Annotation 11 страница

Я не пам’ятаю, чим закінчилася ця лекція, але раптом я себе побачив на чолі розлютованого натовпу, і виявилося, що я і є Торквемадзе. Я біжу попереду, усі за мною, хто з палицями, хто з городніми інструментами, дехто з травматичною зброєю, а окремі навіть з автоматами Калашникова. А один чоловік тягне з собою на мотузці кулемет системи «Максим», здається, той самий, бачений мною у кінофільмі «Чапаєв». Біжимо кудись повз будинок на Луб’янці, біжимо по Іллінці в бік Красної площі, десь збоку горять перекинуті автомашини і старі автомобільні шини. Натовп великий. До нього приєдналися люди, що досі стояли на узбіччі. Приєдналися триста тисяч прихованих бійців держдепу, що вилізли з підпілля. І знову (виявилися спритниками) двадцять шість бакинських комісарів, двадцять вісім героїв-панфіловців і сорок розіп’ятих хлопчиків. Нечисленні поліцейські намагаються стримати натовп, але в них летить каміння і коктейлі Молотова. Біжучи, я помітив нашого славного градоначальника. Він стояв, притиснувшись до стіни якогось закладу, і голосно плакав, бачачи, як повсталі вивертають з тротуару керамічну плитку, до укладання якої він доклав стільки сил і старань. Але Москва сльозам не вірить, а революція триває. Дзвенить побите скло магазинів, з яких революціонери тягнуть все, що під руку попаде, і при цьому, як факти особливого героїзму, фіксують на айфони, роблять селфі на тлі вогню і розтрощених вітрин. Я біжу попереду, і мені так це подобається. Біжу і сам собі дивуюсь. Зазвичай, коли я навіть ходжу повільним кроком, у мене швидко починає боліти поперек, а тут біжу і нічого не болить, біжу як молодий, і на бігу розумію, що я й справді помолодшав. Це революційний порив зробив свою чудодійну справу. (Тому всім, хто страждає від тієї чи іншої недуги, раджу час від часу здійснювати бодай маленьку революцію, і якщо залишитеся живим, негайний цілющий ефект вам забезпечений. ) Але ось ми перетинаємо Красну площу. Підпалили по дорозі ЦУМ. Хтось кинув гранату в Мавзолей Леніна. Вперлися в Спаські ворота: вони зачинені. Обізнана людина каже: треба йти через хвіртку. Ринули туди. Там два чоловіки в цивільному, один вищий і старший, другий нижчий і молодший. Молодший вхід собою загородив, старший запитує: – Стоп, громадяни, ви куди? Пропуск є? Всі позад мене, природно, розгубилися. Я їм кажу: – Хлопці, спокуха, зараз розберемося. І звертаюся просто до старшого: – У чому справа? Чому перешкоджаєте проходженню народних мас? – Ніяких народних мас не знаю, – відповідає. – А якщо у вас екскурсія, то має бути пропуск зі списком учасників. – Який до біса пропуск? Ви хіба не бачите, у нас не екскурсія, а революція. – А-а-а, – каже він, – якщо революція, тоді справа інша. Хвилиночку. Комусь подзвонив по телефону старої конструкції з коліщатком і дірочками, забув, як називається. – Зараз, – каже, – підійде начальник охорони. Підійшов начальник охорони в старовинній формі з еполетами, розшитими золотом, і з ківером на голові. – У чому справа, товариші-панове? – Та ось, – кажу, – бажаємо взяти штурмом Кремль, у нас народна революція. Мене здивувало, що це його не здивувало. – Ну, що ж, – каже, – революція справа хороша, перевірена і схвалена товаришем Зюзю, але потрібен дозвіл. – Що? – кажу. – Який ще дозвіл? – Писемний. Від мерії. З підписом мера і круглою печаткою. А також з указанням кількості учасників і часу проведення від дев’яти до вісімнадцяти годин. Я, варто сказати, обурився. – Що це за дурня, – кажу. – Це ж революція. Ви чули, щоб Ленін питався дозволу чи Троцький? – Стосовно вказаних осіб не знаю. Але всі екскурсоводи на проведення масових екскурсій, а тим паче революцій, мусять отримувати дозвіл. Я не відступаю, гну своє. – Що це, – кажу, – за бюрократичні заковики? Та де ж ви бачили, щоб народна революція здійснювалася за папірцем? Думаєте, в дев’ятсот сімнадцятому році більшовики з папірцями йшли на Зимовий? Не було у них жодних папірців, крім, можливо, мандата, підписаного особисто товаришем Троцьким. – Гаразд, – каже начальник. – Давайте мандат, підписаний Троцьким. Я йому резонно відповідаю, що мандата, підписаного Троцьким, немає, але ось – протягую йому таємну інструкцію американського держдепу по проведенню помаранчевих революцій з особистим підписом пані Барбари Страйзен. Цей папір справив враження. Начальник довго його вивчав, подивився на світло, перевірив на зуб, сфотографував на айфон і подзвонив в адміністрацію Перодера. Але, вислухавши відповідь, повернув папір, розвів руками: – Вельми шкодую, але після введення проти нас санкцій всі вказівки американського держдепартаменту мусять проходити попередню експертизу й узгоджуватися з нашим Міністерством іноземних справ. Так що ось… Він знову розвів руками, знизав плечима, а обличчям показав повну відмову. Тим часом задні напирали на передніх і нетерпляче запитували, що там відбувається. Передні відповідали заднім: – Потрібна експертиза. Так ці слова йшли з уст в уста далі, поступово переконуючи повсталий народ, що перш ніж повставати, треба все-таки провести експертизу, пройти потрібні узгодження і отримати необхідні дозволи, резолюції і печатки. І коли діло дійшло до останнього ряду, всі стали повертатися в протилежний бік, останній ряд став першим, а на чолі його опинився Чегевар Лимонадов, який йшов позаду, а тепер виявився першим і з лозунгом «Даєш МІС! » повів народ на Смоленську площу. Але потім, як я чув, у цьому натовпі виникли серйозні розбіжності, і одні пішли далі на МІС, але не дійшли до нього, другі не дійшли до Луб’янки, треті хотіли пограбувати ЦУМ, але побоялись, четверті розбрелись і дійшли до пивниць, а п’яті взагалі відправилися по домівках, та чи всі добралися, невідомо. Але коли всі повернулись і найостаннішим виявився, звичайно, я, начальник охорони, наблизившись до мене, сказав: – А вас прошу зостатися. – І, понизивши голос до шепоту, додав: – Сам хоче вас бачити. – Мене? – здивувався я. – Саме вас. У приймальні Перодера

Все ще дивуючись, навіщо я міг здатися такій високій особі, я пішов за начальником. Спочатку мене провели через металошукач, потім черговий охоронець всього мене обмацував, знайшов у боковій кишені пластмасовий гребінець, довго крутив в руках, прикидаючи, чи можу я його використати як зброю нападу. Вирішив все-таки, що це можливо, і зоставив його в себе, пообіцявши, що якщо повернусь, він мені його віддасть. Мене збентежило те, що він сказав «якщо», а не «коли», але я вирішив покластися на долю, однак попросив охоронця, перш ніж він залишить гребінця в себе, дати мені ним причесатися. І варто сказати, він проявив розуміння, не відмовив. І ось я сиджу в дуже просторому залі, можливо, навіть в Грановитій палаті чи якійсь іншій. Вздовж стін розставлені крісла, а над кріслами до стін прибиті голови різних диких тварин: тигрів, вовків, ведмедів, оленів, лосів, кабанів та інших. І під кожною головою табличка з якимсь текстом, що його здалеку я не зміг розібрати. Я сиджу в одному кріслі, а в інших високопосадовці: міністри і генерали, яких я раніше бачив тільки по телевізору і ніколи навіть у наймарнославніших своїх думках не міг уявити, що колись ось в найближчій близькості їх побачу. Один генерал із чотирма зірками на погонах поряд зі мною дуже відомий, і, судячи по тому, що він зі мною поштиво привітався, я також виявився не невідомим йому. Сиділи мовчки. Я від нічого робити достав свій I-phone і став писати есемеску дружині. Так, мовляв, і так, ти не повіриш, але я сиджу в приймальні Перодера, поздоров мене і, коли що, не поминай лихом. – Даруйте, – пошепки звернувся до мене мій чотиризірковий сусід, – а ви тут в якій справі? Також корупційній? – Я?! – здивувався я. – А чому ви так думаєте? – Бо тут сидять всі ті, кого звинувачують в корупції. От я і думаю, що ви також у цій справі. – Та ні, – кажу, – я до корупційних схем, на жаль, допущеним не був. – Як це? – каже сусід. – Як це не був? Невже вам ніхто нічого не заносив, не відкатував? – На жаль, – кажу, – всі мимо несли, а до мене ні разу не зазирнули. – Так, – зітхнув мій сусід, – багато у нас ще несправедливостей. Посиділи, помовчали. Мій сусід сидів, опустивши голову, і ворушив губами, можливо, безгучно репетирував свою оправдальну реляцію чи згадував десять біблейських заповідей. – Даруйте за цікавість, – звернувся я до нього, – а в чому вас конкретно звинувачують? – Та в дрібницях, – сказав він і пояснив суть. Йому, котрий займав посаду начальника управління речового постачання армії, було видано сто мільйонів рублів на купівлю байкових зимових кальсонів солдатам строкової служби. Він закупив замість кальсонів сатинові труси. Він сам, коли був молодим, соромився ходити в кальсонах, отож подумав, що й солдати нададуть перевагу трусам перед кальсонами. Він зекономив на цьому зі ста мільйонів сімдесят, які поклав на свій рахунок в офшорному банку. А тут вдарили спочатку санкції, а потім і морози. В результаті санкцій рахунки його виявилися замороженими, а в результаті морозів солдати собі дещо відморозили. А його притягли до відповідальності. Це рішення здавалося йому несправедливим, бо раніше, починаючи приблизно з капітанського звання, він завжди робив щось подібне, і нічого, сходило з рук, а тепер потрапив під кампанію боротьби з корупцією. Сидів тут і сам міністр оборони, якого раніше, враховуючи його об’єми і розмір одежі, називали Екстра-Екстра-Лардж міністром, а тепер, враховуючи статус, що помінявся, стали називати Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністром. Так ось він, коли був уже Екстра-Екстра, але ще не Екс, маніпулював не мільйонами, а мільярдами, купав свою коханку в шампанському і парному молоці і по-чесному розділяв з нею військовий бюджет: половина країні, половина собі, половина коханці. Ви скажете, за правилами арифметики тут щось не сходиться, але за його правилами до пори до часу все сходилося. Законну дружину при цьому він своєю увагою обминав, порушуючи правило іншої арифметики. Річ у тім, що його дружиною була донька великого начальника, більшого навіть, ніж сам цей міністр, і раз уже тобі з таким чоловіком довелося породичатися, так будь їй вірним до гробу згідно відомого українського прислів’я: бачили очі, що купували, – їжте, хоч повилазьте. Так ось, коли б він їв, що купив, і як гарний сім’янин ділив бюджет з країною і дружиною, йому могли б просто поставити на вид. Або оголосити догану. Чи навіть похвалити за спритність. Але в цьому випадку його чекало суворе покарання, що було видно з виразу його обличчя і стану тіла, струшуваного дрижаками, наче заквашене тісто під час землетрусу. Коханка також чекала високого суду, але не тремтіла, а, намагаючись відволіктись від похмурих думок, сиділа в куточку і складала поему, присвячену нічній рожевій піжамі Екстра-Екстра-Ларджа, яку знайшли в неї під час обшуку. Її виявили в той момент, коли в ній знаходився сам міністр. Міністра тоді з піжами витрусили і повели, а піжаму зоставили, і цей предмет одягу тепер надихав коханку на високу творчість, що негайно розповсюджувалася широкими просторами інтернету. Всю поему про піжаму я не запам’ятав, але окремі рядки застряли в моїй слабіючій пам’яті: Ах, піжама, піжама, піжама,
Ти колись ізо мною лежала,
А тобою сповите тіло
Від любові й бажання тремтіло.
Ах, піжама, пропахла ти потом,
Мені кажеш ти знову про пристрасть,
Але в тобі нема вже чогось там,
Або, може, нема вже когось там,
Мого щастя утрачена пристань.

