«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 10 страница

А потім… світ перевернувся. Ти зникла з мого життя. Не знаю, чи ти відчувала, але я вже тоді знав — ти вагітна. У нас мала народитися дитина. Хлопчик. Усі дні для мене минали у німому заціпенінні-чеканні. «Вона не повернеться», — щодня казали мені батьки. Я робив вигляд, що нічого не чую.

До тями я приходжу вже на даху — за один-єдиний крок від прірви. Останньої миті опам’ятовуюсь. Я не хочу робити того, що роблю. Однак вже запізно. Я лише встиг побажати, щоб ти цього ніколи не дізналася. Все одно я не зміг би зробити тебе щасливою. Та я не знав, що ти забудеш мене…

Отоді я й покликав його — Ловця Снів. Насправді в нього багато імен. Дехто називає його Дияволом. Я лише хотів, аби він нагадав тобі про мене, а він…

…Ні, у певному сенсі його бажання здійснилося. Мимоволі ти згадуєш напівзабуту легенду про Летючого Голландця, який так хотів обігнути мис Доброї Надії, що теж покликав Диявола, а він…

Ти, звісно, дізналася про смерть Влада, бо його мати написала ту записку, а батько, випадково зустрівши на вулиці, так тобі й сказав: ЦЕ ТИ ЙОГО ВБИЛА, але ти цього не пам’ятала і воно тебе не мучило. Ти забула. До певного часу. А потім час, сполохано завмерши, зупинився навіки. І прийшов Ловець Снів.

— Чому ти не була на моєму похороні? — з болем питає Влад.

Так. На похороні ти не була. Не хотіла бачити, як і його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею, обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

— Я зрадила тебе, Владе, — ці слова звучать рівно і зважено, бо в тобі, як рефлекс, прокидаються всеїдні докори сумління. — Зрадила. У всіх значеннях цього слова.

— Тут подібні речі втрачають значення, — проникливо каже він.

— Я зрадила тебе з тим, хто ніколи не заговорить зі мною про кохання, лише про прибутки, які він не бажає через мене втрачати. Одружені чоловіки — вони або сіють любовними зізнаннями на всі боки, або торочать про гроші, вважаючи, що то — найсолодша музика. І треба сказати, рідко помиляються. Я зрадила тебе, Владе.

— Тут подібні речі втрачають значення, — повторює він. — Просто пам’ятай мене, гаразд? НЕ СМІЙ МЕНЕ ЗАБУВАТИ.

Тепер вас розділяє тільки поріг. Влад сумно посміхається. І зачиняє перед тобою двері. А далі — нічого. Цілковите затемнення.

Спокута

Крізь мерехтливу темряву до тебе продираються чиїсь крики, наче той примарний хтось намагається тебе розбудити.

— Скажи щось! Скажи, чорт тебе забирай!..

Довкола сновигають якісь постаті. Лікарі? Тебе наче б’є електричним струмом. Запах лікарні. І паризьких парфумів. Енн Марі Скотт. Вона теж тут. Кричить — це вона. Тобі вдається як-небудь розліпити запалені чимось пекучим очі. Ти силкуєшся хоч щось сказати. Ти хочеш покликати її («Мамо? »), та боїшся, що вона роззирнеться, засміється і скаже:

— Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Тож з твоїх губ зриваються зовсім інші слова:

— Чому ти не була на моєму похороні?..

— Якому похороні? — Енн Марі падає на принагідно підставлений кимось стілець. — Боже! Ця дитина мене в домовину зведе!..

Отже, ти в лікарні. Не на кладовищі. Однак про всяк випадок кіношно перепитуєш:

— Де я?..

— Боже! В реанімації! — не менш трагічно сплескує руками Енн Марі Скотт, щоб ти часом не подумала, що в казку потрапила. — От уже майже тиждень. Глибока кома. Ніхто вже й не сподівався, що ти отямишся…

Довкола метушаться лікарі та медсестри. Хтось намагається вивести Енн Марі, та вона не дається.

— Де Влад?.. — встигаєш спитати, доки двоє дужих санітарів тягнуть її до дверей.

— Та що це з тобою?! — обурено кричить, хапаючись за варцабу. — Він — мертвий! Коли ти нарешті до цього звикнеш?!.

