«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 11 страница

А тобі все не виходить з думок нагла смерть Рити, що якимсь дивом перебралася з твоїх коматозних марень у реальне життя. Якщо Рита загинула, то Андрій…

— А в «дурці» ти теж, виходить, був?

— Вже розказали! — Андрій розлючено глипає на зацікавлений довкола персонал.

Той сахається, заперечливо хитає десятком голів. Вони й самі не в курсі дєла, як «тщатєльно скриваємий факт про «дурку» став достоянієм гласності»…

— Та ти не думай, я нармальний! — до тебе. — Ну, кому, як не тобі, знати? — глитаючи слова, поспішає з аргументами Андрій. — Весілля справимо на Балі. Зараз модно…

— Як добре, що ти вирішив оженитися, — кажеш, милуючись відблисками камінчика. — Але зроби це з кимось іншим, гаразд?

Андрій зеленіє. Весь офіс випадає в осад. Крім новоствореної дівчинки-білявки, звісно. Ти йдеш.

«Краще б він був ненормальний», — з сумом думаєш, опинившись на свіжому повітрі. І викидаєш коробку зі своїм минулим у роззявлену пащу урни для сміття.

А дорогою додому, на хвилинку забігши до супермаркету (треба щось жерти купити — котові і собі), завмираєш перед турнікетом. Просто біля однієї із кас стоїть у черзі той самий патологоанатом, що розбирав тебе на запчастини перед натовпом розгублених абітурієнтів у стерильних пенатах моргу. Поруч з ним — дівчинка років тринадцяти-чотирнадцяти — дочка, напевне. А на витонченому зап’ястку тієї дочки (поряд із різнокольоровими «фєнічками») — твій браслет-обіцянка з кулоном у вигляді напівсерця.

Знічев’я татко-патологоанатом скидає поглядом по супермаркетному довкола і… бачить тебе. Гладенько виголеним обличчям миготнуло щось схоже на примарну тінь впізнавання. І остраху. Бо це в моргу він — цар і бог, а тут — звичайний покупець…

Хто ж така ота скалічена застигла дівчина біля турнікетів, навіть подумати моторошно. Смикнувшись, він інтуїтивно пробує затулити собою дочку. Ти просто стоїш. І дивишся. І він не витримує. Кидає на підлогу ретельно зібраний кошик з покупками, хапає нічого не розуміючу верескливу малу за руку і стрімголов женеться з нею на вихід. Очі довкола проводжають їх здивованим нерозумінням. Ти ж тільки стенаєш плечима і йдеш вибирати плавлений сирок.

А вже згодом, виринувши із супермаркетного раю з повними пакетами фасованого їдла, просто на під’їзній доріжці натикаєшся на щось блискуче. Твій браслет-обіцянка. Викинутий чи загублений. А «фєнічки» не викинули. І не загубили. Піднімаєш. І скажіть отепер, що немає життя після смерті…

Ти нізащо не хочеш відвідувати психоаналітика. Але позаяк Енн Марі взяла на себе всі витрати за страхітливо дорожезні медикаменти, без яких ти тепер не можеш обходитися, то треба йти. Бо вона дізнається, якщо не підеш, а випробовувати її терплячість тобі (у твоєму становищі) ні до чого. Знаходиш потрібну адресу. Стукаєш у двері. Хтось нерішуче дозволяє тобі зайти. І хто ж за тими дверима?

Претензійний, гарно вбраний мажор (чимось схожий на молодого Джона Траволту), який, певно, тільки вчора на таткові гроші закінчив курси, де стають розумними психоаналітиками, як в американських кінах. Та й кабінетик нічо такий, навіть з кушеткою, позиченою з того ж таки американського кіна на таткові гроші…

Ти без вагань простуєш кабінетом прямісінько до тієї кушетки, розвалюєшся на ній, як новоявлена Мерилін Монро (кіно, то й кіно), і посміхаєшся своїм асоціаціям.

