Annotation 2 страница

Як різкий контраст до сучасної чутливості, націоналізм та імперіалізм яскраво сяяв на горизонті культури XIX століття. Суспільства прагнули стати націями, а імперії вважалися особливо успішними державами. Націоналізм по-особливому вплинув на кожне європейське суспільство, і його вплив на культуру XIX століття неможливо переоцінити. Він підготував плідний інтелектуальний клімат і просунувся на різних фронтах — політичному, науковому та культурному. По суті, всі аспекти людської діяльності відчули поклик до саморефлексії та переосмислення заради пристосування до нового світогляду, відповідно до якого людство поділене на нації, національності, що були найвищою соціальною метою та найшляхетнішим об’єктом відданості. Росія взяла участь у цьому бродінні. Націоналістичні настрої, що пустили паростки у XVIII столітті, розквітли у XIX столітті набором ідеологій і захопили всі сфери російського життя. Гоголівська творчість і її сприйняття відіграли важливу роль у цьому процесі. Загальна теорія націоналізму

Відповідно до поширеної думки істориків і теоретиків про те, що націоналізм передує творенню націй, я розглядаю національну ідентичність як мету націоналізму — саме у процесі її творення і перебуває націоналізм. «Процес» тут є ключовим терміном, який дозволяє відійти від есенціалістського мислення про національну ідентичність як тип колективної ідентичності, чия «сутність» входить до набору іманентних рис, що визначає виключно певне населення і може бути об’єктивно встановленою. Навпаки, національна ідентичність не є незмінною і дискретною сутністю. Концепція та форма нації перебувають у безперервному процесі переосмислення та перевизначення, що реагує на поточні соціальні, історичні та культурні реалії. Національна ідентичність співіснує з іншими формами ідентичності, такими як клас, ґендер або релігія. Ба більше, вона не обов’язково повинна бути винятковою, як показує приклад держав, створених іммігрантами, та багатоетнічних імперій на кшталт Росії гоголівських часів. Як і в епоху імперій, так само й тепер паспорт часто пропонує безнадійно редукований образ складного явища, що називається «національною» ідентичністю. Це було цілком справедливо і щодо народженого в Україні підданого Російської імперії з польськими домішками в походженні, котрий є предметом цього дослідження. Поняття національної ідентичності як кінцевого результату націоналізму має вирішальне значення для цієї книги, яка значною мірою уникає питання ідентичності, замість цього зосереджуючи свою увагу на дослідженні дискурсу націоналізму в гоголівській творчості. Побачити, як працює націоналізм у цих текстах, означає відстежити структуру націоналістичних ідей, помітити шви їхнього формування, а значить, поставитись до націоналізму як людського винаходу, що й продемонстрували останні дослідження^[11]. Ці нації — винайдені або уявлені, а не (пере)відкриті — стали широко прийнятою ідеєю в науковій спільноті. Інші, більш суперечливі аспекти націоналізму привели до поширення теорій, жодна з яких, проте, не може служити універсально застосовною «головною змінною», як слушно відзначив Крейґ Колгаун. Хоч Колгаун вважає націоналізм дуже різноманітним феноменом, щоби бути повністю поясненим якоюсь одною теорією, він, проте, систематизує його шляхом виокремлення трьох головних вимірів: «По-перше, існує націоналізм як дискурс [курсив мій]: вироблення культурного розуміння та риторики, яке веде людей у світі, аби осмислити та сформулювати їхні устремління в термінах ідеї нації та національної ідентичності, та вироблення певних версій націоналістичної думки та мови в певних умовах і традиціях. По-друге, існує