Annotation 6 страница

«Вечори на хуторі біля Диканьки» задовольнили давню потребу російської критики у літературному вираженні національності, яка була б органічною, вкоріненою в культурні спільноти і в народ, радше в корінний слов’янський Volk, ніж у вестернізовані еліти, хоч не і простонародний або вульгарний (якщо використовувати російські терміни, Гоголь дарував російській аудиторії народность без простонародья). Якийсь час ці критики відзначали особливу схильність України до такого роду репрезентації, побоюючись, що брак подібних описів Росії відображає її вроджену неспроможність творити мистецтво, яке було б національним. Великий успіх «Вечорів на хуторі» також вельми завдячує їхній, модній на той час, романтичній обробці фольклору та надприродного, їхньому балансу знайомого й екзотичного в описі України та їхньому майстерному відтворенню усного народного мовлення. Гоголь поєднує ці привабливі компоненти у більш досконалій художній цілісності, ніж твори на українську тематику інших авторів — таких як Василь Наріжний або Орест Сомов. Мабуть, найвизначнішим аспектом рецепції цього твору є те, що автор «Вечорів» був сприйнятий радше як український, ніж російський письменник. Російська історія літератури успішно замовчувала цей факт. Лише поступове визнання його таланту та його нової прози на російську тематику пізніше спонукало критиків до рекласифікації Гоголя як російського письменника. Саме в такій ролі йому порадили полишити тему України й звернутися до російської тематики. Народження Гоголя як українського письменника випливало з того, що було високо оцінене як «національна» репрезентація української самобутності в його повістях. Однак критики цінували цю репрезентацію лише остільки, оскільки вона виявилася корисною для націоналізації самої російської культури. Включення України до складу імперії, за логікою, перетворило її на легітимний культурний ресурс для правлячої національності. Та все ж таки разом із поглядом на ці дві культури як нерозривні існувала думка про їхню протилежність. Тому деякі рецензії описували національний контраст між Україною та Росією таким чином, щоби применшити першу. Зокрема, дискусії навколо українського гумору Гоголя служили приводом для змалювання національних відмінностей, що часто-густо дискредитували українську специфіку. Але, врешті-решт, навіть гоголівський гумор було проголошено суто російським. Існування двох видів рецензій, які розглядають оригінальне видання 1831—1832 років і його передрук 1836 року, допомагає задокументувати еволюцію критичної думки щодо Гоголя, русифікації його авторства та привласнення його творчих здобутків російською культурою. Серед перших рецензій «Вечорів» була стаття В. А. Ушакова в Северной пчеле. Ушаков, котрий був штатним співробітником цього видання, вміщував цей твір у межах сучасної української літератури, попри використання Гоголем російської мови — чинника, який пізніше стане для Бєлінського незаперечним доказом російськості письменника^[111]. Відкидаючи мову як критерій національної класифікації, Ушаков вважає безпосереднє вираження українського національного духу цього твору більш достовірним індикатором. Ушаков стверджує, що це вираження залишається безпрецедентним у зіставленні з подібними спробами, здійсненими російською літературою, які він критикує як надумані та імітаційні. На думку Ушакова, національний дух «Вечорів» доводить існування та життєздатність самої української нації. Він нагадує своїм російським читачам, немовби заохочуючи їх наслідувати приклад, що українці плекають свою національність, колекціонуючи народні пісні, легенди, історичні джерела та старожитності. Ушаков відзначає, що російські автори, які прагнуть збагатити свою творчість «національним колоритом», повинні сягнути по українські мотиви. Він також стверджує, що виразність українських слів Панька «дає їм право включення до загальноросійської мови». Ушаков надає значення українськості лише остільки, оскільки вона може допомогти визначенню російськості, збагатити російську мову та посприяти слов’янському усвідомленню Росії. Такий інструментальний, корисливий підхід до інших слов’янських культур був вельми характерним для російських інтелектуалів того часу й посідає чільне місце в журналістській полеміці. Історик, письменник і журналіст Ніколай Полєвой підозрював, що автор «Вечорів» насправді був міщанином-росіянином, який вдав «малороса». Стривожений анонімністю автора та похвалою Северной пчелы, Полєвой скаржився у своєму журналі Московский телеграф на бідний стиль повістей, оповідну техніку й навіть брак гумору^[112]. У порівнянні з іншими рецензіями творів на українську тематику, які були оприлюднені у журналі Полєвого, лише ця рецензія виявилася досить короткою та негативною. Пізніше, вже з перспективи гоголівських творів на російську тематику, які Полєвой ненавидів, суворому критикові довелося зректись, хоч і небагатослівно, своєї критики «Вечорів». Зіткнувшись із «російськими» творами Гоголя, він висловив жаль з приводу того, що автор полишив свою рідну провінцію з її добродушними гумористичними історіями із українського життя, в яких він був «вишуканим і неповторним»^[113]. Ніколай Надєждін у своєму журналі Телескоп повторює похвали Северной пчелы, називаючи книгу неперевершеним описом «українського народного життя»^[114]. Як і рецензент Северной пчелы, він класифікує Гоголя як українського письменника й висловлюється про Україну як країну. Слідом за популяризаторами й ентузіастами пісенного слов’янського фольклору, такими як Доленґа-Ходаковський, Бродзінський і Максимович, Надєждін стверджує, що географічне розташування України та історичні обставини передвизначили її
«…найвеличніше вираження поезії слов’янського духу… де слов’янська флегматична зашкарублість природним чином могла розгулятись до козацької відваги та молодецтва… Таким чином, Україна мала стати ковчегом завіту, в якому зберігаються живі риси слов’янської фізіології та найкращі спогади слов’янського життя. Її народний побут, захищений від іноземного впливу дитячою прив’язаністю до рідної старовини, дотепер зберігає цю перевагу».
