Annotation 15 страница

Хоча Гоголь урочисто заприсягнувся в першому томі «Мертвих душ» створити продовження, яке розкриє велич Росії, його єдиною прозою, що прославила російський націоналізм, залишається «Тарас Бульба» в редакції 1842 року. Незважаючи на те, що це переробка попередньої версії повісті з книги «Миргород» (1835), Гоголь влив у неї націоналістичний російський настрій, вставивши його — хоч і не без певних неясностей — до оповіді та мови персонажів. Це єдиний прозовий твір, у якому Гоголь робить ідеологію російського націоналізму невід’ємною частиною оповіді та не зводить його, як у «Мертвих душах», до простих анонсів наступних томів або до скомпрометованих іронією відступів. Та все-таки в тому був інший вид іронії, адже замість прославлення російського націоналізму через відповідний образ самої Росії Гоголь вкладає його в тему з української історії — тему, яку найвищою мірою використовував український націоналізм. Гоголівський російський національний костюм пошитий з української тканини: вона випрядена з етнокультурної специфіки та історичної боротьби українських козаків. Вочевидь, не спроможний побачити Росію в цих умовах, замість цього Гоголь русифікує своїх українських козаків. Це переконливо доводить, що гоголівська русифікація першої версії «Тараса Бульби» була покликана попередити звинувачення у браку патріотизму, що його Гоголь очікував від рецепції «Мертвих душ»^[297]. Втім, на додачу до оборонної тактики, вона також була певним визнанням безсилля, яке виявилося тривалим. Добре усвідомлюючи, що російська публіка очікувала націоналістичної прози в манері «Тараса Бульби», але взятої з російського життя (у своїй рецензії на «Мертві душі» про це говорить Шевирєв), Гоголь, проте, виявився нездатним задовольнити цю вимогу. 1842 року «Тарасом Бульбою» Гоголь запропонував своїй аудиторії те, що «Мертві душі» забезпечити не зуміли. У рамках кампанії зі встановлення свого публічного образу як росіянина «Тарас Бульба» 1842 року знаменує вирішальний поворот для Гоголя, оскільки кладе свій український націоналізм на олтар російського. У виданні 1842 року козаки більше не пишаються своєю українською самобутністю, а виявляють вірність ідеї Русі. Русь тут виступає не як передусім історична сутність (хоч такими були її корені), а понадчасова культурна спільнота православних східних слов’ян. Саме тому в цьому розділі про «Тараса Бульбу» я використовуватиму терміни «Росія» і «російський». Під проводом могутніх великоросійських царів такі спроектовані на минуле «росіяни» покликані представити російську націю у гоголівській сучасності. Мета Гоголя — примирити імперію та націю у своєму творі. Він виокремлює з Російської імперії певний культурний простір, що може бути визначений як нація, відповідно до релігійних, етнічних і культурних критеріїв спорідненості, які він вважав істотними. Вдаючись до такого прийому, він водночас розширює ідею нації та звужує її. З одного боку, Гоголь робить правлячу націю, складену з етнічних великоросіян, ширшою категорією, об’єднуючи їх із культурно, релігійно й етнічно близькими українцями (білоруси, вочевидь, також сюди входять). З другого ж, він виключає решту населення імперії. Отже, гоголівська ідея російської нації має справу з умовами імперії, допускаючи змішування більш ніж одного народу, хоч водночас забезпечує життєздатне ядро ідентичності, заперечуючи право на входження в неї представників інославних, неслов’янських народів. Після розквіту українського націоналізму в 1842 році Гоголь почав бачити інтереси України в тому, щоб закріпити за нею більш гідне місце в Російській імперії. Тепер він вважає, що з відмовою від колишніх автономістських настроїв участь у ширше сформульованій російській нації досягне цієї мети. У «Тарасі Бульбі» 1842 року він перетворює історичних сепаратистів і некерованих козаків на блискучі зразки вірності «великій» російській нації. З меншини, якій не довіряють, спільноти, затаврованої чужинцями, гоголівські українці перетворюються на стрижень цієї нації та мучеників за справу об’єднання зі своїми російськими братами. Розрив між самою Росією та Україною, який було проведено в «Погляді на створення Малоросії», сполучено другим виданням «Тараса Бульби». Культурні сфери України та Росії, що їх Гоголь розділяє у «Вечорах на хуторі», стають єдністю. Втім, у «Тарасі Бульбі» в редакції 1842 року досягається утвердження «великої» російської нації без жодного етнічного росіянина в ролі персонажа. Русифікований «Тарас Бульба» різко контрастує з його українофільською версією 1835 року. Він демонструє собою відстань, яку Гоголь пройшов у своїй національній належності як письменник. Гоголь «Вечорів на хуторі біля Диканьки», «Погляду на створення Малоросії» й «Тараса Бульби» у версії 1835 року брав участь у зародженні перших паростків українського націоналізму, тоді як Гоголь «Тараса Бульби» у версії 1842 року обірвав усі зв’язки з національними бродіннями в Україні, що в 1840-х роках вступили в нову енергійну фазу. 1840 рік був позначений головною подією — виходом «Кобзаря» Тараса Шевченка. Шевченко, котрий став національним поетом, написав пристрасну поезію українською мовою, яка захистила право його співвітчизників на самовизначення. Його політична відвертість і вибір писати українською зробили його антитезою Гоголя. Інтелектуали в Україні почали дедалі частіше чинити опір політиці офіційного російського націоналізму. 