Annotation 12 страница

Як і порівняння між Петербургом і Москвою, конфлікт між Петербургом і провінціями становив відомий топос тогочасної літератури й особливо журналістики. Вони часто набували форми листів провінціала зі столиці або до столиці^[224]. Будучи ідеальним прийомом очуднення, такі листи зазвичай були дуже критичними до Петербурга та вказували на негативний вплив столиці на молодих несформованих людей. Українські письменники часто використовували контраст між столицею та провінцією. У комедії Квітки-Основ’яненка «Прибулець зі столиці» (Приезжий из столицы, написана в 1827 році й опублікована в 1840 році; Гоголь читав її в рукописному варіанті) зображено пройдисвіта, який видавав себе за високопосадовця з Петербурга для обману провінційних чиновників^[225]. Зазвичай порівняння зосереджені на Петербурзі, тоді як Антоній Погорєльський прикладає цей прийом на опис провінції для петербурзького читача. У його популярному романі «Монастирка» (Монастырка, 1830) зображено молоду випускницю Петербурзького інституту шляхетних дівчат, яка подорожує Україною і захоплено описує свій культурний шок петербурзькій подрузі. Гоголь протиставляє Петербург і провінції в комедії «Ревізор», поставленій у квітні 1836 року в Петербурзі, потім у Москві, й опублікованій книгою того ж року. Як і в жанрі листів із провінції, в ній описується згубний вплив Петербурга на тих мешканців провінцій, яких спокушає спів сирен цього міста про ранги та високий рівень життя. Ця п’єса означила дебют Гоголя як професійного, соціального письменника. Набагато пізніше, в «Авторській сповіді», Гоголь стверджував, що ця п’єса позначила його відхід від безтурботного сміху ранніх творів до цілеспрямованого, сатиричного сміху (ПСС 8, 440). Хоча ця характеристика видається занадто спрощеною і відображає обережний підхід Гоголя до свого публічного образу наприкінці 1840-х років, вона правильно діагностує природу комедійного духу цієї п’єси. Хоча Гоголь також використовував сатиру в своїх описах сучасної української реальності у таких повістях, як «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з «Вечорів на хуторі» або «Старосвітські поміщики» з «Миргорода», Бєлінський мав рацію, відзначаючи, що в них Гоголь «сміється без злоби» (ССБел 1, 169). Однак у «Ревізорі» Гоголь сміється зловісно або, висловлюючись точніше, різка сатира Гоголя не збалансована рівнем симпатії, характерної для його образу провінційної України. Середовище, зображене в п’єсі, є середовищем корумпованих державних чиновників у безіменному провінційному російському місті на південь від Москви. Місцевість — парадигматична російська глибинка, звідки, як каже міський голова: … хоть три года скачи, ни до какого государства не доедешь (ПСС 4, 12). Саме бюрократична машина, що наділяє міських чиновників їхньою владою, у п’єсі поєднує провінції з Петербургом. В очікування ревізора, який має з’явитись інкогніто з Петербурга, міські чиновники сприймають приїжджого, який зупиняється в місцевому готелі за ревізора, і щедро підкуповують його. Та він є не тією особою: насправді приїжджий — молодий чоловік на прізвище Хлєстаков, котрому, після провалу державної служби в Петербурзі, розлючений батько наказав повертатися додому. Хлєстакова тішить бажання міста ставитися до нього, як до петербурзького вельможі, особливо тому, що він спустив усі гроші на азартні ігри і його морить голодом хазяїн готелю. Він — стереотипний молодий марнотрат, поверховий і ледачий, але його дешевий петербурзький лоск і надзвичайне обдарування до найфантастичніших хвастощів легко справляє враження на місцевих мужиків. Хлєстаков збирає велику суму з хабарів і робить пропозицію дочці міського голови, після чого покидає місто, брехливо пообіцявши незабаром повернутись. П’єса закінчується оголошенням про прибуття чоловіка, який називає себе ревізором і вимагає присутності чиновників. Обдурені державні чиновники вклякають у переляканих, спантеличених позах, і завіса опускається. Два найбільш радикальні відступи від тогочасних традиційних комедій у цій п’єсі — це маргіналізація любові та відсутність позитивних героїв. Сюжет «Ревізора» залежить радше від роботи державної системи, ніж від любові; дрібні лиходії не мають позитивних якостей і не врівноважені зразками чесноти. У п’єсі «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії», написаній для спростування думок своїх критиків, Гоголь виступає проти засновування комедії на любовній інтризі: Теперь сильней завязывает драму стремление достать выгодное место, блеснуть и затмить, во что бы ни стало, другого, отмстить за пренебрежете, за насмешку. Не более ли теперь имеют электричества чин, денежный капитал, выгодная женитьба, чем любовь? (ПСС 5, 142). Така «електрична» соціальна комедія буде набагато ефективнішою, ніж та, що заснована на любовній інтризі, оскільки вона безпосередньо пов’язує всіх персонажів — швидше, ніж просто коханці — у ході сюжету. Одержимість рангами, грішми та соціальним статусом, яка характеризує петербурзьке суспільство в гоголівських повістях, також наповнює образ провінцій у «Ревізорі». Та ж продажність, корупція та претензійність, яку Гоголь приписує російській столиці, існує — у грубішій формі — в маленьких містечках у самому серці Росії. У «Ревізорі» провінційних чиновників зображено як гвинтиків у величезній і неефективній машині державної бюрократії. Вони зловживають системою за допомогою різноманітних схем, спрямованих на особисте збагачення та збереження влади. Хабарництво — ключовий чинник міжособистісних відносин, базова функція суспільного буття: життя міста — як у п’єсі — схоже, обертається майже лише навколо нього. До речі, увага Гоголя до хабарництва продовжує традицію його українського попередника і друга родини, Василя Капніста, та його російської комедії «Ябеда» (1798). Державні інституції в комедії Гоголя функціонують як антитеза до Пєтрового ідеалу служби та громадянського обов’язку, натомість нагадуючи систему середньовічних феодальних володінь. Опікуни різноманітних інституцій міста вважають їх притулками, в яких працюють їхні корупційні схеми. Хоч у відповідь на критичні зауваження Гоголь пізніше описав цю п’єсу як критику зловживань системи, а не самої системи, у п’єсі якраз пропонується протилежна інтерпретація. Тимчасова трансформація міських чиновників із хабарників у хабародавців являє собою перестановку, що є частиною природного циклу соціального життя — як карнавальна, хоч і з менш передбачуваною дією. Хоч вони й бояться петербурзького туза, але сповзають у ці протилежні ролі дуже невимушено, як у