«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 7 страница

Нарешті до нього повертається здатність рухатись і розмовляти:

— Я портретист. Мені потрібне лише твоє обличчя. Точніше, половина обличчя. Профіль. У тебе надзвичайно гарний профіль…

Отакої. Ти ладна провалитися крізь землю (точніше, під натертий до блиску паркет цього коштовного помешкання) разом зі своїм надзвичайно гарним профілем вкупі. Але вигляду не показуєш. Ну, зробила дурницю. Не вдягатися ж тепер назад.

— Портретист? Обличчя? То й малюй собі обличчя, — і ходою Афродіти ти йдеш до канапи, де він попросив тебе розлягтися, і правильне сонячне освітлення відблисками грає на твоїй оголеній золотавій шкірі, спалахує іскрами-нитками у довжелезному, відкинутому назад волоссі. Він стає до мольберта. Намагається зосередитись, та боковим зором ти помічаєш, що в нього тремтять руки. Пробуєш розважити його дурними жартами, анекдотами, та замість того, щоб сміятися, він губиться у словах, шаріється і взагалі нагадує тобі першокласника. Ти посміхаєшся. Він так довго домагався твоєї уваги, а тепер не знає, що з тобою робити?

За кілька годин сеанс закінчується і ти вдягаєшся. Дитина. Навіть не спробував тебе трахнути. Він просить прийти знову. Отже, все ще попереду.

Але ти приходиш. І знову роздягаєшся. Він, схоже, вже трохи звик до такої твоєї поведінки, бо відповідає на твої жарти майже влучно і руки в нього тремтять уже набагато менше.

Врешті ви перестаєте боятися одне одного. Кожна наступна зустріч робить вас ближчими… чи що? Бо він уже наважується підійти до тебе, аби, скажімо, відгорнути довге неслухняне пасмо волосся, що впавши, закрило лінію шиї, яку він саме відтворював на полотні. А ти не лякаєшся, бо добре знаєш, що він не розстебне штани і не скаже: «Якщо немає натхнення, треба переспати з натурницею».

Він любить самотність. Телефон у його помешканні більшість часу мовчить, полиці не заставлені зворушливими світлинами із родичів-друзів-коханих, і він нікуди не поспішає. Ти бачиш, що Влад багато часу проводить наодинці з собою, і ще більше дивуєшся з того, що він впустив тебе у свій світ.

— Так і є. Ти — самітник, — кажеш, аби розрадити тишу, що рідкісної хвилини постала у твоїй присутності.

Влад уважно дивиться на тебе:

— Усі ми насправді самітники, — власне, він тільки те й робить, що дивиться на тебе. — Щоправда, комусь для цього достатньо порожньої квартири з наглухо зачиненими дверима й вікнами, а комусь необхідна актова зала, переповнена глядачами й оплесками на його честь…

— Не потрібні мені оплески й глядачі!

Він переможно всміхається:

— Але ж ти одразу подумала на себе?

Помалу ви робитеся друзями. Ти дізнаєшся, що його батьки — поважні юрисконсульти, і що зараз вони за кордоном — розбираються з якимсь позовом міжнародного масштабу (чит. рятують світ). Як і ти, він ледь здав сесію, залишивши кілька «хвостів» на осінь, тому його не взяли з собою за кордон (залишили пізнавати ази філософії). Смішно, але ти теж не здала філософію, бо дідуган-професор дістався й до тебе. Проголосив тебе Джульєттою перед усім курсом, поставив «незадовільно» і сказав, щоб ви обоє з Владом приходили на початку осені. Бажано неодруженими.