З якихось фешн-новин ти дізналася, що у всюдисущих Штатах відбувся аукціон, де спродали такі-сякі речі Мерилін Монро — ну, там кофтинку, поїдену міллю, рентгенівський знімок її легень з ледве окресленими лініями грудей (решту твоя збоченицька уява сама тобі домалювала) і серед них, завваж, майже таку саму кушетку, що, розлігшись на ній, осяйна кінодіва мала звичку сповідатися своєму психоаналітикові…

Для повного комплекту не вистачило хіба що такого лота, як Душа Мерилін Монро, дбайливо закоркована у флакончик знакових парфумів «Шанель № 5». Хоча більшість чоловіків, звісно, надала б перевагу її тілу. А спритні аукціонники тоді осквернили б могилу блонд-легенди і всучили б їм те, що від нього лишилося. А на додачу навіть срібного люстерка не дали б, позаяк якась холєра його вкрала.

Ти ледь стримуєшся, щоб не розреготатися. А потім твій погляд зауважує присутність психоаналітика. Цікаво, він з таких? Теж купує душі чи звик їх отримувати надурняк? Ти невимушено облапуєш поглядом мажора-початківця-психоаналітика:

— То що, докторе, почнемо?

Він спочатку лякається.

— Звіть мене Денис.

Отакої! Тільки імені його тобі не вистачало. Хіба не досить того, що ти вже охрестила його Джоном Траволтою?

— А вас як звати? — продовжує Джон Траволта ліпити ліпаки.

Якщо чесно, ти завжди ненавиділа цей обмін іменами, ненавиділа і чути, і промовляти власне незвичне ім’я, нагло вкрадене Енн Марі Скотт із твору безсмертного українського класика (Карнеґі нервово курить в коридорі), тож із лагідною посмішкою радиш психоаналітикові:

— Там у картці написано.

Джон Траволта похапливо розгортає твою картку: він вивчив в універі, що власне ім’я для індивіда солодше будь-якої музики, хай то симфонії Моцарта чи потуги Діми Білана (хто кому ікона), тож від страху здатися некомпетентним забуває поставити найперший діагноз: ти справді ненавидиш власне ім’я. І промовляє його:

— Євпраксія? Це ж як Єва?

— Сеанс закінчено, — ти підводишся.

— Але ж…

— Знаю, ми маємо задовбувати одне одного близько години, і так півроку поспіль. Мати заплатила. Та чого вона обрала саме тебе?

Він схвильовано підводиться:

— Приходь, коли завгодно. Хочеш — дзвони.

— Бачу, пацієнти тобі не набридають.

— Тільки не вибирайся на дахи.

— Пішов ти.

— Не я, то буде інший.

— Нє. До сраки, — глибокодумно промовляєш ти і покидаєш ошатний кабінетик з американською кушеткою.

Не дзвонити. Але дзвониш йому вже надвечір:

— Слухай, у мене тут каналізацію прорвало. Купа лайна… Не допоможеш?

Він допомагає. Твоя теорія підтверджується: всі чоловіки — природжені сантехніки. Навіть якщо вони психоаналітики. А ти й психоаналітика додумуєшся використати не за призначенням. З того й починаються ваші розмови. Спершу відсторонені — ну, там про лайно, кіно та доміно, з того, це не дивно, ви помалу підбираєтеся власне до твоїх проблем. І одразу домовляєтесь називати те, що з тобою сталося, нещасним випадком. Професійно. Тож ти відкриваєшся йому — врешті, він майстер вправлятися з лайном. Дещо він розказує й про себе, наприклад, що його дівчина не вийде за нього, доки він не зробиться видатним світилом у психотерапії. Ти подумки вітаєш себе з тим, що ти не його дівчина. А стосовно «світила» — так тримати.

Однак саме цей хлопчик-мажор-психоаналітик допомагає тобі розібратись з усім, що з тобою сталося.

Згадати про Влада.

Розшукати його могилу (щоправда, поки що лише на карті кладовища — підеш туди, коли будеш готова).

Стерти нарешті у відновленій телефонній книжці номер його мобільного.

