«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 6 страница

Краще б то була дівчина, підозріло схожа на тебе, бо ти б нізащо себе не впізнала, якби на твоїй лівій руці тьмяно не зблиснув тоненький браслет-обіцянка — золотий ланцюжок із кулоном у вигляді напівсерця. Його тобі подарував Влад. Час обіцянок минув, а ти так і не наважилася зняти непотрібну прикрасу зі своєї руки.

— А це що таке?.. — насторожується патологоанатом. — Казав же, всі цяцьки познімати! — І браслетик, зірваний з неживої руки, вирушає до однієї із його бездонних кишень. Увечері, певно, подарує дочці-тінейджеру, вкупі з побажаннями доброї ночі.

— Отож, почнемо, — нарешті господь-патологоанатом у гумових рукавичках схиляється над тобою і з недобрим жартом («Людей створив Бог, а морг поробив їх рівними») починає різати-пиляти грудину. Хрясь, хрясь, хрясь. Якась дівчинка непритомніє. Бідолашну виносять. Ти лежиш розпанахана від шиї до самого низу живота. Патологоанатом (наче натхненний диригент перед оркестрантами-початківцями) виймає з надр черевної порожнини стравохід із гірляндою кишок та інших внутрішніх органів. Приміщення заповнює новий, різкувато-неприйнятний букет ароматів. Ще кілька абітурієнтиків втрачають свідомість.

Ти тримаєшся. Маестро в цей час черпачком звільняє грудину від густої мокротно-слизької крові і показує вцілілим аорту, хребет. Далі знімає з твого покірного трупика скальп, бере спеціальну пилку і з характерним дзижчанням відкриває череп. За мить витягнуті мізки розтікаються металевою тацею поряд з іншими нутрощами. Все це ретельно препарується для встановлення причини смерті, зокрема, гарненько ріжеться мозок, серце, шлунок, дістаються камені з нирок, якщо є…

І падають непритомними ще кілька дівчаток, двох-трьох хлопчиків банально нудить. Дивно, а при житті ти такого враження на людей не справляла…

Невтішно хитаючи головою, патологоанатом ставить діагноз: ти померла від численних травм та забоїв під час падіння. Браво. І хто б ото міг подумати?

Доки засмучених абітурієнтів приводять до тями і до ладу (не всі з них тепер мріють вступити до медуніверситету), він похапцем натягує шкіру на твоєму перекошеному обличчі і залатує черепну коробку, замість мізків запхавши туди якусь ганчірку, бо мізки розтеклися так, що й не збереш. Розшматовані нутрощі (разом із мізками) згрібаються у черевну порожнину, туди летять й використані гумові рукавички патологоанатома. Тебе зашивають. Потім вимиють, одягнуть у гарну сукню, на обличчя накладуть грим, нігті нафарбують рожевим і… на власному похороні будеш ще кращою, аніж при житті.

Шок? Шоку не було. Втім, як і болю. Фізичного. Просто — спустошення. Цілковите, тотальне і безапеляційне спустошення. Тобі не боліло твоє понівечене тіло, як не боліли б старі, запрані і подерті джинси-унісекс, котрі можна і треба відправити на смітник…

…Ти очманіло повертаєшся, щоб піти, і просто перед собою бачиш темноволосу русалку з розкроєним черепом.

— Картина, — каже вона.

І дивним чином ти переносишся в інший час і простір, а відтак — отримуєш ще один чіткий, страхітливо-незаперечний доказ того, що існувала.

Треба сказати, картина була як картина. Розгонисті мазки-лінії, роблені, певно, в стані наркотично-маніакально-депресивного психозу, поволі складалися у химерну подобу напівоголеної дівчини. Напівоголеної, забуто-знайомої дівчини, що цілком могла нагадувати урбаністичний пейзаж, щоправда, чомусь криваво-бордового кольору (вочевидь, у свідомості автора трапився захід сонця, але самого сонця на картині не спостерігалося — наче його хто вирізав). А вдалині, перехоплена поглядом дівчини, губилася постать чоловіка — високого, може, надто худорлявого для свого зросту, з коротким темним волоссям, тонкими, майже правильними рисами обличчя і палаючими, різко розкресленими карими очима, в яких могло б зачаїтися що завгодно…