1845 року деякі з них заснували неформальну групу — Кирило-Мефодіївське братство, що ґрунтувалася на націоналістичній програмі. В Австро-Угорщині українська культура отримала більше визнання: у Львівському університеті 1848 року було засновано першу кафедру української мови та літератури. Фольклорні, етнографічні та історичні студії мали на меті сформувати почуття української самобутності, яка в 1840-х роках почала слабшати, але Гоголь більше не брав участі в цих спробах. Хоча українськість і залишалось важливою частиною його особистої ідентичності, тепер Росія претендувала на його лояльність як популярного митця та публічної особи. Він повністю поринув у російське літературне життя, підтримуючи його інтереси та цінності, а російський націоналізм якнайбільше. Русифікований «Тарас Бульба» 1842 року робить це цілковитою очевидністю. Дотримуючись схеми, використовуваної у його історичній прозі, Гоголь протиставляє козаків «Тараса Бульби» полякам. Як я стверджувала в третьому розділі, це служило кільком політично вмотивованим цілям. Відкидання козаками «польського ярма» і їхнє включення до складу Росії підсилило ідеологію російського імперіалізму. На відміну від таких історичних подій, як повстання Мазепи, коли козаки виступили проти Росії, українсько-польські війни сприяли зображенню української сторони як шляхетної, героїчної та, використовуючи фразу з актуального політичного дискурсу, таку, що була «на правильному боці історії». Поляки також виявилися зручними ворогами в контексті Листопадового повстання 1831 року, в якому вони домагалися незалежності від Росії і висловлювали реституціоністські претензії на частину України. У боротьбі з цими непокірними ворогами росіян гоголівські українці доводять свою вірність російській короні. Тема ворожості українців до Польщі також дає можливість Гоголеві побороти стереотип, який пов’язував українську мову та культуру з мовою і культурою непокірних поляків. Однак деякі неопубліковані фрагменти та записки Гоголя, насамперед «Роздуми Мазепи», утверджують прямо протилежний погляд на українську історію, перетворюючи росіян на ворогів України, а поляків на їхніх родичів і союзників. Те, що Гоголь висловив такі антитетичні погляди, відкриває дуже реальну можливість певної нещирості в його опублікованих текстах. Вони, вочевидь, відображають те, що, як вважав Гоголь, очікувалося від нього як російського громадянина і являло собою підтримку для панівної ідеології Російської імперії, служителем якої він хотів виглядати. Що Гоголь «насправді відчував» щодо російсько-польсько-українських взаємин, є складним питанням, у якому неможливо розібратися на основі вибраних опублікованих творів. Порівняння біографічних даних із гоголівською творчістю показує неймовірно суперечливу особистість. У листуванні Гоголя міститься хитре позування, відповіді, просякнуті бажанням догодити певному адресатові або отримати те, чого він у цей момент потребує, навіть відверта брехня, вже не кажучи про чітке усвідомлення наявності поштової цензури. У випадку Гоголя традиційне критичне дослідження «людини та її творчості» видається майже неможливим з причини частої несумісності «людини» та «творчості», вже не кажучи про численні іпостасі «людини» і суперечливий характер різноманітних аспектів її «творчості». Через століття після смерті Гоголя Дмитро Чижевський дивувався життєздатності поняття «невідомий Гоголь», попри його центральне місце в російській культурі та велику кількість критичних праць, присвячених йому^[298]. Сьогодні, ще через півстоліття, залишається чимало невідомого. Що стосується націоналізму, то різниця між публічними та приватними заявами Гоголя, його опублікованими творами й неопублікованими фрагментами особливо важко поєднувана. У попередньому розділі показано, що гоголівські листи виявляють небагато ентузіазму з приводу Росії та її народу, хоч у його діяльності в ролі російського письменника російський націоналізм стає найвищим завданням. Можливо, через те, що Гоголь вважав його частиною суспільного служіння письменника, його російський націоналізм видається мені не глибоко пережитим переконанням, а радше штучним аспектом його публічного образу. Він не витікає плавно з-під його пера. У прозі на російську тематику виконання гоголівських національно-оптимістичних цілей не виправдало своїх обіцянок. Однак самосвідомість Гоголя про цей проект робить дослідження його націоналізму набагато цікавішим. Його випадок дуже добре демонструє головний принцип сучасної теорії націоналізму: націоналізм — це сконструйований дискурс, а не апріорна сутність. Брак справжнього особистого зацікавлення ідеєю російського націоналізму робить усе більш очевидною його свідому конструкцію: болти й гайки виставлені напоказ, демонструючи запис процесу творення. Розумінню цього процесу