За дверима з нею стається істерика. Ти відпливаєш. Постаті лікарів тануть і випаровуються. Влад мертвий. Мертвий. А ти — жива. По складах, по літерах, по крапочках ця істина починає доходити до тебе, як тупий іржавий ніж із зазубринами вгризається у шкіру, прориває м’язи і починає неспішно пиляти кістку. Влад мертвий. Холодні злі сльози усвідомлення, наче самі по собі, пускаються з твоїх очей, щойно тебе знову непрохано приводять до тями. Влад мертвий. Досі тобі не було відоме те відчуття, коли всередині щось начебто рветься, і ти вже хочеш відпустити це, заспокоїтись, аби хоч не дратувати оточення, та нічим не можеш його зупинити. Влад мертвий. Влад. Оті самовільні безпорадні сльози стікали з твоїх очей ще кілька днів поспіль. Приходили практиканти, дивувалися, записували щось у конспекти. Та сльози не спинялися, заступали тобі практикантів, навіть коли ти пробувала думати, що отой-от індусик зліва — нічого, або намагалась концентруватися на спалахах гарячого болю, що рвав, шматував, гриз твоє тіло, вирвавшись нарешті на свободу, бо ти прийшла до тями. Влад мертвий. Тобі кололи заспокійливе, знеболювальне, а сльози все текли, хтозна, де вони й бралися, бо в людському організмі (професор сказав практикантам) не може бути такої кількості сліз. Влад мертвий. А вони все текли. Зібралися, мабуть, за оті кілька довгих років, на які ти викреслила зі своєї пам’яті його смерть. Але Влад мертвий.

Енн Марі Скотт у ці кілька страхітливих днів до тебе не заходила. Чи то її не пускали, чи то вона таки впевнилась, що «ця дитина її в домовину зведе», а взагалі, їй треба було відпочити, бо майже тиждень вона жила біля палати реанімації, як бомж на вокзалі в очікуванні потяга, який ніколи не надійде.

На п’яту добу, здається, сльози почали підсихати. Очі неймовірно пекло, наче хто налив туди перестояного розсолу. Більше в своєму житті ти не зрониш ані сльозинки: усі вони витекли у ті лікарняні дні.

Щойно припинилася оказія зі сльозами, прийшов біль. Неспішно так, боком, наче вибачаючись, прослизнув до твоєї палати і нахилився над твоїм ліжком. Період реабілітації. Лікарі сказали, що, в принципі, твоєму життю вже майже ніщо не загрожує, але больовий шок ніхто не відміняв.

І біль — то розгорався поодинокими іскорками, то спалахував цільним полотнищем вогнища, пронизуючи наскрізь твоє переламане знівечене тіло, що впало з висоти отакенного готелю-хмарочоса, розтрощило нігерійському дипломатові представницьке авто, скотилося з уламками куленепробивного скла просто до його ніг і (за якимсь Господнім недоглядом) лишилося живим.

Тож це розшматоване тіло, складене по кісточках і зашите, наче саморобна ганчір’яна лялька, пекло, горіло і гуло, немов у нього було увіткнуто тисячі гострезних голок з отрутою. І нічого не можна було зробити. Часом тобі здавалося, що ти лежиш не на ортопедичному матраці лікарняного ліжка, а на розпеченому вугіллі чи на тому самому битому склі. У такі ночі ти кричала так, що аж шибки здригалися по всьому відділенню. Тебе накачували знеболювальним, як опудало набивають тирсою, та біль все одно проривався, наче авто на тест-драйві крізь бутафорську стіну.

Ти ненавиділа ліки, пігулки, крапельниці, ін’єкції, а ще більше ненавиділа, коли їхня дія надходила до кінця, а це траплялося щоразу швидше й частіше. Доводилося збільшувати дози, призначати сильніші препарати.

А одного разу, провалившись у черговий коловорот болю, краєм вуха ти почула, як лікар сказав Енн Марі Скотт, що ти вже ніколи не зможеш без них обійтися. А ще тобі наново доведеться вчитися ходити, тримати ніж та виделку, одягатися… і в тебе назавжди по всьому тілу залишаться шрами.

Десь хвилину Енн Марі нічого не відповідала. Потім спитала, чи можна зробити щось хоча б із обличчям. Далі ти вже нічого не чула, бо тебе знову затягло у провалля непритомності.

