Annotation 14 страница

Кардинально різна рецепція «Мертвих душ» випливає з ліній розламів самого роману, спричинених негативним зображенням російської дійсності, з одного боку, та ліричними похвалами невтіленій ідеї Росії, з другого боку. Вага, яка приділялася відступам, великою мірою визначала інтерпретаційні перспективи. Консервативна преса надала їм мізерне значення та рішуче засудила цей роман. Повторивши звинувачення, висунуті проти «Ревізора», вона фактично вбачала в «Мертвих душах» наклеп на Росію, засудивши роман за вульгарність мови та зміст. Журнали слов’янофілів і західників, читаючи цей роман крізь призму ліричних відступів, загалом хвалили його як шедевр російської літератури та надзвичайно національний твір, навіть попри те, що вони й зіткнулися з певними інтерпретаційними проблемами. Незважаючи на його спроби попередити певну критику в самому тексті роману, з’ясувалося, що Гоголь неспроможний вдатися до обговорення свого твору за зразком, встановленим «Ревізором», хоча він зумів запропонувати своїм шанувальникам аргументи на свій захист. Незважаючи на Гоголеві протести, гострі питання стосовно його некомпліментарного образу Росії та невпевненості в його справжньому патріотизмі продовжували турбувати його читачів так само, як і після появи його комедії^[265]. Друг Гоголя, Сєрґєй Аксаков, написав у своїх мемуарах^[266], що «Мертві душі» лише посилили ненависть партії ворогів Гоголя, яка утворилася після виходу «Ревізора». Він стверджує, що знаменитий граф Толстой, «Амєріканец» (Фьодор Іванович Толстой), на велелюдному світському рауті виголосив поширену думку, назвавши Гоголя врагом России, який заслужив заслання до Сибіру в кайданах. Подруга Гоголя, Алєксандра Смірнова, яка слухала графа Толстого на вечорі у графині Ростопчіної, повідомила про його гучні зауваження більш докладно:
…Толстой сделал замечание, что вы всех русских представили в отвратительном виде, тогда как всем малороссиянам дали вы что-то вселяющее участие… что даже и смешные стороны имеют что-то наивно-приятное; что у вас нет ни одного хохла такого подлого, как Ноздрев; что Коробочка не гадка именно потому, что она хохлачка. Он, Толстой, видит даже невольно вырвавшееся небратство в том, что когда разговаривают два мужика и вы говорите: «два русских мужика»… Толстой и… Тютчев тоже заметили, что москвич уже никак бы не сказал «два русских мужика». Оба говорили, что ваша вся душа хохлацкая вылилась в «Тарасе Бульбе», где с такой любовью вы выставили Тараса, Андрия и Остапа^[267].
Смірнова сказала, що з цих зауважень можна зробити висновок, мовляв, Гоголь плекав глубоко скрытое чувство, которое обладает Малороссией, під яким вона мала на увазі антиросійські почуття. Редактори найпопулярніших російських журналів — Северная пчела, Библиотека для чтения та Сын Отечества — також були незадоволені гоголівським спрямуванням, хоч і не до такої міри, принаймні у пресі, як рішучі висловлювання графа Толстого. Ніколай Ґреч розкритикував роман у Северной пчеле за карикатурність і його «варварську», «неросійську мову». Далекий від великого твору, а тим більше від «поеми», як Гоголь назвав свій твір у підзаголовку, роман вразив Ґреча як невибаглива розвага та марна трата таланту. Видавець Северной пчелы, Булґарін, продовжив критикувати Гоголя за відсутність достовірності щодо російського життя. На його думку, «Мертві душі» обмовили Росію загалом, а її провінційне життя — зокрема. Навіть у своїй цензурованій формі книга видалася настільки політично неблагонадійною очільникові московських цензорів, що він попросив про офіційну підтримку від міністра освіти перед видачею рецензентам журналів дозволу на вільне цитування цієї книги (журнальна цензура була навіть суворішою за книжкову)^[268]. Хоч Булґарін, здавалося, вважав, що Гоголь, будучи українцем, просто не знав Росію краще, Сєнковський у Библиотеке для чтения приписував Гоголеві зловмисні мотиви. Він опротестовує авторську звичку використовувати будь-яку дрібницю та перетворювати її на російську національну рису. Він згадує опис чічіковських слуг — Сєліфана й Петрушку — обірваний коментарем оповідача про огиду російських читачів до зображення нижчих класів. Якщо росіяни бояться близькості з таким набродом, яким Гоголь заселив свій роман, стверджує Сєнковський, то це доводить лише їхній здоровий глузд, а не «національну ваду». Обурений рецензент звинувачує автора: Да чтобы, по случаю Петруши, упрекать целый народ в страсти зазнаваться, надо предположить, будто весь народ ничем не лучше этого грубого и грязного человека и только понапрасну, из гордости, не узнает в нем себе равного! Но это неправда. Вы систематически унижаете русских людейї^[269]. Сєнковський цитує опис жалюгідного російського ландшафту — чушь и дичь, укритий ряскою маніловський ставок — і саркастично вигукує: И это, по-вашему, картина нравов и характеров России, поэма из русской жизни, цветки ее поэзии? Він знущається з авторського прохання утриматися від судження про роман, поки не вийдуть його наступні частини, вочевидь, сумніваючись у їхньому потенціалі спокутувати цей огидний перший том. Ніколай Полевой був також шокований гоголівською спотвореною й однобокою картиною Росії. Гоголівська звичка трактувати кожен мислимий недолік своїх героїв як російську національну рису викликала в нього лють. Ліричні відступи, на його думку, не виправдали роман, а лише уособлювали характерний риторичний надлишок, який зводився ні до чого більшого, ніж струшування повітря. Гоголівське звернення до Росії, в якому країна поверталася до автора своїм майбутнім обличчям, здавалося Польовому вершиною зарозумілості^[270]. У рецензії К. П. Масальського в Сыне Отечества, яку було витримано в набагато менш сварливому тоні, критикувався брак універсальної людської правдоподібності. Гоголь ігнорує просту істину, що життя є боротьбою добра зі злом, а