Annotation 9 страница

Важливим комплексом матеріалів, що проливають світло на гоголівську концепцію східнослов’янської історії, є його приватні нотатки, предметом яких була історія, по-різному категоризована як слов’янська, російська й українська. Ці матеріали містять уривки, що їх Гоголь скопіював з інших книжок, деяких літописів, і його власні коментарі та ідеї з широкого кола проблем східнослов’янської історії. Більшість фрагментів датовано 1834—1835 роками, хоч деякі з них могли бути написані і раніше 1829 року, і не пізніше 1839 року. Наявні видання творів Гоголя, на жаль, не сприяють вивченню цих матеріалів. Хоча існування великої кількості цих нотаток і є незаперечним фактом, однак той спосіб, у який вони були згруповані та позначені, відображає припущення й ідеї науковців, що часто, здавалося, формували їх на цілком гіпотетичній основі. Попри те, що ці класифікаційні схеми можуть відповідати власній ментальній історичній мапі цих науковців, ступінь, до якого вони відображають авторські наміри, слід піддати сумніву. І справді, я вважаю презентацію доступних видань гоголівських історичних праць глибоко проблематичною. Ці видання включають стандартне видання Академії наук (ПСС, видання 1889—1896 Тіхонравова — Шенрока (тут і далі — ТШ) і видання зібрання творів 1994 року (тут і далі — СС)^[186]. Інша дослідниця Гоголя-історика, Шерон Варні, мала аналогічні побоювання — зокрема щодо видання ПСС: «порядок, у якому подано ці нотатки редакторами ПСС, є вельми довільним, а укладання за темою — надзвичайно оманливим»^[187]. Оскільки безпосередньо поставлено на карту характер текстових даних, перед тим як я запропоную свою аргументацію, потрібен короткий аналіз того, як вони були організовані. У виданні ТШ від 1890-х років ці фрагменти розсіяні по різних томах, але деякі з них згруповані окремо як «Підготовчі нариси, нотатки і фрагменти щодо російської історії (ТШ 6, 439—448). Це видання не пропонує категорію нотаток з української історії. Натомість тексти, які пасують до цієї категорії, класифіковано або як такі, що стосуються російської історії, або з’являються у примітках і версіях до гоголівської прози. Академічне видання опублікувало деякі матеріали ТШ і ті, що були опубліковані 1909 року Ґ. П. Ґєорґієвським, але не включало довгі гоголівські конспекти з Київського літопису (нарешті перевидані у СС’94)^[188]. У ПСС «Нариси та матеріали з російської історії» відокремлені від «Матеріалів про історію України». Нотатки про «російську» історію містять 69 пунктів, надрукованих на 46-ти сторінках і займають майже дві сторінки у змісті, тоді як нотатки про «українську історію» складаються з семи пунктів, друкованих на восьми сторінках (див. ПСС 9, 29—75, 76—84, 679—681). Від одного лише побіжного погляду на представлення історичного доробку Гоголя у виданні ПСС складається враження, що Гоголь серйозно працював над історією Росії, а його дослідження з української історії були просто відхиленням. У новішому виданні 1994 року пропонується всеосяжний заголовок «Нариси та матеріали про слов’янську, російську й українську історію», який включає чотири категорії матеріалів. Перші три являють собою розлогі й оманливо вражаючі «Нариси й матеріали з російської історії». Перший збірник — «Фрагменти есею про слов’ян» (СС’94 8, 10—21) — містить перші 19 пунктів із матеріалів про російську історію з ПСС. Однак редактори не надають доказів того, що Гоголь і не мав наміру писати такий есей про слов’ян (СС’94 8, 763). Єдиним сенсом існування обох назв і згрупування їх є те, що, на думку редакторів, ці фрагменти стосуються цієї конкретної теми. Другий збірник, під назвою «Окремі нотатки та витяги з початкового періоду російської історії», містить фрагменти з ПСС під номерами 20—32, 36, 63 і 66, а також кілька фрагментів, відсутніх у ПСС (СС’94 8, 22—43). У третьому збірнику «Нотатки й витяги, зроблені