Annotation 8 страница

Зацікавлення Гоголя в європейській історії стосувалися домодерних часів, зокрема середніх віків, які так приваблювали Гердера. До «Арабесок» увійшло дві статті про європейську історію — «Про рух народів наприкінці V століття» та «Про середні віки» — й обидві вони видаються розширеними вузловими пунктами гоголівського проекту загальної історії. Їх характеризує захопливий стиль, різкі контрасти та драматична напруга. Це гоголівська історія в максимально охудожненому й найменшою мірою науковому вигляді. Хоч ці статті нібито про Європу, в них порушуються вельми важливі для російської самосвідомості проблеми. Найважливіше, що вони реагують на те, що Ларрі Вулфф описав як просвітницький проект Західної Європи: трансформацію Заходом Східної Європи в нецивілізованого та варварського «іншого»^[155]. Гоголь б’є суперника його ж зброєю, показуючи, наскільки неотесаними на своїх початках були нині процвітаючі західні країни. У такий спосіб він принижує їхню зарозумілість і утверджує оптимістичний сценарій, за яким Росія повторить модель своїх західних колег, розвинувшись від варварства до просвітництва та світової ваги. Головним контекстом для статті «Про рух народів» є зарозумілий західний стереотип про росіян і слов’ян загалом як про «азіатів». Гоголь спростовує це бундючне марнославство ідеєю про спорідненість західних і східних європейців. І перші, і другі, як стверджує Гоголь, походять із Азії, яку він називає народовержущим вулканом (ПСС 8, 116). Такий крок був, поза сумнівом, призначений для підвищення самоповаги його російських читачів, стигматизованих західноєвропейцями як азіати-варвари. У цій статті Гоголь зображує Європу як киплячі маси протиборчих народів. Взаємозв’язки, спричинені війною та постійним переміщенням, згідно з Гоголем, призвели до втрати ранніми європейськими народами етнічної чистоти. До кінця цього великого «руху» все нации перемешались между собою так, что уже невозможно было отыскать совершенно цельной; и только впоследствии постоянный образ правления или занятий сообщил главным из них некоторую особенность и некоторые признаки отличия (ПСС 8, 139). У завершальній стадії цього процесу з’явилося чотири великі групи, які пізніше породили модерні європейські нації. У гоголівському описі цих катаклізмів, які лежали в основі Західної Європи, такі фрази, як дикие германцы, дикая Европа і мир дикой Европы досягають майже чаклунської сили (ПСС 8, 123—125, 135). Гоголь смакує своїми прикладами варварських звичаїв германських племен: зрадників піддавали тортурам і вішали, невірну дружину проводили голою через селище і шмагали, діти виховувалися з худобою (ПСС 8, 121—122). Для російського читача, призвичаєного до образів Західної Європи як світоча просвітництва, гуманізму й аристократизму, ця жахлива картина варварського походження Європи мала стати разючим дисонансом, водночас послабити відчуття власної незахищеності. Роль, яку ці дикі народи, вигнані зі своєї азіатської прабатьківщини, відіграли у світовій історії, полягала в забиванні цвяхів у труну Римської імперії, колишнього хранителя духу людського прогресу. За аналогією, Гоголь припускає, що нібито «дикий» новачок у світовій історії — Російська імперія — швидше за все повторить цю модель і зіграє похоронний марш західноєвропейській гегемонії, що хилиться до занепаду. Близько 1835 року цей сценарій мав популярність у Росії, а Іван Кірєєвський був його головним представником. Мабуть, найбільш роздутий у риторичному плані фрагмент серед публіцистичних текстів «Арабесок» — «Про середні віки» — на практиці демонструє гоголівську думку про завоювання почуттів студентства для захоплення їхньої уяви. Ілюструючи свій нахил до історії як до низки катастрофічних потрясінь, які поставили світ із ніг на голову, Гоголь зображує середні віки як мятежный водоворот, у який стікаються всі події світу, що, кружляючи та перемішуючись і змінюючи свою природу, виходять назовні свіжими хвилями (ПСС 8, 14). Історія в цій статті написана більшою мірою за допомогою метафор, ніж фактичних даних або пояснення причин. Звертаючись до цієї епохи, Гоголь пише:
Это старание, с каким европейские дикари кроят по-своему римское просвещение; эти отрывки или, лучше сказать, клочки римских форм, законов, среди новых, еще неопределенных, не получивших ни образа, ни границ, ни порядка; самый этот хаос, в котором бродят разложенные начала страшного величия нынешней Европы и тысящелетней силы ее, — они все для нас занимательнее и более возбуждают любопытство, нежели неподвижное время всесветной Римской империи под правлением ее бессильных императоров (ПСС 8, 15).
Текст «Про середні віки» відкидає Рим як склеротичну політичну сутність і приписує всю вітальність і конструктивну енергію його наступникам, європейським «варварам». У ньому відображається альтернативне метонімічне порівняння, що пов’язує Росію радше з ранньомодерною Європою, ніж із Римською імперією: необтесаним варваром, який своєю щирою життєвою енергією зводить власний дім на руїнах занепалої всесвітньої імперії. Такими були російські амбіції щодо Західної Європи у XIX столітті. Отже, Гоголь нібито стверджує, що шлях від дикості й наслідування до майбутнього страшного величия природним чином буде для нас занимательнее, маючи на увазі росіян. Зображуючи середньовічне дитинство модерних європейських народів у своїй статті про середні віки, Гоголь наголошує на центральній ролі папства і хрестових походів. Папська влада забезпечувала виховну матрицю для молодих європейських народів, які в іншому випадку впали б жертвою мусульманських завойовників. Що ж до хрестових походів, Гоголь стверджує: И напрасно крестовые походы называются безрассудным предприятием. Він вважає: Это не какая-нибудь война за похищенную жену, не порождение ненависти двух непримиримых наций, не кровопролитная битва между двумя алчными властителями за корону или за клочок земли, даже не война за свободу и народную независимость. Нет! ни одна из страстей, ни одно собственное желание, ни одна личная выгода не входят сюда: все проникнуты одною мыслию — освободить гроб божественного спасителя! (ПСС 8, 18; підкреслення моє. — Е. Б. ). Тут Гоголь протиставляє християнський ідеал національним і політичним імперативам. На його думку, хоч окремі християнські конфесії об’єднують народи й відрізняють їх один від одного, християнський ідеал як такий переважує всі національні проблеми. Однак варто зазначити, що в гоголівському списку законних підстав для початку війни лише релігійна завзятість перевершує боротьбу за свободу и народную независимость. У фіналі статті Гоголь окреслює середні віки як вир, що перетворив старий світовий порядок, який базувався на гегемонії Римської імперії, на новий порядок, що базувався на гегемонії національних монархій. Подібно до тексту «Про викладання загальної історії», «Про середні віки» завершується реверансом у бік офіційної народності. Гоголь лестить самодержавству загалом і російському зокрема, розглядаючи його вплив на світ як «просвітницький» за своєю природою. Він виправдовує репресивні методи, що зазвичай супроводжують монархічні режими, стверджуючи, що вони допомогли досягти в таких прогресивних царинах, як географічні відкриття та винайдення друку і пороху. Гоголь стверджує, що ці режими використовували політичний тиск для доброї справи стимулювання впертого людства до самореалізації та поступу. До речі, у «Вибраних місцях із листування з друзями» Гоголь незабаром так само зобразить вплив російських царів на млявий російський народ. Однак Гоголь розрізняв політичні ідеї в теорії і те, як вони втілювалися у конкретних культурних контекстах. Він високо цінував республіканізм ранніх римлян і козаків, але вважав його непридатним для викликів керування імперією — чи то Римською, чи то Російською. Отже, хоч він і прославляє російське самодержавство, в іншому випадку звертається до ідеї обмеженої монархії. Вона проходить червоною ниткою через його докладний опис «Погляду на європейську державу в епоху Середньовіччя» (A View of the State of Europe during the Middle Ages) (1818) Генрі Галлама. Праця Галлама і резюме Гоголя про неї зосереджуються на конституційних перетвореннях у середньовічній Європі та обмеженні монархічної влади. Незалежні міста-держави, конституції, виборні монархії і представницькі збори, що обмежують владу короля, посідають чільне місце в гоголівських уривках із Галлама, які, беручи до уваги їхній обсяг, вказують на велике зацікавлення з боку Гоголя^[156]. По суті, у своїй «Бібліографії середніх віків» Гоголь зазначає, що аналіз конституційних перетворень, здійснений Галламом, є найбільшою цінністю цієї книги (ПСС 9, 102). Беручи до уваги зосередження Галлама на викликах самодержавству — радше небажаній темі в ніколаєвській Росії, Гоголеве зацікавлення не можна пояснити його педагогічними обов’язками. В той час, як самодержавство, на думку Гоголя, здається, задовольняє потреби Росії, ідеї виборного представництва та обмеженої центральної влади, проте, посідають чільне місце в його дослідженнях з української історії. Ці дослідження наголошують на демократичних традиціях Київської Русі, України у складі Речі Посполитої і, що найважливіше, козацької України. У цій темі Гоголь передусім був зацікавлений як історик України, а не Росії. Демократичні й автократичні традиції функціонували для Гоголя як розпізнавальні риси, відповідно, української та російської національної історії. У