зображує лише сили темряви. Масальський виявив найбільшу байдужість щодо гоголівських ліричних відступів і пророцтв майбутніх перспектив націоналістичної слави. Він зібрав безліч цитат із найбільш піднесених фрагментів і — його російське серце, вочевидь, не забилося частіше — представив їх просто як недолік Гоголя: «автор занадто багато розводиться про себе та свою поему»^[271]. Вочевидь, це було найбільш категоричне несприйняття націоналістичного пафосу роману. В очах консервативної преси українська ідентичність автора великою мірою пояснювала й посилювала його провину перед російським народом. «Медіа-магнати» єхидно підкреслювали «малоросійське коріння» автора і наполегливо «принижували» його до статусу українського письменника. Рецензія Библиотеки для чтения на зібрані твори Гоголя 1842 року пов’язала «тони відбірного бруду» в гоголівській творчості з традиціями «малоросійської поезії», одним ударом розбиваючи вщент і Гоголя, й українську літературу. Термін «український гуморист» звучить у цій статті як зневажливе заклинання; після публікації «Ревізора» та «Мертвих душ» це не могло не мати виразно полемічного відтінку. Рецензент звинувачує українську національну упередженість Гоголя в його образі Росії, характеризуючи його твори як «зловісну малоросійську сатиру проти великоросійських чиновників»^[272]. Якщо не брати до уваги їхній лайливий тон, такі погляди на Гоголя та його твори, по суті, містили в собі обґрунтовані моменти. Гоголь справді був великою мірою сформований українською мовою, літературою та культурою, які надихали його протягом усього життя. Він дійсно прищепив російській літературі певні українські модальності — як-от почуття гумору або спосіб кодування національного в мистецтві. Його знання про Росію, як він неодноразово зізнавався, були фрагментарними. А образ Росії, який він подарував своїм співвітчизникам, був по-справжньому критичним і сатирично спрямованим. Російський націоналіст, не бажаючи приймати гоголівські відмовки, фактично мав законні підстави вважати його таким, що «систематично принижує» російську націю. Отже, аргументи Сєнковського, Ґреча, Полевого та Булґаріна реально обґрунтовані. Саме критичне ставлення критиків і використання ними цих аргументів як способу знищити Гоголя нині ми вважаємо суперечливими. Проте в той час вони становили передбачувану і багато в чому «нормальну» націоналістичну реакцію. Зрештою, читачі з інших ідеологічних таборів, навіть тих, що вельми прихильно ставилися до Гоголя, також знаходили причини для образ своєї національної гордості^[273]. Насправді входження Гоголя до пантеону глорифікаторів Росії виявляється набагато більш аномальним і дивним. Те, що твору, який зобразив таку негативну картину Росії як нації, судилося утвердитися в ролі національного роману, демонструє непередбачувані шляхи російської літературної історії і те, як Гоголеві неймовірно пощастило з наступними поколіннями. Звісна річ, нагодилися вельми сприятливі обставини. Стратегічна вставка Гоголем ліричних фрагментів та привабливих обіцянок майбутніх томів виявилася надзвичайно успішним кроком. Позитивні рецензії винесли націоналістичні відступи з незручних контекстів і подали їх як доказ справжніх почуттів автора та успішну протиотруту проти дрібних і потворних дрібниць, якими переповнена решта роману. Вони перетворили анонси майбутніх томів на основний предмет уваги в першому томі. Крім того, перетворення «Мертвих душ» на фрагмент, твір у процесі, зробило всі судження про нього тимчасовими, просто спекулятивними. З боку Гоголя це виявилося блискучою хитрістю. Таким чином актуальність роману була переважена його потенціалом. «Мертві душі» стали не явищем, що збігається з друкованою версією, а містичною, податливою сутністю, вміщеною в ньому. Позитивні рецензії не розцінили гоголівський образ Росії як образливий, а погляд автора — як представника української «п’ятої колони» в Росії. Однак, окрім Бєлінського, з яким Гоголь був просто знайомий, усі головні захисники Гоголя були його особистими друзями, явно схильними до того, щоб дарувати йому презумпцію невинності (Плєтньов, Шевирєв, К. Аксаков)^[274]. Насправді Гоголь особисто клопотався про рецензії Шевирєва та Плєтньова (ПСС 12, 89, 115). Слов’янофілам ці відступи вельми припали до душі. Розлога стаття Степана Шевирєва в Московите найкраще демонструє підхід слов'янофілів до роману. Очевидне бажання Шевирєва примирити себе і свою аудиторію з гоголівським зображенням російського життя приводить до оцінки героїв «Мертвих душ» як досить людяних, нешкідливих і навіть симпатичних. Хоч визнаючи Чічікова негідником, Шевирєв, проте, вбачає в його схемі привабливу «сміливість генія», так типову для легендарних російських героїв. За словами Шевирєва, Собакевич, хоча й уособлює «зажерливу Русь», також є «непохитним, сильним чоловіком, який знає, як захистити свої інтереси». З усіх речей, які можна було б сказати про гоголівських поміщиків, Шевирєв виокремлює їхню типово російську гостинність; навіть Плюшкіну вона притаманна. Єдиному з-посеред рецензентів, Шевирєву, навіть вдається знайти один яскравий зразок «чистої, незайманої російської натури» — Сєліфана, чічіковського кучера, вочевидь, єдиного цілком людяного персонажа в гоголівській галереї напівмонстрів. Шевирєв вбачає людяність Сєліфана у його схильності до дружньої пиятики, у його ставленні до коней, немовби вони його родичі, а також у його лагідній покірності до нагінок свого хазяїна^[275]. На думку Шевирєва, гоголівський художній акт облагороджує зображену ним низьку реальність і естетично виправдовує її. Намагаючись прилаштуватися до романної галереї персонажів, Шевирєв стикається з проблемами тлумачення, які стали звичними для націоналістичних інтерпретаторів цього роману, котрі, як правило, спираються на надзвичайно надумані аргументи. Нещодавно один російський критик