Annotation 7 страница

1831 року Гоголь переглянув свої початкові плани щодо кар’єри в імперській адміністрації, ставши на стезю педагога й історика. Його короткотривала і непрестижна державна служба почалася 1831 року призначенням на посаду вчителя історії до Патріотичного інституту, школи для молодих дворянок у Санкт-Петербурзі. Між вереснем 1834 року і груднем 1835 року розпочалася нетривала наукова кар’єра Гоголя як ад’юнкта в Санкт-Петербурзькому університеті, де він викладав курси середньовічної та класичної історії. За свідченнями студентів, Гоголь влаштовував чудові спектаклі тільки тоді, коли були присутні його друзі-поети Пушкін і Жуковський, а в інших випадках уникав своїх педагогічних обов’язків^[144]. Між червнем і груднем 1835 року Гоголь втратив обидві свої роботи. Перед вступом на посаду в Санкт-Петербурзькому університеті, звільнення з якого він сприйняв як ковток «свіжого повітря» (ПСС 10, 378—379), Гоголь між кінцем 1833 року і березнем 1834 року вперто домагався посади професора загальної історії у щойно сформованому Київському університеті. Створений на базі польських освітніх інституцій, які були ліквідовані після Листопадового повстання, Київський університет був покликаний протидіяти польським впливам в Україні та сприяти її русифікації. Схоже, Гоголь знав про це, коли писав про це місто своєму українському другові Максимовичу, відомому етнографу та історику: Он наш, он не их (ПСС 10, 288). Цю фразу про Київ зазвичай інтерпретують як «він український — не російський», хоч вона також могла означати «він український — не польський». У кожному разі, контекст гоголівського зауваження стосується урядової кампанії деполонізації та русифікації України у період після Польського повстання 1831 року. Життя в Росії ставало для Гоголя нестерпним. Повторюючи етнічні обрá зи, які використовувалися персонажами його «Вечорів на хуторі» стосовно росіян, він сам в одному з листів називає Росію кацапия (ПСС 10, 273). Водночас щасливо міркує про своє майбутнє життя в Києві: Туда, туда! в Киев! в древний, в прекрасный Киев! (ПСС 10, 288). В іншому листі він змальовує Київ як ідилічний прихисток від відчуження, чужорідності та негоди відразливого чухонского города, під яким він має на увазі Санкт-Петербург (ПСС 10, 336). Більшість біографій Гоголя згадують цей епізод побіжно, але він являє собою вирішальний момент у його житті. Невдача з неотриманням посади в Києві відвернула Гоголя від повернення в Україну, яке він планував від середини 1833 року, і штовхнула його, врешті-решт, в обійми культури російської метрополії. Гоголь прагнув посади в Києві як синекури, яка б дозволила йому присвятити себе, разом із Максимовичем, етнографічній роботі в Україні (ПСС 10, 273). Ідея переїзду до Києва прийшла до Гоголя водночас із глибоким зацікавленням у царині етнографії, історії та літератури. Зокрема, Гоголь сподівався, що переїзд до Києва сприятиме його роботі над історією нашей единственной, бедной Украины, яку він розпочав ще перед тим, як його робота в Києві стала можливою^[145]. Пишучи до Пушкіна, він каже: Я восхищаюсь заранее, когда воображу, как закипят труды мои в Киеве. Там я выгружу из под спуда многие вещи, из которых я не все еще читал вам. Там кончу я историю Украины и юга России и напишу Всеобщую историю (ПСС 10, 290). Історія України, яка за грандіозними планами Гоголя мала бути в шести малых, или в четырех больших томах, як і його загальна історія, так ніколи й не матеріалізувалася, хоч він опублікував чернетку вступу до неї в «Арабесках» (ПСС 10, 297). Намагаючись забезпечити собі посаду в Києві, Гоголь попросив про допомогу Пушкіна, який тоді ще був у добрих взаєминах з Уваровим. У фрагменті листа, наведеному вище, Гоголь наводить позитивну оцінку розуму та здібностей Уварова, що, вочевидь, призначалися для вух міністра (ПСС 10, 290, 469—470). Пізніше він попросив Пушкіна передати Уварову, що його здоров’я в Петербурзі настільки підупало, що коли він не переїде до Києва, то неодмінно протягом місяця помре (ПСС 10, 316). Працюючи над українською історією, Гоголь намагався зміцнити свої позиції в загальній історії, на викладання якої в Києві було оголошено конкурс, публікацією статті під назвою «Про викладання загальної історії» в уваровському Журнале Министерства