«Коронація слова» створює для вас нову хвилю української літератури — яскраву, різножанрову, захопливу, — яка є дзеркалом сьогодення і скарбом для майбутніх поколінь. 2 страница

Твій лицар полегшено зітхає — йому й самому не надто хочеться робити ЦЕ у вітчизняних «жигулях», за спиною в похмуро мовчазного таксиста. А вірний «джип» довелось залишити на ресторанній парковці, бо нализався так, що й у двері не втрапив би, не те що за кермо…

Нарешті зелені «жигулі», недобре гаркнувши, завмирають біля темних обрисів твого під’їзду. Алілуя. На тому твій робочий понеділок закінчується.

Під настороженим поглядом водія-таксиста Андрій риється в кишенях (ЗНОВУ ПЛАТИТЬ ГРОШІ) і неоковирно вибирається з авто. Провівши тебе до дверей квартири, він знову натякає, що не проти б залишитися. Ти повторюєш свою відмовку. Мовляв, тобі сьогодні ще треба розібратися у своїх почуттях до нього.

Втративши дар мови, романтичний герой-коханець, мабуть, подумки підраховує, у скільки ти йому цього благословенного вечора обійшлася. В цю мить ти рішуче ЗАЧИНЯЄШ перед ним двері своєї квартири.

Коли під вікнами змовкають п’яні розпачливі крики Андрія (погрози й обіцянки переважно), ти з насолодою приймаєш ванну і, загорнувшись у довжелезний махровий халат (його подарунок, до речі), розчиняєшся у нетрях спальні.

Як добре, що ти лишила ліжко незастеленим. Стратег, що не кажіть. Опинившись під м’якою ковдрою, за звичкою вмикаєш телевізор. Бо ти до чортиків любиш кабельне телебачення. І твій одноокий кіт його любить. Більше, ніж телебачення, він любить хіба що тебе і, як уже було заакцентовано, «Віскас». Зі смаком курки.

Тож можна сказати, у вас із котом розвинулася справжня телезалежність. Особливо це помітно вечорами, як от зараз, коли ти вмикаєш телевізор і кіт, кидаючи недоїдену тарілку з «Віскасом», мчить до тебе і вмощується поряд.

Показують рекламу. Ви з котом ніколи не можете обрати, по якому ж саме каналу краще дивитися однаково-життєрадісну рекламу.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Чи неоросійські трагічно-пристрасні серіали, що в’їдаються у свідомість, як таргани, навіть якщо переглядати їх краєм ока. Де «главний герой» (положитєльний, канєшно) роздає направо й наліво посадовим особам хабарі, а вони (посадові особи) вдячно й похапливо поглинають їх. А потім усі дивуються: звідки ж у нас корупція???

Чи той, де сіренька дівчинка в недоладних окулярах знову і знову НЕ народжується красивою…

А є ще оцей. Де осатаніла БРИГАДА з непробивними мордами мчить на чергову «стрєлку», а з-під коліс їхніх чорних «бумєрів» тишком-нишком визирає потворне личко 90-х: час, коли звитяжні, зразково-показові радянські люди перекинулися на звірів…

Та то вже класика вчорашнього дня, можна сказати. Хіт сезону — сага про цілковито незрозуміле котові створіння на ім’я МарГоша, що метушливо гасає телеекраном, обмінюється не дуже адекватними репліками з оточенням («Панятно». «Што тібє панятно? » — ці дві геніально поєднані фрази кочують із серії в серію, від персонажа до персонажа), а «створіння» вже третій сезон поспіль ніяк не може з’ясувати, хто ж воно: «М» чи «Ж»? Кіт невдоволено мружиться. Краще вже хай багаті плачуть над долею рабині Ізаури.

ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. Фото білявої янголоподібної істоти з величезними, просто неймовірно вимальованими очима, примушує кота спочатку злякатися.

— О, Сєргєй Звєрєв! — верещиш ти, і кіт вдоволено муркає від впізнавання. Авжеж, зараз йому почнуть ставити каверзні запитання, та ви з котом переконані: ваш улюбленець знайде чим віджартуватися…

А потім вам обом стає соромно. Бо в ході репортажу з’ясовується, що насправді то була світлина французької акторки Емануель Беар.

