«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 12 страница

Почалися торги. З молотка йшли статуетки, книжки, ескізи, кришталь, навіть кілька досить непоганих полотен олією. Пейзажів та натюрмортів переважно. Задля годиться ти назвала свою ціну за тендітну постать балерини у бронзі — та, дякувати Богу, якась краля в червоному капелюшку її перебила. Тип у синьому костюмі мовчав, час від часу нетерпляче зиркав на годинник, наче чекав чогось…

Нарешті. Лот під номером чотирнадцять. Твоя картина. Стартова ціна — десять тисяч. Ти завмираєш. Він одразу пропонує дванадцять.

Дванадцять з половиною — твоя ціна. Ваші погляди зустрічаються. Тринадцять. Певно, його щасливе число. Чотирнадцять. У його холодних безбарвних очицях спочатку нерозуміння, згодом — нічим не приховувана погроза. Певно, він розраховував узяти картину із голою дівчиною значно дешевше. П’ятнадцять, шістнадцять, вісімнадцять. А може, впізнав у тобі ту дівчину? Двадцять. Та ти не маєш куди відступатися. Двадцять п’ять. У приміщенні стає спекотно. Тридцять. На вас уже почали озиратися. Тридцять чотири. Ще трохи — і тобі вже не буде чого запропонувати, бо ти маєш лише сорок п’ять. У той час, як у нього, напевне, ліміт необмежений…

Тридцять шість. Тридцять сім. Тридцять вісім. І коли він уже готовий називати наступну ціну, ти кидаєш у нього відчайдушний і, певно, страшний погляд, бо раптом йому наче відбирає мову, він хоче, силкується щось сказати, та замість слів з горлянки виривається лише безпорадний кашель та хрипи.

Ти перемогла.

Картина обійшлася тобі в сорок тисяч. І це навіть без рами, просто згорнута у рулон і запакована цупким темно-сірим папером. Колись вона має коштувати мільйони. Та ти не маєш наміру цього допускати. Ти — перша й остання її власниця. Ти — дівчина на картині. Йдеш. Швидко і не озираючись.

Та за рогом старої пощербленої споруди, що в ній відбувався «благодійний аукціон», тебе наздоганяє той самий тип. Сутеніє. Довкола — жодної живої душі.

— В мене астма, — чуєш його сухий, неприємний голос. — Пощастило тобі.

Ти сильніше притискаєш до себе рулон з картиною. Тип відзначає це очима:

— Скільки за неї хочеш?

— Ніскільки. Це моя картина, — ти намагаєшся пришвидшити крок.

— Навіщо вона тобі? — він теж починає йти швидше.

— А вам навіщо?.. — тільки б дістатися людного перехрестя.

Тип заступає тобі дорогу. Довкола, як і раніше, жодної живої душі. Невблаганно сутеніє. Тож його пробиває на непотрібну відвертість:

— Кажуть, недобра якась картина. Убиває. Віддай по-хорошому, чуєш? Не для себе прошу, шеф наказав. Хоче подарувати партнеру по бізнесу…

Отже, він знає. Всі вони знають. Картина знову почне убивати. Для цього ти ризикувала всім?

— А я хочу, щоб ніхто її більше нікому не дарував, — ти сказала це і не впізнала власного голосу — так, наче в тобі раптом оселився хтось інший.

Однак тип із божевільною краваткою, як і раніше, бачить перед собою тоненьку беззахисну дівчину, котра чомусь досі приречено тримається за картину, — і одним різким порухом притискає її до цегляної стіни.

— Будеш сперечатися — шрамів на твоєму личку побільшає. Певно, гарною колись була? Ну, просто як на картині! — впізнав.

— Ви її не отримаєте, — хтось у тобі в цьому більше, ніж переконаний.

Роздратований і наляканий тип більше не жартує. Його ліва рука, злетівши, сталевими лещатами стискається довкола твоєї горлянки, правою він щосили смикає за картину:

— Годі ламатися, дурна суко! Давай сюди довбану картину, і може, ще спасешся!..