також сприяють чернетки, незакінчені фрагменти, редакції та рукописні версії, які я долучаю до свого дослідження гоголівської прози. Порівняння між версіями «Тараса Бульби» 1835 і 1842 років, яке я пропоную в цьому розділі, є частиною цієї стратегії. Воно показує націоналістичний дискурс in statu nascendi («у процесі створення» (лат. ) — Прим. перекл. ). Однак це порівняння також показує, що пізніша версія містить складнощі, які не були повністю враховані. Моєму аналізу «Мертвих душ» передує цитування з кореспонденції Гоголя, яке демонструє його відразу до Росії. Я зробила це для драматизації одного з моментів несумісності між Гоголем-людиною та уявними цілями його творчості. Я хотіла би зупинитися на ще одній такій несумірності у наближенні до розуміння «Тараса Бульби». Перед зануренням у гоголівську прозу про боротьбу русифікованих козаків з тиранічними та підступними поляками я коротко досліджу власні зв’язки Гоголя з різними поляками, а також аспекти його біографії, які контрастують з його русифікованим апофеозом козацтва. Я також доведу неоднозначність «Тараса Бульби». Попри солідну традицію розглядати його як прямолінійну епічну повість, що уславлює козаків і їхню боротьбу проти поляків, я пропоную прочитання, яке показує ідеологію версії 1842 року нюансованою і двозначною^[299]. Гоголь працював над переробкою «Тараса Бульби» протягом трьох років (серпень 1839 — травень 1842; ПСС 2, 708), що робить зрозумілою складність фінальної версії тексту, оскільки вона демонструє, яким важливим для Гоголя був цей твір. Націоналізм «Тараса Бульби» не менш складний і суперечливий, ніж націоналізм «Мертвих душ», оскільки обидва твори містять кілька рівнів, які часто суперечать один одному. Складне плетиво іронії, оповідні неправильності та приховування, різкі невідповідності стилю й теми — одне слово, вся гоголіана, яку читачі звикли пов’язувати з іншими творами автора, також пронизує «Тараса Бульбу», хоч і на більш тонкому рівні. Подібно до того, як у «Мертвих душах» відступи слабнуть під впливом контекстуалізації, глорифікацію козацького духу у войовничий російський націоналізм «Тараса Бульби» водночас підважують дисгармонійні, часто-густо іронічні дискурси, які проходять через усю оповідь. Як я доводила в цій книзі, невідповідності та недоречності в гоголівських біографічних даних, по суті, відповідають точкам напруги в його прозі. Контакти Гоголя з поляками і те, що вони свідчать про Гоголеве позерство в російській націоналістичній політиці, доводять складність його творів. Гоголь і поляки

Гоголь не був схильний вважати польський аспект свого походження частиною своєї ідентичності. Як я вже згадувала у другому розділі, родина Гоголя по материнській лінії мала польське коріння, а предки його батька отримали шляхетський стан від польського короля як нагороду за боротьбу проти московитів. Утім, Гоголь приховав цей аспект власної спадщини й рішуче відмовився від польської частини свого прізвища — Яновський (Janowski) незабаром після приїзду до Петербурга. Хоча при цьому він читав польською мовою і стежив за польською літературою та польськими публікаціями про Україну. Гоголь підтримував дружні взаємини з польською політичною еміграцією в Парижі та Римі, хоч і залишив мізерні свідчення про це у своїх листах. Подробиці стали доступні лише після публікації польських джерел через півстоліття після смерті Гоголя. Позаяк вони свідчать про критичне ставлення Гоголя до Росії і його дружнє ставлення до поляків, росіяни швидко оголосили їх сфабрикованими. Біографія Гоголя 2004 року, написана Юрієм Манном, являє собою першу спробу оцінити ці свідчення більш об’єктивно та включити їх в історію Гоголевого життя^[300]. Не дивина, що, живучи за кордоном, Гоголь міг давати волю різноманітним крамольним ідеям, від яких він утримувався в Росії. Російський уряд завжди намагався контролювати закордонні подорожі своїх громадян саме через можливість контакту з ідеями та людьми, що протистояли правлячій російській ідеології. І російські мандрівники зазвичай були схильні до підваження цієї ідеології, саме перебуваючи за кордоном. Окрім того, зовсім не виключено, що вийшовши з фази українського націоналізму, проявленого в його «Вечорах на хуторі» та історичних текстах, Гоголь міг висловлювати ті самі почуття сміливіше у вільнішій інтелектуальній атмосфері Західної Європи. Жодних антиросійських підтекстів у гоголівському листуванні та прозі не засвідчено. З огляду на політичні реалії в Росії видається цілком природним, що Гоголь намагався цей аспект свого перебування за кордоном приховати. Контакти з польськими політичними вигнанцями, які боролися проти Росії в Листопадовому повстанні 1831 року та продовжували лобістську політику в Західній Європі проти анексії своєї країни, навряд чи можна вважати тими новинами, про які варто повідомляти видатним російським націоналістам, які були його ангелами-охоронцями та джерелами фінансової підтримки (я маю на увазі таких людей, як Плєтньов, Жуковський, Сєрґєй Аксаков, Поґодін). Перший важливий контакт Гоголя з польськими емігрантами відбувся 1837 року в Парижі. Гоголь