Annotation 1 страница

Пропонована книга являє собою свіжий погляд на М. Гоголя з перспективи його епохи. Охоплюючи творчість письменника як цілісність — художні й публіцистичні тексти, твори на українську й на російську тематику, — авторка аналізує Гоголеве трактування України і Росії та прагне з’ясувати місце письменника в українському і російському культурному просторі. Едита М. Бояновська. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмомКоротке слово до українського читачаВступ1. Націоналізм у Росії та УкраїніЗагальна теорія націоналізмуРосійський націоналізм і ГогольНаціонально-імперський комплексУкраїна як імперська периферія РосіїГоголь між Україною та Росією2. Від українця до російського письменникаЕтнічне підґрунтя Гоголя та відкриття ним українськостіОповідачі «Вечорів» у зоні українсько-російського контактуУкраїна як гердерівська нація: географія, культура й історіяУкраїна в Російській імперії«Вечори на хуторі» та їх критика3. Політика писання історіїІсторіографія, історична проза та націоналізмГоголь як професійний історикВикладання загальної історії в дусі офіційної народностіСтародавній Рим: паралелі з Російською імперією та козацькою УкраїноюДомодерна та середньовічна історія: ставлення Росії до Європи та УкраїниПоходження української націїНотатки про східнослов'янську історію: проблема таксономіїВід Остряниці до Мазепи: занедбані літературні проектиНовий виклик4. Зіткнення з РосієюПетербург у гоголівських повістях: новий ВавилонЗустріч Петербурга з провінцією: «Ревізор»«Ревізор» та його публіка«Мертві душі»: пародія на національний романДискусії «живої» Росії про «Мертві душі»5. Націоналізуючи імперіюГоголь і полякиКозаки як ідеальні росіяниТарас: еволюція націоналістаРелігійний конфлікт і етнічна чисткаВибір Андрія, або альтернативні форми товариществаФінал «Тараса Бульби»Рецепція «Тараса Бульби»Мертві, живі й відроджені нації: «Рим»6. Крах прозиВилучене продовження «Мертвих душ»: смерть сатириОфіційна народність у «Вибраних місцях»: опублікована версія«Страхи та жахіття» «Вибраних місць»: втручання цензораПублічний ляпас: рецепція «Вибраних місць»Захист Гоголя: «Авторська сповідь»ВисновкиПодякиБібліографіяЗагальний покажчикПокажчик цитованих творівПро автораПримітки (до електронної версії)

notes123456789101112131415161718192021222324252627282930313233343536373839404142434445464748495051525354555657585960616263646566676869707172737475767778798081828384858687888990919293949596979899100101102103104105106107108109110111112113114115116117118119120121122123124125126127128129130131132133134135136137138139140141142143144145146147148149150151152153154155156157158159160161162163164165166167168169170171172173174175176177178179180181182183184185186187188189190191192193194195196197198199200201202203204205206207208209210211212213214215216217218219220221222223224225226227228229230231232233234235236237238239240241242243244245246247248249250251252253254255256257258259260261262263264265266267268269270271272273274275276277278279280281282283284285286287288289290291292293294295296297298299300301302303304305306307308309310311312313314315316317318319320321322323324325326327328329330331332333334335336337338339340341342343344345346347348349350351352353354355356357358359360361362363364365366367368369370371372373374375376377378379380381382383384385386387388389390391392393394

Едита М. Бояновська. Микола Гоголь: між українським і російським націоналізмом

Майклові Кавукчану і пам’яті Роберта М. Маґуайра Коротке слово до українського читача

Цю книгу можна назвати ревізією русифікованого образу Гоголя. Уважне прочитання його творів показує, що цей образ — результат культурної політики, а не наукового аналізу. У процесі канонізації Гоголя як великого російського письменника націоналістичне значення його перейнятості українськими темами нівелювалася, а його іронічно-критичне бачення Росії затерлося. Ця книга — спроба свіжого погляду, спроба відкинути кліше та догми, спроба розглянути Гоголя з перспективи його епохи, коли його «російськість» не вважалася аксіоматичною. Це завдання було не з легких, воно вимагало трохи детективної роботи, бо навіть стандартним академічним виданням Гоголя не завжди можна вірити (див. Розділ 3). Під час ревізії критичного дискурсу, що висвітлював національну відданість Гоголя, я намагалась уникнути другої крайності, мовляв, він зовсім не цікавився російським націоналізмом. Мій Гоголь знаходиться «між». Це ключовий термін у назві: між двома культурами та національними парадигмами, що співіснували в імперській структурі. У книзі я намагаюся показати ці взаємозв’язки. Якщо взяти до уваги тези, які я хочу донести, і важливість Гоголя для української культури, мені надзвичайно приємно, що з книгою тепер матиме змогу ознайомитися саме український читач. Сподіваюсь, моя книга долучиться до дискусії на тему цього вічно контроверсійного письменника, чиї твори, як можна побачити в останній російсько-українській кінодуелі «Тарас Бульба», настільки ж важливі для цих двох культур, як і в часи самого Гоголя. Хочу щиро подякувати видавництву «Темпора» за українське видання моєї книги, Андрієві Бондарю за переклад, Ірині Давидко за редакцію та Лесеві Белею за логістику. Щиро вдячна за можливість виправити кілька недоглядів, які закралися в англомовне видання. Дякую Юрієві Барабашу за чудовий дизайн (кращий, ніж в англомовному виданні). Я також щиро вдячна Віталію Чернецькому та Ірині Дмитришин, які допомогли знайти українського видавця.