Робота над картиною тривала. Ви бачилися майже щодня, а коли зустрітися не було як, годинами теревенили по телефону. З’ясувалося, ви різні, як лід і полум’я. Полум’ям була ти. А він, на диво, не намагався тебе загасити. Ти, звісно, часом (за звичкою) поводилася, як егоїстичне стерво, він усе то приймав і взагалі намагався бути янголом. А такі речі, як сумочка від Шанель, зовсім не справляли на нього ніякого враження. Зрозумівши це, ти закинула куплену на його гроші сумку-шанель до найдальшої полиці у шафі, перестала фарбуватися й носити підбори. Почала вдягатися у дерті джинси-унісекс та широкі футболки. Його. Влад не мав анічогісінько проти. Він виконував усі твої забаганки: готував тобі вишукані екзотичні страви (хто не знає — художники, музиканти, і взагалі, усі творчі особистості фантастично готують, тож до них можна просто приходити жерти, якщо іншої причини немає), водив тебе на усі заходи-події, що відбувалися у вашому місті (в тому числі — на концерт Потапа і Насті Камєнскіх та чергові частини саг про «Сутінки» та «Людей Х»).

Щоправда, Настя, Потап та «Сутінки» тебе й саму не дуже надихали, ти просто хотіла перевірити, чи Влада, бува, не знудить просто посеред отого дійства. Не знудило.

— Шкода, що гурт «Рукі ввєрх» розпався, — розсміявся він, коли ти врешті зізналася. — Ото було б справжнє випробування!

Треба ж? А тобі подобалися «Рукі ввєрх»…

…Минали дні, тижні, зрештою — місяці. Він, як і раніше, не стомлювався виконувати твої побажання, окрім одного — не дозволяв тобі дивитися, що діється на полотні, для якого ти позувала. Ти, звісно, була переконана, що нічого екстравагантного там нема і бути не може, позаяк Влад — тільки портретист, однак цікавість що далі, то більше брала гору. І ще тобі було цікаво, чому він досі навіть не спробував тебе поцілувати. Будь-який інший «мачо» уже б і не до такого додумався, тим більше, що в твоїх очах великими літерами вже давно було написане слово ТАК.

А що… як жінки його не цікавлять? Або його не цікавиш винятково ти? А терпить він тебе лише тому, що «ти просто створена, аби з тебе писати картини»?..

Наступний день приніс відповіді на всі твої запитання. І якби ти знала, якими вони будуть, то, мабуть, зробила б усе, аби отой день не настав. Але ти не знала. Тож сталося те, що й від початку мало статися.

Ще звечора, коли ти хотіла було викликати таксі, аби запізніло поїхати додому, Влад якось дивно на тебе глянув:

— Ти не могла б сьогодні залишитись? — нерішуче спитав він. — Справа в тому, що цієї ночі я сподіваюся закінчити картину і мені дуже треба, щоб ти була поряд…

Ну, нарешті! Приїхали. Отже, сьогодні він переспить з тобою і дозволить подивитися на картину? Хоча ні, це інший переспав би після отаких слів, а від Влада (оскільки він безумовно не від світу цього) можна чекати чого завгодно, крім…

Ти даєш згоду. Зате хоч подивишся на картину.

Уся наскрізь ніч минає у малюванні. Ти — натурниця. Від напруженого витримування однієї пози (лише іноді він просив змінювати замислений профіль на рішучий оцінюючий погляд-анфас) у тебе ламає і судомить все тіло, але все ще стає сил на здивування: дівчина на картині повертатиметься так само?

Влад стомлено посміхається. Це потім, від Русалки, ти дізнаєшся, що — так, повертатиметься. На світанку він перериває роботу. Ти пориваєшся на неї глянути.

— Тільки після заходу сонця, — загадково відповідає він, витираючи пензлі. — Мені потрібен захід сонця. Отоді роботу буде справді завершено.

«Довбаний захід сонця. Тоді я хочу гарячий душ і в ліжко. З тобою», — знеструмлено думаєш ти.

— Як скажеш, — погоджується він, наче ти сказала отаке вголос.

Ти здригаєшся. Ти ж нічого не казала. Просто ПОДУМАЛА. Та іноді він просто моторошно-потойбічно міг читати твої думки.

— І тобі що, зовсім-зовсім не хочеться сексу? — нарешті питаєш ти, коли ви по-дружньому лягли в одне ліжко.

Він ледь підводиться, спершись на лікоть, аби краще бачити твоє обличчя:

— Ну… я ж пообіцяв тобі, що в цьому помешканні з тобою не станеться нічого поганого.

— А чому ти вирішив, що секс — це погано?