Прийшовши до тями наступного дня, ти спробувала підвестись. Однак кінцівки, закуті у кайдани гіпсів та бинтів, тебе не послухалися. Ти почала вимагати дзеркало. Енн Марі розплакалася і вибігла з палати.

А потім (за кілька днів) до тебе чомусь пустили Ксєнію та Вітасика.

— Родина все-таки! — демонстративно бовкнули вони в реєстратурі і, накинувши білі халати, явилися до тебе виконувати родинний зобов’язок. Принесли тобі мандаринок. Хоча Вітасик, собака, ще з дитинства мав пам’ятати, що ти НЕНАВИДИШ МАНДАРИНИ. Сам же їх потім і жертиме, як завжди…

Моджахєдок з собою вони завбачливо не взяли, хоч ті й знемагали від бажання побачити живий труп. Бо тепер, певно, йому вже не треба гарно вдягатися і, може, він віддасть їм усі свої лахи, доки вони ще не вийшли із моди?

Отже, Вітасик та Ксєнія. Говорити не було про що, хіба спитати, чи вони ще не спродали твоєї квартири. Але ти не питаєш.

А вони (за наказом лікаря та Енн Марі Скотт) щосили роблять вигляд, що не бачать перед собою скаліченої подоби живого трупа. Та потім Ксєнія все одно не стрималась од спокуси і, діставши із сумочки-клатчу люстерко, тицьнула його просто тобі у писок. Ти втратила свідомість. Та рвані краї глибоких ям і рівчаків, котрі ти тепер мала замість обличчя, переслідували тебе і по той бік притомності.

А ще якогось дива приходив Андрій. Але ти навідріз відмовилася його бачити, хоча спочатку (а що? ) таки промайнула думка постати перед його ясні очі зі своїм новим личком, та так, щоб він з переляку аж у штани напудив і з ганьбою та повною матнею лайна вилетів із лікарні, а відтак — і з твого життя.

Але ти не постала. Тож Андрій пафосно (щоб усі бачили) передав тобі через стражденну Енн Марі Скотт велетенсько-потворного букета троянд у шелепучій целофановій обгортці та зворушливу звістку, що твоя посада у видавництві завжди на тебе чекатиме. Скільки треба. Вічно. Як і він.

Усі медсестри плакали. Енн Марі презентувала йому ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок. А ти подумала про ту безгрішну дівчинку з німбом святої, якій тепер доведеться шукати нову роботу.

А потім дістала маленьке люстерко, турботливо залишене Ксєнією у твоїй палаті, і без почуттів взялася себе розглядати. Дівчини з картини більше не існувало. Вона померла, коли викинулась із даху п’ятизіркового готелю. Замість неї з’явилася змучена постійними нападами пекучого болю, пошрамована істота в бинтах, безнадійно залежна від медикаментів, що відпускалися лише за рецептом лікаря. Істота, яка ходила під себе (санітарка, що виносила судно, матюкалася і ненавиділа свою роботу). Істота, що відчайдушно заздрила мертвим.

Наступного дня прибув пластичний хірург, виписаний Енн Марі Скотт зі всемогутніх Штатів.

— Він був у команді лікарів, які свого часу кроїли Майкла Джексона, Бейонсе Ноулз та МЕНЕ, — з гордістю повідомила тобі на вушко Енн Марі.

— Зробите з мене Майкла Джексона? — чомусь запитуєш ти.

Лікар ніяковіє. Певно, Джексон навіть після смерті був гарніший за тебе.

— Вона жартує, — поспішає втрутитись Енн Марі. — Гадаю, щось схоже на Демі Мур нам підійде.

— Ні! Хочу бути, як Мерилін Монро, — скомандувала ти, зрозумівши, що можна обирати.

Звісно, Мерилін Монро із тебе не вийшло. Але й на себе схожою ти вже не була. Глибокі ями та рівчаки із рваними краями поступово затягувалися, танули, однак сліди від шрамів лишилися. Щоправда, тепер вони нагадували тоненькі розмиті рубці-лінії, наче затерті грубим наждачним папером. Шліфування. Наразі це все, чим можна було зарадити.