редакції «Тараса Бульби» від 1842 року розчинення демократичного козацького духу в російськості завершується накликанням всемогутнього російського царя. Усвідомлюючи вплив на історію широких соціальних, політичних і культурних чинників, Гоголь також був захоплений її великими особистостями. У його історичних творах увага зосереджується на таких лідерах, як Юлій Цезар, імператор Август, Аттіла, Александр Македонський, Мухаммед і Мазепа. Мудрість, ефективність і популярність правителя стає темою незакінченої Гоголем драми зі староанглійської історії під назвою «Альфред» та його нарису «Аль-Мамун», опублікованого в «Арабесках». В обох текстах за основу було взято тему правителів IX століття — відповідно, англосаксонського та арабського — і збагачено її ідеями, проблемами та культурними моделями Росії XIX століття. Англосаксонський період в історії Британських островів став надзвичайно популярним у Європі після публікації роману «Айвенго» Вальтера Скотта (1820, російський переклад — 1836). Цей роман є дослідженням у царині археології англійськості. Скотт зображує британську ідентичність як палімпсест набігів і завоювань — римлян, саксів і норманів. Анахронічна ідея ворожнечі між англосаксонським сільським населенням XII століття та норманськими завойовниками стала головною передумовою для роману. Симпатії Скотта належать завойованим саксам. Вплив скоттівської саксо-норманської дихотомії був настільки переконливим, що поважні історики згодом досліджували його як достовірну історичну парадигму. Одним із них був Оґюстен Тьєррі, чия «Історія завоювання Англії норманами» (Histoire de la Conquete de L'Angleterre par les Normandes) (1825) послужила Гоголеві джерелом під час його роботи над «Альфредом»^[157]. 1827 року в Московском вестнике з’явилася захоплена рецензія на книгу Тьєррі. Зображення у книзі саксів під гнітом норманського ярма зарезонувало з власною історичною мартирологією Росії — великою мірою міфічною, але охоче підхопленою націоналістичною історіографією — великими травмами, яких вона зазнала від так званої татарської навали^[158]. Рецензент відзначає симпатію Тьєррі до «підкореної та пригнобленої нації», якій нормани завдали незліченних «страждань»^[159]. Видавець Московского вестника, немовби бажаючи уникнути плутанини в питанні, хто є жертвою, якщо цю парадигму застосувати до російської історії, пояснює у примітці, що нормани поводили себе однаково на всіх завойованих землях, включно з Росією. Ця примітка надає Росії роль підкореної нації, що зазнала страждань від лихого гнобителя. Ілюструючи імперську амнезію, яку я відзначила вище в цій частині, анонімний рецензент не допускає жодних проблемних аналогій між норманами та актуальним статусом Росії як країни-поневолювача, що накидає «ярмо» на інші народи. Ця операція перетворює стародавню Русь на жертву подвійного ярма — на додачу до татар, ще й норманів. Населення Русі та сакси насправді пережили спільну історію норманського впливу, хоч «ярмо» тут не буде найдоречнішою метафорою. У російській історіографії за суперечливою норманською теорією вважалося, що група норманів, яких називали «варягами», переходячи через східнослов’янські землі у процесі торгівлі з Візантією, прийняли запрошення слов’ян-новгородців прийти і правити ними. Вони заснували руську державу і справили цивілізаційний вплив на східних слов’ян. Хоч у XVIII столітті російський історик Ломоносов відкинув цю теорію, вважаючи її сфабрикованою німецькими істориками, історики XIX століття загалом прийняли її, лише обговорюючи її масштаб і значення^[160]. Норманська теорія поставила незручну проблему — рідне (слов’янське) походження російської нації проти іноземного (норманського). Друг Гоголя Міхаїл Поґодін, який спеціалізувався на цій темі, прийняв норманську теорію, хоч і виступав за слов’янськість як основу ранньоруської культури. Осіп Сєнковський у своїй статті 1834 року про скандинавські саги, навпаки, стверджував, що проторосіяни насправді були не слов’янами, а норманами, які з часом змішалися з корінним слов’янським населенням. Він стверджує, що скандинавські саги посприяють вивченню давньоруської історії, яка загалом збігалася в цей період з історією норманів^[161]. У своїй опублікованій статті Гоголь висміяв погляди Сєнковського, хоч у своїх приватних нотатках про ранньослов’янську історію він сам описав проторосіян (россы) як норманів, які підкорили слов’ян, таким чином погоджуючись із Сєнковським^[162]. Це ще один приклад розбіжності між Гоголем як публічним і приватним істориком, який можна пояснити політичним тиском сучасності. У зображенні саксо-норманського конфлікту в «Альфреді» Гоголь драматизує спробу саксів позбутися іноземного ярма. Історична проза того часу широко використовувала цю риторику, зображуючи конфлікти Росії з поляками та французами під час Смутного времени та війни 1812 року. Гоголь підкреслює соціальний поділ між «народом» та аристократією всередині саксонської нації. Саксонський простолюд залишається вірним своєму інстинктивному, вродженому патріотизму, тоді як жадібні аристократи співпрацюють з норманськими гнобителями заради матеріальної вигоди або політичної влади. Нерозтрачене національне почуття російського народу та корумпованість аристократії в часи національної кризи були також популярним топосом націоналістичної літератури на історичну тематику — від Заґоскіна та Ґлінки до Кукольника. Vox populi відкриває п’єсу Гоголя. Коли сакси чекають на прибуття короля Альфреда (849—901) з його поїздки до Риму, то скаржаться на гноблення норманів і їхні невимовні злочини проти саксів та їхньої релігії. Саксонські тани (аристократи) співпрацюють з норманами — яких Гоголь, слідом за Тьєррі, називає датчане — для того, щоб, порушуючи саксонський закон, захопити землю вільних саксонських землеробів (сеорлы). Зібраний натовп сподівається, що король Альфред покладе край цим зловживанням. На відміну від англійської літератури, де образ Альфреда — ідеальний конституційний монарх, Гоголь зображує його як сильного лідера та прихильника необмеженої королівської влади, хоч він планує використати свою владу в майбутньому радше з освітньою метою, а не військовою. Однак напад датчан і норманів вимагає від Альфреда, перш ніж стати освіченим монархом, спочатку стати воїном. Після початкової військової поразки Альфред піднімає релігійний запал своїх військ. Він благає Христа, Богородицю і Святого Георгія на белом коне, які, вочевидь, і ведуть їх до перемоги (ПСС 5, 193). З усіх можливих аналогій між історичним моментом, описаним в «Альфреді», та історією Росії, поза сумнівом, Святий Георгій — святий-покровитель Росії, увічнений в іконографії верхи на білому коні —найсильніше вказує на цей зв’язок. У своєму дослідженні цієї драми М. П. Алєксєєв розвиває тезу Чєрнишевського про те, що Гоголь замислював Альфреда як «символічний апофеоз Пєтра». Звісна річ, ця інтерпретація правдоподібна. Як і гоголівський Альфред, Пьотр Перший поїхав за кордон здобути знання, сприяв поширенню освіти, централізував владу у руках одного правителя й обмежив вплив старих аристократичних родів. Подібно до саксонського короля, Пьотр міг втілити свої реформи лише після перемоги над скандинавським ворогом своєї країни — шведами. Втім, Алєксєєв правий, коли вважає будь-які безпосередні історичні аналогії надто спрощеними й відзначає близькість «Альфреда» до інших текстів Гоголя^[163]. Одна аналогія, яку Алєксєєв не враховує, стосується контексту російсько-українських взаємин. Поневолення вільних саксонських селян-землеробів саксонськими танами найбільш виразно вказує на цю проекцію. Селянин Кудред скаржиться у п’єсі, що він приєднався до тана Етебальда, щоби допомогти йому побороти датчан, але Етебальд загарбав його землю і зробив його невільником. Для українців поширення та узаконення кріпацтва в Україні за правління Єкатєріни Другої було якраз таким самим незаконним поневоленням вільних людей. Це був помітний крок на шляху нищення самобутніх прав України як окремого утворення у складі Московитської, а потім Російської імперії. Єкатєрінинська політика закріпачення була сприйнята з сильним засудженням в Україні. Український письменник Василь Капніст на знак протесту написав Оду на рабство (1783), яку, враховуючи дружбу між родинами Капністів і Гоголів, Микола Гоголь, поза сумнівом, знав^[164]. По суті, скаргу Кудреда можна інтерпретувати як образу всього українського народу — і не лише селян — на росіян, які спритно «поневолили» їх за допомогою Переяславських угод. Відповідно до української сторони, ці угоди були військовим союзом, укладеним зі стратегічною метою для боротьби зі спільним ворогом (поляками), і не містили умови, за якою Україна відмовляється від своєї внутрішньої незалежності, що підтвердив цар. Однак після підкорення польського ворога Московія заходилася відбирати свободу в України. Взаємини Кудреда з Етебальдом разюче нагадують долю України у складі Російської імперії:
Когда датчане ворвались в Вессекс и начали грабить, я прибегнул к нему, свинье… Я обещался ему, если надобность, первы< м> явиться в его войско и лошадь привести свою и всё вооружение мое. А он, мошенник, как только датчане ушли, совсем зачислил меня в свои рабы… А теперь, когда я отлучился по надобности в графство Гексгам, он взял мою собственную землю, родительскую землю… Да разве я, старый плут, раб твой? Я вольный. Я сеорл… Никто по законам англосакским не может обидеть и закабалить вольного человека (ПСС 5, 180).