націоналізм як проект [курсив мій]: соціальні рухи та державна політика, за допомогою яких люди намагаються просунути інтереси колективних груп, що їх вони розуміють як нації, зазвичай застосовуючи певні комбінації (або в історичній перспективі) розширеної участі в існуючій державі, національній автономії… або об’єднанні територій. По-третє, існує націоналізм як оцінка [курсив мій]: політичні та культурні ідеології, які утверджують перевагу для певної нації… У цьому третьому значенні націоналізму часто надається статус етичного імперативу: до прикладу, національні кордони повинні [курсив оригіналу] збігатися з державними кордонами: члени нації повинні [курсив оригіналу] підкорятися її моральним цінностям»^[12]. Колгаунова еластична модель націоналізму як такого, що існує у трьох вимірах — дискурсу, проекту та оцінки — узгоджує одночасність і взаємопроникнення різноманітних націоналістичних феноменів. Вона також дає змогу розрізнити націоналізм проповідників ксенофобської етнічної ненависті від відносно безневинного націоналізму збирачів фольклору. Отже, що таке нація? У своєму політичному аспекті нація є «народом», що розуміється як вмістилище політичної легітимності, а націоналізм як дискурс допомагає встановити, «ким є цей відповідний народ»^[13]. Але навіть у цьому політичному сенсі нації є дискурсивними, риторичними утвореннями. Серед їхніх можливих рис Колгаун наводить окремішність території та населення, неподільність, суверенність або прагнення до неї, безпосередню причетність людей до нації, участь населення в колективних справах, загальну культуру та історію, спільне походження або расові характерні риси, а також особливе історичне чи сакральне ставлення до території. Жодна з цих рис окремо не може правити за визначення нації. Воно існує як структура та поєднання всіх наведених рис. Більшість їх, звісна річ, неможливо перевірити емпірично. Нації є тим, що Річард Гендлер називає «суб’єктивними групами», і це означає, що вони характеризуються не так рисами, притаманними кожному членові, як відчуттям себе особою, якій притаманні ці риси^[14]. За словами Колгауна, «нації складаються значною мірою шляхом самоствердження, шляхом обговорення, осмислення і дії, що покладається на подібного роду претензії щодо творення колективної ідентичності, мобілізації народу до колективних проектів та оцінки людей і практик»^[15]. Усі існуючі теорії часто відокремлюють політичні та культурні аспекти націоналізму. Національна ідентичність, незалежно від її політичної функції, часто формується на культурній спільності, і навіть громадянський патріотизм, як було показано, не виняток^[16]. По суті, культура є політикою, і саме тому відмінність між політичним і культурним націоналізмом є помилковою дихотомією. Роман Шпорлюк формулює це найкраще, вважаючи націоналізм
«політичним ab initio («з початку», лат. — Прим. перекл. ) — навіть коли люди, залучені до націоналістичної діяльності, заперечують будь-яку політичну мету чи зміст або наполягають на тому, що їхнім єдиним предметом є наукове розуміння політичної культури, фольклору та місцевої історії. Такий погляд ґрунтується на розумінні влади як політичного явища не лише у класичному формулюванні (тобто монополії на легітимне застосування сили); існує ще й економічна влада, а також соціальна та культурна — влада над виробленням і поширенням символів, цінностей та ідей… Отже, «народні будителі», піддаючи сумнівам владні стосунки та цінності, які їх підтримують, в силу того, що вони доклали зусиль для встановлення владних структур, цілком очевидно були залучені до процесу, який принаймні за своєю суттю був політичним заходом»^[17].