стверджував, що гоголівські персонажі символізують національні цінності, якраз будучи їхніми антитезами^[276]. На думку Шевирєва, гоголівське зображення низьких персонажів, аж ніяк не будучи недоліком, виконує важливу функцію об’єднання нації. Критик вважає «Мертві душі» повитухою національної спільності, що актуалізує зв’язок між освіченими, розумними читачами й нижчими класами та провінціалами, так правдиво зображеними в романі. Він повчає незадоволених читачів Гоголя: «Собакевичі, Ноздрьови, Чічікови, Коробочки — ваші земляки, члени того самого народу й держави, до яких ви належите. Ви є з ними одне ціле. Вони становлять необхідну активну ланку у великому ланцюгу Російського царства і їхня сила, неначе заряд, впливає на вас». Шевирєв бичує бажання відгородитись у тісному колі друзів як принципово нехристиянське та неросійське. Читачі мають бути вдячними Гоголеві за ознайомлення їх зі співвітчизниками, з якими інакше вони б ніколи не познайомились, заради зарядження своїм романом цього Великого Ланцюга Російського Буття^[277]. Шевирєв мав підстави для такої поблажливості до Гоголя:
…наша русская жизнь своею грубою, животной, материальною стороною глубоко лежит в содержании этой первой части поэмы и дает ей весьма важное, современное, с виду смешное, в глубине грустное значение. Поэт обещает нам представить и другую сторону той же нашей жизни, разоблачить перед нами сокровища русской души: конец его поэмы исполнен благородного, высокого предчувствия этой иной, светлой половины нашего бытия. С нетерпением ожидаем его грядущих вдохновений… ^[278]
Радикальний критик Ніколай Чєрнишевський досконало це сформулював, помітивши, що Шевирєв вибачив Гоголеві перший том «Мертвих душ» тільки через обіцянку продовження^[279]. На думку Шевирєва, лише майбутнє продовження виправдає негативне, а отже, обов’язково фрагментоване бачення Росії в першому томі. Як доказ справжніх почуттів автора до Росії Шевирєв цитує відступ про Росію як простір (опускаючи грубі вигуки Чічікова) та анонси майбутніх томів. Незважаючи на свої запевнення у протилежному, шевирєвське прочитання існуючого тому і його погляд на гоголівську концепцію російського життя як такого, що має світлий бік, цілком ґрунтується на цих анонсах. Його інтерпретація «Мертвих душ» як конструктивного націоналістичного чину залежить не від того, чим є цей роман, а на тому, чим він ніколи не став. Шевирєв уявляє трилогію «Мертві душі» за допомогою метафори бурі. Перший том — як вітер перед бурею, який піднімає все сміття в повітря; другий том — як саму бурю, яка принесе драматичну розв’язку; і третій том, який відкриє спокійне блакитне небо, повну велич російського духу, що вічно ширяє над усіма можливими бурями, які можуть турбувати земну поверхню Росії. Шевирєв знаходить підтримку для своєї теорії в еволюції українських творів Гоголя. Якщо Гоголь перейшов від повістей про Шпоньку та двох Іванів до «Старосвітських поміщиків» і нарешті до «Тараса Бульби» (ймовірно: сатира — примирення — уславлення), можна сподіватись, що він пройде через ці самі стадії у своїй творчості на російську тематику. Якщо «Ревізор» і перший том «Мертвих душ» відповідають фазі Шпоньки — Іванів, обов’язково прийде російський «Тарас Бульба», «узятий із російського світу»^[280]. Варто зазначити, що у своїй схемі українських етапів Гоголя Шевирєв успішно забуває всі диканські повісті, крім «Шпоньки», в яких показано Гоголеву безмежну закоханість в Україну. Шевирєв намагається примирити романний образ російської реальності з власним поняттям про неї і своєю вірою в націоналізм автора. Заздалегідь готовий пробачити Гоголеві його негативну однобічність в очікуванні майбутніх томів, у завершенні своєї статті він неохоче визнає, що комічний гумор Гоголя іноді заважає йому «цілковито охопити російське життя». Шевирєв посилається на сцену в романі, де два мужики намагаються розплутати зіткнення екіпажів і в результаті лише погіршують становище. Шевирєв вважає, що Гоголь підкреслив добродушність російського селянина в його бажанні допомогти, що неможливо уявити на Заході. Він пояснює Гоголю, що російські селяни мають практичний, здоровий розум і в таких ситуаціях не виявилися б безпорадними. Але, зрештою, Шевирєв знаходить розраду у своїй переконаності в тому, що, як він каже, «Гоголь любить Росію»^[281]. Він твердо впевнений у справжніх почуттях Гоголя і розглядає їх так, немовби вони становлять апріорний факт або остаточний інтерпретаційний дороговказ, надійніший за будь-яку текстову реальність. Шевирєв вважає, що Гоголь зможе вознестись до полного объема всех сторон русской жизни. Он сам обещает нам далее представить все несметное богатство русского духа, и мы уверены, заранее, что он славно сдержит свое слово^[282]. Характерно, що потенціал «Мертвих душ» у своїх майбутніх томах переважає актуальність написаного першого тому. Це сприяє утворенню інтерпретаційної призми, що доводить гоголівську сатиру до розчинення, у такий спосіб роблячи весь роман прийнятним для націоналіста. Шевирєв продовжує перелічувати всі ліричні відступи й називає їх «передчуттям майбутнього, яке повинно надзвичайно розвинутись» у продовженні твору. Без майбутніх томів шевирєвська інтерпретація гоголівської концепції Росії розвалюється. Можливо, саме тому у своїх листах до Гоголя протягом наступних років Шевирєв наполягав на продовженні, перетворюючи публікацію на умову патріотичного подвигу письменника^[283]. Наприкінці Шевирєв відзначає типово російське багатство гоголівської уяви й типово російський приземлений гумор, мабуть, забувши про власну рецензію на друге видання «Вечорів», у якій він, хоч і неохоче, визнав українське походження гоголівського гумору^[284]. Інший слов’янофіл — Юрій Самарін — у листуванні з Константіном Аксаковим відкинув шевирєвську критику стосовно того, що деяких гоголівських персонажів неможливо