— За рік, — сказав Пігмаліон Зі Скальпелем, — процедуру можна буде повторити, і тоді від шрамів лишаться хіба… примарні візерунки, які можна буде помітити лише неабияк приглядаючись, та й то в бездоганному освітленні. А зараз вам треба вчитися накладати професійний грим. Так-так, професійний грим! Навчитеся — і зможете брати участь хоч у конкурсах краси…

Невинний жарт. Однак тобі пристрасно хочеться вбити жартівника, дарма що він реставрує тобі твій писок. І ти вирішуєш більше не повторювати жодних процедур, і авжеж — не накладати ніякого гриму. Хай оточуючі милуються тим, що є, бо конкурси краси тобі до самої сраки, та й зваблювати нікого ти не бажаєш.

Енн Марі Скотт від обурення ледь не втрачає свідомість. До самої сраки?! Не бажаєш?! Їй ще бажається, а тобі, бачте, вже ні!..

Хирлява постать пластичного хірурга, відчувши чергову сутичку, в котрій, не доведи Господи, і його персона може постраждати, тихенько вислизає з палати. Разом з хірургом випаровується і твоє роздратування.

— Добре, — безсило відкидаєшся на подушку. — Поговорімо про це десь за рік. А зараз, сподіваюся, я вільна?

Однак Енн Марі непросто було зупинити, дарма, що вона бачила, як ти стомилася. Бо ти дуже швидко стомлювалася.

— Вільна? Е ні, моя люба, це фізично ти… гм… майже видужала, наскільки воно для тебе можливо. А психологічно — ще й не починала! Гадаєш, я не бачила? Якби ти вже могла ходити, то зірвалася б на ноги і мокрого місця не залишила б від цього достойного чоловіка — пластичного хірурга, який, між іншим, прагне повернути тобі красу!..

— Не треба мені краса! — зриваєшся по самій лише згадці про Пігмаліона. — Хай лишається там, куди вона поділася!..

Енн Марі дістає із сумочки картку-візитівку:

— Ось гарний спеціаліст. Щойно підведешся з ліжка — ходитимеш до нього двічі на тиждень.

— Психоаналітик?! — вереснула ти. Нащо тобі психоаналітик? Твій менталітет, котрого ти (на відміну від неї) не мала де, як і коли позбутися, нізащо не дозволить тобі ХОДИТИ ДО ПСИХОАНАЛІТИКА.

Однак нічого не здригається у витончено-спокійному обличчі Енн Марі:

— Не хочу, щоб ти знову думала про дахи.

— Чорт, я цього й не робила!

— Сумніваюся. Ти намагалася скоїти самогубство, дитинко, а це вже серйозно.

— Повторюю, я цього не робила, — вкотре згадуєш Ловця Снів і слова, якими він змусив тебе стрибнути. — Та я ніколи по смерті Влада й не була у тому готелі…

Енн Марі Скотт тільки трохи що зблідла. Далі витягла із тієї ж сумочки копії готельних квитанцій і жбурнула їх тобі:

— А це вже неправда! Ось доказ! Безліч разів поспіль ти знімала там номер на ніч, спала в ньому сама, а на ранок щоразу їхала додому і лягала у власне ліжко. Крім того, останнього разу, коли…

І нащо ти оце брешеш? Бо вона знає, так, вона знає, що ти брешеш! А вона ж завжди вчила тебе казати правду, тільки правду і нічого, крім правди! За винятком хіба того випадку, коли сама набрехала тобі про твого батька…

Але то була «ложь во спасєніє», і ти, коли матимеш своїх дітей, звісно ж, це зрозумієш. А поки що — не смій їй більше брехати! Не смій, бо в неї знову розболиться серце (хіба мало вона від тебе натерпілася? ), і коли вона помре (від серцевої недостатності, звісно), це ти будеш винна!

Ти завмираєш:

— Нащо мені дурити саму себе? — питаєш вже зовсім тихо.

— Це ти мені скажи! Хоча ні, мені не треба, я вже по горло сита твоїми витівками! Скажеш психоаналітикові! — і вона демонстративно рушає до дверей.

Тобі хочеться крикнути їй услід ще якусь гидоту, бо дістала вже:

— Сама ходи до свого психоаналітика! От кому він не завадить!