— Це не я так вирішив, а ти, пам’ятаєш?

Справді, перш ніж переступити поріг цієї непристойно усамітненої квартири, ти здерла з нього урочисту обіцянку, що він не спробує (далі йшов перелік усіх відомих тобі нецензурних слів — Влад не став їх повторювати, але значення, без сумніву, зрозумів), словом, що він не спробує зробити нічого «поганого». Тож тепер ти бачиш — він будь-що ладен стримати свою обіцянку.

— І тобі добраніч! — ти відвертаєшся до стіни. Спересердя бажаєш, аби йому всю до решти ніч снилися твої принадно розведені коліна. Ти, певно, забула, що він може читати твої думки?

З посмішкою, якої ти не бачиш, Влад цілує тебе у плече й обіймає так міцно, що ти й поворухнутися не можеш. Зате добре знаєш: з тобою не станеться нічого «поганого». Принаймні тут. Принаймні цієї ночі. Тобто дня, бо ви проспали цілісінький день, стомлений сон накинувся на вас, наче грабіжник із підворіття.

Влад прокинувся першим. Невідомо, що йому там наснилося, та цей сон швидше відібрав у нього сили, аніж додав нових. Довкола чорних як ніч очей залягли темні тіні, гарне, натреноване, таке жадане тобою тіло здригається і тремтить — наче щось поволі висотує з нього душу. Дівчина, що безжурно спить поряд, чи замислена ним картина, що народжувалася у христових муках, аби згодом розпочати жити власним життям?

Він поволі схиляється над тобою. Читає тебе, наче розгорнуту книжку, та в очах йому відсвічує не бажання, яким ти зводила його з розуму всі ці місяці, а якийсь дивний невимовлений біль, як нерозказана таємниця чи нескоєний гріх. Торкається твоїх губ у німому спалахові-цілунку. І може, якби ти прокинулася тієї миті, сталося б зрештою те, чого ви обоє палко бажали, і хтозна, чи не закинув би він по тому якнайдалі оту незвершену свою картину, і вона не змогла б розпочати згодом жити своїм власним моторошним життям?..

Але ти не прокинулась. І доки ти спиш, він підводиться з ліжка й зникає, голий до пояса, за дверима майстерні. За вікном, ніби червоне вітрило з казки про Ассоль, майорить захід сонця. Він бере до рук пензля, розмішує фарби (червоне з жовтогарячим переважно) і нерішуче торкається початого полотна…

Далі — час знявся і полетів, зоставивши його сам на сам із багряним сонячним диском, що невблаганно котився до небосхилу. Небом і полотном. Він не знав, скільки часу отак провів — намагаючись упіймати найгарніше явління, що його тільки спостерігало людство в усі часи з кожного куточка світу. Та коли врешті, стомлений, спустошений і забризканий фарбами, Влад відступає на крок від мольберта, у нього є свій, власний захід сонця. А згасаюче проміння поволі складається у напівоголений (портретист, аякже! ), прикритий хіба довгим темно-русявим волоссям силует дівчини, що, дивлячись на мертві обриси колись метушливого міста, от-от збиралася озирнутись. І вдалині, так, для годиться, — постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Картина вирувала і ворушилася. Довершена, вона жила. Наче пісковий годинник, рахувала час. От тільки в її мальованому просторі він протікав інакше. То застигав, наче торішній мед у слоїку, то зривався на ноги і летів, як знуджені, зірвані з прив’язі пегаси. І це на твоїх очах. Годі й уявити, що вона робить, коли її ніхто не бачить!

«Колись ця картина коштуватиме мільйони», — подумала ти, бо ось уже чверть години стояла у нього за спиною.

Влад озирнувся — так, наче ти сказала це вголос. Бо іноді він справді моторошно-потойбічно читав твої думки.

— Ні, — відказав він. — Я не збираюся її продавати. Я хочу, щоб ця картина завжди належала тільки тобі. Якщо… мене не буде поряд, вона оберігатиме тебе і йтиме вслід за тобою, куди б ти не пішла.