Окрім того, незважаючи на політичні та соціально-економічні чинники, які допомогли підготувати підґрунтя для появи націоналізму, саме культурно-інтелектуальні еліти, що артикулювали його ідеї та проповідували його народження, перетворили націоналізм на силу, яка змінила світ. Ця діяльність еліт мала особливо велике значення, наприклад, у Росії — через брак участі народу в політичних процесах Росії і лише 5 % грамотного населення у першій половині XIX століття. Грамотність була майже виключно прерогативою дворянства, інтелектуалів і духовенства^[18]. Тож ця книга трактує націоналізм як феномен «зверху», радше як дискурс освічених еліт, ніж народні настрої. Отже, використовуючи термін «націоналізм», я не роблю тверджень про ступінь національної самосвідомості серед широких верств російського та українського населення. Так само не ототожнюю націоналізм із національними політичними рухами, про існування яких у Росії, а особливо в Україні в першій половині XIX століття мали б дискутувати історики. Цей термін використовується в моїй книзі у значенні дискурсу, як його визначає Колгаун, або — коли цей дискурс залучає владні стосунки всередині суспільства імперії — в сенсі ідеології. Гоголівський текст цілком формує націоналізм такого типу^[19]. Резонанс цих текстів для сучасних і майбутніх націоналістів перетворює Гоголя на ключову фігуру в розвитку обох типів націоналізму. Російський націоналізм і Гоголь

Росіяни намагалися стати нацією принаймні від кінця XVIII століття, зробивши отримання цього статусу і його визнання іншими націями своєю головною турботою. Хоча, на думку багатьох, ця мета до сьогоднішнього дня для росіян недосяжна, російський націоналізм від того слабшим не був. Більшість учених датують появу сучасної національної свідомості останнім десятиліттям XVIII століття^[20]. На початку XIX століття ці прагнення здобули спеціальні терміни — народності (народность) і національності (национальность)^[21]. Хоча правителі Росії переважно були заангажовані в династичні інтереси, вони часто стимулювали націоналізм. Вивівши Росію на шлях модернізації, Пьотр Перший (роки правління 1689–1725) створив умови для розвитку модерної національної свідомості. Йому приписують якщо не запровадження, то популяризацію ідей нації (народа) та держави. Пьотр також уможливив обмежену соціальну мобільність — важливий чинник націоналізації, відкривши державну бюрократію для людей неаристократичного походження шляхом запровадження «Табеля про ранги» (1722). Це була офіційна ієрархія державної служби, у якій, однак, аристократія переважала та мала певні привілеї. Пьотр прорубав Росії «вікно» на Захід, забезпечивши плацдарм на Балтійському морі. Бажаючи переробити Росію за образом західної країни на кшталт Швеції або Голландії, він розтоптав давні російські традиції, вважаючи їх перешкодою на шляху до прогресу. Петрова суперечлива спадщина визначила ідеологічну лінію розламу російської інтелігенції XIX століття. Ставлення самого Гоголя до впливу Петра Першого на російську культуру в його офіційних заявах було суперечливим, а в неофіційних — навіть відверто критичним. Єкатєріна Друга (роки правління 1762–1796) продовжила російську територіальну експансію і Петрові зусилля щодо зміцнення держави. Вона утвердила імперське правління на периферіях — необхідність у цьому стала очевидною після повстання на чолі з донським козаком Ємєльяном Пуґачовим. Централізована політика Єкатєріни мала на меті встановити адміністративну однорідність у всій імперії. Вона ліквідувала більшу частину залишків української автономії, запропонувавши українській еліті значну участь у житті імперії. Гоголь у своїх ранніх повістях про Україну зобразив ці процеси у критичному світлі. Росія стала великою європейською потугою й гігантською імперією. Її перемога над Наполеоном 1814 року, після всіх європейських невдач ефективного протистояння, підтвердила цей новий статус у світі й самій Росії. Кампанія Алєксандра Першого проти Наполеона викликала піднесення патріотичної гордості. Поразка французького «Антихриста» породила численні культурні міфи та дала привід росіянам почуватися рятівниками Європи від тирана. Віденський конгрес 1815 року надав Росії право брати участь у життєво важливих питаннях європейської політики шляхом створення