«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 3 страница

— Привіт, мала! — поважно відволікаючись від роботи, гукає він — середніх літ чолов’яга зі статечним пивним черевцем, рудою чуприною та безмежним почуттям самоповаги. — Грошей нема. Чого припхалася?

— Мала? — ти обурено вибираєшся з автівки, тягнучи за собою кошик з котом та пакунки з гостинцями-подарунками (хабар за кота). — Мені двадцять сім років, якщо хочеш знати. І коли це я в тебе грошей просила?

Вітасик невдоволено мружиться. Те, що тобі двадцять сім, автоматично означає, що йому тридцять чотири. А розуму в нього десь на чотирнадцять, як вважає його дружина. Єдине, в чому ви з нею завжди були одностайно солідарні.

— Привіт, Оксанко! — гукаєш ти. Це до вас модельно-загрозливо наближається дружина Вітасика — «натуральна» білявка, яка чомусь фарбує корені волосся в темний колір. І вона панічно терпіти не може інших білявок у радіусі своєї привабливості.

— Я — Ксєнія, — з притиском виправляє вона тебе. — Чого припхалася? Грошей нема.

— І коли це я…

Ти озираєшся на Вітасика. Семирічна різниця у віці утворила між вами справжню нездоланну прірву уподобань, інтересів та словникового запасу ненормативної лексики. Як і Андрій, він слухає «шансон» і думає, що живе «па панятіям». А в дитинстві (ще раз нагадуємо — семирічна різниця), як і належить, був звичайним придурком, нівечив твої іграшки, страчував тарганів, курив за рогом дешеві цигарки, пив палену самогонку та заглядав старшим дівкам під і без того короткі спідниці. І то все — «па панятіям».

Одружився до смішного тупо. Одна з тих старших дівок завагітніла, і в дев’ятнадцять років Вітасика потягли до шлюбу. Він, звісно, швиденько здійснив якусь дрібну крадіжку з надією втрапити на кілька років за ґрати, щоб уже зовсім «па панятіям». І щоб не одружуватись. Та життя розставило все по місцях, і «панятія» довелось запхати далеко в дупу, бо дівка виявилась непростою — дочка нашвидкуруч розбагатілого на будівництві котеджів «магната», вона вмовила татка врятувати їй коханого із «мєст нє столь отдальонних», і Вітасика силоміць виштовхали з-за омріяних ґрат, де він навіть почав було заводити друзів і планувати наступні «теракти». З горя Вітасик тоді напився і побився з кимось у найближчому генделику (хоча «побився» — гучно сказано, били переважно його). Однак навіть це не врятувало майбутнього українського мафіозі від осяйної перспективи одруження і вже наступного дня Вітасик, як був, із синцями, подряпинами та похміллям, постав перед ясними очима огрядної тітоньки в загсі, що зловтішно проголосила його та якусь вагітну мегеру чоловіком і дружиною.

На власному весіллі Вітасик про всяк випадок ще раз напився, далі він не пам’ятає, але очевидці (в тому числі й ти) ще довго оповідали, як він тоді плакав на очах у півтори сотні гостей і співав «взрослиє пєсні», себто «шансон», аж доки не побився із розлюченим тестем (хоча «побився» — гучно сказано, переважно тесть бив його).

Потім розпочалося сімейне життя. Дружина висотувала з нього всі печінки, примушуючи заробляти гроші (працювати на її татка). А Вітасику хотілося красти (у випадку з татком це було досить проблематично). Однак дівуля явно не мала наміру чекати зі «стрєлок» і «разборок» свого кримінального авторитета, та й «передачки» на зону сказала, що понесе, тільки як рак на горі свисне.

Дружини він боявся. Тому врешті й потрапив на роботу до будівельної фірми її татуся. Спочатку різноробочим, як пересічний молдаванин, а згодом — прорабом над пересічними. Так і звівся його заміський будиночок — натрудженими руками пересічних, із наполовину подарованих тестем, наполовину вкрадених на роботі будматеріалів (все ще пристрасно хотілося красти). Після однієї незапланованої дитини з’явилася ще одна — теж незапланована, і Вітасик остаточно втратив надію на свободу. Тільки вечорами іноді слухав «шансон» (коли дружина не чула), підспівував і уявляв, що він — в «бригаді» Саші Бєлого.