Такі речі або проголошуються збіса геніальними, або ж занурюються у небуття, залежно, з якої ноги встане вранці маститий арт-критик. Поки що, судячи зі скромної відсутності нулів на ціннику, картина перебувала у небутті, ризикуючи лишитися там довіку. Певно, й малював її (пардон, писав) один з тих невизнаних геніїв, що полюбляють дармову випивку, порожні філософські розмови і спати з усіма підряд, бо життя таке несправедливе…

Але повернімося до картини. Вперше Ромчик побачив це творіння рук людських у місцевій галереї мистецтв, куди забрів зі своїм коханням — юною й наївною дівчинкою, що нагадувала йому русалку. Власне, саме так він подумки й називав її — Русалка. А вона звала його піднесено і фатально — Ромео. Вона взагалі була наче не від світу цього: зупинилась перед тією картиною, як зачарована, раптом сказала, що десь вже зустрічала ту дівчину, в той час коли Ромео (краєм ока) просто і по-чоловічому азартно зацінив оголені форми мальованої дівчини і теж не мав нічого проти, аби її зустріти. І щоб вона так само була без одягу. І щоб поряд не було Русалки. Вже тоді він знав, що одружиться з Русалкою, а таких, як ота, мальована, їстиме на десерт…

І так уже склалося, що Ромчика в цей непідходящий момент прихопив живіт, він мимоволі зойкнув, а щоб не зізнаватися (бо ж романтика! ), спер усе на картину. Мовляв, така на диво гарна, що йому, Ромчику (тобто Ромео), аж несила спокійно на неї дивитися. А треба сказати, рівно перед тим вони пообідали в одному непристойно елітному ресторані, де Ромчик-Ромео мав дурість замовити якесь екзотичне, цілковито незнайоме йому їдло.

Галерею вони поквапно залишили. Однак Русалка, вочевидь, не забула тієї картини, а Ромчик, просравшись, вніс її до списку Обов’язкових Подарунків (дні закоханих, восьмі березня та інші непередбачені форс-мажори), і ось тепер, коли минуло зо три місяці, вона опинилася перед Русалкою. Щойно розпакована із брунатного фірмового паперу, у важезній рамі (зробленій на замовлення, хто б сумнівався), і — двійко робітників-кур’єрів у комплекті, що вже добрих півгодини допитуються, куди б Русалка хотіла її почепити.

Куди почепити? Вона розгублено відступає. Ця дивна картина віднедавна стала їй мрією, жаданою забаганкою, але чому Ромео не зміг подарувати її особисто?

Тому що він багато працює і сьогодні знову мусить лишатися після роботи, бо хто ж, як не він?.. Це Русалці він так сказав. А сам намилився на якусь вечірку, де старий перевірений друг обіцяв познайомити його із розкішною БІЛЯВКОЮ — такою доступною, аж подих перехоплює. Накупивши презервативів (друг казав брати якомога більше), Ромео пішов на вечірку.

А Русалка нехай чіпляє картину, де хоче. Звісно, йому той шедевр нагадуватиме, як він втруївся і заледве добіг до туалету, але чого не зробиш заради кохання, що переросте у міцний і щасливий шлюб? Згодом Русалка, може, забуде про цей подарунок і Ромео матиме нагоду зняти його і закинути на горище. А ще можна дочекатися, коли митець помре, — і тоді вже точно його творіння буде коштувати мільйони. Художники ж — творчі люди, ведуть нездоровий спосіб життя, іноді відрізають собі вуха, коять самогубства…

Чіпляйте картину у спальні, понад ліжком. Щоранку Русалка буде прокидатися і закочувати очі, щоб уздріти ту неземну красу. Романтика? Ніби прочитавши на відстані його думки, Русалка непевне показує рукою кудись у бік спальні.

…Ромео тим часом вже знайомиться з БІЛЯВКОЮ. Друг не збрехав.

А робітники слухняно тягнуть витвір мистецтва до Русалчиної опочивальні, шпандьорять його над узголів’ям широкого ліжка і зачудовано відступають, аби помилуватися своєю роботою. Тобто роботою художника, почепленою їхніми трудами на стіну, але в цьому випадку хтозна, чия робота коштує дорожче?