Перестати писати сповідальні листи на його електронну пошту, а потім самій же відкривати її і читати…

Словом, усвідомити і відпустити. З часом. І при цьому навіть не намагається до тебе чіплятись. Профі, що не кажіть. Це тільки потім ти дізнаєшся, що ніякої дівчини в нього не було. Це в тебе він закохався, коли у твоїй хаті прорвало трубу каналізації і ви обоє стояли посеред ванної ледь не по вуха в лайні. Можна сказати, з першого погляду закохався. А ще він на п’ять років молодший від тебе. І багатого татка в нього нема — в універі він жив зі стипендії та власних непомірних амбіцій. Ліцензія і кабінетик — банківський кредит. Та й твоя мати нічого йому не платила: він сам напросився, надто вже твій випадок був цікавезним.

Ти почуваєшся тренувальним майданчиком. Відмовляєш йому в коханні. Та від його безоплатно-психоаналітичних послуг не відмовляєшся — по тобі він пише дисертацію, а тобі раптом захотілося лишити хоч якийсь слід у житті, навіть якщо це слід від екскрементів піддослідного кролика.

Одного дня ти сказала Джону Траволті, що хочеш піти на кладовище. Стояв порожній осінній день. Ти не надто любила осінь — в цей час завжди видається, що має статися щось… моторошно-невиправне, наприклад.

Джон Траволта про те не знав. Тому й не став тебе відмовляти. Навіть на кладовище з тобою піти зголосився. Щоб ти не передумала останньої миті, не розвернулася і не втекла, — так він, здається, сказав.

…Міський цвинтар зустрів вас знудженими хрестами й надгробками, загорнутими в обважнілий вологий туман пізньої осінньої днини. Ви йдете центральною алейкою, вздовж якої вишикувались ще майже свіжі, позакидувані напівзов’ялим квіттям домівки-могили.

«Усі там будемо», — сказав колись Сашко. А потім дідок зі склепу просвітив тебе стосовно стадій розкладу тлінного людського тіла. Усе це ти пам’ятаєш. А найголовніше — забула.

…Нарешті от вона — могила Влада. Там, де мала бути твоя. Оце такий краєвид і примарився тобі отоді, «на твоєму похороні».

Ти кладеш на дихаючу, наче живу землю напіврозквітлу чайну троянду. А потім довго мовчки сидиш і просто дивишся на німий надгробок, де тільки й було, що ім’я його, прізвище та кілька слів од «вічно сумуючих батьків». А ти й отих слів не спромоглася сказати. Бо ви (з батьками) так і не з’ясували достеменно, хто ж із вас йому більше винен. Зрозумілим стало одне: кожна дійова особа драми-феєрії на ім’я ВЛАД почувалася наразі паскудно.

Рятувався кожен, як умів. Вони — судовою тяганиною безпрецедентного масштабу, науковою роботою та ритуальними відвідинами щовихідних його мовчазної могили:

— Ну, як тобі тут ведеться, синку?.. Ми виграли ще один позов. Наступного місяця татка запрошено на міжнародний симпозіум до Женеви. Доповідь виголошуватиме…

А ти обрала ампутацію. Відсікла від свого серця любов, як інфекційну недугу, що отруйною ґанґреною розповзається усім тілом, ще й припрошує до спільництва скривавлені виразки споминів (синдром пам’яті? ) — про всяк випадок, аби замало не здалося. Пам’яті у доступі ти відмовила. Навмання — ану ж пощастить? І на довгих шість років викреслила його зі свого життя, зробила вигляд, що його не було. До могили йому не приходила. Бо так легше. Так не болить.

Та колишня любов однаково знайшла спосіб дістатися до тебе. Страшний, відчайдушний спосіб. Який ледь не коштував тобі життя. І воно нестерпно, невимовно, невситимо болить.

…Джон Траволта терпляче вичікує. Не тягне із тебе слова, не вимагає чогось визнавати, розказувати і сам теж не поривається. Дійсно, найбільша чеснота психоаналітиків — вміння красиво, з гідністю і падлюче мовчати. І «клієнт» нехай теж мовчить. Все одно прийде час — заговорить. Врешті ти озиваєшся:

— Влад не просив багато. Хотів лише, аби я пам’ятала його. А я забула. Як мені це змінити?

— Напиши книжку, — несподівано радить Джон Траволта. — Про нього. Ти ж хотіла? Оце й буде пам’ять — у всіх значеннях цього слова.