зупинився у квартирі Юзефа-Богдана Залєського, польсько-українського поета з Правобережної України, котрий брав участь у Листопадовому повстанні та котрому Гоголь згодом залишив записку, написану абсолютно плинною розмовною українською. Він підписав її українською версією свого імені — Микола Гоголь (ПСС 11, 88). Значно пізніше, у 1859 році, Залєський написав листа польському публіцистові й історику Францішеку Духінському, в якому він докладно описав участь Гоголя у зібраннях 1837 року. Василь Гришко аналізував цей лист і зв’язки Гоголя з польською громадою, представивши вагомий аргумент на користь достовірності свідчення Залєського. Залєський пише: «Звісна річ, здебільшого ми розмовляли про росіян, які були йому так само осоружні, як і нам. Питання їхнього фінського походження часто було темою нашої дискусії. Гоголь рішуче підтвердив її з усією своєю українською щирістю». Гоголь, як відомо, написав статтю, в якій порівняв різні слов’янські народнопісенні традиції і стверджував, що російська традиція — «похмура, дика і часто людожерська» — була аномальною, а відтак підтверджувала теорію фінського, неслов’янського походження росіян (я б додала, що зв’язок між росіянами та фінами з’являється також у «Погляді на створення Малоросії»). Залєський цікавився, чи цю статтю можна знайти в посмертному збірнику гоголівських творів, і висловив жаль щодо втрати «багатьох колоритних анекдотів і жартів про росіян, які міг знати лише Гоголь і тільки він був здатен розповісти їх із такою неповторною дотепністю». Польський поет Адам Міцкевич, який відвідував ці зібрання, згодом використав приклад людожерської російської пісні у своїх лекціях про слов’янські літератури в Колеж-де-Франс. Ці пісні також з’являються у збірнику Кірєєвського, для якого Гоголь подарував кілька зразків^[301]. У листі пропонується погляд на участь Гоголя в українсько-польських контактах у контексті їхнього спільного протистояння росіянам. Перебування 1837 року в Парижі привело Гоголя досить близько до Міцкевича. Друг дитинства Гоголя, який був із ним у Парижі, Данилевський, стверджує, що Гоголь запізнився з відправленням до Рима, не бажаючи розлучатися з Міцкевичем і Залєським. Тогочасні ідеї Міцкевича, як зазначає Гришко, були зосереджені навколо політичної та морально-релігійної ідеї «слов’янського союзу на основі польської політичної концепції демократичної свободи та християнського братства — на противагу до російської автократичної влади та поклонінню їй під виглядом православ’я»^[302]. У 1835—1836 роках, повідомляє Гришко, Міцкевич брав участь у формуванні руху «змартвихвстанців» (воскресенців), до якого входили Залєський, а також Петро Семененко та Гієронім Кайсєвич, колишні учасники Листопадового повстання з України, котрі згодом у Римі намагалися залучити Гоголя до своєї справи. Ідеологія слов’янського союзу змартвихвстанців мала виразний антиросійський ухил: слідом за Міцкевичем, вони вважали Росію гнобителькою народів. Було б необачністю припустити, що Гоголь поділяв їхню ідеологію, однак свідчення Залєського, в поєднанні з непрямими доказами, зібраними Гришком, переконливо показують, що Гоголь і його польські друзі підготували спільне підґрунтя та що Гоголь охоче приєднався до них у їхніх антиросійських настроях. Дружба Гоголя з Міцкевичем тривала й після їхньої паризької зустрічі в 1837 році. Восени 1838 року Гоголь часто відвідує польського поета в Женеві, а наступного літа приїздить до Міцкевича в Карлсруе^[303]. Він попросив Данилевського привезти йому з Парижа «дивовижний» новий твір — «Пана Тадеуша» (1834), національний епос Міцкевича, який прославив боротьбу поляків за незалежність і їхнє приєднання до походу Наполеона на Росію (ПСС 11, 133, 152). 1839 року Гоголь просив Шевирєва міцно обійняти Міцкевича, якщо той побачить його в Парижі (ПСС 11, 233). 1844 року Смірнова, яка захоплено описує Гоголю паризькі лекції Міцкевича про слов’янські літератури, згадує: вона привезла Гоголеві, який замовляв книги Міцкевича, копію п’єси польського поета «Дзяди», яку важко назвати проросійським твором^[304]. Ще один збірник документів, які стосуються контактів Гоголя з поляками, походить від двох священиків-змартвихвстанців, котрих Гоголь зустрів у римському салоні княгині Волконської — росіянки, що перейшла в католицизм. Семененко та Кайсєвич залишили запис їхніх розмов із Гоголем у своїх щоденниках і в листуванні зі своїм очільником, опублікованому в 1893 році. Згідно з їхніми свідченнями, Гоголь обговорював із ними різноманітні «слов’янські справи», а також сучасну польську літературу, про яку він дуже добре відгукувався. Вони сподівалися навернути його в католицизм і вважали, що могли би переконати його в цій ідеї^[305]. Схоже, певний час Гоголь насправді загравав із католицизмом: він стверджував, що Рим — єдине підхоже місце для молитви, читав католицькі теологічні трактати, наголошував на важливості святкування Великодня у соборі Святого Петра і, здається, був загалом перейнятий атмосферою католицьких церков — так само, як і Андрій у «Тарасі Бульбі» (ПСС 11, 96, 140; ПСС 12, 278). Однак, вочевидь, він