…БІЛЯВКА згодна на все.

— Гарно почепили? — для годиться питає Русалка, не в змозі відвести намагніченого погляду від картини. — Сподіваюсь, не впаде мені звідти?

— Що ви, що ви! — зойкають і махають руками вони. — З якого дива їй падати? Ми свою роботу знаємо!

Зрештою вони йдуть. Справді, з якого дива їй падати? Русалка знову зиркає на картину. Дивно. Вона, звісно, не могла би присягнутися, але картина наче… змінилася. Точніше, дівчина на картині. Вона, здається, злегка повернула голову — і погляд, що профілем губився десь вдалині, тепер чітко й оцінююче роздивлявся Русалку. Такий насторожений погляд розчахнутих холодно-сірих очей… І знову Русалчиними думками майнула примарна тінь впізнавання: десь вона таки зустрічала цю дівчину. А ще на картині знову було сонце. І воно котилося, наче почало відлік… чийогось часу. Чи може, їй просто здалося?

…Роздягатися вони починають вже в таксі, за спиною у похмуро-мовчазного таксиста, що на всю гучність вмикає рятівний «шансон». І розпалена пристрастю БІЛЯВКА чомусь дедалі більше нагадує Ромео… оту дівчину з картини. Та його це не зупиняє. Як і те, що іноді Русалка просто моторошно-потойбічно могла читати його думки…

До квартири увірвався протяг, десь рипнули двері. Русалці стало незатишно. Вона зачинила двері, глянула на годинник. Ромео. Він так і не подзвонив. І слухавку не взяв, коли дзвонила вона. Тож Русалка вирішила поїхати до нього додому (от уже два тижні, як вона мала ключі), аби зробити сюрприз, сховатися від очей з картини, а заразом і дізнатися, о котрій годині він насправді повертається з роботи.

…У помешканні Ромео тихо і порожньо. Ніщо не віщувало лиха. За вхідними дверима приїхав і зупинився ліфт. Дзенькнув і повернувся ключ у замку. Ну, нарешті! Голос Ромео. І… незнайомий жіночий сміх. Не дуже усвідомлюючи, що робить, Русалка сховалася в гардеробній. Вона ж хотіла знати правду?

Правда виявилась тут як тут. У неї було фарбоване біляве волосся, модельна зовнішність і вишукано-мереживна спідня білизна. Зараз ота білизна валялася на підлозі, а її власниця в одну мить заскочила до ліжка із Русалчиним коханим. У нього вдома. А тут ще й Русалка. Може, якби Русалка вибралася з гардеробної, вони б полякалися і розпочався б скандал, а так — вони собі займалися своїми справами, а Русалка була невидимою неспокійною душею, що припхалася отак невчасно.

…Зачекавши, доки вони, нарозважавшись, поснуть, вона тихенько покидає квартиру. Нечутно зачиняє двері, їде додому і лягає спати. Сама. Їй не хочеться жити, і вона не бачить, що розпечене сонце на картині вже майже закотилося за небокрай, а дівчина знову повернулась у профіль і погляд її так само загубився десь вдалині. Тієї ночі картина закінчує рахувати її час. Картина, де сонце довіку приречене заходити, а дівчина — відвертатися.

Бо вночі полотно у важезній бронзовій рамі таки падає. І що найгірше — Русалка тоді спить у ліжку. Сама. Її смерть була миттєвою.

…Ти приголомшено відступаєш. Це сталося десь рік тому, вже й не пригадати, коли точно. Ти й була тією БІЛЯВКОЮ. А він — Ромео. Ви з ним познайомилися на котрійсь із Андрієвих корпоративних вечірок, бо він теж був з такої собі корпорації (мережа книжкових магазинів, здається). Розвага на одну ніч. Ти не надала цьому значення і про все забула, так само, до речі, як він. А дехто не зміг забути. Ти й уявлення не мала, що зруйнувала чуже життя.

— Завтра твій похорон, — рівно, без емоцій каже Русалка. — Медекспертизу завершено, тож назавтра тебе ховатимуть. Хочеш — приходь. На похороні люди зазвичай багато про себе дізнаються.