розношені капці. Попри те, що вони не можуть бути впевненими, очікують, що посланець із Петербурга поставиться до них як до власного джерела доходу (вони надають перевагу такому рішенню) — так само, як вони зазвичай ставляться до мешканців свого міста. Чиновник із Петербурга являє собою просто ще один рівень в ієрархії здирництва, що визначає російську державну бюрократію. Скарги Хлєстакова на своє фінансове становище легко сприймаються міським головою як вимога хабара. Він одразу ж пропонує «позичку» Хлєстакову, якого він сприймає за петербурзького ревізора, і дуже пишається, коли вправно вкладає у пачку з купюрами вдвічі більшу суму, ніж потрібно. Коментарі міського голови до себе самого в цій сцені показують, що для нього ця ситуація знайома і досі він потрапляв у неї неодноразово (ПСС 4, 33—39). Він сприймає репліки Хлестакова або як зачовгані прийоми, або як витончені винаходи соціального ритуалу, з якими він, досвідчений міський голова, впорається якнайкраще. Здирництво не є місцевою епідемією в комедії, а починається наверху, в Петербурзі. В розмовах Хлєстакова з чиновниками та купцями в IV акті, у ході яких він просить про наступні «позички», хабарництво зображене як схематичний ритуал, що не дивує нікого з гостей Хлестакова. Усі, окрім тупих Бобчінського та Добчінського, які є не державними чиновниками, а поміщиками, що мешкають у місті, з’являються на розмову з грошима в кишенях, звичайно ж, не вимагаючи жодних векселів. Різка критика міста виходить за межі такого фундаментального недоліку, як хабарництво. З установами, очолюваними корумпованими чиновниками, абсолютно все негаразд. Хворі в лікарні брудні, як ковалі, і не отримують ліків; для покращення медичної статистики міський голова наказує декого виписати. Лікар — невмілий німець Хрістіан Гібнер, котрий не розмовляє російською, видаючи лише незрозумілий звук — щось між «ее» і «ех». Будівлю місцевого суду прикрашає радше не Феміда із зав’язаними очима, а нагайка. Поштмейстер відкриває і перечитує всю вхідну та вихідну кореспонденцію — просто з цікавості — і навіть зберігає листи, які йому найбільше сподобались. На прохання міського голови він перехоплює доноси. Міський голова — справжній бич купців — забезпечує свою родину всіма товарами, що йому припадають до смаку в їхніх крамницях. Він краде державні кошти для будівництва церкви і має намір повідомити про те, що вона згоріла. Всі, хто не здобуває прихильності в міського голови, висилаються рекрутами до війська. Він наказує відшмагати безневинну жінку. Гігантські блощиці в місцевому готелі — паразит, який у Гоголя постійно асоціюється з Росією, ще з «Вечорів на хуторі» — как собаки, кусают (ПСС 4, 36). У п’єсі поєднується неприємне зображення порядків маленького міста з такою ж непривабливою картиною Петербурга. Російська столиця відображається в поняттях та ідеях провінціалів, як криве, але в певному сенсі правдиве дзеркало. Як і у випадку з державною системою, гоголівська іронія є двосічною. Він висміює неотесану вульгарність, претензійність і простацьке захоплення поверховим блиском, але й також дає негативну оцінку Петербургу. Як зазначає Дональд Фенгер, «Ревізор» — це п’єса про владу Петербурга. Однак влада ця далека від цивілізованого впливу^[226]. Петербурзька прем’єра п’єси покликана була не тільки показати петербурзькому суспільству провінцію в комедійному світлі, а й показати такий образ самого Петербурга, якого він заслуговує. Беручи до уваги концепцію цього міста з гоголівських повістей, неможливо уявити, яким чином його Петербург міг перетворитися на світоч просвітництва, джерело покращення звичаїв і етнічний стандарт для країни в цілому. Замість цього між повістями та п’єсою простежується спадкоємність у розробці образу столиці, що постає вмістилищем корупції, кар’єризму, продажності та поверховості. Провінції, зачаровані петербурзькими принадами, успішно переймають ці риси, засвоюючи їх як власні цінності. Хоча місцеві простаки й спотворюють чимало аспектів столичного життя, вони також представляють Петербургові дуже реальне свідчення його вартості — за допомогою демонстрації відчутного ефекту його впливу. Перший образ Петербурга профільтровано через сприйняття кріпака-слуги Хлєстакова, Осіпа, який згадує про своє життя з хазяїном у столиці. Хоча йому більше до вподоби життя за містом — більш мирне та безпечне, хоч і менш захопливе — Осіп вважає життя в Петербурзі чудовим, поки маєш гроші платити за його вигоди. Він насолоджується аристократичним життям у столиці, водночас забуваючи про його меркантильний інтерес. Сексуальна розбещеність міста — мотив, який Гоголь розробляє у «Невському проспекті» — також належить до симпатій Осіпа. Найважливішим недоліком петербурзького життя для Осіпа є вкрай нерегулярне харчування: иной раз славно наешься, а в другой чуть не лопнешь с голоду (ПСС 4, 27). Він звинувачує свого молодого хазяїна за це скрутне становище. Хлєстакова у монолозі Осіпа зображено як приклад розбещення Петербургом несформованих молодих людей, які стікаються туди, заповнюючи міріади його установ. Петербурзьке довкілля радше посилює, а не послаблює те, що здається природною схильністю Хлєстакова до марнотратства, потурання своїм бажанням та ледарства. Він витрачає батькові гроші на коштовні прикраси, які змушений закладати наступного ж дня за частину їхньої вартості. Він завзятий гравець і фат, який самовіддано гуляє Невським проспектом, значно меншою мірою переймаючись своїми обов’язками та кар’єрою. Хлєстаков приписує батькове несхвалення петербурзького стилю життя його незнанню нібито вищого уявлення про сенс життя: Ведь мой отец упрям и глуп, как бревно. Я ему прямо скажу: как хотите, я не могу жить без Петербурга. За что ж, в самом деле, я должен погубить жизнь с мужиками? Теперь не те потребности, душа моя жаждет просвещения (ПСС 4, 36). Однак Хлєстакова впродовж його перебування в Петербурзі турбує лише нікчемний наліт просвітництва. Його ерзац-культура виявляється у своїй дешевій славі в небилицях, які він розповідає провінційній аудиторії у третій дії. У його картині прекрасного петербурзького життя зображено жалюгідні дурниці: як його вдарив по плечу веселий начальник відділу і як за Хлєстаковим гнався двірник, бажаючи начистити йому чоботи. Даючи повну волю фантазії, він хвалиться спілкуванням із міністрами й навіть візитом до царського двору. Не зважаючи на взаємні протиріччя між різними історіями, Хлестаков пригощає вибалушених простаків шипучим коктейлем з обману й самовихваляння, виготовленим за рецептом петербурзької системи цінностей. Він хвалиться