Annotation 13 страница

Як вже було вище сказано, уві сні події іноді розгортаються значно швидше, ніж наяву. Наяву депутати ще довго б чикались, сперечались, наводили б докази «за» та «проти», гадали б у профільних комітетах, а тут прийняли відразу в усіх трьох читаннях, і я, щоб не відкладати справу до наступного сну чи до наступної втрати свідомості, підписав відповідний указ. У ньому зазначено, що загальне держакування всього дорослого населення проводитиметься в спеціалізованих медичних установах досвідченими фахівцями (лікарями та поліцейськими) під місцевим наркозом та із застосуванням вазеліну. Вазелін потрібен для того, аби пацієнти залишились живими та здатними на сильне обурення. Мертві, як відомо, на обурення не здатні. Я відразу доповнив указ застереженням про можливі санкції проти громадян, які спробують ухилитись. Наказано, що особам, які не матимуть довідки про проходження держакування, не видаватимуться зарплати, їхні рахунки у банках заморожуватимуться та виїзд за кордон заборонятиметься. Я передбачив і можливість заохочення: першому мільйону, що пройде держакування, пообіцяв безкоштовно по пляшці горілки та баночці гусячої печінки фуа-гра від вітчизняного виробника. Після чого відбулось широке обговорення запропонованого заходу на усіх каналах телебачення. Я передбачав, що сам захід може видатись людям настільки дикунським та образливим, що вони, нарешті, обурені до глибини душі, повстануть та здійснять революцію, не очікуючи наміченої екзекуції. Але щоб хвиля народного гніву не виявилась занадто вже некерованою, я попрохав наших найбільш популярних телеведучих Кислова та Індюшкіна провести декілька ток-шоу, учасники яких виступили б «за» та «проти» держакування, і щоб ті, які «за», перемогли, але з не надто великою перевагою. Однак я недооцінив таланти цих чудових журналістів. Вони провели свої передачі так блискуче, що переважна більшість, вісімдесят дев’ять з половиною відсотків громадян нашої федерації погодились з тим, що держакування вкрай необхідне, проводиться для їхньої ж користі та для цілковитої розгубленості, котрої зазнають Пентагон, НАТО, Барак Обама та Ангела Меркель. Держаки, введені під наглядом лікарів та із застосуванням вазеліну, сприятимуть розпрямленню хребта кожного, підданого цій унікальній процедурі. Відверто кажучи, результати проведених опитувань мене здивували та засмутили, але я заспокоїв себе тим, що люди звикли похваляти всі рішення найвищого керівництва, але коли дійде до справи, вже тоді-то обурення широких народних мас буде мені забезпечено. Колись, будучи ще дитиною, я, вихований в дусі свого часу, дуже шкодував, що надто пізно народився і не міг стати учасником чи хоча би свідком Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але тепер то я був упевнений, що Велика революція держаків від мене нікуди не дінеться. Буде що розповісти дітям та онукам, якщо залишусь живим. Я не мав сумніву, що наш великий волелюбний та терплячий народ-платник податків не витерпить наготованого йому приниження та в пориві праведного гніву знесе ненависний йому режим. Знесе, на жаль, разом зі мною, але що робити? У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання. – Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні? – Навіщо? – запитала вона. – Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит. – Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить? Повернулась до Варвари. Варвара до мене: – Петя, ти що – знову мариш? Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях! – Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки. – Ви знову тут? – здивувався я. – Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами. – Ви немов кліщ, – шпигонув я. – Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція. – А що це? – Придивіться самі. Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО! ». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування! » – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування? ». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля. – Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним. Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення. Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва. А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа». Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили: – Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився: – Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок. – У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло. – Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі. – Але я з кліщем, – спробував я пояснити. – А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо. Я побачив у нього в руці пістолет і завмер. – Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали. – Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся. – Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка. – Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку. Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав: – А у вас що? Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив: – З якого району? Я розпочав: – Я з… Він знову не дав доказати: – Не ви, а кліщ з якого району? – Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського. – Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем. – Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде. Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла. – А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете. – Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув у куток. – Ходімо в процедурну, – сказав він, і вони обоє рушили коридором, а ми з Варварою поплентались за ними. Увійшли до процедурної, де він сів за стіл і став гортати якогось зошита, а вона попросила мене задерти сорочку, поглянула, виколупала комаху якимось інструментом на кшталт в’язальної шпиці, навіть не подумавши її якось стерилізувати. Але місце, де сидів кліщ, замастила зеленкою і сказала: – Все. Бувайте здорові. Коли ми з Варварою покидали клініку, вже світало. Я переживав подвійне почуття. Мені було незручно перед лікарями, що я приїхав з якоюсь дурницею на «швидкій допомозі», яка могла б везти когось, хто цього реально потребував. Природно, я злився на цю дурепу Зінулю, яка залякала мене і примусила вдатися до цієї дурнуватої подорожі. Але, звісно, я й радів з того, що звільнився від тієї тривоги, яку так чи інакше відчував по дорозі до «Скліфа». Лікарі виявилися до нас дуже люб’язними і навіть запропонували машину для поїздки назад, але ми вирішили добиратися своїм ходом і спочатку пішли пішки. Вибралися на Сухарьовку і там по Садовому кільцю бадьоро закрокували в бік Красних воріт. Був чудесний світанок бабиного літа. Сонце не визирнуло ще з-за будинків, але промені його уже посріблили шпилі висоток і куполи церков. Тримаючи дружину за руку, я йшов назустріч сонцю, що сходило, і посміхався. Чомусь згадався рядок із пісні: «Холодок бежит за ворот». А назустріч мені і попутно зі мною рухалася велика кількість людей, молодих, свіжих, сповнених сил, життєрадісних і усміхнених, як і я. Вони йшли, кожний у своїх справах, розпростерши плечі і випрямивши спини. У них була така постава, наче у всіх у них зсередини їх осанку тримав якийсь невидимий стрижень. Я почував себе щасливою людиною, можливо, тому, що мій кліщ виявився не енцефалітним, і від того, що взагалі його більше немає. А втім, справа була навіть не в кліщі, а в тих фантастичних видіннях, дотичною причиною яких він був. Видіннях, які терзали мене всю ніч, у тих снах, які мені наснились, у тому маренні, яке намарилось, і в тій реальності, що плуталася поміж маренням і сном. Я йшов і думав, яка дивовижна річ людська свідомість, які тільки картини її не провідують. Вони бувають настільки явні фізично, що навіть цілком нормальній людині, без якихось психічних відхилень, буває важко чи навіть неможливо відрізнити те, що наснилося, привиділося, уявилося, від того, що було насправді. Мої роздуми були несподівано перервані тим, що я почув вгорі якийсь стрекіт. Я задер голову і побачив, що в блідому світанковому небі, просто наді мною, витягнувши довгого дзьоба і ліниво змахуючи крильми, тримав курс на схід крупний малиновий пелікан, який супроводжували по боках два гвинтокрили Ка-52 Військово-Повітряних сил Російської Федерації. А позаду кільватерною колоною, не надто відстаючи один від одного, тяглися гвинтокрили охорони, санітарний, ветеринарний та інкасаторський.