Коли хочете знати мою думку, то віршик навіть зовсім не кепський. У ньому присутня навіть деяка віртуозність, коли перша асонансова рима «піжама – лежала» переходить в ординарну – «тіло-тремтіло». Поряд з поетесою сидів один дуже значний чиновник і тремтів не від любові й пристрасті, а від страху. Він переїхав на смерть маленьку бабусю, що переходила вулицю по пішохідному переході при зеленому світлі світлофора, і тепер також злегка хвилювався. Тут-таки знаходилися у повному складі члени кооперативу «Водосховище», яких злостиві опозиціонери звинувачували в тому, що вони свої мільярди придбали не зовсім чесним шляхом і переховали за кордоном. Вони прийшли зі скаргою, що якісь західно-східні країни ввели проти них якісь секторальні санкції, позбавивши їх можливості доступу до своїх рахунків і нерухомого майна. Вони також хвилювались, побоюючись, що Перодер відмовить їм у повному покритті їхніх збитків. І лише один молодий чоловік у ближньому кутку ні про що не хвилювався. Він сидів спокійно і на своєму айфоні писав есемески коханій дівчині, що чекала його надворі. Цей чоловік, коли я запитав, за що його сюди привели, відповів: – Практично ні за що. Але заплаканий поліцейський, що сидів поряд, розповів, що під час заворушень на Трясинній площі молодий чоловік вигукував обурливі слова: «Крим – не наш», а його, поліцейського, котрий пояснював йому за допомогою кийка, що Крим – наш, вдарив долонею по касці. Чим вчинив стражеві порядку невимовні фізичні і моральні страждання, від чого той втратив сон і апетит і постійно плаче. Ну, якщо перераховувати всіх, то не можна не згадати ще одного губернатора дуже великої і успішної області, якого я багато разів бачив по ящику. Спочатку як члена провідної політичної партії, успішного керівника великої області і великого православного патріота. А не далі як вчора знову показали його, як ватажка організованого злочинного угрупування. Не лише його самого показували, але ще показали шістдесят кілограмів прикрас, золотих, платинових, брильянтових, рубінових і смарагдових, всілякі браслети, сережки, якими можна було обдарувати значну частину жінок його губернії, продемонстрували також набір наручних годинників, деякі вартістю до мільйона доларів і ручку-самописку такої самої ціни, а ще й самі гроші – скількись мільярдів в усіх валютах розклали великими різнокольоровими пачками по всій підлозі великої кімнати, це було, звичайно, видовище. Ми з Варварою разом все це дивилися, і Варвара, пригадую, здивувалась: – І за що ж його, бідного, посадили? Видно, комусь чимось не догодив. – При чому тут догодив – не догодив? – заперечив я. – Ти ж бачиш, скільки він накрав. – Ех ти! – заперечила вона. – Дожив до таких років, а досі не зрозумів, що крадіїв мільярдів за злодійство не садять. А садять, якщо чимсь не догодили. Доки я згадував нашу розмову з Варварою, черга в приймальні зменшилась. Тих, що сиділи під дверима, один за одним запрошували всередину, і я бачив, що кожен із них з’їжується, стає маленьким-маленьким, іноді здається, що зараз перетвориться в щось мізерне, не більше за кліща. При цьому кожен викликаний всередину втискується повільно, а звідтіля вилітає кулею. Його якісь люди беруть під руки і виводять в різні двері. Першого вивели, і тут-таки почувся неголосний хлопок. Генерал, замінювач кальсонів трусами, здригнувся. Потім другого вивели – і знову хлопок. Він знову здригнувся, поглянув на мене і сказав пошепки: – Як ви гадаєте, що означають ці звуки? Їх там розстрілюють? – Та ні, – кажу, – що ви? Як ви могли таке подумати? У нас смертна кара заборонена. – А що ж там хлопає? – Та двері хлопають. – Ви так гадаєте? – але сумнівається. – Мені здається, зазвичай двері хлопають якось не так, а так хлопає пістолет з глушником. І потім при кожному хлопку здригався, доки не викликали його самого. Він увійшов, через хвилину вийшов зі смутним обличчям і встиг мені шепнути, що отримав попередження про неповну службову відповідність. Після нього покликали Екс-Екстра-Екстра-Лардж міністра, який тепер з огляду на всі переживання, які йому випали, одне Екстра втратив, похудав і міг би поміняти одяг на лардж з одним екстра. Міністр скоро вийшов цілий і неушкоджений, але з суперечливими почуттями. Його оправдали при умові, що повернеться до дружини, зобов’язується не менше двох разів на тиждень добросовісно виконувати подружні обов’язки, а в покарання за корупцію внесе до казни штраф – двісті рублів. Зі штрафом він погодився, але зостався під сумнівами, що краще – повернення до дружини чи тюрма. Того, що переїхав бабусю, також простили, прийнявши до уваги, що вона переходила вулицю на зелене світло, але, будучи підсліпуватою, могла б піти і на червоне. А оскільки вона вже явно перевищила поріг середньої тривалості життя в нашій країні, пенсійний фонд знайшов необхідним оголосити тому, хто наїхав, подяку. Членам кооперативу «Водосховище» були обіцяні компенсації збитку, нанесеного секторальними санкціями з державного бюджету. Що ж стосується молодого чоловіка, то він за звіряче побиття поліцейського отримав по заслузі. Не пам’ятаю точно, трієчку, п’ятірочку чи семірочку в таборі загального режиму. Коли цього злочинця вивели в наручниках, я в залі зостався один і в чеканні, що ось-ось викличуть мене, став шептати «Отче наш», якого я знав до «І не введи нас у спокусу, але позбав од лукавого». Дочитав до «лукавого» – не викликають. Знову прочитав стільки ж – не кличуть. Став заспокоюватися, думати, що раз я хабарів не брав, бабусь не давив, поліцейських не бив, мене привели сюди зовсім з іншого приводу. А якщо навіть мене жде найсуворіша покара, то й гаразд. А й справді, чого мені боятися? Якщо розстріляють, то це краще, ніж вмирати в муках від енцефаліту чи бореліозу. В моєму віці взагалі розстріл можна розглядати як евтаназію, позбавлення від страждань, що неминуче супутні старості і близькій агонії. Коротше, я заспокоївся і став чекати смиренно, поклавши руки на коліна. Потім вирішив розім’ятися і пішов вздовж стін, розглядаючи голови прибитих до стіни тварин і читаючи, що написано на табличках під ними. На першій загальній великій табличці було написано, що Його Високопревосходительство Перодер, піклуючись про збереження нашої дикої природи, постійно займається порятунком від знищення різних тварин, особливо рідкісних, занесених до Червоної книги. Так ось, на окремих табличках під кожною з червонокнижних тварин було вказано, що це було врятовано особисто Його Високопревосходительством Перодером в уссурійській тайзі. А це в підмосковному лісі. А це в тундрі. А це десь іще. Розглядаючи ці експонати, чи, можливо, їх краще назвати трофеями, я задумався, чи можна вважати нормальним спосіб порятунку диких тварин шляхом прибивання їхніх голів до стінки. Але думки своєї до кінця не додумав, бо в дальньому кутку відкрилися різьблені двері і через весь зал мимо мене пройшов чорний худий чоловік, якого я відразу, уявіть собі, упізнав. Це був чоловік Зінулі – Іван Іванович, Ванюша, Котик, з яким вона перешіптувалась, коли вони, думаючи, що я або сплю, або знаходжуся в комі, говорили про можливість мого незцілення. Він йшов з пластмасовим відерцем, в якому щось плюскалось, і зник за дверима в кабінет Перодера, і мене це дуже сильно насторожило. Бо якщо він з самим Перодером почне обговорювати те, про що говорив із Зінулею, то цілком може так трапитися, що я звідсіля не вийду і мій гребінець достанеться охоронцям. Мої роздуми були перервані тіткою з цинковим відром і шваброю. Підіткнувши суконну спідницю, вона стала занурювати швабру у відро і протирати підлогу, бурмочучи при цьому собі під ніс: – От ходють тут всякі, ходють і ходють, топчуть і топчуть. І де? В Кремлі? Тут цар ходив босий. А ви роззутися не можете? Боїтесь, що ботінки зіпруть? Та кому ж вони нужні, стоптані? Незабутня зустріч

Тут вийшов Зінулін чоловік і, проходячи повз мене в зворотній бік, «Можете пройти, – сказав голосно, а пошепки додав: – Якщо побачите, що Його Високопревосходительство виглядають якось незвичайно, не дивуйтесь, вони знову перевтілились». Добре, що він сказав це мені заздалегідь. Я увійшов і побачив також пристойних розмірів зал, яскраво освітлений кількома багатоярусними кришталевими люстрами, з довгим столом для багатолюдних засідань, який дальнім кінцем впирався в другий стіл, великий, письмовий, з чорного дерева, з вирізьбленими на фільонках різними птицями і з висячим на всю стіну позолоченим, а може, навіть і цілком золотим зі смарагдовими очима двоголовим птахом. Але не орлом, а самі зараз здогадаєтесь ким. А за цим столом сиділа незвичайна істота, яка може тільки приснитися чи привидітися в гарячковому маренні, в якому я, можливо, й знаходився, про що чесно попереджаю. Але я бачив її цілком явно і настільки реалістично, що це нічим іншим, крім марення, бути просто не могло. Істота була з людським тулубом, одягнута у звичайний темний костюм з білою сорочкою і краваткою у цяточку, але голова у цієї істоти була пташина, вірніше сказати, пеліканяча з рідким рожевуватим пір’ям на голові. Ви можете мені нагадати, що цю істоту я вже бачив, коли в іншому маренні вона мчала вулицями Москви на триколісному мотоциклеті, але ж тоді я думав, що це просто маскарад, що голова людська, а дзьоб несправжній, але тепер, з близької відстані, я побачив, що й голова, і дзьоб – все найнатуральніше, не приклеєне, не пригвинчене шурупами, не прикручене дротом, а таке, що природним чи, навпаки, неприродним чином виростає з людського тіла. Істота уважно дивилась на мене, моргаючи напівпрозорими повіками і ворушачи дзьобом, що лежав поперек столу на всю його ширину. А ось цей золотий двоголовий птах, який ринув в розіп’ятому вигляді над Його Високопревосходительством, був… ви вже, звичайно, здогадались… також пеліканом з настовбурченими в різні боки – захід – схід – півметровими дзьобами. Коли я все це угледів, мені, правду кажучи, стало дуже не по собі. Навіть коли б не було цих пеліканів, того, що сидить за столом і того, що завис на стіні, я б і тоді сторопів. Бо взагалі торопію перед високим начальством. Входження до кабінету, де людина такого високого польоту творить свої таємничі і не завжди зрозумілі мені державні діла, мене завжди вкидає в неминучий і некерований трепет. Але тут мене просто кинуло в жар і дрож. У мене ноги ослабли, а руки так тремтіли, наче на мене несподівано напав дідусь Паркінсон. Пройшовши приблизно половину відстані від дверей до столу Перодера, я зупинився на півдорозі, відчуваючи, що ноги далі не йдуть. Але тут почувся знайомий голос, негучний і привітний, який сказав мені: – Ну, що ви завагались, не соромтесь, проходьте. Легко сказати «проходьте», але спробуйте пройти, коли черевики над силу відриваються від підлоги, наче намазані клеєм. Все-таки я якось наблизився. Істота, не встаючи зі свого місця, подала мені руку. Це була звичайна людська рука з долонею, але з перетинками між пальцями. Істота не могла встати зі свого місця, бо сиділа, даруйте, голим задом на яйцях великого розміру. На пеліканячих. Сидільна частина його крісла була корзиною, сплетеною з вербового гілля, і там лежали три чи чотири великих яйця, ось чому Перодер вітав мене сидячи. Тут-таки я згадав нічну розповідь Івана Івановича. Зрозуміло, що, побачивши таке, я сильно розхвилювався. Коли я протягував свою руку у відповідь, вона дуже сильно тремтіла. Навіть не можна сказати, що тремтіла, а теліпалась, мов собачий хвіст. Можливо, це було проявом бореліозу. Я це теліпання ніяк не міг вгамувати і потрапити в його руку. Але він мою у повітрі перехопив і міцно так стис, намагаючись стримати ті конвульсії, в яких вона билась. – Заспокойтесь! – сердито сказав він. – Що це ви так тремтите? У вас що, лихоманка? Я кажу: – Зовсім ні, Ваше Високопревосхо… Він одверто поморщився: – Цього не потрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем. Я зніяковів. Бо це ж по-дурному мені в моєму віці і при моєму сякому-такому становищі в суспільстві так ось дрижати перед всяким Іваном Івановичем. Навіть якщо він дуже великий Іван Іванович. Навіть якщо найголовніший Іван Іванович. Він наче вловив мою думку і висловив свою: – Так, я головний Іван Іванович. Але водночас я простий Іван Іванович і дуже навіть доступний Іван Іванович. Він сказав це з дуже доброзичливою інтонацією, і мені здалося, що мені й справді нічого турбуватися, ніщо зловісне мене тут не очікує. Все-таки не можу зрозуміти, чому ці ссавці, тварини, які своєю будовою більш чи менш схожі на нас, а деякі навіть більш, ніж менш, чому ніхто із них не може наслідувати нас у вимові звуків людського мовлення, а птахи – папуги, ворони, шпаки з дзьобами – легко це роблять. Колись у мене був папуга Кирюша. Так він взагалі будь-які звуки, які чув, включаючи гавкіт собаки, плюскіт води, гудіння реактивного двигуна, дзвінок телефону, імітував так, що навряд чи подібне міг виконати якийсь пародист. А мене він так передражнював, що моя дружина іноді його мову сприймала за мою, коли думала, що я хильнув. Однак я відхилився від теми. Бачачи, що Перодер, як мені здалося, ставиться до мене цілком дружелюбно, я поступово заспокоївся, а він запропонував мені сісти і вказав дзьобом на крісло збоку від стола, бо не з боку до його стола примикав той довгий стіл для засідань. – Щось вип’єте? – люб’язно запитав він. – Та ні, дякую, нічого не хочу, – відповів я, сподіваючись, що розмова наша буде не тривалою і мені вдасться покинути цей кабінет живим і здоровим. – А мені, зізнаюсь, захотілося перекусити, – сказав він. Пірнувши дзьобом у відро, він витяг дрібного карасика, що зблиснув в електричному світлі, і негайно заковтнув, а я захопленим поглядом супроводив його рух. – Бажаєте також? – запитав він, невірно зрозумівши моє захоплення. – Прошу. – Миттєвим порухом дзьоба він вихопив із відра ще одного карасика і кинув на стіл, де бідна рибина стала дригатися, як я пару хвилин тому. – Ні, ні, – про всяк випадок я відсунувся, – я, даруйте, живу рибу не їм. – Ну й даремно, – сказав він, підхопивши і проковтнувши цю рибку, і мені здалося, що я навіть угледів, як вона просковзнула йому в шлунок і там завмерла, згорнувшись кілечком. – Дуже навіть даремно, – повторив він. – Сира риба містить багато корисних жирів, вітамінів і мікроелементів. – Помовчав, заглибився в себе, прислухаючись до процесу травлення. Отямився від якоїсь високої думки (у них, перших осіб держав, завжди думки високі, низьких, як у нас, не буває). – Ага, так із чим ви до мене прийшли? Я розгубився. – Та я, власне, ні з чим. Не рахуючи кліща. – Кліща? – звів він брови. – Це в якому розумінні? – У найзвичайнісінькому, Іване Івановичу. Я був у лісі, збирав гриби і – коротше – ось тут у мені сидить кліщ. Але вибачайте, з такою дурницею до вас я б ніколи не наважився… – Ну, чому ж, – милостиво посміхнувся він. – До мене якраз зі всякими дурницями тільки й ходять. У нас, бачте, країна така, що без першої особи держави ніхто нічого вирішити не може. Навіть приєднати якийсь півострів самі не можуть. До мене біжать, брати чи не брати? Що за питання? Гамлети теж, їдрі їх мать! Та в нас не тільки люди, а й дикі істоти розбестилися. Ніхто не хоче виконувати свої обов’язки. Тигри в тайзі не бажають полювати, ліньки їм бігати за дичиною. Віддають перевагу сидінню в клітці в зоопарку, щоб їм щодня готове м’ясо в дірку совали. Птахи відмовляються розмножуватися. Одна пара малинових пеліканів зосталася на всьому білому світі, а й ті не бажають на власних яйцях сидіти. І нікому іншому доручити не можна. Сам сиджу і сам поступово перевтілююсь. Ви ось, я знаю, вважаєте, що я державою погано керую, затискую демократію, не борюся з корупцією, а коли мені всім цим займатися, якщо стільки моментів, що відволікають? Я, звісно, з ним сперечатись не можу. Бо хто я і хто він? Однак я пам’ятаю, що я громадянин і мушу, раз уже випала така нагода, згадати Гавриїла Державіна, котрий істину царям з посмішкою казав. От і я посміхнувся й кажу: – Ваше, – кажу, – Височайше Восходительство, Іване Івановичу. Цілком і повністю з вами згоден, тваринний світ у нас не такий, як треба, та й народець, чесно кажучи, лінькуватий і збайдужілий. Нездатний на щось отаке. Хоча на випадок чого, завжди готовий віддати своє життя за щось таке, хоча б і за вас. За відсутністю нічого іншого чогось вартісного. Але який уже є, і ви, його батько, мусите не тільки про пеліканів, але й про народ піклуватися. Ось ви, як випаде хвилинка, підніміться зі свого гнізда і з висоти пташиного польоту роздивіться, що відбувається у нас. Корупція жахлива і злодійство, політичні вбивства і вбивства просто сп’яну. Жінки в п’яному стані зачинають дітей, а потім добре, коли в пологовому будинку залишають. А бувають випадки, не повірите, в сміттєпровід викидають. Більше того. Людоїди зустрічаються. Самотнім жінкам, по ночах. Я читав про одного, він жінок ґвалтував, убивав, а потім варив, смажив, готував різні страви і пригощав гостей. А яка у нас нерівність! Одні вергають мільярдами, інші в кишені дрібняками дзеленчать. Пияцтво, наркоманія, низька народжуваність, висока смертність. Законів немає. Той, що вкрав мішок картоплі, сидить в тюрмі, а хто присвоїв мільярди, будує палаци. Він спохмурнів і похрумкав дзьобом. – Хто присвоїв мільярди… Це ви на мене натякаєте? – Ні, в жодному разі, Іване Івановичу. Не натякаю. Правда, читав в інтернеті, що у вас сорок чи сто сорок мільярдів доларів. – І ви в це вірите? – Я б міг у це повірити, якби міг уявити. – А ви не можете? – Аж ніяк. – Дивно, – сказав він. – А мені казали, що ви письменник і навіть трохи фантаст, а така скромна уява. Невже не можете дорахувати бодай до трильйона? Своєю чемністю він так прихилив мене до себе, що я осмілів і вирішив відкрити йому очі на те, що до перших осіб держави не завжди доходить. – Дорогий Іване Івановичу, – сказав я йому, – мудрий, великий і любимий наш Перодер… Я бачив, що початок йому сподобався, отож, продовжив: – Я звертаюся до вас, як стара людина, що чимало побачила на своєму віку і наприкінці життя до розуміння чогось таки дійшла. Мені здається, ви недооцінюєте своїх можливостей. Доля піднесла вас на вище місце у великій державі. Опинившись на такому високому посту, я певен, ви не могли не задуматися, чому наша країна така бідна, коли вона така багата. Доля, піднісши вас на цей високий пост, дала вам шанс вивести країну з тупика, в який її загнали ваші попередники, і ввійти в історію великим реформатором. Я знаю, перед вами багато спокус, і серед них спокуса насолодженням владою і доступ до всіх багатств країни. Те й інше дозволяє вам жити в розкошах і безтурботності, пити дорогі вина і смакувати вишуканою їжею. Ви можете отримувати будь-яке доступне людині задоволення, плаваючи на океанських яхтах, літаючи на надзвукових літаках, гарцюючи на кращих скакунах, катаючись на триколісних мотоциклах, спускаючись на морське дно в глибоководних батискафах, піднімаючи на поверхню древні амфори, які очікували вашого занурювання тисячі років. Відтоді, як ви зайняли свій високий пост, ви знайшли в собі багато талантів, яких раніше самі в собі не помічали. Ви з першого разу оволоділи мистецтвом керування стратегічним бомбардувальником і винищувачем останнього покоління. Коли ви виходите на лід проти команди кращих хокеїстів країни, жодному воротарю не вдається врятувати ворота від пущених вами шайб, а коли б ви взялися за шахи, жоден гросмейстер не уникнув би швидкого мата. Нещодавно я був свідком того, як світові музикальні світила були в захопленні від того, як здорово ви виконали на роялі одним пальцем мелодію, для якої їм іноді і десяти пальців малувато. Займаючи найвищу посаду в державі, ви отримали можливість керувати мільйонами людей, здійснювати грандіозні плани будівництва мостів, зимових курортів, олімпійських ігор, футбольних чемпіонатів і масштабних військових маневрів. Ви можете розпочати і переможно завершити війну з якоюсь невеличкою державою, приєднати до нас якісь території, які нікому не потрібні, і примусити наш великий і музикальний народ співати старий гімн на новий лад. Я розумію, яке задоволення отримуєте ви, коли їдете в Кремль чи куди ще, і заради вас одного зупиняється весь рух, тисячі автомобілів, не виключаючи машин «швидкої допомоги», поліцейських, пожежних і аварійних, завмирають в безглуздих пробках. І ще дуже важливе: відтоді, як ви зійшли на вершину, на якій зараз знаходитесь, багато людей знайшли в вас такі достоїнства, які бувають несумісні в межах однієї людської особистості. Жінки вважають вас вродливим і сексапільним, вони захоплені вашою ходою, поставою, вашим поглядом і тембром вашого голосу. Чоловіки поважають вас за притаманну вам державну мудрість, безкомпромісність і мужність. Поети присвячують вам хвалебні оди. І, нарешті, пересуди доносять, що ви проявили себе як геніальний бізнесмен, за короткий час ставши найбагатшою людиною у світі. Але всі ці можливості і привілеї, легкі спортивні перемоги, обожнювання жінок, лестощі чоловіків, захоплення поетів і навіть накопичена вами згідно чуток велика грошова маса, повірте мені, не варті одного плювка в порівнянні з тим, що ви могли б надбати, якби були по-справжньому честолюбним, готовим використати свої сьогоднішні можливості на благо своєї країни і для прославлення на віки власного імені. Прошу вас заради Росії, її народу і себе самого, відверніться від цих спокус, плюньте на ці вілли, палаци і яхти, відверніться від підлабузників і брехунів, що оточують вас, віддайте ваші мільярди, якщо вони у вас є, на лікування дітей, хворих раком, на лікування дорослих від алкоголізму, цирозу печінки і альцгеймера, на будівництво доріг, з якими у нас біда навіть гірше, ніж з дурнями, розпустіть цей чортів парламент, відстороніть від влади людей, що спіймані на корупції, бодай тих, кого ви особисто знаєте (а ви знаєте багатьох), віддайте їх до суду, не жорстокого, а справедливого, не вигороджуйте своїх дружків. Насправді ж, вони ваші найлютіші вороги. Вони вас потоплять, а потопивши, відвернуться і зроблять вигляд, що незнайомі. Проведіть чесні вибори на всіх рівнях. Зробіть Росію нормальною, цивілізованою європейською країною, щоб її громадяни не соромились, але й не дуже пишалися, що вони її громадяни. Зробіть все це, і ви прославитесь на всі часи як мудрий, гуманний, безкорисливий правитель, народ вас поважатиме, ваші нащадки і нащадки всіх росіян, що живуть нині, вами пишатимуться і казатимуть про вас захоплені слова, коли від них не буде жодної вигоди, але саме тоді і вартість їх буде значно вищою, ніж зараз. Зробіть це. Не дожидайте революції знизу, самі проведіть її. Я говорив уривчасто, швидко, захлинаючись, побоюючись, що він мене переб’є і не дасть договорити до кінця. Але він проявив терпіння. Навіть коли я закінчив, він іще підождав, даючи мені можливість додати те, що я, може, упустив. А потім запитав: – Це ви чию думку висловлюєте? Чи не американського держдепартаменту? Це його припущення мене образило і покоробило. – Іване Івановичу, – сказав я, – побійтеся Бога. Невже ви і ваші прибічники не можете собі уявити, що звичайний громадянин нашої країни може сам, без всілякого держдепу і цілком безкорисливо переживати за долю своєї батьківщини і народу, котрий досить настраждався і бажає жити в мирі, спокої, без жодних катаклізмів і війн? – А що каже про це сам народ? – Народ, – кажу, – нічого не каже. Він, як завжди, відмовчується. – Саме так, – сказав він, – народ відмовчується. А з народом, який мовчить, хіба можна побудувати щось вартісне? Пробували з ним комунізм побудувати, не вийшло. Капіталізм – тим паче. Він тільки на те й здатен, що працювати абияк, красти, пиячити, бешкетувати, влаштовувати поножовщину. Право вибору його пригнічує, він жде завжди підказки, за кого саме голосувати, і сподівається, що за те, що він потрібним чином проголосує, йому що-небудь дадуть. А гроші, ви не повірите, я готовий від них, скільки в мене їх є, відмовитися і віддати народові, але він же їх все одно проп’є, і знову у нас не буде ні лікарень, ні доріг, і кількість дурнів не зменшиться. Ні, милостивий пане, з таким народом нічого путнього не зробиш, а як його зробити іншим, я не знаю. – А я знаю, – сказав я, сам дивуючись своїй нахабності. Він повернув до мене дзьоб: – Підкажіть. Я про всяк випадок запитав: – А ви не розгніваєтесь? Він сказав «ні», і я, вирішивши, будь що буде, сказав головне: – Я вже натякнув. Потрібна революція. – Революція? – перепитав він і клацнув дзьобом. – Так, – підтвердив я, – революція. Але не якась така страшна, зі стріляниною, кров’ю, грабунками і розбоєм. Така революція, знаєте, хороша, м’яка. – Бархатна, чи як? – Ну, бархатна чи вельветова, чи шовкова, важливо не визначення, а суть. Щоб пройшла революція в головах. Щоб люди зрозуміли, що живуть вони неправильно і щоб захотіли жити правильно. Так сказав я і затамував подих: що він відповість? Чи нічого не відповість, а гукне варту. Навіть думати про те, що станеться зі мною тоді, не хотілося. Але відповідь його виявилася для мене несподіваною. – Цілком з вами згоден, – сказав він спокійно. – Але революція це таке діло, в якому, ви самі знаєте, без народу не обійтись. А наш народ, як ми вже вияснили, надто терплячий і пасивний і, що з ним не