Едита Бояновська Грудень, 2012 Вступ

Коли 1844 року Александра Осіповна Смірнова запитала Миколу Васильовича Гоголя: Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик? , вона поставила перед письменником питання, яке загнало у глухий кут його сучасників і до сьогоднішнього дня породжує дискусії^[1]. Вперше цю тему порушили на зібранні російського вищого світу, де Гоголя було звинувачено в явному браку любові до Росії та надмірній прихильності до України. Гоголь, що був близьким другом Смірнової, дав на її цілком прямолінійне запитання своєрідну відповідь: Вы говорите: «Спуститесь в глубину души вашей и спросите, точно ли вы русский или хохлик». Но скажите мне, разве я святой, разве я могу увидеть все свои мерзости? Досить несподівано Гоголь асоціює питання своєї національної ідентичності з моральною недосконалістю. Потім він розроджується тирадою, яка демонструє його глибоко вкорінену невпевненість у цьому питанні: він дорікає Смірновій за те, що вона вказує на його недоліки, скаржиться на підлі спекуляції стосовно його дволикості, підозрює своїх друзів у лихій волі, ремствує з приводу зазнаних ним образ і наголошує на своєму бажанні стати кращою людиною. Таким чином, пряме запитання Смірнової провокує захисну реакцію, яка демонструє продуману позицію, що її Гоголь побачив сам, втягнутий у просякнуту націоналізмом атмосферу 1840-х років. Його колеги та критики наполягали на тому, щоб він був більш русским, і якоюсь мірою він інтерналізував цей імператив. Його українськість виявилася перешкодою, що втілилася в ототожненні Гоголем недосконалої російськості з аморальністю. Характерно, що ні Смірнова, яка виросла в Україні та поділяла Гоголеву ностальгію за нею, ні сам Гоголь не використовують нейтральні терміни на кшталт «українця» або «малороса». Замість них вони обирають термін хохлик — зменшену версію російського етноніма хохол, що його можна вільно перекласти канадським терміном Uke, із виразним натяком на провінційність. Подібний слововжиток нагадує практику використання зневажливих суспільних ярликів сьогоднішніми марґіналізованими соціальними групами. Врешті-решт, Гоголь, хоч і непрямо, приймає виклик Смірнової: Вы знаете, что я могу быть ближе всех других к гордости, знаете также, что проступков может быть у меня больше, чем у всех других, потому что я, как вам известно, соединил в себе две природы: хохлика и русского (ПСС 12, 360)^[2]. Згідно з цим листом, поєднання російськості й українськості, вочевидь, примножувало Гоголеві гріхи та провини. Гоголеві знадобилося два місяці для написання спокійної та раціональної відповіді:
Скажу вам одно слово насчет того, какая у меня душа, хохлацкая или русская, потому что это, как я вижу из письма вашего, служило одно время предметом ваших рассуждений и споров с другими. На это вам скажу, что сам не знаю, какая у меня душа, хохлацкая или русская. Знаю только то, что никак бы не дал преимущества ни малороссиянину перед русским, ни русскому пред малороссиянином. Обе природы слишком щедро одарены Богом, и как нарочно каждая из них порознь заключает в себе то, чего нет в другой — явный знак, что они должны дополнить одна другую. Для этого самые истории их прошедшего быта даны им непохожие одна на другую, дабы порознь воспитались различные силы их характеров, чтобы потом, слившись воедино, составить собою нечто совершеннейшее в человечестве.
