«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 9 страница

Вулиця без назви і без адреси, усі вулиці світу — знайомі і вперше бачені — враз набувають інших, хижо вищирених значень, бо тобі нікуди піти. Архетип вулиці заповзає у твоє налякане серце, згортається там клубочком і робить тебе частинкою себе. Робить вулицею. І вулиця деформує рештки будь-яких людських твоїх бажань, зливаючи їх у всепоглинаюче одне — ВИЖИТИ. Навіщось. За будь-яку ціну.

Так ти й робила. Старанно обминала інших безпритульних волоцюг, особливо тих, біля церкви. Бо це наївним перехожим здається, що вони просять і витрачають гроші іменем Господа. А ти якось побачила, як пізнього вечора біля старенького сліпого дідуся-прохача пригальмував наворочений «мерс», і той дідусь, скинувши брудне дрантя, вмить перетворився на здорового (і зрячого) молодика з недобрими очима і звично заповз у «мерс»:

— Паєхалі! В начьной клуб! На паті!..

«Мерс» вибухнув котримсь із шедеврів пєвца Тіматі (теж щось про «паті»), запальним дівочим сміхом (три грудасті кралі, що повисовувались із вікон, наче посходили з кліпів того Тіматі) і — нетерпляче рвонув із місця. Ти відступила у темряву. Якщо «сліпий дідусь» дізнається, що ти його бачила, тобі — не жити.

Часом доводилось ховатися і від дільничних міліціонерів. Бо хоч ти й відлякувала людей своїм зовнішнім виглядом, один з них не погребував підійти до тебе і спитати про документи. Паспорт чи що. Жодних документів у тебе з собою не було. Вони залишилися десь там, у минулому житті. Потім дядько-дільничний діловито поцікавився, скільки тобі років. На той час тобі виповнився двадцять один. Та він не повірив — виглядала ти на сімнадцять. І нагадувала йому, певно, дурну вередливу дитину, що втекла з дому, аби не ходити до школи, або легковажну дівулю, котра, начебто не вступивши до університету, приторговувала власним тілом на вулиці. Спитав про родичів чи батьків. Ти здригнулась, але промовчала. Тож він зупинився, мабуть, на легковажній дівулі. Сказав, що мусить забрати тебе до відділку. А там — розберуться. Однак повіз чомусь до непримітного обійстя за містом, яке всю дорогу називав сауною. А що? Якщо тебе відмити як слід і перевдягти у нармальні лахи, може, згодишся на щось. Може, ти ще й незаймана? Га? Зізнавайся. Хоча вуличні дівки й у дванадцять навряд чи бувають незайманими…

Не надто замислюючись, що робиш, ти на ходу розчахнула дверцята його службового авто і викинулась із салону. Глухий удар із деркучим болем — і світ (під акомпонемент дядькових матюків) замерехтів, закрутився і погас.

Прокинулася ти аж надвечір. Неподалік дороги. У якомусь болотяному ярку, густо порослому здерев’янілою кропивою й будяками. Оце, певно, й врятувало тебе від заповзятливого дядька-міліціонера. Не схотів, видно, чоботи бруднити, спускаючись за неповнолітньою шльондрою у бур’янисту каламутну калюжу. А може, вона там здохла? Тоді тим більше не схотів. Поїхав собі далі у своє міліціонерське життя, на околиці якого, певно, чекала його огрядна добросердна дружина та кілька люблячих діток.

Ти спробувала поворухнутися. Ноги й руки заклякли і нізащо не бажали тебе слухатися. Дерта рана на стегні горіла й пекла, хоч ти й лежала у крижаній воді неглибокої ярової калюжі. Ти заплющила очі. Заснути і не прокинутися.

Але прокинулася. Над яром спливав холодний затуманений світанок, все довкола було вкрите чудесними візерунками килимкового інею. Ти зробила над собою зусилля і звелася на ноги. Іній був і на тобі. Але ти прокинулася.