під час читання Истории Государства Российского H. M. Карамзіна» містить фрагменти 33—35 і 37—63 із ПСС (СС’94 8, 44—58; у ПСС не вказано, які нотатки було взято з Карамзіна). Збірник Карамзіна також містить хронологію Київських митрополитів та хронологію історії Київської Русі, запозичені не лише від Карамзіна, а й також з «Історії Малоросії» Бантиша-Каменського. Ці дві хронології, що з’являються у ПСС під назвою «Матеріали з української історії», є, отже, частиною Гоголевої подорожі історією Росії під проводом Карамзіна. Видання 1994 року фактично цілком усуває окрему категорію нотаток з української історії, що міститься у ПСС (хоч і в схематичній формі). Решта відповідного матеріалу зберігається в незатитулованому четвертому збірнику, що містить нотатки, пов’язані з прочитанням Гоголем української «Історії Русів» і Annales de la Petite-Russie Жана-Бенуа Шерера (СС’94 8, 59—62). Отже, видання 1994 року вдається до більш дискримінаційного групування недиференційованого масиву нотаток, що з’явились у ПСС як матеріали з російської історії. Втім, воно також припускається помилки в усуненні окремої категорії нотаток з української історії, саме поняття якої збереглося лише в загальному заголовку для чотирьох збірників, згаданих на початку цього параграфа. Така редакційна політика щодо історичного доробку Гоголя прагне збільшити участь Гоголя в тому, що називається «російською» історією, і знецінити його діяльність у царині української історії. Отже, вона свідчить або про тенденційне спотворення, або про недбалість кількох поколінь редакторів. Якщо в біографії та кореспонденції письменника не пропонується погляду на цю проблему, то редактори не беруть її до уваги. 46 сторінок нотаток з російської історії і 7 сторінок нотаток з історії української (навіть менше, ніж у виданні 1994 року) пропонують по-справжньому химерне співвідношення для автора, котрий ніколи не висловлював жодного інтересу в дослідженні російської історії, котрий відмовився від викладацьких посад, що вимагали б його зацікавлення нею, котрий ніколи не згадував жодних історичних проектів, пов’язаних із нею, котрий, навпаки, називав її скукой, гіршою за ботанику або патологию, і вивчення її могло довести його до шалу (ПСС 10, 323). Цей самий автор, тим часом, обговорював і навіть рекламував у журналах свою роботу над книгою під назвою «Історія Малоросії», радився з іншими вченими в цій царині й опублікував в «Арабесках» дві статті, що свідчать про роботу над нею. У зв’язку з відсутністю доказів зацікавлення Гоголя російською історією та безліччю доказів його зацікавлення українською історією статус гоголівських історичних фрагментів, представлених наявними виданнями, вимагає перегляду. По суті, всі фрагменти, позначені як дотичні до російської історії і деякі з тих, що стосуються слов’янської історії, пов’язані з роботою Гоголя в царині української історії, яка, крім середньовічної та загальної історії, становить єдину основну сферу історичних досліджень Гоголя в роки, коли створювалися ці нотатки. Хочу наголосити на слові «пов’язані»: здебільшого це дослідницькі нотатки, а не фрагменти жодного актуального історичного наративу. Тому я пропоную переглянути почасти ухильне, а почати помилкове пояснення природи гоголівських історичних фрагментів редакторами ПСС, в якому йдеться:
Некоторая часть этих заметок, относящаяся к южной Руси, может быть поставлена в связь с работой Гоголя в 1834—1835 гг. над историей Украины, для которой история южной Руси могла служить по замыслу Гоголя предисторией. Однако, как свидетельствует значительное число материалов, посвященных истории Новгорода, и заметки о московских князьях, работа над украинской историей шла у Гоголя в эти годы параллельно с усиленными занятиями русской историей; история Украины мыслилась Гоголем в неотъемлемой связи с историей Руси в целом, как ее составная часть.