ніколи всерйоз не замислювався над наверненням. Коли такі чутки досягли його матері, він заперечив їх, стверджуючи — неймовірно для автора «Тараса Бульби» — що православ’я та католицизм є, по суті, тим самим, тому немає сенсу змінювати одну релігію на іншу (ПСС 11, 118—119). В. В. Вєрєсаєв міг мати рацію, що Гоголь потурав двом священикам, щоб справити приємність своїй хазяйці, княгині Волконській^[306]. Однак, за листами Кайсєвича та Семененка, Гоголь також різко висловлювався щодо Росії. Це неможливо трактувати як намагання сподобатися княгині, оскільки вона сама була росіянкою. В одному листі йдеться про таке: «Ми дуже мило поговорили з Гоголем. Дивина: він сказав, що Москва — це різка, якою батько карає дитину, а потім ламає її! І чимало інших обнадійливих речей (він сказав]». З приводу російської нації Гоголь постійно висловлював таку думку: «Він дуже добре бачить, що немає цементу для об’єднання цієї аморфної монструозної будівлі [nieksztaltowne gmaszysko]. Влада пригнічує згори, а всередині немає духу»^[307]. Незважаючи на те, що це свідчення може бути перебільшеним або Гоголь, можливо, загострив свою критику Росії, аби бути співзвучним із поглядами своїх співрозмовників, дуже ймовірно, що він насправді висловлював такі ідеї. Хоч я ніколи не бачила згадок про це, друг Гоголя, художник Алєксандр Іванов цитує його у схожий спосіб: «Росіяни в біді! Гоголь каже, що росіяни позбавлені природою основи, на якій можна безпечно будувати»^[308]. Існує також непрямий доказ у творчості Гоголя. Як я показала у третьому розділі, Гоголь насправді вважав, що російський народ зупинився у своєму розвитку внаслідок реформ Петра Першого, і в багатьох місцях вказував на брак стрижневої ідентичності. Національні особливості росіян у «Мертвих душах» складаються здебільшого з недоліків. «Тарас Бульба» у версії 1842 року стикається якраз із проблемою російської нації як «аморфної маси», намагаючись надати їй форми та духу, які Гоголь будує на українському матеріалі. Оскільки листи двох польсько-українських змартвихвстанців, як і лист Залєського, були частиною приватного листування, навіть Вєрєсаєв визнає, що немає жодних підстав підозрювати, що вони сфабриковані або відверто брехливі^[309]. Ще один загадковий зв’язок із поляками спливає на поверхню в середині 1840-х років у Римі. Між кінцем жовтня 1845 року й початком травня 1846 року Гоголь зупинився у триповерхових апартаментах на Віа-де-ля-Кроче, 81 (нині Страда-де-ля-Кроче; ПСС 12, 536, 540). Будинок належав родині Понятовських (назва його була Palazzo Poniatowski), що, як і більшість інших поляків, із якими Гоголь мав зв’язки за кордоном, були політичними вигнанцями після Листопадового повстання. Понятовський і решта польських біженців, котрі там мешкали (Занєвський і Потоцький) в той час були залучені до конспіративної діяльності на користь визволення Польщі^[310]. Італійські джерела, до яких я зверталась, подають дуже уривчасті відомості про ці постаті (вони навіть опускають їхні імена, які, беручи до уваги популярність їхніх прізвищ, важко ідентифікувати). Та сама ситуація з польськими історіями так званої Великої еміграції. Ці твори схильні зосереджуватись на паризькій еміграційній громаді, а не на менш численній та активній римській. На жаль, характер і масштаби Гоголевих контактів із мешканцями Palazzo Poniatowski, будучи надзвичайно інтригуючими, залишаються невідомими. Остання, на перший погляд недоречна біографічна подробиця з польською темою стосується гаданої участі Гоголя у скандалі, викликаному публікацією алегорії графині Ростопчіної «Примусовий шлюб» (Насильный брак)^[311]. Ростопчіна стверджувала, що подала свій текст до Северной пчелы за підказкою Гоголя. Його публікація у грудні 1846 року викликала скандал. У вірші рицар-барон звинувачує свою дружину в тому, що вона його не кохає, на що та відповідає, що він не може вимагати кохання, оскільки одружився з нею проти її волі, перетворивши її на свою невільницю. Те, що здавалося натяком на широко відомі проблеми графині у шлюбі, тепер було сприйнято як алегорію на насильницьку анексію Польщі Росією. Цензор і критик Алєксандр Нікітєнко зазначає у своєму щоденнику: «Тепер з’ясовується, що барон — це Росія, а взята силоміць дружина — це Польща. Вірш чудово відтворює ці взаємини і, оскільки він дуже вдалий, всі його запам’ятають»^[312]. Цар пригрозив закрити журнал Булґаріна, розпочалося широкомасштабне розслідування. Ростопчіній було заборонено мешкати в Санкт-Петербурзі. Графиня стверджує, що прочитала цього вірша Гоголеві в Римі, й він заразив її ідеєю опублікувати його: «Вони його не зрозуміють і опублікують. Присягаюся своїм життям! ». Коли вона запротестувала, що навіть дитина б його зрозуміла, Гоголь наполягав: «Кажу вам, вони не зрозуміють! Не бійтесь і висилайте його! Ви не знаєте, наскільки нерозумна наша цензура, але я розумію. Висилайте його! »^[313] Навіщо Гоголь заохочував публікацію цього політично некоректного вірша в час, коли він голосно заявив про свою російськість і вірність урядовій політиці? Луїс Педротті вважає, що мотивом Гоголя була помста Булґаріну