Подібно до Кудреда Україна приєдналася до Росії заради боротьби зі спільним ворогом і в цьому процесі була позбавлена свободи. Почуття релігійної близькості штовхнуло українців до створення союзу з православними-росіянами проти католиків-поляків, однак українці опинились у катастрофічному становищі, що не передбачалося цією угодою. Безіменний сеорл Гоголя відображає віроломну угоду такого роду, коли йдеться про саксонських танів: А если какой-нибудь сеорл, чтоб убежать этой проклятой чужеземной собачьей власти, и поддастся в покровитель< ство> тану, думая, что если платить повинности, то уже лучше своему, чем чужому, — еще хуже: так закабалят его, что и бретон так< ого> рабства не знал. Сеорли сподіваються, що король Альфред відновить їхні права. Однак подання зі скаргою Кудреда, адресоване Альфреду, розриває зацікавлена юрба, яка передає його з рук у руки. Мотив скарги, яка не доходить до суверена, — один із поширених у гоголівській прозі. Він використовує його двічі у «Вечорах на хуторі» — у «Пропалій грамоті» та «Ночі проти Різдва», які пов’язують сюжет Кудреда зі становищем українців. Гоголь припускає, що між праведним саксонським народом та їхнім королем, як і між українцями та їхнім російським імперським покровителем, діється щось кричуще несправедливе. Система, що поєднує їх, через зловживання і спекуляції різноманітних посередників зазнає короткого замикання. Виправдання царя в цій схемі корупції підтверджує думку Всеволода Сєчкарьова про те, що п’єса швидше все задумана як апофеоз монархії^[165]. Однак цілком можливо, що Гоголь відмовився від того, що він принаймні частково замислював як політично коректний апофеоз, оскільки він вислизав з-під його контролю в напрямі ризикованих українсько-російських аналогій, які не залишали жодних шансів для постановки на сцені. Хоч Гоголь славив короля Альфреда в ролі моделі освіченого монарха, його нарис «Аль-Мамун» із «Арабесок» показує, що навіть королівське світило із найкращими намірами може іноді зашкодити своєму народові в намаганні поліпшити його. У нарисі розвивається ідея про очолене правителем просвітництво саме таким чином, що дуже тісно зачіпає питання ролі самодержавства в російській версії цього процесу. Текст виглядає нібито як притча: арабський контекст IX століття тонко приховує проблеми післяпєтрівської російської культури. Швидше за все, передбачаючи цензурні проблеми, Гоголь відмовився від початкової версії назви «Трактат про правління» (Трактат о правлении) (ПСС 8, 759) і вирішив убрати свою ідею в шати історії (у підзаголовку опублікованого нарису значиться Историческая характеристика). Пушкін і Жуковський були присутні, коли Гоголь читав цей текст як лекцію в Петербурзькому університеті. Гоголь починає свій нарис про Аль-Мамуна (786? —834), протиставляючи його своєму попереднику Гарунові ар-Рашиду (766? —809). Правитель гігантської процвітаючої імперії зі столицею в Багдаді, Гарун успішно поєднує свої політичні, військові й адміністративні функції з покровительством мистецтва та науки. Він прищеплював чужоземні моделі для просвещения тільки тією мірою, щоб помочь развитию ее собственного (ПСС 8, 76—77). Гарун упорався з проблемою, з якою почав стикатися Альфред і яку, на думку Гоголя, спіткали українсько-російські взаємини — багаторічною корупцією посередників між монархом і його або її народом. Він нагнав страху на своїх заступників, особисто здійснюючи приховані перевірки. Гаруновому прагматизму та стриманості Гоголь протиставляє Аль-Мамунові ідеалізм і непомірне захоплення наукою, яку він любив безкорисливо: не думая о ее цели и применении (ПСС 8, 77). Гоголівська відмова від знання як чистої цінності, схоластики, непозначеної практичними проблемами, цілком може служити гаслом для всіх «академічних» статей «Арабесок». У кожній із них, як я намагалася показати. Гоголь звертає увагу на цели и применения, які будуть відповідними для його сучасної аудиторії. У хворобливому, надмірному захопленні Аль-Мамуна — так само фатальному для нього, як різноманітні дріб’язкові обсесії у випадку персонажів «Мертвих душ» — він намагається перетворити государство политическое, яке він успадкував від Гаруна, на государство муз (ПСС 8, 77). На відміну від мудрого запозичення з іноземних культур, Аль-Мамун заохочує масове запровадження обожнюваної ним грецької науки. Через це він почав нехтувати управлінням імперії, що відкрило шлях до зловживань. Присутність митців і вчених у політичній машині імперії водночас послаблювала державу Аль-Мамуна і розбещувала мистецтва й науки, які, за словами Гоголя, належать до царини, відокремленої від держави. (Тут, у визначенні, швидше за все призначеному для вух Пушкіна й Жуковського, Гоголь робить виняток для великих поетів-геніїв, які налаштовані на пульс народу і до чиїх порад прислухається мудрий правитель [ПСС 8, 78]). Незважаючи на шляхетні резони Аль-Мамуна, чужоземна наука, яку він намагався нав’язати своєму народові, не відповідала природним схильностям і особливостям арабів. Він нехтує важливим моментом, який стосується взаємовідносин іноземного просвітництва та національної культури, що Гоголь пропонує як мораль своєї притчі: Он упустил из вида великую истину: что образование черпается из самого же народа, что просвещение наносное должно быть в такой степени заимствовано, сколько может оно помогать собственному развитию, но что развиваться народ должен из своих же национальных стихий (ПСС 8, 79). Помилкові реформи Аль-Мамуна призводять до цілковитої розбіжності між правителем і його імперією та пропонують сумний урок: Умер, не поняв своего народа, не понятый своим народом. Во всяком случае он дал поучительный урок. Он показал собою государя, который при всем желании блага… был между прочим невольно одною из главных пружин, ускоривших падение государства (ПСС 8, 81). Притча про нерозумного, неврівноваженого правителя завершується повчанням про падіння імперії, пов’язуючи цей текст із гоголівським трактуванням Римської імперії. Монархи, котрі не розуміють своїх народів та ігнорують їхні природні нахили, призводять до краху політичних об’єднань, які базуються на нації. Непомірне проникнення іноземних моделей порушує тонкий, органічний баланс серцевинної ідентичності нації, на якій тримаються або найбільші успіхи, або невдачі цієї імперії. Ці уроки мають безпосередній стосунок до культурних травм, що їх зазнала Росія внаслідок вестернізаційних реформ Пєтра Першого. Гоголівський Аль-Мамун є замаскованим Пєтром, який вирвав Росію зі своєї рідної матриці й поставив її на шлях модернізації та секуляризації на основі західних моделей. Як Аль-Мамун, закоханий в іноземну культуру та науку, Пьотр наповнив Росію їхніми благами, ушкодивши її національну самосвідомість та зупинивши її органічний ріст. Правління Пєтра й Аль-Мамуна демонструє фатальні наслідки порушення рівноваги між чужоземними впливами та національними ресурсами в культурній економіці країни. У статті стверджується, що Аль-Мамунове завзяття, з яким він втручався в релігію своєї країни (найважливіший «клей» нації, на думку Гоголя), є найбільш згубною реформою. Це посилює аналогію між Аль-Мамуном і Пєтром, котрий у своєму прагненні секуляризувати Росію та консолідувати владу в руках царя, здійснив кардинальні зміни у структурі церкви та її ролі в російському житті^[166]. Схоже, сам Гоголь позбавив Пєтра Аль-Мамунової маски у своєму неопублікованому «Щоденнику 1846—51 років», написаному під час його роботи над другим томом «Мертвих душ». В обох текстах засуджується дисбаланс між чужою та рідною культурою в діях правителя. Цей фрагмент під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» (Рассмотрение хода просвещения России) є кричуще недооціненим у гоголезнавстві через його похмуру візію російської національної ідентичності. Тому я наводжу його цілком:
Петр открыл ход русским в Европу просвещенную, развитую, получившую гражданствен< ностъ>. Он сделал пользу: бери и забирай всё лучшее, что там ни есть [пополняй чего] готовое, пополняй чего не достает. Но русской народ невоздержан. Он перешел границы всего и впал в крайность. Жадно он схватился за всё, что нужно и не нужно. Втянувшись в разветвления роскоши и бесчисленную мелочь, позабыл совершенно то, что есть в своей земле; [уви< дя> ] восхитившись оригинальностью и странностью европейского быта, задумал перенести его к себе, точно как будто возможно позабыть, что Европа развилась оттого так, что развилась из своих начал. Россия должна была развиться из своих начал. На Европу нужно было глядеть не породнившись, не обессилев. Если дом уже состроен по одному плану, нельзя ломать его. Можно украш< ения> убрать, отлично отделать всякой уголок по европейски. Но ломать капитальные стены строенья — это нелепость, это почти то же, что поправлять дело рук божиих. От этого произошло, что собственно русское в России мало подвинулось, несмотря на 100 лет беспрерывных подправок, переделок, хлопот и возни. [< 1 нрзб> ] В науках, искусствах, в образе жизни, а пуще всего в голове русского человека произошло хаотическое смешение [всего < 1 нрзб. > ]. Все пробы заведений, чем далее тем более, становились неудачны, оттого русской чем более входил в европейскую жизнь, тем более позабывал свою зем< лю> и тем менее мог знать, что ей более прилично. От этого все прививки были неудачны, не принимались (ПСС 7, 389; недоробленість цієї цитати відображає оригінал).