Кілька днів, здається, пішло на те, аби лісками й долинами дістатися міста. Не виключено, що іншого, сусіднього. Бо, знесилившись од голоду та надривного кашлю, що мучив тебе з тієї ночі в калюжі, ти вже нічого не розбирала. Рана на стегні вперто не бажала загоюватися. І хоч ти й замотала її якимсь брудним ганчір’ям, вона однаково кровила, пекла і гноїлася. Морозне повітря не прохолоджувало. Гарячковий липкий жар міцно й невидимо обхопив тобі голову, двоїв усе перед твоїми запаленими очима, аж доки ти не осіла в кучугуру снігу поряд з якимсь оббитим вагонкою мінімаркетом і — все довкола вимкнулося, наче за електричним імпульсом.

…Прокинулася у стерильно-білій тиші лікарні. Крізь заволоку непритомності спливли такі-сякі спогади. Скрегіт гальм велетенського чорного авто («джип»? ), сильні руки, що схопили тебе і підняли, віддалено знайоме обличчя…

Приватна клініка. Над тобою турботливо схилилася красива і лагідна дівчина-медсестра. Русалка. Отак ви й зустрілися. Це вона вимила і розчесала твоє довге темно-русяве волосся. Спитала, як ти почуваєшся. Ти не почувалася ніяк.

— Це минеться, — сказала Русалка. Аби хоч якось тебе розворушити й розважити, почала розповідати смішні історії зі свого життя, розказала про хлопця, у якого до безтями закохалася. Ромео. Так вона його називала. Та що вона все про себе й про себе? Напевне, ти хочеш побачити чоловіка, що тебе врятував?

Ти спробувала підвестися на ліктях. За мить до твоєї палати увійшов Андрій. І все стало на свої місця — чорний «джип», сильні руки і віддалено-знайоме обличчя. Це він тебе знайшов. Привіз до лікарні. За кілька днів тебе випишуть. І ні про що не хвилюйся — він тебе не покине. Він уже винайняв для тебе квартиру, накупив тобі брендових лахів-речей, а в його видавництві на тебе чекає та сама посада головного літературного редактора.

Ти не сказала жодного слова. Стомлено заплющила очі. Він усе то списав на шок від несподівано налетілого щастя. Почуваючись Бетменом, вийшов з твоєї палати. Сів у чорний тонований «джип». Неохоче поїхав додому, де на нього чекала істерична відьма-дружина та щойно народжене дитинча.

За кілька днів Андрій, як і обіцяв, забрав тебе з лікарні і привіз до просторої квартири-студії у центрі міста. Ти нерішуче (зачаровано? ) зупинилася посеред велетенської вітальні. Андрій радісно побіг по шампанське. За кілька хвилин у двері настирливо подзвонили. Ти байдуже пішла відчиняти. Певно, повернувся Андрій. Але перед тобою стояли двійко чоловіків в уніформі кур’єрської служби і тримали перед собою кілька акуратно запакованих коробок. Спитали тебе про ім’я. Ти назвалася. Отже, ці речі — для тебе.

Зачинивши за ними двері, ти взялася розбирати коробки. Одна з них виявилась кошиком із котом. Ти завмерла. А чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт, котрому бракувало одного ока, тієї ж миті вибрався з полону і, накульгуючи на дві з чотирьох лапи, втік і сховався під ліжком. Твоя рука потяглася до наступної коробки.

І — враз тобі забракло повітря — щойно ти почала здирати з неї цупкий пакувальний папір. Там були картини Влада — усі до останньої, які він написав при тобі. Машинально ти дісталася й до третьої коробки. Як і слід було сподіватися, знайшла там свої особисті речі — одяг, косметику, взуття, документи, рукопис книжки і… весільну сукню від Oskar De La Renta. Зі складок найтоншого шовку-мережива випала записка, старанно виписана каліграфічним жіночим почерком. Ти впізнала почерк матері Влада. Прочитала записку. Похитуючись, підвелася з підлоги.

Ні про що не думаючи, склала усе те добро купою посеред вітальні. Пішла на кухню. Повернулася із сірниками. Підпалила. І присіла неподалік — дивитися на вогнище-багаття, котре все сміліло й розросталося. Відблиски полум’я танцювали у твоїх розширених зіницях. Ти навіть не озирнулася на дзвін битого скла у себе поза спиною.