тим, що має найкращий будинок у Петербурзі, де дає розкішні бали: На столе, например, арбуз — в семьсот рублей арбуз. Суп в кастрюльке прямо на пароходе приехал из Парижа; откроют крышку — пар, которому подобного нельзя отыскать в природе (ПСС 4, 49). Він стверджує, що одного разу 35 тисяч кур’єрів розшукували його по місту, щоби впросити його взяти на себе управління одним урядовим відомством. Коли він заходить до свого департаменту, страх і трепет чиновників нібито створює ілюзію землетрусу. Хлєстаков також хвалиться, що він у дружніх стосунках із Пушкіним: С Пушкиным на дружеской ноге. Бывало, часто говорю ему: «Ну что, брат Пушкин? » — «Да так, брат», отвечает бывало: «так как-то всё»… Большой оригинал (ПСС 4, 48; Гоголь додав цей мотив лише після смерті Пушкіна). Хлєстаков знає творчість Пушкіна настільки погано, що не здатен імпровізувати поетову репліку краще за так как-то всё. Його реальні літературні смаки нагадують смаки Попріщіна, любителя водевілів і легких розваг. Одне слово, ранг, заможність, здатність вселяти страх у підлеглих та поверховий рівень культури становлять для Хлєстакова детермінанти петербурзького життя (як і для персонажів гоголівських «Петербурзьких повістей». Петербурзька екстравагантність Хлєстакова відбирає в його провінційних слухачів мову. Міський голова, трясясь всем телом, своїм красномовством починає нагадувати доктора Гібнера, видаючи лише безглузді звуки: А ва-ва-ва… ва (ПСС 4, 50). Бобчінський поділяє свою думку про Хлєстакова з Добчінським: Вот это, Петр Иванович, человек-то. Вон оно что значит человек. В жисть не был в присутствии такой важной персоны, чуть не умер со страху (ПСС 4, 51). Високий ранг наводить інстинктивний та ірраціональний страх серед провінціалів, У тому числі поміщиків, котрі не підлягають інспекції. Коли дружина на початку п’єси нагадує Добчінському, що йому немає чого боятись, він відповідає: Да так, знаєте, когда вельможа говорит, чувствуешь страх (ПСС 4, 42). Міщани принижуються та тремтять перед самою ідеєю високого рангу; вони бояться поглянути на людину, яка його має. Петербург перетворює людей у п’єсі, як диявольська спокуса. Міський голова та його дружина, хоч і далеко не доброчесні на початку п’єси, опускаються до рівня рептилій, усвідомлюючи можливість майбутнього шлюбу їхньої дочки з петербурзьким вельможею. Мова міського голови пересипана згадками про чорта (ПСС 4, 81—83). Перспектива вищого рангу надихає мера на мстиві думки про переслідування своїх донощиків і заслання тих, кого йому заманеться, до Сибіру. І він, і його дружина негайно будують плани переїзду до Петербурга та зведення там найбільшого будинку, від вигляду якого люди замружуватимуть очі (ПСС 4, 82, 83). Міський голова претендує не менше ніж на ранг генерала і вже починає приміряти на себе медалі. Його бажання стати генералом, продиктоване тим, щоб не чекати коней на станціях, відображає повну тривіальність його провінційного мислення. Образ петербурзького життя, сформований у Добчінського, виявляє ще один приклад провінційної банальності. Він каже дружині міського голови: Вы будете в большом, большом счастии, в золотом платье ходить и деликатные разные супы кушать, очень забавно будете проводить время (ПСС 4, 86). Сатира працює в обох напрямках: окрім провінціалізму, вона також атакує Петербург за те, що йому не вдалося завоювати репутацію чогось більшого, ніж розважальний ярмарок для дорого вдягнених гурманів. Перспектива петербурзького життя і просування по службі несе спустошення для будь-яких людських стосунків, про які можна говорити в цій п’єсі. Міський голова та його дружина підтримують дружні взаємини з іншими чиновниками; певна дружба характеризується їхньою загальною справою — зловживаннями. Це змінюється, тільки-но зловісний жезл петербурзької мрії торкається їх. Дружина одразу ж планує покинути своїх старих подруг, яких раптово починає вважати нікчемними, і знайти собі нових — обов’язково з вищого світу. Під час святкової зустрічі у V дії міський голова й особливо його дружина втішаються з власної значущості. Напружена офіціозність приходить на зміну колишній фамільярності. Гості кланяються й цілують дамам ручки та падають ниць перед майбутніми петербуржцями (хоч дехто шепоче на стороні: Этакой свинье лезет всегда в рот счастье; ПСС 4, 87). Міський голова та його дружина одразу ж стають потенційним джерелом протекції для друзів, що перетворилися на прохачів. Як і в сценах із хабарами, прохання про протекцію нагадують радше добре відомий соціальний ритуал, аніж нову ситуацію. Дружина міського голови охолоджує готовність свого чоловіка задовольняти такі прохання, нагадуючи йому про необхідність дистанціюватися від мелузги. В той час, як початкова сцена, що виявляє розквітлу корупцію провінційного міста, викликає добродушний сміх, зібрання в будинку міського голови у фінальній дії — лише нудоту. За згадками одного зі свідків цієї прем’єри, сміх ущух наприкінці IV дії («розмови» Хлєстакова з городянами); V дія виявилася вершиною глядацького обурення^[227]. У порівнянні з підступним і демонічним Петербургом безцеремонна, дріб’язкова провінційна нечесність здається милою сільською ідилією. У «Ревізорі» Росія змальована інфікованою петербурзьким етосом. Як і в «Петербурзьких повістях», столиця виступає за такі цінності, як ранг, гроші, сходження соціальною драбиною, поверхова вишуканість і парадність. Їй бракує таких цінностей, як моральність, чесність і цілісність. Провінціали у цій п’єсі уявляють Петербург точнісінько в таких самих термінах, перекладаючи їх банальними метафорами, що відображають вузькість їхнього мислення (золотий одяг, дім, що примушує замружитись, або кавун Хлєстакова за 700 рублів). Хоч гоголівська іронія й зосереджена на провінції, вона також спрямована на сам Петербург — ця діалектика не була достатньо оцінена в інтерпретаціях п’єси. Одне є дзеркальним відображенням другого. Гріхи провінції прикладаються до Петербурга — і навпаки. У п’єсі показано зв’язок між цими двома сферами як найбільш нездорові відносини. Хоча місією Петербурга було цивілізувати периферію, в комедії показано, що він радше розбещує, а не цивілізує Росію. Столиця держави є раковим утворенням на тілі Росії. Провінційні бюрократи зловживають мандатом Петербурга заради корисливих цілей, які державну службу перетворюють на пародію. Влучна гоголівська сатира стосується всього і нікого не оминає. Як така, комедія є різкою критикою російського суспільства й інституцій та безнадійно похмурою картиною Росії. Хоча потрактування «Ревізора» як політичного памфлету à clef (фр. «з