Образ суспільства у цій нотатці досить подібний до описаного Гоголем в «Аль-Мамуні». Цей фрагмент підтверджує моє прочитання «Аль-Мамуна» як заклику Гоголя до переосмислення нестримного курсу вестернізації Росії заради встановлення більшої рівноваги між «національними елементами» та «іноземною просвітою». Ця ідея раніше була висловлена Вєнєвітіновим і підтримана в часи Гоголя Уваровим. Остаточний занепад імперії Аль-Мамуна вказує на актуальність заходів із аналогічною кризою в культурі Російської імперії. Зайве казати, що поворот назад означав би повернення до витоків Росії, або, якщо використовувати термінологію з «Розгляду», собственно русского. Європеїзована Росія втратила зв’язок зі своєю рідною сутністю, але образ України з «Арабесок» як колиски слов’янства, на думку Гоголя, продовжує риторику гердерівської етнічної повноти, розпочатої повістями з Диканьки. Хоча натяки на Росію в «Арабесках» зосереджені на її політичному існуванні як імперії (приміром, в аналогіях із Римською імперією) або на денаціоналізованій культурній невизначеності (як в «Аль-Мамуні» або таких повістях, як «Невський проспект»), саме в Гоголевих статтях про Україну міститься живлющий свіжий подих слов’янства та культурної цілісності. Походження української нації

Гоголеве зацікавлення українською історією сягає часу навчання в Ніжинському ліцеї та його «Книги всякої всячини», але найінтенсивніше він працював над нею як учений між 1833 і 1835 роками. Заплановані чотири- та шеститомники так ніколи й не втілились у життя, але наукові зусилля з цієї теми принесли свої плоди у формі художньої прози — повісті «Тарас Бульба» («Миргород») у версії 1835 року. Гоголь повернувся до дослідження української історії в 1839 році, пишучи чорновий варіант історії запорозького козацтва і переробляючи «Тараса Бульбу» для видання 1842 року. З усіх науково-історичних інтересів та запланованих публікацій Гоголя саме історія України є найбільш важливим і тривалим проектом, про що широко й недвозначно свідчить листування Гоголя (див. примітку 145). Залишається питанням наукової суперечки, яка не входить у мої плани (залежно від того, наскільки можна вірити Гоголевим словам), чи хоч якась частина його роботи була колись утілена. Однак епістолярні свідчення та збережені фрагменти, вже не кажучи про історичну прозу Гоголя, поза всяким сумнівом, доводять, що автор приділяє велику увагу читанню доступної літератури та збору матеріалів^[167]. 1834 року Гоголь оголосив про плани публікації своєї «Історії Малоросії» у трьох журналах, звернувшись до тих, хто володіє відповідними джерелами, з проханням дозволити йому доступ до них. Існувала чи ні чернетка цієї книги або якась її частина, але заяви свідчать про серйозність цього проекту для Гоголя. Погляд Гоголя на історію України демонструє напруженість у цьому питанні з офіційною російською історіографією. Як зазначалось у першому розділі, російсько-імперський дискурс включив українську історію до російської історії за допомогою ідеї спадкоємності київської та московської держав. Для Карамзіна російська історія починається на території, яка приблизно відповідає сучасній Україні, а пізніше «переміщується» до Росії. Як слушно висновує Стівен Величенко, російські історики розглядали докиївський та київський періоди в ролі наріжного каменя російської історії, який дозволяв їм зосереджуватися на подіях, що відбулися на українських землях, крізь призму XIII століття. Величенко пише, що епосі між XIV і XIX століттям приділялося мало уваги, «оскільки в той період Дніпровський регіон більше не був „центром“ „російського історичного процесу“»^[168]. Гоголь також працював у контексті української історіографії. Українська «Історія Русів» (История Русов), що була написана невідомим автором і поширювалась у рукописних копіях від 1820-х років і аж до публікації в 1846 році, намагалася підважити імперський «великий наратив». У ній Україну було зображено як незалежного гравця на міжнародній арені, наголошувалось на її героїчному військовому минулому і стверджувалось, що Україна заслужила автономію в межах Російської імперії. «Історія Малоросії» (История Малой России, 1822, друге видання — 1830) Дмитра Бантиша-Каменського, навпаки, обрала лояльну позицію й уникала будь-якої критики російського централізму. Бантиш-Каменський дотримувався формули Карамзіна про історію правителів і зосереджував увагу на політичних подіях. Гоголю були відомі обидві праці, і він використовував їх у своїй історичній прозі^[169]. Після Польського повстання 1831 року, яке висунуло вимоги реституції на українську територію, уряд почувався зобов’язаним спростувати їх, фінансуючи дослідження з української історії, але особливого роду. Як запропонував Уваров, історичне дослідження мало показати, що «землі, якими колись правила Польща, насправді були російськими „з незапам’ятних часів“»^[170]. Як зазначає Величенко, Уваров запропонував довести єдність усіх «російських» земель, наводячи факти їх культурної, мовної й етнічної цілісності. Казуси на кшталт Полєвого, котрий розкритикував типову хворобу російських істориків бачити Україну культурно й історично єдиносущною з Росією, були надзвичайною рідкістю^[171]. Польське повстання 1831 року ознаменувало собою радикальний зсув, як пише Величенко, від «обмеженої терпимості „вірнопідданого“ національного розвитку до ранньої форми централістського російського націоналізму, політики офіційної народності». Величенко цитує інструкцію міністра внутрішніх справ до київського губернатора щодо української газети: «У ній слід уникати будь-чого, що може пробудити симпатії до старої Польщі та Литви або бажання відновлення старого порядку, і навпаки, вони повинні демонструвати, як ця територія була… другою колискою російської монархії». Цензура також протистояла глорифікації козацтва, побоюючись зростання політичного сепаратизму та соціальних хвилювань. Загалом політичний клімат цієї епохи заохочував дослідження української історії, але відповідно до російської точки зору, яку Величенко оцінює таким чином:
«Росіяни схильні були бачити Україну та її минуле в ностальгійному, поблажливому й зверхньому світлі, а уряд не бачив причин не розглядати українську історію як частину „всеросійської батьківщини“, що повернулася в лоно Москви після століть гноблення. Цей образ хоч і був прийнятий у загальній історії Росії, мав своє головне коріння у „лоялістських“ козацьких літописах, які подавали українську історію як велику, але химерну прелюдію до навіть іще більш славних сучасності та майбутнього під мудрою владою царів. А відтак „малоросійська“ історія була успішно заморожена в минулому і не використовувался як модель, гідна наслідування в сучасному житті»^[172].
Гоголеві, безумовно, був відомий офіційний російський погляд на українську історію та цензурні заборони, які були відносно м’якими у стінах академічних інституцій, але набагато жорсткішими у публікаціях і розповсюдженні матеріалів. Ці чинники створили вирішальний контекст для розуміння радикальних і вірнопідданицьких матеріалів на тему української історії. Обидва ці чинники вже вписані в гоголівські журнальні анонси його майбутньої публікації малоросійської історії. У січні 1834 року він опублікував першу версію цього анонсу під назвою «Про публікацію історії малоросійських козаків» (Об издании истории малороссийских казаков) у Северной пчеле Булґаріна:
До сих пор еще нет у нас полной, удовлетворительной истории Малороссии и народа. Я не называю историями многих компиляций (впрочем, полезных как материалы), составленных из разных летописей, без строгого критического взгляда, без общего плана и цели, большею частью неполных и не указавших доныне этому народу места в истории мира. Я решился принять на себя этот труд и представить сколько можно обстоятельнее, каким образом отделилась эта часть России, какое получила она политическое устройство, находясь под чуждым владением; как образовался в ней воинственный народ, означенный совершенною оригинальностью характера и подвигов; каким образом он три века с оружием в руках добывал права свои и упорно отстоял свою религию; как, наконец, навсегда присоединился к России; как исчезло воинственное бытие его и превращалось в земледельческое; как мало по малу вся страна получила новые, взамен прежних, права и, наконец, совершенно слилась в одно с Россиею.
Сміливі й радикальні аспекти версії анонсу в Северной пчеле містять наголос Гоголя на відокремленості України від Росії; ідею про те, що українська історія є незалежним вкладом до світової історії, не опосередкованим її «належністю» до російської історії (відмінність, яка надавалсь у загальній історії лише націям); що в цей період окремого існування Україна розвинула політичну організацію; що вона володіла певними «правами», які згодом втратила; що українські козаки врятували Європу від османів (у російській історії ця слава належала Росії); і що козаки сформували націю, яка мала «цілковиту оригінальність». Деякі з цих тверджень зникають у наступних виданнях цього анонсу, які з’явилися в Московском телеграфе Полєвого та Молве Надєждіна (ПСС 9, 591—592, 76—77). Вибір версії Молвы в ролі «канонічного» тексту є прикладом сумнівного редакційного рішення з боку вчених-укладачів зібрання творів Гоголя. Зазвичай вельми акуратні у відтворенні найповнішого гоголівського тексту, мінімально скороченого ножицями цензури, в цьому випадку редактори ПСС вибрали найбільш урізану та цензуровану версію анонсу. Ось чому я вирішила відродити саме текст із Северной пчелы. Оскільки гоголівський рукопис не зберігся, незрозуміло, чи він сам змінив його відповідно до потреб різних журналів, чи видавці журналів отримали дозвіл Гоголя, чи небажані фрази з версії Северной пчелы (тут і далі СП) змусили наступних цензорів вимагати змін і скорочень (для кожної з трьох публікацій анонс має окремі оцінки цензури). Найімовірніше, що цензура була відповідальна принаймні за деякі з цих змін, кожна з яких була схильна до притуплення гостроти оригінального анонсу. У Московском телеграфе і Молве (тут і далі, відповідно — МТ і М), Гоголь надає своєму твору нову і розширену назву «Історія Малоросії) (а не просто «малоросійського козацтва»). Ця назва є більш точною, даючи хронологічний діапазон запланованому твору — від середини XIII до кінця XVIII століття, що могло бути вилучено з анонсу (від татарської навали до скасування гетьманату). Що ще важливіше, Гоголь змінює «окреме» (отдельно) існування від Росії, яке передбачає різке роз’єднання, на м’якший термін «незалежний» (независимо). У тексті з СП розрізняється Малоросія і Великоросія, тоді як у версіях МТ і М остання замінюється просто на Россия, що трансформує колишню, більш рівнозначну формулу на таку, що протиставляє цілу Росію її «підмножині», Малоросії. Ідея про порятунок Європи козаками від османів зникає з обох пізніших версій. Пункт про політичну організацію України в епоху її незалежності відсутній в останньому тексті у М. Якщо усунення цих понять було насправді справою цензури, тоді Гоголь міг винести з цього досвіду добрий урок про бачення цензурою бажаного зображення української історії, яке має шанс бути опублікованим. Здається ймовірним, що єдиною причиною того, чому Гоголь зупинив свою роботу над проектом, окрім його гаданої неспроможності до постійної наукової роботи та невдачі з отриманням посади в Києві, було усвідомлення, що його ніколи не опублікують у задуманій ним формі. Самоцензура зупинила Гоголя від продовження інших текстів, і вона, вочевидь, також має місце у випадку цієї незавершеної історії України^[173]. Однак, як і дружина Панька, чий книш запобігає конфлікту між Паньковими гістьми, Гоголь також підсилює свій анонс певними нарумяниваниями и подслащиваниями, що додає нотку догідливої гармонії до офіційного російського погляду на українську історію. Сама парадигма об’єднання, відокремлення та, врешті-решт, возз’єднання з Росією прописана на кам’яних скрижалях російської історіографії. Подібно до обов’язкових посилань у російській науці на праці класиків марксизму-лєнінізму у XX столітті, згадка про Україну з використанням метонімічного позначення части России відзначає данину Гоголя ідеї невід’ємної російськості України^[174]. Що ближчий до сучасності історичний текст Гоголя, то покірнішими стають завзяті козаки (їхній перехід від військового до сільськогосподарського трибу життя). Сучасна епоха показана благословенною новими законами, що прийшли на зміну старим, і повною єдністю України з Росією. Гоголь, нагадуючи козаків із диканської «Ночі проти Різдва», що вклякли перед російською імператрицею, наполягає в анонсі у версії СП з рівнозначною увагою і