Мимоволі ти здригаєшся й відступаєш. Не витримуєш під пильним поглядом ще гарячої новоствореної ТВОЄЇ картини, що колись коштуватиме мільйони. Мільйони хвилин смутку?

Влад робить швидкий крок тобі назустріч. У його погляді — той самий невимовлений біль, нерозказана таємниця, нескоєний гріх:

— Ти маєш дещо знати.

Зненацька тебе охоплює недобре передчуття. Ти дивишся на Влада і не впізнаєш його: замість колишньої спокійної самовпевненості в його темних очах оселилася провина і… якась розгубленість. І ти боїшся того, що маєш почути, бо якимсь неосяжним шостим чуттям відчуваєш: воно змінить усе.

— Я не хочу! — швидше наказ, аніж побажання. — Не кажи нічого, не треба нічого казати!

— Я кохаю тебе, Єво.

Ти полегшено переводиш подих: художники іноді закохуються в натурниць. Або думають, що закохуються…

— Ні, я по-справжньому кохаю тебе.

Він знову прочитав твої думки. І недобре передчуття шириться і зростає, знущально не бажає відступатися.

— Сподіваюся, це все, що ти хотів сказати?.. — застережливо питаєш, аби ні про що не подумати.

— Ні.

— То чому ти не кажеш усього?

Влад напружено мовчить. Збирається з думками, а може, шкодує, що народився на світ.

— Ти не відповів, — щось примушує тебе відступити ще на крок до дверей. — Чому ти не можеш відповісти?

— Бо ти теж кохаєш мене.

Ти пробуєш посміхнутися. Розумний хлопчик. Сам собі зізнався в коханні, сам собі відповів взаємністю, і все б нічого, якби не оте твоє недобре передчуття…

Він важко переводить подих:

— Я знаю, про що ти думаєш, — зраджує тобі одну зі своїх таємниць, сподіваєшся, найстрашнішу. — Іноді я просто чую твої думки. А ще… я боюся, що ти підеш. А я вже не уявляю, як без тебе обходитися. Тож я таки маю тобі це сказати, — він зачиняє двері, через які ти могла б покинути майстерню. Тобі бракне повітря — недобре передчуття вже просто-напросто починає тебе душити:

— Послухай, я стомилася. Ми можемо поговорити, скажімо, завтра?

Він заперечливо хитає головою:

— Або ти дозволиш мені про все розказати зараз, або ми більше ніколи не побачимося.

— Ти… гей?.. — пробуєш прочитати і його думки.

— А схожий? — крок назустріч.

— Ти… вбив своїх батьків, а мені набрехав, що вони поїхали за кордон?..

— Якби ж то, — ще один крок назустріч.

— Тоді… ти хочеш вбити мене?.. — калатаюче серце твоєї уяви малює тобі щось схоже на страх. Врешті-решт, Влад чимось схожий на диявола. І він зачинив двері, через які ти могла б стрімголов дременути з його життя назад у своє. Не виключено, що він хоче вбити тебе і домалювати картину твоєю кров’ю. Вийде шедевр.

Влад застережливо піднімає руки:

— Справа в тому, що я…

Але його час вийшов. Бо двері широко відчиняються і до майстерні, повернувшись із закордону, вриваються його батьки. Обурено дивляться на вас обох: він — голий до пояса, і ти — у його сорочці, накинутій на оголене (в самій лише спідній білизні), отже, безсоромно оголене тіло. Правду ти дізнаєшся вже від них. Їхній хлопчик невиліковно хворий. Синдром саванта. Вроджене захворювання аутичного спектра. Він і прізвища свого не міг би написати без помилок. Заледве вмів читати. Майстерно навчився усе то приховувати. Якимось дивом вступив до університету. Зате малював, як бог…

А філософію в універі він завалив не тому, що лінувався, як ти, а тому, що й не міг її здати — його напівзруйнований мозок не розумів і не усвідомлював нічого з того, що розказував старий дідуган-професор. А ще Влад тижнями, місяцями часом замикався в собі і міг жодного слова не сказати оточенню, занурюючись у свій власний, тільки для нього існуючий світ…

— Де Крістіна? — верескливо-знервовано запитує мати.

