«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 8 страница

Ти знову озираєшся на бабцю.

Бабця на тебе — ні.

…Синдром саванта, або ж савантизм (від французького слівця savant — «учений») — не що інше як невизнаний медичний діагноз, рідкісний cтан психіки, при якому люди з відхиленнями у розвитку (в тому числі й аутичного спектра) мають так званий «острів геніальності» — приголомшливі здібності в одній, «обраній» сфері знань, що разюче контрастує із загальною обмеженістю особистості. Савантизм може бути природженим або ж набутим. Часом стає одним із непередбачуваних ускладнень черепно-мозкової травми чи захворювань, що мають стосунок до головного мозку. От, приміром, один дядько в Каліфорнії, занедужавши прогресуючим слабоумством, раптом почав писати картини. Обстеження показало, що недуга зжерла добру частину його лівої півкулі мозку, а це вже стало поштовхом для активізації правої півкулі, і дядько, котрий все життя займався встановленням домофонів та сигналізацій, зненацька зробився неабияким художником…

Спільна для всіх савантів риса — феноменальна пам’ять. Ти й сама часом помічала за Владом цю особливість: інколи йому було достатньо одного швидкого погляду, аби намертво «сфотографувати» щось або когось, хоч як він те намагався приховувати. І малював тебе кілька місяців поспіль, очей не зводячи…

Трапляється феномен надзвичайно рідко. У наш час на планеті таких людей не більше п’яти десятків. А за останнє сторіччя наукові джерела взагалі назвали не більше сотні імен. І жоден не був схожий на іншого.

І пішло-поїхало. Тепер ти не просто чуєш, а БАЧИШ усе, що розповідає тобі цей дивакуватий чоловічок в окулярах.

…На борт літака у супроводі двох репортерів піднімається молодий темношкірий хлопець. Планується експеримент — огляд Лондона з висоти пташиного польоту. 29-річний савант Стівен Вільтшир ще ніколи не бачив столиці Туманного Альбіону зверху. Літак змиває над містом. Стівен зачаївся біля вікна. А три наступні години після приземлення він креслить — та ще й без зусиль! — детальну мапу Лондона, вигляд із висоти пташиного польоту. Хоча ні, не креслить, він її «роздруковує», наче принтер.

Ще у віці чотирьох років Стівен вразив батьків своїми картинами-замальовками зруйнованих міст після землетрусів. Зараз він — архітектор. Певно, ті міста відбудовує.

…Симпатична жіночка, якій на вигляд ледь виповнилося сорок, — це Сара Міллер — американський програміст, президент корпорації «Nova Systems». Проте на ділових зустрічах та бізнес-ланчах Сару завжди супроводжує особистий психолог. Оточення схиляється перед Сариним талантом — вона здатна виловити «глюк» у будь-якій програмі, ледь ковзнувши побіжним поглядом на програмний код. А психолог потрібен для «перекладу» слів бізнес-партнерів із людської мови на її власну — бінарну мову саванта-аутиста.

…26 липня 1979 року на світ з’явилася Людина-iPod — один із найвидатніших джазових музикантів світу — Дерек Паравічіні. Пологи були передчасними, тож майбутній геній народився із незворотними ушкодженнями мозку. А згодом втратив і зір.

Прізвисько «Людина-iPod» Дерек отримав, коли з’ясувалося, що він може зіграти будь-який музичний твір, ледве його прослухавши. У дев’ятирічному віці він уже грав свій перший великий концерт у Лондоні з Королівським філармонічним оркестром.

…Джеймс Генрі Пуллен, що відомий як Геній Ірлсвудського притулку, народився у Лондоні в 1835 році взагалі глухим, німим та геть розумово відсталим. Ще в дитинстві почав виготовляти дерев’яні кораблики й малювати. У притулку, де навчали ремесел, Джеймс і став видатним теслею. Якщо йому бував потрібен який інструмент, він легко виготовляв його сам. Цілими днями Пуллен працював з деревом, а вночі малював примарні у місячному освітленні коридори притулку. А одного разу за описом у газеті зобразив облогу Севастополя у Кримській війні. Та головний шедевр Пуллена — модель корабля «Трейт Істерн». Він працював над ним довгих сім років, старанно відточуючи кожну деталь. Особливо — мініатюрні крихітні меблики салонів.

