![]()
|
|||
Annotation 3 страница Сучасна російська громадська думка вважає Україну невід’ємною частиною Росії, ставлячись до українського прагнення незалежності зі страшенним нерозумінням. Тому може здатися неймовірним, що ідея українсько-російської спільності була народжена лише у другій половині XVII століття самими ж українцями[40]. Українське духовенство, яке домінувало в той час у російській церковній ієрархії, розробило поняття східнослов’янської спільності, щоб не виглядати аутсайдерами. Росіяни визнали цю ідею настільки привабливою, що наступним поколінням українських націоналістів важко було позбутися її. І ще в XIX столітті ставлення росіян до того, чи українці є насправді росіянами, було суперечливим. Ідея спільності зіткнулася з реальним сприйняттям України, яка для росіян, що спромоглися відвідати її, здалася навдивовижу чужорідною. І справді, в культурному, мовному, політичному та соціальному аспектах рівень роз’єднаності між Україною та Росією був суттєвим після століть окремого політичного існування, протягом яких ці два світи мали незначні зв’язки, якщо взагалі мали. Попри імперську політику гомогенізації, ці відмінності збереглись. Більшість численної подорожньої літератури першої половини XIX століття, яка намагалася зробити цю невідому землю зрозумілою для росіян, випромінювала почуття здивування від міри української самобутності[41]. Гоголь міг підігрувати екзотиці України у своїх повістях 1830-х років, тому що вона все ще була екзотичною для Росії. Заяви про синонімічність України з Росією, здавалося, ґрунтуються не на реальних оцінках, а на силі переконання в тому, наскільки ця ідея чудова. Ті, хто її проголосив, часто самі були не надто впевнені у сказаному, і цю невпевненість схильні були відносити до гарячковості своїх заяв. Урешті-решт, ті самі росіяни, котрі, через Гоголеву подругу Смірнову, поставили письменникові у 1844 році запитання: вы русский или хохлик? Всупереч офіційному дискурсу єдності, відмінність, вочевидь, відчувалась, а від середини XIX століття і далі вона мала все більше значення. Ідея російсько-української спільності міститься в понятті спільного історичного коріння. Офіційна російська історіографія прийняла її, пропагуючи схему споконвічної єдності всіх східних слов’ян, їхнього подальшого поділу та тріумфального возз’єднання. Відповідно до цієї точки зору, середньовічна київська держава, яка об’єднала східних слов’ян і загинула у XIII столітті від татарської навали, являла собою витоки російської державності. Тому заради порятунку від татарського «ярма» ця державність була перенесена на північ, до московських земель, тоді Київське князівство стало жертвою зловорожого іноземного панування — спочатку татар, потім литовців, а після унії литовців із польською короною у 1569 році — поляків. «Возз’єднання» почалося тоді, коли лівобережна Гетьманщина підпала під протекторат московського царя в 1654 році. Більша кількість українських земель потрапила під російську зверхність наприкінці XVIII століття внаслідок трьох поділів Польщі (1772–1795). Російська історіографія подала ці процеси як відновлення історичної справедливості та возз’єднання споконвічної давньоруської єдності («Русь» і відповідний прикметник «руський» — не плутати з «Росією» та «російський» — позначають усі східнослов’янські православні землі до виникнення московської держави). Цей історичний наратив хоч і часто використовувався в офіційній ідеології, проте викликав певне невдоволення. Слияние українців із «братнім» російським народом було далеким від узгодженого і взаємовигідного союзу. Насильницьким і мирним шляхом українські козаки, що були напівмілітарним суспільством, чинили опір зазіханням царизму на їхню автономію. Хоча від середини XVII до кінця XVIII століття українці утримували інтелектуальне лідерство в імперії Романових, метрополія, як і конкретна імперська політика, виснажила місцеві культурні ресурси. Так само поняття споконвічної руської єдності неможливо прийняти як певність. До сьогоднішнього дня київська спадщина являє собою суперечливий ґрунт і для української, і для російської історіографії, оскільки вона має виняткову важливість для обох національних ідентичностей. Дозволити українцям окрему ідентичність, що її коріння походить із древнього Києва, означало б для росіян відмовитися від власних претензій на нього, а отже, обмежити сторінки славної історії Росії. Росіяни воліли розглядати українців як відступників від монолітної ідентичності древньої Русі[42]. Українці, однак, вважають Київську Русь власним корінням і початки Росії пов’язують із подальшим зростанням північних князівств — Володимиро-Суздальського, а