ключем». — Прим. перекл. ) здається занадто спрощеним, гоголівська п’єса стає на якір у малому місті, випливаючи на ширші води. Дихотомія Петербурга та провінцій, з’єднаних між собою ієрархічною політичною машиною, функціонує як ключовий структурний та ідеологічний принцип цієї п’єси. Ця система, звісна річ, якщо не вимагає, то заохочує прочитання, що постулює зв’язок поміж шахраями з маленьких міст у ситуації політичної влади та їхніми петербурзькими відповідниками. Ця всеосяжна діалектика робить непереконливими будь-які спроби перекласти всю корумпованість і філістерство гоголівських персонажів на ситуацію виключно провінційної аберації. По суті, «Ревізор» якраз оповідає про взаємини між провінціями та Петербургом, і всі вони функціонують у ролі мішеней гоголівської сатири. Отже, світ, зображений у п’єсі, служить як мікрокосм Росії, її соціального та політичного ладу й культури, що поєднує цю країну. Ґуковський слушно каже, що в цій п’єсі Гоголь виступив як політичний письменник^[228]. Політика, як я покажу це в наступній частині, також зіграла велику роль у неопублікованій рецепції цієї п’єси. Навіть цар вважав себе причетним до подій на сцені. Залишаючи свою ложу в театрі, він нібито сказав: «Ну, пьеска! Всем досталось, а мне — более всех! »^[229]. «Ревізор» та його публіка

Свідченням того, наскільки інтенсивно Росія потребувала національної самооцінки, є те, що ця сучасна соціальна сатира, жанр, який навряд чи може задовольнити патріотичну гордість, став розглядатися в термінах національної ікони. Зокрема, українськість автора викликала почуття незахищеності перед зображенням у такий некомпліментарний спосіб, і, здається, саме це лежить в основі численних звинувачень у наклепництві^[230]. Однак те, що вважалося національним образом Росії в «Ревізорі», зачепило і критиків, і шанувальників п’єси. В цілому театральна реакція була досить добра: глядачі енергійно аплодували і викликали автора на сцену (проте він не погодився вийти)^[231]. Втім, п’єса залишила чимало незручностей. У спогадах Павла Анненкова про прем’єру згадується про наростання обурення серед глядачів і поступове затихання сміху. Він стверджує, що п’єса вважалася «неможливою, наклепницькою та фарсовою» — ця характеристика збігається з багатьма іншими свідченнями^[232]. Дехто вважав цю п’єсу підривною і дивувався, чому уряд сприяв комедії, яка так демонстративно висміяла його. Князь Вяземський глузливо наводив приклади критики п’єси: «Как будто есть такой город в России». «Как не представить хоть одного честного, порядочного человека? Будто их нет в России? »^[233]. Філіпіка Ф. Ф. Віґєля пропонує цікавий зразок реакції, що ґрунтується лише на почутому. Не бачивши самої п’єси, Віґєль написав:
…но столько о ней слышал, что могу сказать, что издали она мне воняла. Автор выдумал какую-то Россию и в ней какой-то городок, в который свалил он все мерзости, которые изредка на поверхности настоящей России находились: столько накопил он плутней, подлостей, невежества! Я, который жил и служил в провинциях, смело называю это клеветой в пяти действиях. А наша-то чернь хохочет, а нашим-то боярам и любо; все эти праздные трутни, которые далее Петербурга и Москвы Россию не знают, которые готовы смешивать с грязью и нас, мелких дворян, и чиновников, и всю нашу администрацию, они в восторге оттого, что приобретают новое право презирать свое отчество и, указывая на сцену, говорить: вот ваша Россия! Безумцы! Я знаю г. автора — это юная Россия, во всей ее наглости и цинизме^[234].
Гоголівська клевета в пяти действиях, як багато хто думав, явила зловісно спотворений образ Росії і нахабний напад на уряд. За іронією долі, вищі ешелони цього уряду були цілком задоволені комедією. Сам цар був присутній на петербурзькій прем’єрі і, як повідомляється, від душі сміявся, а згодом подарував авторові перстень ціною у 800 рублів. Недавнє архівне дослідження підтвердило попередню гіпотезу про те, що Ніколай Перший, після звернення Жуковського, прочитав комедію в рукописі та зіграв важливу роль у її надзвичайно швидкому проходженні через цензуру^[235]. Прибуття реального ревізора у фіналі п’єси, проголошене жандармом, швидше за все забезпечило прихильність царя. Оскільки Ніколай Перший створив жандармський корпус як форму політичної поліції під його безпосереднім контролем, поява жандарма у п’єсі Гоголя було знаком того, що законний порядок, гарантією якого є сам цар, буде відновлено. Жандарм у п’єсі Гоголя задуманий настільки реальним, що він навіть не з’являється серед дійових осіб^[236]. Російській публіці було важче осягнути непривабливий образ російської дійсності в «Ревізорі». Редактори найпопулярніших журналів — Библиотека для чтения і Северная пчела — наводили різноманітні аргументи, спрямовані на те, щоб відмовити комедії бути утвердженням національної характеристики Росії. Осіп Сєнковський стверджував, що дрібні адміністративні порушення у провінційних містах характерні для всіх часів і народів, тому «Ревізор» не можна вважати представленням картини, притаманної виключно Росії^[237]. Фаддєй Булґарін вважав, що Гоголь надзвичайно перебільшив свій негативний образ Росії. Він нарікає, що Содом і Гоморра в порівнянні з гоголівським маленьким містечком, як троянда в порівнянні з будяком. Усім гоголівським персонажам бракує людських якостей, за винятком здатності говорити, яку вони також зводять до нісенітниці. Всі міські чиновники зображені шахраями та дурнями; вони відкрито крадуть і беруть хабарі. Він глузує: «Викапаний образ Сандвічевих островів у часи капітана Кука! »^[238]. Найбільш несподіваним аспектом рецепції цієї комедії була спроба приписати світ, показаний у «Ревізорі», до неросійської етнічної сфери. Медіа-магнати винахідливо стверджували, що в комедії зображено не російське, а українське або білоруське місто. Сєнковський знайшов доказ у таких, начебто неросійських особливостях, як манера поводження дружини міського голови з чоловіками. У другому пункті своєї рецензії Булґарін вважав Україну або Білорусь більш відповідними за Сандвічеві острови:
«Автор витягнув поміщиків з Малоросії. Це справжнє малоросійське або білоруське дрібне дворянство в усій своїй красі! Таких дворян, з такими звичаями і такими манерами, не існує у великоруських землях. Загалом автор «Ревізора» бажаючи зобразити [мале] російське місто… зобразив малоросійське або білоруське місто. Його купці — не росіяни, а просто євреї. Жіноче кокетство також не російське. Сам міський голова не міг мати таку волю у великоруському містечку… Одне слово… не було чого зводити наклепи на Росію».