А донечки (двійко дівчаток-дегенераток) тим часом невблаганно наближалися до підліткового віку, з усіма його подробицями і наслідками. Старша (монстровито-веснянкувата копія дружини) мріяла про пірсинґ та Мишка з одинадцятого класу. Молодша (ще монстровитіша копія Вітасика) — тільки про Мишка. У зв’язку з цим коханням у їхній хаті повсякчас зчинялися верески та бійки, і Вітасику що далі, то важче було розбороняти своїх дочок-акселераток, які завзято гризлися через хлопця. Тож урешті він (люб’язно посланий донечками на хрін) покинув цю невдячну справу. Війна тривала. Об’єдналися вони лише раз — коли треба було віддухопелити Маринку з паралельного класу, що її Мишко якось цнотливо провів додому.

Після цього Вітасик остаточно зарікся ставати на шляху в дочок, побоюючись одного нещасливого разу опинитися на місці тієї Маринки, на чиє лікування вони й досі переказували гроші.

Тож, мабуть, нічого дивного, що ти рідко бувала в гостях у химерної братової родини. Ні, ти не мала ані найменшого сумніву, що діти — це квіти життя, але… хай ліпше вони квітнуть у Вітасиковому квітнику. Бо щоразу, як дівчата тебе бачили, їхні очиська перетворювались на звужені рентгени, що доскіпливо обмацували твої брендові лахи. А треба сказати, стосовно брендів ідолом для них була ти, а не матуся, якій фатально бракувало смаку. Тож ти не сумнівалась, що одного разу Вітасикові монстри просто-таки роздеруть тебе на шматки, аби відібрати омріяні лахи. А потім вб’ють власну матір, щоб не заважала їм тішитися трофеєм.

Бо мати для них теж не була авторитетом. Займалась переважно собою, жодного дня в житті не працювала, натомість — захлиналась-зачитувалась сентиментальними дамськими романами (здебільшого про бундючних «горців» та пристрасних «тигриць») і була категорично як проти пірсинґу, так і Мишка, хоча ані про перше, ані про друге вони її думки не питали. Побоювались вони хіба що «дєди».

«Дєда» (вже відомий нам Ксєнін татко, він же — розлючений тесть) і досі був фінансовим центром родини, а отже, йому належала вся честь і хвала, на яку лишень були здатні малолітні інтриганки. Подейкували, що «дєда» безсмертний, бо у свої шістдесят п’ять він часом виглядав жвавіше, аніж забитий податками і сімейним щастям Вітасик. А нещодавно знову одружився. Звісно, з фарбованою білявкою. Звісно, 90-60-90. І авжеж, що звісно, їй тільки позавчора ледь виповнилося вісімнадцять.

Ксєнія розлютилася. На тлі такої близької і любої серцю спадщини замайоріла перешкода з нещадно перепаленим пергідролем волоссям і силіконом у грудях замість, слід сподіватися, серця. Пригадавши, як їх з Вітасиком викликали до школи за відпижджену дочками якусь Маринку, Ксєнія спробувала намовити малих моджахєдок відпиздити ще й «дєдину» нову дружину. Але моджахєдки були не дурні. Вони ж бо знали, що варто їм бодай перднути у бік силіконової ляльки, як «дєда», позбавлений престижно-статусної іграшки, вживе екстрених заходів. Яких саме — вони боялися уявити навіть у найстрашнішому сні, тому зі швидкістю світла подружилися із новоявленою родичкою (дякувати Богу, вік та сфера інтересів цьому посприяли).

А Ксєнії, уніженній та оскорбльонній, нічого не лишалося, як зненавидіти 18-літню мачуху-принцесу (а разом з нею й усіх фарбованих білявок світу цього, окрім святої себе) і чекати, доки та сама не утне якусь дурницю, несумісну з подальшим проживанням у «дєдиному» маєтку…

Але до справи:

— То чого, кажеш, припхалася?