— Від тебе чи що? — ти перетворюєшся на металевий нерв, заведений механізм, спрограмований будь-що уберегти картину. Встигаєш перехопити руку, що впивається в твоє горло, і раптом під твоїми тендітними пальцями могутня зап’ясткова кістка кришиться і тріщить, наче благенька пташина лапка.

Він кричить. Схопившись за розтрощену кисть, волає, качається по асфальту, плаче, ніби дитина. Ти прокидаєшся. Переступаєш через його зсудомлене больовим шоком тіло і йдеш додому. А вже вдома, збираючи речі на переїзд, вкотре запитуєш у німих стін: які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після виходу з коми?

Про це краще поговорити з котом, а не з німими, спроданими через агенцію нерухомості стінами. Кличеш кота. Не йде. Дістаєш пакунок із «Віскасом». А він усе не йде. Невже знову втік?..

Кидаючи усі справи, починаєш шукати кота. Знаходиш. На балконі. Здавалося, він просто спить. Відкритий пакунок з «Віскасом» падає із твоїх рук. Ти присідаєш навпочіпки і дивишся на кота. Так минає кілька годин.

Твій кіт. Це вже була третя істота, в смерті якої ти себе винуватила. І ти не знала, скільки отак просиділа, бездумно вдивляючись у його нерухоме, заспокоєне в смерті тіло. Зненацька ти майже фізично відчула, як із сухим хрускотом-тріском розірвалась остання ниточка, що пов’язувала тебе із Владом. Адже цей химерний одноокий кіт був його подарунком, знайденим випадково, щоправда, десь на задвірках найближчого смітника. А тепер і кота немає. Ти лишилась сама. Затиснута, наче у лещата, в застінках власної душі, де тільки й було місце, що привидам. Милим привидам, що колись складали тобі такий-сякий сенс життя. А по їх відходу тобі й самій захотілось перетворитися на привид, на знак, на спогад і оселитися на краєчку чийогось серця.

Цікаво, хто б то був? Кого б ти обрала? Джона Траволту? Енн Марі Скотт? Чи дядька у засмальцьованих штанях (Васьок) та його славетну «охраняєму пирковку»? А де б ти частіше з’являлася? На тій «пирковці»? У видавництві? В готелі? Чи в паризькій резиденції Енн Марі Скотт?

Ти знімаєш зі своєї руки браслет-обіцянку і на антрацитово-чорному хутрі кота поєднуються дві половинки одного серця.

Так ти його й поховала, пробравшись поночі до зарошених бузкових кущів неподалік дитячого майданчика, вистроєного якимсь депутатом напередодні виборів. Тільки-но що — одразу дитячі майданчики строїти починають. Скоро вся країна перетвориться на суцільний дитячий майданчик, де в одній спільній пісочниці гратимуться дорослі дядьки-депутати усіх на світі блоків та фракцій, — думаєш ти, аби відволіктися від того, що робиш.

Бо ти не просто кота поховала. Ти закопала у вологу глевку землю під бузковим кущем усю до решти любов, що трапилася тобі у твоєму житті.

Місце не позначила ніяк. Навряд чи ти сюди повернешся…

…Бо любов не питає нашого дозволу, перш ніж непрохано увійти до нашої домівки. Просто приходить — і край. Так само вона не переймається нашою згодою (піти їй чи залишитись? ), коли ми щосили намагаємося її прогнати. Вона зазвичай іде й відходить сама. Не озираючись. Тоді, коли ми найменше того дочікуємо. А ми лише вряди-годи можемо спробувати її надурити. А відтак — і самих себе.

Невсвідомлено, наче то зробив хто інший.