Тепер вам з котом зрозуміло, з кого Звєрєв списав своє не по-чоловічому екзотичне личко. А Беар сама винна. Треба було поставити копірайт на свою виняткову красу.

ВКОТРЕ ПЕРЕМИКАЄШ КАНАЛ. І натрапляєш на заблуканий «Твін Пікс» культового Девіда Лінча. Кіт здивовано підводиться. Пробуєш розказати котові (його тоді ще на світі не було), що таке той «Твін Пікс». Ага, робить вигляд, що розуміє, а сам, падлюка, йде доїдати «Віскас». Давно час. Ще під час «МарГоші» треба було йти. Ти б хоч «МарГошу» без котової цензури подивилася б. І взнала б, чи буває в таких, як вона, секс. Бо в тебе вже давненько не було (з Андрієм не рахується). Та дарма. Все одно світ, похитнувшись, пливе перед тобою у спогадах, відмотуючи роки назад, наче кадри старезної кіноплівки…

…коли всі (включно з дітьми молодшого шкільного віку) приліплювались до телеекранів, заворожені містичним саундтреком Анджело Бадаламенті, і з завмиранням серця слідкували за химерним життям мешканців невеличкого американського містечка на кордоні з Канадою, в якому оселилось справжнє язичницько-індіанське ЗЛО. І нарівні з риторичним питанням: «Чи є на світі пенсія, зарплата, стипендія (потрібне підкреслити), а якщо є, то коли її дадуть? », усіх турбувала дилема:

ХТО ВБИВ ЛОРУ ПАЛМЕР?

Дивовижні були часи. Бо якщо диск із «Твін Піксом» зараз можна придбати за більш-менш символічну ціну ледь не в будь-якій піратській халабудці, то ті часи вже не повернеш ні за які гроші. А шкода. У когось там залишились романтичні (чи не дуже) спогади про заробляння першого мільйона у твердій валюті, у когось — наївно профукане перше кохання (треба було з ним переспати), а в когось, як от у тебе, незабутня лялька Барбі з відірваною головою.

ХТО ВБИВ ЛЯЛЬКУ БАРБІ?

Лише років через десять ти випадково взнаєш, шо то зробив твій старший братик, але час для справедливої помсти, звісно ж, безнадійно мине.

А мати… хоча ні, ти не хочеш зараз згадувати про матір. Хіба окрім того, що полюбляла вона «Санта-Барбару». Героїчно переглянула всю кількатисячну армію отих липкувато-мильних серій і вважалась беззаперечним експертом стосовно Іден, Келлі, Мейсона, їхніх батьків, друзів та наречених-коханців.

— А скажи-но, дорогенька, — питає, зайшовши було, сусідка. — З ким ото Мейсон любов крутить? З дружиною чи з тією, як її, адвокаткою?..

— Ви все наплутали, тітко Таню! — з виглядом знавця відповідала мати. — Любить він обох…

Ну й далі йшло детальне обговорення амурних справ Мейсона, що непомітно перекидалося на інших персонажів і могло тривати аж до глибокої ночі. І це не смішно, бо деякі старі люди повмирали, так і не взнавши, чим закінчилося оте кіно. Писали на телебачення, вимагали оприлюднення фіналу, і кажуть, одному дідусеві таки пощастило. Щоправда, з нього здерли підписку про нерозголошення, але все одно він помер щасливим…

Доївши «Віскас» і розкаявшись, кіт повертається до тебе і телевізора. Помирившись, ви разом випливаєте зі спогадів-тенет про «Санта-Барбару», аби знову неспішно зануритися у «Твін Пікс». Однак привиди лінчівських персонажів невблаганно вислизають із твоїх рук і ти засинаєш під чарівливі звуки музики Анджело Бадаламенті. Та навіть зараз, на межі реальності та сновидінь, ти більше, ніж переконана, що сьогодні тобі насниться відважний агент ФБР Дейл Купер.

Ловець Снiв

Але з полону улюбленої телесаги тебе безцеремонно вириває той самий сон. Усміхнений незнайомець (майстер по стрибках із хмарочосів) зухвало оселяється в кадрі й, відштовхнувши красунчика Дейла Купера, запрошує й тебе увійти.