Зупинившись за крок від дверей, Енн Марі Скотт велично озирається:

— Ти щось сказала, люба?

— Тобі причулося! — біль знову починає неквапом підбиратися до тебе, тож ти не маєш бажання розпочинати чергову народно-визвольну війну.

— Я теж так думаю. Бо навряд чи тобі є що сказати, — і за нею з гідністю зачиняються двері.

Ти будь-що вирішуєш навчитися ходити. І не до психоаналітика.

Минуло півроку. Настав день урочистої виписки з лікарні. Ти стоїш (насиділася за півроку) навпроти старенького головного лікаря у його кабінеті, де так само пахне ліками, і покірно чекаєш, доки він заповнить необхідні папери і розкаже, як тобі відтепер треба жити.

Так і є. Протофол, лідокаїн, ксанакс, золофт, паксил, демерол, деприван — це лише неповний список знеболювальних, заспокійливих, антидепресантів та міорелаксантів. З часом дози і спектр медикаментів доведеться збільшувати…

Ні-ні, кілька років ти ще проживеш. Доки рятівні препарати тебе не вб’ють. Печінка ж не вічна. Та й нервова система також. Але років два-три він гарантує точно. Якщо припиняться напади люті, можна буде навіть влаштуватися на якусь простеньку роботу. Та вона не повинна бути пов’язана з людьми, звісно. І твоя мати має рацію — без психоаналітика тобі не обійтися. Ну й нарешті, ти ніколи не зможеш мати дітей.

А так усе добре.

— А це… як його… — хоч перед тобою лікар, та ти чомусь не наважуєшся називати речі своїми іменами. Однак він розуміє тебе — певно, чує такі недолугі плутані питання по двісті разів на день.

— Звичайно. Але не зараз.

Ти нервово посміхаєшся. Ти й не збиралася зараз. Та про всяк випадок пробуєш пожартувати, спитавши, чи немає в нього бува у чоловічому відділенні травматології когось настільки ж спотвореного, як ти… позаяк Джонні Деппа тепер тобі буде звабити дещо складніше. Разом ви непристойно довго гиржете над твоїм злим жартом. Він каже, що пошукає.

— Все буде добре, — ховаючи посмішку, знову повторює лікар. І відводить очі.

Прощаєтеся. Ти йдеш. Тобі зрозуміло все, крім одного: чому лікарі кажуть пацієнтам, що все буде добре, а самі — відводять очі?

У спорожнілому передпокої тобі зустрічається Енн Марі Скотт. Вона нетерпляче зиркає на годинник — біля входу на неї вже чекає автівка таксі, яка відвезе її до міжнародного летовища, звідки вона першим же рейсом має намір повернутися у своє зручне і виважене французьке життя. Але перед тим вона, вочевидь, має намір сказати тобі щось розумне:

— Чому ти не звернулась до мене по допомогу одразу, як усе пішло не так?

Розумно.

— Я зверталась. Але ти сказала: «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець»… Пам’ятаєш?

— Господи! — вона театрально сплескує руками. — Ти ж просила про кота!

— Я просила допомоги. Це не одне й те саме?

— Ну, добре. Я була трохи не при собі. «Прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець» — нічого цього я тоді вже не мала. Антоніо покинув мене, а письменницьке натхнення от уже два роки, як і близько не підходило. Не було чого піарити. Деякий час я навіть пиячила, це так, не для преси, звісно. А тут ще й ти зі своїм котом…

— Співчуваю.

— Та зараз усе змінилося, — вона знову нетерпляче зиркає на годинник. — Дзвонив Антоніо, він скучив за мною. І в мене з’явилася ідея для нової книжки!

— Про Антоніо? — чомусь перепитуєш ти, хоча думала спитати «а чи не про велике і світле кохання? »

— Про тебе, — пошепки сповіщає Енн Марі, пожираючи очима автівку таксі.

— Не смій.

Однак їй завжди вдавалося чути лише те, що вона хотіла, тож вона навіть не криється зі своїми сподіваннями:

— Я знайшла у тебе деякі нотатки. Ти пробувала писати сама? — в її осяйних очах спалахує щось на кшталт поблажливої усмішки. — Не ображайся, та в тебе навряд чи стане сили волі довести цю справу до кінця — це ж колосальна праця, а ти така непосидюча завжди була… — вона елегантно вмощується в таксі, на прощання махає тобі рукою. — Я згадаю тебе в дедикації! Бувай.