заокруглити, і висміяв шевирєвські напучування Гоголя (вочевидь, про природу російського мужика). На відміну від Шевирєва, Самарін не вдається до допомоги милиць наступних томів у поясненні гоголівського негативного образу батьківщини. Залишаючись у межах написаного тому, він стверджує, що гоголівське підвищення низького існування Росії в художньому творі такого калібру облагороджує це існування та вирізняє Росію з-поміж відсталих країн, які не можуть похвалитися таким мистецтвом. Самарін пише, що навіть без ліричних моментів і майбутніх томів він черпатиме патріотичну поживу з першої частини. І якби тепер у реальному житті йому зустрівся Собакевич, він би не впав у відчай, плекаючи пам’ять про прекрасний роман Гоголя. Дещо зухвало він стверджує, що в усьому романі «нема й тіні сатири»^[285]. Слов’янофіл-адресат Самаріна — Константін Аксаков, син близького друга Гоголя, Сєрґєя, також написав панегірик «Мертвим душам». Коли Московит, за підказкою Шевирєва, відхилив його, Константін опублікував його окремою брошурою. У своєму безмежному ентузіазмі Аксаков називає «Мертві душі» відродженням древнього епосу, чимось на кшталт сучасної російської «Іліади» й оголошує Гоголя універсальним генієм. Хіба що Гомер і Шекспір, на думку Аксакова, гідні бути в одному товаристві з Гоголем. У той час, як Шевирєв концентрується на запланованому продовженні цього роману, Аксаков перетворює відступ про Росію-тройку на наріжний камінь своєї інтерпретації. Він вважає його ключем до цілого роману, що відкриває неймовірну повноту та глибину гоголівських персонажів. Російська загадка, на думку Аксакова, під якою він мав на увазі російську національну ідентичність, була замкнена в романі Гоголя і буде повною мірою розв’язана в його наступних частинах. Як і Шевирєв, Аксаков вважав, що гоголівський роман активізує національну спільноту. Проте замість суспільних поділів Аксаков стурбований імперськими. Залишаючи збоку роман, Аксаков натомість зосереджується на ідентичності автора як українця, яку він вважає «важливою обставиною» і навколо якої він будує цілу теорію^[286]. Він стверджує, що Гоголь визначив належне ставлення українця до Російської імперії, перетворивши українськість на невід’ємний елемент російськості. Інвестуючи свої українські ресурси на користь великоросійської культури, Гоголь здійснив її перетворення з імперської, внутрішньо розділеної сутності на єдиний, гармонійний російський народ. Однак при цьому Гоголю вистачило мудрості не поставити під сумнів лідерство великоросійського етносу, який продовжуватиме наглядати за цим більшим російським організмом, як голова наглядає за тілом. Приклад Гоголя доводить правоту, ефективність і благодіяння великої імперської політики з розчинення України у всеросійському морі. Він також натякає на можливе досягнення слов’янофільської мрії: трансформації Російської імперії в російську націю. Хоч і не гідна анналів великої літературної критики і безжально висміяна критиками-противниками, рецензія Аксакова зміцнила, за спостереженням Петера Крістоффа, і слов’янофільський, і західницький табори. Анджей Валіцький називає це «першим документом православно-християнського гегельянства»^[287]. Поет, критик і вчений Пьотр Плєтньов, ректор Санкт-Петербурзького університету і ще один близький друг Гоголя, назвав «Мертві душі» найкращим твором провідного сучасного російського автора. Рецензуючи роман у Современнике під псевдонімом (можливо, для того, щоб приховати свій зв’язок із автором), Плєтньов подає націоналізм роману як функцію його реалізму, де правдиве зображення російського життя є сприйняте водночас як національне. Однак у його вельми позитивній рецензії висловлюється жаль із приводу того, що деякі персонажі роману, здається, уособлюють радше універсальні, ніж національні типи. Втім, в іншому фрагменті він також згадує про брак універсального значення роману: Я не умел придумать другого названия тому качеству наших разговоров, мыслей и поступков, которое, не отнимая у них особенностей национальности, придает им ценность общую и вводит их в соприкосновение с интересами других народов. У той час, як Аксаков гордо проголосив Гоголя універсальним генієм на рівні з Гомером і Шекспіром, Плєтньов, з яким незабаром виявиться співзвучним Бєлінський, вбачає значущість Гоголя у вужчій сфері застосування. Плєтньов намагається оцінити Гоголя з неросійської перспективи: Для иностранца, который не в состоянии трепетать от художнического мастерства автора, вся прелесть исчезает за недостатком жизни более ценной и более общепонятной. Плєтньов вдається до набору взаємосуперечливих звинувачень: Гоголь недостатньо російський письменник, хоч, водночас, надто російський для того, щоб бути зрозумілим для іноземної аудиторії. Однак автор, як стверджує Плєтньов, возвратил обществу то, что оно могло ему дать само^[288]. Інакше кажучи, в самому російському житті бракує універсального значення, і російські письменники в цьому не винні. Найбільш войовничий і невтомний захисник «Мертвих душ», Бєлінський, прив’язує роман до ідеології західників, так само, як Шевирєв і Аксаков — до слов’янофільської. Він перетворює цей роман на наріжний камінь своєї концепції напряму та значення сучасної російської літератури. Його перша реакція на роман була вельми націоналістичною. Рецензуючи «Мертві душі» в Отечественных записках, Бєлінський називає його не менш ніж
творение чисто русское, национальное, выхваченное из тайника народной жизни, столько же истинное, сколько и патриотическое, беспощадно сдергивающее покров с действительности и дышащее страстною, нервистою, кровною любовию к плодовитому зерну русской жизни; творение необъятно художественное по концепции и выполнению, по характерам действующих лиц и подробностям русского быта, — и в то же время глубокое по мысли, социальное, общественное и историческое… (ССБел 5, 51).
