Annotation 12 страница

Не стану описувати сум’яття перших днів. Вітальні телеграми від президентів, прем’єр-міністрів і вінценосних осіб. Новину, ясна річ, передавали і коментували усі засоби масової інформації. Мені були присвячені всі політичні ток-шоу. В мене не було часу їх дивитися цілком, але прес-служба записувала їх на диск, перед сном я їх нашвидкоруч проглядав і дечому дивувався. Всі наші телеведучі: Індюшкін, Кислов і Головастик на всі лади розхвалювали мене, вихваляли всі мої існуючі і неіснуючі достоїнства і дуже критикували мого попередника. Так само його лаяли, а мене вихваляли постійні учасники цих ток-шоу, включаючи Поносова, Коктейлева, Железнякіна й Озиму, але більше за всіх старався Тимофій Семигуділов. Виявившись більше за всіх затребуваним як мій близький друг і виступаючи одночасно по всіх каналах, він величав мене великим російським письменником, патріотом до глибини і взагалі істинно російською, глибоко віруючою православною людиною, яка разом із ним, Семигуділовим, хоробро боролася проти ненависного нам обом колишнього диктаторського режиму. Один лише Ципочкін виступив проти мене, заявивши, що підозрює мене в диктаторських амбіціях і в тому, що, маючи широке коло друзів, що прагнуть, я навряд чи устою перед спокусою допустити їх до управління фінансовими, нафтовими і газовими потоками і розподілу між ними інших багатств країни. Ясна річ, його підозри видались мені образливими, але я відхилив пропозицію силового міністра підкинути моєму колишньому другу наркотики чи подумати про автоаварію. Прийом у Великому Кремлівському палаці на мою вимогу був обставлений без зайвої помпезності. В своїй інавгураційній промові я відразу сказав, що святкувати мій вступ на посаду занадто бурхливо не будемо. Ми, політики нового типу, мусимо бути людьми скромними, часу дарма не втрачати й активно готувати передреволюційну ситуацію. У наступному сні чи маренні я вирішив скликати надзвичайне засідання Державної думи, яку деякі безвідповідальні люди називали державною дупою, проти чого я рішуче заперечував. Вирішив обговорити з депутатами, чому вони так кепсько працюють. Чому, намагаючись озлобити народ, образити і збудити в ньому революційні настрої, вони діють неузгоджено, невинахідливо і спроквола, що видно по результатах. Як не стараються, а поки що зуміли тільки збудити, і це було неважко, незначну частину так званих креаклів і сітьових хом’ячків, а до серця народу, до його печінок і підшлункової залози достукатися поки що не можуть. Я звелів усім з’явитися до дев’яти нуль-нуль і суворо попередив, що хто не прийде, буде позбавлений мандату, чим добився відразу стовідсоткової явки. Під’їжджаючи до будинку Думи, я побачив: вся площа заставлена «мерседесами», «ягуарами», «майбахами» і «ролс-ройсами» настільки щільно, що навіть велосипеда мого нікуди приткнути. Довелося зоставити його на протилежній площі, пристебнувши замком до пам’ятника Карлу Марксу. Я хотів з’явитися в Думу інкогніто, що в мене не вийшло, бо, як невдовзі вияснилося, я зовні сильно відрізнявся від тих, хто зібрався тут вислухати мою промову. Спочатку я увійшов до порожнього вестибюля, у кутку якого стояв великий агрегат, схожий на промисловий рефрежиратор. Розпечений до червоного, він видавав якісь звуки, схожі одночасно на скрип старого крісла, скрегіт металу, плач немовляти і шелест паперу. Він якось смикався, підстрибував, хилився то на один бік, то на другий і невідомо, що натворив би, якби не був прив’язаний до стіни двома товстими сталевими тросами, наче Прометей до скелі. Чимось він скидався на якогось звіра, що рвався на волю: два червоних ока затято переморгувались між собою, а з роззявленої пащеки з кулеметною швидкістю вилітали аркуші паперу з віддрукованим текстом. Аркуші самі по собі на підлозі складалися в стоси, а стоси в купи, що їх ледве-ледве встигали підхоплювати, вантажити на візки і кудись відвозити вантажники в синіх спецівках з підтяжками. Доки я спостерігав роботу цього дивного агрегату, до мене наблизився не Перодер, але чоловік, схожий на Перодера тим, що був також з пеліканячим дзьобом. Низько поклонившись і вдарившись дзьобом у паркет, цей чоловік назвав мене Перодером, а про себе сказав, що він голова нижньої палати цього закладу і прізвище його Заморошкін. На його запитання, чи є в мене якісь запитання, я запитав його, що це за агрегат, який поводить себе таким дивним чином. – Хіба ви не зрозуміли? – здивувався Заморошкін. – Це наш знаменитий принтер, що збісився. Дуже надійний апарат. Видає дві тисячі законів за хвилину і при цьому ніколи не ламається, оскільки не вникає в їхній зміст. Пояснивши все це, Заморошкін взяв мене під руку і попросив пройти з ним до сусідньої зали, де мене вже чекають, зібравшись у повному складі, депутати. Входячи в це просторе приміщення з мармуровими колонами і багатоярусними люстрами, я почув спершу неясний, але потужний гул, який раніше бував в громадських лазнях і на вокзалах, а коли зовсім увійшов, побачив натовп істот, які видались би мені дуже дивними, якби до цього я не був уже підготовлений. Це були люди всі до одного в рожевих цивільних костюмах і сукнях, у рожевих військових мундирах, в основному генеральського звання, і всі з рожевим волоссям. У кого свого волосся не було, ті носили перуки з рожевого пір’я. І обличчя усіх замість носів були прикрашені пеліканячими дзьобами, зробленими з різного матеріалу. У кого пластмасові, у кого бляшані чи навіть картонні, і тільки у Заморошкіна, що мене супроводжував, – з чистого перламутру. Я запитав Заморошкіна, чому вони всі з дзьобами і чому з різними. – Ви що, – запитав я, – всі