…Однак найвідомішим савантом усіх часів вважається уродженець Солт-Лейк-Сіті — такий собі Кім Пік. Ще в ранньому дитинстві у нього було виявлено аномалії в розвитку головного мозку, як то нерозділеність правої та лівої півкуль, що у Кіма складали суцільний блок. Тож непересічний геній не в змозі самостійно себе обходити і навіть не знає, як увімкнути світло. Він не може без допомоги перетнути вулицю і страждає від дисфункції спілкування. Одного разу Кім спитав у батьків значення слова «конфіденційний». Ті жартома (знайшли з кого жартувати — з дитини! ) порадили малому зазирнути у словник. З того часу Кім Пік прочитав понад вісім тисяч книжок і кожну з них він пам’ятає дослівно.

Таких, як він, називають «мега-савантами». Світ дізнався про нього завдяки славнозвісному фільму «Людина дощу» з Дастіном Гоффманом у головній ролі.

Готуючись грати саванта із фотографічною пам’яттю, переповідають, актор довго спілкувався зі своїм живим прототипом. Гоффман вивчав його жести, міміку, манеру рухатись, розмовляти… Згодом, принагідно отримавши «Оскара» за цю роль, він просльозився і сказав своєму «вчителеві»: «Може, я й зірка, але тільки на твоєму небосхилі»…

— Ото просто так взяв і сказав? — на твоїх очах теж виступають такі-сякі сльози.

— Так і сказав, — чоловічок підводиться. І вже інакше: — Прокидайся.

— Що?..

— Прокидайся, кажу!

Підводиш голову. Довкола — порожньо. І майже темно. Трохи віддалік невдоволено блимають посоловілим оком кілька насторожених ламп псевдоденного світла…

Прокидаєшся. Над тобою стоїть, по-хазяйськи спершись на швабру, огрядна тітонька-прибиральниця:

— От молодьож пішла! Ні стида вже ото, ані совісті! Бере отако і спить! І де ж ви, людоньки, думали? У бібліотеці!..

Ти очманіло зриваєшся з місця. Дивакуватого чоловічка — наче корова язиком злизала. А ти заснула. Писком у газету. А на розгорнутій сторінці тієї газети — чорно-білий портрет того дивакуватого чоловічка, підпис КІМ ПІК, дата народження, смерті і — простора, по-науковому розлога стаття…

— То я заснула?..

Огрядна прибиральниця вже ладна вбити тебе своєю шваброю:

— Господи Боже і всі святі Його, воно ще й огризається! А вночі ти що, курво малолітнє, робиш? Додому йди!

Ти йдеш. Хоча, ні, принижено й жалюгідно тікаєш. Кім Пік мертвий. І Кім Пік розмовляв з тобою. Який там квадратний корінь із 3764928?..

У тебе голова пішла обертом. Але заміж виходити ти не передумала.

Наближався день весілля. І отоді до справи вирішила взятися Енн Марі Скотт. Вона подзвонила тобі десь опівдні — ти саме була на роботі — і сказала, що «вам треба тактовно поговорити». Зрештою, вона твоя мати. І в кого, як не в неї, має боліти за тебе серце?..

Тож тобі не лишилося нічого іншого, як відпроситися з роботи раніше (Енн Марі Скотт та її зболене серце не звикли чекати) і під дивним, якимсь оцінююче-липким поглядом генерального директора, а заразом і власника видавництва (Андрій Олексійович, здається) вирушити до кав’ярні за рогом, де за столиком на двох за чашкою кави-американо сиділа Енн Марі Скотт. І вона одразу (тактовно) дає тобі зрозуміти, що мова піде про Влада, позаяк… з’ясувалися нові обставини стосовно… цього молодого чоловіка. Вочевидь, довго підбирала слова.

— Зрештою, він тобі… нікого не нагадує? — обережно (тактовно) цікавиться вона.

— А повинен? — ти зустрічаєш її у всеозброєнні.

— Він схожий на диявола! — трагічно вигукує Енн Марі Скотт. Тактовність як рукою знімає. На вас уже починають озиратися.