багатослів’ям, що Україна совершенно слилась в одно тело з Росією. В наступних версіях поступово урізається зайве завзяття: в МГ — до совершенно слилась в одно, а у версії М — просто совершенно слилась. Отже, ці анонси запевняли, що гоголівська історія буде «безпечно замороженою», за висловом Величенка, в минулому, її сьогодення асоціюється з Росією, і в той же час вони вказують на досить ризиковані напрями історичного мислення Гоголя про Україну. Вони проходять тонкою гранню між офіційно-російськими та націоналістично-українськими поглядами на українську історію. Вони попереджують центральний фрагмент цієї частини, до якого ми зараз звернемось, «Погляд на створення Малоросії». Його Гоголь окреслив у примітці до публікації «Арабесок» як вилучену чернетку вступу до своєї «Історії Малоросії». Як і «Про середні віки», «Погляд» намагається висловити в лаконічній формі цілісний задум гоголівського проекту й окреслити його основні моменти та ключові ідеї за допомогою захопливого стилю, який приверне увагу аудиторії. Стаття показує напруженість із офіційною російською догмою та цензурою навколо теми української історії і весь час прагне відповідності з їхніми головними принципами, намагаючись заспокоїти будь-які потенційні звинувачення в політичні некоректності. Те, що Гоголь був змушений сформулювати подібне «прикриття», видається зрозумілим, беручи до уваги той факт, що стаття була вперше опублікована в органі офіційної народності — Журнале министерства народного образования. Як Гоголеві було відомо з попередніх взаємин із Журналом, його редактори/цензори, включаючи — особливо у цей перший, вирішальний рік свого існування — самого міністра, ретельно оцінювали матеріали та жадали змін, що, швидше за все, містили питання відповідності з офіційною доктриною (ПСС 10, 294—296). Як і в анонсах, Гоголь уже у своєму першому ж реченні переконує, що першою датою, яка впадає в око читачеві «Погляду на творення Малоросії», є XIII століття. Та проте він дозволяє собі екскурс у давні часи, хоч у цих випадках і уникає згадування дат. Гоголь у цій статті поводиться обережно — що разюче контрастує з його нотатками, як буде показано в наступній частині — з питанням періоду Київської Русі, яка відповідно до офіційної історіографії належала «російській», а не «малоросійській» історії. Почати розповідь про малоросійську історію з XIII століття було «безпечно», оскільки навіть офіційний російський історіограф Карамзін відмовив цій території в будь-якій особливій важливості для російської історії після xiii століття^[175]. Далі встановлюючи свою відповідність з офіційною схемою українсько-російських взаємин «єдність-роз’єднання-возз’єднання», Гоголь стверджує в першому ж рядку статті про Россию як оригінальну історичну сутність, від якої Малоросія з часом відокремиться. Однак, коли придивитись уважніше, його відповідність виявляється досить поверховою. Хоч Гоголь формулює єдність стародавньої Русі в термінах культурного націоналізму, рекомендованого Уваровим, він також підважує її, аналізуючи багаторічну роздрібненість і роз’єднаність племен: Сотни мелких государств единоверных, одноплеменных, одноязычных, означенных одним общим характером и которых, казалось, против воли соединяло родство, — эти мелкие государства так были между собою разъединены, как редко случается с разнохарактерными народами (ПСС 8, 40). Цілковите розділення руських племен, яке перевищило розділення абсолютно непов’язаних народів, зменшує значення їхньої гаданої культурної подібності. Ідея союзу родів против воли у статті про Малоросію, опублікованій у російському урядовому журналі, справляє враження безцеремонної інсинуації з боку Гоголя. Це здається небезпечним виходом за межі офіційного дискурсу російсько-української спорідненості та братньої любові. Незважаючи на початкову віддаленість XIII століття як відправної точки історії, Гоголь переходить до аналізу міжусобиць київських удільних князів, сягаючи XI століття (ПСС 8, 40). Він стверджує, що це зруйнувало національну ідентичність «російських» племен, які розвивалися лише під правлінням варягів, і жалкує, що релігія, цей наймогутніший націоналізаторський чинник, мало діяла на них. Гоголівське твердження про те, що давньоруське чернецтво не діяло на користь творення нації, підводить його небезпечно близько до переконання, яке створило проблеми Чаадаєву, — про шкідливість православ’я для Росії. Гоголь швидко нейтралізує цю небезпечну лінію думки, засуджуючи пап-автократів, які, на відміну від лагідних руських ченців, узурпували політичну владу та обплутали как будто невидимою паутиною всю Европу своею религиозною властью (ПСС 8, 41). Для того, щоб зобразити папу в невигідному світлі, Гоголь переглядає своє трактування папської влади з тексту «Про середні віки», де він стверджував, що вона відіграла конструктивну роль у будуванні модерних європейських націй. Гоголівська картина боротьби між начебто братніми племенами творить похмурий образ по-справжньому диких і бездушних людей:
Это были брани между родственниками, между родными братьями, между отцом и детьми. Не ненависть, не сильная страсть воздымала их: — нет! брат брата резал за клочок земли или просто, чтобы показать удальство. Пример ужасный для народа! Родство рушилось, потому что жители двух соседних уделов, родственники между собою, готовы были каждую минуту восстать друг против друга с яростью волков… кто был сегодня друг, тот завтра делался неприятелем. Народ приобрел хладнокровное зверство, потому что он резал, сам не зная за что… казалось, умерли в нем почти все человеческие сильные благородные страсти, и если бы явился какой-нибудь гений, который бы захотел тогда с этим народом совершить великое, он бы не нашел в нем ни одной струны, за которую бы мог ухватиться и потрясти бесчувственный состав его, выключая разве физической железной силы. Тогда история, казалось, застыла и превратилась в географию: однообразная жизнь, шевелившаяся в частях и неподвижная в целом, могла почесться географическою принадлежностью страны (ПСС 8, 41).
Поблажливо утримавшись від будь-яких претензій на київський період, Гоголь «повертає» його російській історії в ненайпривабливішій із форм. Замість яскравих і шляхетних людей, славної основи майбутньої великої нації, перші «росіяни» постають як підступні звірі, а не люди. «Спорідненість», проголошена у початкових реченнях, стає тут експліцитно деконструйованою, поступаючись метафорам фрагментації та ворожнечі. «Замороження» історії, яке було офіційно рекомендоване для поводження з українською історією, як стверджував Величенко, позначає походження російської нації, знищуючи її тендітні національні паростки, як мороз, що вбиває озимину. Російський народ стає неісторичним, його історія застигла і перетворилася на географію, звичайний простір, позбавлений активних паростків життя. Ця асоціація співзвучна з гоголівською прозою. Україна Гоголя являє собою історичну й етнічну сферу, тоді як образ Росії обмежений до суто просторового дискурсу. Ключові образи в «Мертвих душах», приміром, покажуть Росію радше як простір, незміренну площину, яку перетинають шпаркими екіпажами, ніж історичну сутність. У другій частині «Погляду» описується важлива подія, яка потрясла цю застиглу історію давньої России. Зі степів Середньої Азії вийшли татарські орди, які на два століття занурили Росію в рабство. Татари характеризуються вітальністю та енергією, яких млявим російським племенам, захопленим ними й загрузлим у своєму просторовому, неактивному існуванні, надзвичайно бракувало. Гоголь стверджує, що татарське ярмо произвело великие следствия… оно дало между тем происхождение новому славянскому поколению в южной России. Цим новим поколінням були українці. Враховуючи те, що сталося з населенням південних земель России після татарської навали, надрукований Гоголем текст, особливо якщо зіставити його з рукописом, став проблематичним. Як зазначає Зенон Когут, імперська схема розташування коріння России в середньовічному Києві та подальше «переміщення» його до Московії не могло не поставити проблему існування українців^[176]. Намагаючись підтримати цю схему в своїй статті, Гоголь природним чином потрапив у цю пастку. Але виплутався він із неї творчо і водночас випадково та суперечливо, що, ймовірно, може бути залишком проходження статті через цензуру. У багатьох джерелах, включаючи тексти Карамзіна та Бантиша-Каменського, йшлося про депопуляцію київських земель як наслідок татарської навали і втечу багатьох князів в інші землі. Значно пізніше, у 1856 році, колишній друг Гоголя Міхаїл Поґодін пішов іще далі, запропонувавши гіпотезу, що в період після татарської навали корінні жителі київської землі, котрі насправді були великоросами, масово мігрували на північний схід, новий центр російської історії. Починаючи від XIV століття, іммігранти з Карпатських гір та Галичини заселили ці спустошені землі і сформували етнічну основу для майбутніх українців. Ця міграційна теорія, яка отримала велику популярність серед російських інтелектуалів і була розвінчана українськими вченими, запропонувала росіянам надійніше право на київську спадщину, водночас фактично заперечуючи українські претензії на неї. Видається, однак, що Гоголь у певному сенсі підготував ґрунт для поґодінської теорії, першим, за моїми даними, висунувши постулат про масові переселення в цьому регіоні, хоч і на основі зовсім іншої схеми, ніж Поґодін. Проте я не маю на меті доводити тут, що паростки відомої ідеї Поґодіна походять від Гоголя, хоч це й можливо. Мені радше йдеться про пояснення наслідків міграційної теорії для дискурсів офіційної російської історіографії та українського націоналізму, до яких Гоголь переходить у своїй статті^[177]. Для історика-романтика, який писав радше історію народу, ніж династій або ідей (приміром, ідеї державності), певні переміщення населення були логічно необхідними для підтримання ідейного зв’язку між київською та московською історією. Безтілесні ідеї переміщувати не могли, а народи — цілком. Та все-таки Гоголь водночас намагається окреслити національний український наратив, тому збіжність цих двох проектів приводить його до певних протиріч. Спочатку він стверджує у «Погляді на створення Малоросії», що після татарської навали Испуганные жители разбежались или в Польшу, или в Литву; множество бояр и князей выехало в северную Россию (ПСС 8, 42). Згадка про переїзд вищих верств до Московії з’являється після крапки з комою, як вставка в уже написаний текст, і вона насправді відсутня в рукописі (ПСС 8, 592, варіант до с. 42, 17-й рядок). До речі, в «неофіційному» погляді Истории Русов, одному з головних гоголівських джерел, нічого не згадується про будь-які міграції до північних російських князівств — або Польщі. Додаючи ідею про міграцію на північ, Гоголь висловлює відданість лінії Карамзіна, яка наголошує на династичній тяглості Києва та Москви. Експортувавши еліту київського суспільства здебільшого до «правильної» Росії (нижчі класи, вочевидь, були розсіяні Польщею та Литвою), Гоголь подає цю велику міграцію таким чином, щоб не викликати в українців гордості, яка могла мати місце. Мабуть, змирившись із необхідністю розглядати цих корінних жителів як проторосіян, Гоголь іде ще далі, стверджуючи, що міграції правлячих еліт в північному напрямку після татарської навали насправді раніше передувала ще активніша хвиля. Значна частина населення покинула Київську Русь, відчуваючи свою несумісність із могутнім і славним довколишнім ландшафтом. Як і всі згадки про переміщення корінних киян у північному напрямку, цей фрагмент відсутній у рукописі:
Народ, как бы понимая сам свою ничтожность, оставлял те места, где разновидная природа начинает становиться изобретательницею; где она раскинула степи прекрасные, вольные, с бесчисленным множеством трав почти гигантского роста, часто неожиданно среди них опрокинула косогор, убранный дикими вишнями, черешнями, или обрушила рытвину всю в цветах и по всем вьющимся лентам рек разбросала очаровательные виды, протянула во всю длину Днепр с ненасытными порогами, с величественными гористыми берегами и неизмеримыми лугами, и всё это согрела умеренным дыханием юга. Он оставлял эти места и столплялся в той части России, где местоположение, однообразно-гладкое и ровное, везде почти болотистое, истыканное печальными елями и соснами, показывало не жизнь живую, исполненную движения, но какое-то прозябание, поражающее душу мыслящего. Как будто бы этим подтвердилось правило, что только народ, сильный жизнью и характером, ищет мощных местоположений или что только смелые и поразительные местоположения образуют смелый, страстный, характерный народ (ПСС 8, 42).