То повернувся Андрій і (від несподіванки? ) пляшка шампанського вислизнула у нього із рук. Отямившись, він кинувся до тебе. Схопивши за плечі, силоміць відтягнув від вогнища, що зманювало тебе й гіпнотизувало. Хтось із сусідів викликав пожежників. Помешкання було врятоване. Паркет теж майже не постраждав. І картини. І твої документи. Згоріла тільки весільна сукня. Ну й дещо підсмалився рукопис. Скраєчку. Бо рукописи НЕ ГОРЯТЬ.

Зате в просторій квартирі-студії надовго встановився запах паленого, який нічим не вдавалося вивести. А ще… записка від матері Влада безслідно зникла. Напевно, загубилася десь у складках весільної сукні від Oskar De La Renta і згоріла разом із нею. Як і зміст написаного. Бо скільки не намагалася, ти не могла пригадати, що ж там писалося. Ті слова випарувалися з твоєї свідомості так само безслідно, як слова, що їх згодом тобі скаже Ловець Снів на даху — і ними змусить тебе стрибнути…

Більше ти про записку не згадувала. Андрій (слід віддати йому належне) не згадував тобі про пожежу й ні про що не розпитував. Просто взяв з тебе обіцянку, що більше не спробуєш собі нашкодити. Бо в усьому, що з тобою сталося, інтуїтивно відчував і частку своєї провини.

Ти не заперечувала. А коли він нарешті пішов, витягнула кота з-під ліжка і всілася разом із ним роздивлятися ту картину, де була зображена напівоголена дівчина-місто. Картина. Ти бездумно втупилась у неї. Твій персональний янгол-охоронець, моторошний у своїй любові і своїй красі. Влад сказав, вона супроводжуватиме тебе всюди й оберігатиме, коли… він не зможе. Більше ти ніколи його не побачиш. Прощавай, Владе. Отак він і зник із твого життя. А сьогодні ж мав бути день вашого весілля. І шлюбна ніч у п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері з виходом на дах. Вколовши собі кінську дозу заспокійливого, лягаєш спати. Тепер ти завжди засинатимеш тільки так.

…Прокинувшись на світанку, ти знічев’я зупинилася перед дзеркалом. Відгорнула неслухняні хвилі довгого темно-русявого волосся, розчесаного Русалкою. Тобі виповнився двадцять один, а виглядала ти, як і раніше, на сімнадцять. Діставши ножиці, безжально взялася обстригати волосся. Вкоротивши його десь вполовину, того ж таки ранку перефарбувалася у білявку. Платинову. Андрію сподобалося. А ти почала виглядати на двадцять п’ять.

А ще того дня з твоїх сірих очей назавжди зник відтінок блакитного, який зазвичай являвся, коли в твоєму погляді збиралася спалахнути усмішка. І сонячні промені навідріз відмовилися блукати у твоєму рівненько відфарбованому, стерильно білому волоссі, шукати в ньому для поблисків яскристі ниточки-пасма, як то було раніше. Ти стала схожою на Енн Марі Скотт.

«Ну, нічо, падлєцу всьо к ліцу», — сміховинно-ламаною російською подумала ти. Цей вислів ти якось почула на базарі, коли причинною блукала містом. Зараз то все позаду. Андрій сказав. І то правда. Бо надривний задушливий кашель потроху минався, рвана рана на стегні теж неспішно почала затягуватися. Згодом від неї лишиться тільки розмитий шрам чомусь у вигляді півмісяця, від якого шаленітимуть усі чоловіки, що тільки його побачать.

Наче й нічого не сталося, ти пішла на роботу — приймати нову посаду. І спати з чоловіком, до якого не відчувала нічого. Щойно ти пустила його у своє ліжко, Андрій презентував тобі розкішне норкове манто із діамантовою застібкою. Ти зневажливо фиркнула. Але подарунок взяла. Бо платиновим білявкам, до яких ти тепер належала, надзвичайно личить коштовне хутро і діаманти.

А на Різдво він сказав, що подарує тобі «джип». Щоб уже зовсім, як у людей. Ти тільки вдумайся у це слово — «ДЖИП»! Якого кольору ти б хотіла, аби він був?

— Рожевого, — розглядаючи свій манікюр, називаєш колір, який перед очима.