Визнаючи, що нотатки про руський період могли служити Гоголю в його роботі над історією України, редактори ПСС водночас опускають димову завісу, що намагається зменшити цю можливість. По-перше, вони стверджують, що нотатки про новгородських і московських князів показують, що Гоголь паралельно провадив дослідження з російської історії. Однак Гоголь насправді не аналізував московських князів у своїх нотатках; суздальського князя Георгія (нині більш відомого як Юрій Долгорукий) згадано у зв’язку з його війною проти київського князя, Ізяслава Мстиславича. Це правда, що Юрій/Георгій вважається засновником Москви, але Гоголь не згадує про це. Ба більше, у гоголівському конспекті Київського літопису новгородці представлені як такі, що разом із київським князем виступають єдиним фронтом проти князя Суздаля. Інші українські історики, включно з автором «Історії Русів» і «офіційним» історіографом Бантишем-Каменським, вміщують у свої історії України інформацію про Новгород, що в різні часи був суперником Києва і його союзником, і про давніх слов’ян, яких стосується чимало гоголівських нотаток. Редактори ПСС і далі стверджують, що Гоголь усе ж розглядав українську історію як «складову частину» російської історії. Однак, як показує мій аналіз «Погляду на створення Малоросії», це далеко від істини. Навпаки, Гоголь був вельми непохитний щодо окремого історичного досвіду України. Для того, щоб сфабрикувати зацікавлення автора російською історією, редактори ПСС накидають на Гоголя власні припущення й ідеї. Сприймаючи заяви Гоголя про його зацікавлення та заняття в ролі провідника, я вважаю, що Гоголь використав свої дослідження зі слов’янської та київської історії для своєї мети — створення своєї «Історії Малоросії» і що взагалі ніколи не працював над російською історією. Сємьон Вєнґєров побіжно згадував цю ідею 1913 року, однак не висунув аргументу на захист своєї теорії і, на жаль, не знайшов продовжувачів^[189]. На додачу до біографічних доказів, контекст гоголівської концепції української історії та внутрішній зміст нотаток переконує у справедливості цього твердження. Я бачу дві можливості стосовно цих нотаток, які можна вивести з «Погляду» про гоголівську концепцію його «Історії Малоросії». По-перше, стверджуючи, що походження його історії України в офіційному «Погляді» сягає XIII століття, Гоголь міг досліджувати попередню епоху для розширення діапазону своєї книги і дослідження київського та слов’янського коріння (зрештою, навіть у «Погляді» аналізуються часи, що передують XIII століттю). По-друге, він міг досліджувати ці попередні епохи ще перед написанням «Погляду», а потім вирішив залишити київський період для російської історії та почати власне українську історію (тобто як окремої нації) після того, як російська історія начебто спокійно «мігрувала» до московських земель. У кожному разі, саме дослідження було обумовлене його завданням написати національну історію України, яка б досягла мети, вираженої в анонсі запланованої книги, вписанням історії України в загальну (ПСС 9, 76), а не в російську історію. Аналіз наявних нотаток підтверджує цю гіпотезу. Погляди Гоголя під час укладання цих нотаток були поглядами націоналістично налаштованого слов’яноцентричного українського історика. Карамзін, описуючи у своїй «Історії Російської держави» стародавнє населення Російської імперії свого часу, називає слов’ян серед скіфів, сарматів, готів, гунів та інших. На відміну від нього, Гоголь зосереджується на самих слов’янах. Вужчі зацікавлення Гоголя пропонують вужчий діапазон дослідження, ніж у Карамзіна, обмежений до історії України. Карамзін стверджує, що слов’яни мігрували на майбутню російську територію з басейну Дунаю, тоді як Гоголь уперто протистоїть цій міграційній теорії (Миллионы не переселяются, ПСС 9, 29—30, 34, 42). Гоголівські слов’яни несуть у собі дивну схожість із його ж українцями: Их вольность, сборы, сходки и патриархальный республиканский элемент правления (ПСС 9, 31). Гоголь характеризує слов’янський характер як антитезу до Карамзіна. Описуючи «російських слов’ян», російський історіограф змальовує їх як воїнів і згадує їхні «хоробрість, хижацтво, жорстокість, добродушність і гостинність» (ИГР 1, 31—32). Ймовірно, вони не утворювали родин і мали досить дикі звичаї. Втім, Карамзін відзначає кілька винятків. Балтійські й надвіслянські слов’яни — слов’янське плем’я, пов’язане з майбутніми поляками, так само, як і поляни, що були розселені навколо Дніпра, переважали інших