також перевтілилися, як Перодер? – Ні, – відповідав Заморошкін, – що ви! До нашого колишнього, але все ще любимого Перодера нам далеко. Він перевтілився реально, а ми, щоби бодай трохи на нього скидатися, поки що носимо дзьоби штучні, але різні, відповідно до чину. У рядових депутатів картонні, у голів комітетів бляшані, у керівників фракцій бляшані оцинковані, у спікера палати – вищої якості. Я придивився – і справді. Дзьоб його, перламутровий, зроблений вишукано, але все-таки видно, що натуральною частиною голови не є, а прикріплений до неї прозорим скотчем. Я окинув зором все приміщення. Зі звичайними людськими головами тут були тільки люди, що належали, як я зрозумів, до обслуговуючого персоналу: тітоньки, що сиділи біля важких дверей в зал глядачів, грудаста буфетниця і декілька чоловіків у темних костюмах і темних окулярах – співробітники секретної служби. Пелікано-люди стояли групами, обговорюючи якісь теми державного значення, але були й окремі особи, які, заклавши руки за спину, поважно прогулювалися залом в усіх напрямках і, зустрічаючись з тими, що йшли назустріч, церемонно розкланювалися, ледь не торкаючись кінчиками дзьобів підлоги. А двоє, стоячи один проти одного у віддаленому кутку, мірялись пластмасовими дзьобами, виявилось, що і довжина дзьобів має значення. Я всіх їх довго розглядав, коли оце до мене підійшов один із бездзьобних, у якому я впізнав усе того ж Івана Івановича, який був чоловіком нашої Зінулі і який у минулому сні проводжав мене до кабінету Перодера. – Ідемо, підгримуємося, – запропонував він ввічливо. – Гримуватися? А для чого? – запитав я. – Ну, тут багато журналістів, телебачення. Вони завжди вимагають гриму. Він взяв мене під лікоть і провів у невелике приміщення, яке і виявилось гримерною. Доки молода симпатична дівчина по імені Люда, також бездзьобна, пудрила мене і зафарбовувала мішки під очима, Іван Іванович стояв біля дверей у наполеонівській позі, склавши руки на грудях. Закінчивши роботу, гримерка дістала з-під стільця пластмасовий пеліканячий дзьоб і приставила до мого носа. Я мимоволі відсахнувся і запитав, що це значить. – Мені сказали, щоб це я наділа на вас, – відповіла Люда. – Та ви смієтеся, чи що? – сказав я, відводячи її руки від мого обличчя. – Невже ви думаєте, що я це надіну? – Треба, Петро Ілліч, – сказав мій супровідник. – Якщо ви хочете, щоб аудиторія прийняла вас за свого, треба це надіти. Інакше ви виглядатимете білою вороною. Мені здалося, що це смішно – бути білою вороною серед рожевих пеліканів, і я засміявся. Але потім сказав, що білою вороною я для них все одно зостанусь, бо навіть коли стану таким само дзьобатим, як будь-хто з присутніх, спосіб думок у мене все одно навряд чи з кимось із присутніх співпаде. Люда зробила все дуже ловко, цокнувши якимись застібками на моїй потилиці. Я поглянув на себе в дзеркало. Видовище було й справді смішне. Я витяг з кишені свій айфон, зробив селфі, щоб потім показати це Варварі. От уже посміємося! Засідання вищого органу

Гул затих, я вийшов на підмостки. Оскільки не було косяка, ні до чого було притулитися. Було оголошено спільне, відкрите при зачинених дверях засідання Державної думи, Ради федерації, Ради міністрів, Ради безпеки, Адміністрації президента. В залі на 6000 місць крісел на всіх не вистачило, дехто стояв у проходах, а найдрібніші особи, намагаючись показати, що вони дійсно перевтілились, буквально висіли на люстрах. Ті, хто зумів захопити крісла, сиділи, поклавши важкі дзьоби на плечі тих, хто сидів спереду. Найгірше прийшлося глядачам першого ряду. Вони змушені були тримати дзьоби прямовисно, що виключає можливість непомітно поспати. Варто чоловікові задрімати, і дзьоб його негайно опуститься і увіткнеться десь між коліньми, а то й об підлогу удариться. Але я мушу сказати, наше засідання було таким цікавим і емоційно насиченим, що жодному з присутніх не вдалося заснути. Мій виступ оголосив спікер Заморошкін. Він ще не встиг докінчити фразу «слово надається», як зал зірвався на ноги і вибухнув такими оглушливими аплодисментами, що стіни затрусились, а люстри захитались і один, що висів на найбільшій із них, таки гепнувся б донизу, але був підхоплений службою охорони і винесений із залу. Мені й раніше доводилося виступати у відносно великих приміщеннях і вислуховувати схвальні оплески, але таких тривалих і таких гучних чути не доводилося. Вже я їм махав руками, притискав руки до грудей, показуючи, як високо я ціную їх пристрасну любов до мене, а вони все плескали і плескали, особливо активно ті, які стояли в перших рядах. Коли нарешті останні виляски скінчилися, я сказав: – Шановні друзі, колеги, брати по зброї! Іще недавно, будучи простим літератором, я слідкував за вашою діяльністю лише по телевізору і не міг зрозуміти її смислу. Чому, думав я, ви, розвинувши воістину бурхливу діяльність, виробляєте так багато законів, які можна поділити на просто безглузді, на безглуздо шкідливі, на продумано шкідливі і на ідіотські. Вивчаючи деякі з них, я сміявся. Вникаючи в інші, знизував плечима. Прочитавши треті, розводив руками, а від четвертих повергався в жах і сильно задумувався. Не знаючи вас особисто, я намагався уявити собі, хто ці люди, які видають такі закони. Першу думку, що це просто дурні, я негайно відкинув. Ну, не може ж бути, щоб дурнями виявилися люди, яких народ вибрав як найрозумніших. Адже, наскільки мені відомо, ви всі поголовно маєте вищу освіту, ба навіть дві і три вищих, а багато з вас мають кандидатські і докторські вчені ступені. Правда, про вас ходять чутки, що ледь не всі ви дипломи купили, а дисертації списали, але ж навіть для