Ти знову глянула на цю чудернацьку мертву дівчину, яка, на диво, не мала до тебе ненависті. Вона й справді була схожа на русалку — довге темне волосся ручаями стікало по плечах, сягаючи нижче талії, великі зелені очі — не такі, як часто буває, — сіре із жовтим, — а по-справжньому очеретно-зелені. Хіба що риб’ячого хвоста не вистачало.

А ти — безсердечна білявка-стерво з янгольськи відфарбованим волоссям в актуальний відтінок цього сезону (хоча після смерті цей відтінок дещо змарнів і потьмянів, а ще, напевне, безнадійно вийшов із моди), лякаючи-глибокими проваллями холодних сірих очей, що їх так любила ховати за цинічними скельцями сонцезахисних окулярів (особливо в похмурі дні? ), і тілом, яке навряд чи коли випустила б із дому вбраним у що інше, окрім священних дизайнерських лахів… Колись при житті.

І що він у тобі знайшов, той Ромео? А може, він і не шукав, все сталося саме собою, як зазвичай стається у чоловіків, що мають незабаром одружитися і раптом починають панікувати? А чому ти зробила крок йому назустріч?

Бо ти не інша, ніж світ, в якому ти жила. Світ, що виплюнув тебе із себе, наче пережитий день, від котрого лишаються самі туманні спогади та м’ятий проїзний квиток із пекла громадського транспорту. Світ, що здурів на зароблянні грошей, ставанні обраними та перекручуванні правди на свій комфортний лад. Світ, де видаватися кимось важливіше, аніж бути ним. Світ, де речі показуються такими, як є, і де тобі однаково буде боляче, бо навряд чи ти такого сподівалася. Світ, в якому вже не було кому зберігати вірність, адже Влад зник із твого життя. Отакий він, твій світ, твоє особисте пекло у всій своїй красі, отака ти.

Ти мала б радіти, що пішла. Однаково в тебе не стало б сил так довго посміхатися, обирати і прокидатися в ліжку, з якого пішов Влад. Ну й дізнаватися, що вбила незнайому дівчину. І, мабуть, через те тобі зараз не можна до Влада, адже скільки не намагалася, ти так і не спромоглася ані побачити його, ані відчути. Так, наче для тебе він зник, розчинився. Де? Звісно, у добропорядному житті, облаштованому для нього батьками. І Крістіною.

Місто заволікає мітлою темряви. Русалка тане в сутінках. А ти чомусь вирішуєш розшукати Ромео. І невідома, незрозуміла сила несе тебе до старого парку. Якимсь дикуватим вовчим чуттям ти знаєш: він там. Не в престижному офісному царстві, де йому належить бути (за правом народження чи коефіцієнтом ІQ), не в сріблясто-металевій клітці статусного європомешкання (де, власне, все і сталося), а чомусь там — посеред занедбаного старого парку.

…Ти коли-небудь наважувалась опинитися в парку не найкращого району міста о нічній годині? Правду кажи. Ні? І не треба. Це вдень тут безтурботно граються дітлахи, гуляють закохані пари, тримаючись за ручки, й подекуди визирають з кущів сполохані збоченці, виряджені у довжелезні плащі, наче довбані Zоrrо.

Вночі публіка міняється і страшнішає. Переляканий людський зойк і постріл-тріск розбитої пляшки — нічого, то побилися підлітки.

Нецензурна лайка — знову когось пограбували. У кращому випадку. Вранці там можна буде побачити кілька вибитих зубів та підсохлу кров, що по-кіношному ефектно зяятиме на пощербленому асфальті…

А розваги, вважай, ще й не починалися. Часом трапляється таке, що й самі гопники та злодюжки ходити тут остерігаються (детальніше — у кримінальній хроніці газет твого міста).

Та хіба це про тебе? Тобі тепер усе можна, бо кому ж до снаги пограбувати привида? З цими думками сідаєш на перекошену лавку поряд із безпритульним, що спить, накрившись газетою, і безнадійно всміхаєшся.