Як і Ушаков, Надєждін вважає, що ці якості мусять зробити Україну навіть ще цікавішою для «нас» — вочевидь, росіян. Надєждін особливо цінує те, що Гоголь знайшов золоту середину між двома крайнощами — згладжуванням усіх «ідіотизмів» українського «діалекту» та збереженням їх недоторканими — шляхом «перекладу національного мотиву українського діалекту, сказати б, москальськими нотами, не втрачаючи своєї оригінальної фізіономії». Отже, знову виникає інструментальний підхід до України. Надєждін дає зрозуміти, що він цінує Україну як сховище нерозтраченого слов’янського духу, оскільки російські письменники можуть продуктивно використати його у власних пошуках національного вираження. На його думку, таке використання української культури не являє собою імітацію іноземних моделей, позаяк Україна в політичному плані включена до складу російської держави. Твори на кшталт написаного Рудим Паньком роблять цю культурну царину доступною: вони приносять бажану сутність нібито не ушкодженою процесом перекладу. Українські «ідіотизми» для Надєждіна не становлять цінності; лише переклад у російський культурний код робить їх доречними. Тільки тоді вони насправді перетворюються зі звичайних «ідіотизмів» на фонтан недоторканного, «величного» слов’янського духу. Надєждін вірить у широту російської культури, яка робить існування окремих периферійних культур непотрібним: він переконаний, що жодної втрати не станеться, коли українська культура перепишеться «москальськими нотами». Вдавшись до такого ходу в передмовах, щоби втертися в довіру до свого російського читача, наприкінці Гоголь ображає одного українського — Олексу Стороженка, який насправді був його другом дитинства й українським письменником другого ряду. Пишучи під псевдонімом «Андрій Царинний», Стороженко не погодився зі своїми російськими колегами щодо вірності «Вечорів» українському життю^[115]. Він стверджує, що твір рясніє кричущими помилками щодо українських традицій та історії, що свідчить про слабку обізнаність автора в українській тематиці. Стороженко акуратно реєструє Панькові погрішності в етнографічній та історичній достовірності, стурбований тим, що книга несе в собі перекручений та наклепницький погляд на Україну. Отже, він недоречно накладає стандарти етнографічної коректності та документальної цінності на гоголівську романтичну прозу. Репліка Стороженка є відповіддю українського патріота, який бачив свою країну незалежним культурним простором у межах імперії. Він протестує проти критичної контекстуалізації Панька в традиції Котляревського, Заґоскіна, Поґодіна та Сомова, оскільки таке узагальнення об’єднує дві окремі національні літератури — одну писану українською мовою (Котляревський), а в інших випадках — російською (решта, включно з Паньком). На відміну від Ушакова, який стверджував, що Гоголь належить до української літератури попри використання ним російської мови, Стороженко відмовляє йому в цьому статусі якраз із тієї ж причини. Уявне Панькове стирання кордонів між Україною та Росією обурює його, тому він дорікає авторові за таке культурне борсання. Як і чимало українських націоналістів, стурбованих русифікацією України, Стороженко прагне зберегти міцні та стабільні кордони між цими двома культурами. Тому він вважає тривожною ту «зону контакту», яку Панько витворив у «Вечорах». На його думку, твір є недостатньо українським, хоч і не будучи, однак, цілковито російським. Вихід другого тому «Вечорів» накликав ще один напад Полєвого. Як і більшість критиків, Полєвой познущався з педантичної етнографічної критики Стороженка, відзначивши, що автор книги не мав наміру написати «Курс лекцій з археології або монографію про Малоросію». Природно, що питання, які мають величезну важливість з української націоналістичної точки зору, здаються росіянам звичайними дрібничками. Можливо, збентежений, що відкинув те, що, поза сумнівом, було значною літературною подією, він проголошує перевагу другого тому та хвалить український гумор Гоголя. Але теорія українського та російського почуття гумору від Полєвого, яка є завуальованою теорією національних відмінностей, робить його похвалу двосічною:
«У росіян майже цілком відсутній такий [український. — Е. Б. ] гумор — невимушений, веселий і водночас поверховий, неглибокий. Росіянам до вподоби сарказм, а живість його персонажа не дає йому часу для холоднокровного обміркування дрібниць, щоб представити їх у смішній манері. Жорстка і злобива сатира є насмішкою росіянина. В цьому ми спадкоємці римлян. Але малорос — щось зовсім інше! Немовби нездатний на сильне почуття, він абсолютно спокійно зупиняється над деформованою ріпою або монструозним огірком і неквапливо читає нам довжелезну лекцію про них. Він прикрашає її різноманітними смішними порівняннями і промовляє свої критичні зауваження з таким безпристрасним виразом обличчя, що протиріччя між його промовою та його серйозним і спокійним обличчям не може не викликати сміх у читача»^[116].