— Знаєш що, Єво? Треба бути дитиною Франкенштейна, щоб гратися з твоїм котом! — вдоволено регоче Вітасик, дізнавшись нарешті, чого ти припхалася (і переконавшись, що дружина вважає так само). А ще він, певно, згадав, сволота, як кіт свого часу і на нього підняв лапу, коли він (Вітасик) мав дурість зайти до тебе в гості із триденним перегаром…

— Та ти не думай, він виправився! — очманіло повторюєш свою завчену легенду про кота. — Тепер двічі думає, перш ніж на кого накинутися…

— Все одно треба бути дитиною Франкенштейна!.. — продовжує корчитись у мстивому реготі-припадку твій падлючий брат.

— Справді? Тоді, гадаю, я прийшла за адресою, — різко відповідаєш ти, зиркнувши на його дочок, що, розбираючи пакунки з подарунками, вже встигли побитися через якийсь шалик. — Але мій кіт надто хороший, щоб твої діти з ним гралися. Хоча… де це я тут побачила дітей? — а таке ти кажеш, коли молодша почала душити старшу відвойованим шаликом.

Схопивши кошика з котом, розлючено прямуєш до своєї машини. Ти, може, вмирати зібралася, а вони — «чого припхалася? » А потім отак про кота…

Не бачити їм твого кота!

Додому дістаєшся вже понад вечір. Твоя квартира насторожено зустрічає тебе, закутавшись у кошлаття сутінків, як стара радикулітна бабуся в оренбурзький платок. Вмикаєш світло. Скрізь, окрім спальні. Туди ти не зайдеш. Бо там ліжко, а в ньому на тебе чекає солодко-заборонений сон.

Кіт роздратовано вибирається з кошика, в якому його планувалося відправити в страшне й несправедливе рабство, і невдоволено фиркнувши, з почуттям власної гідності прямує на кухню — жерти заслужений «Віскас».

— Добре. Ти залишаєшся, — стомлено-винувато повідомляєш йому. — Але… потім нарікай на себе.

І спустошено всідаєшся на канапу. До твоїх вікон нахабно зазирає вечір. Безбожно, просто неймовірно хочеться спати. Обриси спальні поволі тонуть і розчиняються в сутінках, запрошуючи тебе у ліжко, наче пристрасний нетерплячий коханець. Але ти не заснеш. І нарешті маєш зробити те, для чого шукала відваги цілий день.

Подзвони Владові. Врешті-решт, він так само любив цього кота. І до кого ще кіт піде з такою радістю, коли ти більше не зможеш про нього дбати? Знаходиш у телефонній книжці номер із підписом ВЛАД. Якийсь час бездумно роздивляєшся оті заповітні сім цифр, що колись (зізнайся вже) були для тебе чимось на кшталт мантри, молитви, найвищої істини й запоруки абсолютного щастя. Натискаєш кнопку виклику.

— Абонент більше не обслуговується, — жіночим, гарно поставленим голосом каже тобі автовідповідач твого мобільного оператора.

Звісно. Чого б йому обслуговуватись, якщо він, напевне, вже давно одружився з однією із тих фотомодельно і незаймано прекрасних дівчат із пристойних родин, яку, без сумніву, селекційним шляхом обрали для нього батьки?

Бо тебе вони не обирали. Більше того, були категорично проти ваших стосунків. Навіть гроші тобі пропонували. Двадцять тисяч доларів. Саме так вони й сказали — доларів, а не баксів. Інтелектуальна еліта, блядь.

— Хочу тридцять, — без реверансів повідомила ти, оскільки не належала до інтелектуальної еліти.

Здивований погляд двох колюче-зневажливих пар очей:

— То чому одразу не мільйон?

— Бо навіть Іуда заробив тридцять срібняків за зраду Христові, не двадцять. Хочу так само. Але вам, певно, видніше, скільки коштує ваш син?

Вони ображено і з гідністю йдуть.

— Щоб ти знала, він не отримає нічого, якщо одружиться з тобою, — кидає через плече його позначений благородною сивиною та почесними лаврами наукових досягнень татко.

Ти всезнаюче посміхаєшся:

— Він і так має забагато.

— Дурна шльондра! — озивається мати, живий доказ того, як може зіпсувати вродливу жінку баранячо-хімічна завивка та недобра вдача.

Правила етикету вийшли з берегів.