згодом Московського. Поняття політичної спадкоємності Київської Русі та Московії відтоді підважується вченими, і сам Гоголь досліджував київський період з метою віднести його до української історії[43]. «Зловорожий іноземний гніт» також не може вважатися найкращою характеристикою епохи, що передувала російському правлінню в Україні. Зв’язки України з розвиненою політичною культурою Речі Посполитої, з її традиціями договірних відносин, представницьких органів і вибірної влади справили певний позитивний вплив на українські форми соціального, політичного та культурного життя. Хоча Річ Посполита і практикувала імперську політику стосовно східних слов’ян у межах своїх кордонів, українці, що захищали свою автономію після приєднання до Російської імперії, оформили свої сподівання, посилаючись на старі закони та привілеї, надані їм у Речі Посполитій. Царі завзято прагнули викорінити цей вплив. Українські регіони до запровадження російської «цивілізації» були далекі від стану tabula rasa: там існувала система місцевих інституцій, які обслуговували громадянські, політичні, фінансові, юридичні, релігійні та військові потреби населення. Включення Гетьманщини до складу Росії означало інкорпорацію до складу імперії окремого державного утворення з іншою та вищою культурою[44]. Гоголь зайшов настільки далеко, що стверджував у статті Взгляд на составление Малороссии, мовляв, «відокремлення» від Росії не привело ні до чого іншого, як до формування української нації, що її наріжним каменем була козацька республіка. Військова служба козаків у Речі Посполитій на певний час забезпечила їм певний рівень автономії. Вони служили як охоронці кордонів Речі від турків і татар та часто воювали проти Московії поруч із польсько-литовськими військами (предок Гоголя відзначився в одній із таких кампаній). Однак тенденції до окатоличення та полонізації підживили невдоволення, що знайшло свій вихід у повстанні Богдана Хмельницького. Повстання призвело до включення першої значної частини українських земель до складу російської держави в 1654 році. Шукаючи стратегічної переваги над поляками, Хмельницький звернувся до московського царя з проханням взяти під свій протекторат Лівобережну Україну. Цар пристав на це, але, на жаль для українців, обидві сторони зрозуміли сенс Переяславських угод по-різному. Росіяни сприйняли їх як одностороннє підкорення, тоді як українці вважали їх договором рівних сторін — цю думку Гоголь висловив у своїх неопублікованих історичних нотатках. На біду наступним російським правителям, українці були наполегливі у вимогах автономії, гарантованої Переяславськими угодами. Хоча царі підписали й періодично підтверджували їх, вони не вважали їх обов’язковими. Знищення регіональних привілеїв було прискорене після того, як козацький лідер, гетьман Іван Мазепа, спробував відокремитися від Росії у 1708 році шляхом союзу із ворогом Пєтра Першого, шведським королем Карлом XII. Цар жорстоко придушив цю спробу й обмежив українську автономію. І все ж, усупереч офіційній демонізації Мазепи, Гоголь змалював його в неопублікованому фрагменті як мудрого державного діяча й українського патріота. 1785 року Єкатєріна Друга офіційно скасувала Гетьманат і привела Україну у відповідність до адміністративної системи імперії. Вона почала процес зрівнювання у статусі російських та українських військових та аристократичних еліт, який був завершений на початку XIX століття[45]. Гоголь критично подав ці події у своїх українських повістях і неопублікованих нотатках. Офіційний імперський термін для позначення українських земель — Малороссия — сприяв концептуальному розчиненню України в Росії. Він походить із церковного терміна XIV століття, що означає меншу відстань українських земель від Константинополя — на відміну від північноруських. Московія привласнила цей термін після включення до свого складу Гетьманщини. І все ж, в імперському контексті, термін Малороссия підкреслював «єдність» обох Росій і пропагував образ українців як таких, що позбавлені старшинства та значення, які були привілеєм їхнього великого північного «брата». Багато в чому подібно до шотландців та ірландців на британській службі українці радо прийняли запрошення Росії приєднатися до цього імперського проекту, допомагаючи налагодити життя на нових територіях і надаючи адміністративне know-how в обмін на землі, кріпаків і прибуткові державні посади. Серед них був і князь Безбородько, особистий секретар Єкатєріни і брат засновника Ніжинської гімназії, яку відвідував родич Гоголя Дмитро Трощинський, що його багатою бібліотекою користувався майбутній письменник. Важливо зрозуміти, що у XVIII