Священного Союзу — на пропозицію Алєксандра Першого. Це була ліга християнських правителів, покликана, принаймні на словах, зберігати мир у Європі, що на практиці часто означало стримування революційних і націоналістичних рухів. Ставши світовою потугою, що поширила свою владу на гігантські простори Євразії, Росія тепер потребувала культури, яка б утвердила її значення. І все ж культурний рівень Росії був недостатнім для політичного домінування. Світська культура, що народилась у період Петрових реформ, наслідувала західні, здебільшого французькі, неокласицистичні моделі, хоча наприкінці XVIII століття з’явилася критика надмірної імітації та заклики звернутися до тематики місцевих реалій. Ця культура значною мірою спонсорувалася, а відтак і контролювалася державою^[22]. Велика частина культурного продукту обслуговувала імперську державу, підтримуючи її ідеологію та формуючи її образ. Добрим доказом цього у XVIII столітті є багата традиція од, що уславлювали правителів. На відміну від більшості національних літератур, у яких народна культура проходить через низькі, пародійні жанри, російська література в модерній Росії почала творитись у високих жанрах оплачуваними державними службовцями^[23]. Царі пильнували розвиток російської культури, виступаючи в ролі її спонсорів і цензорів. Впевнена у брязканні зброєю та в демонстрації своїх політичних м’язів, Росія могла протиставити розвиненій і витонченій західній культурі лише її слабку та похідну версію. Національно свідомі, освічені росіяни переживали почуття культурної неповноцінності в порівнянні зі своїми європейськими колегами. Ендрю Вахтель зазначає: «На різкому контрасті з іншими політичними імперськими модерними державами Росія на початку XIX століття опинилась у культурному плані в підлеглому, можна навіть сказати, колонізованому становищі». Модернізація та європеїзація Росії, пише Вахтель, виробила двозначну спадщину. На додачу до закладання підґрунтя для великих художніх здобутків XIX і XXI (так у оригіналі. — Прим. верстальника) століть, «вона також створила серйозні підстави для культурного шоку та болісного почуття меншовартості. І саме в матриці політичної влади та культурної неповноцінності кристалізувалася російська націоналістична думка в перші десятиліття XIX століття»^[24]. Хоча зіткнення з іншими допомагає формуванню будь-якої ідентичності, включно із національною, історики російського націоналізму слушно надають йому роль особливого каталізатора. Саме з цієї причини Ганс Роґґер називає російську національну свідомість XVIII століття «компенсаторною». Він розглядає її як аспект російської вестернізації, викликаний інтенсивними контактами з іншими культурами та націями в період після Петрових реформ. У тому ж дусі Лая Ґрінфелд наводить аргументи на користь конструктивної ролі ресентименту у витворенні національної ідентичності в Росії^[25]. Ресентимент означав, що, з одного боку, росіяни прийняли західну модель і усвідомили свою неспроможність її перевершити, а з другого боку, відкинули цю модель саме через цю свою неспроможність. Джейн Бурбенк стверджує, що «запровадження есенціалізованого „Заходу“ як моделі для майбутнього, а також есенціалізованої „Росії“ як основи для суспільного та державного будівництва» вплинуло на Росію негативно, оскільки «уявний „Захід“ став моделлю або антимоделлю для уявної Росії, і ця бінарна риторика обмежила можливості інших культурних проектів»^[26]. Амбівалентність Росії щодо Заходу була всеосяжною. У XIX столітті вона була роздвоєна на протилежні інтелектуальні табори — західників і слов’янофілів. Хоча вони були вкрай неоднорідними і з плином часу розвивалися, ці два рухи найбільш гостро відповідали на питання належного ставлення Росії до Заходу. Західники, які з ентузіазмом дивилися на прогресивні традиції європейської культури, пов’язували майбутнє Росії з Європою. Слов’янофіли ж вважали, що унікальність Росії робить західні моделі неприйнятними та закликали повернутися до споконвічних цінностей і традицій. Важливо підкреслити, що обидва угруповання дотримувалися націоналістичної ідеології. Вони сперечалися про зміст національної ідеї, але не про її законність або корисність. Чільний західник Алєксандр Ґерцен зафіксував це в образі дволикого божества давньоримської міфології — Януса: «Від самого початку вони (слов’янофіли) і ми (західники) поділяли сильне, нераціональне, психологічне, пристрасне почуття безмежної любові до російського народу, російського життя, російського складу розуму. Ми, неначе Янус, дивились у різні боки, але серце билось одне»^[27]. У першу чверть XIX століття можна говорити про загальний консенсус серед освічених класів щодо існування російської нації; це специфічна ідентичність нації, яку шукали, уявляли, винаходили і заперечували. Формулювання XVIII століття ставали застарілими в контексті нової романтичної націоналістичної чутливості, яка захоплювала Європу. З допомогою німецької філософії, особливо Шеллінга, Гердера та Гегеля, націоналісти-романтики мали своїм завданням винайдення місцевих традицій і культурних витоків, що могли бути використані в ролі нової амальгами національних цінностей. У гонитві за таким корисним минулим слов’янофіли обрали допєтровську епоху як час культурної самобутності російського духу. Головна пов’язаність Гоголя зі слов’янофілами відбувалася через його дружбу з родиною Аксакових, які були знаними членами московського культурного середовища. Хоч його і не можна зарахувати до членів середовища, Гоголь симпатизував слов’янофільській ностальгійній ідеалізації патріархального соціального порядку та відданості православ’ю. Однак йому не припала до смаку їхня програма згортання вестернізації. Обравши для більшої частини свого життя європейські країни, Гоголь не поділяв їхніх філіппік проти Заходу, хоч і був критично налаштований до певних аспектів західноєвропейської цивілізації. Друзі-слов’янофіли закликали його повернутися із занепадницького Заходу в цілющі обійми матушки-России. Він звертав увагу на їхні заклики лише після безперервних прохань дати щось до слов’янофільського журналу Москвитянин. Незабаром держава наважилася поставити свою печать на націоналізмі, водночас остерігаючись його революційної сили та відчуваючи об’єднавчий потенціал. Державна версія російського націоналізму знайшла своє вираження в тому, що згодом стало відоме як ідеологія офіційної народності (официальная народность). Її задумали в середині 1820-х років, а систематизована вона була 1834 року нещодавно призначеним міністром освіти Сєрґєєм Уваровим. Вона була викладена в короткій формі відомої тріади — православие, самодержавие и народность. Відповідно до цієї ідеології, Росія володіла особливим провидінням Господа — через свою відданість православ’ю, що вважалося єдиною істинною формою християнства. Принцип самодержавства стверджував, що цар був пов’язаний із Богом і що його влада була абсолютною. Найбільш незрозумілим і суперечливим поняттям була народність. Його часто визначали за допомогою двох попередніх понять (тобто російському народові притаманне ревне православ’я і любов до царя), хоч воно, врешті-решт, виявилося найбільш аморфним і суперечливим^[28]. Уваровська державно-династична концепція народності входила у протиріччя з романтичним поглядом на неї. Як відзначає Синтія Віттекер, замість того, щоб відкрити людям інформацію про зміст поняття народності, яке уряд згодом запровадив, Уваров вважав, що держава повинна визначати й диктувати національні цінності покірному народу. Віттекер порівнює підхід Уварова із «заливанням нового вина національності XIX століття у старі міхи освіченого абсолютизму»^[29]. Втім, нейтралізація креативних сил народу не нагадувала прикру помилку, а могла бути якраз реальною метою. Шпорлюк вважає официальную народность спробою самодержавства протидіяти творенню російської нації, яка би була відокремлена від держави, натомість воно закріпило підпорядкування собі цієї нації^[30]. Як це не парадоксально, але чимало російських націоналістів вважали своїм ворогом російську державу. Особливо багато слов’янофілів, які прагнули ідейного роз’єднання між російським народом і державою, були визнані ідеологічно підривною силою і навіть покарані позбавленням волі. Официальная народность являла собою спробу перетворити націоналізм на інструмент соціального контролю та стовп династичного правління. Оскільки це правило поширювалося на багато народностей, держава жонглювала твердженням про етноцентричність російського та місцевих націоналізмів — для досягнення своєї власної мети, яка полягала в