народного просвещения. Робота дісталась іншому кандидатові — Владіміру Циху. Певний час Гоголь сприймав свою невдачу лише як відтермінування переїзду. У червні 1834 року він зацікавився придбанням будинку в Києві і попросив Максимовича, який насправді добивався переїзду, довідатися там про нерухомість (ПСС 10, 328). Пізніше він повторив своє прохання та пообіцяв вислати передоплату (ПСС 10, 337—338). Втім, які б обіцянки не давав Гоголь, показуючи свою рішучість у питанні переїзду до Києва, він був змушений дотримуватися певних фінансових зобов’язань. Живучи в Петербурзі, він заліз у борги, а материне матеріальне становище було плачевним. Для того, щоби звести кінці з кінцями й навіть спробувати погасити свої борги, він був залежний від петербурзьких заробітків і можливостей додаткового прибутку, які обіцяло це місто — приміром публікації або театр. Замість загальної історії Гоголеві запропонували в Києві посаду професора історії Росії. Він відмовився від цієї пропозиції, посилаючись на брак зацікавлення та досвіду. Засмучений, Гоголь написав до Максимовича, що викладання російської історії доведе його до божевілля, і запропонував, щоб Цих узяв її та звільнив посаду із загальної історії для нього (ПСС 10, 319). Коли Максимович намагався вмовити Гоголя прийняти посаду з російської історії, він відповів: Чорт возьми, если бы я не согласился взять скорее ботанику или патологию, нежели русскую историю. Если бы это было в Петербурге, я бы, может быть, взял ее, потому что здесь я готов, пожалуй, два раза в неделю на два часа отдать себя скуке (ПСС, 10, 323). Він також відмовився від пропозиції свого друга Міхаїла Поґодіна прийняти посаду ад’юнкта в Московському університеті, вочевидь, також із російської історії (Поґодін там очолював кафедру російської історії; ПСС 10, 325). Невдача з його планами переїзду до Києва та відмова перекваліфікуватися у російського історика нарешті спонукали Гоголя працевлаштуватись у Санкт-Петербурзькому університеті. Коли й тут він зазнав невдачі (хоч і не обов’язково через це), то відмовився від кар’єри історика. Однак перш ніж це сталося, Гоголь опублікував чимало історичних статей та повістей у Журнале Уварова, а згодом в «Арабесках», а також написав багато нотаток та незавершених фрагментів на історичні теми. Ці матеріали свідчать про вірність Гоголя історичній тематиці та широту його досліджень. Його неопубліковані матеріали — такі, як лекції та нотатки, проливають світло на опубліковані тексти, показуючи ідеологічні трансформації, що відбулися з необробленими матеріалами та приватним досвідом, коли вони набували опублікованої, офіційної форми. Зіставлення неопублікованих і опублікованих матеріалів показує, що, незважаючи на публічне прийняття офіційно освячених точок зору, Гоголь також досліджував історію в дусі, який офіційна історіографія могла розцінити як підривний. Ідеї, що містяться в неопублікованих фрагментах Гоголя, заохочують до сміливішого прочитання певних думок, які Гоголь у більш стриманій формі викладав в опублікованих статтях. Хоча зацікавлення Гоголя загальною та середньовічною історією було принаймні частково зумовлене його професійними обов’язками (заявка на посаду в Києві та посада у Санкт-Петербурзькому університеті), українська історія була приватним і найбільш пристрасним зацікавленням Гоголя, невід’ємним від його і наукової, і літературної діяльності. Вона являє собою найважливішу сферу історичних досліджень Гоголя, у якій він досягнув найвищої кваліфікації. Це також тема, яка ставить Гоголя в ситуацію конфлікту з офіційною імперською історіографією. Для отримання уявлення про наукове та художнє в гоголівській історії я використовую аналіз Шерон Варні про гоголівську концепцію наукового й художнього дискурсів. Вона виводить історичні погляди Гоголя з його «Навчальної книги словесності для російського юнацтва» (Учебная книга словесности для русского юношества) (ПСС 8, 468—488), розпочатої 1831 року, але не завершеної. Варні стверджує, що Гоголь вимагав від академічного дискурсу (я використовуватиму термін «академічний» (scholarly) замість «наукового» (scientific), запропонованого Варні) дзеркальності, безпосередності та неупередженості у представленні реальності^[146]. На його думку, академічний дискурс повинен