Одне слово, росіянин — живий і дотепний, тоді як українець — нетямущий і флегматичний. Російський сатиричний гумор удостоюється порівняння з римлянами, тоді як гумор український асоціюється з деформованою ріпою та монструозним огірком. Гумористична манера українця, характерна для «Вечорів», лише підкреслює його нижчість у зіставленні з росіянином. Урешті-решт Полєвой зводить нанівець усю вдавану похвальбу, коли включає гумор Панька до числа всіх «недоліків малороса, які збереглися в [авторській] свідомості». У випадку Полєвого українськість служить поясненням браку глибини автора. Видатний поет Алєксандр Пушкін також вважав «Вечори» легкою поживою. Він похвалив Панька за створення достовірних персонажів з неповторним гумором, а згодом підкреслив веселість у гоголівському зображенні України. На думку Пушкіна, у «Вечорах» представлено радше фрагмент місцевого колориту, ніж яскраве вираження національності. Його рецензія, хоч і захоплена, вражає радше поблажливим, якщо не колоніально-расистським, тоном стосовно веселого «поющего и пляшущего племени» Малоросії^[117]. Перше видання «Вечорів» стандартним накладом у 1 200 примірників було продане протягом кількох місяців. Книготорговець Смірдін додрукував додатково 150 примірників першого тому в 1832 році, відповідаючи на попит покупців другого тому. Гоголь подав прохання на друге видання одразу ж, але цензура надала дозвіл зі значним запізненням лише в 1834 році. З поки що невідомих причин це позитивне рішення вступило в дію лише 1836 року. До того часу наступні дві книги Гоголя — «Арабески» та «Миргород» — уже рік продавались у книгарнях. На титульній сторінці останньої книги значилося, що справжнім автором «Вечорів» був Гоголь. Ці нові твори укріпили становище Гоголя як письменника, на котрого неможливо не зважати, і цей його статус вплинув на рецепцію видання «Вечорів» 1836 року. Незважаючи на те, що в розлогому есеї Віссаріона Бєлінського від 1835 року «Про російську повість і повісті п. Гоголя» самому Гоголю присвячено лише кілька сторінок, а критик-західник ще не заслужив визнання, яке отримає згодом, постать молодого письменника було відзначено, хоч лише оголошенням його першості в цілому жанрі російської літератури. Осіп Сєнковський, сходознавець і впливовий публіцист польського походження, що його журнал Библиотека для чтения мав величезну кількість прихильників, написав схвальну, але водночас поблажливу рецензію на друге видання «Вечорів». Він наполягав на тому, щоб віднести Гоголя до категорії низької й української літератури, у сенсі аномального та химерного провінціалізму. Така наполеглива двозначність створює дивну динаміку в його відгуку. Сєнковський визнає, що читається книга «з великою приємністю», водночас насміхаючись із низького рівня персонажів, які включають переважно малоросійських селян, козаків, священиків і ремісників. «Іван Федорович Шпонька» приносить полегшення гордовитому критикові, якому, вочевидь, миліший жалюгідний русифікований дворянин, ніж такий благородний герой, як Данило, що мав нещастя бути українським козаком. Хоча Сєнковський вважає гумор Гоголя найбільшим здобутком, його похвала, як і похвала Полєвого, двозначна. Типологічно відмінний від французького гумору Стерна та Дюма, гоголівський гумор правильніше розглядати як «українську насмішку». Сєнковський поблажливо радить Гоголеві не відмовлятися від цієї манери, яка так вдало відтворює «неповторний відбиток національної якості розуму». Так само, як і в рецензії Полєвого, похвальба гоголівського гумору обертається палицею для биття самого автора та українців загалом^[118]. Іншою була реакція критика-слов’янофіла та літературознавця Степана Шевирєва, який згодом став другом Гоголя. Захоплена рецензія Шевирєва на «Миргород» від 1835 року, про яку просив сам Гоголь (ПСС 10, 354), торкається також «Вечорів» і хвалить гоголівський гумор без жодних болісних двозначностей. На відміну від Сєнковського та Полєвого, він оцінює гоголівський твір у термінах високої літератури і заходить настільки далеко, що називає його гумор «поезією сміху». Шевирєв вважає термін «карикатура», що часто застосовувався до гоголівської прози, невідповідним, оскільки гумор Гоголя пройнятий емпатією. На відміну від інших критиків, Шевирєв не обмежує цей гумор до українського життя, а вбачає в ньому універсальне значення. Відмінність гоголівського гумору від західноєвропейських зразків понижує його статус в очах Сєнковського, тоді як слов’янофіл Шевирєв вбачає в ньому доказ гоголівської відсвіжливої оригінальності. Однак шевирєвський аналіз походження цього разюче оригінального гумору пропонує власну лінію двозначностей. Бажаючи утвердити надзвичайне обдарування Гоголя для російської літератури, він підходить до українськості Диканьки з невпевненістю, яка здається вельми дивною в контексті попередньої критичної рецепції твору, в якій однозначно наголошувалося на українській точці зору. Де Гоголь знайшов цей скарб гумору? «Я думаю, що він знайшов його в Малоросії», — нерішуче відповідає на власне запитання. Гоголь пересипає російські казки гумором, продовжує наївно Шевирєв, «узявши його, як здається, з малоросійських казок»^[119]. Гоголівський гумор більше не здається просто українським: він «узятий» з українських джерел і представлений у російських казках. Ця відмінність важлива для Шевирєва, оскільки він вдається до привласнення Гоголя російською літературою. Для нього Гоголь не є письменником, що належить до української літератури або до української школи в російській літературі, а просто російським письменником, просунутим (як воно й було) по службі за допомогою свого таланту, оригінальності та відсутності недоліку, від якого потерпає російська література, — наслідування європейський моделей. Отже, Шевирєв подає українськість Гоголя з більшою невпевненістю, ніж його попередники, намагаючись спрямувати письменника в бік Росії. Він заохочує Гоголя до змалювання російського вищого суспільства та спонукає залишити тему України та її простого народу. Шевирєв має на увазі, що це задасть траєкторію кар’єри, гідної гоголівського таланту, й обіцяє справжній успіх у столиці:
«Але було б бажано, щоб він звернув увагу свого спостережливого погляду та влучного пензля на суспільство, що нас оточує. Досі за цим сміхом він водив нас або до Миргорода, або до лавки бляхаря Шіллера, або до божевільні, [приклади, взяті з «Миргорода». — Е. Б. ]. Ми радо слідували за ним усюди… Але столиця доволі вже насміялася з провінції та селюцтва… Але так би хотілося, щоб автор, який, здається, якимось магнітом притягає до себе все смішне, розсмішив нас нами самими; щоб він відкрив нам нісенітницю нашого власного життя, в так званому освіченому колі, у нашій вітальні, серед модних фраків і краваток, під модними головними уборами… Я впевнений, що Іван Іванович з Іваном Никифоровичем існували… Вони так живо написані… Але наше суспільство не може повірити в їхнє існування… Для нього це або минуле століття, або смішна мрія автора…»^[120].