…Десь о третій годині ночі (щойно ти вимила руки від землі) подзвонила Енн Марі Скотт. Вона знову полаялася з Антоніо, бо з’ясувалося, що виродка цікавлять лише гроші, а вона, ти ж знаєш, ще надто молода і гарна, аби користуватися послугами таких чоловіків. Тож Енн Марі, як ти, певно, здогадуєшся, засіла за твою, тобто за свою нову книжку.

Книжка не ліпилася купи. Нічого не виходило. Ти можеш це уявити? І хто б міг подумати, що в неї не стане хисту розвинути таку простеньку ідею?!

Ну, про напівбожевільну дівчину (ні, вона пам’ятає, з ким розмовляє), отже, про напівбожевільну дівчину, яка спробувала скоїти самогубство через трагічну загибель коханого (ти ще там? ), аж тут з’являється її мати, як «бог із машини» (так, Енн Марі без докорів сумління вирішила скористатися цим прадавнім прийомом, все одно про нього мало хто пам’ятає), так от, з’являється її мати і — рятує нещасну. Все. Хепі-енд. Усім хепі-ендам хепі-енд. Але де взяти потрібних слів, щоб усе то намалювати?..

Ти мовчиш. Жмут роздрукованих аркушів знову летить у кошик для сміття. Похитуючись, Енн Марі прямує до бару і вкотре наливає собі склянку віскі. Нерозведеного. Ти кладеш слухавку.

Ні, вона любила тебе — безумовно — але якось дуже по-своєму.

Тож тобі дуже якось по-своєму стає її шкода.

Наступного дня, щойно, як домовилися, з’явився ріелтор з агенції нерухомості, ти виїхала з квартири. З речей при собі мала тільки невеличку валізку та щось схоже на рулон із картиною. Треба буде замовити для неї важезну бронзову раму, як і личить витворові мистецтва, що поважає себе…

Сідаєш у принагідно викликане таксі. Їдеш. Кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі висиджуються на лавчині коло під’їзду, як Вічні Стражі Добра, схвально хитають головами в хустках: нарешті збулися божевільної. Може, тепер у її квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми? Бо діти — то найголовніше в житті. Он у їхньому дворі навіть дитячий майданчик є…

Ти невесело посміхаєшся. Хоч щось добре зробила. Відтак у твоїй квартирі житиме якась пристойна родина з дітьми.

На решту грошей ти оселяєшся у п’ятизірковому готелі-хмарочосі (під вигаданим ім’ям) у номері з виходом на дах і, як білка горіхами, донесхочу запасаєшся знеболювальним. Щоправда, решти грошей стає лише на кілька тижнів п’ятизіркового життя. Саме стільки ти відвела собі на те, аби дописати книжку.

А далі… час покаже?

Щойно ти починаєш жити під одним дахом із обрамленою у важку бронзу картиною, твої шрами затягуються і зникають. Спочатку ти подумала: здалося. Після тих препаратів, котрі ти жменями приймаєш, як цукерки, ще й не таке примариться… Але дзеркало у ванній, метрдотель у вестибюлі та зграйка покоївок на коридорі (кожен по-своєму) довели тобі протилежне. Більше того…

— Даси адресу свого пластичного хірурга? — зачудовано просить тебе якась випадково зустрінута знайома із неформальних мистецьких кіл.

— Так. Пекло. соm.

Вона лякається. Бо навіть у неформальних мистецьких колах не прийнято так відшивати людей. Ти ж допиваєш свою каву в ресторанній кав’ярні і піднімаєшся нагору. У свій номер. Дорогою до ванної губиш сукню, підбори, і в самій лише спідній білизні спиняєшся перед дзеркалом.

Так і є. Шкіра ніжна, як шовк, обличчя гладеньке, безхмарне, аж наче молодше. Ну й навіщо? Ти саме почала до отих своїх шрамів звикати…

Та й нашестя всемогутнього болю, розбившись об невідому скелю, відступило, розчинилося, щезло. Піднявшись навшпиньки, за звичкою дістаєш з верхньої полиці пляшечку демеролу і заковтуєш жменю пігулок.