того, щоб списати дисертацію, необхідно бодай елементарного знання азбуки і якесь старання. Оскільки уявлення про вас як про людей дурнуватих і безграмотних я відкидав, то в мене виникла друга думка, яка, природно, заміняла першу. Я подумав, якщо це дійсно люди розумні й освічені, то, значить, вони видають закони з усвідомленою метою нанести країні, в якій живуть, і народу, що їх вибрав, якомога більше шкоди. Третя думка повергла мене в жах, та що я за людина? Як я міг таке подумати про кращих наших співвітчизників, з великим ентузіазмом обраних усім народом? Невже ці люди можуть так ненавидіти свою країну, яка їх народила, виростила, виховала і дала їм усе, що могла, з великими надбавками, невже з таким презирством вони ставляться до свого електорату, який довірив їм такі великі пости, зарплати і привілеї? Ні, сказав я, засоромившись власних думок і того, що в голову мені могли забрести такі жахливі підозри. Тоді я ще раз кріпко подумав, перебрав в умі всі можливі відповіді на запитання, включаючи і ту, що ви всі, як стверджує депутат Сидоров, є таємними агентами американського держдепартаменту. – Неправда! – пролунав у залі чийсь писклявий голос. – Обмова! – підтримав його другий, басовитий, і ці два вимовлені приглушено слова – «неправда» і «обмова» – прокотились по залу і затихли в задніх рядах. – А якщо неправда й обмова, – сказав я, витримавши паузу, – то що залишається? – Я уважно огледів зал і побачив, що всі ці пелікано-люди зачаїлись, відчуваючи, що зараз настане викриття. – Так, – сказав я, – колеги, ви вгадали: я проникнув у ваш потаємний намір. Ви дуже вміло ведете країну до революції. – Ні! Ні! – почулися в залі злякані голоси. Я звів руку і сказав: – Ша, хлоп’ята! Пудрити мені мізки і вішати локшину на вуха не раджу. Тим паче, що з вашою ідеєю я згоден. Полегшене зітхання прокотилось по залу, немов легкий бриз з запахом перегару від коньяку, віскі, джину, текіли і решти хороших напоїв, що потрапили під санкції. – Я згоден з тим, – уточнив я, – що нашій країні безумовно потрібна революція. Ми настільки погрязли в пияцтві, злодійстві, брехні, лінощах та інших пороках, що жодні окремі реформи нас уже не врятують, а розраховувати на двісті-триста років еволюції справжні пелікани, допускаю, що можуть, але у мене на це життя, на жаль, не вистачить. Значить, я з вами згоден, потрібна революція, і чим швидше, тим краще. А як її здійснити? Ми ж із вами не можемо цього зробити ніякими силами. Революції, як відомо, звершуються обуреними народними масами. А для того, щоб обурити народні маси, примусити їх ненавидіти своїх правителів, треба їх розбудити і відкрити їм очі на все, що відбувається, а потім сильно їх усіх образити, принизити, ущемити, ущучити й озлобити. Згодні? Зал відповів дружним хором: – Згодні! – Ось, – сказав я, – це добре, що ви з усім негайно погоджуєтесь. Це наші шанси наближає. Але продовжу свою думку. Революції, будь-які, криваві чи мирні, кольорові, помаранчеві, бархатні, ситцеві, суконні, замшеві і джинсові не можуть бути здійснені малими групами людей. Малими групами творяться перевороти, а революції завжди звершуються народом, який невдоволений своїм становищем. На жаль, нам дістався народ, який завжди всім задоволений і добитися того, щоб він став невдоволеним, як бачите самі, дуже і дуже важко. Як ви не стараєтесь зробити йому погано, а він все одно задоволений і голосує за вас. В інших країнах причиною масового обурення може стати підвищення цін, спроба цензури, несправедливість стосовно однієї людини: засудження невинного, політичне вбивство чи ще щось таке. Там через такі дрібниці маси розгніваних людей виходять на вулицю, б’ють вітрини, палять шини, перекидають автомобілі, закидують поліцейських камінням і коктейлями Молотова і врешті-решт скидають уряд. У нас так не виходить, хоча ми з нашими людьми чого тільки не робили. Ми вели війни, де вони гинули тисячами, ми підривали житлові будинки, ми убивали іноді навіть серед білого дня журналістів, політиків, депутатів Державної думи. Лише за останній час, після захоплення нами непотрібної нам території і початку однієї війни, в якій ми не беремо участі, і другої, в якій беремо участь частково, і третьої, в яку залізли по вуха. Ми досягли великих зрушень по зниженню курсу нашої валюти, підвищенню цін, заборони іноземних продуктів і недостатньому виробництву власних. Причиною революції могла б стати корупція. Вже в цій-то частині ми добилися карколомних результатів. Якщо досі не розікрали всю країну, то лише тому, що в нас занадто багато природних багатств: нафти, газу, золота, вугілля, деревини. Ну, не під силу нам все це відразу здолати, не під силу. Хоча успіхи є, і серйозні. За короткий історичний строк ми догнали найбагатші країни за кількістю мільярдерів і перегнали найбідніші за кількістю злидарів. Не можна сказати, щоб наші олігархи і чиновники ухилялися від виконання свого громадянського обов’язку. Вони, бажаючи викликати роздратування народу, охоче демонструють накрадені багатства, власні футбольні клуби, острови, вілли, яхти, літаки. Ми їм, як можемо, допомагаємо, розпилюючи бюджети, беручи хабарі, витрачаючи державні гроші на будівництво палаців, стадіонів, підводних човнів, авіаносців та інших неїстівних речей. Ми даремно намагаємося розізлити населення тим, що їздимо з мигалками по зустрічній смузі, давимо людей на пішоходних переходах і автобусних зупинках і їх же звинувачуємо, що вони не там стоять чи ходять. Але вони, наші чудові співгромадяни, скромні і беззахисні, якщо зостались випадково живі, замість того, щоб обуритися і висловити свій рішучий протест, погоджуються: так, даруйте, кажуть, ми не там стоїмо і не так ходимо. І дають нам на виборах стабільно високий відсоток голосів. Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння? Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків. – Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає. Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами. – А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих. – Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб. – Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих. – Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно. – Але ж ми стараємося! З місця вискочив депутат на прізвище… забув прізвище… і став перераховувати, як багато усього зроблено стосовно роздратування населення, і знову навів як приклад невеликі, але криваві війни з однією сусідньою і однією несусідньою республіками. Навів секретні дані про примусову відправку на війну добровольців і повернення їх на батьківщину як вантаж «двісті». Була надія, що бодай війна викличе обурення, але вона викликала тільки великий патріотичний підйом. Що ще? Депутат Ромашкін доповів стисло, що під час повені в одному південному місті було затоплено велику кількість будинків разом з людьми. Ті, що вижили, були впевнені, що повінь сталася внаслідок умисних дій місцевого губернатора, котрий наказав під час сильного дощу, який переповнив тамтешнє водосховище, відкрити дамбу і спустити воду на це маленьке місто, щоб врятувати велике місто. Серед тих, що зосталися живі, було сильне обурення і навіть бійки в чергах за гуманітарною допомогою, але на результатах чергових виборів це ніяк не позначилось, і вони знову переважною більшістю голосів вибрали того самого губернатора і всю його злодійську команду. – Та що там казати! – емоційно вигукнув Ромашкін. – Що ми можемо з цим народом подіяти, коли він не реагує на падіння рубля, заморожування пенсій, відміну пільг і навіть на знищення санкційних продуктів. Ви знаєте, – сказав він, – разом з масою простого народу мені довелося спостерігати за знищенням швейцарського сиру. Ці люди такого сиру ніколи раніше не бачили, а тепер дивилися, як тонни його в красивих упаковках вивалювали зі самоскидів і потім давили бульдозерами й засипали землею. – І що ж вони? – перебив я промовця. – Невже вони не обурились? Не кинулись на бульдозеристів? Не спробували врятувати цінний продукт від такого кощунського і цинічного знищення? – Та ви що! Вони стояли, дивились і плакали. У них одночасно текли сльози і слина, але потім вони дружно пішли на виборчі дільниці і всі як один проголосували за правлячу партію. – А як ви на це реагували? – поцікавився я. – Я відчув величезну гордість за наш народ. Я ним захоплювався, – сказав він і зійшов з трибуни. Чесно кажучи, всіма цими доповідями я був розчарований і пригнічений. – Але невже, – звернувся я до всього залу, – невже в нашому народі не зосталось нічого, що могло б подвигнути його не те, що на революцію, а бодай на мирний громадський протест, на те, щоб люди вийшли на вулиці, ну, щось там прокричали, щось там потрощили, перекинули і підпалили? Невже не було жодного випадку? – Дозвольте відповісти, – підняв руку чоловік з ситим пісним обличчям, в якому я упізнав нашого омбудсмена. І розповів, що антисирітський закон викликав у нашому суспільстві велике невдоволення, всім запам’яталась хода стурбованих громадян з портретами самого омбудсмена і депутатів, котрі прийняли цей дітолюбний закон, з викиданням портретів наприкінці ходи в сміття. Я все це вислухав і оцінив: – Те, що була хода стурбованих громадян, це добре, але недостатньо. Стурбовані вони завжди виходять і показують свою стурбованість. Але щоб виступ був по-справжньому масовим, необхідно стурбувати і не стурбованих. А коли вийшли лише стурбовані, хіба це схоже на революцію? – Ні, але люди добре повеселились. – Ось такою веселістю всі ваші діла і закінчуються, – зауважив я вельми засмучено. – А мені потрібна така веселість, яка називається революцією. Щоби не портрети ваші, а вас самих кидали в сміттєвий ящик, як у сусідній вороже налаштованій братній державі. Ні, я нічого не скажу, ви, звісно, працюєте, але впівсили, і я підозрюю саботаж. Ви хочете народ ображати, роздратовувати, але водночас сподіваєтесь на його довготерпіння і смиренність. А діяти слід рішуче. Ось ви, з червоними вухами, ви що хороше в розумінні поганого зробили для Вітчизни? Що? Очолюєте комісію з протидії спробам спотворення історії на шкоду Росії? Це у вас назва неправильна. Протидія поняття оборонне. А ми мусимо наступати. Тому пропоную вашу комісію перейменувати в комітет сприяння спотворенню історії на користь Росії. Треба поправити деякі історичні дати. Наприклад, тисяча дев’ятсот тридцять сьомий рік з історії викреслити і записати, що за тридцять шостим настав одразу тридцять восьмий. У тридцять дев’ятому Польща одночасно напала на дві соціалістичних держави, Німеччину і Радянський Союз. У сороковому польські офіцери, посоромившись агресивної політики свого уряду, здійснили масове самогубство в Катині. Ленін (Ульянов) був німецьким шпигуном, а Сталін (Джугашвілі) – грузинським і діяв за вказівкою ІІІ відділення Його Величності канцелярії грузинського диктатора Саакашвілі. Він хотів віддати всю Росію Гітлеру в сподіванні, що німці збудують у нас соціалізм, але народ не дав здійснитися цим планам і наміри двох вождів отримали крах під Сталінградом. Сталін був дуже доброю людиною, за що народ обожнює його досі. Але щоб подвигнути наш народ до революції, потрібна не доброта, а зло, жорстокість і несправедливість, особливі, винахідливі, що викликають у народі не страх