забезпеченні політичної стабільності. Почуваючись досить невпевнено у спробах русифікації, уряд використовував, приміром, місцевий український націоналізм у своїй антипольській діяльності. Хоч і популяризована у сфері освітньої політики, официальная народность була санкціонована та пропагована Ніколаєм Першим і його урядом у ролі тотальної державної ідеології. Вона мала величезний вплив у царині культури за допомогою державної освітньої політики, цензури та розподілу журнально-видавничих привілеїв. Дехто з найближчих друзів Гоголя, як-от Стєпан Шевирєв і Міхаїл Поґодін, належав до числа провідних теоретиків і прибічників официальной народности (вони також виявляли сильну прихильність до слов’янофільства). Обидва вони були активними журналістами і працювали професорами російської літератури та російської історії, відповідно, в Московському університеті. Так само, як і його інші ідейні друзі, ці адепти официальной народности чинили на Гоголя значний тиск з метою «корекції» його поглядів. Власний, глибоко вкорінений імператив служіння своїй країні також схиляв його до цієї доктрини. Не будучи революціонером, особливо в пізній період творчості, він вважав, що царський лад був відповідним для росіян. Хоч у ранніх гоголівських публікаціях, коли він був найнятим державою науковцем, його прихильність до концепції официальной народности здавалася прорахованою і стратегічною, пізніші епістолярні есеї з «Вибраних місць із листування з друзями» відбивають його глибоку заангажованість. Та все ж, незважаючи на головний намір доктрини захистити власний політичний статус-кво, Гоголь сильно підважував її, подаючи широкий спектр соціальних проблем і пропонуючи реформістські ідеї. За іронією долі, саме «Вибрані місця» — вияв старанної гоголівської данини официальной народности — стали його найбільш цензурованою публікацією. Із цих двох націоналістичних угруповань Гоголь мав найменше спільного із західниками. На відміну від консервативних слов’янофілів, західники підтримували прозахідний курс Росії та відстоювали ліберальні європейські цінності. Вони закликали до прогресивної соціальної, політичної та освітньої реформ і скасування кріпацтва. Вони вважали, що влада самодержавства має бути обмежена, і жорстко критикували російську православну церкву за ворожість до вельми потрібних соціальних змін. Хоч вони й були далекими від некритичного сприйняття перших двох частин уваровської тріади — православ’я та самодержавства — їхній націоналізм виявився сильним. Це був вид російської нації, який вони собі уявляли — більш прогресивної, егалітарної і прозахідної. Саме це й відрізняло їх від слов’янофілів. Як прихильники официальной народности, вони сприймали XVIII століття як джерело національної гордості. Успіхи Росії на шляху до прогресу у XVIII столітті стали доказом її величезного потенціалу, її спроможності наздогнати й перегнати Захід. Те, що в європейців забрало століття, росіяни зможуть пристосувати й покращити протягом обмеженого часу. Попри те, що Гоголь тримався від західників осторонь, вони відмовилися відповісти йому взаємністю. Їхній провідний лідер, впливовий критик Віссаріон Бєлінський, високо оцінив талант Гоголя й відіграв важливу роль в утвердженні його як великого письменника. Однак Бєлінському не вдалося привабити Гоголя в табір західників, що стало очевидним після публікації «Вибраних місць». У відповідь на це Бєлінський розродився відомим листом до Гоголя, в якому він дорікає письменникові за консерватизм і обскурантизм, відкидає його образ Росії як згубний і зображає його лакеєм режиму. Цей лист широко циркулював у середовищі російської інтелігенції і став одним із найулюбленіших текстів літератури XIX століття для Владіміра Лєніна (ПСС 8, 743). Незважаючи на цей скандал навколо «Вибраних місць», майбутні покоління критиків західницького напряму помістили Гоголя на своє знамено як прабатька прогресивних тенденцій у російській літературі, що згодом зберегло становище Гоголя у совєтському пантеоні національних письменників. Національно-імперський комплекс