Авжеж. Єдине, що лишилося, це залежність. Від препаратів. На таке диво чарів картини уже не вистачило. А самій тобі навряд чи стане сил та бажання позбутися цієї пристрасті…

І до тебе приходить якесь невідворотне розуміння, усвідомлення, знання майбутнього. Точніше, його відсутності. У твоєму житті. Бо в житті інших на якусь мить ти побачила його аж надто чітко — наче справно налаштований картинний відеоряд. Кожен отримає те, чого бажає найбільше.

Видіння. І демерол тут ні до чого. Ти вже знаєш, що маєш робити. Наче так мало бути від початку. А далі — нічого. Цілковите затемнення. Тож ти вкотре завмираєш над запитанням:

ЯКІ ЩЕ ДУРНУВАТІ ТАЛАНТИ З’ЯВИЛИСЯ У ТЕБЕ

ПІСЛЯ ВИХОДУ З КОМИ?

І курсор у текстовому редакторі завмирає над ним разом з тобою.

А надвечір до тебе в готель завітали батьки Влада. Відчиняєш. Ти не здивована. Ти знала. Бо вони прийшли по картину. Аби вона їх убила. Чули, вона може. Навіть гроші тобі за неї пропонували — купити, бачте, хотіли.

Ти хочеш уїдливо спитати: а нічого, що я там гола? Та не питаєш. Бо й так бачиш: нічого. Але спочатку вони хочуть тобі дещо розказати…

— Ти розказуй! — гримає Владова мати на чоловіка, що здригається тепер від звуку її голосу, наче прадавній ідолопоклонник від Перунових громів та блискавок.

Він для початку відкашлюється. Тягне час, паскуда, — читається з колючих материних очей. Нарешті (після добрячого стусана у бік) батько сімейства спромагається на слово:

— Ми гадали, Влад не зможе жити з тобою, а виявилося, що він не може жити без тебе. В прямому сенсі цього слова. По тому, як ти… зникла з його життя, він не написав більше жодної картини. Коли ми забрали його додому, він так і сидів увесь час і бездумно дивився перед собою. До тями прийшов лише раз. Того вечора він купив собі пляшку віскі і вперше в житті напився. Поїхав у той готель, вибрався на дах і… посковзнувся чи що? Бо ми досі не віримо, що він зробив оте сам!

— Не це розказуй!.. — знову гримить дружина. — Це вона й без тебе знає! Всі газети писали. Та вона й сама таке робила, не чув чи що? Про Андрія кажи!

Цього у видіннях не було. Ти насторожуєшся:

— Що ви знаєте про Андрія?..

— Власне, це ми його й намовили. Стосовно тебе. В обмін на безоплатні юридичні послуги. Крадіжка авторських прав на якусь там книжку… Були в нього такі проблеми. Ми ж виграли йому позов. А він…

…а він погодився без вагань. Звабити чужу наречену. Так би мовити. Бо він уже давно хотів цю дивну дівчину з ім’ям, що вже саме по собі обіцяло рай на землі. А ще (Андрій це помітив тиждень тому) вона не носила спідньої білизни. І це остаточно звело його з розуму. Тож коли йому забаглося звільнити підстаркувату літредакторку, що вірою і правдою служила йому всі роки, він уже знав, ким має її замінити. І що має за це отримати. То й що з того, що дівчина незабаром має вийти заміж? Андрієві часу вистачить. А на більше він і не претендує…

Ти рвучко підводишся. Відчиняєш перед ними двері:

— До побачення.

Вони нерішуче мнуться коло порога:

— Картина…

— Забирайте. Грошей не треба. І — до побачення.

Забравши картину, вони вдячно йдуть.

Відлік їхнього часу почався.