Для того, щоб вивести Росію з-під наклепів, уміщених у гоголівській комедії, Сєнковський і Булґарін виводять її сюжет в Україну або Білорусь. Заради прилаштування негативної репрезентації, ці регіони дещо відокремлюються від решти Росії; однак не настільки, щоб Росія могла не отримати вигоди від їхньої близькості. Для цих критиків Гоголь — не тільки претензійний реаліст російського життя, а й більшою мірою реаліст життя українського та білоруського. Булґарін наполягає, що Росія позбавлена порушень, про які він нагадує своїм читачам, як і Сєнковський, для якого такі порушення існують усюди — схоже, включно з Росією. Перед «засланням» «Ревізора» в Україну Булґарін також витісняє її в інший часовий вимір, вважаючи, що застарілі образи Гоголя стосуються радше попереднього століття, ніж нинішнього. У той момент, коли матеріал «Ревізора» приписується неросійським регіонам, комедія раптово стає дуже достовірним образом соціальної реальності. Іронія в тому, що якраз тоді, коли Гоголь перетворився на російського письменника, а українськість його творів, якою вона була у «Вечорах на хуторі», нівелювалась, дехто прагнув силоміць приписати її текстові, який жодним чином не виявив своєї належності до України. Спроба відокремити комедію від Росії та перенести її, наче незугарне вбрання, на тіло України, знайшла своїх продовжувачів у XX столітті. Вчений зламу століть Сємьон Вєнґєров, приміром, стверджує, що враження, які поклали початок і «Ревізорові», і «Мертвим душам», ґрунтувалися на гоголівському досвіді провінційної України, а не Росії^[239]. Вєнґєров засновує свій аргумент не на внутрішній природі цих описів і їхній відповідності до українських реалій, а на біографічних свідченнях, які насправді показують обмежену обізнаність Гоголя в російському житті. Для Вєнґєрова можливість того, що Гоголь міг прикласти свої українські спостереження до комедії про Росію, зводить її нанівець як факт, що стосується російської культури. Віддаючи перевагу істині над репрезентацією, факту над образом, він відкидає те, що в п’єсі не згадується про Україну. У той час, як Вєнґєров приписує свідому нечесність Гоголеві, інший тогочасний рецензент Северной пчелы вважав, що авторові просто бракує контролю над його матеріалом і уявою. Він вважає гоголівські описи України чудовими, але зазначає, що «в момент, коли Гоголь ступає на російський ґрунт, ця чарівність зникає». Він стверджує, що Гоголь може ніколи не позбутися своєї українськості, навіть коли «є очевидною відсутність особливого бажання зображати малоросів». У «Ревізорі» Гоголь мимоволі населяє українцями те, що намагається представити як російську комедію^[240]. За іронією, на сторінках того самого журналу кілька місяців перед цим Булґарін був помічений радше у протилежній критичній тенденції з русифікації Гоголя, ніж в обмеженні його до українськості. Обігрування «української карти» було популярною стратегією серед тих, хто прагнув нівелювати гоголівський критичний образ Росії. Рецензуючи друге видання п’єси в 1841 році, Ніколай Полєвой у Русском вестнике також намагався обмежити Гоголя до ролі українця, а отже, провінційного і незначного автора. Полєвой пише: Его участок — добродушная шутка, малороссийский жарт… отдельный и самобытный, хотя также заключающийся в свойствах малороссиян^[241]. Ті читачі Полєвого, котрі пам’ятали його рецензію на другий том «Вечорів на хуторі біля Диканьки», усвідомлювали, що під українським гумором і самобутністю Полєвой має на увазі щось набагато гірше за їхні російські відповідники. Полєвой припускає, що Гоголь учинив нерозумно, покинувши українське поетичне середовище, й аналізує «Ревізора» як фарс, гротескне спотворення та нудний анекдот. Поет і критик князь Вязємський влаштував повномасштабний захист цієї п’єси в Современнике. Він висміює деякі претензії, мовляв, автор повинен запропонувати, як він це називає, «статистично» перевірені образи, та критикує тих, хто шукає в комедії образ національної гідності. Він упевнений, що люди на кшталт гоголівських персонажів насправді існують у Росії, і йому байдуже, де автор знайшов їхніх прототипів — на берегах Волги, Дніпра або Двіни. Згадка про головні річки Росії, України та Білорусі свідчить про полеміку Вязємського з тезами Булґаріна та Сєнковського про неросійське місце дії цієї комедії. Вязємський повідомляє, що схожий випадок насправді трапився з людиною, яку він знав (найімовірніше, Пушкіним: ПСС, 525—526), і сталося це не в такому вже й віддаленому місці. Надлишок того, що Вязємський називає патриотической щекотливостью, обмежує мистецтво, особливо комедію та сатиру, що за своєю природою повідомляє народові радше про недоліки, ніж про чесноти. Національне почуття не повинне захищати злочинців, які заслуговують на покарання. Вязємський відкидає звинувачення в тому, що в гоголівській п’єсі не зображено жодної мудрої людини: мудрими є автор разом із урядом, який дозволяє талановитому авторові використовувати сміх для соціально значущих цілей. Вязємський визначає «Ревізора» як національну комедію та включає її в число чотирьох найкращих російських комедій, коли-небудь написаних. Московський успіх п’єси приніс Гоголеві нових захисників. Надєждін і Бєлінський похвалили п’єсу в Молве, не переймаючись мірою її достовірності або підозрами в наклепництві. На їхню думку, гоголівська п’єса явила самобутній російський театр, і це було найважливішим. П’єса була міцно вкорінена в життя російського суспільства та втілила його в оригінальній художній формі. Бєлінський похвалив її за те, що вона чудесним чином була позбавлена іноземних манер або жартів, які десятиліттями переслідували російську комедію (ССБел 1, 510—511). Надєждін, побічно натякаючи на двох недоброзичливців цієї комедії, на думку яких Гоголь зобразив українську або білоруську дійсність, наголошував на російськості п’єси, назвавши її «російською, всеросійською п’єсою, що виникла не з наслідування, а з власного, можливо, гіркого, почуття автора»^[242]. В. П. Андросов у Московском наблюдателе також поставив твір Гоголя серед найбільших здобутків сучасної російської літератури^[243]. Він стверджував, що сучасна комедія — високий жанр, що має на меті виявляти недоліки людини, які розквітли через її становище в суспільстві. Хоча в гоголівській комедії не явлено жодної зовнішньої реальності, вона, проте, насправді містить глибшу внутрішню