бути очищений від будь-яких національних, емоційних або риторичних випадковостей. На відміну від академічного, об’єктом художнього дискурсу був для Гоголя образ предмета, а не його точна копія, переломлений за допомогою сприйняття й досвіду художника і сформульований у чуттєвій та запам’ятовуваній формі мови. Академічний, на думку Гоголя, повинен бути звільнений від дидактики: Наука у нас непременно дойдет до своего высшего значения и поразит самым существом, а не краснобайством преподавателя, его даром рассказывать, или же применениями к тому, что интересует моду, и всякими другими нарумяниваниями и подслащиваниями, которыми стараются сделать < науку> удобопроглотимою (ПСС 8, 469). Однак Гоголь був апологетом дидактизму в художньому дискурсі. Він назвав поезію, яка використовує вмілий дидактизм, вершиною творчества, доступного одним только великим гениям (ПСС 8, 477). Варні робить правильний висновок, коли стверджує, що Гоголь переглянув вислів Горація про «задоволення і навчання», натомість запропонувавши задоволення з метою навчання^[147]. Хоч, на думку Гоголя, нарумянивания и подслащивания не мають місця в суто академічному дискурсі, він вважав їх корисними у навчанні та оповіді. Митець-учитель, за Гоголем, перетворює слова, як пише Варні, на «ложку цукру Мері Поппінс», яка може правити за більш прийнятні для навчання «ліки», маскуючи своє повідомлення. Аналіз Варні пропонує важливі здогади для дослідження Гоголя в його іпостасях ученого-історика, вчителя та прозаїка. Вони показують, що жодна зі статей із книги «Арабески» не належить до того, що він сам окреслив би як «академічний дискурс»^[148]. Гоголь написав майже всі ці тексти з погляду педагога. Оскільки їхня функція була передусім дидактичною, вони послуговуються художніми нарумяниваниями и подслащиваниями, спрямованими на задоволення та полегшення навчання. Проте Гоголь також використав риторичну майстерність для приховування змісту цілком недидактичних фрагментів — на кшталт його статті про історію України, де його нарумянивания и подслащивания служать для ухиляння від цензури і передачі ризикованого ідеологічного змісту. Замість розгляду академічного та художнього дискурсу в термінах виключності, що Варні, схоже, і здійснює, я пропоную розглядати історичні тексти Гоголя — від його нотаток про читання та записів його власних ідей до його конспектів лекцій, опублікованих статей та історичної прози — в ролі континууму наукового та художнього дискурсів зі зростанням «художнього» в них. Хоча гоголівські приватні нотатки демонструють перейнятість датами, фактами та джерелами, одне слово, технічним «науковим» апаратом, акцентування на них зменшується, як тільки він починає рухатись у бік інших дискурсивних моделей, і зростає його увага до риторичних прикрашань, емоційного впливу на аудиторію та «великих» ідей і запам’ятовуваних образів. Гоголівська історія майже завжди зачіпає сучасність за допомогою звернення до культурних і політичних проблем сучасної Росії та України. Гоголівські образи германських племен і арабських правителів, таких далеких в історичному та географічному плані, підтримують метонімічні стосунки з актуальними вимогами російського націоналізму. Окрім того, історична Україна Гоголя складається з проблем, що мали важливе значення і для сучасної йому України. Як для письменника, чиє зацікавлення історією було вельми багатим і різноманітним, Гоголеве твердження, яке він повторював до кінця свого життя, мовляв, він ніколи не відчував потягу до минулого, а завжди був перейнятий сучасністю, вражає своєю загадковістю (ПСС 8, 449). Але, крім того, що це твердження відображає настрої Гоголя кінця 1840-х років, воно насправді правильно вказує на природу історичних зацікавлень Гоголя, які стосувалися актуального становища культур, у яких він жив. Хоча «Вечори на хуторі біля Диканьки» характеризують виключно український націоналізм Гоголя, його історичні тексти показують розробку ним комплексу ідей, спрямованих на російські націоналістичні проблеми — разом із його подальшим відстоюванням інтересів України. Українськість Гоголя, схоже, пов’язана з його відчуттям індивідуальної національної ідентичності та почуттям культурної приналежності, тоді як його російськість бере своє коріння з його громадянського