за негативні рецензії. Однак досить скоро, у «Вибраних місцях», Гоголь погодиться з булґарінською критикою своєї творчості, і навіть раніше він з усією серйозністю порекомендував його рецензії матері. У кожному разі, він, здавалося, ніколи не мав образ на Булґаріна. Педротті також пропонує ще один сюжет, хоч і не доводить його до кінця. Він нагадує нам, що сам Гоголь поринав «у щось на кшталт загадкової криптографії», яка ледь маскувала його антиросійську сатиру. Педротті запитує: «Як нам інтерпретувати наміри автора, котрий творить величну тройку-Русь наприкінці першої частини „Мертвих душ“, екіпаж, перед яким усі країни стоять обабіч, даючи їй дорогу, тоді як всередині цього тріумфального екіпажу сидить князь пошлости, посередності, вульгарності та матеріалізму — сам Чічіков? »^[314] Базуючись на спостереженнях Педротті, що узгоджуються з моїм аналізом «Мертвих душ», я б завершила трьома пунктами. По-перше, Гоголь, можливо, запропонував архіконсервативний і вірнопідданий журнал, тому що в ньому було найімовірніше розмістити крамольну поезію. Цензор міг виявити слабшу пильність до текстів, поданих в орган такого спрямування. По-друге, Гоголь міг вважати зміст вірша конгеніальним і гідним розповсюдження. Хоча його власні твори й не були політичними алегоріями, у них контрабандним шляхом було пронесено чимало антиросійських настроїв, тоді як він сам завжди публічно заявляв лише про найкращі наміри. Його власна країна, Україна, також перебувала у взаєминах із Росією, які навряд чи нагадували гармонійний шлюб рівних. По-третє, Гоголь розкошував грою з ухилянням від цензури й сам проносив контрабандою політично небезпечний зміст, замаскований під вірнопідданість або наївність. Зрештою, він мав необережність представити російській публіці під виглядом патріотичного чину, можливо, найбільш невтішну анатомію російськості («Мертві душі»). Після того, як московські цензори заборонили його роман, він мав нахабність шукати царського заступництва (ПСС 12, 27) і звернутися до русской души Уварова, який, безумовно, оцінить гоголівський дар… своей отчизне (ПСС 12, 39—41; це звернення так ніколи й не знайшло свого адресата). Коли Гоголь сказав Ростопчіній, що знає про дурість цензури, він підтвердив власні подвиги з ухиляння від червоного олівця. Однак, оскільки замість алегорії Гоголь майстерно використовував іронію та езопову мову, його твори не викликали скандалу в масштабі вірша Ростопчіної, хоч, як свідчать голоси, мовляв, його варто в кайданах відправити до Сибіру, у цьому плані він ходив тонкою гранню. Зв’язки Гоголя з польськими політичними біженцями та змовниками, його участь у публікації алегорії Ростопчіної та свідчення бесід із Гоголем, залишені Залєським і двома польськими священиками, дають уявлення про Гоголя, що не узгоджуються з усталеним поглядом лояльного письменника та відданого росіянина. Гоголь, як випливає з цих свідчень, є значно більшою мірою пропольським і меншою мірою проросійським, ніж його проза. У той час, як раніші приклади таких «аномальних» біографічних даних можна списати на юнацьке бунтарство, пізніші приклади навряд чи підпадають під таку характеристику. Насправді дивно, що не раніше 1845 або 1846 року знаменитий автор «Мертвих душ», який працював на славу Росії над продовженням роману і який під ту пору виліпив із себе завзятого російського патріота, міг зупинитися в домі польських змовників або заохочувати публікацію алегорій, що ставлять під сумнів право Росії на імперську експансію. Викликає подив, що автор, чия проза здебільшого висміює поляків, зображуючи їх як найбільших ворогів, мав дружні контакти з ними. Їхні свідчення про антиросійські заяви Гоголя примушують замислитись. Здається, що єдиним «стабільним» національним настроєм, якому не суперечить ні його проза, ні біографічні дані, була його любов до України. Те саме неможливо сказати про його ставлення до росіян або поляків, які здаються змінними настільки, що Гоголь почувався вільним регулювати їх, залежно від характеру його актуального піар-проекту. Козаки як ідеальні росіяни

Готуючи свої твори до публікації у чотиритомному зібранні 1842 року, Гоголь значно розширив версію «Тараса Бульби» з «Миргорода» та змінив її національне обличчя. У редакції 1842 року дев’ять глав виросли до дванадцяти, а текст збільшився на дві третини свого оригінального обсягу. Версія 1835 року прославляла козаків як вільнолюбних українців, що борються за збереження своєї релігії та звичаїв, які були загрожені католицькою Польщею. Слово Украйна з’являється часто (ПСС 2, 283, 285, 299, 310, 311, 327, 344, 349), також наявні згадки про нацию і казацкую нацию (ПСС 2, 348, 349). Україна «Тараса Бульби» 1835 року суголосна Україні гоголівських історичних текстів, чиє відлуння відгукується в оповіді — сутності, яка була нацією в силу своєї культурної специфіки та самобутнього історичного досвіду. Це змінюється в 1842 році. Хоча в найменш перероблених фрагментах деякі згадки про Україну залишаються, гоголівською загальною стратегією є їхнє усунення й ідентифікація місця дії як России (восточной России або первобытной России), а