істину в тому, що схоплює соціальні звичаї через переконливих персонажів і ситуації. Хоча політичний вимір рецепції цієї п’єси не спливав у пресі, він був одним із найважливіших аспектів її неофіційного сприйняття. Передруковуючи свою рецензію у своєму зібранні творів, Вязємський додає до неї запис від 1876 року, у якому йдеться про те, що чимало людей розглядали «Ревізора» як политический брандс-кугель (палаючу бомбу) з тайным умыслом^[244]. На їхню думку, у виборі Гоголем маленького міста було приховано напад, що метил выше, у підвалини російської держави. Дехто вітав таку критику; інші її засуджували, вважаючи автора опасным бунтовщиком. Хоча Вязємський вважає саму можливість політичного виміру цієї п’єси чистою нісенітницею: він, схоже, був достатньо поширений для спростування з його боку після чотирьох десятиліть із дня прем’єри. Відомий російський інтелектуал-емігрант Алєксандр Герцен також підтверджує існування цього виміру в рецепції^[245]. Зіставлення гоголівської комедії з реальним російським життям — це найпалкіше обговорюване питання — займало уми як шанувальників п’єси, так і її критиків. Втім, дехто намагався уникнути цієї проблеми як вирішального критерію і стверджував, що п’єса не про реальність або про щось специфічно російське. Що досить дивно, якраз Бєлінський і породив цю традицію. Докладний аналіз цієї п’єси, який він пообіцяв у своїй замітці в Молве, ніколи й не був утілений, але щось дуже схоже з’явилось у його статті від 1840 року про комедію Ґрібоєдова «Горе з розуму» (Горе от ума, 1833). Ця стаття є аномальною, якщо брати до уваги пізніший підхід до Гоголя як найбільшого реаліста російського життя. Тут Бєлінський звертає увагу на надзвичайну достовірність у гоголівському зображенні життя загалом — а не російського життя. Він розкриває глибоку психологічну правду в гоголівських персонажах, і там, де потрібно в гоголівському тексті, імпровізує мисленнєві процеси або частини життєвих історій, таких, як дитинство міського голови, майже науково виводячи її з власних характеристик Гоголя. У цій статті поняття німецької ідеалістичної філософії набувають загрозливих розмірів. Бєлінський віддає гоголівську комедію на муки своїм напівперетравленим поняттям — таким, як внутрішня й зовнішня, суб’єктивна й об’єктивна реальність і абсолют. Більше ні слова про Росію, Петербург або маленьке місто. Тепер блискучий твір Гоголя являє собою самодостатній естетичний універсум, де виражено «відмову від життя, ідею ілюзорності», які геній Гоголя наділяє «об’єктивною реальністю». У ньому зображено «порожнечу, заповнену активністю незначних пристрастей та дріб’язкового егоїзму». Міський голова покараний привидом, персоніфікованим Хлєстаковим, і чекає іншого покарання від «реальності» (це Бєлінський визначає згодом, незважаючи на явну суперечність, як «ланцюг привидів»; ССБел 2, 212—214). Безтілесний, ефемерний ревізор Бєлінського робить будь-який зв’язок із соціальною реальністю Росії вторинним і майже розчиняє п’єсу в небутті. Виривання гоголівської п’єси з російської реальності набуло популярності у XX столітті. Поет і вчений Вячеслав Іванов стверджував, що місце дії Гоголя являє собою парадигматичне комедійне місто Аристофана й змальовує соціальний мікрокосм, що «символічно дорівнює будь-якому суспільному союзу»^[246]. Владімір Набоков вважав сміховинною ідею того, що він колись влучно перейменував на The Government Spector (державний привид. — Прим. перекл. ), яку було сприйнято як «сатиру на справжнє життя в Росії». Далекий від будь-якої соціальної реальності та «ідей» — Набоков розглядав усі твори Гоголя виключно як мовний феномен — він розуміє «Ревізора» як «поезію в дії», тобто «таємниці ірраціонального, що пізнаються за допомогою раціонального мовлення»^[247]. Поезія в дії, місто Аристофана, ілюзорність — усі ці ймовірні підходи до гоголівської творчості поділяють значущу в культурному плані тенденцію до відокремлення гоголівської п’єси від російської реальності або, навпаки, до звільнення Росії від її образу. Ці інтерпретації, здається, мали на меті довести, що гоголівська п’єса не про Росію, оскільки вони показували, що вона — це «поезія в дії» і так далі. Хоч і будучи набагато менш грубими за спробу Булґаріна виштовхнути цей образ за межі кордонів Великого російського народу, ці підходи також свідчать про те, як Гоголь зумів змусити своїх співвітчизників почуватись незручно. Хоча п’єсу загалом було прийнято добре, Гоголь був збентежений критикою і здивований своєю неспроможністю контролювати публічний дискурс навколо своєї творчості. Він був вражений тим, що замість самоаналізу та покаяння спровокував обурення й образу; його візії миттєвого всезагального морального переродження Росії пішли за димом. У нього сформувалося переконання, що всі або неправильно зрозуміли його твір, або виступали проти нього — і ніщо не могло звільнити його від цього переконання. Озлоблений пророк, спаплюжений своїми співвітчизниками, Гоголь виїхав з Росії у червні 1836 року до Західної Європи, стверджуючи, що сучасний письменник-сатирик повинен триматися від своєї країни на віддалі (ПСС 11, 40—41). Він навіть не спромігся переглянути московську постановку своєї комедії. У першому великому зіткненні з російською аудиторією Гоголь сприйняв критику важко та відхилив похвалу як незначну. Його друг-історик намагався розважити його:
Говорят, ты сердишься на толки (по поводу «Ревизора»). Ну, как тебе, братец, не стыдно! Ведь ты сам делаешься комическим лицом. Представь себе, автор хочет укусить людей не в бровь, а прямо в глаз. Он попадает в цель. Люди щурятся, отворачиваются, бранятся и, разумеется, кричат: «Да! Нас таких нет! » Так ты должен бы радоваться, ибо видишь, что достиг цели. Каких доказательств яснее истины в комедии! А ты сердишься?! Ну, не смешон ли ты? ^[248]