патріотизму як підданого великої імперії. Факти Гоголевої біографії, поза сумнівом, відіграли роль у народженні російського націоналізму Гоголя. Як я показала, головна проблема Гоголя у 1831—1834 роках, не беручи до уваги його літературний успіх, лежала у продовженні кар’єри історика та здобутті професорської посади. Ця позиція вимагала від Гоголя вірності уваровській ідеології офіційної народності та запевнення непохитної вірності у світлі його планованого переїзду на університетську посаду до Києва. Це мало вплив на думки, які Гоголь вибирав для озвучення: було б доцільним не ризикувати, висловлюючи неправильні погляди, у світлі університетського призначення Уварова. Однак попри це Гоголь ризикував. Його історичні тексти часто-густо показують розбіжність між жестами підтримки офіційної ідеології і точками конфлікту з нею — ця розбіжність найбільше відчутна у гоголівських творах на тему української історії. Гоголь-історик — як і Гоголь-письменник — зіграв до кінця стереотипну роль «хитрого» українця. Він висловлював ризиковані ідеї, доповнюючи їх жестами прийняття офіційної ідеології і підтримуваної ним позиції добропорядного інженю, який іноді, можливо, й помиляється. Викладання загальної історії в дусі офіційної народності

Зацікавлення Гоголя загальною історією, крім його історії України, перетворилося на інший нереалізований багатотомний історичний проект. У листі до Поґодіна він описує його так: Это будет всеобщая история и всеобщая география в трех, если не в двух томах, под названием Земля и Люди (ПСС 10, 256). Замість кількох томів він написав статтю «Про викладання загальної історії», яка спочатку з’явилась у Журнале Уварова, а потім в «Арабесках», служила piè ce de ré sistance у гоголівській кампанії на отримання посади в Київському університеті. Поділяючи гердерівське поняття Humanitä t, Гоголь наголошує на єдності загальної історії, що її метою є охопити «все людство» та продемонструвати боротьбу, за допомогою якої розвився дух человека. Історії націй і держав — у статті Гоголь послідовно розрізняє ці поняття — повинні підпорядковуватись великій об’єднавчій системі, яка гармонійно організовує ці складові частини та забезпечує всеохопне пояснення для кожної історичної події. Гоголь закликає до об’єднавчої ідеї в історії людства, перед которою и государства и события — временные формы и образы! (ПСС 8, 26—27). Схоже, Гоголь був особливо перейнятий достовірною репрезентацією націй, закликаючи до історії, в якій каждый народ, каждое государство сохраняли свой мир, свои краски, чтобы народ со всеми своими подвигами и влиянием на мир проносился ярко, в таком же точно виде и костюме, в каком был он в минувшие времена (ПСС 8, 27). Ця перейнятість також проходить через його неопубліковану «Бібліографію середніх віків» (Библиография средних веков). Він облаштовує її за національною ознакою, наголошуючи на недостатності загальної історії і важливості національних. На думку Гоголя, географія допомагає достовірній репрезентації націй, оскільки на неї припадає більша частина їхньої специфіки. Це нагадує програмний зв’язок Гоголя між загальною історією та географією з його запланованого кількатомника «Земля та люди» та його залежність від природи й географії у зображенні української нації у «Вечорах». Гоголівський великий наратив загальної історії створений за принципом розквіту та занепаду світових імперій, які розглядаються як політичні та цивілізаційні сутності. Схема послідовності світових імперій перегукується з середньовічною теорією translatio imperii, що її Стівен Бер пояснює як «ідею, що в будь-який відтинок часу якась одна нація є домінантною культурною та політичною силою у світовій цивілізації, і що ця сила із плином часу переходить із одного стану в інший»^[149]. Ця парадигма послідовності світових імперій функціонувала навіть в епоху Гоголя як прийнятна історіографічна практика при описі старожитнього світу (як, приміром, у філософіях історії Гердера та Гегеля). Вона також мала особливий резонанс у російській історіософській традиції, яка аж до XVIII століття будувалася значною мірою на понятті правонаступництва світових імперій у поясненні власного місця Росії в історії. У тексті «Про викладання загальної історії» Гоголь пише, що самобутні, незалежні азіатські народи були силоміць об’єднані персами в одну імперію. Перси встановили імперський суверенітет, але залишили незмінними самобутні традиції, релігії та форми урядування своїх периферій. Однак взаємодія з Персією спричинила поступову втрату національної самобутності серед азіатських народів. Наступна світова імперія — Греція — також спричинила розчинення національного духу серед її народів через об’єднавчу силу грецького просвітництва. На відміну від них, римляни, як стверджує Гоголь, успадкували «все» від поневолених народів. Не маючи власної національної специфіки, вони створили свою культуру шляхом привласнення елементів культури підкорених народів (ПСС 8, 32). Цей огляд світової історії демонструє сильне зацікавлення Гоголя у взаєминами між імперією та нацією — між ними він вбачав напругу — та його ставлення до шкідливого впливу імперії на націю. Гоголеве сприйняття як націй великих суспільних груп сивої давнини, хоч і здається необґрунтованим у світлі сучасної науки, відображає центральне місце ідеї нації для світогляду його власної епохи, який він цілком поділяв. Гоголя вельми цікавили причини розквіту та занепаду націй. У фрагменті статті про ранньоєвропейську історію він дослідив коливання ступенів націоналізму, що залежить від наявності або відсутності наднаціональних об’єднавчих чинників. Із падінням влади Риму національна специфіка народів посилюється, тоді як із появою папства — послаблюється. Після послаблення папського впливу на світських правителів знову починається зворотний процес «націоналізації». Гоголь, вторячи майбутньому слов’янофілові Івану Кірєєвському, стверджував, що європейські нації були взаємопов’язані формуванням однієї великої нації. З іншого боку, він говорить про Америку як про вавилонское смешение наций — штучне, неорганічне утворення, найсерйознішим недоліком якого є брак об’єднавчої релігії (ПСС 8, 37). У своєму проекті викладання загальної історії Гоголь стверджує, що вміння професора заволодіти увагою аудиторії відіграє таку ж важливу роль, як і зміст лекції. Вважаючи неуважність студентів провиною професора, Гоголь пропагує увлекательный, огненный стиль. Отже, він є прихильником використання артистичних засобів для дидактичних цілей (ПСС 8, 28). Стаття Гоголя «Шлецер, Міллер і Гердер», що також увійшла до «Арабесок», так само постулює досить яскравий ідеал майбутнього історика-загальника, який би поєднав здобутки трьох істориків із драматичною майстерністю Шиллера, вальтер-скоттівським талантом оповідача та шекспірівським даром лаконічної характеристики (ПСС 8, 89). Без чарівливих образів і пристрасного флеру історія для Гоголя ставала сухим переліченням фактів, яке було приречене на провал у лекційній залі. Текст «Про викладання загальної історії» сам собою доводить головну думку, оскільки Гоголь застосовує свій риторичний артистизм для здобуття емоційної влади над своєю аудиторією. Можливо, більша схильність до мистецтва, ніж до науки історії пояснює, чому Гоголь вважає історичну прозу більш повноцінною за історичну науку. Нудьга, на думку Гоголя, відволікає студентів від отримання гідного знання і навіть може наштовхнути на неправильні ідеї. Художні нарумянивания и подслащивания, на які Варні звертає увагу, були для Гоголя ефективним інструментом ідеологічного контролю. Коли лектор втрачає пристрасть, тогда самые священные слова в устах его, как-то: преданность к религии и привязанность к отечеству и государю, превращаются для них в мнения ничтожные (ПСС 8, 29). Гоголь має на увазі, що він використає свій артистичний талант у справі охорони ідеологічної правильності своїх майбутніх студентів та поваги до влади. Наприкінці статті Гоголь явно обіцяє виховати своїх студентів лояльними підданими:
…цель моя — образовать сердца юных слушателей той основательной опытностью, которую развертывает история, понимаемая в ее истинном величии; сделать их твердыми, мужественными в своих правилах, чтобы никакой легкомысленный фанатик и никакое минутное волнение не могло поколебать их; сделать их кроткими, покорными, благородными, необходимыми и нужными сподвижниками великого государя, чтобы ни в счастии, ни в несчастии не изменили они своему долгу, своей вере, своей благородной чести и своей клятве — быть верными отечеству и государю (ПСС 8, 39).