Оце «ми» у наведеному фрагменті означає Росію та її освічені верстви, що запрошують самих себе до позування перед гоголівським «влучним пензлем». Залишатись у межах українського простору означає обмеження самого себе як письменника до провінціалізму, який, на думку Шевирєва, швидко стає застарілим. Окрім того, український світ був фактично чужим для російського читача, тому, з його точки зору, Гоголь мав вищі шанси на успіх, перемкнувшись на російську тематику. Деукраїнізація гоголівського гумору, розпочата Шевирєвим, була продовжена Бєлінським кількома місяцями пізніше в есеї «Про російську повість і повісті п. Гоголя». Як і Шевирєв, Бєлінський класифікує Гоголя як чільного російського автора, українськість якого просто була тлом або спадщиною, що від неї, неначе з кокона, він неминуче звільниться, перетворившись з української лялечки на російського метелика. Для Бєлінського, який писав у 1835 році, гоголівський гумор видається «суто російським» із тих самих причин, що для інших — суто українським: «гумор російський, гумор спокійний, простодушний, у якому автор немовби вдає простака», говорячи із серйозністю про такі речі, як «бекеша» (хутряний одяг. — Прим. перекл. )^[121]. Бєлінський так само, як і Полєвой перед ним, зосереджується на простодушній якості гоголівського гумору. Наївним роздумам про деформовану ріпу та огірки з рецензії Полєвого тут прийшов на зміну наївний захват бекешею. Отже, Бєлінський хвалить як «суто російський» гумор те, що Полєвой висміював як гумор типово український. Це демонструє міру, до якої російські й українські національні риси виявляються настільки незрозумілими для реципієнта. Для Сєнковського, насмешка є українською ознакою, тоді як Полєвой закріплює її за російським гумором, у якому вона нібито продовжувала римську традицію. Згідний з попередніми рецензіями свого журналу, Фаддєй Булґарін, консервативний видавець, разом із Сєнковським, котрий співредагував Северную пчелу і сам був письменником, привітав довгоочікуване друге видання «Вечорів». Однак він помірковано супроводив редакційну статтю в Северной пчеле вказівкою на національну літературу, до якої цей уже визнаний новий талант належав. Тепер Булґарін розглядає Гоголя радше як російського, ніж українського автора. На відміну від свого колеги Ушакова, який підкреслював український характер гоголівської творчості, Булґарін називає гоголівські повісті «безперечно найкращими національними повістями в нашій літературі» та визначає для Гоголя місце в лавах «наших» найкращих талантів, хоч і неохоче ставиться до називання Гоголя російським (русским) Вальтером Скоттом. Використання Булґаріним прикметника русский і займенника наши «коригує» поняття Ушакова від 1831 року про дві окремі літератури та рекласифікує Гоголя як російського автора^[122]. І насамкінець: у рецензіях 1831—1832 років російські критики послідовно сприймали «Вечори на хуторі» як вираження української національної специфіки і за їхнім змістом, і за виконанням (наприклад, гумору або оповідного голосу). Найбільш захопленим із числа гоголівських рецензентів і одним із тих, хто оцінив український аспект без жодних двозначностей, був Ушаков із Северной пчелы. Полєвой і Сєнковський відзначили найвищий вираз українського характеру книги, однак, водночас, вважали його її недоліком, який приписували нижчій природі українського персонажа. Надєждін розчинив цей український аспект в ефемерному слов’янському дусі, стверджуючи, що твір ґрунтувався на сильно деформованому знанні про Україну. Він критикував Гоголя за неправдивий опис українського народу — під яким він розумів більш позитивний. До речі, звинувачення на кшталт Стороженкового — про наклепницьке зображення гідного народу — буде висунуте, хоч і з уїдливішою ворожістю, проти гоголівського зображення Росії. Ці плачі ображеної національної гордості — серед росіян і українців — свідчать про визнання читачами зарядженого націоналістичного змісту гоголівської творчості та підтвердження його належності до обох національних культур. У другій хвилі рецензій 1835—1836 років нові критики Гоголя Шевирєв і Бєлінський переформатовують місце автора в російській літературі, перетворюючи його з українського письменника на російського. Можливо, йдучи за їхнім прикладом, 1836 року Булґарін переформулював початкову оцінку свого штатного рецензента Ушакова щодо Гоголя як українського письменника і перетворив його на російського автора. Шевирєв підійшов до українських якостей Гоголя більш обережно, часто розглядаючи їх як універсальні, наднаціональні. Бєлінський назвав «суто російським» те, що раніше було одноголосно проголошено українським — гоголівський гумор. Вони обидва закликали автора перемкнутися на російську тематику і покинути низьку й обмежену тему України, запевняючи Гоголя, що такий крок підвищить його привабливість серед російських читачів. Ця порада припала на той час, коли Гоголь уже опублікував деякі повісті на російську тематику, і її метою, вочевидь, було стимулювати його в цьому напрямі. Гоголь дослухався до цієї поради і продовжив розширення свого репертуару російських тем, але такі твори, як «Ревізор» або «Мертві душі», надзвичайно стривожили його російських читачів, включаючи й адептів цього переходу. Підкреслена увага, приділена в рецепції «Вечорів на хуторі» гумору, виявляється досить вражаючою і заслуговує на подальший коментар. Слід відзначити, що, попри традицію популярних книжок-буклетів, доступність яких для нижчих верств була обмеженою, гоголівські повісті розповсюджувалися за найсмішнішою ціною, яку тільки бачила російська література. Гумор «Вечорів» також мав національний колорит, якого і читачі, і критики так тоді прагнули. Усі, хто коментував гоголівський гумор, робили це в контексті національних відмінностей між росіянами й