Влад опускає очі. Крістіні сорок п’ять років, вона — медсестра-доглядальниця, на яку вони зазвичай лишали сина. Вочевидь, він знову заплатив їй, аби вона зникла.

— То й що? — запізніло-шоковано дивуєшся ти. — Мій старший брат Вітасик теж майже не вміє читати і цього не приховує, але така прикрість нікому не видається нонсенсом…

— Ви медсестра? — підступає до тебе його батько.

— Ні.

— Все ясно! — він відступається. — Я мав би про це подумати, врешті-решт, наш син уже дорослий…

Так тебе ще не принижували. Влада, вочевидь, теж.

— Ми хочемо одружитися, — зухвало оголошує він.

Ти завмираєш. Матуся втрачає свідомість. Батько, звісно, негайно кидається до неї. Влад лишається стояти на місці. Зрозумівши, що випробуваний спосіб цього разу не заквітчався успіхом, мати підозріло швидко приходить до тями:

— Ти не можеш одружитися! Ти взагалі нічого не можеш! Ти невиліковно хворий, забув?! А вона…

— Я згодна, — як грім з ясного неба, лунає твій рішучий і дзвінкий від хвилювання голос.

Усі троє озираються на тебе. Батько — шоковано, мати — зневажливо, і тільки Влад — із надією. Він бере тебе за руку, і разом ви покидаєте це розкішне статусне помешкання, де він завжди приречений бути хворим. Ото й уся таємниця.

Наче стара ворожка в дертому лахмітті, до міста неквапом закралася ніч — раптовими спалахами, феєрверками, розмаїттям запахів та скриків-голосів. Ту ніч ви провели у готелі — осяйному п’ятизірковому велетні-хмарочосі — в апартаментах із виходом на дах — звідти, поважно сказав менеджер, коли ви похапцем знімали номер, відкривається «просто вже неймовірний краєвид на місто»…

— Ти знав про цей краєвид? — здивовано питаєш ти, щойно ви підіймаєтеся на дах — місто на картині Влада просто-таки списане із мегаполісного провалля, що поволі розгортається під твоїми ногами.

— Так, — він безхмарно всміхається. — Раніше я часто приходив сюди малювати. А ще тут — найяскравіші зірки…

Ти бездумно задираєш голову, аби помилуватися тими зірками. Звісно, це не перша оказія в тисячолітній історії людства, коли хлопець приводить дівчину в усамітнене місце, щоб… показати їй найяскравіші зірки. Хоча у випадку із Владом можна було не сумніватися, що зірки.

Кілька з них, іскристо спалахнувши, раптом зриваються з небосхилу і одна по одній згублено летять додолу. Ти зачаровано летиш за ними поглядом. І раптом, непрохано похитнувшись, втрачаєш рівновагу.

Надивилася? Зараз так само спалахнеш, зірвешся і загублено впадеш до ніг заклопотаному державними справами нігерійському дипломатові. Надивилася?..

Наступної миті ти опиняєшся в обіймах Влада. В його очах — несподівано злетілий страх — він ледь встиг перехопити тебе над прірвою, в котру ти ледь не вступила, замислившись про щось далеке й неважливе.

— Пробач, — навіщось вибачаєшся.

Він ще міцніше притискає тебе до себе і ледь набіглий серпанок страху тане, розвіюється на попіл у його темрявих, по-циганському палаючих очах, змінюється у щось інше, чого ти ще в них, зізнайся, не бачила.

— Я чую, як б’ється твоє серце, — а голос звучить хрипко і хвилююче, як в Аль Пачіно з «Адвоката диявола».

Тож ти більше не вагаєшся:

— Тут і зараз чи зачекаємо до весілля?

А отепер ти чуєш, як б’ється його серце. І як здригнулися сильні руки, що не відпускають тебе з обіймів:

— Ти маєш знати. Я ще ніколи не був із жінкою.

«Ще б пак. Ти ж два місяці від неї відмовлявся». Та замість узвичаєної посмішки дивишся на нього напрочуд серйозно і виважено. Дивишся очима закоханої жінки.