і на початку XIX століття вірність Російській імперії не обов’язково означала зраду України. За порівнянням Стівена Величенка, шотландський і український випадки показують імперські й регіональні ідентичності як цілком сумісні в цей період. Саме це почуття лежить і в основі визнання Вальтером Скоттом, мовляв, серце в нього якобінське, тоді як розум ганноверський, і в основі Гоголевого уславлення двох цілковито рівноцінних частин його ідентичності —української та російської — в його листі до Смірнової[46]. Проте упродовж XIX століття динаміка російсько-українських відносин змінилась. Зростання кількості кваліфікованих етнічних росіян зробило провінціалів менш бажаними в імперській бюрократичній машині. Застосовуючи термін Девіда Сондерса, великий північний шлях, за допомогою якого чимало українців здійснили кар’єри в імперській системі, став багатолюдним. На щастя для світової літератури, власний шлях Гоголя на цьому шляху виявився неуспішним. Росіяни помітно обурювалися прагненнями українців до імперської кар’єри, позначаючи це явище як малороссийская пролаза[47]. Надмірний і нетерпимий централізм імперського уряду та зростання етнолінгвістичного російського націоналізму посилили сподівання у русифікації імперських провінцій, і особливо України. Поєднання ідентичностей ставало неприйнятним. Для росіян вірність щодо України почала асоціюватися з невірністю щодо Росії. Вони почали очікувати однозначних відповідей на запитання, подібні до того, яке поставила Смірнова Гоголю. Його труднощі з відповіддю показують, що він чудово розумів тиск, щоб стати «повноцінним» росіянином і відмовитися від власної українськості. Чого він, утім, так ніколи й не зміг зробити. Політика царського уряду та зміни ставлення в російському суспільстві радикалізували сепаратистський елемент в українському суспільстві й таким чином спричинилися до появи українського націоналізму. Шотландська й українська моделі, за Домініком Лівеном, розійшлися у 1830-х і 1840-х роках. У час, коли шотландці були «найбільш задоволені» в межах Британської імперії, українці обрали окремий шлях від того, що провадив до Санкт-Петербурга[48]. Сучасна українська національна свідомість, яка виникла наприкінці XVIII століття, розвинулась на початку XIX століття в рамках діяльності інтелектуалів і науковців (українські еліти були значною мірою русифіковані), котрі, як зазначає Марк Рефф, «систематично розробили свої наукові та філософські обґрунтування» та рішуче протистояли імперському істеблішменту[49]. За словами Шпорлюка, українська ідентичність, отже, була сформована тими, «хто дає імена, класифікує та концептуалізує», і, як я показую у другому та третьому розділах, Гоголь належав до їх числа. Проте їхня справа мала очевидний політичний характер: Попри свої українські симпатії, Гоголь належить до когорти українців, які, починаючи від XVII століття, «клали свої яйця в російський кошик і зробили свій внесок у розвиток національно-імперської ідеології Росії»[59]. Від церковників, які переважали в московських церковних інституціях у XVII столітті, до ідеології імперської експансії Пєтра Першого і східнослов’янського православного братства, від малих і великих будівничих імперії Єкатєрінинської епохи до ентузіастів українського фольклору, історії, націоналізму і всього слов’янського у XIX столітті, українці були в перших лавах тих, хто впливав на хід російської культури, визначав її орієнтацію та інтереси. Народившись у культурі, в якій західні політичні та філософські ідеї, часто-густо трансльовані за посередництвом Польщі, були спочатку асимільовані або переформатовані для слов’янського світу, ці українці опинились у становищі, коли могли отримати вигоду від західного курсу Московії, стаючи на службу імператорові. Націоналізм становив важливу частину цієї угоди в гоголівські часи. За деякими оцінками, з інтелектуалів неаристократичного походження, які зробили свій внесок у розвиток російського націоналізму, приблизно 50 % були українцями[60]. На відміну від поширеного образу Росії як незалежного гравця на сцені європейської культури, який досягнув повноліття у XIX столітті, Росія все ще покладалася на неросійське слов’янське якщо не посередництво, то принаймні передування. Саме походження російського слова народность ілюструє цю тенденцію. Воно було запроваджене 1819 року князем П. А. Вяземським, котрий у листі до друга написав: «Зачем не перевести nationalité — народность? Поляки сказали же: narodowoś ć. Поляки не так брезгливы как мы, и слова, которые не добровольно перескакивают к ним, перетаскивают они за волосы, и дело с концом»[61]. Вяземський запозичує це слово з