Тут Гоголь звеличує свою двоїсту ідентичність, підкреслюючи досконалу сумісність, багатство та користь для людства, яку несе подібне злиття українськості та російськості. Замість подвоєння нещасть і недоліків його двоїста національна ідентичність подвоює його переваги. Будучи завжди обережним у своєму публічному образі, Гоголь заміщає біль попереднього листа старанно врівноваженою відповіддю для російського салонного товариства, у якому Смірнова відігравала роль одного з агентів письменника. Ці дві цитати втілюють суперечливе ставлення Гоголя до своєї російсько-української ідентичності, яку він навпереміну ганив і славив. Його проза й інші твори також містять у собі суперечливі та яскраві трактування національної ідентичності та націоналізму. Гоголь переймався цими ідеями впродовж свого творчого життя, перетворивши визначення українськості та російськості на одну зі своїх головних проблем. Аналіз Гоголевого трактування цих питань і є предметом цієї книги. Хоч аспекти Гоголевого підходу до націоналізму обговорювалися в різноманітних загальних розвідках про творчість Гоголя, це перше комплексне дослідження цієї теми. Глибокі й інноваційні розвідки з націоналізму та імперіалізму, включаючи постколоніальну теорію останніх десятиліть, створили сприятливе інтелектуальне середовище для написання праці. Ця книжка є своєчасною й у зв’язку з актуальним переосмисленням російської та української ідентичності в постсовєтську епоху. Хоча значення Гоголя для російського націоналізму, незалежно від політичного режиму, вагоме, як і раніше, відроджений інтерес сучасної Росії до націоналістичного дискурсу епохи царату в цей надзвичайно важливий момент спонукає до ревізії творчості Гоголя в цьому світлі. Нещодавні політичні події в Україні — і здобуття державної незалежності, і Помаранчева революція, що супроводжувалася втручанням Росії в українські вибори 2004 року, — пропонують яскраву сучасну сферу діяльності для розвідки, яка досліджує Гоголеве бачення російсько-українського культурного пограниччя як зони надзвичайної напруженості. Виникла ця книга з особистої потреби розібратися у Гоголевому трактуванні Росії та України, яке під час мого читання та навчання не вкладалось у стандартні погляди на цю тему. Цей проект народився з розвідки про «Тараса Бульбу», в якій я порівняла дві редакції цього тексту, виявивши надзвичайно складні моменти, що крилися в одіозному російському шовінізмі цього твору. Згодом він продовжився уважним прочитанням «Вечорів на хуторі біля Диканьки», яке вкотре виявило антиімперські алюзії та мотиви, які здалися мені досить субверсивними. Викладання «Мертвих душ» для американських студентів підтвердило моє щораз дужче переконання, що Гоголеве трактування націоналізму значно багатше, ніж здається на перший погляд. Зіткнувшись із вельми розумним твердженням студентів, мовляв, закінчення цього роману взагалі позбавлене сенсу в контексті цілої книги, я відчула себе безсилою у відстоюванні цілісного характеру цього тексту. Відповідно до їхнього найщирішого прочитання, гоголівська сатирична галерея патетичних дурнів і негідників, заповнені блощицями російські гостиницы та непривітні перспективи нудних ландшафтів просто не вкладались у піднесену картину російського месіанства. Прочитання традиційних пояснень для цієї какофонії тональностей означало зіткнення з їхнім розрідженим характером. Я почала задумуватись над питанням, якою мірою стандартні трактування гоголівського націоналізму відбивали реалії гоголівського тексту і якою мірою вони задіяли освячений часом ритуал російської культури, що прагнув монументалізації Гоголя в ролі національного пророка. Згідно зі стандартним російським поглядом, Гоголь був завзятим і щирим російським патріотом. Його українська спадщина, незважаючи на багаті інспірації його творчості, зводилася не більш ніж до випадкового народження, яке він скинув, неначе кокон, щойно знайшовши своє справжнє місце в російській культурі. Химерна, етнографічно забарвлена українськість збагатила російські твори Гоголя. До певної міри вона має значення, і це відбувається завдяки здатності письменника невимушено і легко записати її на рахунок своєї російськості. Підкреслення вірності Гоголя російському націоналізму, відповідно до канонічного погляду, яскраво й недвозначно просвічує крізь його твори, які забезпечують достатньо «доказів» для реконструювання національної душі письменника. Художню цілісність гоголівських текстів, їхню включеність у ширші соціальні й націоналістичні контексти, їхню іронію та складну й заплутану структуру оповіді та дистанціювання, які Гоголь практикував із великою майстерністю, можна відкинути заради цього великого проекту націоналістичної екзегези. Далекий від аргументованої позиції, цей погляд на Гоголя є однією з кардинальних аксіом російської культурної критики, що імпліцитно лежить у підґрунті практично всього російського та західного гоголезнавства^[3]. Лише нещодавно, в контексті постсовєтської національної стурбованості, деякі російські вчені відчули потребу в підтвердженні гоголівської російськості цілком відкрито, дозволяючи собі твердження такого штибу:
«З дитинства Гоголь відчував свою близькість до традицій, звичаїв і художньої творчості українського народу. [Але] майбутній письменник вважав Росію своєю батьківщиною. Він розглядав Україну (Малоросію) як невіддільну частину Росії, так само, як розглядав малоросійську культуру органічною частиною російської культури. Гоголь вважав себе росіянином [русским человеком] і російським письменником, який, однак, поєднав у своїй творчості здобутки і українського, і російського народу»^[4].