Авто розгонисто зривається з місця. Ти лишаєшся сама. Отже, вона була в тебе вдома. Те, що розпочав Вітасик з дружиною, довершила Енн Марі Скотт. Бувай.

Береш таксі і їдеш додому. Так, у тебе все ще є дім. Власне, це єдине, що в тебе залишилось. Бо Ксєнія та Вітасик, злякавшись, вочевидь, твого недоречного воскресіння, а може, нищівного гніву Енн Марі Скотт, так і не спродали твоєї квартири. І моджахєдки «вчитися» нікуди не чкурнули. Мабуть, їх посадять. У колонію для неповнолітніх. Так їм і треба. А взагалі, тобі байдуже. Піднімаєшся сходами. Швидше б уже, бо час колоти препарати, позаяк над тобою настирливо-примарно починають кружляти перші ластівки старого знайомця — Болю…

Відчиняєш забуті двері. Твоя квартира. Тут тихо і порожньо. Тільки посеред вітальні чомусь розсипано кришталеві уламки люстри і світло тут не вмикається.

— Сашко?.. — ти пригадуєш.

У відповідь — сама тиша. Жодних покалічених привидів, хіба що окрім тебе…

Де Сашко? У даремній надії ти обходиш усю квартиру, наперед знаючи: його нема. Більше ти його не побачиш. Бо він — мертвий, а ти — жива. Тож ти, мабуть, втратила здатність бачити привидів. Цікаво, як ти збираєшся жити в помешканні, де кожна дрібниця нагадує тепер про нього? Малого бешкетника, якого ти спершу намагалась позбутися, а потім він став твоїм ліпшим другом.

Ти сумуєш за ним. Іноді, як десь рипнуть двері чи вітер прочинить кватирку, тобі здається, що то він дає тобі знати про себе. Бо Сашко (ти в цьому переконана) теж сумує за неврівноваженою, егоїстичною, часом істерично-нестерпною, але такою знайомою дівчиною, котру він не хотів відпускати на кладовище. А ще він мріяв про велосипед. «Спутнік», здається. Через оту купу брухту, власне, і вкоротив собі віку…

Ти сідаєш за комп’ютер. Вмикаєшся. Увіходиш до всесвітньої мережі. Серед міріад оголошень швидко знаходиш те, що треба саме тобі. І вже наступного дня в твоїй квартирі оселяється двоколісне шосейне диво. Не новеньке, звісно, бо таких вже давно не випускають, але в досить-таки пристойному стані.

— Їздити можна, — сказав щасливий дядько-продавець (колишній спортсмен) і підозріливо скосився на тебе.

«Куди їй ще їздити? » — без слів промовляли його очі, споглядаючи численні сліди від шрамів та рубців. Мало, певно, з асфальтом познайомилася? А ти й не збиралася їздити. Цей вєлік — для Сашка. Дядько перерахував гроші. Певно, подумав, що Сашко — твій молодший брат чи племінник. А взагалі, йому було по фіг. Тобі — так само. Раді, що знайшли спільну мову, ви розійшлися. Кожен своєю дорогою.

Отож десь у пообіддя вєлік вже був у твоїй хаті. Ти так і залишила його в коридорі (ото зрадіє Сашко, як побачить! ) і пішла до вітальні — приймати ліки, бо до тебе знову почав підкрадатися що далі, то хитріше-підступніший біль.

Але ліки ти забула в спальні. Прямуєш туди. І зачудовано зупиняєшся. На столику біля ліжка (поряд з пігулками, ампулами та шприцами) лежить воно — вкрадене тобою із примарного паризького готелю — срібне люстерко Мерилін Монро (пластмасове люстерко Ксєнії ти мстиво віддарувала одній із медсестер).

І раптом — оце. А ще вранці його тут не було. Взагалі ніде не було…

Нерішуче простягаєш до нього руку. Торкаєшся. Справжнє. Тобі чомусь починає здаватися, що варто зазирнути у нього — і ти побачиш томно примружені очі розкішної кінодіви далеких 50-х років, а не власне, спотворене різко розкресленими шрамами обличчя…

Та зазирнути не встигаєш.