Цього разу ти роздивляєшся його краще. Високий, може, надто худорлявий для свого зросту, він має коротке темне волосся, тонкі, майже правильні риси обличчя і палаючі, різко розкреслені карі очі, в яких могло б зачаїтися що завгодно. Кольору безмісячної і беззоряної ночі, ці очі поглинали. Кожен убивця, мабуть, охоче б зголосився мати такі, аби зазирати ними у підперезані страхом серця своїх жертв…

Тож навіть тобі не до снаги з ними сперечатися. І ти робиш крок уперед. Панорама Твін Пікса спустошено відступає, посуваючись місцем іншому краєвиду — вечірнім мерехтливо-барвистим вогням твого міста, побаченим з вершечка того самого хмарочоса.

— Якого біса я знову тут? — тобі стає лячно і холодно.

Він м’яко торкається твоєї руки:

— Ти знаєш.

І наче доказ, у твоїй пам’яті пробує ворухнутись приспаний черв’ячок спогадів. А що, як цей божевільний справді проїздом побував у твоєму житті? Та ти рішуче проганяєш ці глючні спогади:

— Ні фіга я не знаю! Я «Твін Пікс» дивилася. А потім спати лягла. Чого тобі треба?..

Замість відповіді він багатозначно нагадує:

— Вчора ми перервались на найцікавішому.

…і, як спалах блискавки, той стрибок…

— Я благаю тебе, не роби більш такого! — твій шепіт зривається на крик. — Припини це робити у мене на очах!..

— Це лише гра, — він всезнаюче посміхається. — А хочеш, я завжди буду приходити у твої сни?

Та що він питає? Чи хоче грішник горіти в пеклі?

— Я хочу прокинутись, — як закляття, нашіптуєш ти. — Я негайно хочу прокинутись!

— Ще рано, — заперечує викрадач снів. — Будильник заведено на пів на восьму. — І так лагідно: — Побудь ще зі мною. Це ж тільки сон. Нелегко було тобі наснитися…

З болем вдивляєшся у його очі. Пірнаєш у них, наче в пастку, з якої не хочеться рятуватися. Але…

— Та що ти, в біса, таке? — це в тобі, як рефлекс, прокидається погано приспане стерво.

Відповідає він не одразу. Дивиться на тебе так, наче ти ж його і призначила волочитися по твоїх снах і коїти в них зразково-показове самогубство.

— Дивно, що ти питаєш. Я ж той, хто довіку приречений падати з цього даху, — він каже це так, що аж мурашки біжать за шкірою. Як у поганенькому трилері, що їх оберемками надивляєшся на ніч. Ти сторожко роззираєшся: а раптом якесь одоробло в бейсболці зараз заверещить: «ЗНЯТО!!! » — і тебе відпустять із примарного знімального майданчика пити каву. Та ніхто не верещить.

А незнайомець приречений падати з даху.

«То й падав би собі, — винувато-насторожено думаєш ти. — А я тут до чого?.. »

— Бо мені було б приємно, — скрадливо продовжує він, — якби ти стрибнула разом зі мною…

Так от чого йому треба! А ще — кубинську сигару та келих «Дом Періньйон»…

«Проси, чого хочеш, любий, я ж так перед тобою винна, бо не знаю, хто ти такий, і не хочу падати для тебе з даху довбаного безмежно багатоповерхового готелю! » — думаєш ти.

Але відповідаєш йому інакше:

— Я не можу. Краще знайди когось, хто хоч раз пробував… з парашутом. Чи що.

Він починає сміятися. Щиро так сміється, по-дружньому, потім хапає тебе за руку і підводить ледь не до самого краєчку даху:

— Нічого не станеться. Я робив це сотні разів. — А зараз він схожий на святенників, що продають Біблії в комплекті з вічним спасінням. От тільки чи спасіння він пропонує, коли рекламує-розказує про свій райський продукт-експеримент?