Західні критики, зазвичай скептично налаштовані щодо інших російських міфів, не зуміли піддати сумніву цей підхід до Гоголя. Почасти через свою перейнятість більш «позачасовими» та «художніми» аспектами вони були просто щасливими віддати тему Гоголевого націоналізму на відкуп росіянам і українцям, які виявилися неймовірно захопленими цим феноменом. Проте націоналізм не був звичайним аспектом посмертної рецепції Гоголя. Він являє собою ключовий вимір його творчості та його сучасного сприйняття. Знехтувати ним — означає послабити наше розуміння Гоголевих текстів і його місце в російській культурі. Ба більше, ця тема пропонує безліч несподіванок, які не очевидні з першого погляду. Я маю на увазі «аномальні» тексти, які були доступні в академічних виданнях Гоголя, починаючи від кінця XIX століття, і які до сьогоднішнього дня не були інтегровані до цілісного аналізу його творчості. Найприкметнішим серед цих текстів є фрагмент під назвою «Размышления Мазепы», де він у позитивному світлі зображає гетьмана, що намагався відокремити Україну від Росії. Уривок із гоголівської «Записної книжки, 1845—1851» («Записная книжка, 1845—1851» під назвою «Розгляд процесу просвіти Росії» («Рассмотрение хода просвещения России») з його похмурою оцінкою російської національної ідентичності може служити іншим прикладом (обидва тексти я аналізую у третьому розділі). Крім того, певні «аномальні» біографічні дані про Гоголя так само залишаються марґіналізованими. Свідчення про антиросійські заяви, які Гоголь, вочевидь, озвучив, перебуваючи за кордоном, і його контакти з польськими біженцями від царизму належать до цієї загадкової категорії (див. п’ятий розділ). Отже, настав час для ревізії русоцентричного погляду на Гоголя. І справді, ця книга викриває такий погляд як редуктивний та оманливий. На відміну від догматичних тверджень у вищенаведеній цитаті О. В. Новіцької, Гоголеве становище в російській культурі було становищем аутсайдера, котрий намагався утвердитись як «чистий росіянин», але це йому так і не вдалося. Далекий від погляду на Україну як єдиносущну з Росією, Гоголь досить часто вважав її у своїх творах окремою національною парадигмою, незважаючи на те, що він висловив Смірновій наприкінці життя і в контексті російської націоналістичної реакції проти нього. І справді, український націоналізм Гоголя зайшов набагато далі, ніж заведено вважати, тоді як його служіння справі російськості було глибоко амбівалентним і сповненим проблем, як відзначали деякі його сучасники. Гоголева проповідь російського націоналізму звучала нещиро порівняно з його пристрасною глорифікацією України в ранніх творах. І цей контраст вельми турбував читачів, що були сучасниками Гоголя. Моє знайомство з творчістю Гоголя, включаючи й публічні, й приватні або неопубліковані заяви, дає складну картину накладання одна на одну національної й імперської парадигм, їхньої пластичності та Гоголевих свідомих зусиль обговорювати їхнє значення зі своєю аудиторією. 1836 рік є важливою віхою в еволюції гоголівських націоналістичних ідей. У певний момент Гоголь відмовляється від своїх амбіцій розпочати кар’єру державного службовця й науковця, вирішуючи стати професійним письменником. Хоча це рішення і спричинило його публічні заручини з російською національною справою, до цього моменту — тобто протягом половини часу, який заведено вважати його «творчим періодом» (1830—1842) — Гоголь був переважно залучений до українських національних проблем. У зв’язку з обложеним становищем української літератури в контексті інституцій Російської імперії російська література запропонувала кращі можливості для амбітних авторів. Оскільки націоналізм для Гоголя був головною формою суспільної корисності письменника, стати російським письменником означало для нього стати російським націоналістом. Але попри щирість і наполегливість його прагнень до пророкування відповідним чином згладженого бачення Росії, серце письменника залишилося байдужим. Тому він помилився і врешті-решт зазнав невдачі. Втім, публічні заручини Гоголя з російським націоналізмом не означали, що він збайдужів до України. Навпаки, найповерховіший огляд біографії Гоголя суперечить часто повторюваній телеології невблаганного зникнення його українських зацікавлень і симпатій^[5]. У продовженні другої відповіді Смірновій щодо своєї національної ідентичності Гоголь вміщує попередження: На сочинениях же моих не основывайтесь и не выводите оттуда никаких заключений о мне самом. Зваживши на це попередження та визнаючи марність археології будь-яких проявів авторської свідомості, ця книжка фокусується на націоналістичному дискурсі Гоголевих текстів і уникає проблеми персональної національної ідентичності. Однак аналіз, здійснений у книзі, дає право на певні обмежені висновки в цьому складному питанні. Ці висновки випливають не з якогось одного тексту або якого-небудь конкретного циклу текстів, а радше з сукупного дослідження того, як Гоголь розробляв цю тему в своїх художніх і наукових текстах та в своїй кореспонденції. Найважливіше, що Гоголева національна ідентичність, як