Андрій замислюється. Він ще ніколи не бачив рожевих «джипів». А потім ти розсміялася і сказала про непомірно великі амбіції і помірно маленькі члени середнього зросту чоловіків, що зазвичай їздять на «джипах». Хай навіть і не на рожевих. Він образився. І «джипа» тобі не купив. На твій день народження, котрий, між іншим, припадав на Різдво. Христове.

Життя тривало. А десь за місяць тебе просто з роботи із кровотечею забрала «швидка». Ти була вагітна. Зберегти плід можливості не було. Тож тобі влаштували передчасні пологи. І закривавлені біовідходи вирушили туди, куди вирушає все мертве. Через кілька днів ти повернулася додому. За дитиною ти, в принципі, не шкодувала. Бо не знала, чия вона. Якщо ти завагітніла від Влада, то, швидше за все, вона народилася б невиліковно хворою. А якщо від Андрія… то тим більше, така дитина тебе не цікавила.

…І викинувши у небуття обважнілу від густої, аж чорної післяпологової крові прокладку з крильцями, що зараз нездатні зарадити (а «тампаксами» в такій оказії користуватися не можна), ти знову колеш собі звично кінську дозу заспокійливого.

А потім до тебе просто на роботу заявилася Енн Марі Скотт. Осяйна і розкішна (так тепер буде завжди), вона зачарувала весь офіс, включно з Андрієм, — він уже й не знав, з якого боку підступитися, аби шанобливо поцілувати їй руку. Чи сраку. Модна письменниця — то вам не жарти! Це якщо стратегічно правильно до неї підкотитися, то, може, навіть вдасться отримати ексклюзивні права на друк російською мовою її таких геніальних книжок? І хай потім інші видавництва всцикаються од заздрощів!

Он як? Вона потішена. І Енн Марі дала обіцянку подумати, позаяк зараз мала терміново-особисту розмову до тебе.

— Я ж казала, що ти не зможеш, — переможно нагадала вона, поклавши перед тобою на стіл чек на п’ятнадцять тисяч доларів.

Ти тупо-незворушно сидиш (побічний ефект кінської дози заспокійливого) і вдивляєшся у стрибаючі цифри на клаптику папірця, що лежить просто перед тобою. Енн Марі стає тебе шкода. Так, вона розуміє, що зараз ти дещо засмучена, але все ж уже позаду, чи не так? І отой Андрій Олексійович… Ти спиш з ним?

Ти тупо-незворушно мовчиш. Мовчання вона розцінює як знак згоди. Правильно робиш, що спиш. А що? По-іншому в цьому житті не можна. От навіть вона, Енн Марі Скотт, де б вона зараз була, якби свого часу не заскочила у ліжко до підстаркуватого головного редактора, наче у стрімко від’їжджаючий потяг на краще життя?..

І ні про що тепер не хвилюйся, бо навіть той недоумкуватий дядько з лікарні — він насправді тобі НЕ БАТЬКО. Так, відволікаючий маневр, довелося. Насправді Енн Марі Скотт не знає, хто твій батько (не встигла його роздивитися), вона навіть імені його не знає (так близько вони не були знайомі), їй просто треба було тебе налякати. І скерувати на шлях істинний. От і все.

Ти повільно встаєш. Так само не кажучи жодного слова, відчиняєш перед нею двері. І коли вона безтурботно вимітається, щосили грюкаєш ними їй услід. Гроші (п’ятнадцять тисяч) ти береш. Ти їх заробила, позаяк відмовилася від Влада.

Того ж таки дня, подарувавши такий самий чек очманілому Вітасику (в обмін на те, що хоча б у найближчі роки він не зробить нічого такого, аби потрапити за ґрати), Енн Марі Скотт з вільним серцем вшилася за кордон.

Ти купила квартиру (в ті роки ще можна було), взяла «мікру» в кредит (після того, як Андрій не подарував тобі «джипа») і все в тебе стало, як у людей — квартира, машина, робота і… нестерпна порожнеча всередині. Аби хоч якось її заповнити, ти поїхала до лікарні — ще раз подивитися на того дядька.