Ти сідаєш завершувати книжку. До тебе знову злітаються, наче на відьомський шабаш, розполохані непроханими звістками видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Бо Влад ніколи не пив. Йому воно було не треба. Він і так умів радіти життю. Не пив навіть шампанського, коли ви надумали відсвяткувати ним свої несподівані заручини. Просто любив дивитися, як п’ють інші, — ти, зокрема, і як у твоїх темно-блакитних очах спалахують від того принадливі іскорки бажання, котрі згаснуть хіба що, коли до вас зненацька підкрадеться світанок…

Видіння. Не було ніякої пляшки віскі. Насправді на тому даху до нього нечутно підкрався Ловець Снів і легенько підштовхнув у плече. Ото й усього. Ловець Снів. Бо він його створив для себе. Про всяк випадок. Уявний друг, чи як там воно зветься у психіатрів? Не було ніякої пляшки віскі.

Видіння. Один-єдиний розділ. Останній. Щойно відбувшись у твоїй розплетеній демеролом уяві, він перетворюється у нерівно-мереживні рядки тексту. Кінець. Не вистачає хіба хепі-енду. Але ж то таке?

…Домалювавши знакове The End, ти електронною поштою відсилаєш рукопис Енн Марі Скотт. Насправді тобі байдуже, що з ним буде далі. Книжка написана. Місію виконано. Потім чекаєш, коли весь готель посне (це складно, бо величні готельні комплекси ніколи не сплять), але ти дочікуєш і вибираєшся на дах.

Знову. Певно, в кожного з нас є отакі власні острівці-дахи, де нас терпляче очікує законсервоване у гіркій настоянці часу почуття провини. І кожен з нас приречений вибиратися на свої дахи знову і знову, байдуже, хоче він того чи ні. Вирішують наразі дахи. І якщо раніше ти могла в чомусь невіруюче сумніватися, то тепер (видіння? ) ти була несподівано чітко переконана: вони чинять правильно.

Пам’ятаєш, як у «Титаніку»? Якщо ти стрибнеш, то і я стрибну…

Згадай, як ви разом дивились «Титанік». Ти і він. Не Влад. Бо ти зрадила Влада у всіх значеннях цього слова. І коли Джек сказав Роуз оті слова, хлопець, схожий на Джона Траволту, вперше зізнався, що кохає тебе.

Ну й навіщо він те зробив? Жила б собі та й не знала. Тож ти на сто дев’яносто сім хвилин закохалася в Лєо Ді Капріо (саме стільки тривав фільм). І тільки згодом — у чоловіка, який завжди опинявся поруч. Та йому про те знати не треба. В нього, може, ще все життя попереду, і колись він дякуватиме Богу, що не витратив його на скалічену фізично, а ще більше — скалічену душевно дівчину-наркоманку, котра дивовижно вміла нищити все довкола, включно, до речі, з собою. Видіння. І вирішують наразі дахи.

…На твоєму даху порожньо і самотньо. Немає Ловця Снів, тобто Азіата, тобто Ісуса Христа, тобто Влада, який би по-дружньому підштовхнув тебе до краєчку даху. Та зараз тобі це й не треба. Ти підходиш до нього сама. І з полегкістю ступаєш у глибоку, аж чорно-колодязну темряву, густо позасвічувану неоновим плетивом вечірніх вогнів.

Час, сполохано здригнувшись, зупинився навіки.

Хепi-енд

Твоя квартира дісталася дядькові у засмальцьованих штанях, що стеріг «пирковку». Він, мабуть, і жив у тій халабудці тільки тому, що нещадно економив і збирав гроші на Її Величність Квартиру.

Вічні Стражі Добра (чит. кілька всезнаючих бабусь, що зранку до ночі оберігають честь і гідність під’їзду) скрушно хилитають головами в хустках, про всяк випадок хрестяться: свят, свят, свят. І чим їхній будинок так завинив перед Господом? Замість божевільної дав їм Господь алкаша!..