Ти вдивляєшся у глибоке провалля перед собою. На те він і сон, щоб робити всілякі акробатські, несумісні з життям штуки? А потім прокидатися і розказувати друзям-знайомим-коханим: «Мені сьогодні таке наснилося!.. »

Виняток — еротичні сни. Не розказувати коханим, якщо наснилися не вони. Бо кохання — то вам не мати Тереза, коли що, то й дверима грюкнути може. І дивіться потім самі свої сни з джонні деппами та анджелінами джолі…

А цей сон інакший. Сон, де тебе вмовляють скоїти самогубство, а до такого, навіть уві сні, ти, вибачайте, не готова. Тож ти ще раз підводиш очі на обличчя незнайомця (в ньому знову бачиш щось до біса знайоме, наче воно тобі найнялося, те дежавю) і щосили штовхаєш його вниз.

Його рука зісковзує з твоєї, він якось уже зовсім не по-супергеройськи втрачає рівновагу і… супроти всіх укупі взятих законів земного тяжіння (хоча збоченським снам закони хіба писані? ) на мить наче завмирає у згущеному нічному повітрі. Та його обличчя міняється. Він наляканий. Він, що «робив це сотні разів», цього разу лякається по-справжньому.

Страх торкається і тебе. Страх підкрадається на пухнастих лапках і раптово занурює в твоє калатаюче серце гострезні жовтуваті кігті (жовтуваті, бо такими ти їх побачила). Страх потворний. Він примушує почуватись нікчемністю, диктує приблизно такі думки: «Господи, якщо зараз станеться щось страшне, то благаю, нехай це станеться не зі мною! » Або без Господа. Але думки ті самі.

Страх заважає думати про інших. Тільки про себе і про страх. Щоб перестати боятися, треба зненавидіти. Того, кого боїшся. А потім і сам страх. В теорії.

Врешті він падає. А ти прокидаєшся.

— Коли-небудь ти знову заснеш! — останнє, що ти чуєш перед різким, як постріл, пробудженням.

Коли-небудь ти знову заснеш? Непрохано прокинувшись, ти тупо-незворушно лежиш у ліжку поряд із мирно сплячим котом і розглядаєш стелю. Дурний сон.

Та ще трохи — і він доведе тебе до божевілля. Чи вже довів? Бо ти бачиш доказ — СИНЕЦЬ НА ЗАП’ЯСТКУ — чіткий відбиток пальців там, де він тебе схопив.

— Іди на хрін! — розлючено верещиш у телефонну слухавку Андрієві, що мав необережність зателефонувати тобі зранку. Андрій вирішує, що помилився номером. Але, про всяк випадок, не передзвонює.

Ти впадаєш у ступор. І роздивляєшся, як зачарована, роздивляєшся той ледь помітний синець, якого ще вчора, навіть після горе-побачення із Андрієм, у тебе, чорт забирай, не було. І спала ти, якщо не рахувати кота, знову сама. Ну чому ти спала сама? Так хоч було б на кого подумати…

На роботу вирішуєш сьогодні не йти. Яка в біса робота, коли жити лишилося — до найближчої колискової? Бо наступного разу (ти це знаєш) Ловцеві таки вдасться переконати тебе, що ти вмієш літати. А це вже не смішно. Якщо він спромігся лишити тобі слід-синець, легенько схопивши за руку, то хіба йому важко в тому ж таки сні… Отже, явитися він може тільки уві сні. Отже, ти не спатимеш?

Згрібаєш в оберемок усе ще сплячого кота і загублено прямуєш на кухню. «Прокидайся, любий. Нам треба вирішувати, як жити далі. Ну, добре, не нам, а мені. Але хто ж куплятиме тобі твоє фірмове їдло, якщо…»

А от про це ти волієш не думати. Не думати не виходить. Цікаво, скільки людина може не спати? Скільки особисто ти зможеш протриматися без сну, в якому тебе обіцяли скинути з даху найвищого у твоєму місті хмарочоса?

Закипів чайник. Наколотивши собі розчинної кави, ти запалюєш цигарчину і замислено всідаєшся милуватись, як самовіддано кіт пожирає «Віскас». Хоч якась розвага. А потім раптово пригадуєш оповідки про Леонардо да Вінчі (не Ді Капріо), який спав усього чотири години на добу, аби встигнути наклепати якомога більше культурної спадщини для невдячного людства. Хоч Ді Капріо, певно, мріє про те саме. А в тебе навіть тих чотирьох годин нема. І людству на тебе начхати. Тож Ловцеві Снів вистачить і хвилини, аби порозводити з тобою трохи філософських розмов на тему «Ану вгадай-но, хто я такий? » і копняком під сраку відправити вниз.