— Ні, це диявол трохи схожий на нього, — кажеш ти так само голосно, щоб озиратися перестали. — А Влад — це чоловік, якого я кохаю і, як би банально те не звучало, збираюся провести з ним решту свого життя.

Енн Марі Скотт нахиляється до тебе, судомно хапає тебе за руку:

— Послухай, в житті кожної жінки трапляється чоловік-диявол, — каже вона швидко-швидко, наче боїться не встигнути. — Такі чоловіки не схожі на інших, з ними ніколи не буває нудно, та й у ліжку з таким ніхто не зрівняється… — театральна пауза. — Але жоден чоловік-диявол ще не зробив жодну жінку щасливою!

— Тому що батьки не дозволили? — наївно перепитуєш ти.

Енн Марі Скотт розлючено губить рештки свого янгольського терпіння. Ти маєш два дні. Якщо за цей час не позбудешся свого «диявола», вона тобі більше не мати.

— А ти певна, що коли-небудь нею була? — спокійне, просте і відверте запитання.

Два дні. І вона навіть забуде те, що ти тільки-но сказала. Натомість ти отримаєш п’ятнадцять тисяч доларів у своє необмежене володіння, розпорядження й користування.

— Хочу тридцять, — і ти без докорів сумління кажеш їй те, що сказала батькам Влада, коли мова зайшла про гроші.

Енн Марі Скотт роздратовано підводиться. Риється у своїй брендовій сумочці без дна:

— Твій батько був такий самий! — на столик разом із м’ятою готівкою за каву падає якась картка з ім’ям та адресою. — Заради нього я навіть кинула батька Вітасика! Я кохала його. Та жити з ним не змогла. І ти не зможеш! Зараз він тут. Сходи подивися, на що згодом перетвориться твій Влад! Два дні.

Ти хапаєш її за руку:

— Мій батько — савант?..

— Пробач, — якась сила знову садить її на стілець. — Я мала б раніше тобі сказати. Але ж ні — і сталося так, як в одній з моїх дурнуватих книжок!..

Так, твій батько — савант. А отже, й у тобі десь дрімає ця клята невиліковна недуга. Додай сюди диявольські гени Влада і — прокинеться вона у ваших спільних дітях. І отоді ви пожалкуєте, що народились на світ! Грає трагічна музика.

Ти замислюєшся. Понад усе ти жадала від Влада дітей. Бо коли кохаєш, хочеться взяти від коханої людини все, без решти поглинути і її саму, не лишивши кому іншому від неї навіть крихти. Принаймні так у тебе чомусь виходило. А тепер у вас не буде дітей?..

— Хай так. Тебе це не обходить.

Енн Марі Скотт пафосно йде. Адреса — психлікарня у передмісті. Але ти мусиш побачити свого батька — вже не заради Влада, а просто заради себе — аби переконатися, що твій батько існував у природі й при цьому не був Стіві Вандером чи Юрієм Гагаріним…

…Лікарня виявляється старим півзруйнованим палацом якоїсь давно вмерлої графині. Запущеними алейками столітнього саду тиняються привиди-пацієнти, зграйками ельфів туляться в мармурових альтанках, щоб пограти у шахи, а може, влаштувати «політ над гніздом зозулі». Бароко, божевілля і смерть. Ти не здивована. В радянські часи всі палаци й церкви, з котрих віяло старовиною, пристосовували до нагальних потреб молодої соціалістичної держави, дарма, що там можна було облаштувати музей.

У стерильному передпокої з рудиментарним холодним каміном та застиглим мовчазним роялем (теж у стилі бароко) тебе зустрічає старенький лікар-професор — він так само чимсь схожий на примару-дворецького з аристократичних часів графині. І тільки вицвіла блакить його швидких розумно-насмішкуватих очей свідчить, що він ще живий. Не привид. Поки що.

Коли тобі врешті (затинаючись і вриваючись на півслові) вдається пояснити йому, чого ти, власне, тут, він веде тебе на горішній поверх під самим дахом, відмикає важезним різьбленим ключем величні дубові двері графських часів і — ти бачиш перед собою не стільки старого, як зовсім вже сивого кремезного дядька, ременями прикутого до лікарняного ліжка.

Синдром саванта. Його очі заплющені. Він — не тут.

— То він… небезпечний?