Ця пихата заява про наміри є реверансом у бік державної ідеології офіційної народності, гідним жестом, беручи до уваги той факт, що стаття була спочатку надрукована в уваровському Журнале та служила розширеним меморандумом у справі Гоголевого подання на посаду в Києві. Уваров та інший редактор/цензор насправді дали Гоголеві поради переглянути цю статтю, і майже всі ці поради Гоголь начебто врахував (ПСС 10, 294—295, 296). Гоголь вельми проникливо пояснює значущість офіційної народності як способу забезпечити лояльність підданих. Він присягається, що його викладання історії буде успішно протидіяти впливу легкомысленных фанатиков і минутного волнения, які можуть поставити молодь на шлях політичної опозиції. Беручи до уваги місію Київського університету для подальшої русифікації Правобережної України, небажаною політичною діяльністю, на яку натякав Гоголь, міг бути український сепаратизм. Стаття показує, що Гоголь розумів тогочасний політичний клімат і вимоги, які він міг визначити для себе як педагога на державній службі. Стародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою Україною

В епоху Гоголя зв’язок між Римською та Російською імперіями міцно засів у російській культурі. Зростання імперської значущості у XVIII столітті породило масовані спроби артикулювати її національну велич і значення у світі. Порівняння з Римом виявилося улюбленим прийомом у цьому проекті. Згідно з дослідженням цієї проблеми, здійсненим Бером, тема Риму виникає знову (вочевидь, перегукуючись з попередньою ідеєю Москви як Третього Риму) в епоху Пєтра Першого, а до 1760-х років стає «національним міфом», який використовувався для вираження «націоналістичних і глобальних цілей»^[150]. Цей міф продовжує поширюватись під час правління Єкатєріни Другої й особливо в контексті тривалих воєн Росії з Туреччиною та мрій захопити Константинополь/Стамбул для православ’я (і Росії). Бер цитує велику кількість фактів, що свідчать про важливість зв’язку Риму та Росії в культурі цієї епохи, починаючи з перекладів імперської історії Риму в російських історичних і політичних трактатах, панегіричній поезії, журнальних статтях і романах. Санкт-Петербург почав функціонувати в російській культурі як новий або північний Рим, поняття доречне для семіотики Пєтрового міста^[151]. Н. Ф. Кошанський, чиї підручники з риторики використовували в імперських школах протягом XIX століття, вважав римлян найвищим авторитетом. У його підручниках були подані приклади з римської історії та елегійна поезія, яка допомогла укріпити значущість римської історії для кількох поколінь росіян^[152]. Ідея Росії як нового Риму стала загальновідомою на початку XIX століття. Вона виникає, наприклад, як конкретне посилання в тексті Бєлінського у 1834 році (ССБел 1, 51). Римська імперія також забезпечувала росіянам важливу державотворчу аналогію. Як відзначає Роберт Маґуайр, римляни були змушені значну частину своєї історії змагатися з тотальною присутністю вищої іноземної культури греків. Отже, веде далі Маґуайр, римляни запропонували переконливу парадигму для росіян XVIII і початку XIX століть, які протистояли західноєвропейським впливам^[153]. Проводячи паралелі стосунків Стародавнього Риму з Грецією, Росія була вагомою політичною та військовою потугою, яка продовжувала спиратися на західноєвропейські культурні моделі. Легітимність і ступінь імітації були такою ж нагальною проблемою в Римі епохи Горація, як і в Росії епохи Трєдіаковського та Ломоносова, зачинателів модерної російської літератури. Залежність Риму від грецької культури викликала підвищений інтерес у росіян, які прагнули позбутися культурної опіки Західної Європи. У другій половині XIX століття російські націоналісти-слов’янофіли відродили ідею Москви як Третього Риму, що свідчила про перспективність зв’язку Римської імперії та Росії. Гоголівські твори про Римську імперію функціонують у цій ширшій культурній системі координат, і хоча він явно не проводить зв’язку між цими двома імперіями, порівняння імпліцитне сумніву не підлягає. Ці тексти пропонують чудовий приклад гоголівського метонімічного підходу до історичних тем і його схильності до аналогій із сучасністю. Рим цікавив Гоголя у двох іпостасях — як велика світова імперія та як рання військова республіка. Його зображення Риму як імперії демонструє аналогії із ситуацією та проблемами Російської імперії, тоді як його опис Риму як військової республіки разюче нагадує образ української військової республіки — Запорозької Січі. Римська імперська модель, яку Гоголь описує у творі «Про викладання загальної історії», має безпосередні аналогії з прикладом імперської Росії: імперія без національного ядра, що у спробі створити його імітує культуру поневолених народів (ПСС 8, 32). Ця модель імперського народу, позбавленого національної специфіки, резонувала з бурхливими дебатами щодо сумнівів в існуванні російського національного характеру, які заповнювали