слов’ян у витонченості, були мирними й утворювали сім’ї (ИГР 1, 19, 38). Він посилається на історію, згідно з якою греки захопили трьох балтійських слов’ян, які стверджували, що не знали війни й відмовились приєднуватися до грецьких воїнів, натомість радо запропонували розважати їх музикою (ИГР 1, 15—16). На противагу Карамзіну, Гоголь не вважає слов’ян такими, що за природою схильні до війни, а за географією — до торгівлі, і розглядає їх як музикальних і мирних, подібно до полян і балтійських слов’ян Карамзіна. Гоголь наводить історію про трьох слов’ян, захоплених греками, як таких, що відносились загалом до слов’ян, а не просто до слов’ян балтійських (ПСС 9, 37—38). Стародавні слов’яни Гоголя також поділяють низку спільних рис із його козаками. Він описує слов’янський метод оборони, що включає в себе утворення кола з возів, які захищають дружин і дітей, зібраних усередині. Гоголівські козаки в «Тарасі Бульбі», хоч їм не допомагали дружини, розбивали свій табір у точнісінько такий самий спосіб. Як я згадувала раніше, Гоголь вдається до «стратегічної хитрості», цього сучасного етнічного стереотипу українця, головної риси стародавніх слов’ян, описуючи їхнє мистецтво маскування так, що воно нагадує його козаків у «Погляді на створення Малоросії» (ПСС 9, 39). Карамзін змальовує північних слов’ян сповненими енергії, як витривалу породу, здатну витримати голод і нужду, а південних — ледачими та слабкими, «пом’якшеними» бездіяльністю (ИГР 1, 33). Гоголь, навпаки, ототожнює південних слов’ян із полянами та описує їх так: Из славян южные несравненно превышали север< ных> цивилизацией, мягкостью и некоторою утонченностью нравов (ПСС 9, 36). Він стверджує, що релігійні обряди на півдні були більш складними та розвиненими, пісенні та танцювальні традиції — багатшими, а звичаї та родинна структура мали более развития (ПСС 9, 41—43). (До речі, південні слов’яни в Гоголя приблизно відповідали майбутнім українцям; він вважав балканських слов’ян західнослов’янською гілкою [ПСС 9, 36—37]. ) Гоголь описує північних слов’ян такими, що були грубее: Удобств никаких жизни. На самой низкой степени гражданственности… Распри и ссоры оканчивались частым убийством, неслышным у других [славян] (ПСС 9, 42—43). Давні слов’яни носили довгі вуса та хохли, что и ныне сохранилось у жителей южной России, в Галиции, у сербов, морланов и черногорцев и у всех почти западных славян (ПСС 9, 43). Одне слово, Гоголь змінює парадигму Карамзіна і зображає північних слов’ян у негативному світлі, а південних — позитивно. Крім того, він відзначає давньослов’янські риси, які збереглися серед українців. Це свідчить про український погляд на давньослов’янську історію та накопичення даних з метою довести ідеї, викладені Гоголем у «Погляді», мовляв, Україна була колискою слов’янства та зберегла сліди цієї самобутньої слов’янської спадщини до нинішніх часів. Більшість гоголівських нотаток відображають певну південну орієнтацію. Одна з них описує Таурус, територію, що приблизно відповідає Криму; друга стосується печенігів, азіатського кочового племені, яке нападало на Київ з південного сходу (ПСС 9, 43—46). Оскільки в «Погляді» Гоголь робить стримування азіатських завойовників (а отже, захист християнства) головною місією України в епоху козаччини, він міг намагатися через своє дослідження ранньої історії вписати її в південнослов’янське історичне походження, як приквел до майбутніх битв козаків із монголами. Крім того, всі гоголівські нотатки про київських князів поділяють точку зору про боротьбу Києва зі степовими народами на південному сході, точку зору, що задає тон гоголівській історії України^[190]. Гоголівські нотатки зосереджуються на занепаді київської держави, який починається після смерті Ярослава Мудрого, чиє правління (1019—1054) позначило її найвищу точку розвитку. Ці нотатки охоплюють одне століття (1054—1154) і завершуються правлінням Ізяслава Мстиславича (1146—1154), на якого Гоголь звертає особливу увагу (фрагменти під номерами 33—34, 37—42, ПСС 9, 53—60). Гоголь також скопіював два розлогі фрагменти (вісім сторінок дрібним шрифтом) з Київського літопису, які стосуються неспокійного правління Ізяслава. Вони походять із приміток Карамзіна до першого видання його «Історії». Чим можна пояснити особливе зацікавлення Гоголя Ізяславом Мстиславичем? ^[191] Докладний опис Карамзіна пропонує ключ до цього питання. Він змальовує Ізяслава Мстиславича хоробрим і мудрим правителем, якого люблять кияни і який піклується