Гоголь відповів, що роздратування тих, хто впізнав себе у персонажах, не турбує його. Він стурбований рецепцією освічених класів і державних чиновників, які сприйняли його твір як небезпечний для політичного ладу і перетворили його на бунтівника: Сказать о плуте, что он плут, считается у них подрывом государственной машины (ПСС 11, 45). Гоголь виглядає наляканим інтерпретаційним потенціалом п’єси, особливо політичним, що може завдати шкоди його репутації. Він стверджує, що «Ревізор» не підриває державну машину, не виходить за межі шести провінційних чиновників і не стосується петербурзького суспільства. Звісна річ, п’єса, сказати б, зробила все це, незважаючи на протести Гоголя. Набоков був правий, захоплюючись гоголівською практикою спотворення сенсу власних творів або насичення їх сторонніми значеннями через тривалий час після їхнього написання. На думку Набокова, у Гоголя могли бути побоювання, що полеміка викличе відмову двору від підтримки або що цензори стануть більш пильними та обструкціоністськими^[249]. Однак важливо додати, що заяви про наклеп мали бути особливо незручними для нього, оскільки якраз тоді він з українського письменника перетворювався на російського і прагнув визнання в цій новій ролі. Гоголева відповідь на прояви критики мала міститися у його власному дискурсі. Він повторював, аналізував її та боровся з нею в серії приміток і пояснювальних текстів, що мали на меті з’ясування постфактум, а іноді й нещире перевизначення сенсу п’єси. По суті, ці супровідні тексти були реакцією Гоголя на його критиків та спробою примиритися зі своєю аудиторією. Однак бажання Гоголя досягти цього примирення мало межі. Хоч він і продовжував ревізію своєї п’єси протягом наступних шістнадцяти років, але так суттєво й не змінив її. Ба більше, він врешті-решт одним махом парирував усі напади, додавши до п’єси лаконічний епіграф у своєму зібранні творів 1842 року: На зеркало неча пенять, коли рожа крива. Пояснювальні тексти до «Ревізора» менш запальні й більш переконливі. Один із них з’явився разом із комедією у зібранні творів 1842 року. Розпочатий одразу ж після прем’єри «Театральний роз’їзд після постановки нової комедії» являє собою драматичну сцену за участі глядачів, що обмінюються думками про комедію, яку вони щойно проглянули («Ревізора», хоч він і не згадується). Деякі персонажі у сцені називають нову комедію отвратительная насмешка над Россиею і непрямими нападками на владу, яка повинна вислати автора до Сибіру (ПСС 5, 145, 166). Дуже Скромно Одягнений Чоловік, чиновник із провінції, хоч і мусив би найбільше з усіх бути ображеним, захищає комедію від звинувачень у підривній діяльності. Він стверджує, що показуючи неминуче покарання негідників реальним інспектором, п’єса підсилює віру в уряд. Він наполягає на різниці між владою та її негідними поважними представниками. Хоч комедія і не посилює національну гордість Росії, він аплодує й авторові, і владі, яка дозволила її постановку, таким чином перегукуючись із висновком Вязємського (ПСС 5, 146—147). Високопоставлений петербурзький сановник, Пан А, вражений правотою Скромно Одягненого Чоловіка з провінції, пропонує взяти його під своє крило. Чоловік відмовляється, посилаючись на свій обов’язок — здійснювати службу в провінції, що, як показується в комедії, міг використати чесний посадовець. Пройнятий благоговінням Пан А впадає в патетичний настрій: Да хранит тебя бог, наша малознаемая нами Россия! В глуши, в забытом углу твоем, скрывается подобный перл, и, вероятно, он не один. Они, как искры золотой руды, рассыпаны среди грубых и темных ее гранитов (ПСС 5, 149). У цьому прикладі показано, що Гоголь використовує «Театральний роз’їзд» як форму контролю над шкодою, завданою після «Ревізора». Критикований за відсутність позитивного персонажу у своїй комедії, Гоголь створює його в цій драматизованій дискусії з приводу п’єси і вкладає сяйливу похвалу його чеснотам у вуста петербурзького вельможі, щоб звернути на це увагу. Гоголь спростовує звинувачення з приводу браку достовірності його комедії — не всі люди в Росії аж настільки корумповані — за допомогою іншого персонажа, який вважає, що п’єса являє собою ідеал, а не реальність — фронтиспис (можливий відгомін Бєлінського). У ньому автор збирає з усієї Росії исключения из правды, заблуждения и злоупотребления з метою викликати у своєї аудиторії огиду до всього низького (ПСС 5, 160). Істинна любов до вітчизни, стверджує інший персонаж, полягає у виявленні зла, а не приховуванні його (ПСС 5, 151). «Театральний роз’їзд» також посилається на ідею, що в комедії відображається становище неросійської провінції імперії або якоїсь далекої напівміфічної місцевості. Один персонаж, повторюючи насмішку Булґаріна про Сандвічеві острови, — стверджує, що тільки на Чукотському півострові (у північному Сибіру) могли трапитися такі речі. Інший шкодує, що автор витягнув на сцену своїх бабушек да тетушек (вочевидь, з України, беручи до уваги походження автора). Гоголь не удостоює ці звинувачення контраргументами. Однак згадка у п’єсі про те, що хоч три роки скачи, до іншої держави не доїдеш, досить рішуче ставить її за межі України та Білорусі. Персонаж Автора слухає всі ці розмови й наприкінці пропонує свою власну думку. У фінальному монолозі Автора Гоголь влаштовує дискурсивне примирення зі своєю аудиторією. Автор починає з лестощів (стратегія Рудого Панька): Счастье комику, который родился среди нации, где общество еще не слилось в одну недвижную массу… где что человек, то и мненье… Какое разнообразие в этих мнениях, и как везде блеснул этот твердый, ясный русский ум! (ПСС 5, 168). Проте Автор шкодує, що ясний російський розум не сприйняв одного позитивного персонажа його комедії — сміху. Повторюючи Андросова, Автор стверджує, що комедія може мати таку ж високу мету, як і трагедія. Він відкидає спроби принизити його комедію як просту химерну казку. Гоголь боронить своє право комедійного автора бути сприйнятим як автор серйозний. Гоголь бере свою репліку від іншого рецензента, Бєлінського, у тексті, опублікованому лише посмертно — «Попереднє повідомлення для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» (Предуведомление для тех, которые пожелали бы сыграть как следует «Ревизора»; ПСС 4, 112—120). Він використовує стратегію психологізму й універсалізації Бєлінського для того, щоб затушувати політичні аспекти п’єси. Радячи не ставити комедію як карикатуру, Гоголь намагається в «Повідомленні» заокруглити психологію своїх персонажів, пропонуючи людську глибину та мотивацію, яких спочатку п’єса уникала. Він перетворює їх на негідників — радше жалюгідних, аніж комічних. Він реінтерпретує своїх персонажів радше просто як втілення різних ідей, аніж приклади реальних людських типів. Отже, Хлєстаков, відповідно до «Повідомлення», являє собою пустую светскую ветренность, которая несет человека во все стороны поверх всего (ПСС 4, 118). Гоголь продовжує