Як не крути, а ти приречена. Можна лише відкласти щасливу мить на кілька мученицьких діб і встигнути залагодити такі-сякі справи…

Наївшись від пуза, котяра починає лащитись до твоїх колін. У тебе на очі навертаються сльози. Навряд чи хто любитиме його так, як ти. Бо він не такий, як усі. Не зворушливо-пухнасто-руде або ще краще — біле кошеня з велетенськими, як у гуманоїда, блакитними очиськами, а чорний, по-відьмацькому вовкуватий кіт. Не бігає, граючись і стрибаючи, а накульгує, незграбно тягаючи за собою дві безсило повислі лапи. І око в нього лише одне — ліве. Праве він втратив у нерівній боротьбі із велетенським злючим собакою, якого сам же й викликав на «дуель» за недогризену кістку, знайдену неподалік смітника. А лапки йому поперебивали сусідські дітиська, коли намагались закидати його камінцями — тоді ще вуличного котяру-безхатченка. Власне, таким ти його й побачила вперше. І щось підказало тобі, що ти мусиш мати такого кота.

«Добре, — неохоче погодилась ти. — Заберу його, як вертатимусь з роботи».

І звісно, забула. Минуло декілька днів. Та щось не збиралося здаватись і незабаром наполягло знову. Стомившись од нестерпного лементу внутрішнього голосу, ти врешті пробуєш зловити того кота. Та він тікає: життя навчило його від незнайомців добра не чекати. А потім його приніс Влад. Перед тим як зникнути із твого життя. А кіт лишився. Ти за всяку ціну вирішуєш прилаштувати кота.

Треба подзвонити матері. Це буде нелегко, бо закордонний роумінґ (як ти вже якось мала нагоду переконатися) — штука недешева і непроста. Та воно того варте.

Твоя мати — модна письменниця. Не як розумниця-бельгійка Амелі Нотомб, але майже як англійський феномен комерційного успіху Барбара Картленд.

Спеціалізація — тягучі сімейні саги, що згодом перетворюються на вправно скроєні американські телесеріали, зручні і затишні, як старі домашні капці.

Кілька разів виходила заміж. Скромно, зі смаком, без дітей. Бо діти — то невдячна морока. Не в телесеріалах, звісно. В телесеріалах на них тримається світ.

Вона пише під псевдонімом ЕНН МАРІ СКОТТ.

Скотт — то прізвище котрогось із її колишніх чоловіків, другого, здається.

Енн — новомодний варіант її інтернаціонального імені Анна (хоча в українському паспорті написано ГАННА).

А Марі вона собі доліпила, коли переїхала жити до Франції, у мальовниче передмістя Парижа. Там тихо і затишно, якраз те, що треба для вдумливої і непристойно модної письменниці сьогодення.

Але так було не завжди. У ті часи, коли ви з братом ще пішки під стіл мандрували, а Парижем у вашому житті навіть не пахло, Енн Марі Скотт працювала продавчинею у кіоску через дорогу (доба через дві), ледве зводила кінці з кінцями і ненавиділа увесь світ.

Законним чоловіком, як і Парижем, у її житті теж тоді (вже або ще) не пахло, зате було двійко завжди голодних і неслухняних діток, якими Бозя покарав її за бурхливу молодість. Один з них (на янгольське ім’я Вітасик) вже побував у дитячій кімнаті міліції, бо вкрав із друзями антену з якоїсь там адміністративної споруди, а друга (себто ти) весь час хворіла і вередувала так, що було б полегшенням, якби той самий Бозя, який свого часу її благословенно дав, забрав би вже її до себе назад. А ще вона (себто ти) весь час питала про татка. Бо у всіх сусідських діток татусі були, а про вашого — навіть плітки не ходили. Той факт, що татків могло бути двоє різних (з огляду на моторошну, часом аж лякаючу несхожість між тобою та братом, а також патологічну неспроможність матері довго терпіти одного й того самого чоловіка), тобою чомусь не розглядався.