— Що ви! В минулому — видатний піаніст. Та що там видатний — геніальний! Він і зараз трохи грає, коли судоми й конвульсії не дошкуляють.

— І часто таке буває?

— Що п’ять хвилин.

— Грає?

— Конвульсії.

Ну ти й дурна! Гадаєш, його прив’язали, щоб він усіх тут не повбивав роялем? Із синдромом саванта нашкодити можна тільки собі.

— Йому недовго лишилося, — наче гід-екскурсовод, каже лікар. — Восьмисантиметрове утворення в середньому мозку. Неоперабельне. З дня на день чекаємо крововиливу.

— Можна, я трохи посиджу біля нього? — раптом питаєш ти.

Лікар здивовано позирає на тебе:

— Будь ласка. Давненько до нього ніхто не приходив. Хтозна, може, він ще прокинеться і зіграє нам Рахманінова перед вечерею? — І, насвистуючи якусь мелодію, старезний психіатр-примара покидає палату.

Ти залишаєшся. Ніхто тут так і не дізнався, що вмираючий піаніст — твій батько. І що його колись кохала Енн Марі Скотт. Ти стільки років чекала цього дня, безліч разів уявляла, що скажеш і що почуєш у відповідь, а він просто лежав із заплющеними очима у цьому зачаклованому тишею маєтку і не збирався нікого впускати у свій світ, де, напевне, тільки й було місце, що фугам Баха та симфоніям Моцарта.

…До вечері він так і не прокинувся. Ти мовчки підводишся й нечутно зачиняєш за собою двері. От і поговорили.

Старенький лікар проводжає тебе крізь сутінки до воріт. Пропонує приїхати ще. Бо родичі піаніста вже давно махнули на нього рукою.

Ти сідаєш в автівку таксі. За вікном пролітають стомлені картинки-пейзажі вечірнього передмістя. Смішний лікар. Йому все ще не байдуже. Певно, готує якусь революційну теорію-відкриття. А тебе, швидше за все, прийняв за волонтерку. Та ти не знаєш, чи приїдеш сюди ще хоча б раз. Бо вдома на тебе чекає Влад, і ти зробиш усе, аби він не перетворився на овоч, як отой старий піаніст. Як твій батько.

Відімкнувши двері власним ключем, запізніло переступаєш поріг вітальні. Тебе зустрічає темрява.

— Влад?..

У квартирі — тихо і порожньо. Кинувши плащ, сумку та парасольку на підлогу біля дверей, ти біжиш, вмикаєш світло у всіх кімнатах. З шафи зістрибує кіт. А так — тихо і порожньо. Влада наче хто вигадав. І тільки залишені картини в майстерні свідчили, що всі ці місяці він тобі не примарювався.

— Де Влад?..

Кіт не відповідає. Ти панічно починаєш обдзвонювати всіх ваших нечисленних спільних знайомих: чи, бува, хто не бачив, куди пішов Влад? Ніхто нічого не бачив і не знав. Лише Крістіна, врешті зглянувшись над тобою, неохоче зважилась розповісти правду. Це, звісно, неточно, бо вона лише чула уривок розмови, та, здається, батьки Влада і твоя мати — змовилися. І доки Енн Марі Скотт відволікала тебе «тактовною розмовою», вони покликали й свого сина на перемовини. Під приводом, що врешті готові прийняти тебе до своєї прекрасної родини. А в них удома на Влада вже чекала бригада «швидкої». Вкололи йому щось (заспокійливе? ) і відвезли до спеціалізованої клініки. Лікуватимуть. Вони радше віддадуть свого сина лікарям на експерименти, аніж дозволять бути з тобою. Ти ще там? Записуй адресу.

Записувати потреби нема — це та сама «дурка», де ти бачила свого батька. В чому була, вибігаєш на вулицю. Пів на другу ночі. Навперейми ловиш таксі. Водій матюкається і везе тебе в «дурку», де, власне, він переконаний, тобі й місце. Вискакуєш із авто. Решти не треба. І вам хай щастить. Тарабаниш у шибки лікарняного передпокою. Заспана чергова медсестра теж матюкається. Ні, до ранку ти почекати не можеш. Дратуючись, вона кличе чергового лікаря і, про всяк випадок, охорону. Лікар виявляється твоїм сьогоднішнім знайомим (дворецьким), охорона — ні. Однак він велить тебе пропустити, бо, зрештою, в будь-якому разі ти знайдеш нагоду сюди пробратися. Тобі до піаніста? Ні? І він веде тебе до палати, де знаходиться молодий хлопець, якого тільки-но привезли.