— Ану постуляйте писки, курви старі! — гримає на них дядько у засмальцьованих штанях. Вічні Стражі Добра схарапуджуються і вслід дядькові летить низка ще добірнішої лайки, мішаної з прокльонами. Подекуди у ній згадується дитячий майданчик… депутати… а також всевидющий Господь Бог.

З такими аргументами не посперечаєшся. Тож новий господар твоєї хати важко підіймається сходами, дістає з кишені заповітні ключі і відчиняє двері.

— А місцинка нічого собі! — вдоволено роззирається, переступивши поріг.

— Здоров, старий пердуне! — про всяк випадок гукає йому з кухні Сашко. Як добре вихований привид, він завжди з усіма вітається, незалежно, бачать його оточуючі чи ні.

— А ти що тут робиш?! — обурено перепитує дядько, по-хазяйськи зайшовши до кухні і озираючи того з ніг до голови.

Сашко саме, донесхочу накатавшись на велосипеді кімнатами, жере пластівці з емальованої миски та запиває усе те відкілясь спиждженою «Фантою» (живе апельсиново). А вздрівши старого, давиться пластівцями, захлинається «Фантою» і падає з велосипеда. Ще один привид-співмешканець?!.

Тієї ж ночі на порожній трамвайній зупинці неподалік центру міста з’явився високий молодий чоловік у чорному вовняному пальті з піднятим коміром. Сипав дрібненький колюче-непривітливий сніг — того року наобіцяли ранню зиму.

Чоловік глянув на годинник. Роззирнувся. Такими зазвичай в американських трилерах бувають наймані убивці чи маніяки. А в нас — інтелектуальна еліта. З повними кишенями таємниць.

До зледенілої трамвайної зупинки неквапливо підповз запізнілий трамвай. Треба ж, а чоловік думав, він ніколи не надійде. Легко скочив на трамвайну підніжку. Зупинився в кінці вагона. З пасажирів — тільки один алкаш, якась тітка та зграйка смішливих школярок, підігрітих, вочевидь, чимось зі слабкоалкогольних напоїв, що не продаються неповнолітнім.

Дрімаючи, алкаш втратив ефемерне відчуття рівноваги, впав і заснув попід сидіннями. Тітка перехрестилася. Серед школярок пробіг ледь схвильований шепіт: той чоловік в кінці салону був дивовижно схожий на молодого Джона Траволту. Він тільки посміхнувся. Певно, йому часто таке казали?

Нарешті старенький трамвай, дзенькнувши, зупинився. Кінцева. З невдоволеним скавулінням двері розповзлися в боки, пускаючи всередину скрижанілі розсіяні табунці снігу. Незабаром Різдво. І чоловік, схожий на молодого Джона Траволту, першим вийшов із вагона. Ступив у спливаюче темрявою нікуди і… наче розчинився в ньому. Виринув вже у непевному світлі ліхтаря біля одного із пошарпаних часом та негодою під’їздів. Піднявся на третій поверх. Подзвонив у двері ліворуч.

Відчиняє Ісус Христос. Якусь хвилину обидва просто дивляться один на одного, ніби вичікують. А потім той, що схожий на Джона Траволту, ледь чутно каже:

— Мене звати Влад.

Ісус Христос пускає його до себе — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. І разом вони всідаються дивитись, як у напівтемрявому кутку корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол.

А з іншого кутка блимає єдиним жовтаво-зеленкуватим оком чорний як ніч котяра. Без імені. Він просто кіт. Всім котам кіт. Хоча не виключено, що насправді його звати Влад.

У маленькому будиночку в передмісті з гарно пофарбованим парканом теж дещо сталося. Ксєнії таки вдалося умовити своїх неадекватних донечок (щойно ті вибралися з колонії для неповнолітніх) відпиздити дружину «дєди». Вони, звісно, спочатку неабияк сумнівалися, чи воно їм треба, та коли новоявлена принцеса не дала їм поміряти свою діамантову обручку, без вагань на неї накинулися. Та дещо перестарались. Коли вони зупинилися, принцеса вже не дихала.