А взагалі їм подобалося думати, що ти — шльондра. Дурна, брехлива, часом підступна і завжди — безсоромна. Навіть присутність Енн Марі Скотт у твоєму житті як матері не була для них престижем. Бо вони й до неї приходили.

Енн Марі (тоді: струнка фарбована білявка на вигляд не більше тридцяти і поглядом «візьми мене, я доступна») зустріла їх в самому лише коротенькому халатику, замість чаю запропонувала пива і пішла (коли вони відмовились) збирати речі на закордон (вона саме розлучилась зі своїм редактором і намилилася до Франції, де на її амурному горизонті майоріло нове заміжжя), щоразу нахиляючись так, що Владів батько не знав, куди очі подіти, а мати спалахувала, як найбагряніша троянда в садку запеклого квітникаря.

Коли батька трохи відпустило, а мати повернула собі звичайний колір обличчя, Енн Марі було пафосно повідомлено, що ти накоїла. Вона полегшено перевела подих і, не відволікаючись від пакування речей, сказала, що її доця уже доросла, а відтак може трахатися хоч зі зграєю диких вурдалаків-песиголовців, не те що з їхнім ідеальним синочком. Бо доросла.

Владові батьки заклякли. Де ж це бачено дозволяти дитині самостійно розпоряджатися своїм життям? Самій обирати друзів? Коханців? Та ще й кохатися з ними? Жах.

Енн Марі Скотт знову нагнулася до речей. І вже коли вони йшли, порадила їм, ніби між іншим, завести собі гарнюнього маленького песика, позаяк, якщо вона правильно зрозуміла, їхній син також уже дорослий. Песика слід залюбити до смерті і в жодному разі не випускати на вулицю, бо там (в цьому вони можуть не сумніватися! ) бігає повно хтивих розбещених сук. Чи, може, вони вважають інакше?

Вони відмовилися надавати їй таку інформацію. Зате отримали достеменне уявлення, в кого ти отака вдалася. Шльондра, дочка шльондри. Бо в пристойній родині треба народитися, а коли ти досягаєш успіху сама і при цьому ти, не доведи Господи, жінка, то ти — шльондра.

Телефон містично передзвонює.

Хапаєш слухавку:

— Влад?..

— Куди ти, на біса, поділася? Ти знаєш, що в нас тут робиться, на роботі?! — Андрій.

— Іди на хрін, — стомлено повторюєш йому ранкове привітання. — І роботу туди забери.

Андрій розуміє, що НЕ помилився номером. І передзвонює. Знову і знову. Знову і знову. Знову і знову. Оскаженіло кидаєш своїм телефоном об стіну. Він розсипається на безнадійні скельця уламків. Ну й байдуже, однаково там майже не лишилося грошей після закордонного дзвінка до Енн Марі Скотт.

І що ото Андрій собі думає? Що ти кохаєш його? Чи до скону сліпнутимеш над його рукописами? І спатимеш з ним, як безнадійно списана зі шлюбних рахунків вічна коханка, якій не залишається нічого іншого в житті?

Ти зневажливо посміхаєшся, пригадуючи оте спання з Андрієм. Вперше — на раритетно-коштовному столі його кабінету. Далі — в готелях, найманих квартирах, іноді у тебе вдома, іноді — у нього (коли дружина диміла кудись надовго). Словом, де завгодно. І як завгодно. З часом ти таки відучила його від грубого поспіху та постійного озирання через плече (так, наче зараз має зайти дружина і спитати, чим це він отут займається без неї), та гарним коханцем він все одно не став.

У той час як Владові це наче було дано природою. А може, ти просто була до нестями в нього закохана? Бо одяг злітав з тебе щоразу невідомо як, варто було тобі опинитися із Владом наодинці.

З Андрієм все відбувалося інакше. Неспішне, неохоче роздягання (кожен сам собі роздягається), ще й складання того одягу акурат на спинку стільця. Щоб не зім’явся, блядь.