і трактування націоналізму в його текстах, не можна оформити як питання «або-або», оскільки існує безліч доказів того, що він позиціонував себе і в російському, і в українському націоналістичних дискурсах. Гоголева російськість була визначена імперським патріотизмом і громадянською відданістю майбутньому процвітанню та славі Російської імперії. Українськість обумовила його культурну ідентичність і почуття етнічної приналежності, яку до 1836 року він був схильний вбирати в модні шати гердерівського націоналізму і яка надавала внутрішній притулок аж до кінця життя письменника. Цілком імовірно, що український менталітет Гоголя зумовив його громадянський проект російського націоналізму. Також імовірно, що гердерівські основи Гоголевого націоналізму — особливо опертя на культурні чинники у визначенні нації — добре вписуються в його образ України, тоді як набагато менше прикладаються до сприйняття ним Росії (це насправді може пояснити прихильність росіян до гегелівського націоналізму, в якому ідея держави була ключовою). Хоча сучасна йому Україна, як і Росія, наснажила його сатиру, Гоголь був налаштований добріше до місця свого народження, за що чимало росіян йому дорікали. Тому питання, був Гоголь росіянином чи українцем — неправильне. Натомість у книзі досліджено, яким чином твори Гоголя брали участь у дискурсах російського й українського націоналізму. Це ширше питання можна розбити на більш конкретні складники. Якими є характеристики українського та російського народів за Гоголем і як ці концепції працюють у його творах? Як вони взаємодіють одна з одною та з іншими моделями нації, популярними в гоголівські часи? Які політичні ризики та стимули контекстуалізують гоголівські образи Росії та України? Які політичні відлуння супроводжують їх поширення? І більш фундаментальне питання: як саме гоголівські тексти розкривають націю як значущу одиницю людства? Які визначальні чинники нація має для нього? Як вона приходить у світ, «живе», «вмирає» і «відроджується» і як взаємодія з іншими націями або імперіями впливає на її розвиток? Це міра того, наскільки ретельно Гоголь інтерналізував націоналістичний світогляд, щоб аналіз його текстів та їх сприйняття запропонували відповіді на всі ці запитання. Це дослідження націоналізму Гоголя поєднується з перспективою імперіалізму, який сприяв таким розколотим лояльностям, як у Гоголя, але якому не вистачає розвідок про автора. Так само, як неможливо зрозуміти російський націоналізм без звернення до його імперіалістичної історії, як я міркую в першому розділі, так само чимало виборів, турбот, прагнень і дилем Гоголя залишаються неясними, якщо розглядати їх окремо від імперського контексту, в якому він функціонував. Найновіші голоси з України, беручи на озброєння постколоніальну теорію, пропонують вдумливі спроби залучити імперську динаміку до дослідження творчості Гоголя^[6]. Ексклюзивістська й есенціалістська оцінки націоналізму та надзвичайно політизована, насправді націоналістична академічна атмосфера й імперської, і совєтської Росії та України негативно позначились на попередніх спробах дослідження цієї теми. Особиста національна приналежність Гоголя — головний інтерес критики — зводилась до російської або (набагато рідше) української ідентичності. Незважаючи на поодинокі голоси, які висловлювали сумнів у щирій відданості Гоголя справі російськості, офіційну позицію щодо Гоголя як палкого патріота Росії підважено не було. Замість розгляду двох націоналістичних парадигм, які діалогічно співіснують у Гоголя — перебуваючи у зв’язку і потрапляючи в точки напруги — прихильники русифікованого Гоголя зосереджуються на його творах на російську тематику, відкидаючи або ігноруючи український корпус його текстів. Прихильники українізованого Гоголя виконують протилежний відбір. Ця книга покликана виправити ці помилки, охоплюючи творчість Гоголя як цілісність, тобто і художні, і публіцистичні тексти, твори і на українську, і на російську тематику. Вона також відтворює процес функціонування творів Гоголя в імперській публічній сфері, яка була надзвичайно співзвучна їхній націоналістичній значущості. Всебічний аналіз сучасної рецепції Гоголя та відповідей письменника в цій полеміці, здійснений у цій книзі, виводить гоголівський текст зі свого дискретного існування і перетворює його на живу та вельми значущу подію культурного життя Росії ніколаєвської епохи. Хоч і зрозуміло, чому російські критики відмовляються брати до уваги гоголівський контраст між Україною та Росією як національне зіставлення, менш очевидно, чому українські критики великою мірою повторюють їхній приклад. Можливо, через вірність потужній гегемонії російського культурного наративу українці обмежилися заміною русоцентричного образу Гоголя акцентом на формуючому, безперервному впливі української культури на письменника. Зосереджуючи увагу на українській тематиці Гоголя, їхні дослідження затушовують ідеологічний, націоналістичний вимір у його потрактуванні України. Хоч українські критики, часто залучені до постколоніального переосмислення власної історії в