новаторського польського трактату Казімежа Бродзінського «Про класичність і романтичність, а також про дух польської поезії» (1818), який запровадив його в польський контекст[62]. У часи Гоголя, під час пошуків «національної ідеї» в російській літературі, Україна представила привабливу альтернативу таким західним периферіям, як Лівонія та Естонія, з якими російські письменники експериментували раніше. Вона запропонувала модель, яка, що найважливіше, була слов’янською та православною і ґрунтувалася на культурних, історичних і етнічних зв’язках, що ввійшли в моду з романтичним культурним націоналізмом, який набув поширення у тогочасній Росії. Це хвиля, що її Гоголь осідлав своїми «Вечорами на хуторі біля Диканьки», які породили такий глибокий відгук у його російських читачів і стали початком його слави. Успішна трансплантація Гоголем у російську літературу українського бачення національної самобутності та способів її кодування в мистецтві належить до давньої традиції українського внеску в російську культуру. Замість того, щоб вважати це майже зрадницьким актом «таврування і передачі» України Росії, за словами Юрія Луцького, я пропоную менш оціночну точку зору, таку, що бере до уваги імперський контекст, у якому Гоголь працював і який підкреслює спільний простір російської та української культур — їхню взаємодію та сферу дотику[63]. На додачу до багатьох наративів імперського домінування й експлуатації, випадок України демонструє вплив «периферії» на «ядро». Це справді є новим напрямом у колоніальних студіях, що дедалі більше уваги приділяють формуванню єдиної аналітичної структури для вивчення метрополії та колонії і більш чутливі до способів, за допомогою яких імперські проекти впливали на «ядро», імперіалізуючи самі культури[64]. На відміну від Луцького, я вважаю Гоголеву відданість і темі України, і тематичним та оповідним моделям української літератури свідченням сили його української ідентичності та культури. Як демонструють обставини навколо «Тараса Бульби» у 1842 році, Гоголь «передавав» українськість Росії, навіть коли така передача була зовсім не потрібна. У цей момент його російська аудиторія очікувала приємного художнього зображення російського народу, але Гоголь виявився неспроможним виконати цей запит. Українська спадщина Гоголя належить до ключових проблем, пов’язаних із дослідженням його націоналізму. Наполягання на окремішній культурній і етнічній ідентичності України пояснює, чому, провівши свої роки становлення в Україні, Гоголь не втратив живого зацікавлення нею, звертався до неї за натхненням упродовж своєї літературної кар’єри й навіть в останні роки свого життя стверджував, що його українськість була такою ж важливою, як і його російськість. Місце України в імперській периферії та загрожене становище української мови є вагомими причинами того, чому, будучи амбітною людиною, що завжди турбувалася про свій вплив на світ у цілому, він вибрав для твоєї творчості російську мову. Статус України як російської імперської периферії із сильним відчуттям культурної окремішності та місцевих традицій зумовив те, що й українські, і російські національні почуття залишили відбиток у творчості Гоголя. Громадянська, патріотична прихильність до Російської імперії та почуття українського культурного й локального націоналізму представляли дві ідентичності, які накладалися одна на одну в багатьох українців, включаючи Гоголя. З часом ці складні ідентичності стали все більш неприйнятними з погляду російського націоналізму, а незабаром і для радикально налаштованої свідомої української інтелігенції. Але на той час Гоголь уже більше не брав активної участі у проектах українського націоналізму, хоч українськість і залишалося вагомою частиною його ідентичності. Замість цього він приєднався до пошуків розшифрування загадки російськості, таким чином вибираючи тернистий і важкий шлях, для якого йому було недостатньо інстинктів тубільця. 2. Від українця до російського письменника Гоголь став письменником у розпал романтичної моди на національний колорит у мистецтві. Однак, попри весь ентузіазм, з яким російська аудиторія сприйняла першу книгу Гоголя, країна, відображена у «Вечорах на хуторі біля Диканьки» (1831—1832), була не Росією, а Україною. Будучи далекою від згладжування цієї відмінності, книга насправді на цьому наголошувала. Хоч ранні критики творчості Гоголя вважали її еманацією українського націоналізму і трактували Гоголя як українського письменника, її подальша рецепція переакцентувала українськість книги й вихолощувала її в термінах народної або слов’янської фантасмагорії. Ймовірний статус Гоголя як головного російського письменника