Ти й далі напружено мовчиш. І коли зненацька того негожого вересневого дня із дертого, густо завішеного переддощового хмар’я-лахміття визирнуло несміливо сонце і, граючись, озолотило твою тоненьку струнку постать у короткому пальті, Джон Траволта раптом посміхнувся і сказав:

— А в тебе, виявляється, очі блакитні.

Як стояла, так ти й завмерла. А потім рвучко глянула на нього.

Мав усього двадцять три роки (проти твоїх двадцяти восьми), та при цьому спромагався здаватись таким виваженим, дорослим, що ти супроти нього була — дитина, не більше. Говорив гарною українською мовою, хоча, як згодом з’ясувалося, родом був звідкілясь зі Східної України, а ще — вільно володів польською, французькою, італійською. І завжди опинявся поряд. Мабуть, такими й мають бути чоловіки, у яких слід закохуватись на все життя?

Ти швидко схопила його за руку і несподівано поцілувала. Довго і пристрасно. Просто біля могили Влада. Він відповів на поцілунок. І на кілька загублених митей пейзаж кладовища вимкнувся і погас, наче зображення на екрані діапроектора. А вже наступної хвилини ти раптом відштовхнула його від себе і першою пішла до воріт. Довкола знову було кладовище. І могила Влада була.

Сонце вже загубилося посеред хмар, але твої очі так само відсвічували блакитним. Того ж таки вечора ти сіла писати книжку. І тобі було начхати на ту, котру пише Енн Марі Скотт. Бо якщо вона ліпить її з твого обгорілого рукопису, то книжка ота вийде про СМЕРТЬ. А твоя буде про ЖИТТЯ.

Твоє життя змінилося. Книжка завзято писалася (переважно після прийому наркотично-знеструмлюючих препаратів, коли панотець Біль забувався про тебе і йшов кудись там у справах, поступаючись місцем спалахам хворобливо-покорчених натхненних видінь). А потім — завзято читалася принагідно висадженому на стілець котові, радіючи, що вроджене почуття такту не дозволяє йому піти і зайнятися чимсь цікавішим. Кіт робив розумний вигляд, вряди-годи вставляв якісь запитання, поради, зауваження.

Як от:

— Хочу нагадати тобі про теорію трьох стилів, сформульовану ще в працях античних філологів, авторів поетик та риторик. Особисто мені імпонує вчення прихильника класицизму Феофана Прокоповича про риторичне мистецтво. Що скажеш?

Або:

— Що в тебе з композицією? Виправ мене, якщо я помиляюся, та, здається, інтегральна якість довершеного літературно-художнього твору визначається органічною взаємодією його елементів, котрі набувають естетично валентного сенсу виключно в контексті цілого. То що у тебе з композицією???

Чи навіть:

— Авторський задум, в принципі, мені зрозумілий. Та, може, задля увиразнення концептуальної ідеї додати більше художніх засобів, деталей, стилістичних фігур? Метафор, епітетів, алегорій…

— Матюків?..

Стоп! Ти — в пристойній книжці. І хто тобі вклав у голову отаких думок? Припини негайно, бо книжку оцю не напєчатають і будеш сидіти з нею, рукописною, до скону темних віків. Додай якихось метафор, вигадливих порівнянь, хвилююче-терпких епітетів, як ото в людей у книжках водиться. А ще, переконливо радить кіт, треба вибачитись за «інтимні подробиці». Ну, срака там, ригаки і все інше…

Бо в пристойній книжці такого бути не може. Може бути хіба в житті. Лише там кохання й унітаз — сумісні. Так вважає один ваш спільний з котом знайомий, що торгує унітазами і читає Шекспіра. На унітазі переважно. І архаїчний Шекспір, перевіршований на понятну мову титанічними зусиллями перекладачів, покірно потрапляє і до його столу (пардон, до його сортиру) як пересмачений гарнір до, слід сподіватися, основної страви (котрою незмінно являються детективи Мариніної) …

Ти все то наче брала до уваги, щось викреслювала, дописувала, редагувала, аж доки кіт лишався вдоволеним і з почуттям виконаного стосовно тебе обов’язку йшов на кухню — жерти законний «Віскас». А насправді (таємно від кота) лишала усе, як є.