Цікаво, всі померлі отак вештаються без діла? Мабуть, ні, бо, якби вештались, цей простір був би переповнений. А ти, ще як була жива, навіть не здогадувалась, що ділиш квартиру із неприкаяною душею самогубця, трошки схильного до вуайєризму. Ходила собі напівгола по хаті… паскудила, де прийдеться… слухала Діму Білана на повну гучність… водила коханців…

А той гиржав з них от уже шість років поспіль. Гиржав і з тебе, коли ти ще була жива і в самій лише спідній білизні готувала сніданки тим, хто й розчинної кави не заслуговував. Навіть якщо взяти до уваги, що готувала препаскудно.

…Почало світати. Безпритульний прокинувся. А ти навіть не пробуєш відсунутись чи підвестися — все одно він тебе не побачить і не відчує.

«Може, й тобі приготувати сніданок, любчику? »

Замість відповіді чолов’яга дістає з-під лавки півпляшки пива і ковтає його одним подихом. Новий день урочисто розпочато. Але ти однаково йому заздриш. Бо це в нього була Русалка. І це він колись був Ромео. А поряд із ним — замотана в брудний пакувальний папір — ота картина-убивця, навіть не вирізана, а видерта з рамки, як свідчення того, що одна мить, одна річ, один-єдиний вчинок можуть знищити все. І та дівчина на картині. Впізнаєш?

— Забирайся, — кажеш йому так, наче він може тебе почути. — Іди, звідки прийшов.

Ромео здригається. Твої слова раптом увірвались і заповнили по вінця його каламутну, розхитану алкогольно-безпритульним життям свідомість. Не вірить. Роззирається. Знову і знову дослухається наелектризованої спустошеної тиші, що спливає вранішнім парковим довкіллям. Потім зривається з місця і біжить геть. Картина і порожня пляшка лишаються забутими на кривій лавці. І та дівчина на картині. То ти впізнала її?

Абияк підводишся і швендяєш доріжкою на вихід із парку. Ані тобі відчуття втоми, ані болю, ані голоду, ані спраги — нічого. Наприкінці алеї таки натрапляєш на кілька вибитих з кров’ю зубів. Ти ж казала — кіно.

І, наче титри в кінці примарного кінофільму, тобі просто на тлі передсвітанкового неба починають мережитись віршовані строфи:

… Я — ЗЛАМАНИЙ РАНОК, РАПТОВИЙ СВІТАНОК,

В ЯКИЙ ТИ ПРИХОДИШ З КОРОТКОГО СНУ…

Вона вам обом пробачила. І картині — теж. Ромео, мабуть, проживе довге щасливе життя, а для тебе… почуття провини тільки розпочиналося.

…Я — СТОМЛЕНЕ МІСТО, ПО НЬОМУ НАМИСТОМ

АВТО СНОВИГАЮТЬ, В КОТРОМУСЬ З НИХ — ТИ…

Бо ти мала власну історію зради, про яку намагалась не згадувати.

…Я — СВІТ НОВИХ ВРАЖЕНЬ, ЯКІ ВЖЕ НЕ ВАЖАТЬ,

ЖАГУЧИХ, ЯК СПЕЦІЙ, МАДРИДІВ, ВЕНЕЦІЙ…

Цю історію звали Влад.

…Я — ВІСКІ ІЗ ЛЬОДОМ, ЯКИЙ ТИ П’ЄШ ЗГОДОМ

В НАЙБЛИЖЧОМУ БАРІ, ДЕ БАРМЕН-ПРИМАРА

ВІТАЄТЬСЯ ТІЛЬКИ КИВКОМ ГОЛОВИ…

А ще з цієї історії прийшла картина, яка вбила Русалку.

…Я — ГОЛОС МАДОННИ,
ЩО ЛЛЄТЬСЯ З КОЛОНОК,

І СИВІЄ В ОСІНЬ У ЖІНЦІ НАВПРОТИ,

ЯКУ ХТОСЬ ПОКИНУВ. МОЖЛИВО, НЕ ТИ…

І дівчина на картині.

…І ОСЬ Я — ЖАДАННЯ, ПАЛКЕ СПОДІВАННЯ,

ЩО ВРАНЦІ ВОНА ПОСМІХНЕТЬСЯ,

ПЕРШ НІЖ ВІД КОГОСЬ ПІТИ…

Ну, то це була ти. Така, якою тебе побачив Влад.

— Хто такий Влад? — зненацька питає Сашко, щойно ти повертаєшся з парку.