Кремезний дядько, наче дитина, зрадів твоєму непрохано-несподіваному візиту. Ще б пак — до нього прийшли. Йому справді недовго лишалося — хвороба уже майже проковтнула його й без того благенький мозок. Ти приходила до нього знову і знову. Лікар-дворецький та санітари не мали нічого проти. Його родичі (яким тепер не вистачало на нього часу) — також. Дядько навіть почав тебе впізнавати, грав тобі Моцарта, Гайдна, Рахманінова, іноді називав дочкою. В такі дні у тебе на очах щоразу виступали сльози. За кілька тижнів він помер. Ти взяла на себе витрати за його похорон. Родичі були вдячні. Але на кладовище в день похорону ти не пішла — не хотіла бачити, як його ховають, забирають від тебе, навіщось засипають землею і обкладають купою квітів, яких він ніколи не любив…

Десь тоді ти й почала палити. Згодом — напиватися до чортиків вряди-годи. І все частіше — опинятися у ліжку з незнайомцями. Ти просто-таки безбожно зраджувала свого одруженого коханця. Він робив вигляд, що нічого не помічає, бо якось сп’яну пообіцяв тобі розлучитися з дружиною, а дотримуватись обіцянки не збирався, позаяк знав, що ображена Рита миттю обчистить його до нитки.

Та тобі було байдуже. Єдине, що тобі зараз боліло, — це ота Владова картина, яка висіла в тебе над ліжком, зустрічаючи й проводжаючи до сну. Іноді ти пристрасно бажала, аби вона впала. І щоб ти тоді була в ліжку. І щоб смерть твоя була миттєвою. Але картина (твій персональний янгол-охоронець — моторошний у своїй любові і своїй красі) усе не падала. Це потім твоє бажання здійсниться — і вона впаде на дівчину-русалку, винну хіба в тому, що закохалася в гулящу скотину і необачно зажадала собі смерті…

А потім картина, оживаючи, почала й тебе лякати. Вона наче мінялася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Мальована дівчина посеред мальованого міста рухалася. Нечутно, непомітно, але невблаганно. Сонце теж не стояло на місці. Наче рахувало чийсь час. Інколи тобі здавалося, що твій. І коли воно закотиться за обрій, ти, мабуть, зникнеш…

Мінялися також кольори на картині. Чи то Влад погано закріпив їх емаллю, чи то й справді на полотні діялося щось моторошне й незрозуміле, але вона вже не видавалась тобі кольору пристрасті, де змішалися усі відтінки багряно-гарячого. Вона була кольору крові. Кольору болю. Кольору-знаку того, що усе минає, як минув той далекий захід сонця, самим тільки краєчком торкнувшись полотна…

Влад вважав, ти нічого на світі не боїшся. Це не так. Ти до чортиків почала боятися тієї його картини. Коли вперше її побачила — тоді, у майстерні, — ти враз зрозуміла, що вся багаторічна мазня найвеличніших художників світу нічого не варта в порівнянні з цією дивною, похапцем написаною картиною хворого на савантизм аматора, коли він ще й до пуття не знав, як фарби розмішувати. Картиною, від котрої тобі не стало снаги відмовитися, бо дарована вона була так, наче нічого кращого він уже ніколи не створить. І звідки у нього раптом взялася така сила, потужність, експресія?..

Тож, коли тобі подзвонила ваша спільна знайома і спитала, чи не лишилося, бува, після Влада кількох полотен, ти без вагань віддала ті, що лишилися, і цю картину — також. Для виставки-продажу, що її влаштовувала ота знайома в якійсь із арт-галерей. Жодна з решти картин тоді не продалася (так, наче зі зникненням митця вони теж позбулися своїх чар), а цей витвір мистецтва вже за кілька місяців — купили. За триста баксів. А потім (на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок) ти випадково зустрілася з тим покупцем-поціновувачем Владового таланту. Він був нічого. Сказав, що картину купив для своєї дівчини. Так і було. Та вас це не зупинило. Запаморочені, крадені хвилини пристрасті після кількох келихів шампанського. У нього вдома. Ну, то й що, що дівчина? У неї буде картина.

А ще тієї ночі тобі вперше наснився високий, може, надто худорлявий для свого зросту чоловік із карими, чорно розіскреними очима. Ловець Снів.

— Привіт. То що, почнемо? — І наче з ланцюга зірвався: почав снитися тобі мало не щоночі. Протягом довгих, загублених шести років.