чини, відмовчується. На мирну революцію він зовсім не здатний, а щоб провести революцію справжню, його треба якось сильно зачепити, збудити, образити й озлобити. Йому треба влаштувати дуже погане життя, щоб він захотів жити добре. – Так ось і зробіть це! – закричав я. – Постарайтесь зробити життя ще гіршим, ніж є. – Легко сказати, – зітхнув він. – Хіба ви не бачите, що я стараюсь? Я багато чого роблю, щоб народ озлобити, але ви ж бачите, він незлостивий і, тим паче, необразливий. Все терпить, втішаючись тим, що раніше гірше було. І це правда. Раніше людей заганяли в колгоспи, розкуркулювали, розкозачували, розкарячували, висилали до Сибіру, морили голодом, саджали за колоски, розстрілювали за анекдот. Але якщо навіть таким чином не вдалося вивести народ із себе, що ж я сам-один можу з ним зробити? Він занадто хороший. Добрий, довірливий, терпеливий. – Згоден, – кажу. – Він хороший, він добрий, він довірливий. Але невже зовсім неможливо його якось так прищучити, зробити йому щось таке, щоб він, прокляттям заклеймований, весь, як один, підвівся во гніві і пішов вперед зорі назустріч із сокирами, вилами й автоматом Калашникова? – Та куди ж уже більше? – сказав Перодер і гірко покивав дзьобом. – Ми вже й так усі стараємося – і я, і дума, й уряд. Приймаємо антинародні закони, збільшуємо плату за ЖКГ, фальсифікуємо результати виборів, розганяємо мирні демонстрації, давимо людей на зупинках, забороняємо порятунок сиріт, знищуємо природу, збільшуємо, з одного боку, кількість олігархів і з другого боку, кількість тих, що живуть за межею бідності, оголошуємо війну, а народ все одно терпить і вірить, що з ним інакше чинити не можна. Що я іще можу зробити? – Щось та й можете, – сказав я упевнено. – Може, і ви могли б? – запитав він, пришкулившись. – На вашому місці міг би, – відповів я, не подумавши і не передбачаючи, до яких наслідків призведе мене ця безумна відповідь. – На моєму місці, – мовив він задумливо. – Моє місце – це керівництво величезною складною державою. Ви гадаєте, що могли б справитися? – А чому б і ні? – відповідаю я легковажно. Це його явно розгнівало. – Що значить, чому б і ні? Для того, щоб керувати такою державою, це ж треба мати особливі здібності. – Та що ви кажете, – махнув я рукою, забувши, з ким спілкуюся. – Та нашою державою які тільки дурні, ідіоти і параноїки не керували, і нічого, справлялися. Я хотів розвинути свою думку далі і навести конкретні приклади, бодай ті, що сталися за останні років дев’яносто. В одного був сифіліс мозку, за що чи в результаті чого він і був проголошений генієм усіх часів і народів. Другий був кінченим варнаком, постійно порушував усі людські закони, мільйони людей розстрілював, розкуркулював, заганяв у колгоспи і тим самим відновив кріпосне право в найгіршому вигляді. Чесних і талановитих людей перетворював у табірну пилюку, бездарно командував збройними силами і за це, заплативши мільйонами життів, присвоїв собі звання генералісимуса і славу найвеличнішого полководця. Третій відновлював «ленінські норми», дякуючи чому на свободу вийшли десятки тисяч людей, котрі сиділи ні за що, але діяння другого засудив частково, тому люди шістдесят років мізкують і не можуть знайти відповідь на запитання, чи є користь у злодійстві. Він же висував різні дурнуваті ідеї. Прагнучи зберегти колгоспну систему, засівав всю країну кукурудзою, наздоганяв і переганяв Америку і за двадцять років обіцяв збудувати комунізм. Четвертий любив присвоювати собі військові звання і заслуги полководця, нагороджувати себе орденами і до кінця свого правління виявився маршалом, п’ятиразовим героєм, лауреатом найвищої літературної премії і, як патякали злі язики, упав під вагою навішаних на нього нагород. П’ятий вирішив, що вся справа в слабкій загальній дисципліні, велів ловити людей в лазнях і кінотеатрах і запитувати, чому вони вдень не працюють, але всіх переловити не встиг і невдовзі помер, від усього надірвавшись. За ним зійшов на трон шостий, зовсім слабосильний, якого з самого початку водили попід ручки. Він, як казали, приступив до виконання обов’язків, не приходячи до пам’яті, і через дванадцять місяців помер. Сьомим був молодий і сповнений сил реформатор. Він намагався систему перебудувати і зміцнити, але вона під його керівництвом розвалилась і впала в руки восьмому, тимчасовому демократу, який керував країною між інфарктами і запоями і якось з похмілля передав управління дев’ятому… Тут я себе зупинив, радіючи тому, що всі ці приклади я привів сам собі подумки, а мій співбесідник, як я зрозумів, думок читати поки що не навчився. На вголос висловлене судження не розгнівався і навіть навпаки. – Ну що ж, – сказав він, поскрипуючи дзьобом, – якщо ви вважаєте, що нашою державою може керувати будь-який дурень, – при цьому іронічно глипнув на мене, – давайте спробуємо. Прикривши очі напівпрозорими повіками, він надовго завмер. Напевне, думав. Важко думав. Потім раптом ожив, стрепенувся, рішуче стукнув дзьобом по столу. – Так, – каже. – Я згоден. Оголошую вас своїм наступником. – Мене? – Я не повірив своїм вухам. – Ви жартуєте. – Ніскілечки. От ви знаєте, мені чимало людей заздрять, мріють зайняти моє місце і шепочуть один одному на вухо, що я його ніколи добровільно не уступлю і тому мене потрібно скинути, посадити чи вбити. – Що ви кажете? – закричав я з обуренням. – Хто ці підлі люди? – Ах, – печально зітхнув він, – якби я знав. Адже коли досягаєш мого становища, ти виявляєшся негайно оточеним людьми, які висловлюють тобі любов, відданість і захоплення. Захоплення твоїм зовнішнім виглядом, поставою, мудрістю і рішеннями, що ти їх приймаєш. Ніхто не сміє піддати сумніву правильність твоїх слів і дій, ніхто не оспорить твої наміри. Ось так з дня на день тебе стрічають широкими посмішками, тобі говорять компліменти, тобою захоплюються, а що за всім цим стоїть, які інтриги плетуться за твоєю спиною, ти дізнаєшся лише тоді, коли тебе викинуть з твого кабінету і ти побачиш, що ніхто тебе не любить, ніхто тобою не захоплюється, ніхто тобі не скаже доброго слова і не пожаліє, і якщо тебе потягнуть на ешафот, ніхто інший, як твій шалений противник, скаже: «Ну, це вже занадто! » Мушу зізнатися, що до особистої зустрічі з Перодером я до нього не відчував жодних симпатій і не дуже вірив свідченням людей, яким довелося познайомитися з ним раніше. Ці щасливчики стверджували, що при особистому спілкування Їх Високопревосходительство справляє враження виключно скромного, відкритого і чарівного чоловіка. Тепер особисто я в його чарівності переконався, і почуття ніжності до його становища заповнило мої груди. І мені захотілося йому сказати, і я сказав: – Господи, Іване Івановичу, ну навіщо ви себе такими ненадійними людьми оточили? – Ха, – сказав він і курликнув по-журавлиному, а може, по-пеліканячи (я до цього не чув, як курликають пелікани), – ось коли ви займете моє місце, ви самі не помітите, як вони вас оточать, візьмуть в кільце і нікому, на них не схожому, не дадуть крізь це кільце пробитися. Коли б ви знали, як мені всі вони надокучили. – Ви маєте на увазі ваше оточення? – запитав я. – Я маю на увазі людей вашої породи. Я здивувався, що він так одверто, і швидко сказав йому: – А я не єврей. – А я не антисеміт, – тут же відреагував він. – Я маю на увазі не євреїв, а всю людську породу, в якій всього-на-всього за всю історію була одна людина – Махатма Ганді, з якою можна було порозмовляти. А я не своєчасно з’явився. Не співпав з нею в часі й ось живу самотній у натовпі людей. Я хотів образитися, запитати: а як же я? Ну, Ганді немає, а розмову зі мною взагалі-то ви до уваги не берете? Але я не зміг його про це запитати. Бо він, сам від власних слів піддавшись збудженню, застукав дзьобом по столу і, підвищивши голос, сказав: – Ненавиджу! Ненавиджу цих двоногих істот, боягузливих, брехливих, злодійкуватих, підступних, які до тебе облесливі, посміхаються, клянуться у вірності, а самі готові будь-якої миті збрехати, зрадити, вбити й общипати. Багато хто звернув увагу на моє зацікавлення до диких тварин і птахів і сприймає це за дивацтво. Але сприймайте це, як хочете, а я диких тварин і птахів поважаю за їх істинне прагнення до свободи, за те, що вони не вбивають собі подібних, а тим, кого вбивають, не брешуть, що вони їх люблять. Дикі звірі і птахи якщо вже показують, що вони вас люблять, так вони дійсно вас люблять. Ось чому я готовий покинути світ людей і піти туди… ви самі розумієте чи зрозумієте. Так що ось, будь ласка, уступаю вам трон. Чи вже не хочете? Тут я, зізнаюся, зовсім сторопів і кажу обережно, сподіваючись, що він передумає: – Та я взагалі-то не проти, але ж у мене немає ніякого досвіду. – Ага! – вигукнув він радісно. – Значить, без досвіду все-таки не наважуєтесь. Ну, нічого, досвід надбаєте. Тим паче, що, як ви самі сказали, керувати державою може всілякий дурень. Так що уступаю. Але при одній умові. – Здогадуюсь при якій. Гарантію недоторканності ви отримаєте. Про всяк випадок я радив би вам зробити пластичну операцію, але ви її не потребуєте. В такому вигляді можете звити собі гніздо десь типу Нової Зеландії чи Кайманових островів, нікому не кажучи, хто ви, і там можете спокійно жити, висиджувати пташат, нічим не ризикуючи, якщо випадково не зустрінете якогось браконьєра з рушницею. Ну, пару мільярдів я вам дозволю вивезти, хоча не уявляю, як ви можете ними розпорядитися. Здається, моя обіцянка йому в цілому сподобалася, він виторгував у мене ще два мільярди, після чого збадьорився духом, заусміхався (самі спробуйте уявити, як можна усміхатися за допомогою дзьоба) і навіть розповів мені свій улюблений анекдот про те, за яких умов бабуся могла б зватися дідусем. А потім сказав: – Ну, що ж, значить, як кажуть, бути цьому! Він ляснув у долоні, і тут-таки під звуки того самого гімну, який мені раніше не подобався, а тепер здався навіть дуже приємним, до кімнати увійшла рота високих і струнких кремлівських гвардійців з президентським штандартом. За ротою ішли якісь цивільні з якимись знаками вищої влади і два морських офіцери з ядерним чемоданчиком, якого я попросив зразу мені в руки не совати, бо мало що, ще натисну не на ту кнопку. Я все-таки, який не є, на революцію згоден, але не на ядерну війну. Але яка війна в душі моїй розгорілася, жодними словами передати не можу. Я хоча людина суєтна і марнославна, але найвідчайдушніші мої мрії не заходили далі того, щоб мої книжки видавалися великими тиражами, перекладалися всіма мовами і читалися поголовно усім людством. Але щоб така влада впала на мої руки… Я розгубився і злякався. І як же, думаю, я з усім цим справлюся? Може, краще не треба. А з іншого боку, і таке в голові крутиться, що випадок трапився єдиний у своєму роді, другого не буде. І якось на мить згадався мені Джонсон енд Джонсон, ось, думаю, тепер вже цей Держдеп змушу-таки розщедритися і мені понад президентську зарплату додати кругленьку суму. У товаристві пелікано-людей