Вітасик, навпаки, як старший і розумніший, був переконаний, що татусів двоє, а те, що зараз жодного тут нема, пояснював легко: його татко, як «нармальний пацан», сидить (хто б сумнівався) в тюрмі, а твій (тут уже сумнівів не лишалося зовсім) у «психушці».

Ти, звісно, була категорично проти «психушки», що й ставало причиною ваших з Вітасиком постійних бійок та гризні. Як і більшість дітей-безбатченків, ти довгий час чесно вірила, що твій тато — Юрій Гагарін. Трохи згодом, що Стіві Вандер. Чи психопат Джек Ніколсон. Чи жаданий вигнанець Роман Поланські. Єдиний, на кого ти ніколи не думала, був Майкл Джексон. Бо в нього, як ти чула, був величезно-розкішний палац, де він був радий усім на світі діткам, в той час як ви жили у крихітній найманій квартирці, чого гріха таїти, з тарганами. У вас із Вітасиком навіть гра така була: хто більше тарганів спіймає. Вигравав завжди Вітасик. А ти, як аутсайдер, змушена була віддавати йому й усіх своїх пійманих тарганів. Коли в нього їх назбирувалося близько сотні, він їх страчував. З особливою фантазією. І казав, що мріє бути лікарем (а це він проводить лабораторні роботи), хоча насправді йому просто хотілося страчувати тарганів.

І все б ото нічого, якби тієї погожої днини мати не вирішила раніше повернутися з роботи (якщо кіоск через дорогу можна було назвати роботою). Уздрівши, як проводять дозвілля двійко її дорогоцінних діток, вона для початку видала їм обом під зав’язку, потім прочитала педагогічно-виховну лекцію на тему «Хто ж це грається з тарганами? », і доки ви обоє ревли од, слід сподіватися, докорів сумління, безсило опустилася на перекособочену подобу стільця і замислилась.

Так далі тривати не могло. Їй уже давно не вісімнадцять. А наймана квартира, кіоск через дорогу і двоє діточок-кровопивць і досі було всім, що мала майбутня Енн Марі Скотт у свої (вік вона просила не вказувати) роки. Хіба про таке «щастя» вона мріяла, коли (стільки-то років тому) припхалася до цього міста-мегаполіса з якоїсь Богом забутої провінції?..

Замислившись про власне життя, вона (о Боже!.. ) ледь не пропустила чергову серію «Санта-Барбари». А проковтнувши її, вперше відчула щось схоже на відразу до улюблених кіногероїв. Уперше численні діалоги здалися їй пустопорожніми, персонажі — чужими, а сюжет — банальним і безглуздо-нудним. Живуть там собі у своїй Санта-Барбарі і горя не знають. І знову перервалися на найцікавішому. Це щоб взнати, чи померла Іден, треба чекати аж наступного понеділка! Та якого там понеділка, кілька років треба чекати! Падлюки. Заробляють на своєму оперному «милі» шалені гроші, безбожно халтурять, і їм це все пробачається! А вона чим гірша?..

Справді, чим? Відхрестившись від кілометрів осоружної «Санта-Барбари», як опальний єретик відрікається від свого Господа Бога, Енн Марі полізла на антресоль і дістала з купи непотребу (дякувати Богу, все ніяк руки не доходили викинути) стару запилюжену друкарську машинку, що лишилася тут ще від попередніх винаймачів. Краєм подолу витерла з неї пилюку. А відтак — спробувала уявити власну, інакшу «санта-барбару», котра має принести їй силу-силенну грошей. І панування над світом, тобто над смаками найвибагливіших домогосподарок, а згодом — їхніх батьків, друзів та чоловіків-коханців, коли вже на те пішло. Так, Енн Марі знає, що їм треба! І розпалений безвихіддю розум невпинно запрацював.

…У центр оповіді вона вирішила поставити якусь соціально важливу і бажано нездоланну проблему. Про рівність усіх рас, наприклад (хоч сама не стомлювалась складати подяки якійсь вищій сутності за те, що народилася «білою»).

Далі — дилема «батьки і діти»: дякуючи тій самій сутності, а також Івану Сергійовичу Тургенєву, кінця-краю їй не передбачається. Тож це має розтопити найхолодніші серця.