— Влад?..

Влад не відповідає. Просто сидить і незворушно дивиться кудись перед собою. Ти озираєшся на лікаря. Той безпорадно розводить руками: таким його привезли. Він і досі не прийшов до тями. Чому? А хто ж їх, савантів, знає? Ця недуга досі нерозгадана медициною.

Твоє рішення блискавичне і швидке:

— Я хочу його забрати.

Лікар знову розводить руками:

— Ти ж бачиш, що це неможливо, сонечко.

— Я вам не сонечко. А це — мій хлопець. Ви ж не збираєтеся тримати його тут силоміць?

— Силоміць? — позаяк ти відмовилася бути сонечком, лікарю кортить позбиткуватися. — Ми тут силоміць нікого не тримаємо. Все просто. Він зможе піти, якщо… підведеться і піде.

Ти ще раз озираєшся на Влада, свідомість якого блукає десь недосяжно далеко, і швидко переводиш погляд на лікаря:

— Ви… знущаєтесь із мене?

— Я? — він сміється. — В жодному разі! З тебе знущається сама природа, дитинко, бо наука досі не з’ясувала природи таких недуг. Але моя думка, якщо бажаєш, — вони просто роблять те, що хочуть. І тільки! Саванти, так само як аутисти та люди з синдромом Аспергера, інші, ніж ми, їм начхати на правила пристойності й етикету. Вони будь-якої миті можуть встати з-за столу і зачинити двері перед такими, як ми. Відчини двері, люба моя. Він піде з тобою, тільки якщо сам захоче.

Повільно ти закипаєш від люті: божевільні теорії цього старого лікаря розходяться з усім, що ти встигла дізнатися про савантизм:

— По-вашому, він не хоче навчитися читати чи хоч раз написати власне ім’я без помилок?..

— Підсвідомо — не хоче, — його логіка залізна і проста. — Нащо твоєму другові читання й письмо, якщо він має живопис? І тебе. Бо ти й без того кохаєш його, чи не так?

— Його мозок помирає!..

— Звичайно. Ті частини мозку, якими він вперто не користується, просто приречені відмирати. З часом. Тож відчиняй двері або вимітайся, — зиркає на годинник. — Друга ночі, як-не-як!

Тобі стає моторошно. Цей лікар — вночі він зовсім інакший. А що, як щоночі (рівно о дванадцятій? ) у нього вселяються душі усіх померлих тут від нудьги (нерозгаданих медичних таємниць) психіатрів? Тільки очі лишаються тими самими — вицвіло-блакитними, живими, насмішкуватими. Аби хоч якось приховати непрохано наповзаючий страх, ти присідаєш біля свого нареченого. Намагаєшся упіймати його погляд:

— Владе? Ти чув, що сказав цей лікар? Зараз друга ночі. Ходімо додому…

Даремно. Він не чує тебе або ж просто, якщо вірити цинічнім теоріям психіатра, не хоче чути. Двері зачинені. Ти крапля за краплею починаєш втрачати так довго стримуване терпіння:

— Ходімо додому! Якщо ти зараз не підведешся і не підеш, тобі доведеться ночувати тут, а мені — під лікарнею, бо я теж нікуди без тебе не піду!..

Лікар з цікавістю спостерігає за вами. Зараз ще дістане блокнотик і почне щось записувати. Жоден м’яз не здригається на Владовому обличчі. Ти підводишся:

— Добре. Ми залишаємось. Але… скажи хоч слово!

Слів нема. Ти повертаєшся до нього спиною і у відчаї дивишся на примару-лікаря. Саме час визнати свою поразку.

— Де ти так довго була, Єво?

Ти озираєшся. Влад спитав це, наче й нічого не сталося. І підвівся. Отепер лікар і справді дістає блокнотик. Згодом — викликає для вас таксі.