На думку Бєлінського, «Мертвими душами» було позначено такий гігантський крок у розвитку Гоголя, що він зробив усе написане ним раніше незначним. Зокрема, це стосується всієї української прози Гоголя. І справді, другий столь же важный шаг вперед — це начебто те, що он совершенно отрешился от малороссийского элемента и стал русским национальным поэтом во всем пространстве этого слова (ССБел 5, 52). Хоч раніше Бєлінський вважав Гоголя російським письменником, незважаючи на його українську тематику, він, схоже, вважав «цілковите зречення» українськості необхідним для гоголівської трансформації в росіянина. «Мертві душі» вирвали Гоголя з провінційної української культури, перетворивши його на справжнього росіянина — однозначно й безповоротно. На думку Бєлінського, російський дух пронизує гоголівський гумор, іронію, персонажів, силу його почуттів і ліризм його відступів. Він заперечує, що зображення низьких аспектів російського буття в цьому романі вилучає з нього націоналістичну якість. Роман — це не казка, нагадує він тим, хто вимагав від Гоголя приємних сцен і щасливих закінчень. Бєлінський приєднується до багатьох інших рецензентів, котрі — і це неймовірно — заперечували сатиричний і комічний дух роману заради утвердження його глибини та націоналізму. Він цитує відступ про російський простір (як і всі інші рецензенти, він не бере до уваги грубий вигук Чічікова) і фінальний — про Русь-тройку, називаючи їх поющие дифирамбы блаженствующего в себе национального самосознания (ССБел 5, 55). Тобто, твір потерпає радше від надміру, ніж дефіциту патріотизму, який вбачався в гоголівській ідеї російської вищості над іншими націями у заключних рядках роману. Лише згодом полеміка Бєлінського зі слов’янофілами, особливо з Константіном Аксаковим, змусила його знизити свою націоналістичну ейфорію^[289]. Він відкидає аксаковське порівняння «Мертвих душ» із «Іліадою». Він стверджує, що гоголівський роман радше заперечує, а не утверджує зображене в ньому життя; епічна поема робить національну субстанцію позитивною та конкретною, а не просто припущенням. Бєлінський зміцнює свій погляд на Гоголя радше як соціального критика, ніж доброзичливого глорифікатора. Замість схвалення обіцянок Гоголя щодо оптимістичного продовження, Бєлінський висловлює своє розуміння. На його думку, гоголівські пророцтва про «багатства російського духу» є надто сміливими. Він сумнівається, що автор зуміє дотримати слова, оскільки сучасна російська дійсність не дає письменникові матеріалу для подібного роду утвердження: Много, слишком много обещано, так много, что негде и взять того, чем выполнить обещание… (ССБел 5, 146, 153). На думку Бєлінського, гоголівській русской девице навряд чи вдасться засоромити всі західноєвропейські народи. Врешті-решт, він заперечує аксаковське коронування Гоголя на роль універсального генія. Згідно з Бєлінським, Гоголь — великий русский поэт, не более; «Мертвые души» его — тоже только для России и в России могут иметь бесконечно великое значение. Бєлінський переказує думку Плєтньова, мовляв, переклад іноземними мовами перетворить роман на «мертвий і незрозумілий». Хоч він спочатку ставить Гоголя на національний п’єдестал, аксаковські перебільшення та зусилля слов’янофілів використати Гоголя у своїх цілях тепер спонукають войовничого західника змінити орієнтир Гоголя і послабити націоналізм роману. Бєлінський був переконаний, що Росія мала дещо надолужити щодо західної Європи і не могла дозволити наївно-націоналістичним поглядам благодушно приспати її у проекті соціально-політичної перестройки. Росія, яку він любив, була самостійною, самореформованою сутністю, країною, яка безстрашно виробить новий курс. Тому намагання слов’янофілів зобразити Гоголя як такого, що дарує Росії милість, вельми дратували Бєлінського, котрий відстоював погляд на гоголівський роман як діагноз проблем Росії, які необхідно зафіксувати. Він вважає смішною ідею Аксакова про повноту персонажів Гоголя і відмовляється бачити в людях, подібних до Собакевича та Коробочки, всебічних, прекрасних людських істот. Однак він також протистоїть протилежній думці Сєнковського про гоголівські образи Росії як нації негідників, стверджуючи, що гоголівські персонажі просто обмежені своєю «невихованістю та неуцтвом» і за природою своєю негідниками не є^[290]. Він пише, що не їхня провина, що живуть вони через 116, а не 300 років після реформ Пєтра Першого, за допомогою яких, він сподівається, поліпшення соціальних умов з часом витворить кращий народ. Він висміює визначення Аксаковим любові росіянина до швидкої їзди як до «сутності російської нації», вважаючи її дуже незначною для честі. Він також кепкує з невдалого вибору Шевирєвим Сєліфана в ролі представника незайманого російського духу (ССБел 5, 58, 157—158)^[291]. В очах Бєлінського Гоголь належав до західників. На додачу до полеміки Бєлінського, в Отечественных записках було опубліковано рецензію читача з Катеринослава, котрий начебто не був професійним критиком. Ініціали під рецензією вказують на авторство Ніколая Д. Мізька, письменника та вчителя з Одеси. Оскільки Гоголь надавав більше ваги своїм простим, особливо провінційним читачам, ніж професійним знавцям, він відзначив цю статтю як одну з найкращих рецензій на «Мертві душі»^[292]. Тривалий час одержимий усними відгуками про свій твір, Гоголь проявляв інтерес до свідчень про рецепцію провінційної аудиторії. Мізько повідомляє, що найкращі кола провінційного