Довгі години у ліжку із Владом летіли, наче одна неймовірна, випалена із життя мить, кілька хвилин зрадницького «перепихону» з Андрієм тривали, як довбана вічність, як покарання, що, здавалось, не скінчиться ніколи…

Ти рвучко підводишся з канапи, струшуючи з очей напівсонну примарливу оману спогадів. Забула? Тепер тобі — нове покарання, бо «коли-небудь ти знову заснеш». Але ти не заснеш. Ти мусиш скласти розклад, який гарантовано не дасть тобі нагло заснути:

1. Щогодини — крижаний душ (дякувати Богу, гарячу воду знову відключили, тож ніщо не введе тебе у спокусу).

2. Щопівгодини — міцна, аж тягуча розчинна кава (куплена втридорога у найближчому кіоску через дорогу — і від того ще більш розчинна).

3. І нарешті щохвилини — тваринний страх смерті (це єдине, що виходило без жодних зусиль та фінансових витрат).

Аби хоч якось розважитись, пробуєш пригадати, коли останній раз їла. Пригадати не можеш. Замовляєш піцу. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Минає ціла вічність, перш ніж (дякуючи неспішному кур’єру-тінейджеру, який теж хоче спатки) вона постає перед твої ясні очі. З сиром, грибами та ще якимсь лайном. Урочисто всідаєшся разом з котом усе те жерти. Котові подобається, а тебе перший же шматочок жене до унітаза. Блювати в принципі нічим, але тут головне — почати, а далі тебе вже нудитиме лише від самої думки, що тебе нудить. Ще і ще. Ще і ще. Все ясно. Якщо ти не помреш від нестачі сну, то до-о-о-овго і пові-і-і-ільно конатимеш від голоду. Бо твій шлунок настільки зсудомлений страхом, що вже нічого не тримає.

Підводишся. Схиляєшся над умивальником. Зазираєш до дзеркала. Проте замість власного відображення бачиш там слово…

СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ СТРАХ

…повторене неймовірну кількість разів, воно велетенськими друкованими літерами без будь-яких розділових знаків зазирає тобі просто в очі…

Тебе знову нудить. Тож третій пункт доводиться тимчасово скасувати. Боятися смерті тепер ти вирішуєш орієнтовно кожні п’ятнадцять хвилин, а не щохвилини, як раніше. Дивним чином це допомагає, тож нарешті ти можеш повернутися на кухню і доїсти те, що лишилося від піци після кота. І тебе не нудить.

Абияк минає ніч. Кава. Холодний душ. Кава. Ти так і не заснула. Кілька разів, щоправда, втрачала свідомість, та кіт щоразу тебе будив, тож Ловець Снів не встигав навіть путньо намалюватися у твоїй уяві. Віддати котові належне — він теж не спав, хоч як ти його не заколисувала, бо не мала наміру брати з собою на дах ще й невинну котячу душу. Але в кота, вочевидь, були з того приводу власні міркування і він уперто не засинав.

Так проминув, здається, ще один день і ще одна ніч. Нестерпно, аж боляче хочеться спати. Кава. Холодний душ. Кава.

А далі — все переплуталося. Час то звивався і летів, то всідався на краєчку канапи поряд з тобою, аби начебто перепочити (стомився, блядь). Ти ж більше не рахувала хвилин, не відзначувала годин (бо повикидала у сміття все, що нагадувало годинники) і наглухо зачинила двері та вікна, аби не бачити, як підступає і відходить темрява. Порожні дні, безладно пересипані з ночами і настояні на споминах, пливли тепер наче самі собою, залишивши тебе поза простором своєї влади.

…Так минає ще хрінзна-скільки часу. Ти лежиш на холодній кафельній підлозі ванної і відчайдушно чіпляєшся рештками здорового глузду за рисочки-тріщинки на стелі. Тебе лихоманить. Б’є, шматує твоє тіло дрібним дрожем, судорожним частим здриганням, наче який невидимий екзорцист хрестами й прокляттями намагається вигнати з нього душу — хворого на бубонну чуму Диявола. Десь у передпокої свідомості плаче The Cranberries, надривно виливаючись у войовниче-химерну Zombie.

Рисочки. Концентруйся на рисочках. Якщо довго вдивлятися, вони можуть скластися в усвідомлений малюнок — як на фройдівських перевертнях-зображеннях: кого ви бачите — стару чи молоду жінку? Ти бачиш стару. І молоду також.