Думки про Джона Траволту (як про чоловіка, не психоаналітика) ти відклала кудись убік. Про той поцілунок на кладовищі сказала собі: ЦЬОГО НІКОЛИ НЕ БУЛО. Дарма, що він вважав би інакше. Далі узвичаєних терапевтичних сеансів у вас справа не йшла. Про те, що ти розмовляєш зі своїм котом і він тобі відповідає, теж наразі вирішуєш психоаналітикові не казати. Про всяк випадок.

Однаково твоє життя змінилося. Завдяки кільком поспіхом написаним у моменти натхненного просвітлення (чи затемнення) епатажним есе, дивом опублікованим у двох-трьох просунутих журналах, тебе проголосили «перспективним молодим талантом із власним революційним стилем» і ти отримала доступ у неформальні мистецькі кола. Гонорар витратила на бухло та сигарети. Це додало тобі неабиякої ваги у мистецьких колах. Часом в тебе навіть просили автограф, пораду, а то й рецензію на якесь лайно. Найчастіше ти відсилала всіх далеченько на фіг, чим ще більше збурювала увагу до своєї персони. Бо творчим особистостям належить бути неадекватними. Інакше яка з них тоді творча особистість?

А ще ти перестала фарбуватися у білявку. В перші місяці добряче нагадувала світлофор — половина білого волосся (платиновий блонд), половина рідного темно-русявого, аж люди на вулицях озиралися, знайомі не впізнавали. А потім відстригла біле і наче стала схожою на людину. Іншу людину. Бо роздала безпритульним усі свої дизайнерські лахи (включно з тими, які вдягала лише раз, і тими, яких взагалі не вдягала), натомість накупила собі на розпродажах та в секонд-хендах мішкуватих розтягнутих светрів і носила їх з широкими поясами та високими замшевими ботфортами. Зверху — коротеньке провокаційне пальто. На вулицях знову ж таки почали озиратися, та ти не надала цьому значення. Просто вирішила, що так тепер буде модно. На косметику вже грошей не вистачило, тож ти перестала фарбувати й пику. Справжня (а не намальована помадою від Шанель) посмішка, на тлі котрої ніхто вже не помічав шрамів, розпелехане, по-мистецьки нерівно підстрижене каре, стрункі ноги у високих чобітках на підборах — з тобою навіть почали пробувати знайомитися на вулицях, чого раніше, зізнайся чесно, майже не бувало. Ти обирала лише тих, які ніким не прикидалися (безробітний художник — то й безробітний художник, бездарний поет — то й бездарний поет), не трясли перед тобою атрибутами статусного становища (швейцарські годинники, взуття зі шкіри нещасних крокодилів та інших несправедливо убієнних рептилій) і займалася з ними чесним незахищеним сексом.

Про Джона Траволту ти знову ж таки воліла не думати. Як і, власне, про тих, кого, на відміну від нього, пускала у своє ліжко. Не слухала і не давала обіцянок, не передзвонювала наступного дня і не брала слухавку, якщо дзвонили вони.

За потяг до всього натурального й екологічно чистого Джон Траволта стримано тебе похвалив. Знову сказав, що ти робиш успіхи. Дописав дисертацію. Захистився. Мабуть, ви таки станете друзями. Бо це єдиний спосіб його позбутися.

Хоча ні, був ще такий. Якось ти запримітила, що він дивиться на тебе аж надто закоханим поглядом, підвелася з американської кушетки і одним рухом скинула з себе сукню. Пам’ятаєш, десь ти вже таке робила? Щоправда, тоді від тебе не могли очей відірвати, а зараз оцей хлопчик навпроти, ледь здригнувшись, поквапливо відвів свій невинний погляд кудись убік, до панорами вікна.

І це довело тебе до повільного, кипляче-розплавленого сказу: куди краще, коли тебе безсоромно роздивляються, аніже ніяково ховають очі. Як була, в самій лише чорній мереживній білизні (так, тепер ти носиш білизну, особливо полюбляєш чорну — готично відтіняє сліди від шрамів), так от, ти підскочила до його столу, схопила за підібрану під колір очей краватку і злісно просичала:

— Ну то як? Хочеш мене такою?..