нейтралізацію політики своєї п’єси в іншій драматизованій дискусії про неї, написаній 1846 року. В ній зображено акторів одразу ж після спектаклю. Гоголь мав намір включити цей текст у четверте видання п’єси, що ніколи не матеріалізувалося через фіаско його «Вибраних місць із листування з друзями» (текст з’явився лише посмертно, у 1856 році). У «Розв’язці „Ревізора“» (ПСС 4, 121—133) Гоголь за допомогою Першого Комічного Актора пропонує «ключ» до п’єси. Він стверджує, що це місто — не російське, а душевный город. Ревізор, проголошений наприкінці V дії, —ніякий не петербурзький функціонер, а наша проснувшаяся совесть, яка чекає нас у нашій могилі. Чиновники є персоніфікаціями пристрастей. «Розв’язка» мало не спровокувала страйк давнього друга Гоголя і чільного московського актора — Міхаїла Щєпкіна. Щєпкін рішуче відмовився включити її до свого бенефісу «Ревізора» (зібрані від вистави кошти були передані акторові-пенсіонеру). Він сказав що полюбив «Ревізора» і грав його персонажів, як живих людей, а не абстрактні пристрасті. Після виходу на пенсію Щєпкін написав у листі, що Гоголь може тепер сміливо поміняти їх на кого йому завгодно, «навіть кіз», але навіть тоді він просив Гоголя залишити їх такими, якими вони були^[250]. Вєнґєров мав рацію у тому, що Гоголь, здається, єдиний у світовій літературі письменник, який вступав у такі запеклі лобові зіткнення з власними творами^[251]. Гоголь, вочевидь, був вражений тим, що можна було б описати як автоімунну реакцію на свої власні твори, хоча політика, поза сумнівом, зіграла роль у її провокуванні. Його боротьба з «Ревізором» позначена постійними реінтерпретаціями значень твору для зменшення шкоди російській національній гордості. Ця боротьба досягла свого піку приблизно 1846 року, коли було запропоновано, але не втілено четверте видання комедії, у яке Гоголь планував включити «Розв’язку». Він мав намір пожертвувати доходи від цього видання на потреби бідних чиновників низького рангу, за чий рахунок він розважав своїх читачів у «Петербурзьких повістях» і «Ревізорі». Хоча «Розв’язка» прагнула заспокоїти їдку соціальну сатиру Гоголя, благодійна пожертва від четвертого видання комедії була покликана полегшити в дуже матеріальний спосіб передбачувану соціальну шкоду, якої могла завдати постановка цієї п’єси (Гоголь також не помилявся в тому, що ці люди були надзвичайно низькооплачуваними). Ці дві акції разом показують міру, до якої Гоголь став розглядати свою комедію як гріх, що потребує спокути. У той час, як у «Попередньому повідомленні для тих, хто хотів би зіграти „Ревізора“ як слід» Гоголь намагається відвернути політику від своєї комедії за допомогою психології, у «Розв’язці» він звертається за посередництвом до християнської есхатології. Крім того, він прагне представити горезвісну комедію радше як націоналістично конструктивний, аніж шкідливий феномен. Ховаючись за заключною промовою Першого Актора, Гоголь уточнює свій попередній аргумент про високу мету сміху, називаючи його бичем для боротьби з пристрастями, що збивають людину зі шляху. Перший Актор-Гоголь закликає своїх співвітчизників, яким колись здалася неприємною відома фраза міського голови, спрямована до публіки: Что смеетесь? Над собой смеетесь! (ПСС 4, 94; цей рядок було включено до п’єси лише у виданні 1842 року), прийняти це як запрошення: Гордо ему скажем: «Да, над собой смеемся, потоку что слышим благородную русскую нашу породу, потому что слышим приказанье высшее быть лучшими других! » (ПСС 4, 132). Перший Актор-Гоголь благає своїх російських співвітчизників повірити у його любов до Росії й оцінити його комедійний твір як гідну службу на користь народові:
Соотечественники! Ведь у меня в жилах тоже русская кровь, как и у вас. Смотрите: я плачу! Комический актер, я прежде смешил вас, теперь я плачу. Дайте мне почувствовать, что и мое поприще так же честно, как и всякого из вас, что я так же служу земле своей, как и все вы служите, что не пустой я какой-нибудь скоморох, созданный для потехи пустых людей, но честный чиновник великого божьего государства и возбудил в вас смех, — не тот беспутный… но смех, родившийся от любви к человеку. Дружно докажем всему свету, что в русской земле всё, что ни есть, от мала до велика, стремится служить тому же, кому всё должно служить что ни есть на всей земле, несется туда же (взглянувши наверх) к верху! к верховной вечной красоте! (ПСС 4, 132—133).
Один із найдивніших прикладів гоголівської риторики, цей фрагмент перетворює християнський космос на ідеал державної бюрократії, великое божье государство з комедіантом у ролі чиновника, який служить верховной красе (слово верховный зазвичай не асоціюється з «красою»). Усе це призначене для облагородження водночас і Гоголя, і його комедії. Вочевидь, неспроможний визначити Росію в етнічних або культурних термінах, які він залишив за Україною, Гоголь осягнув її як відмітну своєю релігійністю, що резонувало з його власними тодішніми нахилами. Російська нація, відповідно до цього фрагмента, черпає свою унікальність із того, що є найбільш християнською з усіх християнських спільнот. Гоголь наповнює її універсалістським християнським змістом, пояснюючи специфіку Росії не національною формою її релігії (православ’я), а її долею служити Богові з більшим завзяттям, аніж інші нації. У «Театральному роз’їзді» Автор, який, вочевидь, персоніфікує Гоголя, натякає у заключному монолозі на свої плани покинути Росію, обіцяючи, втім, принести своїм співвітчизникам позитивне бачення нації: Я удалюсь от вас. Но не думайте, чтобы омрачило мою душу сие тяжелое воспоминание. Нет, оно слетит всё, слетит мрачность в моем очищенном воспоминании, и вы предстанете одной вечно< й> светлой стороной вашего духа. Отлетит в глазах временная и мутная темнота, и предстанет предо мной в одном только блеске и гордой чистоте своей Россия (ПСС 5, 390). Гоголь, вочевидь, посилався на роботу над «Мертвими душами», якими він намагався врятувати свій патріотичний образ, що постраждав через «Ревізора». Однак публікуючи «Театральний роз’їзд» 1842 року, він вилучив цей фрагмент. У той момент він, мабуть, усвідомив, що Росія не зуміє постати перед ним у всій чистоті та блиску. Те, що принесли «Мертві душі», було матеріалом «Ревізора», лише косметично підправленим — більшою темрявою, яка просто відмовилась отлетать. «Мертві душі»: пародія на національний роман