Влада ти більше ніколи не бачила і нічого про нього не чула. Він назавжди пішов із твого життя.

Сашко приголомшено підводиться. За весь час твоєї розповіді він не сказав жодного слова, навіть не поворухнувся.

— Ти сподіваєшся, Влад прийде на твій похорон? — питає тихо-тихо, наче боїться когось розбудити.

— Хіба можу я на таке сподіватися? — ти зиркаєш на годинник. — Час настав. Зараз мене ховатимуть. А такої вистави я не пропущу.

Сашко опускає погляд. Темні кола під очима (бо ж повішений) стають ще темнішими у невірній передсвітанковій імлі:

— Я не хочу, щоб ти йшла. Розумієш… ти можеш там залишитися.

Отепер ти смієшся. Навигадував! Кому ж цікаво вікувати на кладовищі? Там же навіть телевізора нема. Відчиняєш дзеркальні дверцята шафи.

— Краще порадь, що мені одягти на таку урочисту подію. Може, вбратися трагічно, в чорне? Все-таки в мене горе — я померла…

— Вбирайся, як хочеш. Хто тебе там побачить?

— Ну, не кажи! А раптом який дідок вилізе зі склепу на ранкову прогулянку? Йому ж треба буде про когось сказати: куди котиться сучасна молодь?

Сашко абияк пробує посміхнутись:

— Ну, добре, вдягай оту коротку спідничку і шкарбани на підборах. Усіх дідків порозлякуєш…

— А до спіднички? — обурено перепитуєш ти.

— Оту драну майку з вирізом до пупа.

Щойно ти постаєш перед ним вбраною у ці лахи, малий сумно дивиться на тебе. І вже не жартує.

«Ти не повернешся», — кажуть тобі його очі на прощання.

…Кладовище зустрічає тебе холодним закляклим світанком, що поволі спливає над перекошеними хрестами й надгробками. Зяють роззявленими пащеками кілька щойно викопаних могил. Одна з них — твоя. Та, де найменше людей та жалобних вінків і яку спритники-гробарі сподіваються засипати першою. Бо тут не буде священика із промовою — ховають дівчину-самогубцю. Ти тримаєшся дещо віддалік. Не знаєш, хто з присутніх живий, а хто — вже упокоєно мертвий. Декілька згорблених постатей сторожко озираються на тебе. Мертві.

— І куди котиться сучасна молодь?! — чуєш просто у себе за спиною. — Ну хто, скажіть мені, коли ваша ласка, так на похорон вбирається? Власний!

Озираєшся. Перед тобою лютує і бризкається слиною якийсь старезний напівзотлілий дідок, вполовину з’їдений червами. Щойно зі склепу, як Сашко й попереджав.

— Ну, а себе ви бачили?

— Я тут уже дві сотні літ лежу! І щоб ви знали, панянко, для свого віку я непогано зберігся! Так-так, як на дві сотні літ — досить непогано…

І, уздрівши в тобі покірного співрозмовника, дідусь (у минулому вчений-біолог) починає довгу розповідь про те, що на кладовищі тлінні людські тіла розкладаються дуже швидко. Першими гниють шлунок, кишківник, печінка, селезінка. Дещо пізніше черга дістається й до серця, нирок та легень. Труп постійно втрачає рідину, котра безбожно просочується крізь шкіру і (не треба мені тут сміятися! ) природні отвори організму. Рідина розтікається домовиною та врешті (якою б коштовною та водонепроникною домовинка б не була) потрапляє в землю. За кілька років труп висихає й перетворюється на скелет. Наступні 10—30 років (залежно від ґрунтово-кліматичних умов, а вони зараз, ти ж знаєш, постійно змінюються) триває мінералізація — розпад тіла на окремі хімічні сполуки. А от в такому вигляді кожен із нас може існувати в землі сотні й тисячі років. І тебе це також стосується.

— Ішли б ви, діду, на… східну частину кладовища, — знічев’я радиш йому. — Там, здається, вашого прапраправнука ховають.

Дідок поспіхом шкарбає туди. Він уже поховав не одне покоління своїх нащадків. Похорони він любить і поважає, розуміється на них, як бундючний сомельє на добре вистояних французьких винах, що коштують цілих статків.