Він спочатку був розгубився, а потім взяв твої руки своїми (краватка при цьому вислизнула із твоїх пальців) і проникливо так, падлюка, сказав:

— Я хочу тебе, а не просто твоє тіло. Час би вже це зрозуміти.

Ти відскочила від нього, як ошпарена кішка:

— Ти робиш це з довбаного співчуття?

— З довбаного співчуття я запропонував би тобі склянку води та пігулку аспірину. Але я пропоную тобі себе.

— Красно дякую за такий великий скарб! — ти розреготалася. — От тільки як мені це пережити без пігулки аспірину? — і схопивши свої речі, ти вилітаєш з його кабінету. Вдягаєшся вже у коридорі. Байдуже, чи хтось побачить. Зараз ти хочеш лише одного: бути подалі від Джона Траволти. Треба ж, а якусь хвилину тому на тобі було як написано ЗДАТНА НА ВСЕ. Може, так воно й було?..

Бо він справді закохався. Тоді, коли у твоїй квартирі прорвало трубу каналізації і ти чомусь покликала його, а не діловитого дядька-сантехніка, що мешкав по сусідству? Чи тоді, на кладовищі, коли побачив блакить у твоєму погляді кольору грозового неба? Він точно не пам’ятає. Знав тільки, що закохався. І навіть той, хто от уже шість років лежав під надгробком з сумним ім’ям і сумними словами, не міг йому зараз цього заборонити.

Р. S. Ти — в його квартирі. З одягу на тобі тільки ота чорна мереживна білизна, в руці — келих охолодженого шампанського. Тут і зараз. Він — ідеальний. І в нього немає родини, якої ти не варта. І секретів, що тобі не до снаги розгадати. Та скільки не намагаєшся, ти не можеш закохатися у чоловіка навпроти, хоча, бачить Бог, він того вартий. Він — твій другий шанс. Але ти не можеш. Усе, що мала, ти віддала Владові. Одягайся і їдь додому.

Відтак ви перестали бачитися. Ти з головою пірнула у свою книжку, а він, мабуть, у вирішення проблем інших людей. Бо це дозволяє не думати про свої власні. Лише інколи (для книжки) ти прослуховувала аудіозаписи ваших розмов. Намагалася піймати те, що, можливо, пропустила у живій розмові. Зрозуміти, чому сталося саме так.

ТИ: Як гадаєш, нащо він це зробив?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Прислав тобі Ловця Снів? Нічого він не робив. Хіба окрім того, що помер. І Ловця Снів також немає. Його ти вигадала сама. Точніше, твій мозок. Точніше, твоє сумління.

ТИ (знущально-роздратовано): А якщо сказати все то людською мовою?

ДЖОН ТРАВОЛТА: Добре (тут, вочевидь, викапана копія Джона Траволти важко переводить подих). Нічого твій Влад не робив. Не надсилав тобі Ловця Снів, не вмовляв тебе скоїти самогубство, не намагався затягти у свій світ… Це твоя підсвідомість, поїдена докорами сумління, утнула з тобою таку штуку.

…Справді, Ловця Снів ти більше не бачила: наче його хто силоміць утримував подалі від тебе. Не явився він і тоді, після майже закоханого поцілунку з Джоном Траволтою, хоч ти була більше, ніж переконана, що наступної ночі (байдуже, в чиєму ліжку ти її проведеш) Ловець постане перед твоїми ясними очима, аби покарати тебе вогняним мечем. Не сталося.

Не дуже засмутившись, ти й далі вешталася мистецькими тусовками, відсиджувала зад в «арт-кав’ярнях», а ночами (в наркотичних спалахах, дарованих знеболювальними препаратами) писала книжку. І чекала відповідей.

Відповідей не було. Так, наче загубилися вони у котромусь із поштових відділень всесвітньої небесної канцелярії…

ТИ (якось вже зовсім розгублено): Тобто я все вигадала?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Ненавмисне. Підсвідомо, я б сказав. Таке трапляється з багатьма людьми. Зазвичай після величезного стресу, смерті близької людини, приміром, яку легше заперечити, аніж визнати і прийняти. Тож твоя підсвідомість зробила це без твого відома, з метою самозбереження, як комп’ютер. А якщо конкретно, то так, ти це вигадала.