межах імперії, і стверджують сьогодні, що гоголівська творчість рівною мірою належить до української, а не тільки російської літературної традиції, вони не дозволяють собі твердження про український націоналізм Миколи Гоголя^[7]. Це також може випливати з мислення про націоналізм у стилі «або-або». Оскільки участь Гоголя в російському націоналізмі сумнівів не викликає — у цьому плані він із великою помпою втілював свої амбіції — звісна річ, він не може бути одночасно зарахований до українських націоналістів. Однак гоголівське трактування України до 1836 року мало певну націоналістичну орієнтацію. Добре усвідомлюючи політичне засудження цієї тематики, він, утім, знав, що замість явної позиції свої українські націоналістичні повідомлення слід подавати у своїх опублікованих творах у більш пом’якшеній і непрямій формі, часто оповитій езоповою мовою гумору (український Гоголь сміливіший у своїх приватних і неопублікованих текстах). Може здатися, що ідеологія романтичного націоналізму вважала вірність двом різним націям дивовижною аномалією, чимось на кшталт сповідування двох вір. Утім, тогочасний багатокультурний і багатомовний ландшафт Східної Європи, як і скрізь, ряснів плинною, неоднозначною та стратегічною національною лояльністю, особливо в імперських контекстах. Вальтер Скотт, автор, твори якого Гоголь жадібно поглинав, вважав за можливе поділяти водночас і шотландські, й англійські націоналістичні ідеї. Випадок Гоголя з його кількома націоналістичними самопосвятами є схожим і заслуговує на належне з’ясування в межах єдиної російсько-української аналітичної структури. Спроби примирити російський і український аспекти Гоголя було здійснено в минулому українськими критиками, хоч вони незмінно зосереджувалися радше на особі письменника, ніж на його творчості. Чи можуть ці гіпотези про роздвоєну національну ідентичність допомогти у роз’ясненні його творчості? Згідно з одним поглядом зламу століть, вважається, що Гоголь страждав від двоедушия, тобто мав «подвійну душу»^[8]. Відповідно до цього погляду, у травмі та самопосвяті Гоголевої авторусифікації криються витоки його ймовірного психічного розладу. Ця модель національної шизофренії відходить есенціалістським поглядом на національну ідентичність, немовби пригнічення «природної» національної ідентичності було таким серйозним порушенням природного ладу, як зупинка дихання. Хоч мій аналіз підтверджує, що Гоголева програна битва у його відданості російськості спричинила його великі страждання, але це стосується лише пізнього Гоголя і здається радше проблемою культурно-політичною, ніж психологічною: розділена українсько-російська лояльність турбувала Гоголя лише остільки, оскільки його російська аудиторія відмовлялася її прийняти. Крім того, як відрізнити роздвоєну ідентичність із її елементом неприродності від поєднання двох стихій, як Гоголь, урешті-решт, і пояснив Смірновій? Згідно з іншою гіпотезою, Гоголь був общеруссом на малорусской основе^[9]. Це химерне визначення ґрунтується на тому факті, що Гоголь писав свої твори російською, що розуміється як спільна мова багатонаціональної імперії. Хоч імперський контекст надзвичайно доречний у дослідженні Гоголя, зведення національності до мови, особливо до неіснуючого общерусского языка, — ненадійна та вельми дискредитована пропозиція, що підтвердить кожна людина, яка практикує дво- або багатомовність. Граф Кафур написав найпалкіші аргументи на підтримку італійського націоналізму французькою, тією ж мовою, що її Фьодор Тютчев використовував у своїх статтях про російський націоналізм. Поняття общерусскости, крім того, спирається на фікцію наднаціональної імперської культури і як таке являє собою ширму для того, що насправді просто було російською культурою, привілейованою культурою русоцентричної імперії, попри її поліетнічні інспірації. Замість того, щоб слідувати цим застарілим і вузьким моделям інтерпретації Гоголя, я створюю структуру, що включає в себе останні теорії націоналізму та історії його російського й українського різновидів. Це дослідження розвиває ідеї та поняття, які якщо не анулюють, то замінюють застаріле зі сказаного раніше стосовно Гоголя в цьому питанні. Прагнучи більшого злиття літературного аналізу з іншими науковими дисциплінами, що теоретизують на тему націоналізму, я використовую в першому розділі різноманітні дослідження з націоналізму задля інтерпретації Гоголевої участі в ньому. У цьому розділі пояснюється моя термінологія, але тут слід зазначити, що я трактую націоналізм як дискурс освічених еліт, який артикулює ідею нації та національної ідентичності, дискурс із важливими ідеологічними функціями в російській культурі XIX століття. Як такий, цей дискурс породжує різноманітні соціальні та політичні лояльності й відбирає елементи з царини релігії, історії, етнографії та мови для творення нової національної амальгами. Тому моє використання терміна «націоналізм» не ґрунтується на існуванні національних політичних рухів або національній ідентичності Росії чи України. Слід підкреслити, що націоналізм — не крихітна периферійна ніша