Росія була багатоетнічною імперією задовго до того, як узяла на себе зобов’язання стати нацією. Хоча імперська тактика вже допомогла консолідації Московської держави, Московія взяла імперський курс у 1550-х роках — захопленням Іваном IV величезних, етнічно неросійських і суверенних Казанського й Астраханського ханств. Росіяни пояснюють колишні процеси за допомогою оманливо позитивної та ідейно заплутаної метафори собирания земель русских. Від середини XVI століття й далі це собирание захопило землі, які здавалися все менше й менше «російськими» всім, окрім ідеологів імперської експансії. Іванові захоплення подвоїли територію Московії, яка у 1600 році дорівнювала розмірам Європи, а після захоплення Сибіру 1639 року Росія стала втричі більшою за Європу^[31]. У XVIII столітті до цих нерозвинених і малонаселених просторів були додані густонаселені та розвинені регіони: прибалтійські губернії, Крим та східні території Польщі. Експансія тривала у XIX столітті в Закавказзі та Євразії. Сотні етнічних груп опинилися під владою царя, перетворивши росіян 1834 року на меншину всередині імперії (кількість етнічних росіян становила менше 50 % від усього населення імперії)^[32]. Коли Пьотр Перший 1721 року прийняв офіційний титул Імператора Всія Русі (Імператора Всеросійського), він визнав свою зверхність над розмаїтою імперією, в якій, утім, російський компонент мав вирішальне значення. На противагу різкій відмінності між англійським і британським, новий термін для громадянина імперії — россиянин — виявився вельми схожим до етноніма русский і походив від нього. Від самого початку російський націоналізм та імперіалізм сформували своєрідний гібрид. Своєю складністю російський націоналізм багато в чому зобов’язаний Російській імперії. На відміну від Англії та Франції з їхніми віддаленими, заморськими, у расовому плані порізненими колоніями, Росія розширилася за рахунок сусідніх територій і підкорених народів, з якими вона часто мала історію соціальних і культурних зв’язків, які лише посилилися в рамках імперського проекту. Як висловився Джеффрі Госкінґ, «Британія мала імперію, а Росія імперію була — і, вочевидь, досі нею є»^[33]. Якщо Габсбурги не докладали рішучих зусиль у справі переформатування своєї імперії в націю, внаслідок чого етнічні громади залишились практично неушкодженими, то Романови якраз мали таку мету. Вихідним місцем цього проекту були неросійські східнослов’янські землі, особливо Україна. І все-таки багатоетнічна структура імперії опиралася унітарному наративу. У своєму новаторському дослідженні Андреас Каппелер показує, що традиційну ранню політику прагматичної терпимості та співпраці з елітами в першій половині XVIII століття змінили примусова інтеграція та насильство^[34]. Єкатєріна припинила цю політику почасти через її неефективність і повернулася до політики гнучкого та прагматичного стримування, навіть якщо ця центральна політика та її втілення на периферії значно відходили від норми протягом російської історії. За Каппелером, у випадку з Росією не зовсім підходить колоніальна модель, але він стверджує, що Росія неухильно рухалась у цьому напрямку. Хоча політичні та стратегічні цілі стимулювали експансію на ранньому етапі, модернізація й індустріалізація посилили важливість економічних цілей. Поступова вестернізація Росії привела до прийняття євроцентричних цінностей елітою та державою, які виплекали почуття вищості над етнічними меншинами, особливо в Азії. Приблизно в середині XIX століття етнічність і національність стали більш важливими маркерами ідентичності, ніж попередні надетнічні категорії членства в майнових і соціальних класах. Каппелер помічає посилення після 1831 року політики гноблення щодо меншин, яка у 1860-х роках була інституціалізована як політика русифікації (попри нерівномірність її реалізації). Східні слов’яни, особливо українці, потрапили під найбільший тиск асиміляції. Агресивний націоналізм метрополії зазвичай мав на меті підтримку імперії, але в Росії він значною мірою довів свою контрпродуктивність. У той час, як у деяких регіонах русифікаційні заходи увінчалися успіхом, хоч іноді й тимчасовим, в інших, особливо на західних околицях і на Кавказі, вони мали протилежний наслідок, розпалюючи місцеві націоналізми. Нестримний апетит Росії до нових територій призвів до порушення травлення імперії. Статус Росії як багатоетнічної імперії мав глибокі наслідки для російської ідентичності. Російський націоналізм завжди мусив боротися з тим фактом, що російська держава включала в