Ти полегшено переводиш подих. Тепер можна роззирнутися. У пошуках Влада? Чи Енн Марі Скотт? Ніхто з них не з’явився. Кілька шизоїдних особистостей з роботи (на чолі із незвично засмученим Андрієм), заблуканий Ісус Христос (оце чувака робота дістала — аж на кладовище припхався, аби тільки за «компом» не стирчати), Вітасик з родиною (люди в чорному) та двійко замурзаних гробарів, що, спершись на лопати, чекають, коли вже нарешті можна буде засипати землею дурну і, певно, страшну дівчину, бо ховають бідолашну в закритій труні.

Нарешті можна. На твою домовину падають кілька блідих багатостраждальних троянд і — гробарі починають завзято махати лопатами.

Усі помалу розходяться. Усі, крім генія Ісуса Христа. Він ледве тримається на ногах, під очима залягли темні кола, руки здригаються і тремтять. Тепер здається, що він не спав цілу вічність. І він чекає, доки гробарі скінчать свою справу. Потім нахиляється до твоєї могили. Кладе на ще свіжу паруючу землю напіврозквітлу чайну троянду. Дивно. А при житті він тобі квітів не дарував. Певно, зараз отямиться і скаже щось на зразок ГОРІТИ ТОБІ В ПЕКЛІ! Але він каже:

— Мені дуже шкода. Я не хотів, щоб ти сюди потрапила. Я зовсім іншого хотів, коли послав його у твої сни.

Слід відзначити, Ісус Христос нікуди не поспішав. Спочатку зайшов до якоїсь кав’ярні, з годинку посидів там над філіжанкою кави, потім неквапом прогулявся містом, милуючись лякливими зграйками голубів. Твій привид скрізь супроводжував його однаково-запитальним поглядом, не відступаючись ані на крок, навіть коли нахабна людська юрба намагалася вас розділити.

Нарешті геній Ісус Христос повернувся додому — у свою завалену комп’ютерним залізяччям квартирку на краю світу. Ти переступаєш поріг вслід за ним:

— Може, досить врешті знущатися?!

Може, й так. Він заходить до ванної, зупиняється перед уламком дзеркала. Ти застигаєш позаду за ним. Він зістригає волосся, зголює бороду і стає… чоловіком, якого сьогодні не було на твоєму похороні. Ти щосили намагаєшся втримати його погляд у дзеркалі. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий…

Він озирається:

— Мене звати Влад.

Ти відступаєш. Перечепившись через поріг, ледь не падаєш. А в кутку його квартири, заваленої комп’ютерним залізяччям, корчиться від болю, спливає кров’ю Ловець Снів — хворий на бубонну чуму Диявол — і щосили кричить:

— Мене звати Влад! Мене звати Влад!..

Мене звати Влад. Ти повільно сповзаєш стіною на підлогу. Мене звати Влад. Він (Ловець Снів) сказав: МЕНЕ ЗВАТИ ВЛАД й отоді, у твоєму сні, коли змусив тебе стрибнути. От що то були за слова. А щойно їх сказав і геній Ісус Христос — чоловік, якого ти, знущаючись, намагалася не помічати. Зізнайся собі, ти ж знаєш, хто він такий. Хай він і змінився, та колишніми лишилися його очі…

…очі без дна, в яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. Колись ти любила дивитися в ті його очі. Ще мить — і ти назвеш його на ім’я…

— Влад?

Він так само зваблює тебе посмішкою, в яку ти колись закохалася. Але щось у ній невловимо не так. Очі не посміхаються. Вони дивляться тверезо й оцінююче. Вони вичікують.

Однак тобі байдуже, ти надто довго бажала, щоб він отак усміхнено повернувся, тож, мабуть, можеш дозволити своїй пам’яті нарешті поєднати минуле з майбутнім.

І ти підводишся. Поділ білосніжної весільної сукні від Oskar De La Renta шовковою хвилею скочується довкола твоїх ніг і завмирає, ледь торкнувшись краєм підлоги. Дивина. Стільки років минуло з того дня, як ти спалила цю сукню разом із купою інших речей, які хоч трохи могли нагадати про нього! Залишила тільки себе. А згодом і себе обміняла на редагування чужих книжок, спання із чужим чоловіком, сидіння у кав’ярнях у колі заздрісних і від того так само чужих лже-подруг.