гоголівської творчості. Ця тема має вельми важливе значення і для його художніх текстів, і для публіцистики. Моя проблема полягає не в пошуку текстів, що стосуються моєї теми, а радше у віднайденні текстів, що їх я у своєму аналізі могла б оминути. Націоналізм також був центральним у сучасних для Гоголя оцінках його творчості. Відповідність гоголівського образу Росії можна повною мірою вважати за найважливішу тему, що проходить через ці рецензії та була обговорювана з усім запалом, який можна було очікувати від суспільства, взятого в лещата націоналізму. Втім, хоч націоналізм — російський чи український — є центральним у випадку Гоголя, Гоголь є також центральною фігурою для російського й українського націоналізму. Його твори зазвичай з’являються в антологіях російського націоналізму й дискутуються в дослідженнях російської та української національної ідентичності. Оскільки ідея України пропонує суттєву проблему при розгляді ідеї російської нації, той факт, що Гоголь хитався між двома краями лінії розламу, неабияк посилює його роль у російському націоналістичному дискурсі. Як дослідження відомого «літературного» прецеденту націоналізму ця книга ґрунтується на ширшому соціальному та політичному контексті. Неможливо читати націоналістичні ідеї Гоголя так, немовби вони були безжурними записами його фантазій. Оскільки націоналізм був частиною офіційної ідеології царату — неявно від 1825 року, а відкрито від 1834 року, його трактування Гоголем слід умістити в контекст офіційного дискурсу, що стосується національної історії, мови та культурної спадщини, а також цензури, яка охоплювала ці сфери. У процесі вивчення класики «золотого віку» дослідники російської літератури, зокрема совєтські, особливо усвідомлювали демократичні, конституційні й інші «прогресивні» ідеї, вміщені в цих текстах, іноді просто натякаючи на них між рядків. Вони часто виставляли на передній план сутички авторів із цензорами, з великою турботою відновлювали цензуровані фрагменти й були чутливими до практики самоцензури. Оскільки вплив цензури захопив тему націоналізму й зокрема українську тематику, така ж пильність приділялася проблемі Гоголя та націоналізму — втім, без колишніх крайнощів такого підходу. Тому я приділяю особливу увагу тону та конотації гоголівських текстів і — оскільки гоголівська текстологія часто могла би бути кращою — альтернативним публікаціям, рукописним варіантам і чернеткам. Це корисно в плані спонуки до певного прочитання, демонстрації напряму Гоголевої творчості й відновлення цілком життєздатних варіантів, які були відкинуті совєтськими текстологами та канонізаторами. Аби запропонувати лише один приклад того, що ми отримаємо, виходячи за рамки канонічного тексту, дозвольте мені звернути увагу на використання Гоголем слів народ і нация у його статті про українську історію, яку я аналізую в третьому розділі. Якщо нация недвозначно означає «націю» і несе політичний підтекст, то народ — термін більш розпливчастий і політично нейтральний, оскільки може означати залежно від контексту і «народ», і «націю». У рукописній версії статті Гоголь залишає термін нация винятково за українцями, позначаючи всіх, хто не належить до їхнього числа, як народы. Проте в опублікованій версії українці стають народом, тоді як їхні російські та польські сусіди іменуються нациями. Оскільки стаття з’явилася в офіційному урядовому журналі, цензура, вочевидь, вплинула на цю заміну термінів. Отже, безумовно, корисно знати генеалогію гоголівських формулювань при розгляді його націоналістичних симпатій та ідеологічного тиску, який впливав на його творчість. Тому я зацікавлена в гоголівському тексті радше як у палімпсесті, який фіксує своє власне становлення, ніж у нерухомому, авторитетному кінцевому продукті. Я розглядаю його радше як динамічний об’єкт, а не стабільний канон, встановлений часто тенденційним редагуванням його творів. Мені цікаво, як тексти Гоголя функціонували в час їхньої появи і як сприймалися його читачами-сучасниками, тому, коли це доречно та можливо, я відтворюю їхню оригінальну друковану версію. Крім того, я вважаю цілісний корпус гоголівських текстів структурою, що розвивається. Ці тексти реагують на зміну зовнішніх обставин, відбиваючи зміну гоголівських ідей і цілей. Рішення Гоголя від 1836 року стати російським письменником являє собою лише одну з таких обставин, що мала серйозні наслідки для його творчості. Однак я уникаю погляду на ранню творчість Гоголя крізь призму пізніших творів, що були, вочевидь, більш зрілими та досконалими, особливо у плані ідеології. Ця книга творить картину зростаючої складності в Гоголевому поводженні з націоналістичною ідеологією, зокрема до і після 1836 року. Іноді цілком контрастні українські та російські національні риси у ранніх гоголівських текстах, навіть якщо вони риторично заплутані через політичну чутливість до цієї тематики, пізніше стають більшою мірою нюансованою спробою синтезу двох парадигм, як у «Тарасі Бульбі» 1842 року. Радше поверхова увага Гоголя, приділена ніколаєвській офіційній народності (официальная народность) у