Не стану описувати сум’яття перших днів. Вітальні телеграми від президентів, прем’єр-міністрів і вінценосних осіб. Новину, ясна річ, передавали і коментували усі засоби масової інформації. Мені були присвячені всі політичні ток-шоу. В мене не було часу їх дивитися цілком, але прес-служба записувала їх на диск, перед сном я їх нашвидкоруч проглядав і дечому дивувався. Всі наші телеведучі: Індюшкін, Кислов і Головастик на всі лади розхвалювали мене, вихваляли всі мої існуючі і неіснуючі достоїнства і дуже критикували мого попередника. Так само його лаяли, а мене вихваляли постійні учасники цих ток-шоу, включаючи Поносова, Коктейлева, Железнякіна й Озиму, але більше за всіх старався Тимофій Семигуділов. Виявившись більше за всіх затребуваним як мій близький друг і виступаючи одночасно по всіх каналах, він величав мене великим російським письменником, патріотом до глибини і взагалі істинно російською, глибоко віруючою православною людиною, яка разом із ним, Семигуділовим, хоробро боролася проти ненависного нам обом колишнього диктаторського режиму. Один лише Ципочкін виступив проти мене, заявивши, що підозрює мене в диктаторських амбіціях і в тому, що, маючи широке коло друзів, що прагнуть, я навряд чи устою перед спокусою допустити їх до управління фінансовими, нафтовими і газовими потоками і розподілу між ними інших багатств країни. Ясна річ, його підозри видались мені образливими, але я відхилив пропозицію силового міністра підкинути моєму колишньому другу наркотики чи подумати про автоаварію. Прийом у Великому Кремлівському палаці на мою вимогу був обставлений без зайвої помпезності. В своїй інавгураційній промові я відразу сказав, що святкувати мій вступ на посаду занадто бурхливо не будемо. Ми, політики нового типу, мусимо бути людьми скромними, часу дарма не втрачати й активно готувати передреволюційну ситуацію. У наступному сні чи маренні я вирішив скликати надзвичайне засідання Державної думи, яку деякі безвідповідальні люди називали державною дупою, проти чого я рішуче заперечував. Вирішив обговорити з депутатами, чому вони так кепсько працюють. Чому, намагаючись озлобити народ, образити і збудити в ньому революційні настрої, вони діють неузгоджено, невинахідливо і спроквола, що видно по результатах. Як не стараються, а поки що зуміли тільки збудити, і це було неважко, незначну частину так званих креаклів і сітьових хом’ячків, а до серця народу, до його печінок і підшлункової залози достукатися поки що не можуть. Я звелів усім з’явитися до дев’яти нуль-нуль і суворо попередив, що хто не прийде, буде позбавлений мандату, чим добився відразу стовідсоткової явки. Під’їжджаючи до будинку Думи, я побачив: вся площа заставлена «мерседесами», «ягуарами», «майбахами» і «ролс-ройсами» настільки щільно, що навіть велосипеда мого нікуди приткнути. Довелося зоставити його на протилежній площі, пристебнувши замком до пам’ятника Карлу Марксу. Я хотів з’явитися в Думу інкогніто, що в мене не вийшло, бо, як невдовзі вияснилося, я зовні сильно відрізнявся від тих, хто зібрався тут вислухати мою промову. Спочатку я увійшов до порожнього вестибюля, у кутку якого стояв великий агрегат, схожий на промисловий рефрежиратор. Розпечений до червоного, він видавав якісь звуки, схожі одночасно на скрип старого крісла, скрегіт металу, плач немовляти і шелест паперу. Він якось смикався, підстрибував, хилився то на один бік, то на другий і невідомо, що натворив би, якби не був прив’язаний до стіни двома товстими сталевими тросами, наче Прометей до скелі. Чимось він скидався на якогось звіра, що рвався на волю: два червоних ока затято переморгувались між собою, а з роззявленої пащеки з кулеметною швидкістю вилітали аркуші паперу з віддрукованим текстом. Аркуші самі по собі на підлозі складалися в стоси, а стоси в купи, що їх ледве-ледве встигали підхоплювати, вантажити на візки і кудись відвозити вантажники в синіх спецівках з підтяжками. Доки я спостерігав роботу цього дивного агрегату, до мене наблизився не Перодер, але чоловік, схожий на Перодера тим, що був також з пеліканячим дзьобом. Низько поклонившись і вдарившись дзьобом у паркет, цей чоловік назвав мене Перодером, а про себе сказав, що він голова нижньої палати цього закладу і прізвище його Заморошкін. На його запитання, чи є в мене якісь запитання, я запитав його, що це за агрегат, який поводить себе таким дивним чином. – Хіба ви не зрозуміли? – здивувався Заморошкін. – Це наш знаменитий принтер, що збісився. Дуже надійний апарат. Видає дві тисячі законів за хвилину і при цьому ніколи не ламається, оскільки не вникає в їхній зміст. Пояснивши все це, Заморошкін взяв мене під руку і попросив пройти з ним до сусідньої зали, де мене вже чекають, зібравшись у повному складі, депутати. Входячи в це просторе приміщення з мармуровими колонами і багатоярусними люстрами, я почув спершу неясний, але потужний гул, який раніше бував в громадських лазнях і на вокзалах, а коли зовсім увійшов, побачив натовп істот, які видались би мені дуже дивними, якби до цього я не був уже підготовлений. Це були люди всі до одного в рожевих цивільних костюмах і сукнях, у рожевих військових мундирах, в основному генеральського звання, і всі з рожевим волоссям. У кого свого волосся не було, ті носили перуки з рожевого пір’я. І обличчя усіх замість носів були прикрашені пеліканячими дзьобами, зробленими з різного матеріалу. У кого пластмасові, у кого бляшані чи навіть картонні, і тільки у Заморошкіна, що мене супроводжував, – з чистого перламутру. Я запитав Заморошкіна, чому вони всі з дзьобами і чому з різними. – Ви що, – запитав я, – всі також перевтілилися, як Перодер? – Ні, – відповідав Заморошкін, – що ви! До нашого колишнього, але все ще любимого Перодера нам далеко. Він перевтілився реально, а ми, щоби бодай трохи на нього скидатися, поки що носимо дзьоби штучні, але різні, відповідно до чину. У рядових депутатів картонні, у голів комітетів бляшані, у керівників фракцій бляшані оцинковані, у спікера палати – вищої якості. Я придивився – і справді. Дзьоб його, перламутровий, зроблений вишукано, але все-таки видно, що натуральною частиною голови не є, а прикріплений до неї прозорим скотчем. Я окинув зором все приміщення. Зі звичайними людськими головами тут були тільки люди, що належали, як я зрозумів, до обслуговуючого персоналу: тітоньки, що сиділи біля важких дверей в зал глядачів, грудаста буфетниця і декілька чоловіків у темних костюмах і темних окулярах – співробітники секретної служби. Пелікано-люди стояли групами, обговорюючи якісь теми державного значення, але були й окремі особи, які, заклавши руки за спину, поважно прогулювалися залом в усіх напрямках і, зустрічаючись з тими, що йшли назустріч, церемонно розкланювалися, ледь не торкаючись кінчиками дзьобів підлоги. А двоє, стоячи один проти одного у віддаленому кутку, мірялись пластмасовими дзьобами, виявилось, що і довжина дзьобів має значення. Я всіх їх довго розглядав, коли оце до мене підійшов один із бездзьобних, у якому я впізнав усе того ж Івана Івановича, який був чоловіком нашої Зінулі і який у минулому сні проводжав мене до кабінету Перодера. – Ідемо, підгримуємося, – запропонував він ввічливо. – Гримуватися? А для чого? – запитав я. – Ну, тут багато журналістів, телебачення. Вони завжди вимагають гриму. Він взяв мене під лікоть і провів у невелике приміщення, яке і виявилось гримерною. Доки молода симпатична дівчина по імені Люда, також бездзьобна, пудрила мене і зафарбовувала мішки під очима, Іван Іванович стояв біля дверей у наполеонівській позі, склавши руки на грудях. Закінчивши роботу, гримерка дістала з-під стільця пластмасовий пеліканячий дзьоб і приставила до мого носа. Я мимоволі відсахнувся і запитав, що це значить. – Мені сказали, щоб це я наділа на вас, – відповіла Люда. – Та ви смієтеся, чи що? – сказав я, відводячи її руки від мого обличчя. – Невже ви думаєте, що я це надіну? – Треба, Петро Ілліч, – сказав мій супровідник. – Якщо ви хочете, щоб аудиторія прийняла вас за свого, треба це надіти. Інакше ви виглядатимете білою вороною. Мені здалося, що це смішно – бути білою вороною серед рожевих пеліканів, і я засміявся. Але потім сказав, що білою вороною я для них все одно зостанусь, бо навіть коли стану таким само дзьобатим, як будь-хто з присутніх, спосіб думок у мене все одно навряд чи з кимось із присутніх співпаде. Люда зробила все дуже ловко, цокнувши якимись застібками на моїй потилиці. Я поглянув на себе в дзеркало. Видовище було й справді смішне. Я витяг з кишені свій айфон, зробив селфі, щоб потім показати це Варварі. От уже посміємося! Засідання вищого органу

Гул затих, я вийшов на підмостки. Оскільки не було косяка, ні до чого було притулитися. Було оголошено спільне, відкрите при зачинених дверях засідання Державної думи, Ради федерації, Ради міністрів, Ради безпеки, Адміністрації президента. В залі на 6000 місць крісел на всіх не вистачило, дехто стояв у проходах, а найдрібніші особи, намагаючись показати, що вони дійсно перевтілились, буквально висіли на люстрах. Ті, хто зумів захопити крісла, сиділи, поклавши важкі дзьоби на плечі тих, хто сидів спереду. Найгірше прийшлося глядачам першого ряду. Вони змушені були тримати дзьоби прямовисно, що виключає можливість непомітно поспати. Варто чоловікові задрімати, і дзьоб його негайно опуститься і увіткнеться десь між коліньми, а то й об підлогу удариться. Але я мушу сказати, наше засідання було таким цікавим і емоційно насиченим, що жодному з присутніх не вдалося заснути. Мій виступ оголосив спікер Заморошкін. Він ще не встиг докінчити фразу «слово надається», як зал зірвався на ноги і вибухнув такими оглушливими аплодисментами, що стіни затрусились, а люстри захитались і один, що висів на найбільшій із них, таки гепнувся б донизу, але був підхоплений службою охорони і винесений із залу. Мені й раніше доводилося виступати у відносно великих приміщеннях і вислуховувати схвальні оплески, але таких тривалих і таких гучних чути не доводилося. Вже я їм махав руками, притискав руки до грудей, показуючи, як високо я ціную їх пристрасну любов до мене, а вони все плескали і плескали, особливо активно ті, які стояли в перших рядах. Коли нарешті останні виляски скінчилися, я сказав: – Шановні друзі, колеги, брати по зброї! Іще недавно, будучи простим літератором, я слідкував за вашою діяльністю лише по телевізору і не міг зрозуміти її смислу. Чому, думав я, ви, розвинувши воістину бурхливу діяльність, виробляєте так багато законів, які можна поділити на просто безглузді, на безглуздо шкідливі, на продумано шкідливі і на ідіотські. Вивчаючи деякі з них, я сміявся. Вникаючи в інші, знизував плечима. Прочитавши треті, розводив руками, а від четвертих повергався в жах і сильно задумувався. Не знаючи вас особисто, я намагався уявити собі, хто ці люди, які видають такі закони. Першу думку, що це просто дурні, я негайно відкинув. Ну, не може ж бути, щоб дурнями виявилися люди, яких народ вибрав як найрозумніших. Адже, наскільки мені відомо, ви всі поголовно маєте вищу освіту, ба навіть дві і три вищих, а багато з вас мають кандидатські і докторські вчені ступені. Правда, про вас ходять чутки, що ледь не всі ви дипломи купили, а дисертації списали, але ж навіть для того, щоб списати дисертацію, необхідно бодай елементарного знання азбуки і якесь старання. Оскільки уявлення про вас як про людей дурнуватих і безграмотних я відкидав, то в мене виникла друга думка, яка, природно, заміняла першу. Я подумав, якщо це дійсно люди розумні й освічені, то, значить, вони видають закони з усвідомленою метою нанести країні, в якій живуть, і народу, що їх вибрав, якомога більше шкоди. Третя думка повергла мене в жах, та що я за людина? Як я міг таке подумати про кращих наших співвітчизників, з великим ентузіазмом обраних усім народом? Невже ці люди можуть так ненавидіти свою країну, яка їх народила, виростила, виховала і дала їм усе, що могла, з великими надбавками, невже з таким презирством вони ставляться до свого електорату, який довірив їм такі великі пости, зарплати і привілеї? Ні, сказав я, засоромившись власних думок і того, що в голову мені могли забрести такі жахливі підозри. Тоді я ще раз кріпко подумав, перебрав в умі всі можливі відповіді на запитання, включаючи і ту, що ви всі, як стверджує депутат Сидоров, є таємними агентами американського держдепартаменту. – Неправда! – пролунав у залі чийсь писклявий голос. – Обмова! – підтримав його другий, басовитий, і ці два вимовлені приглушено слова – «неправда» і «обмова» – прокотились по залу і затихли в задніх рядах. – А якщо неправда й обмова, – сказав я, витримавши паузу, – то що залишається? – Я уважно огледів зал і побачив, що всі ці пелікано-люди зачаїлись, відчуваючи, що зараз настане викриття. – Так, – сказав я, – колеги, ви вгадали: я проникнув у ваш потаємний намір. Ви дуже вміло ведете країну до революції. – Ні! Ні! – почулися в залі злякані голоси. Я звів руку і сказав: – Ша, хлоп’ята! Пудрити мені мізки і вішати локшину на вуха не раджу. Тим паче, що з вашою ідеєю я згоден. Полегшене зітхання прокотилось по залу, немов легкий бриз з запахом перегару від коньяку, віскі, джину, текіли і решти хороших напоїв, що потрапили під санкції. – Я згоден з тим, – уточнив я, – що нашій країні безумовно потрібна революція. Ми настільки погрязли в пияцтві, злодійстві, брехні, лінощах та інших пороках, що жодні окремі реформи нас уже не врятують, а розраховувати на двісті-триста років еволюції справжні пелікани, допускаю, що можуть, але у мене на це життя, на жаль, не вистачить. Значить, я з вами згоден, потрібна революція, і чим швидше, тим краще. А як її здійснити? Ми ж із вами не можемо цього зробити ніякими силами. Революції, як відомо, звершуються обуреними народними масами. А для того, щоб обурити народні маси, примусити їх ненавидіти своїх правителів, треба їх розбудити і відкрити їм очі на все, що відбувається, а потім сильно їх усіх образити, принизити, ущемити, ущучити й озлобити. Згодні? Зал відповів дружним хором: – Згодні! – Ось, – сказав я, – це добре, що ви з усім негайно погоджуєтесь. Це наші шанси наближає. Але продовжу свою думку. Революції, будь-які, криваві чи мирні, кольорові, помаранчеві, бархатні, ситцеві, суконні, замшеві і джинсові не можуть бути здійснені малими групами людей. Малими