А ще — зграйки бундючних індіанців у величних коронах із пір’я, які на своїх мустангах переслідують твоєю стелею різко окреслених велетнів-бізонів.

А ще — безнадійно вродливу і сумну принцесу-золотоволоску, що на вершечку кривої вежі марно дочікує Прекрасного Принца. Марно — бо його тут не намальовано, клята стеля не розтріскалася так, аби з’явився Прекрасний Принц. Хіба що бізони.

А ще… та то вже «Камасутра» якась. Рисочки скачуть і танцюють, то зливаються у рій якоїсь невідомої, недослідженої наукою сарани, то розсипаються, розлітаються, червами заповзають у тебе і — ти сама перетворюєшся на рисочку. Та змінений, спотворений стан твоєї свідомості уже нічого не фіксує, крім хіба що поодиноких острівців спогадів. Рисочок. Чи марень, ти вже не здатна їх розрізнити.

А ще того дня заснув кіт. Їв собі «Віскас» — та й так і завмер мордочкою в тарілці. Отже, й тобі скоро кінець. Без кота ти не протримаєшся, заснеш. Може, вже спиш, бо з-за дверей, поблажливо усміхаючись, визирає Ловець Снів…

Ти різко зриваєшся на ноги. Падаєш. Абияк підводишся і повзеш (іти уже не виходило), отже, повзеш чомусь до відра зі сміттям. Порпаєшся у ньому. Дістаєш годинник. Загублена серед днів тижня, бездумно вдивляєшся у циферблат того (перемащеного рештками піци з сиром, грибами та ще якимсь лайном) годинника. Велика стрілка десь на дванадцятій, та, котра менша, вказує наче на сьому.

Дванадцята чи сьома година? Ранку чи вечора? Вівторка чи четверга? Дня чи ночі? Ти остаточно губишся у здогадах. Пробуєш визирнути на вулицю. Може, спитати когось із перехожих?

— Вибачте, який сьогодні день?

— …! … …! … … …!

— Куди, кажете, йти?..

Самі туди прямуйте. І чому про час питати пристойно, навіть познайомитись можна, а про день тижня — відсилають до родичів, переважно по материнській лінії?

А ну його, той час! Головне, що ти — жива. Чи ні? Зупинившись посеред спальні, очманіло роззираєшся. Дивно. Ти присягнутися можеш, що годину тому, чи десь біля того, вона була більшою. Ширшою, чи що. А стеля однозначно була вищою…

Стіни зсуваються. Жодного сумніву, стіни зсуваються. По сантиметру, по міліметру, але вони, чорт забирай, повзуть назустріч одна одній, аби розчавити врешті тебе у своїх обіймах.

Треба тікати. Але не так, щоб стіни зрозуміли, що ти наклала у штани і тікаєш, а так, наче тобі у справах кудись треба…

А більше ти не повернешся.

Сили беруться наче нізвідки. Ти робиш зачіску, педикюр, вбираєшся у найвідвертіші зі своїх лахів (декольтовану ЛІТТЛ БЛЕК ДРЕС, чорні мереживні ботфорти) і — їдеш до нічного клубу з найгіршою репутацією у місті.

Наче на замовлення, місто знову огортає вечір. Однак небо у твоїй голові яснішає, і ти навіть майже усвідомлюєш, що робиш. Треба було давно тікати з тієї квартири. Життя триває. Обираєш столик просто посередині залу, аби бути в центрі уваги всіх гламурних покидьків (чит. шановних гостей) клубного збіговиська. Замовляєш екзотичний коктейль («Щось на пляжі? »), за ним другий, третій — і так, аж доки тобі не починає ввижатися у кожному кутку математичний знак нескінченності. Манірно запалюєш цигарку. Сподіваєшся, це робить тебе схожою на Марлен Дітрих. Добре, що поряд немає дзеркала. Пригадуєш Ловця Снів.

Зненацька тобі хочеться скоїти щось… погане. Щось настільки відразливо паскудне, щоб він шкереберть полетів із твоїх снів, не озираючись і назавжди, аби не мати справ з такою… словом, з такою, як ти.