національної ідентичності персонажів як русских або южных россиян (PSS 2, 41, 46, 47, 48, 65, 124, 133, 138—140). «Фізіономія» козаків залишається унікальною, однак це більше не свідчить про їхню національну окремішність. Тепер Гоголь подає цю унікальність як своєрідний штамп, колорит, який козаки надають загальному російському характеру. Козаки починають виражати російськість, що зводиться в тексті, як я вже згадувала, до православ’я та східнослов’янських етнічних зв’язків, в яких історично об’єднані московити, українці та білоруси. Всі їхні спадкоємці формують націю братьев (ПСС 2, 65)^[315]. Мовні українізми оригінальної повісті також були русифіковані — можливо, Степаном Шевирєвим, який готував текст 1842 року до публікації (ПСС 2, 713—714). Однак ці суттєві зміни в національному характері тексту не означали жодних змін в основному сюжеті повісті з циклу «Миргород». Головний герой, Тарас Бульба, приводить двох своїх синів до козацької армії, Запорозької Січі. Він хоче перетворити їх на справжніх козаків, доповнюючи освіту, яку вони отримали в Київській академії, суворою військовою підготовкою. Незабаром козацька армія втягується у війну з Польщею. Зображення війни зосереджено навколо облоги Дубна, польської фортеці, яку козаки хочуть зруйнувати, заблокувавши надходження продовольства. Молодший син Тараса, Андрій, виявляє, що полька, в яку він був закоханий, перебуваючи в Києві, знаходиться в обложеному місті. Він біжить до неї на допомогу та переходить на польський бік. Коли Тарас довідується про Андрієву зраду, він знаходить його в бою і вбиває. На жаль, іншого його сина, Остапа, поляки беруть у полон. Після того, як козаки зазнають поразки в Дубні, а Тарас відновлюється від отриманих ран, він збирається в подорож до Варшави, щоб востаннє побачити Остапа. Йому допомагає єврей Янкель, чиє життя він одного разу врятував. Повертаючись в Україну, він приєднується до повстання гетьмана Остряниці проти Польщі. Згодом, відкинувши необережний мирний договір Остряниці, Бульба починає власну жорстоку боротьбу проти поляків, щоби помститися за смерть Остапа. Врешті-решт він перемагає і вмирає мученицькою смертю. Гоголь русифікує цей основний сюжет, змінюючи національні параметри в оповіді та мову героїв. Уже на першій сторінці, примітка, що у виданні 1835 року пояснювала слово свитка як верхнюю одежду у малороссиян, у виданні 1842 року стає верхней одеждой южных россиян (ПСС 2, 279, 41). Хоч малороссияне були офіційною назвою українців у Російській імперії, позначення южные россияне наголошує на єдиній категорії «росіян», роблячи їхній південний різновид вторинною рисою, характерною не лише для України. Історичні параметри повісті та коло її персонажів зазнали схожих змін. Оповідач тепер розміщує її дію в южной первобытной России, проектуючи сучасну ідею російської держави-імперії (России) на середньовічну сутність — Київську Русь. Войовничі козаки являють тепер собою широкую, разгульную замашку русской природы (ПСС 2, 46). Як і в «Погляді на створення Малоросії», Гоголь продовжує стверджувати, що козаки врятували Європу від мусульманських загарбників, хоч він тепер представляє цих рятівників не в опозиції до росіян, а як необыкновенное явленье русской силы (ПСС 2, 46). Розгул, що його Гоголь робить такою характерною рисою козаків, постає тут рисою росіян, оскільки козаки показані неперевершеними в тому, щоб гулять напропало, пить и бражничать, как только может один русский (ПСС 2, 47). Оповідач підбиває підсумок, що русский характер посеред козаків здобувся на могучий, широкий размах (ПСС 2, 48). Навіть характерний український прямолінійний гумор, що його Гоголь використовував деінде для відокремлення українців від росіян, тут стає ослабленим заявою про спорідненість двох етносів (резкая черта, которою отличается доныне от других братьев своих южный россиянин; ПСС 2, 65). На відміну від «Тараса Бульби» в редакції 1835 року, козаки включені тепер у ширшу категорію росіян. Гоголь також робить тонкі, але відчутні зміни в ролі, яку він відводить полякам в історії козацтва. У тексті 1835 року Тарас постає як один із козацьких полковників на службі польського короля Стефана Баторія, що організував козаків у регулярне, реєстрове військо, яке згодом допомогло йому в боротьбі проти Московії (ПСС 2, 284). У тексті 1842 року посилання на Баторія зникає, а з ним — будь-які натяки на те, що Тарас міг служити польському королю^[316]. Хоч оповідач і визнає, що польські королі правили Україною, він, здається, має намір підкреслити їхню віддаленість від неї. Отже, він згадує про те, що вони отдаленные и слабые (ПСС 2, 47), бажаючи зберегти польські й українські сфери абсолютно окремими, попри історичну реальність соціальних, політичних і військових відносин, що існували в часи, про які йдеться в повісті. У тексті 1835 року стверджується, що на Січі было много офицеров из польских войск; впрочем, из какой нации здесь не было народа? (ПСС 2, 302). У 1842 році Гоголь усуває будь-які натяки на те, що в козацьких лавах були якісь поляки, а просто згадує національно не окреслених офіцерів, які