Хтось наполегливо шкребеться у двері твоєї квартири.

— Сашко?.. — відклавши люстерко, ти з дивним передчуттям летиш до дверей.

Відчиняєш. Просто перед тобою стоїть він — твій кіт — худющий, бруднющий, весь у реп’яхах, з голодним (єдиним) велетенським очиськом, що в ньому застигла нереалізована мрія про…

— Котику! — хапаєш цей брудний линялий клубочок, притискаєш до себе і щодуху летиш з ним на кухню, де насипаєш йому повну миску омріяного «Віскасу». Це файне їдло ти купила просто так, по інерції, за звичкою, хоч котом у твоїй хаті уже давно, як не пахло. Власне, як і тобою.

— Ну як тобі велося без мене? — риторично запитуєш, доки він жадібно глитає розрекламований котячий наїдок.

— То так, то сяк… — непевно відповідає котяра із повним писком «Віскасу». — Останні кілька тижнів помагав одному дядькові стерегти пирковку. Васьок його звати. Непогано заробляв. Годували.

Ти падаєш зі стільця. Кіт продовжує несамовито жерти.

— Ти… розмовляєш?.. — ледь чутно перепитуєш у кота, знову незграбно вибираючись на стілець.

Кіт обдаровує тебе здивованим поглядом перемащеної у «Віскасі» одноокої пики:

— Я завжди розмовляв з тобою. А чому ти тільки зараз про це питаєш?

Отакої! А які ще дурнуваті таланти з’явилися у тебе після порятунку з коми?

Нє, ти з привітом. Ти остаточно з привітом.

З цим переконанням лягаєш спати. Кіт, відмитий і напахчений, влігся й замуркотів поруч. Як же ти за ним скучила! За ним і…

А от про Влада ти більше намагалась не думати.

Хоча досі не могла зрозуміти, нащо він витяг тебе з того світу, аби ти лякала зараз оточуючих і жила на знеболювальних та антидепресантах.

Спокута? То хай скаже, що саме ти маєш зробити за ці кілька подарованих ним та лікарями жалюгідних років! Дописати книжку? Її забрала Енн Марі Скотт. І це вона її допише. Подарувати моджахєдкам квартиру? Вони й так її візьмуть. Щойно вийдуть із колонії для неповнолітніх. А тебе на той час, певно, уже й не буде серед живих…

То чого хотів Влад?

…Заледве дочекавшись наступного ранку, ти швиденько вибираєшся з дому і їдеш у видавництво. Відповідь на твоє питання має бути десь там. Вона сидить зазвичай у найдальшому кутку дизайнерського відділу, ніколи ні на кого не звертає уваги і вважається генієм. Колись ти не знала, як її звати, тому за довгі чорні патли, бороду і неформальні лахи прозвала її Ісусом Христом. А відповідь знову ж таки не звернула на тебе уваги. Тоді ти зненавиділа її. А зараз ладна на все, аби тільки побачити її знову. Точніше, того, хто за нею весь час ховався. Як шлях до відступу. Порятунок.

Нарешті ліфт завмирає на потрібному поверсі. Твоє серце калатає так, що, здається, вискочить зараз із грудей і впоперед тебе помчить до найдальшого кутка дизайнерського відділу. Але ти виявляєшся прудкішою. Ні з ким не вітаючись, на одному подиху долаєш просторий хол, кілька перекручених коридорів і… вражено зупиняєшся.

Довкола сновигає заклопотаний персонал, гудуть принтери, безперестанку дзвонять телефони і сплітається в унісонний «ля-бемоль» розмаїття людських голосів. А його крісло — порожнє. Комп’ютер вимкнутий. Відповіді нема.

Не роздивляючись облич, хапаєш перших стрічних за руки і засипаєш плутаними рваними запитаннями. Правда виявляється вищою твого розуміння.

Який Ісус Христос? Той, що в церкві? Ні? А патлатий геній — це хто? Та ні, його тут немає. І ніхто такого ніколи не бачив. У їхньому відділі принаймні. Більше того, з дня заснування тут працюють самі лише жінки…

Так і є. До дизайнерського відділу заходить з кавою красива витончена шатенка у темно-сірому брючному костюмі. Сідає у крісло Ісуса Христа. Це — її робоче місце. От уже шість років, як її.