Але Вітасик (треба віддати йому належне) взяв усю провину на себе, отримав п’ятнадцять років і потрапив нарешті у свою стихію. А на додаток (і на превелику радість дядьків-міліціонерів) він великодушно приписав собі ще й кілька безнадійно глухих «висяків» та серійних убивств якогось маніяка. Особливо тішились, як уже було зазначено, дядьки-міліціонери: дарунок прийшовся їм якраз під Новий рік — час здавання звітів та відомостей щодо розкриваємості злочинів і отримання премій за героїчну службу країні.

А от маніяк тоді образився і сам здався в міліцію, однак у новорічну ніч ніхто не став з ним розбиратися — назвали «вєліковозрастним дібілом» та «довбаним фантазьором» і дали п’ятнадцять діб за хуліганство. Вітасику ж (з огляду на спектр визнаних маніячних діянь) тепер світило довічне, з чого він був неймовірно щасливий — це ж бо й «авторітєт» на зоні, і до Ксєнії з моджахєдками вертатися не треба.

«Дєда» вмер від серцевого нападу. Так Ксєнія нарешті дісталася до своєї спадщини. Згодом вона швиденько оформила розлучення з Вітасиком і вийшла за пристойного удівця, з яким познайомилась, замріяно читаючи в якійсь кав’ярні любовний роман під назвою «ОХОПЛЕНІ ЛАЙНОМ» (хоча на обкладинці було написано «ОХОПЛЕНІ КОХАННЯМ»). Удівця звали Андрій Олексійович Страхопуденко, і він був генеральним директором (а заразом і власником) комерційного видавництва, котре знаходилося навпроти тієї кав’ярні і отой любовний роман випустило у світ.

А те, що він — Страхопуденко…

«Ну, то й що? — подумала Ксєнія, беручи з ним шлюб. — Не всім же бути Шевченками і Цвєтаєвими…»

Але прізвище собі про всяк випадок лишила Вітасикове.

А ще її обранець мав єдину (скромну, янголоподібну і перелякану) донечку. Монстровиті нащадки Ксєнії негайно її зненавиділи. Назрівала казка про Попелюшку. Та й Принц на горизонті намалювався — білявий фронтмен солоденького хлопчачого поп-гурту. Гарний такий, схожий на молоденького Лєо Ді Капріо. А колись (треба ж таке! ) він навіть підробляв офіціантом. Нє, ну настояща звьоздна історія!..

Мишко був благополучно забутий. Маринка отримала інвалідність.

Батькам Влада не вдалося пафосно і в один день померти, отруївшись картиною. Нічого з ними не сталося. Бо вони прожили ще кілька десятків довгих і нудних років, щодня усвідомлюючи, що зробили. Картина їх не чіпала. Висіла собі на стіні у вітальні, припадала пилом, як решта нормальних речей у цьому старому вже, нікому не потрібному помешканні і — нічого не робила.

Вони дратувалися. Чекали смерті, збирали якесь там манаття «на смерть», як усі старі люди збирають, аж доки одного разу не зрозуміли, що то і є їхнє покарання, прикликане картиною, — жити. Наступного дня вони продали картину за безцінь якомусь аферистові-мистецтвознавцю. А коли поверталися додому, їх збила вантажівка. Нещасний випадок. Фатальний збіг обставин. А водій вантажівки навіть п’яним не був. Та все одно його посадили.

Картина знову загубилася. Надовго. Хтозна, чого вона встигла накоїти за відведений їй час? Бо потім знову знайшлася — її придбав підстаркуватий генеральний директор (а заразом і власник) якогось комерційного видавництва. Уже за двісті тисяч доларів. Ніхто не знав, нащо вона йому знадобилася за такі грошиська… Просто дівчина на картині (так йому здалося) чимось нагадувала жінку, яку він колись кохав.

Відлік його часу почався.