чи байдужість, а широке обурення. Ось ви, в шостому ряду, товстун з довгим дзьобом, що це ви ховаєтесь за спину переднього? Підніміться! Ви ким працюєте? – Я? – перепитав довгодзьобий, тремтячи від страху. – Саме ви. – Так я ж цей… – Мені все одно, той чи цей. Хто ви за посадою? – Так міністр же. – Міністр чого? – Міністр по постачанню населення продовольством. – Ага, – кажу, – ось ви то мені й потрібні. І скажіть, як ви постачаєте населення? Здається, він отямився і став відповідати дохідливо. – Добре, – каже, – постачаємо. Всі магазини повні продуктів, недорогих, смачних, висококалорійних, імпортозамінних. Це мене обурило: – Ось я й бачу по вас, що смачні і висококалорійні. Ви скільки важите? Він знову перепудився і став тремтіти, наче складався весь із желатинового желе. – Та ну ж бо, не тремтіть. Я вас розстрілювати не збираюсь. Поки що. Але я ось зараз їхав містом і бачу, люди ходять усі суцільно товсті, з такими животами, з задишкою. Піднявся міністр охорони здоров’я. – Даруйте, Ваша Високовеличність… – Як ви мене назвали? – Великовисочність, – поправився він. – Ось цього непотрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем. – Гаразд, Ваша Великовеличність, Іван Іванович. Ми населенню регулярно все роз’яснюємо. Боремося з зайвою вагою, розповідаємо про шкідливість ожиріння, наші лікарі-дієтологи проводять велику роботу по пропаганді здорового способу життя і поміркованого харчування. Запроваджуємо в життя різні дієти. – Користі від ваших запроваджень я ніякої не бачу. Люди й надалі переїдають, ходять вгодовані, задоволені життям. Такі революції не звершують. – Так, – погодився міністр, – на жаль, значна частина не реагує на наші заклики. – Треба не закликати, а діяти рішуче. Референтам наказую підготувати указ про запровадження з завтрашнього дня карткової системи. Ввести суворе раціонування. Кожному у відповідності зі зростом і специфікою роботи від восьмисот до тисячі калорій. Щоб невдоволення населення виникло, але не виявилося з самого початку занадто сильним і руйнівним, необхідно пояснювати людям, що помірковане харчування в їхніх же інтересах. У зв’язку з цим на всіх упаковках з їжею розмістити попередження такого типу: «Надмірне харчування шкодить вашому здоров’ю», «Надмірна вага є причиною інсультів та інфарктів». Запитання є? – Є, якщо дозволите. – Ну? – У мене, дорогий наш Іван Іванович, є міркування, що можна обійтись без всіляких карток. У тому розумінні, що взагалі припинити продаж населенню продуктів харчування. Я поглянув на нього уважно. – А ви, батечку, я бачу, екстреміст. – Я? – перепитав батечко і затремтів від страху. – Ну, а хто ж ви, як не екстреміст? Ви що, хочете людей голодом заморити? Але якщо у вас є бодай пара звивин, мусите ви розуміти, що голодна людина не здатна на революцію. Голодна людина не здатна на осмислене повстання. Голодну людину легко придушити, бо вона голодна, вона слабка, вона не може чинити спротиву, а тим паче повставати. Запам’ятайте і запишіть: для революції найбільш придатні люди не голодні, а ті, що недоїдають. Запишіть це в свої айфончики і позначте, що копірайт мій. При передруці посилання на першоджерело обов’язкове. Уві сні час вимірюється інакше, ніж наяву. Десь у статті про сон і сновидіння я вичитав такий приклад. Сплячій людині на шию упала крапля води, і вона тут-таки з криком прокинулася. Але за мить між падінням краплі і пробудженням їй приснилося, що її заарештували, посадили в тюрму, судили, присудили до смерті, було довге і важке прощання з рідними, потім дорога до ешафоту на відкритому возі, потім гільйотина, ніж падає на шию, і людина з жахом прокидається. Ось і в моєму, очевидно, сні (якщо я спав) час сильно розтягнувся. А до того часу, коли я вкотре прокинувся, все населення нашої країни поголовно, крім окремих особливо відданих державі індивідуумів, було посаджено на сувору дієту. Все це, ясна річ, супроводжувалося пропагандою. По телебаченню та іншими засобами масової інформації. Для того, щоб все-таки пом’якшити реакцію і викликати революцію, якусь таку бархатну чи суконну, чи якусь таку взагалі-то не надто жорстоку, ми народ підготували, щоб він звірствував, але не занадто, щоб була революція, а не бунт бездумний і нещадний, і тому провели велику роботу, пояснили людям, що це для їх же користі, показали їм по телебаченню товстих американців, які обжираються гамбургами і попкорном, запропонували всім користуватися широкою сіткою дієтичного харчування «Їмо потроху», розкидану по всій країні відомими братами-режисерами. Коротше кажучи, народ потроху пошумів, але потім заспокоївся і, зрештою, знайшов задоволення в невпинному похуданні. Було досягнуто велику користь для народного господарства країни. Було збережено величезну кількість їжі і життів тварин: свиней і м’ясних корів. Значна частина зекономленого продовольства була направлена на експорт, що благотворно позначилося на державному бюджеті, збільшивши особисті доходи чиновників, що його розкрадали. Революційним настроям зазвичай сприяє контраст між доходами народних представників і самим народом. Тому я збільшив утричі зарплати депутатів і чиновників вищого рангу, а заодно звільнив їх від обов’язку носіння дзьобів, щоб на випадок революції і необхідності ховатися вони могли видавати себе за простих людей. Останнім указом вони були невдоволені, бо бути схожими на простих людей, доки нема революції, не бажали. Потім я запровадив іще різні новації. Наприклад, дозволяти вільний продаж наркотиків і відмінити вікові обмеження для споживачів алкоголю, маючи на увазі, що в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння народ буває більше схильний до дій руйнівного характеру. Думаючи про залучення до революційного протесту якомога більше народу, я не забув про людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, серед яких виявилося дуже багато злих супротивників існуючого ладу. Щоб розізлити їх іще більше, уберегти від їхнього впливу підростаюче покоління і спрямувати їх у традиційне русло, я видав указ про створення сітки спеціальних кінотеатрів, де дітям, розпочинаючи з підліткового віку, з виховною метою повинні показувати порнографічні фільми, які демонструють всі принади традиційних стосунків різностатевих партнерів. Однак через короткий час мені довелося признати, що всі мої укази ні до чого не привели. Довелося знову збирати Державну думу разом з Державною радою. – Ну, що, – кажу їм, – хлопці, щось я не бачу ніякої революції. Ви чи просто працюєте абияк, чи свідомо саботуєте мої вказівки. Не знаю, куди дивляться наші силові відомства. І тут просто перед собою бачу: сидить оце такий повновидий, мордатий суб’єкт у генерал-поліцейській формі, що явно жодної дієти не дотримується, щоки на погонах лежать, скільки там зірок, не видно. Однак сидить, слухає уважно. – Ви, – кажу, – дядя, ким будете? – Дозвольте доповісти, міністр внутрішніх справ Попльовкін. – Ось ви то, Попльовкін, мені й потрібні. – До ваших послуг, – каже, – Ваше Вашество, Іван Іванович. Накажете заарештувати Думу? – запитав він і простяг руку до пістолета, що висів на заду. – Це було б добре, – зупинив я його. – Але якщо всю Думу заарештувати, народ буде такий вдоволений, що жодної революції від нього ще років сімдесят не діждеш. А ось ваше відомство, що воно зробило для того, щоб викликати народне невдоволення? Замислився. – Ну, загалом, дещо робимо. Є досягнення в напрямку порушень прав людини. – Доповідайте, які саме. Наприклад, даїшники ваші хабарі беруть? – Так точно, беруть. – Як раніше? – Краще. – Краще – це більше чи менше? – Більше. – А чому більше? Їм же нещодавно зарплату підвищили. – Тому більше, Ваше Превоссіятельство, через підвищення уровня свойого добробуту з малими хабарами не бажають маратися. – Так же ж покарання посилили. – А це теж причина. Націнка на ризик. Тому що, ну як же, ну ось раніше було, дав водій інспектору сто рублів, ну, нема в його більше, ну, інспектор, він теж людина, війде у положеніє, візьме сто рублів, теж стануть у пригоді, і ніякого ризику. А тепер всі такі продвинуті, у них і відеореєстратор включено, і скриті камери десь у ґудзику, і купюри мічені. Е-е, тепер не то що раніше, тепер… – Значить ось що, – перебив я його, – так більше продовжуватися не може. Ситуацію з хабарями слід переламати. Зрозуміло? – Так точно. Незрозуміло. – Що вам незрозуміло? – Незрозуміло, в яку сторону переламати. В сторону збільшення чи зменшення? – У сторону обнуління. Повного. Щоб жодних хабарів не було взагалі. Зрозуміло? – Так точно, незрозуміло. – Що вам незрозуміло? – Я дуже як би ізвіняюсь, але я так зрозумів, що ваша геніальна ідея і наша скромна задача полягають у тім, що ми повинні визвати незадоволення народу і тому я допускаю хабарі у великих размірах. Но якщо не брати хабарі – це ж народ обрадує. Я від душі зітхнув, якщо так можна висловитися. – Ех, – кажу, – ось що значить поліцейський розум. Мислите примітивно, в лоб, в особливій ментальності нашого народу не тямите. У нас народ не любить тих, хто хабарі бере, але тих, хто не бере, ненавидить. Той, хто бере, як і той, хто п’є, це своя, зрозуміла, російська людина. З нею можна домовитися. А той, хто не бере, звір. Він і так звір, а ще більше звіріє від того, що не бере. Чим і викликає народну ненависть. Що ви ще робите, щоб викликати народну ненависть? – Багато чого. Ось з приводу питущих якраз. Не далі, як учора, п’яний майор Жигалов на «лексусі», якого він купив на свою зарплату, задавив на автобусній остановці шість чоловік. Що – мало? – Ну, ні, для одного заїзду непогано. Це просто як у боулінгу збити відразу шість кеглів одним шаром. Непогано. Головне, щоб слідчі потім доказали, що збиті усі шість були п’яні і самі полізли під «лексус». Ну, ще які найоригінальніші способи роздратування населення? – Наприклад, проводимо незаконні затримання, застосовуємо недозволені методи ведення дізнання. – Незаконні – це що? Катування, чи як? – Так точно. – Які саме? – Та самі, як кажуть, стандартні. – А конкретно? – Ну, конкретно вони бувають різні. Магазин, ласточка, дзвінок Перодеру, світло в кінці тунелю. – І як вони виглядають? – По-разному. Магазин – це коли вам… тобто, не вам, а комусь натягують на голову поліетиленовий пакет і ви… тобто, ізвіняюсь, не ви, а він от удушення утрачає свідомість. Ласточка – коли руки ззаду прив’язують до ніг, дзвінок Перодеру – це катування током через старий телефонний апарат, такий, знаєте, з ручками. Його крутять, і чим швидше, тим сильніше ток. Дуже добре діє. – Так, – сказав я. – А світло в кінці тунелю? – Ну, це самий надійний спосіб. Проктологічний. – Який? – Ну, от ви, допустімо, затриманий, і вам, ізвіняюсь, в задній проходик… Тобто, ізвіняюсь, не вам, а затриманому в задницю всовується який-небудь продовгуватий предмет круглого сєчєнія. Пам’ятаєте, в місті Казань, з ціллю полученія від затриманого потрібних показань, у задній прохід була уведена пляшка з-під шампанського, від чого він і скончався. – І це, – припустив я у запитальній формі, – звісно, викликало обурення широких народних мас? – На жаль, ні, – зітхнув міністр, – обурювався тільки, доки був живий, сам допитуваний. Та скоро не витримав такого, як він висловився, іздіватєльства і помер із ціллю нанесення шкоди іміджу нашої