про благо країни. Він часто відмовляється від своїх спадкових претензій на повне домінування в надії уникнути кровопролиття. Ізяслав Карамзіна є протонаціоналістичним правителем, який оволодів мистецтвом піару: він активно шукає підтримки і ради київської громади, прагнучи перетворити її зі своїх особистих прихильників на патріотів-захисників «вітчизни» (ИГР 2, 125—160). Ізяславу протистояв ворожий клан Ольговичів і Георгія Суздальського (інакше відомого під ім’ям Юрія Долгорукого), засновника Москви, який ненавидів Ізяслава і прагнув отримати владу над Києвом. Війна між ними завершилася мирним договором, що, однак, був незабаром порушений Георгієм, котрий змусив Ізяслава відновити боротьбу за Київ. Кияни привітали зусилля Ізяслава й одразу ж вигнали його нинішнього правителя. Георгієві не вдалося відбити Київ. Кияни, котрі ненавиділи північного князя так само сильно, як любили Ізяслава, «ніколи не озброювалися з такою охотою», пише Карамзін. Важливість Ізяслава Мстиславича стає зрозумілою в контексті подальшої історії. У версії Карамзіна він, власне, являє собою останнього великого правителя Києва перед тим, як місто потрапило в руки північного князя Георгія Суздальського. Карамзін пише, що Георгій був настільки зненавиджений киянами, що після його смерті вони розібрали його будинок, відмовились ховати його у святому місті Києві й запросили його ворога бути їхнім наступним правителем. Досі єдина лінія княжої спадкоємності стає в Карамзіна роздвоєною на великих князів Києва і правителів Суздаля. У цих главах запроваджено теорії передачі влади з Києва до північних князівств і безперервності за схемою Київ-Суздаль-Владімір-Москва. Суздальським правителям нарешті вдалося помститися непокірним киянам: 1169 року Андрєй Боґолюбський, син Георгія, здійснив своє відоме захоплення Києва, а крім того, спонукуваний «ненавистю до південної Росії», він зневажив київський престол і повернувся на північ (ИГР 2, 192). У схемі Карамзіна ця подія позначає перехід влади до північних князівств і початок нового, північного періоду російської історії, зосередженого в наступній столиці — Владімірі. Та все-таки для більшості російських істориків, як пояснює Ярослав Пеленський, ця подія залишалася «складною і незручною темою, яка не вписувалася у рамки схеми теорії безперервності Київ-Суздаль-Владімір-Москва». Вона показує спроби півночі підпорядкувати Київ і «викорінити його з національної пам’яті» і сама собою являє радше розрив із київською традицією, ніж її продовження^[192]. Київський літопис, у якому рішуче підтримувалась південна точка зору на цю проблему, подає власне цю подію і загалом боротьбу Києва та Суздаля саме так. Гоголь явно тяжіє до цієї точки зору, бо, судячи з уривків з інших джерел, які Карамзін вказує у примітках, — таких, як історія Татіщева, Новгородський, Ніконівський і Воскресенський літописи, — він вибирає цитати лише з Київського літопису і старанно уникає всіх інших, навіть якщо вони були включені поруч із Київським літописом у витяги в тих самих примітках. Отже, зосереджуючись на Ізяславі, Гоголь спрямував свою увагу на останнього великого князя перед падінням Києва — полум’яного патріота, що виявляв надзвичайну вірність Києву, — у часи, коли російська історія робила ставку на північний напрямок, з яким майбутні «російські» правителі були сильно пов’язані. Період, який захопив Гоголя, показав перший серйозний конфлікт між молодими північними князівствами та Києвом. Це суперництво призвело до занепаду Києва і, принаймні для Карамзіна, послужило наріжним каменем історичних російських претензій на київську спадщину. Втім, для деяких українських істориків і, вочевидь, для самого Гоголя, цей історичний момент демонструє поділ та антагонізм між Києвом і його північним конкурентом (радше ніж братом-слов’янином), коріння російсько-українського роз’єднання, на якому Гоголь наголошує у своїй археології української нації — «Погляді на створення Малоросії». Гоголівські витяги з Київського літопису і його нотатка про Ізяслава також виводить на передній план той факт, що суздальські князі та державний устрій Києва належали до різних «цивілізаційних спільнот», якщо використовувати термін Пеленського^[193]. Північні князі вступали в союзи з азіатськими поганами-половцями, тоді як кияни шукали підтримки у християнських правителів із Центральної Європи на захід від Києва — угорських, польських і богемських князів. Дослідження правління Ізяслава відкрило для Гоголя визначний момент, який