ТИ (все ще розгублено): То це я його зробила монстром?..

ДЖОН ТРАВОЛТА: Повторюю, та частина тебе, якої ти не контролюєш і не усвідомлюєш. Щоб позбутися почуття провини за його смерть. Не помирав він. Просто зник. Мантра-омана. Ти так хотіла в це повірити, що воно стало тобі за правду.

…Мантра-омана? Ти замислюєшся. А ще ти часто замислювалася про те, що, може, Влад і був Ловцем Снів. Точніше, темний бік Влада. Бо мав він у собі щось невловимо-диявольське, аж оточення лякалося. Включно з тобою. Тож легко було подумати, що й по своїй смерті він утне щось таке, що всі довкола здригнуться.

ТИ: А Ісус Христос навіщо?.. Його я теж вигадала?.. Ніхто ж не бачив його, окрім мене…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Так. Це образ твоєї провини. Його твій мозок витворив, аби ти не забувала, що винна. Або як шлях до відступу. Порятунок.

…Власне, так воно й сталося. Прийшов Ісус Христос, перемішаний твоєю хворобливою уявою із Владом, і сказав: «Привіт. Маєш свій другий шанс». Щоправда, забув попередити, що бути тобі калікою (над розмаїттям змістів та значень цього слова ви з Джоном Траволтою теж працювали, йому навіть майже вдалося переконати тебе, що ти така сама, як інші).

Зотримавши таке полегшення, ти й далі відмовляєш собі у десерті на ім’я Джон Траволта. Бо він не Влад. А ти не сімнадцятирічна (на вигляд) дівчинка Єва, якій немає чого втрачати і немає чого приховувати. Вдруге ти не зрадиш пам’яті Влада. Бо хтозна, що твоя збочена підсвідомість витворить вам обом у відповідь?

Та ти й не зрадиш. Інакше…

ДЖОН ТРАВОЛТА: А отут і починається найцікавіше. Твій мозок застосував потужний захисний механізм, витерши з пам’яті його самогубство, скоєне через тебе. Анна Фройд назвала цю захисну реакцію ВИТІСНЕННЯМ (він так і говорить — великими літерами, шанобливо). Так от, ти витіснила з архівів своєї пам’яті майже все, що було пов’язано з Владом. Це дало тобі жити далі, бо якби ти це усвідомила, воно з легкістю й без питань зруйнувало б тебе.

ТИ: Але ж воно знайшло спосіб повернутися до мене!

ДЖОН ТРАВОЛТА: Та авжеж. Проблема в тому, що мозок не в змозі цілковито знищити інформацію. Натомість він ховає її до найдальших архівів підсвідомого, де ми… навряд чи її знаходимо. Та, на жаль, підсвідоме — не мертвий вантаж, там теж відбуваються певні процеси, переважно уві сні…

ТИ: То он чого він почав з того, що мені снився…

ДЖОН ТРАВОЛТА: Мало бути щось, що дало поштовх воскресінню спогадів. Він чимось нагадав тобі про себе?

На цьому запис уривається. Прослухавши його вдесяте, ти знову (вкотре! ) панічно перебираєш події хрінзна-якої давності, аби зрозуміти, від чого почалися ті сни. Пробираєшся поміж лабіринтів минулих подій. І скрізь на тебе дивляться сталактити та сталагміти застиглих, наче скам’янілих спогадів. Істина вимальовується несподівано, як айсберг на шляху «Титаніка»:

— Картина. Я продала картину.

Ти мусиш знайти і повернути картину. Влад хоче, щоб ти повернула картину. Бо це він її створив, а разом і з нею того чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно… Влад випустив його на світ Божий. А тепер він хоче, щоб ти її повернула. Картину. Без неї твоя книжка не може бути завершена.

І твоє життя також. Особливо твоє життя.

Наче міліцейський пес, що напав на слід крадія, ти старанно взялася відстежувати історію поневірянь своєї картини. Отже, Ромео (який купив її за триста баксів для Русалки) зрозумів, що йому, мерзенному, пробачено, і на радощах забув її під старою перекошеною лавкою у парку, з якої безнадійно облупилася фарба.