Південна українська місцевість нагадує націоналізовані краєвиди з диканських повістей, поширюючи свободу, красу та могутню велич, що характеризують український народ. На відміну від нього північний колорит відштовхує нудними ландшафтами Росії, представленої в «Мертвих душах». Цей географічний контраст служить для розрізнення української та російської націй. Оскільки в писанні історії містилося так багато суперечливих моментів, Гоголь для формування своєї точки зору вдавався до географії. Він заходить настільки далеко, що в останньому реченні явно стверджує про зв’язок між географічним місцем і якістю нації, що його населяє. Відповідно до гоголівського «правила» близькості нації та місця, енергія, життєлюбство та пристрасть, які він пов’язує з українською землею та природою, поділяється народом. Натомість жалюгідна, печальна й змертвіла північ виховує в народі характер, який відповідає цим менш славним атрибутам. Одне слово, хоч він і відряджає київські еліти в північному напрямку, а згодом і населення в цілому для утвердження безперервності київсько-московської історії, Гоголь перетворює цю гадану історичну подію на похвалу Україні та критику на адресу Росії. Наступний фрагмент (IV) також суттєво відрізняється від рукописного тексту. В рукописі пишеться:
Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу начали селиться в этой земле выходцы из Литвы, из России. Это новое население было странное. Оно не составляло одного народа. Тут были и литовцы, и поляки, и русские. Даже татары. Общий страх от нападения со стороны татар почти против воли заставил их соединиться и даже исповедовать одну религию. Наконец и Киев наполнился жителями (ПСС 8, 593).
В опублікованій статті цей фрагмент було замінено на такий:
Когда первый страх прошел, тогда мало-помалу выходцы из Польши, Литвы, России начали селиться в этой земле, настоящей отчизне славян, земле древних полян, северян, чистых славянских племен, которые в Великой России начинали уже смешиваться с народами финскими, но здесь сохранялись в прежней цельности со всеми языческими поверьями, детскими предрассудками, песнями, сказками, славянской мифологией, так простодушно у них смешавшейся с христианством. Возвращавшиеся на свои места прежние жители привели по следам своим и выходцев из других земель, с которыми от долговременного пребывания составили связи. Это население производилось боязненно и робко, потому что ужасный кочевой народ был не за горами: их разделяли или, лучше сказать, соединяли одни степи. Несмотря на пестроту населения, здесь не было тех браней междоусобных, которые не переставали во глубине России: опасность со всех сторон не давала возможности заняться ими (ПСС 8, 43).
Оскільки Гоголь приєднався до міграційної теорії лише згодом і не зумів переглянути статтю цілком для узгодження з нею своїх інших ідей, це викликало певні протиріччя та незрозумілі місця в опублікованому тексті. У друкованому тексті спочатку визначається населення, яке приходить на місце нібито незаселеної України, як выходцы из Польши, Литвы, России. Однак кількома рядками нижче Гоголь перефразовує цю формулу й ідентифікує прибульців як прежних жителей, котрі свого часу мігрували з України і повернулися та привели іммігрантів з країн, які їх приймали. Хоч у рукописній версії українська нація представлена як злиття іноземних прибульців, в опублікованій версії вона базується на рідному племені (прежние жители), які були змішані зі сторонніми домішками (выходцы из других земель). Ба більше, цілком у повній суперечності із запровадженою міграційною теорією та у відповідності з твердженням Истории Русов про те, що місцеве населення залишилось, Гоголь водночас стверджує, мовляв, репатріанти та мігранти були далекі від заповнення вакууму і прибули на територію, заселену місцевим етносом з яскравою народною культурою, яка зберегла свою прежнюю цельность. Відтак постає питання про те, хто ж мігрував з українських земель до або після татарської навали і настільки значною могла бути ця міграція, якщо мешканцям, що залишились, навіть вдалося досягти розквіту. Крім того, якщо прежние жители повернулися, цікаво, хто залишився в Московії для увічнення тяглості київсько-московсько-російської історії. В кожному разі, сама теорія, а також Гоголеве поводження з нею рясніють проблемами та суперечностями, які підтверджують ідею про те, що теорія, запроваджена в тексті, була не вельми сумісна з ним. Гоголь наголошує на цілісності й етнічній чистоті українського народу і представляє його землю як колиску слов’янства. Він стверджує, що росіяни навпаки зіпсували свою кров фінськими домішками. Дискурс етнічної чистоти зникає з рукопису і, здається, був доданий Гоголем у процесі запровадження міграційної теорії. Для доведення цієї ідеї у друкованому тексті Гоголь викреслює згадку про татар у своєму рукописному списку етнічних груп, які мігрували в Україну. Гоголь-історик знав, що татари брали участь у формуванні козацької нації, але Гоголь — український націоналіст був змушений виключити цю інформацію для представлення українців етнічно чистими слов’янами (якими росіяни, за його словами, не були). Згадка лише про прибульців із Польщі, Росії та Литви (велика частина якої покривала білоруську територію) означала обмеження домішок до чистого українського етносу здебільшого інших слов’ян. У цій слов’яноцентричній схемі етнічні домішки Росії від неслов’ян-фінів роблять її більш «нечистими». До речі, коли згодом у статті Гоголь знову звертається до теми етнічного складу козаків, він вставляє — або забуває усунути — татар і горців Кавказу, вочевидь, забувши своє колишнє твердження про етнічну чистоту українців як слов’ян (ПСС 8, 47). У цій статті Гоголь повністю переглядає уявлення Карамзіна про міжусобні чвари. Офіційний історіограф закріпив це тавро за південними київськими землями — майже як прокляття цієї місцевості, що століттями дошкуляло їй. На його думку, чвари були прокляттям російської історії, коли вона була зосереджена навколо Києва, але як тільки вона перемістилася на північ, запанували мирні та спокійні часи (ИГР 2, 169—170; ИГР 3, 28). Гоголь, своєю чергою, протиставляє тривання боротьби в російських князівствах і громадянську взаємодію в Україні. На противагу Карамзіну, він таврує міжусобиці як сутність давньої, «об’єднаної Росії», чиї князі забрали її з собою на північ, а не соціогеографічну особливість київської землі та її народу. Окрім походження українців та міграційної теорії, ще однією суперечливою проблемою в «Погляді на створення Малоросії», яку висуває Гоголь, є історичні взаємини з Великим князівством Литовським. Це питання вражає в саме серце того, хто має законне й історичне право на Україну. Польські хроністи й історики утверджували право Польщі на Україну за допомогою різноманітних аргументів, які стосувалися завоювання, династичної наступності, союзних угод та етнічної подобизни. Натомість російська історіографія засновувала свої претензії на ідеї споконвічної єдності всієї Русі, тяглості київської та московської держав, а пізніше також наводила етнічні та культурні чинники^[178]. Польсько-литовський історик XVI століття Мацей Стрийковський стверджував, що захоплення Києва литовським князем Ґедиміном у 1320 році надало Великому князівству Литовському повні права на Україну^[179]. Хоча Карамзін відкрито не входить у конфронтацію з аргументом Стрийковського щодо права Литовського князівства на Україну (можливо, аби уникнути поширення таких ідей), він намагається підважити фаховість Стрийковського як історика, сперечаючись із деякими його фактами та датами. Він називає цей текст «сумнівною розповіддю Стрийковського» і вважає його твердження «помилковими»; Бантиш-Каменський, «офіційний» історик України, повторює ці думки Карамзіна^[180]. В інших випадках обоє вони цитують Стрийковського як достовірне історичне джерело. Гоголь знав хроніку Стрийковського і, незважаючи на критику Карамзіна, п’яту частину свого «Погляду» засновує на «сумнівній розповіді» Стрийковського (при цьому беручи з Карамзіна деякі факти)^[181]. У цій частині описується включення України до складу Великого князівства Литовського, що вилилося в остаточне відокремлення південної Русі від північної і створення на півдні окремої та самобутньої «держави» (государство; ПСС 8, 44—45). Гоголь змальовує Ґедиміна та литовський народ у піднесеному, героїчному стилі, який повторює (а насправді посилює) риторику Стрийковського. Гоголь пише: Между тем как Россия была повергнута татарами в бездействие и оцепенение, великий язычник Гедимин вывел на сцену тогдашней истории новый народ — бідних поганських завойовників, лісових мешканців, що одягалися у звірині шкури (вони нагадують інших відважних завойовників-язичників, норманів з «Альфреда»), Ґедимінові вдалося заволодіти всім простором между Польшей и татарской Россией, включаючи київські землі (ПСС 8, 43—44). Ґедимін в описі Гоголя постає як мудрий політик та велет історії:
Итак, литовский завоеватель у самых татар вырвал почти перед глазами их находившуюся землю! Это должно бы, казалось, возбудить борьбу между двумя народами, но Гедимин был человек ума крепкого, был политик, несмотря на видимую свою дикость и свое невежественное время. Он умел сохранить дружбу с татарами, владея отнятыми у них землями и не платя никакой дани. Этот дикий политик, не знавший письма и поклонявшийся языческому богу, ни у одного из покоренных им народов не изменил обычаев и древнего правления; всё оставил по-прежнему, подтвердил все привилегии и старшинам строго приказал уважать народные права; нигде даже не означил пути своего опустошением. Совершенная ничтожность окружавших его народов и прямо исторических лиц придают ему какой-то исполинский размер (ПСС 8, 44).