порушив життєво важливі питання подальшої історії київської землі. Його симпатії в нотатці про Ізяслава співзвучні з симпатіями київського народу, про який він згадує: він хвалить Ізяслава та критикує Георгія. Гоголь наголошує на старой любви киевлян до Ізяслава і називає його всегдашний предмет народной любви. Він називає Георгія эгоистом, зненавидженим киянами та (явно перебільшуючи те, що він прочитав у Карамзіна) пише, що війни Георгія почти всегда неуспешны і що Ізяславу почти вдалося знищити владения Георгия в южной России (ПСС 9, 60). Союз Георгія з язичниками-половцями під час його нападів на святе місто Київ, який часто згадувався у виписках Гоголя з літопису, додатково принижує суздальського князя у світлі київської християнської традиції. Для гордого українця історія Ізяслава була незрівнянно більш привабливою, ніж історія захоплення Києва Андрєєм Боґолюбським. І не дивно, що Гоголь не згадує останньої події. В іншій нотатці під назвою «Вплив занепаду Київського князівства» Гоголь залишається зосередженим на українських землях: Влияние Польши и Венгрии [на юго-запад русский] становилось сильнее. (ПСС 9, 65). Це демонстрація точки зору історика України, який намагається підкреслити існування України, окреме від Росії. Там, де російський історик незмінно слідує за ідеєю Карамзіна про перехід влади до північних князівств, Гоголь залишається перейнятим історією, яка продовжує розгортатися радше в південно-західному напрямку, а не стрибає в північні обійми «російської» державності. Жодна нотатка Гоголя не стосується історії Суздаля або Владіміра. У типово анахронічному розширенні націоналізму до стародавніх часів Гоголь намагається побачити початки нації в Київській Русі:
Это государство из аренд родственников государей, дядей, племянников, представляло странное явление. Несмотря на беспорядочность, на неимение предельных законов, на неопределившиеся права и отношения их между собой, они носили какой-то темный вид единства и цельности одной нации. Князья часто в критические минуты говорили, напоминали о том, что Русь гибнет, а враги радуются. На сейме, собранном Мономахом, явно сказано: да будет земля русская общим для нас отечеством. Святители напоминали тоже об общем отечестве (ПСС 9, 62).
Однак початки якої нації — російської чи української — вбачає Гоголь у темній і хаотичній київській минувшині? У його описі політичної організації Київської Русі наголошується на тих самих елементах, за якими він відрізняв українських козаків: це передбачає, що Гоголь був залучений до конструювання культурної близькості між київською державою та Україною. Він зазначає, що мешканці міст Київської Русі мали великий вплив на управління, яке було почти республиканским (ПСС 9, 62). Він згадує про їхнє право збирати віче і вимагати присутності князя. Якщо вони бували незадоволені діями князя, то часто таємно кликали іншого кандидата. Ця форма правління викликає в Гоголя повне схвалення. Беручи останній приклад, Гоголь оцінює співпрацю Ізяслава Мстиславича з киянами як мудру та шляхетну політику. В описі Новгорода Гоголь наголошує на характері влади князя та перелічує різноманітні обмеження, які були накладені на нього (ПСС 9, 67—68). Це нагадує великий інтерес Гоголя до проблеми обмеження монаршої влади, який проявився в його дослідженні про середні віки та його виписках із книги Генрі Галлама про конституційні перетворення європейських монархій. Гоголівська нотатка про Новгородську республіку, як він її називає, також містить фрагмент про конституцію міста-держави, вибори мерів і традицію бюргерського самоврядування. Гоголь наголошує на тісних зв’язках між Новгородом і Києвом, згадуючи про їхнього спільного ворога — суздальських князів (в уривках про Ізяслава) і особливу данину, яку Новгород сплачував Великому князеві Київському (ПСС 9, 70). У своєму позитивному підході до обмеженої монархії та ідеї участі народу в управлінні Гоголь цілковито розходиться з Карамзіним, який співав гімни самодержавству. В його «Історії» постійно наголошується на шкідливості таких ідей — він робить їх відповідальними за слабкість держави та політичний хаос. На додачу до внутрішніх доказів того, що гоголівські нотатки про давньослов’янський і київський періоди у своєму спектрі проблем — і ідеологічних, і географічних — виявляють точку зору історика України, Гоголь також написав нотатки, які відверто й недвозначно стосуються української історії. Вони включають у себе дві хронології, що їх Гоголь