Тієї ночі ви кохалися наче востаннє — пристрасно, довго і відчайдушно. Ти нізащо не хотіла випускати його зі своїх обіймів — боялася, що він знову зникне і більше ти не зможеш його відшукати. Швидше б уже весілля. Тоді ти ще вірила — люди не зможуть роз’єднати того, що поєднав Бог.

Наступний день тягнувся нестерпно довго і тоскно. Робота валилася у тебе з рук, рукописи не читалися, помилки вперто не бажали шукатися і виправлятися. А тут ще й головна літредакторка, в якої завжди знаходилося для тебе добре слово, мовчки зібрала свої речі і пішла. Вся робота лишилася на тобі. А ти весь час зиркала на годинник, ніяк не могла дочекатися, коли ж скінчиться цей клятий робочий час, — і ти знову зможеш опинитися поряд із Владом…

…Нарешті годинникова стрілка ліниво доповзає до шостої вечора. Зриваєшся з робочого місця. І коли ти вже готова вислизнути з тенет осоружного видавництва (треба буде ще заскочити до флористки — замовити квіти для весілля), тебе наздоганяє невдоволений оклик рудої, манірної й зарозумілої секретарки:

— Андрій Олексійович хоче тебе бачити!

За крок до рятівного порога ти зупиняєшся. Приїхали. Тільки Андрія Олексійовича тобі зараз бракує — з його царським гонором, смішними витребеньками та якимись дивними поглядами, котрі дедалі частіше летіли у твій бік. І тобі вкрай не подобалися оті липкуваті погляди його неприємних очиць — маленьких, колючих, світло-карого кольору свіжого лайна. Так, лайна. Але робити нічого. Ти повертаєшся. Нерішуче стукаєш у величні, ледь не броньовані двері з претензійним написом ДИРЕКТОР:

— Андрій Олексійович?

Він розпливається у масній посмішці:

— Заходьте, Єво. Називайте мене просто Андрій.

Андрій, то й Андрій. Та тобі чомусь одразу не сподобалося, що він назвав тебе на ім’я — з його вуст воно прозвучало якось… ницо, розбещено й непристойно. Але ти зупиняєшся навпроти його велетенського письмового столу.

Він діловито порпається в паперах:

— Скільки ти заробляєш у цьому видавництві? — миттєво переходить на «ти».

Ти називаєш свою мізерну платню. Він урочисто оголошує суму, вдесятеро більшу твоєї:

— Оце стільки ти матимеш на посаді головного літературного редактора. Якщо погодишся на цю посаду, звичайно. Бо твоя попередниця, на жаль, виявила бажання піти від нас. Я довго думав, ким її замінити. І вітаю — вирішив зупинитися на тобі!

Тобі голова пішла обертом. Та що там — трьома обертами. В цю мить тобі чомусь не пригадалися розширені у відчаї, вражені очі старенької тітки-літредакторки, що зовсім не були схожі на очі людини, яка добровільно «виявила бажання піти» з добре оплачуваної роботи. Мить вагання і…

— …напевне, я згодна.

— От і добре. — Андрій статечно підводиться. — Я більше, ніж переконаний, ми чудово спрацюємось! — якось аж надто спритно опиняється біля тебе. І його рука владно лягає тобі трохи нижче талії.

— Що… що ви робите?..

Замість відповіді він рвучко розвертає тебе до себе, одним рухом рве за розпіркою на тобі спідницю і штовхає на свій раритетно-письмовий стіл. Зметені папери метеликами розлітаються кабінетом.

Скажи, що досить. Припини це. Поясни йому, що за тиждень ти маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. Та ти не можеш. Щось у тобі наче заклякло. Він похапливо розстебнув штани. Різкий біль. Шок. Ти й уявлення не мала (тоді), що з тобою це зробить хтось інший, окрім Влада. Та ще й ОТАК — по-буденному байдуже і брутально, не питаючи, хочеш ти того чи ні.

Хоча твоє НАПЕВНЕ, Я ЗГОДНА стосовно роботи було для нього, вочевидь, згодою й на секс. Або на те, що він розуміє під словом «секс».

Важко дихаючи, Андрій врешті сповзає з тебе. Він непогано провів час. А для тебе все сталося так швидко, відразливо й несподівано, що ти й подумати не встигла про те, аби щось відчути. Пробуєш підвестися. Щось слизьке і гаряче розтікається по твоїх стегнах. І раптовий поклик нудоти, судомно здійнявшись зсередини, згинає тебе мало не навпіл. Тебе рве й вивертає просто на пухнасто-білосніжний килим, що ним встелено паркет цього високого кабінету.