Ти завмираєш. Малий пояснює:

— На тобі наче викарбувано це ім’я. Власне, все у цій хаті немов би кричить про нього, хоча я ніколи його тут не бачив.

Справді, ти ж купила цю квартиру, коли Влад пішов із твого життя. І ти розповідаєш.

Хто такий Влад

Уперше ти побачила його в універі на лекції з філософії, де старий професор-маразматик зібрав мало не весь ваш юридичний факультет. Не дуже прислухаючись до нудних філософських гіпотез, ти малювала веселих чортиків у конспекті і думала, з яким збоченцем-художником зведе тебе сьогодні доля після занять, бо от уже рік, як ти підробляла натурницею, і часом траплялося всяке.

Вже тоді ти любила привертати до себе увагу — струнка, як свічка, дівчина-дитина з розсипаними станом довгими темно-русявими косами, що в них вряди-годи — ні, та й спалахувало золотою ниткою грайливе сонячне проміння і зазирало у твої велетенські затаєно-сірі очі ледь із домішком блакитного, котрі дивилися на світ наївно й усміхнено. Тоді.

А він — смаглявий брюнет із темрявими, глибокими (наче не від світу цього) очима — крадькома позирав на тебе і теж щось собі малював. Тобі стало цікаво. Ти затримала на ньому свій погляд. Він підвів голову і глянув у твої очі так відверто і несподівано, що враз вам обом стало зрозуміло, що, напевне, відчули Ромео та Джульєтта, заледве побачивши одне одного.

«Це — він», — вирішила ти, неспішно занурюючись у його темні такі, майже чорні очі.

«Це — вона», — читалося з отих його очей щоразу, як вони стрічалися з темно-блакитними твоїми.

Професор, посріблений сивиною дідок, піймавши отой замріяний погляд, різким окликом виганяє уподобаного тобою хлопця до дошки. Він встигає сховати свій папірець, виходить, але, звісно, жодного слова не може сказати про емпіричний діалектизм у ранніх працях Платона.

Аудиторія, на догоду професорові, заходиться реготом. Кожен радіє, що викликали не його. Ти й собі посміхаєшся і, користаючись нагодою, роздивляєшся його краще. Високий, стрункий, безумовно гарний і вдягається зі смаком. Та найбільше уваги приваблювали його очі…

…очі без дна, у яких можна було загубитися, просто отак пірнути і більше не повернутися, не знайтися — словом, загубитися навіть для самої себе. І ти чітко усвідомила, що більше не будеш такою, як була — до тієї миті, як побачила оті по-циганському палаючі очі навпроти. Вони змінили тебе, розбудили, переінакшили, в одну коротку мить розказали, що в світі довкола може бути ще щось, окрім відверто нудних і зарозумілих лекцій із філософії та… претензійних вередливих художників, що обмацували масними щупальцями-очицями твоє оголене тіло, як робили це з сотнями інших натурниць, в надії змалювати їх так, щоб отримати квиток-перепустку до сумнівного виміру вічності. Хай навіть посмертно.

Очі всміхалися. Професор із відвертою ненавистю розводився про те, куди котиться ваше пропаще покоління, от цей молодий чоловік, зокрема, а «молодий чоловік» тримався впевнено, байдуже й незалежно, хтозна, що він там собі думав у відповідь, та мовчання його здавалося красномовнішим, ніж тисячі слів. Для тебе. І було щось таке невловиме (від диявола? ) у його погляді, жестах, ході, манері посміхатися і, як згодом з’ясується, манері розмовляти…

Пролунав дзвінок. Тортури завершено. Омана минулася. Швиденько зібравши книжки у наплічник, ти випурхнула з аудиторії, пообіцявши собі, що нізащо не пропустиш наступної лекції з філософії. І може, навіть дізнаєшся, що він там собі малював, отой «диявол». Та краєм ока ти помічаєш, як він загублено роззирається у пошуках тебе, мабуть, бо це ж тебе він пожирав очима, і це через тебе його викликали до ганебного стовпа, тобто до дошки…

Але тебе вже нема. Бо ти завжди останньою заходила в аудиторію (за 2—3 секунди після початку занять, як правило) і однією з найперших примудрялась виместися з неї (це коли взагалі приходила). Такий собі принагідний талант. Дуже любила вчитися.