Ти розгублено зазираєш то в одні очі, то в інші. Отже, ніхто, крім тебе, його не бачив. Він існував тільки в твоїй уяві. Тільки для тебе. А тепер зник, як і Сашко. І ніколи не повернеться. Бо він — мертвий. А ти — жива. Ти знічено відступаєшся. Наче уві сні, виходиш з дизайнерського відділу. Роззираєшся.

Заляканого дівчати у довгій балахонистій спідниці та німбом над головою теж у видавництві більше немає.

«Звільнилося, певно, не витримавши лихої долі», — принагідно думаєш ти.

Аж ні. Це ти так думаєш, а дівча за час твоєї відсутності перефарбувалося в ефектну білявку (зовсім як ти колись), взуло брендові шкарбани на височенних підборах (з коротенькою спідничиною вкупі), розлучилося зі своїм чоловіком (чи то святенником, чи то гастарбайтером) і голодними, густо намальованими очима дивилося тепер на Андрія. На тебе ж воно позирало скоса, зверхньо і непривітливо. Так і є. Ти їй не суперниця. Але слова мовити не наважилось: усі тут знали (і дівча разом з усіма), що Андрій притримує омріяну нею посаду для тебе. Дівча — тільки тимчасове в. о.

«Боженька, зроби так, щоб ця дурна спотворена сука написала заяву на звільнення і Прекрасний Андрій впустив у своє ліжко-видавництво нову фаворитку!.. »

Ти подумки бажаєш їй щастя-здоровля і йдеш у відділ кадрів писати заяву. На звільнення. За власним бажанням. І Боженька тут ні до чого. Просто іноді Його бажання збігаються з твоїми.

Осміліле дівча зневажливо (краєм брендового підбора) штовхає до твоїх ніг коробку з такими-сякими речами (старий нотатник, зламаний степлер, кілька неважливих уже світлин у дизайнерських рамках):

— Твоє. Я сама зібрала для тебе. Можеш не дякувати.

— Можу, — і підхопивши легеньку коробку, ти виходиш зі свого (тобто уже з її) кабінету. Під градом здивованих поглядів офісного люду прямуєш до дверей. А навперейми тобі вилітає зі своїх хоромів захекано-розхвильований Андрій:

— Що це таке?! — махає перед твоїм незворушним обличчям заявою на звільнення.

— Там написано, — про всяк випадок, якщо він не зрозумів.

Його обуренню, як завжди, немає меж:

— Але я не казав тобі звільнятися!

— А я й не питала, — йдеш.

Андрій затуляє собою двері:

— Ну, добре, я згоден, певно, тобі важко буде… гм… тепер працювати…

А оце вже дістає тебе по-справжньому. Ти ладна вивернути йому оту коробку просто на голову:

— Щезни з дверей. В мене немає бажання розмовляти.

— То ні хрєна не кажи, але вислухай!..

Вислуховувати його налаштовується також увесь офіс. Обступили вас мало не впритул, ще й шиї від цікавості повитягували. Але Андрій на те не зважає, він почувається театром одного актора і спрагло починає виголошувати монолог:

— Розумієш, після смерті Рити…

— То Рита мертва? — невіруюче перепитуєш ти. Монолог обірвано. Бо померла вона, як ти пригадуєш, лише у твоєму фіктивному ірреальному вимірі, де справжнім був хіба що кредит за «мікру»…

— Потрапила до автокатастрофи, як поверталася з довбаного салону, — охоче повідомляє Андрій. — Вона і мій «джип». Машину шкода… — Андрієві думки вголос. Потім він спам’ятовується. — Словом, царство їм обом небесне. Але тепер я вільний. Коли що, то й… женитися можу, — і перед тобою відчиняється мініатюрна скринька з діамантовою обручкою, знятою, вочевидь, із закривавленої Рити після автокатастрофи.

Весь офіс завмирає. Ще б пак — просто в них на очах твориться романтична казка, як в одному з тих романів, що на їх випуску спеціалізується ваше видавництво! Тільки дівча, яке зайняло твоє місце, чомусь не тішиться: вочевидь, цього разу Боженька не виправдав її сподівань.