поліції. – Ну, те, що помер, це недобре. Нам потрібні громадяни не мертві, а живі, обурені, захоплені революційним поривом. Були ще подібні інциденти? – Були, но не з пляшкою, а з держаком лопати. П’ять год тому назад в Томську один сержант, будучи сильно огорчоним сваркою з супругою, увів прив’язаному до тапчана місцевому журналісту в то саме місце держак від штикової лопати. – І що ж? – На жаль, допитуваний також скончався. – І в Томську не було масового повстання? – Було, Ваше Високородіє. Чоловік п’ятнадцять, не менше, родичі та колеги постраждалого виразили рєшітєльний протест, вимагали ретельного розслідування. – Ну, ось що, міністре, вашу роботу я признаю незадовільною. Ну, що зробив цей ваш поліцейський? І чоловіка задарма угробив, і протесту справжнього не викликав. – Вибачте, Ваша Великовеличністе, дозвольте виразити мнєніє. Справа не в поліції. Ми стараємося, но народ ніяк не хоче протестувати за когось. Наші люди здатні боротися тілько самі за себе, та й то… Я витримав паузу, подумав трохи і мені сяйнула блискуча ідея. – Ну, що ж, – сказав я, – якщо ми не можемо досягти масового невдоволення шляхом роботи з окремими індивідуумами, то слід подумати, як через задній прохід дійти до свідомості кожного громадянина. Як міністр, гадаєте, це можливо? Я побачив, як у міністра заблищали очі, коли в мізках його стала провертатися операція: закупити сто сорок мільйонів пляшок французького шампанського, місткість продати на розлив, а порожні пляшки… – Ні, – перервав я його роздуми, – купувати шампанське не будемо. А ось держаки… Я відшукав очима міністра лісової і деревообробної промисловості, бачу, і в нього очі загорілися, а в голові застрибали цифри. Він уже уявив собі, як виставить державі рахунок. Оскільки в рублях він рахувати не звик, він подумки оцінив держаки по двадцять доларів за штуку. Якщо отримати по двадцять доларів за штуку, і витратити два, і помножити різницю в вісімнадцять доларів на сто сорок шість мільйонів… і він уявив собі віллу в Маямі з басейном, з «каділлаком» у гаражі, гвинтокрилом на даху і яхтою завдовжки метрів сто сімдесят біля власного причалу. В цей момент він зустрівся поглядом зі мною, і вілла в його уяві зменшилась до розмірів великої квартири, «каділлак» у гаражі зостався, яхту замінив чотиримісний катер, а гвинтокрил з даху здуло вітром. Міністр напружився, щоб прочитати мої можливі думки з цього приводу, і замість квартири в Маямі розгледів СІЗО в Лефортові, камеру, повну карних злочинців, і своє місце на підлозі біля параші. Тут я зовсім опустив його на землю, телепатично повідомивши, що камери в СІЗО він може уникнути: якщо заздалегідь погодиться, що простий держак при масовому виробництві ніяк не може коштувати більше півтора долара, які й будуть негайно переведені на рахунок міністерства. Велика революція держаків

Як вже було вище сказано, уві сні події іноді розгортаються значно швидше, ніж наяву. Наяву депутати ще довго б чикались, сперечались, наводили б докази «за» та «проти», гадали б у профільних комітетах, а тут прийняли відразу в усіх трьох читаннях, і я, щоб не відкладати справу до наступного сну чи до наступної втрати свідомості, підписав відповідний указ. У ньому зазначено, що загальне держакування всього дорослого населення проводитиметься в спеціалізованих медичних установах досвідченими фахівцями (лікарями та поліцейськими) під місцевим наркозом та із застосуванням вазеліну. Вазелін потрібен для того, аби пацієнти залишились живими та здатними на сильне обурення. Мертві, як відомо, на обурення не здатні. Я відразу доповнив указ застереженням про можливі санкції проти громадян, які спробують ухилитись. Наказано, що особам, які не матимуть довідки про проходження держакування, не видаватимуться зарплати, їхні рахунки у банках заморожуватимуться та виїзд за кордон заборонятиметься. Я передбачив і можливість заохочення: першому мільйону, що пройде держакування, пообіцяв безкоштовно по пляшці горілки та баночці гусячої печінки фуа-гра від вітчизняного виробника. Після чого відбулось широке обговорення запропонованого заходу на усіх каналах телебачення. Я передбачав, що сам захід може видатись людям настільки дикунським та образливим, що вони, нарешті, обурені до глибини душі, повстануть та здійснять революцію, не очікуючи наміченої екзекуції. Але щоб хвиля народного гніву не виявилась занадто вже некерованою, я попрохав наших найбільш популярних телеведучих Кислова та Індюшкіна провести декілька ток-шоу, учасники яких виступили б «за» та «проти» держакування, і щоб ті, які «за», перемогли, але з не надто великою перевагою. Однак я недооцінив таланти цих чудових журналістів. Вони провели свої передачі так блискуче, що переважна більшість, вісімдесят дев’ять з половиною відсотків громадян нашої федерації погодились з тим, що держакування вкрай необхідне, проводиться для їхньої ж користі та для цілковитої розгубленості, котрої зазнають Пентагон, НАТО, Барак Обама та Ангела Меркель. Держаки, введені під наглядом лікарів та із застосуванням вазеліну, сприятимуть розпрямленню хребта кожного, підданого цій унікальній процедурі. Відверто кажучи, результати проведених опитувань мене здивували та засмутили, але я заспокоїв себе тим, що люди звикли похваляти всі рішення найвищого керівництва, але коли дійде до справи, вже тоді-то обурення широких народних мас буде мені забезпечено. Колись, будучи ще дитиною, я, вихований в дусі свого часу, дуже шкодував, що надто пізно народився і не міг стати учасником чи хоча би свідком Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але тепер то я був упевнений, що Велика революція держаків від мене нікуди не дінеться. Буде що розповісти дітям та онукам, якщо залишусь живим. Я не мав сумніву, що наш великий волелюбний та терплячий народ-платник податків не витерпить наготованого йому приниження та в пориві праведного гніву знесе ненависний йому режим. Знесе, на жаль, разом зі мною, але що робити? У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання. – Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні? – Навіщо? – запитала вона. – Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит. – Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить? Повернулась до Варвари. Варвара до мене: – Петя, ти що – знову мариш? Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях! – Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки. – Ви знову тут? – здивувався я. – Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами. – Ви немов кліщ, – шпигонув я. – Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція. – А що це? – Придивіться самі. Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО! ». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування! » – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування? ». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля. – Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним. Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення. Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва. А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа». Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили: – Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився: – Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок. – У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло. – Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі. – Але я з кліщем, – спробував я пояснити. – А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо. Я побачив у нього в руці пістолет і завмер. – Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали. – Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся. – Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка. – Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку. Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав: – А у вас що? Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив: – З якого району? Я розпочав: – Я з… Він знову не дав доказати: – Не ви, а кліщ з якого району? – Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського. – Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем. – Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде. Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла. – А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете. – Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув у куток. – Ходімо в процедурну, – сказав він, і вони обоє рушили коридором, а ми з Варварою поплентались за ними. Увійшли до процедурної, де він сів за стіл і став гортати якогось зошита, а вона попросила мене задерти сорочку, поглянула, виколупала комаху якимось інструментом на кшталт в’язальної шпиці, навіть не подумавши її якось стерилізувати. Але місце, де сидів кліщ, замастила зеленкою і сказала: – Все. Бувайте здорові. Коли ми з Варварою покидали клініку, вже світало. Я переживав подвійне почуття. Мені було незручно перед лікарями, що я приїхав з якоюсь дурницею на «швидкій допомозі», яка могла б везти когось, хто цього реально потребував. Природно, я злився на цю дурепу Зінулю, яка залякала мене і примусила вдатися до цієї дурнуватої подорожі. Але, звісно, я й радів з того, що звільнився від тієї тривоги, яку так чи інакше відчував по дорозі до «Скліфа». Лікарі виявилися до нас дуже люб’язними і навіть запропонували машину для поїздки назад, але ми вирішили добиратися своїм ходом і спочатку пішли пішки. Вибралися на Сухарьовку і там по Садовому кільцю бадьоро закрокували в бік Красних воріт. Був чудесний світанок бабиного літа. Сонце не визирнуло ще з-за будинків, але промені його уже посріблили шпилі висоток і куполи церков. Тримаючи дружину за руку, я йшов назустріч сонцю, що сходило, і посміхався. Чомусь згадався рядок із пісні: «Холодок бежит за ворот». А назустріч мені і попутно зі мною рухалася велика кількість людей, молодих, свіжих, сповнених сил, життєрадісних і усміхнених, як і я. Вони йшли, кожний у своїх справах, розпростерши плечі і випрямивши спини. У них була така постава, наче у всіх у них зсередини їх осанку тримав якийсь невидимий стрижень. Я почував себе щасливою людиною, можливо, тому, що мій кліщ виявився не енцефалітним, і від того, що взагалі його більше немає. А втім, справа була навіть не в кліщі, а в тих фантастичних видіннях, дотичною причиною яких він був. Видіннях, які терзали мене всю ніч, у тих снах, які мені наснились, у тому маренні, яке намарилось, і в тій реальності, що плуталася поміж маренням і сном. Я йшов і думав, яка дивовижна річ людська свідомість, які тільки картини її не провідують. Вони бувають настільки явні фізично, що навіть цілком нормальній людині, без якихось психічних відхилень, буває важко чи навіть неможливо відрізнити те, що наснилося, привиділося, уявилося, від того, що було насправді. Мої роздуми були несподівано перервані тим, що я почув вгорі якийсь стрекіт. Я задер голову і побачив, що в блідому світанковому небі, просто наді мною, витягнувши довгого дзьоба і ліниво змахуючи крильми, тримав курс на схід крупний малиновий пелікан, який супроводжували по боках два гвинтокрили Ка-52 Військово-Повітряних сил Російської Федерації. А позаду кільватерною колоною, не надто відстаючи один від одного, тяглися гвинтокрили охорони, санітарний, ветеринарний та інкасаторський.