суспільства прийняли роман Гоголя дуже прихильно, відкидаючи погляди консервативної преси. Однак дехто був незадоволений тим, що автор не оголосив на титульній сторінці, що цей том був першою частиною трилогії. Інші заперечували сатиричне, надміру однобічне трактування провінційного суспільства. Дехто казав, що останній роман Гоголя «заплямував наш народ цілеспрямовано перебільшеним зображенням сучасної дійсності в невигідному світлі»^[293]. Мізько заперечує ці звинувачення. Для виправдання роману від звинувачень в антинаціоналізмі він стверджує, що мистецтво стає провідником універсальних і національних ідей за допомогою суб’єктивності художника, а не тематики. Він демонструє цю ідею за допомогою порівняння деяких найобразливіших описів Росії з ліричними відступами, що, на його думку, їх виправдовують. Оскільки Гоголь якраз і вставив ці відступи як таку собі протиотруту, він, мабуть, радий був бачити їх поміченими. У рецензії протиставляється фрагмент про жалюгідну російську природу відступові про неминучу принадність безмежних просторів Росії. Коментар про проблемний статус російської мови виправдано відступом про влучно сказане російське слово. Завершальний відступ про Росію-тройку найповніше показує «національне значення» «Мертвих душ», їхній «глибокий національний пафос». У рецензії напади на цей роман прирівнюються до браку патріотизму, а також оголошуються суперечливими: «Незважаючи на крики деяких критиків, вся православна Русь давно прийняла цей цінний дар одного зі своїх синів, котрий плекає чисту, а не лицемірну, розумну, а не безвідповідальну любов до неї, нашої спільної матері»^[294]. Підозри в тому, що Гоголева любов до Росії може бути лицемірною, були достатньо поширеними, щоб виправдати їхнє явне спростування. Саме існування такого рецензента з провінції здавалося найкращим захистом твору Гоголя. Далеко не темний селюк, Мізько заглиблюється в модну філософію та теорію мистецтва і демонструє власну ерудицію, вдаючись до численних посилань на французькі, німецькі, грецькі та італійські тексти. Таким чином, рецензія доводить аудиторії існування гідних, начитаних провінціалів, які не потрапили до числа героїв роману. Крім того, вона дає гоголівському роману важливе завдання: якщо такий освічений член суспільства, якого цей роман начебто неправильно представив, не плекає образи на «Мертві душі», то чому столичні читачі засмучені від імені провінціалів? Гоголева передмова до другого видання роману 1846 року, редагованого Шевирєвим, відкрила нову фазу полеміки. Гоголь вводить своїх прихильників у стан повного спантеличення, оголосивши свій роман глибоко помилковим. Гоголівський погляд, на превеликий жаль його захисників-лібералів, перегукується з консервативною критикою. Він, здається, погоджується з ними, що національний образ Росії в романі — невідповідний:
Ездит [герой] он по нашей русской земле, встречается с людьми всяких сословий, от благородных до простых. Взят он больше затем, чтобы показать недостатки и пороки русского человека, а не его достоинства и добродетели, и все люди, которые окружают его, взяты также затем, чтобы показать наши слабости и недостатки; лучшие люди и характеры будут в других частях. В книге этой многое описано неверно, не так как есть, и как действительно происходит в русской земле, потому что я не мог узнать всего: мало жизни человека на то, чтобы узнать одному и сотую часть того, что делается в нашей земле. Притом, от моей собственной оплошности, незрелости и поспешности произошло множество всяких ошибок и промахов, так что на всякой странице есть, что поправить: я прошу тебя, читатель, поправить меня (ПСС 6, 587).
Пропонується конкретна інструкція. Знайомлячись із романом, читачі повинні записувати місця, в яких зображення Гоголя відповідають правді їхнього власного російського життя, а які — ні. Не рекомендується використання складної мови та стилістичних прикрас, оскільки авторові потрібні просто сирі, неперетравлені дані про російське життя. Звіти слід надсилати Плєтньову або Шевирєву. За допомогою цієї передмови Гоголь перетворює «Мертві душі» на спільний проект, який він поділяє з усім російським народом. Він заходить настільки далеко, що ставить публікацію наступних томів у залежність до отримання запитаної інформації від своїх читачів. Незважаючи на очевидну мету такої командної взаємодії — отримати правдиву інформацію про Росію, Гоголь також, здається, має намір позбутися обтяжливої авторської відповідальності на цей роман. Він цілком визнає, що не може бачити Росію в будь-який інший спосіб і звертається до своїх читачів з проханням просвітити його. У цьому проханні до своїх читачів про співпрацю Гоголь вдається до топосу середньовічних передмов, найчастіше з житій святих, які він тоді читав, у яких ченці-книжники проголошували власну гріховність і зверталися до своїх читачів з проханням виправляти їх. Гоголь представляє себе якраз таким скромним, доброчесним служителем правди, пояснюючи недоліки своєї оповіді власними промахами й обмеженим горизонтом. Він також підкреслює, що він у серці радше росіянин, аніж упереджений українець. Він повторює займенник «наш» — наше государство, наша русская земля або наши недостатки — чотири рази на першій сторінці, рішуче включаючи себе до тієї самої національної спільноти зі своєю аудиторією. Передмова має на меті заперечити характеристику деяких критиків про Гоголя як небезпечного чужинця. Гоголь визнає себе невинним перед