…А потім, від сусідки за партою, ти дізналася, що він за один. Шляхетна, непристойно заможна родина, єдиний син. Словом, не для тебе. Ти одразу це усвідомила, а він — ні, бо навчався, як і ти, на юридичному, а постійно (на лекціях і на перервах) щось там собі малював, і взагалі, вірив, що людина може стати тим, ким сама захоче. Ти ж була переконана, що станеш тим, чий фах буде вказаний у твоєму дипломі, та й то, якщо сесію здаси. Хоча мріяла писати книжки.

До зустрічі зі «збоченцем» лишалося кілька годин. Ти присіла на лавці у парку і розгорнула якусь книжку, яка чомусь не читалася, бо думала ти про нього, а не про «збоченця» чи про книжку. Саме тоді він і підійшов до тебе. Вирішив нарешті познайомитись.

— Мене звати Влад, — до твоєї свідомості без запрошення увірвався його голос — низький і чарівливий — таким голосом розмовляв харизматичний Аль Пачіно в «Адвокаті диявола»…

Від несподіванки ти впустила ту книжку, а він підняв. Побачивши її, теж наче злякався, чи що там промайнуло його вродливим смаглявим личком… Чорт, ти навіть не звернула уваги, що читала, настільки твої думки були переповнені ним і шляхетною, непристойно заможною родиною, якої ти не варта…

БРЕМ СТОКЕР

ДРАКУЛА

Прототипом графа Дракули був містичний Влад Цепеш. Влад. Отака книжка. Ти вихопила в нього свою книжку і втекла. Тобто «з гідністю пішла» — так тобі більше подобалось думати.

…Минали дні. Тижні складалися у місяці, почалася і завершилася сесія, а Влад щоразу намагався знайти привід зав’язати з тобою знайомство. То приходив із квітами, то надсилав тобі запрошення у кіно, чи на якусь там художню виставку (в тебе вже назбиралась ціла колекція отих невикористаних запрошень), хіба що Шекспіра під вікнами не декламував.

Ти вперто відмовлялася («з гідністю йшла»), робила вигляд, що він тебе не цікавить, кілька разів навіть послала куди подалі. Дівчата-однокурсниці тобі відверто заздрили і вважали безпросвітно дурною. Бо це ж якою дурною треба бути, щоб відмовляти ТАКОМУ ХЛОПЦЕВІ, бо в тебе, бачте, гілок менше на родинному дереві! Їх ти теж посилала куди подалі. Разом з гілками. Як могла, відхрещувалась від того кохання, наче передчувала, що нічого доброго воно ані тобі, ані йому не принесе. Швидше, зруйнує все, що кожен з вас мав поодинці.

Все вирішив один день. На твоє оголошення в газеті (послуги натурниці) відгукнувся черговий горе-художник, і оскільки ти собі запланувала сумочку від Шанель, а грошей на неї фатально не вистачало, довелося йти.

Потрібна адреса знайшлася не одразу. Престижний район, елітний будинок-новобудова, просторий суцільно-дзеркальний ліфт — більший, падлюка, за твою кімнату в гуртожитку. Раніше тобі нечасто доводилося бувати в цій розкішній частині міста, де у власному окремому царстві неспішно існують багатії. Однак ти знала, що збоченцями бувають не лише голодні художники, але й ситі також. Особливо ситі.

— Коли немає натхнення, треба переспати з натурницею, — сказав якось один із них і почав розстібати штани.

Ти тоді зірвалася, схопила свій одяг і покинула його майстерню, попередньо вивернувши йому на голову баняк із фарбою. Більше ви не бачилися.

А тепер тобі знову треба здаватися на милість незнайомця. Клята сумочка від Шанель! Зібравши всю свою мужність, ти рішуче дзвониш у величні броньовані двері чергового збоченця. Звідси буде не так уже й легко вибратись, коли що…

Минає хвилина. На радощах ти майже віриш, що за дверима нікого нема, та раптом вони відчиняються і на порозі ти бачиш його — Влада.

— То он воно що… — ти відступаєш. Отже, він — твій сьогоднішній «збоченець». І батьків, звісно, немає вдома, доки синочок буде розважатися.