шпальти російської періодики принаймні від 1820-х років. Гоголь зображує процес націоналізації в Римській імперії як паразитарний у своїй суті: Рим зазіхає на культури своїх периферій, намагаючись створити свою власну ідентичність. Такий штучний процес у кращому випадку був меншовартісним, а в гіршому — безрезультатним, відповідно до гоголівської концепції ідентичності, за якою національність як органічна риса є аксіомою. Ідея «паразитарної» націоналізації Риму, а непрямим чином і Росії, також з’являється в неопублікованих лекціях Гоголя про Середньовіччя («З університетських лекцій про середні віки», ПСС 9, 106—144). У них Гоголь критикує поверхову імітацію Римом здобутків більш цивілізованих народів, підкорених ним: Всё, что заимствовал он у побежденных народов, было блестящее и наружное — роскошь, без утонченного образа мыслей, понятий и жизни этих народов (ПСС 9, 106—144). У цих приватних неопублікованих нотатках Гоголь творить образ Риму як ледачого і трохи зловісного монстра, що поглинає колоніальні блага з усього світу: Рим, разросшись, стал сердцем, поглощал и тянул в себя < всё>: от Африки слались ему тигры для побоищ, его тешивших, Сирия высылала ему то-то и то-то; Вифиния и проч< ие> все древние независимые государства обратились в слуг и льстивых рабов, угождавших и насыщавших повелителя < …> Рим стал ленивец и бросил поля, когда Африка принесла ему хлеб (ПСС 9, 157). Можливо, це найнищівніший гоголівський образ великої імперії в момент її найвищої політичної ваги та найменшої життєздатності. Подібність між незалежними колись країнами, підкореними й експлуатованими Римом, та Україною в ролі житниці Росії, здається, прочитується між рядків. Варто зазначити, що коли Гоголь аналізує стосунки Римської імперії з її колоніями, цензура в його тоні зростає пропорційно до того, наскільки приватними є ці висловлювання. Досить суха заява в опублікованій статті «Про викладання загальної історії» стає більш критичною у фрагменті, призначеному для малої аудиторії та усного викладу (університетські лекції), та перетворюється на суворе звинувачення у приватному обігу. Це служить прикладом тієї моделі, яка є звичною для значної частини творів Гоголя і приводить читача до думки, що не варто вважати, наче опубліковані Гоголеві твори відображають його щирі думки та глибокі погляди. Гоголева університетська лекція про занепад Риму схожа на повчальну історію про те, як імперія стає поганою. Вочевидь, вона мала на меті надихнути студентів стати відповідальними служителями своєї власної, Російської, імперії. В історії Гоголь прагнув відшукати уроки для сучасного суспільства, а не наукову оазу. Завжди переймаючись впливом своєї творчості на аудиторію та її сучасним значенням, він встановив аналогічні дидактичні цілі й для своєї прози, яка мала на меті спричинити широкомасштабні соціальні зміни шляхом індивідуальної трансформації. У своєму трактуванні історичних сюжетів гоголівський метонімічний метод іноді наближається до притчі, яка посідала центральне місце у домодерній культурі східнослов’янських земель. Слідуючи за біблійною та середньовічною традицією історизму, пояснення, що їх Гоголь пропонує щодо розквіту й падіння націй та імперій, незмінно лежать у царині моралі. Переваги та недоліки монархів, соціальних класів і нації постають у його схемі як головні причини історичних перипетій. Схоже, поняття імперії означає для Гоголя передусім імперську периферію і лише другою чергою її ядро. Тому він починає свою лекцію про Римську імперію, перелічуючи її провінції (ПСС 9, 106). Особливе зацікавлення Гоголя викликав занепад народів, які втратили свою незалежну форму правління під римським ярмом. Він звинувачує ці країни у відсутності внутрішньої стійкості та псуванні зсередини, а також ставить на карб визискувачам-наглядачам те, що вони експлуатують провінції, трактуючи їх як орендоване майно (аренда). Прикметно, що концепт аренды часто з’являється в творах Гоголя про Україну. У «Тарасі Бульбі» та історичній прозі, що ввійшла до «Арабесок», згадується про практику польських землевласників наймати євреїв для нагляду за орендою їхньої власності. І в історичних хроніках, і в гоголівських текстах ця система зображена образливою, оскільки нібито надавала євреям можливість експлуатувати своїх українських орендарів. Цілком імовірно, що зацікавлення Гоголя долею колонізованих Римом провінцій резонувало з його думками про українську минувшину, яку він у той час інтенсивно досліджував. Подібно до римської провінції, Україна була включена до більшого, потужнішого політичного утворення — Польщі або Росії, що керували нею як колонією, користуючись як знаряддям. Після огляду колонізованих імперією народів у своїх нотатках для лекції Гоголь переходить до римлян — преобладающей нации (ПСС 9, 107). Ця назва співзвучна з терміном, що позначає етнічних росіян у Російській імперії як «панівну національність» або «націю». Первісно