українцями. Втім, зосередження на гуморі відволікало та послаблювало міркування про серйозні та незручні аспекти «Вечорів». До них, зокрема, належать складне позиціонування твору між російською та українською культурами; нюанси та субверсивність, беручи до уваги правлячу імперську ідеологію, в описі місця України в Російській імперії; некомпліментарні висловлювання про росіян та трагічна притча про українську історію у «Страшній помсті». Зосередження на комічному аспекті давало змогу відхилити всі ці незручні питання. По суті, книжку хоч і хвалили, критики її серйозно не аналізували і, на жаль, цей прецедент виявився надзвичайно впливовим. Сміх було відзначено, але ніхто не спитав, з чого саме автор сміється. Втім, сміх для Гоголя був не лише природною схильністю, а й також служив для маскування ідей, підривних у політичному плані, — так само, як це робив Котляревський. Він давав змогу йому функціонувати в ситуації імперії, що накладала обмеження на безпосереднє вираження, через що я розглядаю гоголівський гумор у термінах езопової мови. Український письменник того часу не мав іншого вибору, крім того, щоби бути «хитрим». Незважаючи на величезний успіх книги і той факт, що майже всі гоголівські художні проблеми, сюжетний інструментарій, наративні техніки, теми, тональності та символічні зв’язки закодовані в ній, «Вечори на хуторі», починаючи від їх початкової рецепції й аж до нинішніх часів, бували зазвичай відхилені як юнацька та дріб’язкова українська штучка. Для гармонізації російського образу автора інтерпретатори «Вечорів» великою мірою зосереджувалися на народно-стилістичній віртуозності книги у спосіб, що приховував наявний у них націоналізм. І все ж фольклоризм твору функціонує в межах його націоналізму: Гоголь визначає простий народ як основу нації в гердерівському сенсі спільноти єдиної мови, культури та історії, що залишається відмінною від інших схожих спільнот. Найпевніше, намагаючись дистанціюватись від цих сенсів, сам Гоголь неохоче погодився включити повісті з Диканьки до свого зібрання творів 1842 року, вважаючи їх незрілими юнацькими пробами. Вочевидь, він вагався, оскільки рецензенти, які критикували його пізніші сатиричні твори на російську тематику, вимагали національного апофеозу Росії в манері «Вечорів на хуторі». Вилучення повістей із видання усунуло б цю болючу проблему. Та що б не було «українським» в перелічених вище елементах, — чи то гумор, стиль або голос оповідача — воно залишалося таким, коли Гоголь переніс його у твори на російську тематику. Отже, «російськість» пізніших творів Гоголя створена з української культурної тканини, що колись стала фундаментом «Вечорів», а сам твір став важливим каналом до російської культури для українського дискурсу національної специфіки. 3. Політика писання історії

Романтичний націоналізм і його пошуки коріння націй викликав посилений інтерес в історії. Наприкінці XVIII і в XIX столітті спостерігалося піднесення філософії історії, загальної історії та історичних романів. Поширення антикварних товариств свідчить про популяризацію історії серед аматорів. У зв’язку з оцим романтичним захопленням історією та розмаїттям дискурсів, у яких вона досліджувалась, Микола Гоголь виявляється справжньою людиною своєї епохи. Його інтереси в історії сягали античності, Середньовіччя та модерного часу: всесвітньої історії — і західноєвропейської, й української історії: а також торкалися синтетичних наукових, публіцистичних і літературних жанрів. У цьому розділі увага зосереджується на націоналізмі історичних творів Гоголя. У ролі українського історика Гоголь продовжував пропагувати українську націоналістичну проблематику, хоч в інших текстах він також втручається у сферу російських історичних питань. Час від часу вони стикались. Описуючи відмінності між офіційними й неофіційними, публічними та приватними висловлюваннями, між цензурованими та не цензурованими, науковими та художніми текстами, цей розділ досліджує способи, за допомогою яких Гоголь піддавав сумніву та протистояв поняттям офіційної російської історіографії. Історіографія, історична проза та націоналізм

Романтизм відкрив нову наукову дисципліну — філософію історії. Її метою було продемонструвати єдність історичного процесу та показати історію людства в її безперервному, послідовному розвитку. У самій історіографії ця тенденція привела до спроб створення всесвітньої історії. На думку Луїса Мінка, загальна історія стверджувала, що історія людства являє собою єдину історію, котра керувалася центральною темою або сюжетом і вважала локальні історії притокою цього головного історичного наративу. Загальна історія розглядала велике розмаїття подій, звичаїв та інституцій як «переміщення єдиного та незмінного набору людського потенціалу та можливостей, диференційованих лише наслідками географії, клімату, раси та інших природних випадковостей»^[123]. Гердер бачив національні історії та всезагальну історію в діалектичному зв’язку. Він розглядав нації як справжні рушійні сили історії, оскільки лише за їхньою допомогою людство здатне цілковито розкрити свій потенціал. Гердер відкинув тенденцію Просвітництва вважати попередні епохи «варварськими» та висловився на користь відповідної оцінки кожної епохи й кожної нації. Його висока оцінка Середньовіччя особливо суперечить погляду, поширеному в епоху Просвітництва. Погляд Гердера на історію, так само як і його погляд на Volk, швидко захопив романтичну уяву Європи та Росії. Це відображено в гоголівських статтях, опублікованих у книзі «Арабески» 1835 року, на якій великою мірою і ґрунтується цей розділ^[124]. Модерна російська історіографія, яка прийшла на зміну попередній літописній традиції, народилась у XVIII столітті. Вона була відкрита німецькими вченими, пов’язаними з Російською академією