Ну й нарешті — велике і світле кохання, яке з кожним наступним розділом має лише зростати і світлішати. Дарма, що трапиться воно, звісно ж, між представниками різних рас. Подробицями інтимних сцен вона вирішила його не перевантажувати, більше брала «почуттями», щоб потім можна було глянути в очі сусідам — тітці Тані, зокрема; зате додала чималенько убивств, крадіжок та інших кримінальних злочинів (про жалісливу тітку Таню чомусь більше не йшлося). Бо Енн Марі не хотілося творити слабких характерів (надивилася на них в кіоску через дорогу, щовечора наливаючи тим «характерам» чарки оковитої по два п’ятдесят). Кожен витворений нею персонаж коштував цілої армії. Як напише згодом один із поважних оглядачів-критиків: «…на сторінках її романів завжди вирувала війна». Війна, до якої в реальному житті небагато хто здатний, — могла б додати Енн Марі Скотт.

Про назву, як зараз пам’ятає, довго не думала: що може бути ефектніше, аніж прикрасити обкладинку красивим (вигаданим) ім’ям головного героя! Приміром, Арісто. Чим ото не граф Монте-Крісто?

Лишалася дрібниця — перенести все то на папір. Інакше — довіку кіоск через дорогу та всюдисущі таргани.

Тієї ночі спати вона так і не лягла. Не лягла і наступної. І післянаступної. Стукіт друкарської машинки не припинявся у вашій хаті ані вдень, ані вночі. Відкілясь бралися слова, спліталися, наче в гарячці, у виструнчені рядки речень, що творили собою відверті, пронизливі і часом лякаючі історії «з життя»…

Вряди-годи скидалася до дітисьок, готувала їм таке-сяке їдло, проводжала й зустрічала зі школи (якщо не забувала), прала осточортілі речі, котрі вони, й оком не змигнеш, встигали замастити… А десь за місяць, заточуючись од хронічного недосипання та перевтоми, Енн Марі примарою постала на порозі найближчого видавництва. З рукописом першого тому власної книжки («Арісто») в целофановому пакєті із затертим зображенням Сінді Кроуфорд (були такі пакєти, хто пам’ятає).

Прийняли майбутню зірку не дуже гостинно, з огляду на її простакуватий вигляд, манери і, звісно, пакєт. Проте рукопис забрали («Ми вам подзвонимо»).

Не подзвонили. Тож вона навідалася до видавництва ще раз, цього разу в коротшій спідниці, з намальованими червоним губами і без пакєта. Прорвалась до головного редактора. І зробила те, на що була здатна хіба що одна з найнегативніших героїнь її роману, та й то за кадром. Спрацювало. За кілька місяців світ вашого міста побачила новомодна книжка молодої авторки з чудернацьким ім’ям. Рекламні щити в центрі та на виїзді з міста волали про відкриття нового таланту. Книжка почала розкуповуватись.

Так народилася Анна Кінг (в Енн Марі Скотт вона перекинеться пізніше, коли користуватись прізвищем знаменитого (Стівена? ) Кінга стане дещо не комільфо). Тим часом Анна Кінг вийшла заміж за того редактора (кохання спалахнуло), і нові томи «Арісто» регулярно, як місячні у незайманки, почали окуповувати книжкові полиці вже навіть не міста, а країни. А потім модною письменницею зацікавилися закордонні видавці та власники кіностудій.

Щойно зрозумівши, що схопила Бога за бороду, майже Енн Марі Скотт розлучилася зі своїм редактором та вигаданим ним плагіатом-ім’ям (відсудив, падлюка) і почала пакувати валізи. Усі таргани у її житті на той час були благополучно потруєні і забуті, а діточки-кровопивці, дякувати Богу, вже досягли повноліття.

Відписавши кожному з вас по п’ятнадцять тисяч баксів, на тому вона вважала свій материнський обов’язок виконаним і з вільним серцем вшилася за кордон. Звісно, ви теж могли поїхати з нею, якби дуже захотіли. Але Вітасика не випустили через легку судимість, а ти не поїхала, бо в тебе був Влад. А потім він зник із твого життя.

Твої спогади перериває насторожено-запитальний голос Енн Марі Скотт, коли нарешті Господь Бог вирішує з’єднати вас у всемогутньому телефонному роумінґу, і вона з третього дзвінка спромагається взяти слухавку.