почавши своє існування як жорстока військова республіка, римляни досягли високого ступеня громадянського та політичного розвитку, однак не зуміли розвинути власний національний характер, запозичуючи національні елементи від поневолених народів. Розквіт корупції та збільшення апетитів призвели до того, що республіканська форма правління довела свою неспроможність для цієї гігантської та фрагментованої імперії. Успішно могла керувати нею лише сильна у військовому плані монархія, й імператор Август виконав цей життєво необхідний перехід. Гоголівська характеристика ролі Августа в римській історії в багатьох рисах аналогічна ролі Пєтра Першого в російській історії. Він описує Августа як правителя, котрий зміцнив монархію та розбудував її військову потугу, особливо флот, хоч його політична спадщина призвела до деспотизму та корупції. Зв’язок між Пєтром Першим і Августом відсилає до пєтрівських часів. Одним із перших його прихильників був чільний ідеолог самого Пєтра Першого — Феофан Прокопович (українець, так само, як і Гоголь). Як відзначає Бер, Пьотр Перший привласнив чимало політичних ідей зі Стародавнього Риму, включно зі створенням Сенату (1711), органу, що відповів взаємністю на його щедрість, подарувавши Петрові три римські титули — pater patriae, Imperator, і Maximus^[154]. Аналізуючи епоху після золотої доби Августа, Гоголь малює знайомий образ деспотичної, корумпованої та ослабленої імперії, яка дбає лише про матеріальні блага. Релігія тепер зводиться до зовнішніх ритуалів, і весь мир римский обратился в какое-то усыпление, жизнь, преданную настоящему, не означавшуюся никакими сильными порывами. Ця характеристика нагадує суперечливу ідею Максимовича про російський національний дух як такий, що вирізняється сонною пасивністю та браком сильних почуттів. І цей погляд Гоголь підтвердив у своїй статті «Про малоросійські пісні» (ПСС 8, 96). Цей сонний стан і брак життєвих поривань підготували ґрунт для остаточного занепаду Римської імперії, який був викликаний варварськими на той час народами європейської Півночі. У застережному аспекті гоголівського тексту про Римську імперію наголошується на важливості духовних, моральних чинників для величі імперій і цивілізацій. Імперії ростуть і процвітають радше завдяки внутрішній моральній силі своїх суспільств, ніж через зовнішні або суто політичні обставини. Це резонує з тим, що Гоголь вбачав як моральну неадекватність сучасного йому російського суспільства і що покликане служити попередженням. Позбувшись усіх метонімічних покровів, Гоголь незабаром присвятить себе тому, що безпосередньо адресуватиме цей гаданий недолік російському суспільству у творах на російську тематику — «Ревізор», «Мертві душі» та «Вибрані місця з листування з друзями», кожен із яких тією чи іншою мірою матиме на меті здійснення духовного переродження Росії і як наслідок посилить її імперський потенціал. На відміну від гоголівського образу Риму як імперії, сприйняття скромного, але енергійного народження Риму як військової республіки разюче нагадує його зображення витоків української нації. Ті самі ідеї, історичні моделі й навіть ідентичні звороти об’єднують гоголівське зображення Римської республіки у його приватних «Начерках і нотатках з історії стародавнього світу» та його різноманітні описи козаків. Про походження римлян Гоголь пише таке:
Народ, которого вся жизнь состояла из войны, который воспитан был войною, суровый, как она… Вначале ничтожные италийские пастухи малоазийского происхождения… собранные Ромулом строить бедный городок Рим при мутной речке Тибре при семи царях увеличиваются изгнанниками из других государств, занимаются земледелием, от которого беспрестанно отрываются войною с соседями. Привыкши к вольности и разгульной жизни, изгоняют царей и составляют братскую республику… (ПСС 9, 156).
У «Погляді на створення Малоросії», який я докладно аналізуватиму в наступній частині, українці зображуються подібно до римлян. За Гоголем, козаки були народ воинственный азіатсько-європейського походження, який навчився від татар і турків їхньої тактики азіатських набігів. Це було пестрое сборище самых отчаянных людей пограничных наций, які тікали від різноманітних форм деспотизму і сходились у регіон, привабливий разгульной жизнью. Головними їхніми заняттями були війни та сільське господарство: Сабля и плуг сдружились между собою (ПСС 8, 46—49). У «Тарасі Бульбі» Гоголь пропонує художній образ козаків за тією ж схемою, підкреслюючи їхню любов до вольности та разгульной жизни. Описуючи Січ, серце козацької України, Гоголь наголошує на її республіканському характері, демократичних процесах прийняття рішень та виборних посадах. Редакція тексту від 1835 року робить гоголівську аналогію явною, там містилося твердження, що серед козаків здесь были и те, которые знали, что такое Гораций, Цицерон и римская республика. Домодерна та середньовічна історія: ставлення Росії до Європи та України