звинуваченням у цілеспрямованому наклепі і вдає, що його провина — лише у звичайному невігластві. Удавання було оборонною стратегією, спільною для українських письменників, аспектом стереотипної «хитрості», що становила відповідь на вимоги до роботи в імперській культурі. Схоже, в цій передмові Гоголь повертається до своєрідної стратегії Рудого Панька — компанійського простака (він звертається до своїх читачів неформально у другій особі однини), котрий дозволяє читачам відчути свою перевагу. Погляд на передмову як просто маску — гоголівський прийом, що непрямим чином підтверджується автопрезентацією Гоголя в тексті, опублікованому через кілька місяців, «Вибраних місцях із листування з друзями». У прямій суперечності з авторським образом із передмови до «Мертвих душ» 1846 року у «Вибраних місцях» не міститься й натяку на коливання або невігластво Гоголя у проблемах, що стосуються сучасної Росії. Навпаки, у них продемонстровано компетентність, передбачення і надмірну, якщо не зарозумілу самовпевненість, радше бажання повчати росіян у російських проблемах, ніж отримувати від них уроки. У передмові завдано образи західникам. Отечественные записки виступили із їдким зауваженням щодо авторського наміру «виправити» свої помилки, мовляв, найбільша вартість цього видання полягає в тому, що воно містить незмінний оригінальний текст^[295]. В Записках також було опубліковано відкритий лист від читача, який відреагував на заклик Гоголя. Однак замість надання Гоголеві інформації про Росію читач виступає з критикою гоголівської передмови, дратівливо вказуючи на її нісенітниці та суперечності. Приміром, він дивується, навіщо Гоголь публікує перший том у незмінному вигляді, зізнаючись водночас у його численних помилках^[296]. Спробою захистити роман від його автора, оголосити про його імунітет від засудження також характеризується рецензія Бєлінського на друге видання, що була опублікована в Современнике. Бєлінський називає гоголівську передмову «фантастикою» і «фарсом» (ССБел 8, 512—513). Продовжуючи тенденцію, започатковану в його відповіді на брошуру Аксакова, згодом він послаблює свою початкову піднесену похвалу націоналістичним відступам і тепер розглядає їх як тривожні ознаки неминучої кризи Гоголя. Те, що він спочатку розцінював як поющие дифирамбы блаженствующего в себе национального самосознания стало тепер місцями, де силится автор стать каким-то пророком и впадает в несколько надутый и напыщенный лиризм. Бєлінський рекомендує пропускати ці фрагменти під час читання. Критик дотримується погляду про «Мертві душі» як надзвичайно національний твір, але вбачає його національність у реалістичних і глибоко художніх описах російського життя, а не у відступах або анонсах майбутніх томів. Бєлінський повторює своє побоювання стосовно Гоголевих планів переробити роман, в уславлення якого він вклав чимало сил і репутації, та припускає, що нікому не захочеться читати виправлену версію. Страхи Бєлінського з приводу текстової цілісності оригінального тексту «Мертвих душ» виявилися необґрунтованими, оскільки Гоголь його так ніколи й не виправив. Однак він продовжив обговорення свого роману в статті, опублікованій у «Вибраних місцях», під назвою «Чотири листи до різних осіб з приводу „Мертвих душ“» (Четыре письма к разным лицам по поводу «Мертвых душ»; ПСС 8, 286—299). Перший лист зосереджується на гоголівському знанні Росії. Цього разу Гоголь відкрито наводить імена Булґаріна, Сєнковського та Полєвого, називаючи їхні зауваження щодо «Мертвих душ» значною мірою виправданими. Хоч він і вдячний професійним критикам за їхні думки, він знову висловлює жаль, повторюючи свою передмову від 1846 року, мовляв, звичайні люди не відповіли на його роман — прості чиновники, купці та поміщики. То як письменникові, чиє життя за природою своєю є ізольованим та осілим, довідатися про Росію? Будучи «змушеним» жити за кордоном, він зізнається, що вважає це завдання особливо важким. Єдиний учитель письменника, зазначає Гоголь, — це його читачі, люди, занурені у практичне життя, — а читачі Гоголя підвели його, зберігаючи мовчанку, немовби Росія і справді населена мертвими душами. Гоголь вважає, що погляди професійного письменника про Росію були спотворені та що лише прості росіяни можуть служити джерелом достовірної інформації — тоді б він прийняв їхні виправлення. У другому листі Гоголь аналізує ліричні відступи, які, на його думку, були неправильно потрактовані і його прихильниками, і його критиками. Він згоден із тим, що вони були неясні та не пов’язані з рештою роману, і все ж він відмовляється вважати їх ознаками своєї зарозумілості або лицемірства. Хоч він опублікував «Мертві душі» передчасно і в недосконалій формі, Гоголь переконує своїх читачів, що його пророцтва про велич Росії та її першість серед народів були «від серця». Він також захищає свій образ непривабливої Росії. На думку Гоголя, поступ Росії від часів Пєтра Першого був незначним; царева революція застопорилась:
…до сих пор остаются так же пустынны, грустны и безлюдны наши пространства, так же бесприютно и неприветливо всё вокруг нас, точно, как будто бы мы до сих пор еще не у себя дома, не под родной нашей крышей, но где-то остановились бесприютно на проезжей дороге, и дышит нам от России не радушным, родным приемом братьев, но какой-то холодной, занесенной вьюгой почтовой станцией, где видится один ко всему равнодушный станционный смотритель с черствым ответом: «Нет лошадей» (ПСС 8, 289).
