вечорів на хуторі». Тому не було потреби в читанні цих новіших творів: Охота же этим господам браться за изображение идиллического быта сельской Малороссии после «Сорочинской ярмарки», «Утопленницы» и «Ночи перед Рождеством»! Охота им сталкиваться с Гоголем!.. Прочь эту вздорную книжонку! (ССБел 5, 489). Рухаймося далі. Схожий настрій з’являється в рецензії Бєлінського на Собрание сочинений Гоголя. Бєлінський оцінює «Тараса Бульбу» як твір, що є вершиною і завершенням теми України: Он исчерпал в ней всю жизнь исторической Малороссии и в дивном, художественном создании навсегда запечатлел ее духовный образ: так ваятель уловляет в мраморе черты человека и дает им бессмертную жизнь… (ССБел 5, 382). Знаходячи в гоголівській прозі бачення української історії, в якій можна існувати, Бєлінський поспішає зупинити процес репрезентації та паралізує образ України. Згадки про втому, герметичність і мармурові скульптури — все це підкреслює його бажання встановити гоголівський образ України як фіксований, стабільний і авторитетний дискурс про Україну, допустимий у російській культурі. Бєлінський явно сприймав це саме так. Це проходило через його рецензію на «Історію Малоросії» Миколи Маркевича (1842), що наважився стверджувати про політичну та культурну окремішність української історії від Росії та зверхність українців над великоросами. Бєлінський коригує помилковий погляд Маркевича на українську історію, яку критик прочитує крізь призму історичної прози Гоголя. У рецензії показано перекручене використання «Тараса Бульби», хоча ні повість, ні її автор не згадані, аби переказати сюжет української історії таким чином, щоб спаплюжити саму тему. Бєлінський торкається всіх ключових лейтмотивів гоголівського потрактування української історії. Він заперечує, що козаки колись могли створити республіку або державу у зв’язку з геополітичним становищем України (відсутність природних кордонів і ворожі сусіди). Козаки знали тільки дві розваги — резню и горилку, а держава була пародией на республику, якщо взагалі була. Щоправда, вони були хоробрими вояками, котрі цінували товарищество і лыцарство (обидва терміни, кальковані з української, бачимо в «Тарасі Бульбі»). Але козаки ходили на війну, пише Бєлінський, від нудьги або щоб забезпечити своїм синам військовий вишкіл. У цій рецензії сюжет «Тараса Бульби» розквітає в нас на очах: С кем же воевать? С турками мир, с татарами мир. Ничего: басурманов никогда не грех бить и не грех нарушение мирных договоров и клятв с ними. И вот пылают берега Анатолии, дымятся села крымских татар; поход кончен, половина товарищей перетонула, перерезана, зато другая добралась до Сечи с богатою добычею (див. «Тарас Бульба, ПСС 2, 148—149). Попри їхню хоробрість, козаки здаються Бєлінському бандитами та п’яними ідіотами, котрі п’ють і гуляють себе на славу… широко разметываясь казацкою душою… Вот вам и политика. Він стверджує, що поляки якоюсь мірою справедливо зневажали нецивілізованих українців. Він вважає «панегіричний» тон Маркевича недоречним, приділяючи Україні коротку й випадкову роль у загальній історії, а українцям — статус полудикого общества. Ось урок Бєлінського Маркевичу про правильну позицію в написанні історії України. У написанні власної версії цієї історії Бєлінський спирається на гоголівські формулювання та мотиви, злостиво інтерпретуючи їх. Гоголівські козаки з редакції 1842 року особливо пасували концепції української історії Бєлінського, оскільки вони витрачали свою енергію на розгул, а не на українські націоналістичні прагнення, поки не потрапили у братні обійми своїх російських братів. Мертві, живі й відроджені нації: «Рим»