У своїй захопливій оцінці Гоголь оцінює здатність Ґедиміна вирвати землю та владу в могутнього сусіда, весь час тримаючи його в покорі. (У незавершеному нарисі про Мазепу, який я аналізуватиму нижче, Гоголь змальовує українського гетьмана схожим стратегічним генієм, перед яким постає непросте завдання — перехитрити Росію. ) Гоголь робить особливий наголос на Ґедиміновому трактуванні завойованих народів, його невтручанні в місцеві проблеми та повазі до традиційних звичаїв, прав і привілеїв. Звісна річ, трактування України Росією відбувалось у протилежному напрямку. Згадка Гоголя про Ґедимінове язичництво, попри яке він був здатен на таку великодушність, видається завуальованим звинуваченням Росії: хоч вона й поділяла християнську релігію з Україною, однак не виявляла так багато терпимості, як «дикун»-литовець. З метою заохоти порівняння з недавньою історією України в Російський імперії Гоголь змінює у фіналі цієї частини рукопису побежденные народы на присоединенные народы. Оскільки говорити про російсько-українські взаємини в термінах завоювання було заборонено, то було вжито «правильні» метафори «приєднання» та «возз’єднання» — другий термін резонував із імперським дискурсом стосовно України. Повторюючи за духом і буквою шкідливу хроніку Стрийковського, гоголівський образ Ґедиміна суттєво відрізняється від цього образу в Карамзіна. Хоч Карамзін і розміщує Ґедиміна серед великих історичних постатей, він прагне применшити його особистість, значущість його здобутків і очолюваний ним народ. На сторінках «Історії Російської держави» литовці постають як «бандити», «люті звірі» та грабіжники, а Ґедимін — «віроломний обманщик» (ИГР 3, 40, 118, 121; ИГР 4, 131). Карамзін зневажає литовців як «бідний і дикий народ», що завдячує своїми військовими навичками та державницькими талантами росіянам і німцям (ИГР 4, 127). На відміну від гоголівського трактування Ґедиміна як досвідченого політика, Карамзін відзначає лише його «хитрість» у своїй здатності завоювати прихильність татар^[182]. Значення Ґедимінового завоювання Києва принесло життєво важливі наслідки для української історії. Стрийковський використав їх для заперечення виключних претензій Польщі на Україну та «наголошування» первісної «належності» київських земель до Великого князівства Литовського. Карамзін розродився скрушними наріканнями: «Таким чином наша вітчизна втратила, і надовго, свою древню столицю, місця славних спогадів, де вона [наша вітчизна. — Е. Б. ] росла у величі під Олеговим щитом, звідала істинного Бога через Св. Володимира, прийняла закони від Ярослава Великого і мистецтво від Греків! » У той час як Карамзін оплакував втрату Росією цього міста, а не території України, Бантиш-Каменський здійснив переоцінку цієї події як фатальної для цілої України, вважаючи, що Ґедимін отримав місце в її історії «якщо не завойовника цієї країни, то головного винуватця її подальшого відторгнення від Росії»^[183]. Гоголь у «Погляді» інтерпретує Ґедимінів учинок у такий спосіб:
И вот южная Россия, под могущественным покровительством литовских князей, совершенно отделилась от северной. Всякая связь между ими разорвалась; составились два государства, называвшиеся одинаким именем — Русью. Одно под татарским игом, другое под одним скипетром с литовцами. Но уже сношений между ими не было. Другие законы, другие обычаи, другая цель, другие связи, другие подвиги составили на время два совершенно различные характера. Каким образом это произошло, — составляет цель нашей истории (ПСС 8, 44—45).
Отже, Ґедимінове завоювання забезпечує іскру для появи України Гоголя. Гоголь наголошує на цілковитій розбіжності між північною та південною Руссю й тривалу відсутність будь-яких зв’язків — ця ідея доведена сучасною наукою^[184]. Прикметно, що він аналізує явище, що виникло на півдні, як державу, що, звісно ж, суперечило поняттям імперської історіографії. Наголошуючи на тому, що загальна назва — Русь — використовувалася окремими культурними й політичними територіями, Гоголь сперечається з популярним твердженням, що ототожнювало цю ономастичну синонімію з національною. Гоголь також тонко протиставляє татарське «ярмо», під яким страждали росіяни, з литовським «скіпетром», під владою якого Україна переживала своє національне пробудження. Цей фрагмент показує, що Гоголь планував написати горду історію нації (не як частини Росії), хоча й у відповідності до схеми єдність-роз’єднання-возз’єднання, обумовленої потребами актуальної політики, він був змушений стверджувати, що тривалість життя цього окремого організму не була довгочасною. Литовська тема також зачіпає делікатну проблему історії України у складі Речі Посполитої. Очевидним наслідком об’єднання України з Литвою було подальше об’єднання як частини Великого князівства у Річ Посполиту. Стаття Гоголя старанно уникає посилання на цю подію, окрім згадки імені Ягайла (Ягайло був великим князем, чий шлюб привів до династичного союзу між Польщею та Литвою). В опублікованій статті Гоголя не містилося згадки про перебування України у складі Польщі — у будь-який час і в будь-якій формі. Насправді ж він аналізував це у своїй рукописній чернетці, згадуючи шлюб Ягайла з польською королевою та приєднання до польської корони його великих руських і литовських володінь. Таким образом, — писав Гоголь, — три [народа] зем< ли>: Литва, южная Россия и Польша соединились вместе (ПСС 8, 600). Мовчання Гоголя щодо цього етапу української історії в опублікованій версії пояснюється ситуацією після Польського повстання 1831 року та занепокоєнням царського уряду польськими впливами на цій території. Або цей політичний тиск і його власний український націоналізм, або і перше, і друге змусили Гоголя викинути зв’язки України з Польщею на звалище його малоросійської історії. Йдучи за гердерівською ідеєю порівняння національного та природного, Гоголь вдається до підтримки географії в поясненні історії української нації. Він стверджує, що брак природних кордонів мав великі наслідки для політичного існування України: Будь хотя с одной стороны естественная граница из гор или моря — и народ, поселившийся здесь, удержал бы политическое бытие свое, составил бы отдельное государство. Но беззащитная, открытая земля эта была землей опустошений и набегов, местом, где сшибались три враждущие нации, унавожена костями, утучнена кровю (ПСС 8, 46). Втрата Україною политического бытия, як вважає Гоголь, спричинена її вразливістю до нападів, проти яких не існувало жодного природного захисту. Сусідство трьох народів, яке у світлі попереднього контексту означало росіян, поляків і татар, перетворило Україну на театр їхніх воєн (тут опублікований текст стриманіший за його рукопис, у якому ці сусіди, включаючи Росію, називаються «ворогами», ПСС 8, 595, примітка до с. 46, рядок 2). Цікаво, що лише сторінку тому назвавши Україну «державою», тут Гоголь стверджує, що хоч Україна і мала політичне існування, вона не утворила держави. Цілком імовірно, що Гоголь не сформував однозначного погляду на цю складну проблему і з різних причин змінював різні позиції державно-політичного спектра. Однак небезпечне розташування породило сміливий і сильний народ, який вразив Європу:
Это была земля страха; и потому в ней мог образоваться только народ воинственный, сильный своим соединением, народ отчаянный, которого вся жизнь была бы повита и взлелеяна войною. И вот выходцы вольные и невольные, бездомные, те, которым нечего было терять, которым жизнь — копейка, которых буйная воля не могла терпеть законов и власти, которым везде грозила виселица, расположились и выбрали самое опасное место в виду азиатских завоевателей — татар и турков. Эта толпа, разросшись и увеличившись, составила целый народ, набросивший свой характер и, можно сказать, колорит на всю Украину, сделавший чудо — превративший мирные славянские поколения в воинственный, известный под именем козаков, народ, составляющий одно из замечательных явлений европейской истории, которое, может быть, одно сдержало это опустошительное разлитие двух магометанских народов, грозивших поглотить Европу (ПСС 8, 46).