— Все, що ти зробиш цієї ночі, буде правильно, — і в розплавленій блакиті твоїх очей, що навіть у непевних відблисках ночі зараз лишається блакиттю, промайнула сполохана тінь таємниці, в котрій немає потреби зізнаватися. Йому. Бо він і так усе про тебе знає.

Те, що сталося далі, тобі ніколи не стане сили усвідомити чи як слід пригадати. Бо світ замерехтів і закрутився всіма своїми барвами й відтінками барвів, щойно, не знати як, ви опинилися в ліжку, до якого звивався слід із забуто скинутої одежі. І Влад перекинувся на зірваного з ланцюга диявола.

Кожен його поцілунок віддавався у тобі тисячами електричних імпульсів, нестерпно пекучими опіками, що пронизували наскрізь твою шкіру, і які, ти була певна, на ранок зможеш побачити й порахувати на своєму тілі. І десь у найглибшому задвірку твоєї підсвідомості сонно здригнулася одна думка. Ніколи не був із жінкою? Несхоже. Ти, звісно, добре знала, що Влад не мав звички брехати, але… він аж ніяк не був схожий на недосвідченого хлопчика, повалив тебе на ліжко так сильно і по-чоловічому нестримно, наче ти була йому винна за всіх жінок, яких він міг мати, та не схотів. Звідки це в нього? І якщо природа справді наділила його цим умінням та силою, обікравши при цьому інших чоловіків, то чому він обрав саме тебе?..

— Я кохаю тебе, — наче у відповідь, раптом чуєш жагучий, хрипкувато-низький шепіт Аль Пачіно із «Адвоката диявола».

І ти кохаєш його. І знаєш, що він це знає.

Піддавшись прадавньо-первісному заклику-інстинкту, що озвався із найдальших глибин твого єства, ти обхопила стрункими ногами дужі, натреновані м’язи його тіла. Відчула на собі його вагу. А потім твою запаморочену свідомість прострелило раптовою блискавкою болю. Різкого, справжнього і глибокого. На диво, ти виявляєшся незайманою. На диво — бо навіть Влад того не сподівався. Ти дражнила його з умінням і принадливістю досвідченої жінки, що знала силу своїх чар. А сама й на крок досі не підпустила до себе жодного чоловіка…

І гаряча нуртуюча кров, що, струменіючи, закипала у його жилах, завадила останньої миті прочитати оту таємницю, що мало не вихлюпнулась із блакиті твоїх очей просто до його ніг. Він завмирає у тобі. Його очі в напівтемряві стрічаються з твоїми. Але ти не хочеш, аби цей біль припинявся, і ваші бажання зливаються у велетенське і всепоглинаюче — одне. Гостре і відточене, як лезо ножа, бажання. Зрештою, щось від диявола оселяється й у твоєму шалено калатаючому серці, що от-от ладне зупинитися. Ти чуєш його у собі гарячими пульсуючими поштовхами, котрі переростають у несамовите прискорення і зриваються на крик, який своєю чергою сплітається-зливається з твоїми нічим не стримуваними зізнаннями у його ім’я.

Ти втрачаєш свідомість. А за кілька хвилин приходиш до тями від того, що Влад повільно вкриває поцілунками твоє обличчя, шию, потім опускається нижче, і коли на твоєму тілі не лишається жодного сантиметра, непозначеного доторком його губ, він неспішно входить у тебе. Ти жагуче піддаєшся йому назустріч. І якби тієї миті здригнувся і запався у провалля кам’яних віків увесь світ, ви, двійко знавіснілих од першої пристрасті коханців, навряд чи оте помітили б.

Спинилися лише на світанку, коли перший скрадений промінь сонця заграв у твоєму сплутаному волоссі і вже несила було дихати, не те що кохатися. Отак і заснули в обіймах одне одного. Більше між вами не лишилося жодної таємниці. Принаймні так вам обом хотілося думати.