наук, і такими росіянами, як Татіщев, Ломоносов і Щербатов. Під «модерною історіографією» я маю на увазі безперервний наратив на основі критичного аналізу автентичних документальних джерел, які звільнилися від біблійної хронології та легенд. Вона прагнула пояснити сукупність минулого соціального життя, враховуючи економічні, географічні та етнографічні чинники^[125]. Жоден із піонерів російської історіографії не зумів створити безперервну та повну історію Росії, а їхні спроби не можна було вважати по-справжньому модерними у прямому значенні цієї дефініції. Ніколай Карамзін, відомий письменник і офіційний історіограф імперії, якого стали вважати «першим істориком» Росії, у своїй 12-томній «Історії російської держави» (История государства Российского, 1818—1826) сягнув 1611 року. Ця праця вселила гордість у росіян і переконала їх у власному славному минулому. Вона підтримувала династичний погляд на російську історію та стверджувала, що самодержавство було найбільш адекватною політичною системою для Росії. Протягом більшої частини XIX століття «Історія» Карамзіна залишалася найбільш популярною книгою подібного роду, ставши основою для підручників з російської історії та погляду західних європейців на Росію^[126]. На відміну від зосередження Карамзіна на державі, гердеріанець Ніколай Полєвой вважав, що російська історія була історією російського народу, який упродовж кількох століть передував російській державі. Незакінчена шеститомна «Історія російського народу» (История русского народа) являє собою перший приклад романтичної, націоналістичної історіографії в Росії. Ця праця містила в собі сучасні ідеї філософії історії і, слідом за Гердером, вважала легенди, казки, народні пісні та прислів’я істинним історичним свідченням, що демонструвало ментальність народу. Через незгоду з офіційним історіографом Полєвой наразився на майже загальний осуд. Поет Пьотр Вязємський зайшов так далеко, що написав донос до міністра освіти з критикою поблажливості влади до тих, хто насмілюється не погоджуватися з Карамзіним. У ньому Вязємський прирівнює критику Карамзіна з антидержавною підривною діяльністю, називаючи «Історію» Полєвого «шарлатанською книгою»^[127]. За цією характеристикою, Гоголь мусив бути зарахований до таких диверсантів, оскільки його погляди також значно відрізнялися від поглядів Карамзіна, хоч він, на відміну від Полєвого, ніколи не виставляв цих відмінностей напоказ. На тему багатоетнічної мозаїки, яка складала російську державу, барвиста метафора Пушкіна, цитована у попередньому розділі, характеризує домінуючий погляд російсько-імперської історіографії: за законом долі, різноманітні етнічні ручьи повинні були злитись у русском море. Сеймур Беккер відзначає дивовижну згоду серед російських істориків щодо «„очевидної неминучості“ великоросійського домінування над територіями та народами східноєвропейської рівнини і злиття їх у єдину політичну та культурну спільноту». На думку Беккера, вся російська історіографія розглядала імперську експансію як собирание русских земель. Ці землі були стародавньою спадщиною, яку сама природа призначила Росії. У цих історіях територіальна експансія була пронизана гуманітарними аргументами, які спонукали Росію заступитися за своїх родичів і одновірців або врятувати своїх сусідів від неспроможності керувати самим собою. Ці твори розглядали Російську імперію «не як метрополію, оточену колоніально залежними, а як національну державу західного зразка»^[128]. Активна у формуванні ідеї самої нації, історія також стала підґрунтям для націоналістичної літератури тієї епохи. Оскільки російська етнографія та колекціонування пісень у перші десятиліття XIX століття були в зародковому стані, національно свідомі російські письменники в переважній більшості звернулися до історії. Звісна річ, народні теми та історичні сюжети часто поєднувались, проте увагу російських письменників, на відміну від Гоголя у «Вечорах», було зосереджено на історії. Як відзначає Керіл Емерсон, хоч дехто й критикував ідеологію Карамзіна, його книга отримала високу оцінку як літературний твір і зразок російської мови^[129]. Вона запропонувала незліченні історичні сюжети та «реквізити». Її вплив поширився навіть на письменників-декабристів, які критикували підхід Карамзіна за його надмірну зосередженість на правителях Росії та замовчуванні її ліберальних традицій. Більшість історичних сюжетів у літературі 1820—1840-х років зосереджено на війні з Наполеоном 1812 року або Смутном времени (1598—1613), коли Росія після закінчення династії Рюриковичів звільнилася від нашестя претендентів на трон. Ці теми запропонували можливість продемонструвати глибоке патріотичне завзяття народу і прославити династію Романових, що виникла 1613 року в ролі рятівника країни. Її царські нащадки тепер були в числі читачів і критиків цієї літератури. Ці історичні події також дозволили авторам ритуально розіграти небезпеку, яка загрожувала Росії з боку чужоземців — таких, як поляки (під час Смутного времени) та французи (1812). Хоч теми з національної історії не були рідкістю в поезії та драматургії, найбільше поширення вони отримали у прозових жанрах історичної повісті та роману. Цей період збігається з популярністю Вальтера Скотта в Росії, що характеризувалась численними перекладами його творів російською (через французьку) та багатьма імітаціями його романів. Історичний роман, що його Скотт так популяризував у цілій Європі, налічував понад половину всього романного асортименту в Росії (93 з 159 назв) у 1831—1839 роках. Перші історичні романи Заґоскіна та Булґаріна стали бестселерами^[130]. Російські письменники звернули свою увагу переважно на наративні прийоми Скотта. До них входить опис деталей, образ молодого, недосвідченого, пасивного протагоніста, який потерпає