У цьому фрагменті знову надається нова форма процесу творення Малоросії. Гоголь уникає дотримання тут міграційної теорії, яку він включає постфактум у попередніх фрагментах. Він не робить жодних згадок про повернення прежних жителей, але засновує свою генеалогію української нації на корінному слов’янському населенні, яке було видозмінене хвилею прибульців — безстрашних і волелюбних злочинців. Упродовж відокремленого від Росії існування України це населення, сформоване небезпеками її геополітичного становища, утворило знаменитий народ. Намагаючись вписати цю козацько-українську націю в європейську історію, Гоголь привласнює традиційний погляд російської історії, заявляючи, що козаки захистили Європу від мусульманських завойовників. Таким чином, він поновлює твердження, що з’явилося в анонсі в Северной пчеле щодо своєї історії і зникло у двох наступних варіантах анонсу. Він стверджує, що українці серед інших слов’янських народів були унікальними, розвинувши свій войовничий характер. В опублікованій статті та її рукописній версії міститься цікава взаємодія термінів народ (термін, часто вживаний на позначення народу, який у багатьох контекстах може також означати «націю») і нация (однозначний термін із сильнішими політичними конотаціями). В рукописній версії використовується сильніший термін нация та її похідні лише двічі, виключно стосовно українців, тоді як усі неукраїнці окреслюються як народи. В одному випадку в рукописі посилюється наголос на тому, що хвилі прибульців з часом дали в Україні поштовх до творення народу і нації (народ і нация; ПСС 8, 596, примітка до с. 46, рядок 23). В опублікованій версії ця тенденція змінюється. У ній зберігається лише одне посилання на национальность українців (ПСС 8, 48), окреслюючи водночас українських сусідів (включно з Росією) як нации, тоді як у рукописі вони називаються просто народами (людьми; ПСС 8, 596, примітки до с. 46, рядок 10, і с. 47, рядок 12). Такий вибір слів був продиктований ідеологічним чинником, до якого офіційний імперський дискурс мав першочерговий стосунок. Незалежно від того, хто саме відповідальний за цю ревізію поглядів — чиновники міністерства народної освіти або його власна самоцензура — Гоголь був змушений обійти ці обмеження для публікації своїх творів. Однак, незважаючи на цю зміну термінології, йому вдається надати своєму українському «народові» всіх класичних ознак нації — поняття, що його він явно утверджує за допомогою використання терміна национальность (ПСС 8, 48). У частині VII Гоголь описує Україну як оплот проти невірних, а козаків — як християнських лицарів. І козаки, і середньовічні рицарські ордени, пише він, сформували згуртовані суспільства, що присвячували себе захисту християнського світу проти мусульман. Це порівняння, знову-таки, служить Гоголеві для вписання української історії в ширший європейський контекст. І справді, ця кореляція була достатньо важливим пунктом Гоголевого прагнення виправдати анахронізм. Він значно випереджає дату появи козаків і відкладає на пізніший термін появу європейських рицарських орденів, стверджуючи, що і перші, і другі виникли на початку XIII століття^[185]. Випередження появи козаків також допомогло Гоголеві пов’язати існування української нації (або принаймні вкоренити його) з козацьким суспільством, що явно було його метою. Якщо створення Малоросії і справді припадає на XIII століття, козаки саме для цього і мали з’явитися в той час. Отже, потреби націоналістичної історіографії вимагали хронологічного підтвердження. Творення Гоголем української нації, як і його перетягування канату з російською історіографією, виявляє суперечності та точки напруги, які приходять із пристосуванням складних, різноманітних, суперечливих історичних фактів до монолітного наративу нації. VII фрагмент зосереджується на азіатських аспектах козаччини: хитрості й люті козаків, їхньому мистецтві маскування та їхній тактиці несподіваних і нищівних набігів, що їх вони успадкували від своїх азіатських ворогів. Однак у VIII фрагменті він відступає від азіатського напрямку, стверджуючи, що большая часть этого общества состояла однако ж из первобытных, коренных обитателей южной России. Доказательство — в языке, который, несмотря на принятие множества татарских и польских слов, имел всегда чисто славянскую южную физиономию, приближавшую его к тогдашнему русскому, и в вере, которая всегда была греческая (ПСС 8, 47). Далі Гоголь стверджує, вдаючись до неточності, що прийняття християнства грецького обряду функціонувало як єдина вимога до членства в козацькій громаді. Таким чином, Гоголь перетворює корінних південних слов’ян і «строкатий» натовп утікачів різних національностей і різного релігійного сповідання на україномовну православну націю. Встановлюючи лінгвістичну та релігійну ідентичність цієї нації, Гоголь ненав’язливо вставляє ідею її політичного розвитку: Это общество сохраняло все те черты, которыми рисуют шайку разбойников; но, бросивши взгляд глубже, можно было увидеть в нем зародыш политического тела, основание характерного [у рукописі значилось великого] народа, уже вначале имевшего одну главную цель — воевать с неверными и сохранять чистоту религии своей (ПСС 8, 47—48). У решті VIII фрагмента викладається характер цього національного зародыша, який відповідає художньому зображенню Гоголем козаків у «Тарасі Бульбі». Хоча Гоголь і наголошує на відданості козаків православ’ю, він усе ж квапиться відокремити їх від побожних ченців. Передусім козак цінує свободу й ненавидить будь-які зовнішні обмеження — чи то політичні, чи то соціальні. На відміну від рицарів-католиків, пише Гоголь, козаки не зв’язували себе обітницями, постами чи умертвінням плоті. Неконтрольовані, як Дніпрові пороги, вони не знали стриму і в учтах, і в битвах. Відповідно до своєї грабіжницької сутності, вони спільно володіли власністю. Однак накопичення матеріальних благ заради самого процесу суперечило козацькій природі; під час буйних учт вони з повною байдужістю відмовлялися від своїх захоплених скарбів. Нападаючи на татар і витримуючи татарські набіги, вони навчились легко ставитися до власного життя: Козак больше заботился о доброй мере вина, нежели о своей участи (ПСС 8, 48). Їхні військові подвиги демонструють їхню гнучкість і кмітливість. Прикордонний статус козаків знайшов відображення у їхньому вбранні: полутатарском, полупольском (ПСС 8, 48). У фінальній частині фрагмента Гоголь наголошує на беспечности і разгульной жизни (ПСС 8, 48). У завершальному, IX фрагменті показано, що українці мали всі необхідні риси великої, життєспроможної нації, їх кількість постійно зростала, разгульная жизнь становила непереборну привабливість; їхнє поэтическое время надихало на дієве життя, а їхнє скупчення врешті-решт получило совершенно один общий характер и национальность (ПСС 8, 48). Навколо дніпровського регіону з’явився великий народ, який так само вміло володів мечем, як і плугом, пише Гоголь. Унікальність цього феномена полягала в тому, що в ньому поєдналися дві протилежні сутності:
И вот составился народ, по вере и месту жительства принадлежавший Европе, но между тем по образу жизни, обычаям, костюму совершенно азиатский, народ, в котором так странно столкнулись две противоположные части света, две разнохарактерные стихии: европейская осторожность и азиатская беспечность, простодушие и хитрость, сильная деятельность и величайшая лень и нега, стремление к развитию и усовершенствованию — и между тем желание казаться пренебрегающим всякое совершенствование (ПСС 8, 49).
Почавши цей фінальний фрагмент загадковим реченням Казалось, существование этого народа было вечно (ПСС 8, 48), Гоголь завершує його текстом, процитованим вище, так і не розставивши крапки над «і», оскільки такі сподівання могли бути визнані помилковими. Риторична структура речення Казалось, существование этого народа было вечно, здавалося, вимагала подальшого заокруглення, мовляв, «але насправді виявилося, що воно не вічне». Це було б особливо доречним у світлі російсько-української історичної схеми єдності-роз’єднання-возз’єднання, якій Гоголь віддавав належне (або намагався прислужитись? ). Втім, Гоголь утримується від цього очікуваного логічного продовження, залишаючи свою українську націю підвішеною в тексті своєї статті, оскільки він, вочевидь, вважав її підвішеною у її реальному існуванні. Це нагадує попереднє художнє трактування Гоголем української історії у «Страшній помсті». У цьому тексті наснажливий вплив історичної пісні бандуриста пропонує такий самий тонкий, амбівалентний образ, який не дозволяє спокійного завершення української історії, а отже, загибелі української нації. Іноді може здатися, що стимул для українського націоналізму Гоголя був історичним, як у Вальтера Скотта: аби відродити із забуття окреме, самобутнє існування нації, що було розлите в імперському морі. Хоч певною мірою це й відповідало істині, гоголівська ідея передбачуваної загибелі України як окремої нації здавалася набагато менш жорсткою та категоричною, ніж було завершення шотландської історії для її романіста-історика. Через шість років Гоголь повернеться до ідеї відродження начебто мертвої нації у своєму романному фрагменті «Рим». На завершення, «Погляд на створення Малоросії» представляє українську минувшину як історію славного народу. Він виборює для України місце в загальній історії на основі хоробрих подвигів українців, особливого характеру, незалежної політичної організації (хоч і нерішуче заявленої) та вагомого внеску до європейської та християнської історії, який полягав у стримуванні мусульман. Проте гоголівська національна формула української самобутності функціонує в контексті імперії та конкурентного, офіційно санкціонованого російського націоналізму. Гоголівська стаття підтверджує історичну відокремленість України від Росії й навіть оцінює характер двох націй на користь України (наприклад, у географічних описах). Проте вона водночас реагує на офіційну імперську історіографію, цензуру та політику уваровського міністерства народної освіти, де вперше й була опублікована ця стаття. Цей небезпечний курс залишив свій відбиток на статті у формі численних точок напруги, суперечностей, замовчувань і вилучень з рукописної версії. Також слід наголосити на тому, що так само, як у статті побудовано образ Росії — заради увиразнення привабливих рис України, образ України також являє собою конструкцію, для творення якої Гоголь вибрав і поглибив історичний матеріал, що був у його розпорядженні. Все це — визначні риси націоналістичної історіографії, до яких Гоголь вдається у цій статті і які він, вочевидь, мав намір продовжити у своїй нереалізованій «Історії Малоросії». Хоч у решті історичних текстів «Арабесок» Гоголь запропонував ідеї, що сприяли справі російського націоналізму, його український націоналізм проявлений у цьому томі набагато сильніше та глибше. На додачу до «Погляду», в «Арабесках» міститься важлива стаття «Про малоросійські пісні» та два фрагменти наснаженої в націоналістичному плані прози на основі української історії. Російський націоналізм Гоголя, вочевидь, обумовлений патріотизмом громадянина великої імперії, а також частково — ідеологічними вимогами, накладеними на нього як публікованого історика. Його український націоналізм, своєю чергою, схоже, породжений любов’ю до своєї батьківщини та відчуттям місії у творенні маніфесту культурної, етнічної та історичної цілісності України як нації. Нотатки про східнослов'янську історію: проблема таксономії