За кілька днів, що без сліду згоріли у полум’ї невситимо-закоханої пристрасті, ви подали заяву до загсу, купили тобі весільну сукню та винайняли квартиру. Картини Влада добре продавалися, тож квартира виявилась просторою студією з панорамними вікнами та залитою сонячним промінням майстернею на горішньому поверсі — саме такою, про яку мріяв Влад, а сукня — з найтоншого шовку-мережива від Oskar De La Renta — саме такою, про яку мріяла ти. Шлюбну ніч вирішили провести в тому самому п’ятизірковому готелі-хмарочосі — в номері для молодят із виходом на дах — звідти, як ви вже мали нагоду переконатися, відкривається просто-таки неймовірний краєвид на місто і найяскравіше сяють зірки. На весільну подорож ви собі загадали жагуче незбагненну Африку — з’ясувалося, кожен із вас поодинці давно вже мріяв ступити на гарячий пісок тамтешнього узбережжя. Потім — довічно закоханий Париж і, може, прадавні маєтки-замки найславетніших володарів світу.

Владові батьки знетямилися від люті. Енн Марі Скотт перейшла на їхній бік. Та вам було байдуже. У ті дні ви були просто непристойно щасливі. І вам то й навіть на думку не спадало, що може бути інакше.

…Непрохано підкралася осінь — час повернення до університету. Над філософією ви з Владом сиділи разом. Цілісіньку ніч. Перед іспитом. Ти читала й переказувала йому кожен розділ, намагаючись спростити, наскільки можливо, дурні, суперечливі й заплутані тези. І коли ти вивчила їх вздовж і впоперек, Влад тільки-тільки починав розуміти ази. Однак іспит ви склали. Спочатку він («задовільно»), а потім і ти — навмисне приховала свої знання і теж отримала знакове «задовільно». Влад, звісно, розлютився, та вищий бал видавався тобі рівноцінним зраді.

А потім університетським містечком поповзли чутки. Щойно вони дісталися високого кабінету ректора, Влада відрахували з університету. Без попередження. Наступного дня й ти забрала свої документи. За рік до отримання диплома про вищу освіту. Дівчата-однокурсниці знову назвали тебе безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, аби відмовитися від усього заради ТАКОГО ХЛОПЦЯ? Щоправда, у словосполучення ТАКИЙ ХЛОПЕЦЬ вкладалося тепер дещо інше значення, про гілки та родинне дерево, треба сказати, більше не йшлося. Ти так само відіслала їх куди подалі. Разом з усіма на світі словосполученнями, гілками й деревами.

Отоді Влад розлютився по-справжньому. Ви навіть два дні не розмовляли, аж доки випадково не помирилися в ліжку. Потім ти швиденько знайшла у якомусь видавництві роботу коректора на півдня, закінчила експрес-курси медсестер і зовсім не вважала, що йдеш на якусь там самопожертву. Коли Владові ставало недобре (зазвичай після телефонних суперечок з батьками), ти колола йому призначені лікарем препарати (нейролептики, антидепресанти та антиконвульсанти переважно) і довго-довго тримала його в обіймах, міцно притискаючи до себе, аж доки напад минався.

На розмови з тобою терпіння у його батьків бракувало. Бо щоразу (коли ти випадково брала слухавку) ваші словесні баталії зводилися приблизно до такої оказії (головну арію виконує мати; татко — бек-вокал):

ВОНИ: Якого біса ти з’явилася? Дівчата його не цікавлять!

ТИ: А хто ж, коли ваша ласка? Хлопці?

ВОНИ (пафосно і велично): Його цікавить живопис. І все. А тут — ти. Що, як з тобою він не зможе більше малювати?..

ТИ: Я — натурниця. Що інше можна зі мною робити, окрім як малювати? Принаймні ваш син тільки малював (розбещено-хтива пауза). До певного часу.

ВОНИ (обурено): Шльондра ти, а не натурниця! І як тільки він вирішив з тобою одружитися?! Та ви не зможете жити разом. Він — особливий, а ти — звичайна. Ти зруйнуєш його!

ТИ: Для цього він має батьків.

Все. Ні в чому не винна телефонна слухавка озивається короткими роздратованими гудками. Ти вдоволено посміхаєшся. Все.