його історичних статтях в «Арабесках» (1835), переростає у глибоко заангажований і водночас ризиковано неортодоксальний панегірик цій доктрині у «Вибраних місцях із листування з друзями» (1847). Однак цій складності було покладено початок не в ранній творчості Гоголя. Я сподіваюся прийти до образу гоголівської творчості, що включає розриви та брак тяглості, а не просто до моноліту з усіма згладженими кутами. Ці суперечності пов’язані з розвитком гоголівських ідей, зміною читацьких сподівань і зміною його власного статусу в російській культурі — усім, що зумовило складну корекцію своєї позиції у зв’язку з різними ідеологіями його часу — й офіційними, й неофіційними. Структура цієї книги навмисне відходить від класичних досліджень Гоголя. Я розглядаю в одному великому розділі тексти, що досі вважаються головним корпусом гоголівської творчості: «Петербурзькі повісті», «Ревізор» і «Мертві душі». Я присвячую окремі розділи іншим, часто знехтуваним текстам, таким як «Вечори на хуторі», історичним нотаткам і статтям зі збірки «Арабески», «Тарасові Бульбі», другому тому «Мертвих душ» і «Вибраним місцям із листування з друзями». Ця зміна балансу гоголівського канону проливає світло на деякі запліснявілі закамарки гоголівської творчості. Вона також сприяє новому, повнішому баченню цього важливого автора, заснованому швидше на діахронічному розвитку гоголівських ідей і творів, ніж на їхніх естетичних оцінках. Незважаючи на претендування цієї книги на всеосяжність, я опускаю два найвідоміші гоголівські тексти з циклу «Петербурзькі повісті» — «Ніс» і «Шинель», оскільки вони не мають стосунку до теми націоналізму. Я також лише побіжно торкаюся трьох із чотирьох повістей циклу «Миргород» — «Старосвітських поміщиків», «Вія» та «Повісті про те, як посварився Іван Іванович із Іваном Никифоровичем». Їхнє критичне осмислення реалій сучасної йому України продовжує тенденції, народжені в повісті «Іван Федорович Шпонька та його тітонька» з «Вечорів на хуторі», які я детально аналізую в другому розділі. Я випускаю з уваги ці повісті з «Миргорода», оскільки вони не додають нічого нового до гоголівського бачення України, до тем і шаблонів, закладених у «Шпоньці»^[10]. Я починаю цю книгу начерком свого теоретичного підходу до націоналізму та історії його російського й українського різновидів до середини XIX століття. У цьому вступному розділі наголошується на імперському контексті, в якому функціонували обидва різновиди націоналізму. У другому розділі розглядаються гердерівські детермінанти гоголівської концепції України в циклі повістей «Вечори на хуторі біля Диканьки», показуються переплетіння антиімперського й націоналістичного послань у цих текстах. Третій розділ подає всебічний аналіз Гоголевого зацікавлення історією, пропонуючи новий погляд на більшість історичних записок Гоголя (у цьому розділі аналізується більшість статей зі збірки «Арабески»). У ньому приділяється особлива увага гоголівським текстам про українську історію, які позначають найвищу фазу його українського націоналізму. Гоголівський погляд на Росію аналізується в моїй інтерпретації його «Петербурзьких повістей» у четвертому розділі, комедії «Ревізор» та його великому романі «Мертві душі», які демонструють, що Гоголь бачив Росію, позбавлену якостей, властивих гідній країні. З усіх розділів саме в цьому найбільше уваги приділено аспекту рецепції: він показує реакцію критиків на гоголівський образ Росії та відповіді Гоголя своїм критикам. П’ятий розділ виступає проти усталеного погляду на «Тараса Бульбу» як позбавленого проблематики героїчного твору, пропонуючи порівняння його редакцій від 1835 і 1842 років. Цей твір є спробою Гоголя створити російську націю з українського історичного матеріалу та етнічних особливостей. Шостий розділ включає в себе аналіз незавершеного продовження «Мертвих душ» і тому епістолярних есеїв Гоголя «Вибрані місця з листування з друзями», його останнього опублікованого твору і панегірика офіційній націоналістичній ідеології російського уряду. Тут я вивчаю способи того, як конфронтація Гоголя з російською читацькою аудиторією в його ранніх творах на російську тематику змусила його шукати нові шляхи виправлення свого образу Росії та переосмислення його служби її національним інтересам. Через уникання Гоголем будь-якої активної участі в політичному житті він ніколи не міг оцінити міру, якою писання на національно чутливу тематику здатне мимохіть вивести його на політичну орбіту. Гоголева шокова реакція від сприйняття його п’єси «Ревізор» демонструє авторську наївність у цьому аспекті. Розміщуючи творчість Гоголя у публічно-приватному континуумі та в діалогічному зв’язку із ширшими російськими дискусіями на тему національної ідентичності, ця книга проливає світло на ідеологічні аспекти Гоголевої творчості та показує, як письменник заплутався в політиці свого часу. За допомогою таких нашарувань ця книга також показує шви формування ідентичності у творчості Гоголя, ловлячи його на акті творення націоналізму — його образів, цінностей та ідеологій. 1. Націоналізм у Росії та Україні