Аби лише не згадувати, що зробив Влад. Бо він не так собі «пішов із твого життя», а вибрався на край даху готелю-хмарочоса і… дива не сталося. Про це ти дізналася із записки, яку тобі прислала його мати разом із сукнею, котом та картинами.

ВЛАД МЕРТВИЙ

ЦЕ ТИ ВИННА

Вмістилося у п’ять слів. Отака записка. Та щось у тобі просто відмовилося це пам’ятати. Розумні психіатри (якби ти до них пішла) зіпхнули б усе на твій багатостраждальний мозок, який, бачте, не схотів переробляти цю інформацію, сховавши її у підсвідомість до кращих часів.

— Захисна реакція, — зі знанням справи додали б вони. І здерли б із тебе чималу купу грошей.

А взагалі, підсвідомість — незбагненна річ. Бо якось (опісля) тобі примарилося, що він, як раніше, до пізньої ночі сидить у своїй майстерні. Його руки перемащені фарбою (червоне із жовтогарячим переважно), очі не відриваються від полотна. Ти нечутно підходиш до нього ззаду, невагомо кладеш руку на його плече. Але він так звик до того, що ти — невід’ємна частина його життя, що зараз навіть не підводить до тебе погляду.

На полотні народжується, здається, захід сонця. Та коли ти напружуєш зір, то бачиш там лише один-єдиний велетенський напис навскіс:

ВОНА ТЕБЕ ВБ’Є

Вона — це ти. Тебе — це його. А далі омана минається. Запізно, звісно, бо все вже сталося. Згодом ти часто уявляла, як одного разу, посеред буденних справ, до тебе прийде Розплата. Візьме за руку і скаже:

— Ходімо.

А потім поцікавиться майже зі співчуттям:

— Кричатимеш чи як?

— А допоможе?.. — ти не впізнаєш власного голосу.

Розплата непевне здвигне плечем. І на ранок ти зникнеш зі свого зручно облаштованого життя.

Це якби хто прийшов. Але ж ніхто не приходив. І помалу ти звиклася зі своїм маленьким, власноруч умебльованим пеклом. Ту історію ти заштовхала до найдальших закутків своєї пам’яті, як люди складають старий, вийшлий з ужитку мотлох на припалому багаторічним пилом горищі. А далі — відійшла і подумки підпалила всю будівлю. Як білий шовк, вона агонією зайшлася у пелюстках вогню. За кілька довгих загублених років від неї лишилися самі холонучі вуглинки. Навіть якби захотіла, ти не змогла б її воскресити. Більше того, ти й сама стала впевнена, що її НЕ БУЛО.

Отепер можна починати нове життя, підійматись сходинками кар’єри, занурюватись у список справ на сьогодні. І раптом — оті сни. Та навіть їм не до снаги було примусити тебе ЗГАДАТИ. Ти зустріла їх, як чужинців, і ввічливо провела до дверей. От чому вони поверталися й поверталися. Таке іноді трапляється: сни-серіали, що заманюють у себе підступним, споконвіку людським бажанням знати:

А ЩО Ж БУДЕ ДАЛІ?

…— Мене звати Влад. Вперше я налякав тебе цією фразою, коли спробував познайомитися. Ти сиділа в парку і читала якусь книжку. Та книжка тоді випала із твоїх рук, наче ти почула ім’я Диявола. Я нахилився, щоб підняти її і… нічого не прочитав на обкладинці. Ти ж знаєш, я майже не вмів читати. Це вже потім я дізнався, що на обкладинці було написано:

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

А прототипа графа Дракули звали, здається, Влад Цепеш. Вихопивши свою книжку, ти йдеш. Мене звати Влад. Додумався.

Потім я почув, що ти підробляєш натурницею. Дав оголошення в газету, де ти зазвичай шукала вакансії. Ти відгукнулася. Однак, щойно побачивши мене, ти знову йдеш. Але я зміг тебе вмовити. Вже тоді я шалено був закоханий у тебе, а як наблизитися — не знав. Картина була лише приводом. Я вклав у неї стільки кохання!