Схоже, Гоголь вважає, що російська нація ще цілковито не сформована, але на своєму шляху до самореалізації зазнає невдачі. У третьому листі обговорюється проблема героїв «Мертвих душ». Чому такі ганебні персонажі близькі вашій душі? — запитує уявний співрозмовник Гоголя. Автор відповідає: герои мои потому близки душе, что они из души (ПСС 8, 292). Гоголь перетворює своїх недосконалих героїв на еманації своєї зболеної душі. Подібна інтерналізація зображеного світу, роблячи твір мистецтва записом внутрішньої боротьби митця, нагадує гоголівську спробу після виходу «Ревізора» розширити політику своєї п’єси за допомогою її трансформації у сцену духовної битви добра зі злом. Оця спроба відмовити будь-яким зв’язками роману із зовнішньою реальністю, у намаганні виправдати цю реальність, різко змінює сміливу інвективу Гоголя-сатирика стосовно аудиторії у свої комедії: Что смеетесь? Над собой смеетесь! (ПСС 4, 94). У «Чотирьох листах» він показує пальцем на самого себе: Никто из читателей моих не знал того, что, смеясь над моими героями, он смеялся надо мной (ПСС 8, 293). Гоголь захищає Росію своїми грудьми від свого-таки пострілу. У четвертому листі він викладає причини передбачуваного спалення другого тому «Мертвих душ». Він пояснює це як необхідний акт через недосконалість твору. Побоюючись, що він завдасть більше шкоди суспільству, Гоголь вирішив почати все заново. Він також скаржиться на критиків, часто своїх друзів, котрі ідеалізували його як письменника, а потім протестували, якщо Гоголь відмовлявся відповідати їхнім уявленням. Він пише: Рожден я вовсе не затем, чтобы произвести эпоху в области литературной… Дело мое — душа и прочное дело жизни (ПСС 8, 298—299). Це сигналізує про відмову Гоголя від участі в жорстокій боротьбі літературних партій — чи то західників, чи то слов’янофілів — і його спробу переспрямувати одержимість аудиторії його зображенням проявів російського життя на дослідження його внутрішнього, вічного змісту, душевної істини. У рецензії Бєлінського на «Вибрані місця» від 1847 року було оприлюднено остаточне позбавлення Гоголя його милості (ССБел 8, 222—239). Розгніваний критик виокремлює «Чотири листи» як найгіршу статтю цього тому. Він розвінчує відмову Гоголя від творів, які зробили його відомим на всю Росію і надихнули самого Бєлінського поставити Гоголя на чолі нової «натуральної школи» російської літератури. Бєлінський вважає такий крок непрощенною зрадою. Оскільки погодитися з Булґаріним і Сєнковським означало погодитися з ідеєю, що Гоголь після «Вечорів на хуторі біля Диканьки» не написав нічого вартісного, тоді як для Бєлінського Гоголь починається з «Ревізора». В очах Бєлінського Гоголь пошив його — свого найбільшого, найвідданішого прихильника — в дурні, ставши на бік його ворогів.
Як показує рецепція «Мертвих душ» і «Ревізора», перехід до російської тематики означав для Гоголя вступ на заряджену націоналізмом територію. Хоча спочатку такий розвиток подій був схвалений критиками, гоголівські твори на російські теми змусили деяких критиків пошкодувати, що Гоголь не залишився при українських темах. Гоголівський негативний образ Росії обурив його опонентів і збентежив багатьох прихильників. Його особисті друзі та Бєлінський захищали патріотизм твору й наполягали на щирій любові Гоголя до Росії, яку вони намагалися вивести з Гоголевого життя та творчості різноманітними більш або менш слабкими аргументами. Одне можна сказати з певністю: рецепція «російських» творів Гоголя незмінно оберталася навколо гоголівського потрактування теми російського національного характеру, яка виявилася суперечливою, важкою та непростою. Ці сучасні голоси вбачали справжню складність у самому серці гоголівського підходу до Росії та запропонували різкий контраст із аксіоматичним переконанням у безсумнівній любові Гоголя до Росії, яке пізніше сформувалося в російській культурі. Перші читачі Гоголя, будучи менш упевненими в цьому або принаймні вважаючи це переконання суперечливим, правильніше розуміли дух гоголівської творчості, в якій ця проблема була далекою від очевидності. Я показала в цьому розділі, що гоголівське трактування Росії радше являє собою національну критику, ніж утвердження. Воно швидше пропонує каталог недоліків нації, ніж ідеалізацію. Хоча Гоголь описує Росію, використовуючи категорію нації, — або як країну, якій бракує національності (як у «Петербурзьких повістях»), або як країну, чиї національні риси є невтішними (як у «Мертвих душах») — він не описує її як затятий націоналіст, із любов’ю та гордістю. Тією мірою, що ми можемо взагалі говорити про російський націоналізм Гоголя, він являє собою громадянську реформаторську схильність до такого необхідного Росії соціального, економічного та культурного поліпшення. Гоголь усвідомив, що його російська аудиторія жадала націоналізму іншого штибу, «доброзичливий» різновид якого Гоголь досить талановито показав у своїх творах про Україну. Незважаючи на обіцянки, він не зумів це виконати. У гоголівському баченні Росія обмежена корумпованою імперською бюрократією, штучною системою адміністративних рангів, непоправних суспільних і географічних тріщин, неорганічною культурою і браком національної самосвідомості. Застереження Гоголя щодо майбутнього потенціалу та величі Росії, які він додав ex post facto до «Мертвих душ», хоч самі собою і двозначні, лише підкреслюють недоліки в гоголівському образі сучасної Росії. Труднощі Гоголя в задоволенні націоналістичного імперативу своїх російських читачів пов’язані з фундаментальною диз’юнкцією в його мисленні про Росію. Хоч він вважав Росію відразливою у світлі свого практичного досвіду, він спирався на свій внутрішній світ як джерело її краси. Коли особисті демони почали тиснути на Гоголя все більше до кінця його життя, він прирівняв недосконалість націоналізму своїх творів із недосконалістю своєї душі. Після «Мертвих душ» він розпочав докорінну духовно-патріотичну внутрішню перестройку. Втім, високий пафос зусиль виявився згубним для його прози. Замість наступної серії «Мертвих душ» усе, на що Гоголь спромігся, був том моралізаторських фрагментів із його листування. 5. Націоналізуючи імперію