групами творяться перевороти, а революції завжди звершуються народом, який невдоволений своїм становищем. На жаль, нам дістався народ, який завжди всім задоволений і добитися того, щоб він став невдоволеним, як бачите самі, дуже і дуже важко. Як ви не стараєтесь зробити йому погано, а він все одно задоволений і голосує за вас. В інших країнах причиною масового обурення може стати підвищення цін, спроба цензури, несправедливість стосовно однієї людини: засудження невинного, політичне вбивство чи ще щось таке. Там через такі дрібниці маси розгніваних людей виходять на вулицю, б’ють вітрини, палять шини, перекидають автомобілі, закидують поліцейських камінням і коктейлями Молотова і врешті-решт скидають уряд. У нас так не виходить, хоча ми з нашими людьми чого тільки не робили. Ми вели війни, де вони гинули тисячами, ми підривали житлові будинки, ми убивали іноді навіть серед білого дня журналістів, політиків, депутатів Державної думи. Лише за останній час, після захоплення нами непотрібної нам території і початку однієї війни, в якій ми не беремо участі, і другої, в якій беремо участь частково, і третьої, в яку залізли по вуха. Ми досягли великих зрушень по зниженню курсу нашої валюти, підвищенню цін, заборони іноземних продуктів і недостатньому виробництву власних. Причиною революції могла б стати корупція. Вже в цій-то частині ми добилися карколомних результатів. Якщо досі не розікрали всю країну, то лише тому, що в нас занадто багато природних багатств: нафти, газу, золота, вугілля, деревини. Ну, не під силу нам все це відразу здолати, не під силу. Хоча успіхи є, і серйозні. За короткий історичний строк ми догнали найбагатші країни за кількістю мільярдерів і перегнали найбідніші за кількістю злидарів. Не можна сказати, щоб наші олігархи і чиновники ухилялися від виконання свого громадянського обов’язку. Вони, бажаючи викликати роздратування народу, охоче демонструють накрадені багатства, власні футбольні клуби, острови, вілли, яхти, літаки. Ми їм, як можемо, допомагаємо, розпилюючи бюджети, беручи хабарі, витрачаючи державні гроші на будівництво палаців, стадіонів, підводних човнів, авіаносців та інших неїстівних речей. Ми даремно намагаємося розізлити населення тим, що їздимо з мигалками по зустрічній смузі, давимо людей на пішоходних переходах і автобусних зупинках і їх же звинувачуємо, що вони не там стоять чи ходять. Але вони, наші чудові співгромадяни, скромні і беззахисні, якщо зостались випадково живі, замість того, щоб обуритися і висловити свій рішучий протест, погоджуються: так, даруйте, кажуть, ми не там стоїмо і не так ходимо. І дають нам на виборах стабільно високий відсоток голосів. Колеги! Краща підстава для будь-якої революції – це заздрість і ненависть. Але всі наші зусилля викликати ці чорні почуття у нашого народу поки що помітних результатів не дали, бо він, наш великий народ, занадто добрий, незаздрісний, лінивий, невибагливий і терплячий. Він терпів радянську владу, розкуркулювання, тюрми, табори і колгоспи. Сьогодні терпить злидні, відповідаючи на всі наші дії пияцтвом і дрібними крадіжками. Ну, є у нас ці, як їх називають, опозиціонери, ну, виходять вони на свої мітинги чи демонстрації, ну, збирають скількись там своїх однодумців, ну, гуляють зі своїми білими стрічечками чи з презервативами – здаля без бінокля не розбереш. Гуляють, посміхаються поліцейським, поліцейські їм посміхаються, іноді супроводжуючи свої посмішки кийком по баняку, і що? Вони кажуть, ось, коли нас буде мільйон… тоді… а що тоді? Ну, буде вас мільйон, і ви пройдете вулицями з білими стрічечками, з милими усмішечками. Поліція вам посміхнеться знову ж таки, вперіщить кийком і запхне в автозак. І жодного ефекту від цього ходіння, окрім сміття, яке прибирати доведеться небажаним нелегальним мігрантам, не буде. Коротше кажучи, тільки ви, депутати, і весь наш державний апарат намагаєтесь образити народ, довго намагаєтесь, але робите це так спроквола і не винахідливо, що народ ваших зусиль просто не помічає. Тому я вважаю, що у нас виходу немає, треба рухатися далі. А перш, ніж рухатися, необхідно критично оцінити наші попередні дії. Ми вже зробили народові багато поганого. Але він стійко продовжує терпіти. Є якісь пропозиції з приводу виведення його з терпіння? Тут стали вистрибувати різні, пропонувати, що кому наверне на думку. Підвищити плату за ЖКГ вдвічі. Пенсійний вік збільшити, а пенсії зменшити. Приєднати до Росії Білорусію, Болгарію і Аляску. Заборонити в країні обіг доларів, юанів і тугриків. – Ні, – кажу, – це все не те. Територіальні придбання людей завжди радують, хоча незрозуміло, яка кожному з них від цього вигода. Долари вони поховають, а тугриків у нас все одно немає. Один вчений чоловік, доктор наук, що списав свою дисертацію в другого доктора, який списав її у третього, а той у четвертого, а там кінці взагалі губляться, запропонував усіх вчених, котрі роблять корисні для країни відкриття, суворо карати, а якщо вони друкувалися в зарубіжних журналах і друкували власні, ні в кого не списані наукові праці, вважати їх іноземними шпигунами. – А хіба бувають шпигуни не іноземні? – запитав з місця хтось із картоннодзьобих. – Бувають, – сказав я, – і ви скоро їх узнаєте. Але, – звернувся я до доктора, – знову пропонуєте діяти проти окремих осіб. – Так, звісно, – сказав доктор, – для початку слід викликати обурення бодай серед окремих. – Який сенс? – запитав я. – Якби ці окремі висловлювали своє обурення тут. Але вони біжать у Лондон чи Париж і звідтіля висловлюються по інтернету. Ні, це, кажу, не діло. Треба викликати невдоволення не окремих осіб, а всього народу, який весь у Лондон утекти не може. Кепсько, кажу, панове, працюєте, кепсько і неефективно. – Але ж ми стараємося! З місця вискочив депутат на прізвище… забув прізвище… і став перераховувати, як багато усього зроблено стосовно роздратування населення, і знову навів як приклад невеликі, але криваві війни з однією сусідньою і однією несусідньою республіками. Навів секретні дані про примусову відправку на війну добровольців і повернення їх на батьківщину як вантаж «двісті». Була надія, що бодай війна викличе обурення, але вона викликала тільки великий патріотичний підйом. Що ще? Депутат Ромашкін доповів стисло, що під час повені в одному південному місті було затоплено велику кількість будинків разом з людьми. Ті, що вижили, були впевнені, що повінь сталася внаслідок умисних дій місцевого губернатора, котрий наказав під час сильного дощу, який переповнив тамтешнє водосховище, відкрити дамбу і спустити воду на це маленьке місто, щоб врятувати велике місто. Серед тих, що зосталися живі, було сильне обурення і навіть бійки в чергах за гуманітарною допомогою, але на результатах чергових виборів це ніяк не позначилось, і вони знову переважною більшістю голосів вибрали того самого губернатора і всю його злодійську команду. – Та що там казати! – емоційно вигукнув Ромашкін. – Що ми можемо з цим народом подіяти, коли він не реагує на падіння рубля, заморожування пенсій, відміну пільг і навіть на знищення санкційних продуктів. Ви знаєте, – сказав він, – разом з масою простого народу мені довелося спостерігати за знищенням швейцарського сиру. Ці люди такого сиру ніколи раніше не бачили, а тепер дивилися, як тонни його в красивих упаковках вивалювали зі самоскидів і потім давили бульдозерами й засипали землею. – І що ж вони? – перебив я промовця. – Невже вони не обурились? Не кинулись на бульдозеристів? Не спробували врятувати цінний продукт від такого кощунського і цинічного знищення? – Та ви що! Вони стояли, дивились і плакали. У них одночасно текли сльози і слина, але потім вони дружно пішли на виборчі дільниці і всі як один проголосували за правлячу партію. – А як ви на це реагували? – поцікавився я. – Я відчув величезну гордість за наш народ. Я ним захоплювався, – сказав він і зійшов з трибуни. Чесно кажучи, всіма цими доповідями я був розчарований і пригнічений. – Але невже, – звернувся я до всього залу, – невже в нашому народі не зосталось нічого, що могло б подвигнути його не те, що на революцію, а бодай на мирний громадський протест, на те, щоб люди вийшли на вулиці, ну, щось там прокричали, щось там потрощили, перекинули і підпалили? Невже не було жодного випадку? – Дозвольте відповісти, – підняв руку чоловік з ситим пісним обличчям, в якому я упізнав нашого омбудсмена. І розповів, що антисирітський закон викликав у нашому суспільстві велике невдоволення, всім запам’яталась хода стурбованих громадян з портретами самого омбудсмена і депутатів, котрі прийняли цей дітолюбний закон, з викиданням портретів наприкінці ходи в сміття. Я все це вислухав і оцінив: – Те, що була хода стурбованих громадян, це добре, але недостатньо. Стурбовані вони завжди виходять і показують свою стурбованість. Але щоб виступ був по-справжньому масовим, необхідно стурбувати і не стурбованих. А коли вийшли лише стурбовані, хіба це схоже на революцію? – Ні, але люди добре повеселились. – Ось такою веселістю всі ваші діла і закінчуються, – зауважив я вельми засмучено. – А мені потрібна така веселість, яка називається революцією. Щоби не портрети ваші, а вас самих кидали в сміттєвий ящик, як у сусідній вороже налаштованій братній державі. Ні, я нічого не скажу, ви, звісно, працюєте, але впівсили, і я підозрюю саботаж. Ви хочете народ ображати, роздратовувати, але водночас сподіваєтесь на його довготерпіння і смиренність. А діяти слід рішуче. Ось ви, з червоними вухами, ви що хороше в розумінні поганого зробили для Вітчизни? Що? Очолюєте комісію з протидії спробам спотворення історії на шкоду Росії? Це у вас назва неправильна. Протидія поняття оборонне. А ми мусимо наступати. Тому пропоную вашу комісію перейменувати в комітет сприяння спотворенню історії на користь Росії. Треба поправити деякі історичні дати. Наприклад, тисяча дев’ятсот тридцять сьомий рік з історії викреслити і записати, що за тридцять шостим настав одразу тридцять восьмий. У тридцять дев’ятому Польща одночасно напала на дві соціалістичних держави, Німеччину і Радянський Союз. У сороковому польські офіцери, посоромившись агресивної політики свого уряду, здійснили масове самогубство в Катині. Ленін (Ульянов) був німецьким шпигуном, а Сталін (Джугашвілі) – грузинським і діяв за вказівкою ІІІ відділення Його Величності канцелярії грузинського диктатора Саакашвілі. Він хотів віддати всю Росію Гітлеру в сподіванні, що німці збудують у нас соціалізм, але народ не дав здійснитися цим планам і наміри двох вождів отримали крах під Сталінградом. Сталін був дуже доброю людиною, за що народ обожнює його досі. Але щоб подвигнути наш народ до революції, потрібна не доброта, а зло, жорстокість і несправедливість, особливі, винахідливі, що викликають у народі не страх чи байдужість, а широке обурення. Ось ви, в шостому ряду, товстун з довгим дзьобом, що це ви ховаєтесь за спину переднього? Підніміться! Ви ким працюєте? – Я? – перепитав довгодзьобий, тремтячи від страху. – Саме ви. – Так я ж цей… – Мені все одно, той чи цей. Хто ви за посадою? – Так міністр же. – Міністр чого? – Міністр по постачанню населення продовольством. – Ага, – кажу, – ось ви то мені й потрібні. І скажіть, як ви постачаєте населення? Здається, він отямився і став відповідати дохідливо. – Добре, – каже, – постачаємо. Всі магазини повні продуктів, недорогих, смачних, висококалорійних, імпортозамінних. Це мене обурило: – Ось я й бачу по вас, що смачні і висококалорійні. Ви скільки важите? Він знову перепудився і став тремтіти, наче складався весь із желатинового желе. – Та ну ж бо, не тремтіть. Я вас розстрілювати не збираюсь. Поки що. Але я ось зараз їхав містом і бачу, люди ходять усі суцільно товсті, з такими животами, з задишкою. Піднявся міністр охорони здоров’я. – Даруйте, Ваша Високовеличність… – Як ви мене назвали? – Великовисочність, – поправився він. – Ось цього непотрібно. Зовіть мене просто Іваном Івановичем. – Гаразд, Ваша Великовеличність, Іван Іванович. Ми населенню регулярно все роз’яснюємо. Боремося з зайвою вагою, розповідаємо про шкідливість ожиріння, наші лікарі-дієтологи проводять велику роботу по пропаганді здорового способу життя і поміркованого харчування. Запроваджуємо в життя різні дієти. – Користі від ваших запроваджень я ніякої не бачу. Люди й надалі переїдають, ходять вгодовані, задоволені життям. Такі революції не звершують. – Так, – погодився міністр, – на жаль, значна частина не реагує на наші заклики. – Треба не закликати, а діяти рішуче. Референтам наказую підготувати указ про запровадження з завтрашнього дня карткової системи. Ввести суворе раціонування. Кожному