себе чимало неросійського населення. Стратегії та цілі примирення імперії та нації розвивались протягом певного часу. Російські націоналісти XVIII століття пишалися етнічним, географічним і культурним розмаїттям імперії, уславлюючи його як ознаку національної сили^[35]. У першій половині XIX століття ця мультиетнічна модель почала поступатися русоцентричній концепції, що наполягала на пріоритеті російського етнічного й мовного компонента. Націоналістичний дискурс XIX століття меншою мірою переймався российским народом — поняттям із попереднього століття, що позначало населення імперії, ніж русским народом, що більше стосувалося етнічних росіян. Цей терміно-логічний зсув позначив відхід від концепції російськості, що була пов’язана з територіальним аспектом імперії, до зосередження на ній як на етнічній категорії, власності правлячої верхівки. Та все ж спокуса довести російську велич посиланнями на імперські успіхи виявилася нездоланною. Каппелер пише, що в цілому «традиційний імперський патріотизм поступово набував рис імперського націоналізму»^[36]. Збіг імперського й національного проектів, як відзначається, «змішав почуття російської нації зі звичкою імперського панування»^[37]. Хоча нація та імперія традиційно розглядаються як антагоністичні поняття, Джейн Бурбенк стверджує, що в російському контексті було по-іншому. Подвійний проект будівництва нації та імперії привів до появи того, що вона називає імперсько-національною ідентичністю в Росії. Джеймс Крекрафт так само вважає національно-імперський комплекс характерною рисою російської ідентичності. Він стверджує, що «й абсолютизм, й імперіалізм практично від самого початку були властиві російському націоналізму». Вера Тольц, хоч і не вважає за можливе існування національно-імперської ідентичності, показує схильність російських націоналістів до сприйняття Російської імперії як російської нації-держави. Марк Бейссін наводить найсильніший аргумент на користь нерозривності націоналізму й імперіалізму в Росії. Він стверджує, що російські націоналісти всіх мастей одностайно та беззаперечно сприйняли імперію та її подальшу експансію як доказ вищих національних якостей росіян, що підняло їхній статус у порівнянні з Заходом. Він робить висновок: «Отже, імперський проект набув значущості для національної психології, яку Адам Улем назвав „механізмом компенсації за відсталість“, і його реальний інтерес полягав не в об’єкті завоювання та включення, а радше в самій Росії». Це національно-імперське ставлення, на думку Бейссіна, характеризує повний політичний спектр російського суспільства і було присутнє від зародження російського націоналізму й до наших днів^[38]. Імперсько-національний комплекс широко відображається в культурі XIX століття й лежить у підґрунті великої кількості класики «золотого віку» — від Пушкіна до Толстого. Лише нещодавно літературознавці —здебільшого на Заході — почали вивчати цей важливий аспект^[39]. Тому моя мета — сходження Гоголя-письменника від периферії до ікони російського націоналізму — вимагає аналітичної структури, яка приділяє однакову увагу імперським і національним проблемам. Звісна річ, сам Гоголь маскував дослідження національних відмінностей між Україною та Росією за гострим усвідомленням імперських стосунків, що їх пов’язували. У «Тарасі Бульбі» 1842 року, приміром, він будує націоналістичну ідеологію на імперському тлі. Цей імперський контекст також багато що пояснює про підхід росіян до Гоголя та його творчості, з усіма супровідними наслідками та упередженнями. Їхні відгуки на Гоголя підтверджують, приміром, віру в те, що його творчість у російській літературі утверджує позицію України під імперським покровом і доводить, що українська ідентичність може бути лише складовою частиною російської. Участь Гоголя в націоналістичному проекті була зумовлена відчутними наслідками національно-імперської динаміки на українській периферії — такими, як русифікаційна та проімперська освіта, яку він отримав у школі. Але він також був сформований і пам’яттю про автономістські традиції України й пишався етнокультурною неповторністю, яка характеризувала його оточення та Україну в його часи. Ці місцеві настрої входили в конфлікт зі статусом України як імперської власності Росії. Україна як імперська периферія Росії