Андрій, як був, так і лишився стояти й дивитися на тебе із роззявленим від подиву ротом. Звісно, він здогадувався, що жінки від нього не в захваті, але жодну після того (мався на увазі «секс») досі не вивернуло йому просто попід ноги так відверто й безпосередньо, як оце тебе…

Щойно нудота відступає, ти мовчки підводишся, витираєш рукою губи і (доки він не сказав тобі прибрати) грюкаєш дверима його кабінету. Кулею залітаєш в туалет. Там все починається спочатку. І коли тобі вже здається, що ти виблювала до унітаза й свій шлунок, безсило натискаєш на важіль зливу. Потім довго вмиваєшся, знавісніло відтираєш зі своєї спідниці та стегон в’язкі сліди сперми генерального директора (а заразом і власника) видавництва. До дзеркала зазирати теж бажання нема. Нащо тобі дивитися на дурну дівчину, яку щойно зґвалтували? Так це, здається, називається?

Заточуючись, виходиш із туалету. Секретарки на місці уже немає. Хтозна, чи й була вона, коли ти вибігала з кабінету ДИРЕКТОРа, чи пішла, плачучи, додому, бо Андрій Олексійович сьогодні трахнули НЕ її…

Ти машинально хапаєш свою сумочку, прикриваєш розірвану до половини спідницю плащем, спускаєшся ліфтом і прямуєш вулицею. В нікуди. Додому тобі не можна — Влад миттю прочитає твої думки, а в тому, що сталося, є й частка твоєї провини. Ти не сказала, що досить. Не припинила цього. Не пояснила, що за тиждень маєш стати дружиною чоловіка, якого кохаєш більше за життя. І, авжеж, ти не зможеш зізнатися цьому чоловікові перед весіллям, що тебе зґвалтували. Бо це так називається. Але ти не сказала, що досить. Не припинила цього. А раніше ти вміла себе відстоювати. Отже, додому тобі не можна. Можна лише в нікуди. І ти йдеш. Тебе ледь не знесло раритетним автом, коли ти раптом необережно вирішуєш перетнути дорогу.

— Ідіотка! — донеслося з-за тонованого скла. — На той світ захотіла?! Я через тебе в тюрму сідати не збираюся!

Ти навіть не озираєшся. Летиш далі. Зупиняєшся вже посеред якоїсь цілковито незнайомої тобі порожньої вулиці і судомно переводиш подих.

Зненацька тобі хочеться загубитися в цьому місті-пустелі й більше ніколи не знайтися. Пірнути у невідомість. Цього разу під пронизуюче сріблястими струменями дощу. Ти навіть не намагаєшся від нього сховатися. І дощ, якого сьогодні ніщо не віщувало, холодними колючими намистинами вривається у твій день, наче який невидимий режисер вирішив додати сюди довбаних драматичних ефектів.

Разом з по-осінньому непривітною зливою на місто примарою спадають перші сутінки — такі самі колючі й непривітні — німі докори сумління. Зненацька у твоїй сумочці озивається мобільний телефон. Змокла до нитки, ти зачудовано зупиняєшся.

Телефон не змовкає, його розпачливі дзвони-ридання, без сумніву, хочуть розбудити весь світ…

Хто це?

Стурбований Влад?

Спантеличена Енн Марі Скотт?

Чи жалюгідний у запізнілому каятті Андрій?

Ти так ніколи й не дізналася, хто то дзвонив. Потім ти часто чутимеш той дзвін уві сні, але тоді — не дізналася. Бо з-за рогу, наче з нікуди, раптом виринув розхристаний хлопчисько-тінейджер на мотоциклі і просто на ходу вирвав у тебе сумочку із закляклих рук. Волаючий телефон полетів разом із нею.

Ти важко опустилася на мокру бруківку. Дарма. Нічого б не змінилося. Додому тобі не можна. Можна лише в нікуди.