Каламутним поглядом озираєш залу, стилізовану під Колізей. Обираєш жертву. Жестом підзиваєш найближчу постать офіціанта, що дрімає в напівтемряві. За мить постать слухняно являється перед тобою у всій своїй вишколеній красі, і ти вручаєш їй (пообіцявши неземні чайові) складену навпіл записку і киваєш на красунчика за столиком ліворуч, що от уже з півгодини безсоромно витріщається на тебе.

Офіціант — то не джин із пляшки, але бажання здійснюється. За мить твій красунчик (стильно вбраний азіат із непристойно гарними очима) кидається на тебе у дзеркальному вимірі ресторанного туалету, де принадно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ти не проти. Бо він таки гарний, і розмір у нього — те, що треба, дарма, що азіат. А розмір все ж має значення, хоч би скільки ти свого часу брехала Андрієві, що не має. Тебе зводить з розуму лаванда. А далі…

…вас накриває гарячою хвилею швидкого пристрасного сексу, який буває лише між двома незнайомцями, що потім не спитають одне одного навіть про ім’я. Випадковий секс, взагалі, тим і добрий, що можна заплющити очі і побачити на місці доступної незнайомки, кого забажаєте. Тож азіатик, скориставшись нагодою, певно, науявляв собі в тому туалєті Скарлетт Йоханссон, чи ще краще — Свєту Лободу з Анною Сємєновіч. По черзі. Хоч ти, дякувати Богу (і відсутності в твоєму неприкаяному житті стилістів) анітрохи на них не скидалася.

А ти знічев’я спробувала уявити собі тих вурдалаків-песиголовців, яких проти ночі згадувала Енн Марі Скотт у розмові з батьками Влада. Вийшло досить феєрично. Краєм ока ти помічаєш, що двоє у дзеркалі роблять те ж саме, що й песиголовці зі Скарлетт Йоханссон. Він теж це бачить. Бачить, аж доки швидкий секс не стає ще швидшим, і не завершується…

…ну, гаразд, всі пречудово здогадуються чим. Використаний презерватив летить у кошик для сміття. І потім…

…незлим тихим нецензурним словом ти виставляєш його за двері. А що? Іншого він і не чекав. Це зветься «брати від життя усе». Тож він отримує свій випадковий-незаплановий, і від того, мабуть, ще кращий «трах», про який згодом розповідатиме друзям (і дівчатам — у надії, що з ними повториться те саме), а ти — цілковите спустошене (розчарування? ), котрого й слід було сподіватися.

Брати від життя усе. І ніде не вказується, що ж потім з отим «всім» робити. Комусь, може, подобається, а ти — сама собі маркіз де Сад. Повільно підводишся, абияк приводиш себе до ладу. Випадково кидаєш погляд у дзеркало і завмираєш. Ти завмерла, і вона завмерла. Вона — те примарне видиво, що глянуло на тебе із дзеркала. Вона мала біляві сплутані коси, що сягали їй десь до плечей, неприродно бліду шкіру і велетенські запалені очі того непривітного відтінку, що як люди бачать небо такого кольору, то одразу ж дістають парасольки.

Ні, вона була наче гарна, та чоловіки, вочевидь, не завжди відважувались до неї чіплятися. Зненацька ти зрозуміла чому — в її очах не було обіцянки, а якщо й траплялася, то не віщувала нічого доброго.

Вона спробувала посміхнутися. Доброзичливо це зробити в неї не вийшло — такою посмішкою вона, певно, примушувала інших лише напружено шукати шляхів до втечі. Ти позадкувала до дверей. Вона теж зробила щось схоже у своєму дзеркальному просторі. Зненацька тобі захотілося втекти десь світ за очі, залишивши її саму в цьому громадському туалеті чортзна-де. Та, на диво, ти не можеш зрушити з місця. Наче зачаклована якимсь прадавньо-старезним закляттям, ти просто стоїш і дивишся перед собою. Дивишся. Перед собою.

У двері вбиральні (жіночої, здається) вже починають настирливо-відчайдушно грюкати. Відчиняй давай, людям хочеться сцяти. Не всі ж, як ти, трахатись сюди ходять. Почувши на свою адресу низку оглушливо відбірної лайки-мантри, поволі вивільняєшся від чар дзеркала. Крок. Ще один. Двері.