потом отличались в королевских войсках (ПСС 2, 66). Окрім присутності іноземних купців (які не були козаками), ідея Січі як багатонаціонального утворення зникає з тексту 1842 року. Замість цього Гоголь перетворює її на суто український феномен (або російський, у тому сенсі, що всі українці в пізнішому тексті є росіянами). Гоголеві потрібно чітко відмежувати майбутніх ворогів; допуск польської стихії до козацького утворення міг заплямувати його українськість/російськість і заплутати лінії подальшого конфлікту. Крім того, в пізнішій версії усувається образ України, оточеної трьома ворожими країнами (ПСС 2, 283), якими були, відповідно до «Погляду на створення Малоросії», де з’являється подібна думка, Росія, Польща і татари. Тепер козаки залишаються з двома ворогами — татарами та поляками; Росія більше не вважається іноземною країною, ворожою щодо України. У ранніх творах Гоголя прославляється козацький період української історії як жива національна пам’ять. Проза з циклу «Миргород», із головним винятком — «Тарасом Бульбою», демонструє занепад козацького духу та змальовує козацьких нащадків жалюгідними і негероїчними. Та все ж таки історичні пласти продовжують відігравати роль, приміром, у козацькій амуніції, вивішеній на паркані слугою Івана Никифоровича у «Повісті про те, як посварився Іван Іванович з Іваном Никифоровичем»^[317]. На відміну він неї, версія «Тараса Бульби» 1842 року намагається стерти зв’язки між козацькою минувшиною та життям сучасної України. Козацька минувшина стає герметично закритою, більше неспроможною підважити імперський статус-кво. У фіналі «Страшної помсти» сліпий бандурист співає історичну думу, що прославляє козацькі подвиги. Натовп українців, які оточили його, глибоко зворушений піснею, що свідчить про подальшу актуальність та потенціал історичної пам’яті. У «Тарасі Бульбі» 1842 року Гоголь, немовби вступаючи в прямий діалог зі своєю ранньою повістю, додає таку заяву: живые намеки остались только в песнях, да в народных думах, уже не поющихся более на Украйне бородатыми старцами-слепцами, в сопровождении тихого треньканья бандуры, и в виду обступившего народа (ПСС 2, 43—44; підкреслення моє). Отже, в «Тарасі Бульбі» прославляється цілковито минула, застигла історія — без зв’язку з сучасним. Цей вид козацької минувшини, підтримуваний російським урядом, бажав стерти з національної пам’яті ідею української автономії, яку символізувала козацька доба. Гоголь прагне змінити цей символізм, приписавши козакам лояльність до російської нації. Він творить цю націю для політичних потреб Російської імперії XIX століття і на основі близькості православних східних слов’ян, об’єднаних в одну державу з росіянами. Однойменний персонаж чимдуж намагається викласти ідеологію російської нації, яку я докладніше розгляну в наступній частині. По суті, це передбачає єдність русской земли — території, заселеної етнічно спорідненим русским народом, чиїм головним пріоритетом є збереження святої православної віри. Козаки, котрі гинуть у героїчній битві при Дубні (сегмент, що його Гоголь надзвичайно розвинув у редакції 1842 року), згадують у своїх останніх словах не Україну або козацьку славу, а русскую землю. Вони помирають, як зразкові російські патріоти. Пусть же пропадут все враги, и ликует вечные веки Русская земля! або Пусть же славится до конца века Русская земля! — ось прощальні слова Степана Гуски та Бовдюга (ПСС 2, 139—141). Навіть Мосій Шило, якому щойно перерізали горло, героїчно хриплячи горлом, проголошує: Пусть же стоит на вечные времена православная Русская земля и будет ей вечная честь! (ПСС 2, 138). У своїй передсмертній осанні Тарас шле погрозу своїм катам і решті неросійського світу: Что взяли, чортовы ляхи? Думаете, есть что-нибудь на свете, чего бы побоялся козак? Постойте же, придет время, будет время, узнаете вы, что такое православная русская вера! Уже и теперь чуют дальние и близкие народы: подымается из русской земли свой царь, и не будет в мире силы, которая бы не покорилась ему! (ПСС 2, 172). Пророцтво Тараса Бульби, мовляв, повстане російське самодержавство у світовій славі, й завершує повість у подібній до «Мертвих душ» манері — на ноті майбутньої вищості Росії над рештою народів. Усі ці передсмертні націоналістичні формули являють собою доповнення до видання 1842 року. Гоголівська редакція 1842 року отримала цікаву рецепцію в незалежній Україні. У нових українських перекладах цього твору повість українізовано у зворотному напрямку — поверненням фрагментів 1835 року й усуненням деяких русифікаційних доповнень 1842 року. Приміром, вони перетворюють русскую землю на «українську землю» (для чого насправді існує мовне обґрунтування) і скорочують останню Тарасову згадку про російського царя. Українсько-російська завзята боротьба за Гоголя спалахує знову: відомий російський гоголезнавець висловив письмовий протест, а український науковець заперечив його претензії^[318]. У певному сенсі, власна переробка Гоголем «Тараса Бульби» встановила пріоритет і репертуар вибору для маніпуляцій із націоналістичним поглядом на його оповідь. Тарас: еволюція націоналіста