від ідеологічної суперечності; любовні сюжети, описи внутрішнього життя, так званого місцевого колориту (манер, артефактів, соціальної структури); побічна поява реальних історичних персонажів і використання діалогу для опису характеру. Низька якість російських імітацій була широко відзначена рецензентами. У процесі перекладу англійською мовою «Юрій Мілославський» (1829) Заґоскіна — перший російський історичний роман — мав пройти через низку істотних «правок», які полягали в наближенні до скоттівської моделі^[131]. Пушкінська «Капітанська дочка» (1836) являє собою радше одиничний приклад успішного скоттівського роману в Росії. Я аналізуватиму залежність Гоголя від Скотта в передостанній главі цього розділу. Російські рецензенти Скотта, на кшталт російських історіографів із їхнім запереченням того, що нам відомо сьогодні під терміном імперіалізм, здається, геть не звертали уваги на британський імперський контекст, у якому функціонувала його проза. Степан Шевирєв вважає Скотта звичайним англійським автором шотландського походження. Його шотландська тематика не заважає Шевирєву вбачати в його творах вираз англійськості, як і кількома роками пізніше висловитися про російськість гоголівської творчості, попри її український зміст. Ігноруючи імперський вимір Скотта, як і свій власний, росіяни гостро усвідомлювали націоналістичний смак його прози. Шевирєв приписує Скоттові відкриття англійської національної ідентичності^[132]. Втім, наповнити російські імітації Скотта цією невловною якістю виявилося набагато важчим за мімікрію наративних прийомів. Наприкінці 1820-х років князь Вязємський сумнівався, що з фактів, представлених російською історією, можна б було склеїти суспільну мораль або будь-які громадянські та внутрішні взаємини і міг підтримати насадження вальтер-скоттівського роману. Ксенофонт Полєвой, брат відомого публіциста Ніколая, був так само скептичним через відсутність російської національної специфіки, ключового складника цього жанру^[133]. Чи міг російський історичний роман взагалі з’явитися без адекватної історії та почуття національної ідентичності? Попри ці умови, націоналізм відіграв важливу роль у розквітлій незабаром російській історичній прозі, хоча, можливо, їй бракувало модного шотландського колориту. Цей націоналізм був підпорядкований політичним проблемам сучасності. Природа уявної російської спільноти минулого була доречною для ідентичності ніколаєвської Росії, яка сподівалася визначити свою державність за допомогою офіційної народності й акценті на самодержавстві та православ’ї. Це великою мірою пояснює популярність тем Смутного времени і війни проти Наполеона, які вдавалися до зображення патріотичного піднесення, національної солідарності й відданості цареві та релігії. Пошуки російськими письменниками невловного «національного духу» також поширювалися на етнічні периферії. Після експериментів письменників-декабристів із темами з історії балтійських провінцій Росії слов’янська Україна виявилася більш привабливою. Однак більшість російських історичних романів, які відбувались на неросійських імперських периферіях, не відповідають скоттівській парадигмі злиття національних ідентичностей центру та периферій у єдину імперську ідентичність. Замість цього в цих російських творах, як стверджував Даміано Ребеккіні, відзначено ключові моменти в асиміляції периферійних народів у культуру російського ядра. Коментуючи «імперіалістичну» течію російського історичного роману 1830-х років, Ребеккіні пише, що поруч із певною «національною екзотикою» ці твори мають намір «зробити свій внесок у перетворення численних українських, сибірських і кавказьких читачів на добрих російських підданих»^[134]. Гоголівський «Тарас Бульба» у редакції 1842 року уславлює козаків якраз у момент такої трансформації. Уряд Ніколая Першого пильно стежив за всіма літературними та науковими пошуками в російській історії через очевидну причину їхнього нинішнього політичного значення. Влада схвалювала ті твори, що запалювали вогонь патріотизму і відповідали ідеології офіційної народності та стримувала тих, хто не додержувався цієї доктрини. Автори, видавці та цензори піддавалися суворим репресіям за пропаганду ідей, які уряд вважав підривними. Після повстання декабристів Ніколай Перший замінив відносно м’який цензурний устав (із 27 статей) більш жорстким і всеосяжним уставом 1826 року (із 230 статей), який було переглянуто в 1828 році^[135]. Для монарха, перейнятого місією правити гігантською країною, Ніколай Перший продемонстрував навдивовижу глибоке зацікавлення культурною критикою. Він узурпував роль вищого арбітра ідеологічної доцільності літератури своєї імперії. Ті, хто висловлював думки, що суперечили його думкам, ризикували або доганою, або позбавленням волі, або вигнанням. Після того, як Булґарін і Ґреч опублікували в Северной пчеле критичну рецензію на «Юрія Мілославського» Заґоскіна — роман, який подобався імператору, але їм про це було невідомо — їх обох засудили до короткого ув’язнення. У романі війну проти поляків під час Смутного времени було зображено як патріотичне повстання святого православного російського народу. Рецензент Северной пчелы розкритикував опис романного персонажа-козака як російського патріота, вказуючи на те, що «запорожці в той час були заклятими ворогами Росії»^[136]. Тому заради історичної точності Северная пчела відкинула анахронічну трансформацію козаків XVII століття на вірних російських підданих, і ця ідея Ніколаю Першому та багатьом читачам журналу видалася непривабливою (журнал був завалений листами, які протестували проти цієї рецензії). Несхвальна рецензія на історичну драму Нестора Кукольника «Рука Всевишнього вітчизну врятувала» (Рука Всевышнего Отечество спасла) (1834) принесла навіть іще важчі наслідки Ніколаю