На цьому історія уривалася, бо, якщо вірити всесвітній мережі, Ромео той бомжувати перестав. Пиячити також. Згодом він повернувся до книжкового бізнесу, одружився і завів двійко чарівних діток. Живописом більше не цікавиться. Категорично. Мабуть, цього й хотіла б для нього Русалка?

Минали дні. Від знайомого мистецтвознавця (чесний незахищений секс) ти випадково дізналася, що знайшов ту картину якийсь вуличний художник, що саме швендяв парком і збирав пляшки (біля картини теж валялася порожня пляшка, якщо ти не забула). Художник був без грошей і опрєдєльонного мєста житєльства. Крім того, перебував у стані творчої кризи (не малювалося йому), тож, недовго думаючи, він підібрав картину, видав її за свою (з тих часів, коли йому ще малювалося) і продав уже за тисячу баксів.

Потім, звісно, правда видерлася нагору (з’ясувалося, що картина не належала пензлю вуличного художника), але було вже запізно — він пропив усю тисячу баксів і вмер від цирозу печінки…

Тепер, коли в історії картини була брехня, мистецтвознавці одностайно зійшлися на думці, що її вартість має неабияк підскочити догори. Так і сталося.

З газетки, забутої кимсь у кав’ярні, ти взнала, що кілька тижнів тому твою розшукувану картину придбало шановане подружжя колекціонерів — уже за дві з половиною тисячі. Баксів, звісно, не тугриків. Придбало, аби прикрасити свій літній будиночок у селі. Та насолодитися тією красою старенькі люди не встигли. Першої ж ночі, проведеної разом з картиною у літньому будиночку, хтось увірвався до них, підступно зарізав їх уві сні і, перекинувши догори дриґом усю хату, без сліду зник…

Так до історії картини додалося ще й убивство. У газетці навіть писалося, що «…може, то ота дівчина вночі зійшла із картини, холоднокровно порішила своїх нових хазяїв і повернулась назад у свій мальований простір»…

А що? Теж варіант. Адже справжніх убивць так досі і не знайшли, хоча в репортажику мимохідь і згадувалося, що оті колекціонери заборгували комусь там грошей. «Тож сумніву нема, — кричала газетка, — що вартість картини, за котрою вже міцно, наче кліщами, закріпилася недобра слава, в геометричній прогресії знову поповзе догори…»

Колись вона коштуватиме мільйони. Таке, здається, ти пророкувала Владові?

Відправивши газетку в урну для сміття, ти покидаєш кав’ярню.

А за два дні (через того самого мистецтвознавця) ти дізналася, що наступного тижня картина має піти з молотка. На благодійному аукціоні «Діти — наше майбутнє». Стартова ціна — десять тисяч доларів. Це, звісно, не мільйон, але й таких грошей ти наразі не мала. Попросити в Енн Марі Скотт? Не зрозуміє. У Вітасика? Тим більше, не зрозуміє і не дасть… А десять тисяч — це ж тільки стартова ціна. Хтозна, яких висот вона може сягнути, коли якійсь мистецтвознавчій мавпі-колекціонеру припече трохи поторгуватися?

Ти вирішуєш продати квартиру. Агенція нерухомості швиденько знайшла тобі покупця, який дав тобі за неї сорок п’ять тисяч (баксів, не тугриків) і тиждень часу, аби ти разом з усіма бебехами і котом встигла з неї забратися. Це тебе більше ніж влаштовувало. Наступного дня мав відбутися аукціон.

Ти прийшла на годину раніше. Зайняла місце в останньому ряду, аби не привертати уваги. Та, власне, твою увагу привернув кремезний тип у дорогому темно-синьому костюмі, з бездоганною зачіскою та в окулярах. Його ненормальність виказувала лише краватка — такого ядуче-божевільного кольору й візерунка, що ставало вже зовсім незрозуміло, нащо він доліпив її до свого аж надто пристойного костюму. Ти відчула присмак тривоги. Щось підказало, що він теж припхався сюди за картиною.