І тобі не було страшно. Бо потім ви з Владом могли цілу ніч поспіль ганятися одне за одним майстернею, бризкатися фарбами і кохатися, а зі стіни навпроти на вас дивилася картина — твій персональний янгол-охоронець, і ти вірила, що вона нізащо в світі не дозволить, аби з вами обома сталося щось моторошно-невиправне.

Десь у ті дні в поле твого зору потрапив чорний одноокий вуличний кіт із перебитими лапами. Ти розказала про нього Владові. Наступного дня кіт оселився у вас вдома. Дивно. І як тільки Влад примудрився його спіймати?

Це вже згодом від сусідки ти дізналася, що Влад його й не ловив. Кіт сам прийшов до нього, варто було йому подивитися у котовий бік.

Ні, було в твоєму обранцеві все ж таки щось потойбічно-диявольське…

А потім (Три Місяці З Дня Вашого Знайомства) він подарував тобі браслет-обіцянку — золотий ланцюжок з кулоном у вигляді напівсерця. Інший уламок серця він причепив до нашийника котові — ніби розділяючи порівну між вами свою любов. Ти тоді спробувала приревнувати, але кіт (наче за мовчазним наказом Влада) почав лащитися й до тебе — і ти здалася — віддала йому частку й своєї любові.

Незабаром (після того, як Влад зникне з твого життя) котові дістанеться вся до решти твоя любов. Тоді ще ідеальна любов.

І десь у ті прощально-осінні дні ти написала перші розділи своєї книжки. А от вони ідеальними не були. Тож ти закинула їх до кращих часів і розчинилася в коханні до чоловіка, що сам був неначе книгою. Непрочитаною. Або ненаписаною.

Якось ти обрала день, щось набрехала Владові (чи він повірив? ) і пішла до бібліотеки. Аби дізнатися все-все про синдром саванта. До бібліотеки — щоб уже напевне. Бо інтернетівські побрехеньки давно не справляли на тебе належного враження.

Бібліотечний напівморок зустрів тебе настояними на пожовклому папері та старій друкарській фарбі книжковими запахами, що гніздилися перекошеними полицями аж до самої вогко розтрісканої стелі. І тишею. Завсідники бібліотек знають, що порушення тиші тут зараховується до найстрашніших кримінальних діянь. І коли який заблуканий студентик спробує бодай засміятися, аби розважити дівчину, з котрою тільки-но починав знайомитись, старі засушені бабці-біблотекарки тієї ж хвилини розгніваними шуліками налетять на нього. І примусять замовкнути. Добре, хоч не назавжди. Бо тут належить мовчати. Говорити мають книжки. Дарма що їм (більшість з них лишилася у спадок із радянських часів) буває нічого сказати нам у наш час…

…Ти береш старезну медичну енциклопедію, підшивку якихось вижовтених, геть зачитаних газет і всідаєшся неподалік зграйки безтурботних студентів займатися самоосвітою. Кілька хлопчиків мажорного вигляду стріляють зацікавленими поглядами у твій бік. Тільки б не почали знайомитися, падлюки. І не спитали, «як пройти до бібліотеки». Саме так, ствердно, без жодного знаку питання.

З виглядом експерта розгортаєш газету.

— Посунься.

Скидаєш невдоволений погляд. До тебе, не питаючи дозволу, підсідає якийсь чоловічок років тридцяти п’яти зовні, в окулярах та пристойному темно-брунатному костюмі, котрий чомусь на ньому не сидить. Власне, все у ньому якось не ліпиться купи. Таке враження, що чоловічок сам собі не личить, а змінити в ньому й нема чого…

— Знаєш, який квадратний корінь із 3764928? — раптом запитує він.

— Не знаю. І знати не хочу.

— 1940, 342! — урочисто проголошує він, здіймаючи догори вказівний палець, байдуже, береш ти його у співрозмовники чи ні.

Ти сполохано озираєшся на бабцю-бібліотекарку — оце зараз видасть за непрохану розмову! Та висушена на кшталт старого опенька бабуся навіть голови не підводить від свого рукописного журналу Прийому-Видачі Книжок. Повертаєшся до чоловічка.

— Науковці досі не з’ясували, що ж таке той синдром саванта, — говорить він, перш ніж ти спромагаєшся щось сказати.