у відповідності зі зростом і специфікою роботи від восьмисот до тисячі калорій. Щоб невдоволення населення виникло, але не виявилося з самого початку занадто сильним і руйнівним, необхідно пояснювати людям, що помірковане харчування в їхніх же інтересах. У зв’язку з цим на всіх упаковках з їжею розмістити попередження такого типу: «Надмірне харчування шкодить вашому здоров’ю», «Надмірна вага є причиною інсультів та інфарктів». Запитання є? – Є, якщо дозволите. – Ну? – У мене, дорогий наш Іван Іванович, є міркування, що можна обійтись без всіляких карток. У тому розумінні, що взагалі припинити продаж населенню продуктів харчування. Я поглянув на нього уважно. – А ви, батечку, я бачу, екстреміст. – Я? – перепитав батечко і затремтів від страху. – Ну, а хто ж ви, як не екстреміст? Ви що, хочете людей голодом заморити? Але якщо у вас є бодай пара звивин, мусите ви розуміти, що голодна людина не здатна на революцію. Голодна людина не здатна на осмислене повстання. Голодну людину легко придушити, бо вона голодна, вона слабка, вона не може чинити спротиву, а тим паче повставати. Запам’ятайте і запишіть: для революції найбільш придатні люди не голодні, а ті, що недоїдають. Запишіть це в свої айфончики і позначте, що копірайт мій. При передруці посилання на першоджерело обов’язкове. Уві сні час вимірюється інакше, ніж наяву. Десь у статті про сон і сновидіння я вичитав такий приклад. Сплячій людині на шию упала крапля води, і вона тут-таки з криком прокинулася. Але за мить між падінням краплі і пробудженням їй приснилося, що її заарештували, посадили в тюрму, судили, присудили до смерті, було довге і важке прощання з рідними, потім дорога до ешафоту на відкритому возі, потім гільйотина, ніж падає на шию, і людина з жахом прокидається. Ось і в моєму, очевидно, сні (якщо я спав) час сильно розтягнувся. А до того часу, коли я вкотре прокинувся, все населення нашої країни поголовно, крім окремих особливо відданих державі індивідуумів, було посаджено на сувору дієту. Все це, ясна річ, супроводжувалося пропагандою. По телебаченню та іншими засобами масової інформації. Для того, щоб все-таки пом’якшити реакцію і викликати революцію, якусь таку бархатну чи суконну, чи якусь таку взагалі-то не надто жорстоку, ми народ підготували, щоб він звірствував, але не занадто, щоб була революція, а не бунт бездумний і нещадний, і тому провели велику роботу, пояснили людям, що це для їх же користі, показали їм по телебаченню товстих американців, які обжираються гамбургами і попкорном, запропонували всім користуватися широкою сіткою дієтичного харчування «Їмо потроху», розкидану по всій країні відомими братами-режисерами. Коротше кажучи, народ потроху пошумів, але потім заспокоївся і, зрештою, знайшов задоволення в невпинному похуданні. Було досягнуто велику користь для народного господарства країни. Було збережено величезну кількість їжі і життів тварин: свиней і м’ясних корів. Значна частина зекономленого продовольства була направлена на експорт, що благотворно позначилося на державному бюджеті, збільшивши особисті доходи чиновників, що його розкрадали. Революційним настроям зазвичай сприяє контраст між доходами народних представників і самим народом. Тому я збільшив утричі зарплати депутатів і чиновників вищого рангу, а заодно звільнив їх від обов’язку носіння дзьобів, щоб на випадок революції і необхідності ховатися вони могли видавати себе за простих людей. Останнім указом вони були невдоволені, бо бути схожими на простих людей, доки нема революції, не бажали. Потім я запровадив іще різні новації. Наприклад, дозволяти вільний продаж наркотиків і відмінити вікові обмеження для споживачів алкоголю, маючи на увазі, що в стані наркотичного чи алкогольного сп’яніння народ буває більше схильний до дій руйнівного характеру. Думаючи про залучення до революційного протесту якомога більше народу, я не забув про людей нетрадиційної сексуальної орієнтації, серед яких виявилося дуже багато злих супротивників існуючого ладу. Щоб розізлити їх іще більше, уберегти від їхнього впливу підростаюче покоління і спрямувати їх у традиційне русло, я видав указ про створення сітки спеціальних кінотеатрів, де дітям, розпочинаючи з підліткового віку, з виховною метою повинні показувати порнографічні фільми, які демонструють всі принади традиційних стосунків різностатевих партнерів. Однак через короткий час мені довелося признати, що всі мої укази ні до чого не привели. Довелося знову збирати Державну думу разом з Державною радою. – Ну, що, – кажу їм, – хлопці, щось я не бачу ніякої революції. Ви чи просто працюєте абияк, чи свідомо саботуєте мої вказівки. Не знаю, куди дивляться наші силові відомства. І тут просто перед собою бачу: сидить оце такий повновидий, мордатий суб’єкт у генерал-поліцейській формі, що явно жодної дієти не дотримується, щоки на погонах лежать, скільки там зірок, не видно. Однак сидить, слухає уважно. – Ви, – кажу, – дядя, ким будете? – Дозвольте доповісти, міністр внутрішніх справ Попльовкін. – Ось ви то, Попльовкін, мені й потрібні. – До ваших послуг, – каже, – Ваше Вашество, Іван Іванович. Накажете заарештувати Думу? – запитав він і простяг руку до пістолета, що висів на заду. – Це було б добре, – зупинив я його. – Але якщо всю Думу заарештувати, народ буде такий вдоволений, що жодної революції від нього ще років сімдесят не діждеш. А ось ваше відомство, що воно зробило для того, щоб викликати народне невдоволення? Замислився. – Ну, загалом, дещо робимо. Є досягнення в напрямку порушень прав людини. – Доповідайте, які саме. Наприклад, даїшники ваші хабарі беруть? – Так точно, беруть. – Як раніше? – Краще. – Краще – це більше чи менше? – Більше. – А чому більше? Їм же нещодавно зарплату підвищили. – Тому більше, Ваше Превоссіятельство, через підвищення уровня свойого добробуту з малими хабарами не бажають маратися. – Так же ж покарання посилили. – А це теж причина. Націнка на ризик. Тому що, ну як же, ну ось раніше було, дав водій інспектору сто рублів, ну, нема в його більше, ну, інспектор, він теж людина, війде у положеніє, візьме сто рублів, теж стануть у пригоді, і ніякого ризику. А тепер всі такі продвинуті, у них і відеореєстратор включено, і скриті камери десь у ґудзику, і купюри мічені. Е-е, тепер не то що раніше, тепер… – Значить ось що, – перебив я його, – так більше продовжуватися не може. Ситуацію з хабарями слід переламати. Зрозуміло? – Так точно. Незрозуміло. – Що вам незрозуміло? – Незрозуміло, в яку сторону переламати. В сторону збільшення чи зменшення? – У сторону обнуління. Повного. Щоб жодних хабарів не було взагалі. Зрозуміло? – Так точно, незрозуміло. – Що вам незрозуміло? – Я дуже як би ізвіняюсь, але я так зрозумів, що ваша геніальна ідея і наша скромна задача полягають у тім, що ми повинні визвати незадоволення народу і тому я допускаю хабарі у великих размірах. Но якщо не брати хабарі – це ж народ обрадує. Я від душі зітхнув, якщо так можна висловитися. – Ех, – кажу, – ось що значить поліцейський розум. Мислите примітивно, в лоб, в особливій ментальності нашого народу не тямите. У нас народ не любить тих, хто хабарі бере, але тих, хто не бере, ненавидить. Той, хто бере, як і той, хто п’є, це своя, зрозуміла, російська людина. З нею можна домовитися. А той, хто не бере, звір. Він і так звір, а ще більше звіріє від того, що не бере. Чим і викликає народну ненависть. Що ви ще робите, щоб викликати народну ненависть? – Багато чого. Ось з приводу питущих якраз. Не далі, як учора, п’яний майор Жигалов на «лексусі», якого він купив на свою зарплату, задавив на автобусній остановці шість чоловік. Що – мало? – Ну, ні, для одного заїзду непогано. Це просто як у боулінгу збити відразу шість кеглів одним шаром. Непогано. Головне, щоб слідчі потім доказали, що збиті усі шість були п’яні і самі полізли під «лексус». Ну, ще які найоригінальніші способи роздратування населення? – Наприклад, проводимо незаконні затримання, застосовуємо недозволені методи ведення дізнання. – Незаконні – це що? Катування, чи як? – Так точно. – Які саме? – Та самі, як кажуть, стандартні. – А конкретно? – Ну, конкретно вони бувають різні. Магазин, ласточка, дзвінок Перодеру, світло в кінці тунелю. – І як вони виглядають? – По-разному. Магазин – це коли вам… тобто, не вам, а комусь натягують на голову поліетиленовий пакет і ви… тобто, ізвіняюсь, не ви, а він от удушення утрачає свідомість. Ласточка – коли руки ззаду прив’язують до ніг, дзвінок Перодеру – це катування током через старий телефонний апарат, такий, знаєте, з ручками. Його крутять, і чим швидше, тим сильніше ток. Дуже добре діє. – Так, – сказав я. – А світло в кінці тунелю? – Ну, це самий надійний спосіб. Проктологічний. – Який? – Ну, от ви, допустімо, затриманий, і вам, ізвіняюсь, в задній проходик… Тобто, ізвіняюсь, не вам, а затриманому в задницю всовується який-небудь продовгуватий предмет круглого сєчєнія. Пам’ятаєте, в місті Казань, з ціллю полученія від затриманого потрібних показань, у задній прохід була уведена пляшка з-під шампанського, від чого він і скончався. – І це, – припустив я у запитальній формі, – звісно, викликало обурення широких народних мас? – На жаль, ні, – зітхнув міністр, – обурювався тільки, доки був живий, сам допитуваний. Та скоро не витримав такого, як він висловився, іздіватєльства і помер із ціллю нанесення шкоди іміджу нашої поліції. – Ну, те, що помер, це недобре. Нам потрібні громадяни не мертві, а живі, обурені, захоплені революційним поривом. Були ще подібні інциденти? – Були, но не з пляшкою, а з держаком лопати. П’ять год тому назад в Томську один сержант, будучи сильно огорчоним сваркою з супругою, увів прив’язаному до тапчана місцевому журналісту в то саме місце держак від штикової лопати. – І що ж? – На жаль, допитуваний також скончався. – І в Томську не було масового повстання? – Було, Ваше Високородіє. Чоловік п’ятнадцять, не менше, родичі та колеги постраждалого виразили рєшітєльний протест, вимагали ретельного розслідування. – Ну, ось що, міністре, вашу роботу я признаю незадовільною. Ну, що зробив цей ваш поліцейський? І чоловіка задарма угробив, і протесту справжнього не викликав. – Вибачте, Ваша Великовеличністе, дозвольте виразити мнєніє. Справа не в поліції. Ми стараємося, но народ ніяк не хоче протестувати за когось. Наші люди здатні боротися тілько самі за себе, та й то… Я витримав паузу, подумав трохи і мені сяйнула блискуча ідея. – Ну, що ж, – сказав я, – якщо ми не можемо досягти масового невдоволення шляхом роботи з окремими індивідуумами, то слід подумати, як через задній прохід дійти до свідомості кожного громадянина. Як міністр, гадаєте, це можливо? Я побачив, як у міністра заблищали очі, коли в мізках його стала провертатися операція: закупити сто сорок мільйонів пляшок французького шампанського, місткість продати на розлив, а порожні пляшки… – Ні, – перервав я його роздуми, – купувати шампанське не будемо. А ось держаки… Я відшукав очима міністра лісової і деревообробної промисловості, бачу, і в нього очі загорілися, а в голові застрибали цифри. Він уже уявив собі, як виставить державі рахунок. Оскільки в рублях він рахувати не звик, він подумки оцінив держаки по двадцять доларів за штуку. Якщо отримати по двадцять доларів за штуку, і витратити два, і помножити різницю в вісімнадцять доларів на сто сорок шість мільйонів… і він уявив собі віллу в Маямі з басейном, з «каділлаком» у гаражі, гвинтокрилом на даху і яхтою завдовжки метрів сто сімдесят біля власного причалу. В цей момент він зустрівся поглядом зі мною, і вілла в його уяві зменшилась до розмірів великої квартири, «каділлак» у гаражі зостався, яхту замінив чотиримісний катер, а гвинтокрил з даху здуло вітром. Міністр напружився, щоб прочитати мої можливі думки з цього приводу, і замість квартири в Маямі розгледів СІЗО в Лефортові, камеру, повну карних злочинців, і своє місце на підлозі біля параші. Тут я зовсім опустив його на землю, телепатично повідомивши, що камери в СІЗО він може уникнути: якщо заздалегідь погодиться, що простий держак при масовому виробництві ніяк не може коштувати більше півтора долара, які й будуть негайно переведені на рахунок міністерства. Велика революція держаків