Полєвому. (Кукольник був однокашником Гоголя по Ніжинському ліцею; Гоголь ненавидів його творчість. ) Фальшивий, офіціозний патріотизм Кукольника у його інтерпретації вигнання поляків 1612 року викликав насмішки Полєвого. Він висміяв наївну тезу Кукольника про Божественне Провидіння, яке захищає Росію і виганяє її ворогів^[137]. Полєвой не знав, відсилаючи свою рецензію до друку, що Ніколай Перший дав своє особисте благословення цій п’єсі та її авторові. Якщо влада і раніше вважала діяльність Полєвого підозрілою, особливо його критику Карамзіна, то ця рецензія прискорила його падіння. Його Московский телеграф, який вважався чи не найкращим російським журналом, було закрито, а Полєвому — заборонено займатися журналістикою. Через два роки вибухнув ще більший скандал у зв’язку з публікацією Надєждіна в Телескопе російського перекладу з французької «Філософських листів» Пєтра Чаадаєва. Хоча раніше Вєнєвітінов і Кірєєвський уже бавилися схожими ідеями, абсолютне похмуре чаадаєвське бачення місця Росії в людській цивілізації у своєму песимізмі перевершило всі інші. В епоху тріумфальних патріотичних інтерпретацій російської історії — чи то у складній манері Карамзіна або вульгарній манері Кукольника, чаадаєвська ідея про те, що Росія, назавжди загрузши у вічній цивілізаційній порожнечі, не має ні минулого, ні майбутнього, не могла не виявитися підривною, образливою та провокативною. Чаадаєв пішов настільки далеко, що стверджував: якби Росія не опинилася на шляху монгольських орд по дорозі до Західної Європи, її існування, ймовірно, було б непоміченим у світовій історії. У відомому фрагменті Чаадаєв характеризував Росію як виняток із універсальних людських законів: «Самотні у світі, ми світові нічого не дали, нічого у світу не взяли, ми не внесли в масу людських ідей жодної думки, ми ніяк не сприяли рухові людського розуму, а все, що дісталося нам від цього руху, ми спотворили». Ґерцен порівняв вплив чаадаєвського листа з «пістолетним пострілом посеред ночі»^[138]. Після публікації листів цензора було звільнено від виконання своїх обов’язків, Телескоп нарешті закрито, а Надєждіна вислано до Сибіру. Як і у випадку з Булґаріним, Ґречем і Полєвим, найвищі ешелони російської влади взяли активну участь у боротьбі з кризою. Після того, як міністр освіти представив чаадаєвські листи Ніколаєві Першому, цар сам розпочав кампанію проти їхнього автора. Вона закінчилася офіційним оголошенням божевілля автора та домашнім арештом із обов’язковими щоденними візитами лікаря протягом року. Чаада'ву було відмовлено у праві на публікацію, а іншим було заборонено згадувати його ім’я у пресі. Ці репресивні заходи були особливо суворими, якщо врахувати, що вони були спрямовані проти блискучого інтелектуала та зразка громадянської мужності, людини, яка служила в почесній гвардії Алєксандра Першого під час війни з Наполеоном. Проте в контексті нещодавно розпочатої кампанії офіційної народності злочин Чаадаєва набув загрозливих розмірів. Хоча, як нагадує Міхаїл Лємке, Чаадаєв і залишає недоторканим принцип самодержавства з уваровської тріади, двом іншим її частинам — народності та православ’ю дає вкрай негативні оцінки^[139]. Як стверджує Чаадаєв, Росія не виробила жодної традиції, здатної підтримати національне життя: вона була не лише цивілізаційною, а й також національною tabula rasa. Її грандіозна нова столиця — Санкт-Петербург — у чаадаєвських листах постає як «Некрополь», місто мертвих. Коментуючи ізоляцію країни від інших цивілізованих народів, Чаадаєв покладає значну провину на спадщину Візантії, яка, на його думку, відокремила православну Росію від західного християнства та його благотворного інтелектуального впливу. Це було анафемою для офіційної догми, що намагалася зобразити православ’я наріжним каменем національної гордості, а не перешкоди. Про ступінь, до якого чаадаєвські ідеї виявилися неприйнятними не лише для царської, а й також совєтської влади, свідчить той факт, що вперше повний текст чаадаєвських «Філософських листів» став доступним у Росії лише 1987 року^[140]. Перед тим, як торкнутися стосунків Гоголя з історією, слід відзначити, що чаадаєвські листи й інші справи демонструють політичну делікатність теми та старання уряду на середину 1830-х років привести її трактування у відповідність до його власної ідеології. У 1833—1834 роках ця ідеологія отримала відданого апологета та важливу трибуну — Сєрґєя Уварова, міністра освіти, та Журнал Министерства народного просвещения, який мав на меті оприлюднення офіційних поглядів уряду. Націоналістична ідеологія Уварова, зведена до триєдиного гасла православие, самодержавие и народность, докладно аналізувалась у першому розділі. Однак слід наголосити в новому контексті, що Уваров надавав вивченню російської історії величезне значення у загальній схемі національної освіти — настільки, що називав інтерпретацію та викладання історії строго «державним завданням»^[141]. Журнал його міністерства відіграв роль у межах ширшої кампанії з відповідною дискусією навколо російської народності, що вже вирувала в публічній сфері, та перетворив її на державний інструмент соціального контролю. Журнал прагнув поширювати погляди на історію, які або відповідали цим більш насущним політичним цілям, або зміцнювали їх. У числі цих цілей була русифікація неросійського населення імперії, що й відбивалося в уваровській освітній політиці й у статтях журналу^[142]. Хоча Гоголь повністю й не пристав на урядову версію офіційної народності, його кар’єра як історика-науковця вимагала від нього демонстрації підтримки, що він і зробив. У перший рік існування журналу Гоголь був одним із його найактивніших авторів, опублікувавши на його сторінках чотири історичні статті, що пізніше з’явилися в «Арабесках»^[143]. Гоголь як професійний історик