Забувши про ліфт, летиш східцями вниз. Влад — за тобою. За кілька прольотів він тебе наздоганяє:

— Не знаю, що ти подумала, та мені справді потрібна натурниця!

— І хто б оце сумнівався! — ти відштовхуєш його від себе. — То граф Дракула, виявляється, художник?

— Он, як ти мене називатимеш? — і його гарних, принадно окреслених губ торкається усмішка. Щира. Ти дещо танеш.

— Нема чого волочитися за мною і дивитися, які книжки я читаю!

— Пробач. Вийшло, ніби я стежив за тобою.

— То стежив би собі, а переслідувати ж навіщо?

— Бо мені потрібна натурниця. А ти, кажуть, найкраща.

Ти насторожуєшся:

— Хто таке каже? — ну, звісно, до нього вже дійшли чутки…

Замість відповіді хлопчик-мажор дістає з кишені джинсів м’ятий аркуш паперу, котрий ти запримітила в нього ще на тій лекції-філософії. З показною байдужістю (тільки б рука не здригнулася! ) ти береш у нього той аркуш. На білому тлі — ескіз простим олівцем — твоє замислене обличчя, у виразних сірих очах от-от спалахне посмішка. Треба ж, а ти й не знала, що буваєш такою…

— Ти просто створена, аби з тебе писати картини, — раптом зізнається він. І вже з благанням: — Погоджуйся! Гроші — не проблема.

І то правда. Проблема — це він. Ти рішуче повертаєш йому ескіз. От і побачила…

— Натурницям не платять багато, — тобі треба йти.

— Тоді ти будеш першою, якій заплатять.

— Наперед, — іти вже, може, й не треба…

— Без питань. То скільки?

Ти зухвало називаєш йому вартість сумочки від Шанель, а він, не зморгнувши оком, платить тобі готівкою. Ви піднімаєтеся нагору. І ти бачиш, що Влад справді художник — у просторій, розкішно прибраній квартирі він веде тебе до майстерні з мольбертами, фарбами та іншим безладно розкиданим мистецьким причандаллям. І картинами. Ти оглядаєш готові полотна (портрети переважно) з неприхованим подивом та цікавістю: за час роботи натурницею ти бачила багато талановитих картин.

Та його роботи були інакші. Принаджували якоюсь відвертістю, глибиною, небаченою тобою досі, — так, наче писав він не живих людей, а їхні оголені душі, втрачені сподівання, їхні життя, врешті-решт, з усією їх правдою і брехнею…

Серед них ти впізнаєш старе, переоране зморшками обличчя безпритульного, що валандається неподалік вашого університету, збираючи порожні пляшки та недопалки. Подейкували, колись він був поважним викладачем вашого престижного вузу, але мав дурість закохатися у студентку-першокурсницю. А відтак втратив усе — роботу, дім, сім’ю, повагу родичів-друзів-колег. Згодом — і оту студенточку, яка була винна хіба у тому, що мала уста Анджеліни Джолі, груди Памели Андерсон, ноги Хайді Клум, і при всьому тому багатстві не хотіла неприємностей.

Ти так і не наважилася підійти до безпритульного і спитати, чи було воно того варте. А Влад наважився. І спитав. І написав з нього картину.

— Де ти навчився так малювати?

Тепер подив оселяється і в його по-циганському незбагненних очах:

— Ніде не вчився. Хіба ж цього треба вчитися?

Ти непевно здвигнула плечем. Вже тоді ти мала б насторожитися. Бо ти теж колись мріяла навчитися малювати, та, як показало життя, далі веселих чортиків справа не пішла.

— То що, почнемо? — кажеш, аби відволіктися від непотрібних думок, що наповзають мурахами.

Авжеж. І Влад просить тебе розташуватися, якщо тобі не важко, на канапі біля вікна (там гарне освітлення — саме таке, як йому треба). Не дочікуючись, коли він скаже тобі роздягатися (бо ж заплатив гроші), ти невимушеним рухом скидаєш із себе легку літню сукню. Під нею — нічого.

Він завмирає.

— То ти малюватимеш чи будеш витріщатися? — ніби між іншим, питаєш у закляклого, як соляний стовп, митця.