А далі — стрімголов вилітаєш із дзеркально-кафельної пастки, де досі пристойно пахне лавандою (туалєтний утьонок постарався). Ледь не змітаєш на своєму шляху перелякану зеленооку шатенку, якій, бачить Бог, до чортиків хочеться сцяти, хоча своєму хлопцеві вона сказала, що йде пудрити носик.

І в той час, коли вона блаженно випорожнює сечовий міхур від коктейлів, ти хапаєшся за свою сумочку. Кидаєш на барну стійку офіціантику винагороду м’ятою готівкою і, не удостоївши азіата прощальним поглядом, вивітрюєшся із нічного клубу.

Р. S. Що було в тій записці? Лише повідомлення про те, що на тобі немає спідньої білизни. Вмістилося у кілька слів. Зрозумій тепер отих чоловіків…

Ти навряд чи змогла б сказати (якби хто спитав), де і скільки ти їздила тієї ночі на своїй «мікрі». Час і простір змішалися в одне ціле, самотні вулиці перетворилися на суцільну одну, та тобі, якщо чесно, було вже добренько байдуже. До тями ти прийшла лише на коротку мить, за інерцією пригальмувавши на світлофорі безлюдного перехрестя.

— Ти часом не заблукала? — Дверцята «мікри» відчиняються, і на пасажирське сидіння поряд з тобою всідається той самий…

— А ти чого тут узявся? — впізнаєш у прийшлому стильно вбраного азіата із непристойно гарними очима.

Він озирає тебе насмішкувато-співчутливо-зацікавленим поглядом, в котрому намішано всього потроху.

— Ти під кайфом, — нарешті констатує. — Я відвезу тебе додому.

— Не хочу додому. Там стіни зсуваються.

— Буває, — розуміюче киває він. — То відвезу до готелю.

До готелю, то й до готелю. Неохоче пускаєш його за кермо, а сама, для безпеки, перебираєшся на заднє сидіння. До готелю, то й до готелю. Щоправда, ти сподівалася побачити якесь дешеве лігво (для неприкаяно гулящих волоцюг) із погодинною оплатою, а бачиш… п’ятизіркове диво, що має дах розміром з вертолітний майданчик.

Приїхали. Ти наче прокидаєшся:

— Ми так не домовлялися!..

Азіат озирається. Та азіата більше нема, замість нього на тебе зверхньо-насмішливо дивиться Ловець Снів.

— А як ми домовлялися?

Невідомо яким чином ви знову опиняєтеся на тому даху. Тільки тепер ти стоїш за один-єдиний крихітний крок від прірви. І до голови тобі лізуть чомусь зовсім інші, не гідні пафосної смерті думки:

— Тоді, в довбаному туалеті… це був ти?..

Він непевно знизує плечима:

— Залежно, кого ти собі уявила.

Ти пригадуєш, що треба розлютитися. Дуже розлютитися. Тоді страх зобов’язаний відступити:

— По-твоєму, я вже не бачу, кого трахаю?!

Однак він, видко, не з тих, кого можна розлютити, коли забажаєш:

— Ти майже тиждень не спала, — чітко окреслює для тебе часовий простір твоїх примарних днів і ночей. — По тому, як швиргонула мною з цього даху. Думала, мені щось зробиться? — сміється. — Для тебе я навіть зробив вигляд, що злякався. І я вмію чекати. Я ж казав, що коли-небудь ти знову заснеш.

— Отже, це сон? — ти не знаєш, радіти тобі чи вкриватися інеєм від жаху. — Я просто сплю на задньому сидінні «мікри»?

— Ти сіла п’яною за кермо. Перевищила швидкість. Забула увімкнути сигнал повороту. Хтозна, може, ти вже спливаєш кров’ю, а на місце аварії виїхали мєнти?

Неправда. Ти надто добре водиш машину. Не перевищуєш швидкості, навіть якщо не встигаєш, бо скрізь встигнути неможливо. І ти не забула б увімкнути сигнал повороту, навіть якби сіла за кермо непритомною. Тож…

— Я жива. Ти не можеш змусити мене стрибнути. Тобі треба ПЕРЕКОНАТИ мене.