відіграв важливу роль у цій переоцінці. У цьому розділі я намагаюся переломити цю тенденцію, читаючи «Вечори» як головний художній прояв українського націоналізму Гоголя, який випливав з антиімперського імпульсу. Перша книга Гоголя ґрунтується на гердерівській концепції націоналізму, який розглядав нації як органічні спільноти, що формувалися за допомогою особливих природних і географічних умов і були пов’язані культурою, історією та мовою. Гердер мало уваги приділяв державам, вважаючи їх тоталізуючий імпульс несприятливим для щасливого розквіту національного розмаїття. Україна Гоголевих «Вечорів» постає як така собі органічна національна спільнота, що бореться проти розчинення в імперській російській державі. Етнічне підґрунтя Гоголя та відкриття ним українськості Гоголь не був народжений або вихований українським націоналістом-романтиком. Він виріс в умовах змішання культур, що було характерно для української аристократії на початку XIX століття. Батько Гоголя був якнайкращим втіленням цього середовища. Він писав комедії українською мовою, передплачував польський часопис Monitor і Украинский Вестник та писав листи до своєї дружини мовою російської сентиментальної прози[65]. Родина мешкала у власному маєтку у Василівці Полтавської губернії на Сході України. Вони були частково русифікованими підданими імперії, як і більшість української аристократії того часу. Однак це не стерло їхньої українськості, яка становила життєво важливу частину їхньої культури та щоденного життя, хоч і була далека від будь-якого самосвідомого національного партикуляризму. Малий «Нікола», як називала його мама мішанкою українського та російського варіанта цього імені (Микола і Ніколай), брав участь у постановках українських драм у домашньому театрі його дядька Дмитра Трощинського, заможного покровителя українського мистецтва, і використовував багату дядькову бібліотеку[66]. Вся родина розмовляла і листувалася російською (часто-густо українізованою), хоча з деякими членами родини та друзями вони послуговувалися українською. Микола Гоголь виріс двомовним, розмовляючи російською й українською, та, як і його батько, умів читати польською[67]. Російська мова його прози, а надто його листів, пересипана невитравними українськими штампами[68]. У родинній спадщині був також і польський компонент, але Гоголь намагався дистанціюватися від нього. Його мати походила з польсько-українського аристократичного роду, і наскільки Гоголеві було відомо, його козацький предок Остап Гоголь отримав шляхетський титул від польського короля за заслуги у війні проти Московії[69]. Родинне прізвище насправді було Гоголь-Яновський (у польському написанні — Janowski), а їхнє володіння мало назву Яновщина (ПСС 10, 235). Але в той час, як Миколині батьки здебільшого використовували польське прізвище «Яновський», Гоголь відмовився від нього на користь українського «Гоголя». У Санкт-Петербурзі він використовував польське прізвище ще рідше й остаточно відмовився від нього приблизно в часи Польського повстання 1830—1831 років[70]. У повісті «Старосвітські поміщики» Гоголь висміював тих українців, які маскували своє походження після прибуття до російської столиці додаванням літери «в» до своїх українських прізвищ (які закінчувалися на -о, утворюючи, таким чином, російське прізвище із закінченням -ов). А втім, відмовившись від свого польського прізвища, Гоголь сам узяв участь у подібному акті етнічного маскування. До речі, перш ніж вибрати прізвище «Гоголь», майбутній автор «Старосвітських поміщиків» експериментував із русифікацією польського прізвища «Яновський», змінивши його на «Янов»[71]. Якщо йти тільки за прикладом Трощинського, Гоголеві батьки усвідомлювали, що заможність і безпека досягаються вірною службою імперії. І не дивно, що вони пов’язували надії з державною службою свого сина. Вони відправили його до нещодавно створеного Ніжинського ліцею, який готував молоду українську аристократію до кар’єри в імперській армії та адміністративних установах (насправді переважна більшість однокласників Миколи обрали цей шлях). Здавалося, Гоголь просто приречений на блискучу державну кар’єру. Він відправився до Санкт-Петербурга у грудні 1828 року, щоб почати її, незважаючи на свої літературні зацікавлення. Очікуваний з нетерпінням переїзд Гоголя до імперської столиці обернувся важкою зміною, а його великі надії так ніколи й не матеріалізувались. Петербург як місто розчарував Гоголя. Його бідність і невдачі з планами щодо державної служби, поза сумнівом, сприяли цьому почуттю, але, врешті-решт, саме місто викликало в Гоголя довічну відразу. Він описав свої перші враження у листі:
|
|||
|