Ту ніч ти провела просто неба. Біля розлогого дерева, з якого до самого світанку скапували тремтливі краплі дощу. Місто вже показало тобі своє неприємне вишкірене обличчя, тож ти здригалася від кожного шереху, боялася заплющити очі, хоча добре знала, що не заснеш, просто не зможеш заснути, інакше неодмінно трапиться щось страшне. Хоча нічого страшнішого за те, що вже сталося, ти більше не чекала.

Так минула твоя перша ніч на вулиці. Це вже потім ти навчилася знаходити на нічліг затишні порожні підвали, про які ще не знали інші безхатченки, усамітнені кутки парків зі старими перекошеними лавками чи під’їзди, що не зачинялися на кодовий замок. Згодом — ті, які зачинялися (там зазвичай чистіше й тепліше). Виявилось, їх легко відімкнути, якщо придивитися, котрі цифри затерті найбільше. То й бував заповітний код.

Їла те, що знаходила в урнах та на смітниках. Бо люди (подумати лишень! ) викидають в сміття ще досить пристойне їдло. Плавлений сирок, у якому ледь-ледь збіг термін придатності, почерствілі, майже ненадгризені окрайці хліба, ковбаса, від котрої тільки-тільки починало віяти неприємним душком… З’ясувалося, усе те цілком можна їсти і смакує воно, до речі, набагато краще, аніж найвишуканіші страви найелітніших ресторанів. Головне — встигнути розшукати оті скарби, перш ніж на смітник татаро-монгольською ордою налетить зграйка облізлих, худющих і злих безпритульних псів. Бо голод — не тітка. Безпритульні пси можуть розшматувати будь-кого, якщо побачать у ньому загрозу…

І час полетів. У свої остаточні права вступила непрохано-запізніла осінь. Дні ставали дедалі коротшими, ночі — холоднішими. Ти досі не прийшла до тями. Ні про що не думала і не заморочувалась ані туманними спогадами з минулого, ані ще більш туманними перспективами майбутнього. Цілими днями тинялася містом, вряди-годи знаходила якийсь заробіток на брудному крикливому базарі у двох-трьох жалісливих тіток-продавчинь. Вони навіть годували тебе, називали бідолашною дитиною. Решта ж вважала тебе дивакуватою, не виключено, що розумово відсталою істотою (вештаються тут всякі! ) і знавісніло гнала від себе, ніби чумну, аби не вкрала у них чого і покупців їм не порозлякувала…

І ти розуміла чому. Бо, зупинившись одного разу перед дзеркальною вітриною якогось коштовного «бутика», ти побачила себе — замурзану обірванку із розпатланим, кублами заповстаним волоссям (напевне, його вже ніколи не вдасться розплутати-розчесати) та якимсь дивним застиглим поглядом. Ну й нехай. Тобі не було до неї жодного діла. Все обернулося до тебе разюче невідомим раніше, інакшим боком, ім’я котрому — ВУЛИЦЯ.

Вулиця. Вона швидко розставляє все по місцях. Дисциплінує. Приборкує непокірних. Робить усіх рівними. Бо, коли тобі нікуди піти, вулиця розгортає свої крила-обійми і — враз вирішує все за тебе. Де ночуватимеш, що їстимеш, кого оминатимеш десятими дорогами…

І нічим не переказати те почуття, яке вселяє вулиця, коли тобі нікуди піти…

…Гноми-будинки, що покірно повклякали довкола порепаного шляху в нікуди. Миші-крамнички, що порозбігалися між тими гномами і чиї роззявлені двері-очі підстерігають байдужих до всього перехожих, хапають за руки, затягують досередини, пропонують роздивитися старанно розкладені поличками лискучі нутрощі (може, щось купите? ) …

Тебе не запрошено. Бо ти не з пристойних городян. І ти не маєш грошей навіть на довбану дрібничку.

…А за світляками металопластикових вікон протікає затишне, розмірене життя інших, які перезуваються з вулиці у принесені псом домашні капці і йдуть дивитися СЕРІАЛ. А тобі лишається порожня, всипана папірцями й недопалками бруківка рідного міста, що нею ті інші поспішали на-роботу-з-роботи, зачинені крамнички, що в них забігали вони мимохідь, — так, купити якусь дрібничку. Тобі — у твоє необмежене володіння, користування і розпорядження — лишається нічна вулиця.