— Привіт, мамо! — радісно-перелякано випалюєш ти. — Як справи?

— Єва? — спочатку вона дивується. А потім опам’ятовується, і її обуренню немає меж. — Не смій так називати мене на людях. Всі ж бачать, я швидше схожа тобі на сестру, ніж на матір!

Ти не зовсім уявляєш, хто саме бачить і порівнює вас по телефону, але віриш у дива пластичної хірургії і про всяк випадок погоджуєшся:

— Добре. То… як справи?

— Як справи?! — розмовляє вона, треба сказати, з ледь вловимим акцентом тієї мови (французької чи англійської), котру ти досі ніяк не відважилась (бо не бажалося) вивчити. — Краще скажи, що ти вже там накоїла? Ти ж дзвониш не просто так? — і вже тихіше. — Певно, гроші закінчились?

— Так! — спересердя відповідаєш ти. — Власне, ні. Мені просто треба, аби хто прихистив мого кота. Не те, щоб назавжди, ти не подумай, а так… на деякий час, — вже зовсім безсоромно брешеш.

— Отого твого… — непевно пробує пригадати матуся (пардон, Енн Марі Скотт) котяру-монстра, що був налетів на неї, як кажан, під час першої і останньої їхньої зустрічі.

— Ти не думай, він виправився! — (І де ти так навчилася брехати? ) — Тепер він двічі думає, перш ніж на кого накинутись!

— Навряд чи. Коти, як і чоловіки, невиправні, — виносить безапеляційний вердикт із високої дзвіниці власного життєвого досвіду Енн Марі Скотт.

— Ну то як, береш чи ні? — а ти ще маєш нахабство наполягати.

— Май совість, дитинко! Де я, а де твій кіт! — вона рішуче відхрещується від чотирилапого щастя. — В мене прес-конференції, промо-тури, автограф-сесії, коханець…

— Так. Вибач, що потурбувала.

— Нічого. Ліпше подзвони Вітасику, — і телефонна слухавка з того боку, вочевидь, падає на важіль, бо замість голосу матері ти чуєш короткі монотонні гудки.

— І в мене все гаразд, мамо, — роздратовано прощаєшся з гудками. — Дякую, що спитала.

…Вітасик. Лікарем він так і не став, тож усі таргани були страчені намарно. Але повернімось до тих харизматичних п’ятнадцяти тисяч кожному, що їх ви отримали на прощання від матері. Ти придбала на свою частку квартиру (в ті роки ще можна було), а Вітасик (який навіть не намагався вивчитись на лікаря) — мотоцикл, чорну шкіряну куртку та жлобський золотий ланцюжок вагою ледь не в кілограм, — і пішов, припакований, гуляти всіма генделиками, які тільки траплялися йому на шляху, пригощаючи всіх і кожного. В ті кілька днів він навіть подобався дівчатам, треба сказати. От тільки тривало таке недовго. Бо чи то він усе просрав, чи то його обікрали (адже куртка, мотоцикл та ланцюжара також здиміли), але за кілька веселих днів та ночей він з’явився на твоєму порозі із заявою, що йому ніде жити.

Якби ти була, як і раніше, його доброю і дурною молодшою сестрою, то, звісно, прийняла б його до себе. І може, навіть ви одне одного й не повбивали б. Але ти надто добре знала, що варто вам оселитися разом, як за тиждень він знайде ретельно сховані (під третьою дошкою зліва у підлозі на кухні) документи на твою квартиру і, не зморгнувши оком, продасть її за безцінь. Гроші він прогуляє, і ви залишитеся на вулиці…

Тож ти дала йому кілька сотень баксів і сказала, щоб винайняв для себе квартиру. Бажано, у найбруднішому районі міста. Натомість він повернувся до дружини. Бо на той час він уже був одружений. Теж вихід. А тепер тобі треба їхати до нього просити, щоб прихистив твого кота. Але ти пам’ятала, що в нього є двоє діток (таких милих, коли ти бачила їх востаннє), то, може, вони з ним гратимуться?

Коли ти під’їхала на своїй «мікрі» до його маленького затишного будиночка у передмісті, Вітасик саме фарбував паркан. Учора хтось написав на ньому, що його дочки — шльондри. Обидві.