Як вже було вище сказано, уві сні події іноді розгортаються значно швидше, ніж наяву. Наяву депутати ще довго б чикались, сперечались, наводили б докази «за» та «проти», гадали б у профільних комітетах, а тут прийняли відразу в усіх трьох читаннях, і я, щоб не відкладати справу до наступного сну чи до наступної втрати свідомості, підписав відповідний указ. У ньому зазначено, що загальне держакування всього дорослого населення проводитиметься в спеціалізованих медичних установах досвідченими фахівцями (лікарями та поліцейськими) під місцевим наркозом та із застосуванням вазеліну. Вазелін потрібен для того, аби пацієнти залишились живими та здатними на сильне обурення. Мертві, як відомо, на обурення не здатні. Я відразу доповнив указ застереженням про можливі санкції проти громадян, які спробують ухилитись. Наказано, що особам, які не матимуть довідки про проходження держакування, не видаватимуться зарплати, їхні рахунки у банках заморожуватимуться та виїзд за кордон заборонятиметься. Я передбачив і можливість заохочення: першому мільйону, що пройде держакування, пообіцяв безкоштовно по пляшці горілки та баночці гусячої печінки фуа-гра від вітчизняного виробника. Після чого відбулось широке обговорення запропонованого заходу на усіх каналах телебачення. Я передбачав, що сам захід може видатись людям настільки дикунським та образливим, що вони, нарешті, обурені до глибини душі, повстануть та здійснять революцію, не очікуючи наміченої екзекуції. Але щоб хвиля народного гніву не виявилась занадто вже некерованою, я попрохав наших найбільш популярних телеведучих Кислова та Індюшкіна провести декілька ток-шоу, учасники яких виступили б «за» та «проти» держакування, і щоб ті, які «за», перемогли, але з не надто великою перевагою. Однак я недооцінив таланти цих чудових журналістів. Вони провели свої передачі так блискуче, що переважна більшість, вісімдесят дев’ять з половиною відсотків громадян нашої федерації погодились з тим, що держакування вкрай необхідне, проводиться для їхньої ж користі та для цілковитої розгубленості, котрої зазнають Пентагон, НАТО, Барак Обама та Ангела Меркель. Держаки, введені під наглядом лікарів та із застосуванням вазеліну, сприятимуть розпрямленню хребта кожного, підданого цій унікальній процедурі. Відверто кажучи, результати проведених опитувань мене здивували та засмутили, але я заспокоїв себе тим, що люди звикли похваляти всі рішення найвищого керівництва, але коли дійде до справи, вже тоді-то обурення широких народних мас буде мені забезпечено. Колись, будучи ще дитиною, я, вихований в дусі свого часу, дуже шкодував, що надто пізно народився і не міг стати учасником чи хоча би свідком Великої Жовтневої соціалістичної революції. Але тепер то я був упевнений, що Велика революція держаків від мене нікуди не дінеться. Буде що розповісти дітям та онукам, якщо залишусь живим. Я не мав сумніву, що наш великий волелюбний та терплячий народ-платник податків не витерпить наготованого йому приниження та в пориві праведного гніву знесе ненависний йому режим. Знесе, на жаль, разом зі мною, але що робити? У далекій юності, коли мій мозок був ще м’яким, а свідомість романтичною, я, пам’ятаю, мріяв ще й про те, аби загинути за батьківщину, за які-небудь високі ідеали на яких-небудь барикадах з яким-небудь… ні, не з яким-небудь, а з червоним стягом, високо піднятим над головою. Я й нині, власне, готовий був загинути, якщо дуже потрібно, але раптом завагався, а чи потрібно? А як вберегтись від народного гніву? Пам’ять підказала історичний приклад: прем’єр-міністр Керенський втікав колись від більшовиків, переодягнувшись у жіноче вбрання. – Зінуля, – промовив я фельдшерці. – У вас, часом, немає з собою зайвої сукні? – Навіщо? – запитала вона. – Та так, я, бачте, у деякому сенсі трансвестит. – Що? – здивувалась Зінуля. – Хто свистить? Повернулась до Варвари. Варвара до мене: – Петя, ти що – знову мариш? Я нічого не відповів, але почув знадвору якийсь гомін, повернувся до вікна та побачив величезні натовпи народу, які зі смолоскипами, різнобарвними стягами, транспарантами та чиїмись портретами, як табун диких тварин, мчали у бік центру. Ось вона, революція, що усе зносить на своєму шляху, котра так часто марилась мені у моїх спотворених мріяннях! – Це не революція, – сказав Іван Іванович, який з’явився невідь-звідки. – Ви знову тут? – здивувався я. – Я увесь час з вами, – відповів він чомусь сумно. – І завжди буду з вами. – Ви немов кліщ, – шпигонув я. – Я, можливо, і кліщ, – гірко посміхнувся він, – але це не революція. – А що це? – Придивіться самі. Придивившись, я побачив, що очолюють натовп, уявіть собі, Семигуділов та моя хатня робітниця Шура. Вони з натхненними обличчями йдуть попереду, розтягнувши довгий, на всю ширину колони транспарант, на котрому слов’янською в’яззю написано: «Вдаримо держаком по марних сподіваннях НАТО! ». Інші несли транспаранти та плакати, що висіли на грудях з усілякими портретами, малюнками, карикатурами та текстами проти санкцій, одностатевих шлюбів та просування на Схід блоку НАТО. «Хай живе Загальне Держакування! » – ось був головний лозунг усіх, що йшли разом. Малюнок у вигляді бійця Громадянської війни з пальцем, що вказує: «А ти пройшов Держакування? ». «Поголовне Держакування – наша відповідь європейським санкціям». На невідповідність напису суті справи звернула увагу Зінуля. – Чому Держакування поголовне? – запитала вона мене. – Держаки ж не в голову забивають. Як на мене, точніше його назвати подупним. Я погодився з нею, що так точніше, але засумнівався, що Роскомнагляд пропустить таке визначення. Голова колони пішла вже сильно вперед, залишився хвіст далеко позаду. Ми рухалися паралельно до колони і, висунувшись у вікно, я встиг поспілкуватися з декотрими з тих, хто біг. Я запитував їх, чи ж справді вони свідомо і добровільно готові піддатися держакуванню і чи не викликає в них майбутня принизлива процедура протесту. Ніхто з них мене, на щастя, не упізнав, всі відповідали на першу частину запитання ствердно, а на другу – заперечливо. Так, сказали вони, ми готові відповісти на західні санкції і просування НАТО на Схід навіть й таким, як висловився один політично підкований громадянин, асиметричним способом. Нічого принизливого в процедурі вони не вбачають. Треба – так треба. Я запитував інших, що, можливо, їм буде боляче і не зовсім зручно ходити й сидіти, маючи в собі настільки незвичний сторонній предмет. Нічого, відповідали люди, наші дідусі і бабусі пережили війну, блокаду Ленінграда, перебудову, приватизацію, закладні аукціони, санкції і антисанкції, а вже заради зміцнення стабільності ми готові на що завгодно. Деякі, втім, зізнавались, що їх притягує виключно меркантильний інтерес, себто халява у вигляді горілки і фуа-гра місцевого виробництва. А між тим ми наближалися до пункту призначення. Пересікли проспект Сахарова, Сухаревську площу, повернули на проспект Миру, просунулись по Грохольському провулку і в’їхали нарешті разом із чергою у двір «Скліфа». Паша зупинив машину, я вийшов назовні, ковтнув свіжого повітря, потягнувся і задумався, як же мені потрапити всередину лікарні. Черга вливалася в скляні двері, відкриті лише наполовину, і завертала в коридор праворуч. Що мені було робити? Шукати хвіст черги, який, як мені сказали, знаходиться десь в районі Капотні, це було б занадто. Тим паче, Паша сказав, що його зміна закінчується і він звідсіля поїде просто в гараж, але по дорозі ще трішки побомбить. Я пробував просунутися в скляні двері попереду інших, але сторожкі громадяни мене зупинили: – Гей, дідуню, куди преш без черги? – закричали відразу декілька голосів. Я зніяковів, зупинився: – Даруйте, – кажу, – панове, але у мене невідкладний випадок. – У всіх невідкладний випадок, – сказала літня жінка, що стояла під зонтом, хоча дощем навіть не пахло. – Випадок невідкладний, а черга загальна, – наставницьки зауважив худий чоловік у темному пальто і в такому ж капелюсі. – Але я з кліщем, – спробував я пояснити. – А тих, котрі з кліщем, – сказав чоловік, – ми просто знищуємо. Я побачив у нього в руці пістолет і завмер. – Все, – сказав чоловік, криво усміхаючись, – приїхали. – Приїхали, – повторив він те саме Пашиним голосом, і я вкотре вже прокинувся. – Петро Ілліч, покваптеся, – сказала Зінуля, – ми вже вийшли з графіка. – Петю, не поспішай, – сказала Варвара і перша, вискочивши з машини, подала мені руку. Я вийшов, роззирнувся і побачив, що ми стоїмо перед скляними дверима, в які щойно перлася черга громадян, готових до держакування. Але тепер ніякої черги не було. Куди вона поділась? Я хотів запитати про це Варвару, але, насилу дотямивши, що, очевидно, мені було чергове видіння, змовчав. У дверях, обидві половинки яких, до речі, були розкриті навстіж, курили чоловік і жінка, обоє років сорока, в зелених робах, я подумав: малярі. Вони здивовано подивились на нас, і чоловік запитав: – А у вас що? Я подумав: маляр не маляр, але раз цікавиться, відповім. І сказав, як є: що був у лісі, підхопив кліща. Він не став цікавитися деталями і перебив: – З якого району? Я розпочав: – Я з… Він знову не дав доказати: – Не ви, а кліщ з якого району? – Точно не знаю, але, мені здається, з Наро-Фомінського. – Тоді дарма приїхали, – сказала жінка і, кинувши недопалок під ноги, затоптала. А напарник її пояснив: енцефалітні кліщі на півдні області не водяться. Вони трапляються лише в північних районах – Талдомському і Дмитрівському, а на півдні і південному заході кліщі є, але зовсім нешкідливі. З їхніх пояснень я зрозумів, що вони не малярі, а лікарі, і запитав, що мені все-таки робити з моїм безпечним кліщем. – Нічого, – сказав лікар. – Здохне, загноїться і разом з гноєм вийде. Мені стало образливо, що я сюди їхав з такими переживаннями, видіннями й пригодами, а справа, виявляється, простіша, ніж можна було подумати. Я повернувся до Зінулі, хотів її вилаяти за те, що вона мене сюди привезла, але вона вже кудись зникла. – А все-таки, – сказав я, – раз мене вже сюди привезли, може, ви цього кліща якось витягнете. – Можем і витягнути, – сказав лікар і, заплювавши недопалок, кинув у куток. – Ходімо в процедурну, – сказав він, і вони обоє рушили коридором, а ми з Варварою поплентались за ними. Увійшли до процедурної, де він сів за стіл і став гортати якогось зошита, а вона попросила мене задерти сорочку, поглянула, виколупала комаху якимось інструментом на кшталт в’язальної шпиці, навіть не подумавши її якось стерилізувати. Але місце, де сидів кліщ, замастила зеленкою і сказала: – Все. Бувайте здорові. Коли ми з Варварою покидали клініку, вже світало. Я переживав подвійне почуття. Мені було незручно перед лікарями, що я приїхав з якоюсь дурницею на «швидкій допомозі», яка могла б везти когось, хто цього реально потребував. Природно, я злився на цю дурепу Зінулю, яка залякала мене і примусила вдатися до цієї дурнуватої подорожі. Але, звісно, я й радів з того, що звільнився від тієї тривоги, яку так чи інакше відчував по дорозі до «Скліфа». Лікарі виявилися до нас дуже люб’язними і навіть запропонували машину для поїздки назад, але ми вирішили добиратися своїм ходом і спочатку пішли пішки. Вибралися на Сухарьовку і там по Садовому кільцю бадьоро закрокували в бік Красних воріт. Був чудесний світанок бабиного літа. Сонце не визирнуло ще з-за будинків, але промені його уже посріблили шпилі висоток і куполи церков. Тримаючи дружину за руку, я йшов назустріч сонцю, що сходило, і посміхався. Чомусь згадався рядок із пісні: «Холодок бежит за ворот». А назустріч мені і попутно зі мною рухалася велика кількість людей, молодих, свіжих, сповнених сил, життєрадісних і усміхнених, як і я. Вони йшли, кожний у своїх справах, розпростерши плечі і випрямивши спини. У них була така постава, наче у всіх у них зсередини їх осанку тримав якийсь невидимий стрижень. Я почував себе щасливою людиною, можливо, тому, що мій кліщ виявився не енцефалітним, і від того, що взагалі його більше немає. А втім, справа була навіть не в кліщі, а в тих фантастичних видіннях, дотичною причиною яких він був. Видіннях, які терзали мене всю ніч, у тих снах, які мені наснились, у тому маренні, яке намарилось, і в тій реальності, що плуталася поміж маренням і сном. Я йшов і думав, яка дивовижна річ людська свідомість, які тільки картини її не провідують. Вони бувають настільки явні фізично, що навіть цілком нормальній людині, без якихось психічних відхилень, буває важко чи навіть неможливо відрізнити те, що наснилося, привиділося, уявилося, від того, що було насправді. Мої роздуми були несподівано перервані тим, що я почув вгорі якийсь стрекіт. Я задер голову і побачив, що в блідому світанковому небі, просто наді мною, витягнувши довгого дзьоба і ліниво змахуючи крильми, тримав курс на схід крупний малиновий пелікан, який супроводжували по боках два гвинтокрили Ка-52 Військово-Повітряних сил Російської Федерації. А позаду кільватерною колоною, не надто відстаючи один від одного, тяглися гвинтокрили охорони, санітарний, ветеринарний та інкасаторський.