Отримавши твій мейл, Енн Марі Скотт аж протверезіла. А відтак — відмінила всі зустрічі, призначені на сьогодні, послала на хрін свого літагента, що от уже півроку правив з неї нову книжку, і засіла за читання твого рукопису.

Треба сказати, спершу він її не вразив. Подумки вона навіть раділа, що й сама щось таке написала б, якби знайшла час, натхнення, ідею та інший письменницький мотлох, а отже, дочка не перевершила матір. А потім був той телефонний дзвінок. Міжнародний. Спершу її спитали, чи готова вона заплатити за дзвінок, вона відповіла, що вона — Енн Марі Скотт, і як їм так треба, то хай платять самі, або вирушають далеко на фіг. І їй сказали, що ти мертва. За дзвінок вона заплатила. Знову взяла до рук роздрукований рукопис. Тільки тепер це була прощальна записка на шість розділів — з прологом, епілогом, що химерно віддзеркалювались одне в одному, та коротким епіграфом, вихопленим з пісні гурту «С. К. А. Й».

Під назвою «Мантра-омана».

Назву вона залишила. У тексті теж не зачепила майже жодного слова. Після довгих роздумів і вагань змінилося лише ім’я автора. Енн Марі Скотт.

Ще раз перечитала тепер уже свій рукопис. Гарна казочка. Там були Русалка і Ромео. Навіки шістнадцятирічний Сашко. Мертвий хлопець на ім’я Влад. Психоаналітик, схожий на молодого Джона Траволту. Одноокий, наче пірат, котяра. Відлюдник Ісус Христос та… якась темна загадкова сутність на ім’я Ловець Снів. Навіть Андрій та Вітасик з сімействами туди помістилися.

А ще там була Енн Марі Скотт.

Чорт, вона й сама могла таке вигадати! За кілька днів вона перечитала рукопис ще п’ять разів і остаточно повірила, що це вона сама написала. Завтра подзвонить своєму літагентові і скаже, щоб починав домовлятися з видавництвами, бо його довбане бажання здійснилося — Енн Марі Скотт нарешті написала книжку, яка перевершить усе писане нею досі.

А тебе не було. І ти не помирала.

Епiлог

— Я тобі доведу.

— Не треба.

— Кажу ж тобі — доведу.

І, легко ступивши за край даху, він по-кіношному шугає вниз із нескінченно багатоповерхового хмарочоса. Енн Марі Скотт лишається на даху сама.

— Хворий уй…бок! — щосили горлає йому вслід.

Та сліду більше нема. Ніч, поцяткована неоновими вогнями мегаполіса, вдячно поглинає його, не лишаючи їй навіть згадки.

Ще мить — і біля підніжжя бетонного готельного монстра залунають крики (сполохано-шоковані людські крики), хтось принагідно викличе «швидку», аби зішкребла рештки її друга з майже до блиску відполірованої бруківки (центр міста, що не кажіть), а хтось просто зніматиме усе те дійство на камеру мобільного телефону, щоб тішитись самому, показувати друзям, а при нагоді — вихлюпнути у всесвітню мережу…

Не дочікуючись другого пришестя, Енн Марі Скотт дезертиром покидає дах. Спуститись ліфтом і змішатися з юрбою. Нікому не треба знати, що й вона тут була. Та, як на лихо, хромована домовина ліфта лізе вниз повільніше за калічну черепаху, знущально вклоняється мало не кожному з півсотні поверхів…

Нарешті довгоочікуваний сигнал у вигляді короткого «дзеньк», і двері милостиво розповзаються. Енн Марі Скотт завмирає. Бо просто перед нею стоїть він — її власний Ловець Снів — цілий і неушкоджений.

The End

[1] Прохання не відтворювати прочитане у реальному житті, всі трюки виконує професійний привид.

[2] Адреса для туристів: штат Каліфорнія, місто Сан-Хосе, Вінчестер-бульвар, 525.