склав за читанням Карамзіна та Бантиша-Каменського. Перша містить головні події в українській історії від XIII століття до початку XV століття (ПСС 9, 77—78). Незважаючи на важливі події, які в цей час відбувалися на півночі, — зокрема піднесення Московії — хронологія Гоголя залишається вкоріненою в історію київської землі, її власне татарське ярмо, захоплення Ґедиміна та історію України у складі Великого князівства Литовського. У другій хронології Гоголя подається список київських митрополитів від X до початку XVIII століття (ПСС 9, 79—80). Київ був традиційним сакральним центром східнослов’янських земель, а київські церковні лідери носили титул митрополитів «Києва і всієї Русі», який згодом був перейнятий їхніми московськими колегами. Суперництво між князями зачепило проблеми церковної влади, оскільки інші князівства — такі, як Новгородське, Суздальсько-Владимирське, Галицько-Волинське та Московське — вимагали від Константинопольського патріарха власних митрополичих престолів, і деякі з них були неодноразово скасовані й відновлені. 1448 року Москва оголосила про свою церковну незалежність від Константинополя, що поклало початок Московської автокефальної церкви і врешті-решт 1589 року призвело до заснування в Москві патріархату. Наприкінці XVI століття православна церква в Україні була роздвоєна на уніатську та традиційну православну гілки, кожна з яких мала свою церковну ієрархію. Між 1596 і 1632 роками православна церква була переслідувана у підпорядкованій полякам Україні, а київська митрополія із садибою в Новогрудку, на литовській території, перейшла в уніатство. Однак у 1620 році православний митрополит був таємно призначений у Києві, де після скасування обмежень продовжували сидіти його наступники. Відповідно до Переяславських угод з Московією (1654), попри початкові гарантії автономії, українська православна церква стала жертвою російського централізму. Після 1675 року київські митрополити, які мали резиденцію в Києві, призначалися московитською, а згодом імперською церковною владою. Незважаючи на цю тривожну історію, гоголівський хронологічний список передає образ українського християнства як гордої та безперервної традиції. Навіть якщо Феопемпт був першим київським митрополитом (призначений у 1037 році), у гоголівському списку він стоїть на четвертій позиції, а очолюють його перші київські єпископи, а не митрополити. Датою, зазначеною поруч із першим єпископом, Михаїлом, є 988 — рік прийняття Руссю християнства. Вся хронологія — від 988 до 1799 року, схоже, мала на меті характеризувати церковну історію, яка насправді була позначена потрясіннями та розривами, гладкою, впорядкованою та безперервною, як показує огляд вище. Автономістські українські симпатії Гоголя може добре пояснити включення до його списку Григорія Цамблака (1415—1419/1420). Розчарований відмовою Константинополя дарувати Литві незалежну від Москви митрополію, литовський князь Вітаутас влаштував місцеві вибори, де болгарин Григорій був обраний митрополитом Київським. Григорій з’являється у гоголівському списку попри те, що він був відлучений від церкви і Константинополем, і Москвою. Гоголь також підготував низку заміток із різних історичних джерел про Україну. На основі «Історії Русів» він виклав позицію України у складі Речі Посполитої, а цей аспект був значною мірою вилучений з «Погляду на створення Малоросії». У нотатці зафіксовано факт унії 1386 року, укладеної Ягайлом між народами Польщі, Малоросії та Литви як рівноправними й вільними членами. У ній наголошується на повсюдному поширенні виборних посад, існуванні сенату та загального сейму (ПСС 9, 79). У гоголівських нотатках про «Опис України» Ґійома Левассера де Боплана (Описание Украины; російське видання: 1832) увагу зосереджено на звичаях і заняттях українських козаків, як було і з Annales de la Petite-Russie (1788) Шерера. Нотатки Шерера свідчать, знову-таки, що Гоголь-історик знав факти, які Гоголь — ідеолог націоналізму приховував. Приміром, присутність поляків серед козаків — рішуче применшена, якщо не викреслена з «Погляду» — тут отримує кваліфіковане пояснення: Помнить, что между русскими и козацкими фамилиями были и польские и что было две партии, русская и польская (ПСС 9, 83). У «Погляді», в якому виділяється український націоналізм і пам’ятається про занепокоєння Росії польсько-українськими відносинами, не було місця для польської партії серед гоголівських козаків. Від Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проекти